Зв’язки Української Католицької Церкви з Апостольською Столицею

Розглядаючи початки Православної Церкви, будь-то української чи російської, вони обидві починають їх хрещенням Руси-України за великого князя Руси Володимира Великого. Обидві твердять, що Володимир Великий, охрестившись у Візантії 988 року, прийняв віру православну. Це твердження, однак, не є згідним з історичною правдою, бо в тому часі, тобто в 988 році, Візантія була ще в злуці з Католицькою Церквою, а розлам наступив пізніше, за патріярха Керулярія 1054 року, тобто 66 літ після хрещення Руси-України великим князем Володимиром Великим. Відносно ж хрещення росіян, вони в тому часі ще навіть не існували, тому що Московія, яка пізніше від Петра І одержала назву Росія, появляється на овиді Европи щойно в XII столітті.

Друге твердження, що його подають обидві Православні Церкви, є також незгідне з історичною правдою, а саме, вони починають історію Української Католицької Церкви від Берестейської Унії, тобто від 1596 року. Історичною правдою, однак, є те, що Українська Католицька Церква почала своє існування хрещенням Київської Руси за князя Володимира Великого 988 року, коли Візантія ще була в злуці з Римом, тобто з Вселенською Католицькою Церквою. Берестейська Унія була тільки відновленням злуки, тобто приналежности Української Католицької Церкви й народу до Вселенської чи Католицької Церкви. Як у своєму початку Українська Церква була злучена з Католицькою, так такою оставалась через цілий час свого існування аж по сьогодні. То правда, що вона до певної міри відчужилась від неї, бо ставши частиною Візантійського Патріярхату, діставала своїх єпископів з Греції, яка після 1054 року, після відступства Керулярія, стала схизматицькою, що була заражена схизмою, й сама відчужилась від Церкви Католицької, але вона формально ніколи з нею не зірвала.

Зрештою, Київське Християнство Руси веде свій початок не тільки з Візантії, але також із Заходу, звідкіля роля західніх місіонерів була не менша, ніж візантійських у поширенні християнства на Київській Русі. З Заходу прийшов на наші землі св. єпископ Альберт, якого на прохання київської княгині Ольги вислав цісар Оттон біля 960 року, а опісля єпископ Боніфатій в часах князя Ярополка. Послів Київської Руси зустрічаємо на Кведлінбурському Соймі 973 року.[1]

Київський князь Ізяслав, 21 рік після схизми, тобто 1075 року, вислав свого старшого сина Ярополка-Петра до папи Григорія VII як наслідника престолу, щоб він віддав Русь під опіку св. Петра й просив для себе королівської корони. В перших місяцях того року Ярополк був у Римі, поклонився папі Григорієві VІІ, зложив йому заяву вірности й просив, щоб з його рук міг одержати руське королівство. Одночасно же просив, щоб папа вплинув на польського князя Болеслава, аби той віддав загарбане майно князя Ізяслава. Папа, переконавшись про правдивість і слушність цілої справи, передав йому символічно владу над Київською Руссю у формі коронації Ярополка-Петра й його жінки Ірини. Про це довідуємось з листа папи Григорія VII з дня 17 квітня 1075 року, написаного до «короля Русів Димитрія», таким було християнське ім’я Ізяслава. В тому листі немає згадки про церковне роз’єднання між Київською Руссю й Апостольським Римським Престолом. Той лист Папи Григорія VІІ — це перше удокументоване свідоцтво взаємин між Києвом і Римом, які не перервалися після схизми-розламу Візантії з Римом.[2] В тому самому часі папа написав в суворому тоні листа до польського князя Болеслава, висловлюючи йому догану і наказуючи йому віддати присвоєні гроші «руського князя Ізяслава». Після цього наступило між князями якесь порозуміння в справі майна.

Аналізуючи історію Церкви Київської Руси, побачимо, що вона на протязі часів постійно старалася затримати злуку з Римом. Поширення культу папи св. Климента спинювало поширення церковного роздору, що виразно позначилося на Київському Соборі в 1147 році. Собор у Києві зібрався з ініціятиви князя Ізяслава, на якому зібралися єпископи Руси-України «Рускія Области» (записав Новгородський Літопис), на якому шістьма голосами з Руси-України проти двох голосів з-поза України вибрано Клима Смолятича, великого почитателя св. папи Климентія, що його ім’я він прийняв у монашестві, на київського митрополита. Коли ж два єпископи грецькі виступили проти вибору Смолятича, предсідник Собору, чернігівський єпископ Онуфрій, другий по митрополиті достойник Руської Церкви, аргументував, що єпископи митрополичої провінції мають право вибирати собі єпископа. Відносно ж введення його на митрополичий престол, немає труднощів, бо коли в Візантії благословлять новопоставленого митрополита-патріярха мощами св. Івана, «А ми маємо в Києві, — казав Онуфрій, — мощі св. папи Климента, тому також канонічно можемо поставити собі митрополита без вмішування візантійського патріярха». Саме благословення митрополита мощами св. Климента папи римського свідчить про авторитет того папи на Русі. Сам митрополит Клим старався в своїх творах відродити разом із культом св. Климента, папи, й Київське християнство XI сторіччя, деформоване візантійськими впливами.

На той культ св. Климента, папи римського, натякає Папа Іван-Павло II у своїй промові до учасників 5-го Синоду у Ватикані, як на доказ злуки Української Церкви з Церквою Католиць­кою. Дальшим доказом є й молитва, яку століттями проказувано в Києві: «Дякуємо Богові у Пресвятій Тройці… і тому вірному Його слузі (папі св. Климентові), який помножив скарб свого пана не тільки в Римі, але й у Корсуні».[3] Отже, культ св. Климента, папи римського, який процвітав в українській землі у Х-ХІІ ст., є символом єдности Київської Церкви з Апостольським Римським Престолом.

Наступним свідоцтвом дружніх відносин Церкви Київської Руси з Римською Католицькою є введення на Русі нового празника: «Перенесення мощів св. отця Миколая з Мир Ликійських у Барі». Це сталося 1087 року, а два роки пізніше папа Урбан II установив на ту пам’ятку свято. Греки відкинули це, бо згідно з їхньою гадкою, це було крадіжжю й, як кажуть, св. Миколай спочив у «єретичній» латинській землі. Свято це, однак, прийнялось у наших Церквах, і його встановлено 9 травня (теплий Микола), між 1090-1093 роком. Митрополит Єфрем з того приводу висловив «Сказаніє» — радість у поетичній формі, що св. Миколай пастир Христового стада, перейшов до Барі й там, в Італії й на Русі, оздоровляв, подібно як це робив у Ликії, в Малій Азії.[4] Дальшою подією, що підтверджує зв’язки Руси з Апостольською Столицею, була участь архиєпископа Петра Акеровича в І Ліонському Соборі 1245 р. Він знаменито виклав перед папою Іннокентієм IV святе євангеліє і був запрошений разом з іншими до богослуження, маючи відмінні ризи — по грецькому обряді. Папа визнав його «якнайкращим» і без будь-якого переходу визнав його за західнього католика[5].

Дальшим доказом зв’язків Київської Руси є звіт Пляно де Карпіні, якого під час повороту з Монголії 1247 року князі Данило й Василько гостили в себе 8 днів. Опісля ж, по нараді зі своїми єпископами й провідними людьми, в червні 1247 p., через нього передали папі Іннокентієві ІV заяву, що хотять мати папу за свого духовного зверхника, а Католицьку Церкву за матір.[6] Завершенням тих зв’язків була коронація князя Данила в Дорогичині 1253 р. короною, яку від папи Іннокентія IV привіз аббат Опізо. Автор Галицько-Волинського Літопису записав цю подію такими словами: «Так він прийняв вінець від Бога, від Церкви св. апостолів і від Престола св. Петра, від отця свого Некитія. Це було визнання публічної опінії Галицько-Волинської держави».[7]

Києво-Галицькі Митрополити шукали доріг поєднання між Церквами Риму й Константинополем. Один із них, Київський митрополит Григорій Цамблак, якого без жодного застереження в схизмі привітали на Соборі з почестями, висунув ідею спільного собору поєднання між Римською і Східніми Церквами.[8]

Ця ідея, однак, знайшла своє здійснення щойно двадцять літ пізніше, на Флорентійському Соборі, завдяки митрополитові й кардиналові Ісидорові, й вона мала успіх на Русі й в Литві. Москва, однак, тому спротивилася, в наслідок чого приїзд митрополита Ісидора до Москви закінчився його ув’язненням.

В часі Флорентійської єдности в Москві 15 грудня 1448 року вибрано митрополитом єпископа Йону, який старався захопити юрисдикцію й над українськими, й над білоруськими єпархіями. Тому папа Каліст III, щоб цьому перешкодити, поділив Київську Митрополію в 1458 році на дві частини: Русь вижню (Московську, де митрополитом залишився Йона) й Русь нижню (Київську-Білоруську), де на митрополита вибрано Григорія Болгариновича. Так папа відділив здорову частину Руської Митрополії; її він уважав здоровою, бо вона старалася вдержувати зв’язки з Римом і плекала унійні традиції, які потім завершилися унією в Бересті у 1595 році.[9]

Між Флорентійською і Берестейською Унією є тісний зв’язок, бо Унія Берестейська є лише введення у життя церковного поєднання, довершеного в Флоренції. Для Київської Церкви Флорентійська Унія була чимсь природнім, бо вона не ставила в сумнів рівности східнього християнства з латинським, коли зверхник Київської Церкви візантійський-царгородський патріярх поєднувався з Римським Апостольським Престолом.[10]

Незабаром після Тридентського Собору (1545-1546), який почав реформу в Церкві, апостольський нунцій у Польщі Коммендоне (1563-1565) вибрався до Львова. Цю поїздку він описав у листі з 9 вересня 1564 року, висланого зі Львова до державного секретаря кардинала Карла Боромея. У Белзі, головному місті воєвідства, писав він, що русини є грецької релігії й вони зустріли його, просячи, щоб Його Святість своєю властю спинив секти, протестантизм, яких вони так само осуджують, як і католики. Коли нунцій приїхав до Львова дня 6 вересня 1564 р. зустрів його єпископ вірменів і єпископ русинів (Арсеній Балабан 1548-1566) і вони разом з латинським єпископом (Павлом Тарло 1561-1565) і духовенством вийшли йому назустріч та й вітали його з усякими почестями.[11]

Цей лист нунція, написаний кілька років перед Берестейською Унією, що відбулася 1595-1596 pp., вказує також на зв’язки Українсько-Руської Церкви з Апостольською Столицею.

Унія, або радше відновлення злуки українців і білорусинів з Апостольською Столицею в Бересті 1596 р. потрясла Православною Церквою. У відповідь на цю злуку синод православної ієрархії зібрався 9 жовтня, зложив з уряду уніятських єпископів Володимира, Луцька, Полоцька, Холму й Пінська під претекстом, що вони злучились з Римом без попереднього рішення Загального Синоду всієї Східньої Церкви. Щоб цій, злуці з Римом перешкодити, московські ієрархи не вагалися ужити й убивства уніятських єпископів. Убивство Йосафата Кунцевича, Архиєпископа Полоцького, не було припадковим, як це російські історики хотять, щоб ми повірили, але радше пляноване Москвою. Це було вже третє намагання вбити уніятських єпископів: перші два були не вдалися. Перший раз була невдала спроба проти Митрополита Михаїла IV. Друга спроба проти Митрополита Іпатія. Спроба Івана Тупека, який з наказу Московської Православної Церкви старався вбити Іпатія. також не вдалася, він лише відтяв два пальці його руки. Успішним було третє вбивство — проти Архиєпископа Йосафата Кунцевича у Вітебську 12 листопада 1623 р. Його мучеництво було зворотньою точкою в історії Унії, бо в році 1623 три мільйони вірних приступили до Унії.[12]

Щоб затримати поширення Унії в Україні, Теофан, єрусалимський патріярх, затримався у Києві і там,уживаючи повновластей, одержаних від патріярха Царгородського, рукополагав у Печерській Лаврі митрополита Йова Борецького й шістьох єпископів.[13] Митрополит Йов Борецький післав 1622 року свого представника, луцького єпископа Ісаакія, до царя, просячи того, щоб прийняв Українську Православну Церкву під свій покров.[14]

Щоб зупинити поширення Греко-католицької Церкви, Москва заборонила уніятським священикам навчання кахетизму по школах і насильно впроваджувала православ’я. В наслідок такого добровільного навертання сотки уніятських вірних і багато священиків убито, а 160 з них заслано в Сибір. Помимо переслідувань, тільки 21 священик підписав акт злуки Української Католицької Церкви з московським патріярхатом в імені 2,5 мільйонів вірних і соток священиків у році 1838.[15] Свята Столиця запротестувала 1842 р. проти тих страшних вчинків царської імперії, публікуючи Білу Книгу Мучеництва Української Католицької Церкви по-латині, по-французькому і по-італійському.

Переслідування українських католиків почалося знову в 1864 р. Російський уряд забрав маєтки Церкви, а священикам давав державну платню. Тому що єпископ Іван Калинський не хотів з таким зарядженям погодитися, уряд вивіз його разом з дієцезальним синодом до Вятки, де єпископ помер смертю мученика 20 жовтня 1866 р.[16] Орди російських солдатів проганяли католицьких священиків з їхніх церков, а на їхнє місце впроваджували російських батюшок.[17] Російські солдати, діючи як місіонери, ув’язнили 43 священиків, з яких 22 вивезли. В багатьох парафіях, як Колодня, вони вбили сотні вірних, багатьох з них поранили, а велике число вивезли. Тим способом, стероризувавши народ, російські агенти насильно зібрали підписи від католиків і проголосили день 1 січня 1875 р. днем повороту уніятів до православ’я.[18]

Після Другої світової війни, у 1945 p., Росія, зайнявши всю Західню Україну, виарештувала всіх католицьких єпископів і почала «рух за з’єдиненням греко-католиків з російською православною Церквою». 28 травня 1945 р. Московський патріярх Алексій дав на те своє благословення. Тих, що відмовились підписати документ з’єднання, депортовано в Сибір. Лише з Львівської дієцезії 800 священиків відмовились підписати той документ. 8 і 10 березня 1946 року скликано до Львова псевдо-синод із 204 священиками й 12 світськими вірними, й вони проголосили Берестейську Унію неважною й піддали Українську Католицьку Церкву під юрисдикцію Московського Патріярхату. Згідно із словами схизматицького єпископа Макарія 1111 священиків пристало до схизми, а 1500 помимо тортур і депортацій зостались вірними Церкві Католицькій.[19]

В подібний спосіб навернено Карпато-Україну з 641,000 вірних у 281 парафіях, із 364 священиками й 85 семінаристами. Комуністи смертельно поранили єпископа Теодора Ромжу й замістили його єпископом Нестором з Умані, іменуючи його єпископом Мукачева й Пряшева 22 жовтня 1949 року. Так комуністи знищили УКЦеркву в Карпатській Україні.[20]

Знищивши Українську Католицьку Церкву, вони думали, що її вже назавжди позбулися й вона вже ніколи не піднесеться. Та так не сталось, як їм здавалось, бо після 44 років катакомбного життя вона знову ожила й тепер живе й сміло домагається всіх прав, які їй належаться, згідно з Божим правом і людським законом.

[1] Посли з Риму відвідували князя Володимира Великого кілька разів і навпаки його посли ходили до Риму, а крім того він мав також зв’язки з католицькими сусідами: чехами, поляками, уграми.

[2] Septyckyj Andreas, metropolita, Monumenta Ucraine Historica. Vol. IX-X, Romae 1971, pag. 2.

[3] 3 промови папи Івана-Павла ІІ на 5-му Синоді 29 вересня 1987 p., див. Благовісник, XXII річник, Рим 1986-87, стор. 65.

[4] Чубатий Микола, Історія Християнства на Русі-Україні, том 1. Рим — Нью-Йорк, 1965, стор. 415.

[5] Томашівський Степан, Предтеча Ісидора, Петро Акерович, незнаний митрополит руський (1241-1245). Записки ЧСВВ, 1927, стор. 221-316; Чубатий Микола, Історія Християнства, т. 1, стор. 607 с.

[6] Микола Чубатий, Історія Християнства, т. І, стор. 625.

[7] Микола Чубатий, цит. твір, стор. 634; Acta Concilii Constanciensis, ed. Cinke, vol. 11, Muenster in W. 1923, pp. 164-166.

[8] Микола Чубатий, Історія Християнства, том 11, частина 1, стор. 126-128.

[9] о. Хома Іван, Про відновлення Галицької митрополії в переписці римської курії 1805-1807 року, «Богословія», 1979 p., стор. 186: Cfr. Septyckyj Andreas, Monumenta Ucrainae Historica, Roma, 1969, pag. 312-313.

[10] Welykyj Athanasius, OSBM, Documenta Pontificum Romanorum Historiam Ucrainae illustrantia, Romae, 1955, vol. 1, pag. 88-89.

[11] Septyckyj A., Monumenta Ucrainae Historica, Romae, 1971, vol. 1X-X, pp. 58-60.

[12] Н. Тальберґ. Історія російської Церкви, стор. 471-486. Пор. Іван Холмський, Історія України, Мюнхен, 1949 p., стор. 127-132.

[13] Михаїл Грушевський. Історія України, видана Українським Національним Товариством 1970 p., стор. 242-243.

[14] Н. Тальберг, Історія Російської Церкви, стор. 501-503.

[15] Григорій Лужницький, Українська Церква між Сходом і Заходом, Філядельфія, 1954 p., стор. 456-468; Іван Холмський, Історія України, Мюнхен, 1949 р. стор. 127-132.

[16] Григорій Лужницький, Українська Церква, стор. 474-476.

[17] Григорій Лужницький, стор. 472-480; 666-670.

[18] Григорій Лужницький, стор. 480-482.

[19] Чорні діла Кремля, Біла Книга, том І, стор. 521.

[20] Чорні діла Кремля, Біла Книга, том 1, стор. 521.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>