(Передруковано з журнала «Сучасність», липень-серпень 1982)
- У камері 18
1 березня 1949 року мене заарештували за участь в єврейській молодіжній організації «Ейнікайт» («Єдність»), Кілька днів я відсидів у крихітній одиночній камері — так званому «боксі» — слідчої в’язниці Міністерства Державної Безпеки УРСР (горезвісна адреса, широко відома не лише в Києві: Київ, вулиця Короленка 33, а пізніше, коли відновили стару назву цієї вулиці — Володимирська 33). Потім мене кинули до камери число 18.
Там я застав двох людей з пожовклими обличчями — бородача і безбородого. Вони про щось стиха балакали, і мені здалося, що вони вживають мову їдиш. Я звернувся до них цією мовою, але виявилося, що вони говорили по-німецьки. Безбородий був фон Клок, що походив з Прибалтики, а під час війни служив полковим перекладачем у німецькій армії. Його заарештували в таборі для німецьких військовополонених за те, що він нібито завербував російських військовополонених до служби на німців. Бородач був Олександер Хіра, український греко-католицький священик з Ужгороду. Він погано знав російську мову, тому в розмовах з ним я послуговувався українською. У розмовах з фон Клоком я вживав російської мови, а Хіра говорив з ним по-німецьки. У спільних розмовах ми всі троє вживали німецької мови.
Хіра розповів, що після того, як не стало єпископа (не пам’ятаю точно, 1947 або 1948 року), він почав виконувати обов’язки єпископа в Закарпатській єпархії. За деякий час його викликали до МДБ і запропонували навернути всю єпархію на православ’я. Хіра беззастережно відмовився. «Я народився греко-католиком, все життя проповідував греко-католицтво, греко-католиком і помру»,— твердив Хіра на всі умовляння. Аргументація офіцера МДБ була парадоксальна, якщо врахувати, що виходила з вуст атеїста: «Поляки накинули українцям церковну унію, щоб занапастити православну Церкву і спольонізувати український народ. Відтоді, як український народ возз’єднано, уніятській Церкві не залишилося місця під сонцем, і хоч би що казав священик Хіра, історична справедливість переможе, і весь український народ буде православний».
Хіра вів своє: «Нема жодної статистики в справі переходу православних українців у греко-католицтво 350 років тому. Ніхто не знає, скільки вірних перейшло з власної волі, а скільки з примусу. Були також численні випадки переходу греко-католиків у православ’я під страхом смерти. У цьому відзначилися, зокрема, козаки. А ось тепер і ви намагаєтеся робити те саме. Але в цій брудній справі я вам не помічник і піду у відставку».
«Не підеш, а будеш діяти так, як ми скажемо, тобто, в інтересах українського народу! Завтра виголосиш проповідь на користь переходу єпархії в православ’я. Якщо ні, то судитимемо тебе за саботаж і наклеп на політику радянської влади: народ всією душею бажає повернутися до віри батьків, а ти цьому заважаєш та ще брешеш, що повернення до православ’я нібито не відбувається добровільно».
Хіра пішов додому. Наступного дня він попрощався зі своїми парафіянами. Проповіді, якої від нього вимагали, він не виголосив. За кілька днів його та всіх керівників єпархії заарештували і звинуватили в саботажі. Майже всіх засудили на 25 років ув’язнення. Слідство і суд відбувалися у Львові, а тепер їх усіх чомусь привезли до Києва, до міністерства.
* * *
За деякий час фон Клока забрали, а замість нього привели Ентріха, заарештованого в таборі німецьких полонених за те, що шість років тому він брав участь у діях проти югославських партизанів. Слідчим у справі Ентріха, як і фон Клока, був старший ляйтенант Тюлькін. Йому, виглядало, були віддані справи всіх німецьких полонених.
Якось Ентріха привели з допиту дуже схвильованого. Він кинувся до мене: «Пан Тюлькін назвав мене «турак». Що це означає?» — «Дурень», — відповів я. Ентріх підскочив від люті: «Яким правом цей нікчемний ляйтенантик ображає мене, капітана!». Він щосили закалатав кулаками в двері. Причвалав наглядач. З моєю допомогою Ентріх попросив його переказати Тюлькіну, що він хоче щось терміново йому повідомити. Тюлькін негайно його викликав.
За п’ять днів Ентріх повернувся з карцеру. Він розповів, що в карцері заґратовані вікна не засклені, цементові стіни й підлога вкриті тонким шаром льоду. Цілий день стоїш голий по пояс і тремтиш від холоду. О десятій годині вечора приносять «домовину» — голий топчан, а о п’ятій годині ранку «домовину» забирають. О десятій годині ранку дають шмат хліба і кварту води. Це й все. Попри це все, карцер не позначився на стані здоров’я фізично міцного і звиклого до голоду й холоду Ентріха.
* * *
Одного дня я повернувся з допиту в дуже доброму настрої: мене повідомили, що мою справу передають від слідчого Берези до слідчого Горюна. Білявий Береза виявив себе людиною грубою і безграмотною, а його начальник, чорнявий капітан Горюн, здавався чемним, розумним і освіченим. Він провадив справи релігійних сект і єврейського підпілля. Хіра, що його справу також провадив Горюн, миттю розвіяв мої рожеві уявлення тихими словами: «Побережися, сину: Горюн м’яко стелить, але жорстко спати». Незабаром я переконався в правоті його слів…
Якось Хіра зник на п’ять днів. Звечора його викликали на допит, і він не повернувся ні тієї ночі, ні наступного дня. Коли він нарешті з’явився, він був без бороди, змарнілий, постарілий з вигляду на 20 років, з лицем, перекривленим від болю. Ні, його не били. Біль був від шлункової хвороби, бо в карцері йому не давали ліків, яких він звичайно вживав. Але найбільше його турбувало, що постригли бороду, яку раніше йому дозволяли мати, як священикові. Хіра розповів, як потрапив до карцеру.
Весь час він не міг зрозуміти, нащо їх після засуду привезли до київської в’язниці МДБ. Горюн провадив переслідство дипломатично, було неможливо зрозуміти, до чого він веде. Допити були не тривалі й виснажливі, як у мене, а, навпаки, короткі й загадкові — одне недоречне, з погляду допитуваного, питання, і все — повертають назад до камери. Ця загадковість подій дуже мучила Хіру. Нарешті він зрозумів — Москва незадоволена з формулювання вироку і вимагає замість саботажу «пришити» зраду батьківщини. Для цього треба домогтися від звинувачених визнання щодо таємних зв’язків з Ватиканом. Хірі щораз показували свідчення знайомих йому людей, які присягали, що він, Хіра, приймав таємних посланців від папи. «Як уміло МДБ підробляє почерки і стиль мови цих людей!»— думав Хіра. Тоді він ще не розумів, що більшість свідчень — справжні, бо ці люди або завербовані до праці в МДБ, або свідчать під тиском, під тортурами. Уголос Хіра казав лише одне слово: «Неправда». Врешті Горюн склав протокол допиту на підставі свідчень інших людей і запропонував Хірі його підписати. «Не підпишу, — мовив Хіра, — це брехня». — «Ах, значить я брехун!» — проказав Горюн, натискаючи на ґудзик дзвоника. Прийшов наглядач і потягнув Хіру до карцеру…
- У камері 57
Незабаром мешканців 18 камери розігнали по інших кутах Тюрми, а я потрапив спочатку до камери 53. За деякий час туди привели Олександра Хіру та Яшу Левкіпера — 19-річного єврейського парубка, який намагався перейти кордон до Румунії, щоб потім дістатися до Ізраїлю. Разом нас усіх невідомо для чого перевели до 57 камери, і туди ж кинули українського хлопця з Полтавщини Володю Кемедата та німця Пельмана.
Володю п’ятнадцятирічним хлопцем німці погнали на працю до Німеччини. Його визволили англійці, а тепер його Звинувачували в шпигунстві.
Пельман був високий і худий, із злісним і голодним поглядом. Перед полоном він важив понад 90 кілограмів, а тепер від цього залишилося трохи більше половини. У взаєминах з іншими в’язнями Пельман був нестерпний. Я припинив розмови з ним після того, як він став глузувати з моєї німецької мови. Відмовилися від спілкування з ним також Яша та Володя. Лише Хіра мав терпіння розмовляти з Пельманом, хоча той, бувши протестантом, ганив католицтво, намагаючись розлютити отця Хіру. Лише тоді я зрозумів, що таке справжня доброта і пастирське терпіння.
Пельман часто і якось особливо наполегливо і гучно розповідав, що перед війною він брукував шляхи, а під час війни відповідав за опалення та каналізацію в одному з німецьких штабів, і за це, мовляв, його заарештували радянщики, коли він потрапив до табору військовополонених. Я був майже впевнений, що він завідував не опаленням, а душогубками або крематорієм… Досі здригаюся, як пригадую вираз його обличчя і голос тієї миті, коли з його серця вирвалось низьке і тужливо-злісне скиглення: «Була би земна куля сіркою, а я сірником — підпалив би я її і радів би, радів би!..».
… Щоранку обраний нами черговий підходив до «кормушки» (так в’язничною мовою зветься спеціяльна кватирка в дверях) і одержував «пайку» для всіх мешканців камери. Цього разу черговим був Пельман. Не знаю, як це йому вдалося, але він примудрився одержати «пайку» для всієї камери двічі. Негайно і блискавично, не відходячи він дверей, він проковтнув шість порцій. Якась інша камера залишилася без «пайки». Роздавальники поскаржилися черговому в’язничного корпусу ляйтенантові Хмарі. Вони були певні, що дві «пайки» одержала саме наша 57 камера, але вони не запам’ятали, хто був черговим: для них ми всі на одне обличчя, як худоба. Нас усіх погнали на дізнання до «приймального покою» Хмари. Ляйтенант кричав, погрожував, вимагав, щоб ми виказали чергового. Відповідно до непорушної в’язничної етики, ми мовчали: виказувати не можна, бо перетворишся на «суку», яку кожний в’язень має право вбити. Якби Пельман був порядною людиною, він мусив би сам себе виказати, щоб позбавити покарання всіх інших. Але й він мовчав. Вправний офіцерський крик Хмари і наше безпорадне і розпачливе мовчання створили таку атмосферу, яку важко було витримати, і мені вже здавалося, що я не витримаю і знепритомнію.
За виробленою в «органах» схемою колективного допиту, Хмара обрав того, який здавався йому найслабшим. Ним виявився Хіра. Не бувши нашим слідчим і не знаючи нас особисто, Хмара дуже помилився, бо Хіра був духовно найсильніший серед нас. Намагаючись виказати перебільшено страшні ознаки безмежного гніву, ляйтенант кілька хвилин люто гримав на отця (це звичайний психологічний шок, якого вони вживали перед тим, як удавано пом’якшитися і перейти до умовляння). Далі розпочалося апелювання до сумління в’язня: «Ти священик — поборник правди і справедливости, як ти кажеш. Чи справедливо це, що ваша камера одержала дві «пайки», а інша — жодної?» — «Несправедливо», — ваідповів Хіра. — «Тоді скажи, хто одержував сьогодні хліб?» — «Не знаю. Я в той час молився». — «Ось як! Така є ваша єзуїтська етика: відвернутися до стіни, коли людей вбивають!» — і Хмара наказав запроторити Хіру до карцеру, а нас — назад до камери. «Сидітимеш в карцері, доки не скажеш, хто був сьогодні черговий камери!» — кинув ляйтенант навздогін Хірі. Хмара повеселішав, усміхнувся нам і із задоволенням запалив цигарку. Він був дуже гордий, що довів перевагу своєї ґебівської етики перед етикою священика.
У камері я підійшов до Пельмана впритул і сказав: «Задушимо тебе, якщо ти сам не зізнаєшся, що був черговим. Ми не дозволимо, щоб через тебе загинув у карцері безвинний Хіра!». Володя та Яша схвально закивали головами.
Дві години Пельман похмуро сидів у кутку під нашими загрозливими поглядами. За дві години він постукав у двері і попросив, щоб його і мене (мене — в ролі перекладача) відвели до Хмари. Після цього Хіру випустили, а Пельмана на три дні посадили до карцеру. Хмара був так задоволений зі своєї перемоги, що призначив Пельманові порівняно м’яке покарання.
- Поселення Ольжеряс, Кемерівськя область, Комишляґ
… Минуло чотири роки. Я відбував термін ув’язнення в таборі Комишлаґ, у поселенні Ольжерас, Кемерівської области. Одним з моїх друзів був кандидат медичних наук Левітан, що відбував свій десятий рік ув’язнення, бувши завідуючим рентгенологічного кабінету таборового медичного пункту. Якось він сказав мені нишком, що сьогодні наприкінці дня до кабінету приведуть з іншого табору групу хворих політв’язнів для медичного огляду. Якщо це мене цікавить, додав Левітан, то я зможу підійти знадвору до вікна рентгенологічного кабінету, — може, побачу знайомих.
Після праці я вартував біля вікна, доки привели в’язнів. Я відразу побачив серед них Хіру. Він змарнів, посивів, трохи згорбився. Я постукав у вікно, він побачив мене, зрадів, підбіг до шиби. Ми привіталися, і він розповів, що хворіє на легені. Тут нас помітив наглядач і відігнав мене від вікна.
Це було влітку 1953 року. Далі я не зустрічався з отцем Хірою і не чув про нього. Але в моїй пам’яті він залишився одним з праведників, які тихо, скромно і не бажаючи розголосу несуть добро в цей страшний світ. Не знаю, що з ним сталося. Можливо, він дожив до масового звільнення в’язнів, яке почалося після смерти Сталіна. А можливо також, що його, як багатьох інших західніх українців, залишили в таборі до кінця величезного терміну ув’язнення, а фактично — до смерти… У кожному разі, я хотів би, щоб пам’ять про цю людину не зникла. Може, хтось на Україні прочитає і згадає добрим словом одного із скромних і невідомих героїв, що для розповіді про нього треба більшого літературного таланту і багатших мовних фарб, ніж моя непишна мова шкільного вчителя.
* Юхим Вольф народився 1932 року на Україні. Підчас війни перебував у ґетто на окупованій румунами території. 1949 року був засуджений до 5 років ув’язнення за сіоністську діяльність. У в’язницях та по таборах зустрічався з багатьма українськими в’язнями. В ув’язненні від важкої праці і поганого харчування майже втратив зір. Кілька років тому виїхав до Ізраїлю. Видав збірку віршів трьома мовами: українською, російською та їдиш. Нині живе в Єрусалимі, працює в школі.
