Звернення до Митрополита Івана Мартиняка і владики Теодора Майковича

Нижче друкуємо спільного листа управи гуртка у Вроцлаві «Об’єднання Лемків», зверненого до Владики Івана Мартиняка і Владики Теодора Майковича, підписаного Василем Посипанком і Левом Галем. У листі заторкнені дуже важливі проблеми, а саме про відбирання колишніх греко-католицьких церков у Польщі. Редакція в цій справі одержала вже кільки листів, на жаль у них є подані півправди, тому не можемо їх друкувати. Ще найбільш у тоні і об’єктивно написаний лист управи Вроцлавського гуртка, який друкуємо нижче, але і в ньому трапляються огріхи. Автори чомусь не подають повної назви, про яку Церкву ідеться, а ідеться про «Польські Косцюл Автокефальни Православни». До речі, делегат цього Косцьола брав участь у Міжна­родній церковно-науковій конференції, що відбулась 3-4 жовтня 1996 р. у Львові, яким був Митрополит Варшавський і всієї Польщі Василій, не дуже то по братерськи відносився до братів — українців католиків східнього обряду, аж дивно. До речі, цю конференцію улаштовувала православна Церква Московського Патріархату. Дивно, що на цю конференцію не запрошено, чи може вони не прибули, Українських Православних Церков під кермою Патріярха Філарета і Патріарха Дмитрія. (Гляди стаття в журналі «Патріярхат» за березень 1997 p.). З цього випливає, що з цим «братерством» не все є воно так добре. На цьому місці бажаємо підкреслити, що журнал «Патріярхат», як і мирянський зорганізований рух УКЦеркви все був і є за злагодою, за зрозумінням різних конфесій, а тим більше Українських Православних Церков, з якою нас нічого не ділить, тільки юрисдикційна приналежність. Звичайно на цю тему можна багато писати і треба, але зараз на це немає місця.

Тут бажаємо звернути увагу на факт, де в листі написано: «Лишаючи на боці питання вини римо-католицького польського Костьола, його владик, а особливо примасів Польщі Гльонда і Вишинського у винищуванні нашого східного католицького обряду в Польщі після 1946 року…» Видається нам, що тут є ця півправда. Ми далекі від того, щоби названих примасів Польщі вибілювати, а тим більше Кардинала Вишинського, який двічі зупинив процес беатифікації Слуги Божого Митрополита Андрея, але не можемо сказати, що Примас Вишинський не допомагав нашій Церкві. Якщо автори добре прочитають збірку листів о. Мирослава Ріпецького під назвою «Документи до історії Української Греко-католицької Церкви у Польщі у 1947-1960-х роках», як також працю о. Степана Дзюбини: «І стверди діло рук наших», то напевно побачите, що не можна сказати, що це було тільки нищення нашої Церкви. Без сумніву можна сказати, що вони могли багато більше допомогти, це вже інше питання. Ми свідомі того, що Польський Костьол у ті часи та й ще сьогодні не є на висоті Христової Церкви, а найголовніше на висоті найбільшої Божої Заповіді — ЛЮБОВИ. Для прикладу можна згадати справу церкви св. Івана Хрестителя у Перемишлі, недопущення Папи Івана-Павла II до тієї ж церкви, невіддання церкви Норберта у Кракові й інші, ці факти говорять самі за себе. Але не забуваймо і стараймось також називати і те, що було добре. Нашим бажанням є, щоби автори листа, які змагаються за справедливість бачили все, а не тільки те, що їм під даний час вигідно бачити. Вважаємо, що прохання авторів листа варті уваги і ієрархія УКЦеркви у Польщі повинна піти їм на зустріч і діяти справді у дусі християнської любови.

Редакція

* * *

В «Тигодніку повшехним» від 2 лютого 1997 року можна було прочитати інформацію про відновлення спору за «…церквє поуніцкє на Подкарпацю…», та що «…Дискусія на форумі підкомісії (соймової) мала дуже бурхливий хід…», особливо між Високопреосвященним Владикою та о. проф. д-ром Маріяном Бендзою, канцлером Православного Полевого Ординаріату Польське Військо, перед усім в питанні головного винуватця знищення грекокатолицького обряду, на довгі роки, в Польщі після 1946-1947 років. Інформацію повторив, подаючи більше деталів тижневик «Наше Слово» від 02.02.1997 року.

Лишаючи на боці питання вини римокатолицького польського Костьола, його владик а особливо примасів Польщі Гльонда і Вишинськєго, в винищуванні нашого східного католицького обряду в Польщі після 1946 року, (надуживаючих в злих намірах — проти грекокатолицької Церкви — дану їм Ватиканом делегацію в справах грекокатолицької Церкви в Польщі після 1946 року — з причини вродженого їм, їдовито ненависного становища супроти східних — байдуже католицького чи православного — обрядів), з вирішенням якого історики не будуть мати жодних труднощів, диспонуючи документами о. мітр. Василя Гриника, о. мітр. Мирослава Ріпецького, о. д-ра Теодора Савки, о. мітр. Степана Дзюбини, та інших (за «Нашим Словом» від 26 січня 1997 року — інформація про статтю Миколи Галіва в «Патріярхаті»), треба пригадати при нагоді факт, що причиною того, що ряд бувших грекокатолицьких церков є нині в Польщі в адміністрації православної Церкви, а вірні стали православними (!!!), були рішення зоологічно ненависних українцям примасів Польщі і польських латинських єпископів, перед усім Ігнацего Токарчука (з прізвища виникає, що перекінчик, а такі є все найгірш оскаженілі — встеклі в ненависті!!!) і Аблєвіча (пор.: о. мітр. Ст. Дзюбина: «І стверди діло рук наших»), бо коли наші брати звертались до них з проханням відкрити для них грекокатолицьку станицю, отри­мували рішучу відмову, з додатковою «пастирською наукою (??? хіба В’їдливим глузуванням!!!)», що римокатолицький обряд є рівно добрий. Наші брати відповідали, що тоді хай латинники переходять у східний обряд, та щоб не бути сполонізованими звертались до православної Церкви про духовну опіку.

О. мітр. Степан Дзюбина дав інтерв’ю «Тиґоднікові Повшехнему», що його друковано від 12 січня 1997 p., п. н.: «Як дзяди под косьцьолем», в якому м. ін. стверджує (о чім вчаснійше писав вже в своїй роботі «І стверди діло рук наших»), що латинські священики на наших людей, в римокатолицьких костьолах на каральних поселеннях на Землях Західних та Північних Польщі, наносили нечуваний тиск, навіть при сповідях (!!!), щоб переходили на латинство та оцінює, що таких незаконних перехоплень «душ» в латинство, а через це і в полонізацію після злочинної «Акції Вісла» було щонайменше сто тисяч людей (коли добавити полонізацію та латинізацію молодого покоління — дітей з причини відсутности облігаторійного навчання рідної мови та релігії у грекокатолицькому і православному обрядах по школах тоді ступінь полонізації-латинізації зросте вдруге стільки — а це вже трагедія для нашого суспільства у Польщі насильно денаціоналізованого цивільною та римокатолицькою костельною польською владою!!!).

Також в час самих депортацій, чи то до СССР чи в горезвісній «Акції Вісла», римокатолицькі парохи польського латинського Костьола з сусідних польських сіл пропонували нашим людям латинські метрики, щоб могли уходити за поляків і евентуально уникнути виселення, стаючись членами латинської парафії, ц. зн. однозначно поляками (пор.: Є. Місило: «Репатріація чи депортація»). Пригадувались часи з перед війни, коли землю з парцельованих маєтків міг купити лише поляк, або той, хто мав метрику польського латинського Костьола, що вважалась за добрий аргумент, щоб переконати українців до зміни обряду!

За свідченням кс. д-ра Міхала Нєхая (реферат п. н. «Уваґі в справє Зємі Хелмско-Подляскєй», частина п. н.: «Увагі до праци на пшишлосьць» — зеспул акт СРІ ДОК II Люблін, з акції польського уряду — а перед усім ПВ — нищення православних церков та «Акції польонізацийней» на Холмщині у 1938 р. (!!!), в: Вєслав Мислек: «Пшедмуже (Шкіце з дзєюв Косцьола католіцкєго в II Жечипосполітей), Вид. Спулдзєльче, В-ва 1987) кілька сот років перше сполонізовано такими методами території між Вепром а Бугом: «… Децидуйонце чиннікі мушов сєв позбиць нєузасадньоних скрупулув і гішесубтельнєня на пункце толєранції. Вшак культуральнеґо оддзяливаня зе строни Паньства чи Косьцьола на людносьць русіньсков нє можна утожсамяць з Бісмарцковскім культуркампфем, чи царскімі указамі, козацкімі кнутамі і багнетамі, тим бардзей, же свойов культурнов місіев опєрами на тшивєковей традиціі, ктура і краю мєндзи Вспшем і Буґєм збудовали моцне фундаменти духа польскєґо в людзє о крві русіньскей. Дух польскі пшенікнол зарувно біскупуф уніцкіх (Підкрес. — УГОД), як теж каплануф і люд цали…». А було це можливе — оце «пшеніканє духа польскєґо» — лише в умовинах створених рішеннями горезвісного Замойського Собору з 1720 року, а перед усім його рішенням закрити всі духовні семінарії унійної Церкви а дальше готовлення священичих кадрів для тої Церкви передати у руки польських єзуїтів і їх учбових колегій з відомими наслідками. Подібна — як тоді — небезпека постає нині, коли священиків для грекокатолицької Церкви готовить КУЛ (польський Католицький Університет у Любляні), про що також згадував тижневик «Наше Слово» (передрук відгуків львівської преси з застереженнями та домаганнями заперестати висилати питомців з України в КУЛ з причини негативних наслідків в їх свідомості, викликаних «істинно польським підходом» в КУЛ до всіх важливих питань, що стоять перед УГКЦ в Україні, та про негативну ролю польських латинських священиків, монахів і монахинь у латинському Костьолі в Україні в контексті східної політики Польщі — за «Патріярхатом» зі січня 1997 року і львівською «Молодою Галичиною» — «НС» від 23 лютого 1997 р. Доказом засадничости того рода застережень є всякого рода інформації «о Косьцєлє на всходзє» або «… на кресах», що їх не бракує в «Словє. Дзєнніку Католіцкім», який про латинський Костьол на схід від Польщі не пише інакше як про «Косьцюл польскі», а про латинські храми як про «польскє косьцьоли сьвядецтво трваня польскосьці на наших Кресах» обов’язково написаних великою буквою!!).

Після злочинної «Акції Вісла», її злочинних каральних розселень — розпорошень українського суспільства, перед латинськими єпископами й священиками польського римокатолицького Костьола станула небувала нагода здійснити мрії та вказівки кс. д-ра М. Нєхая. І робили це без скрупулів — як вчив кс. д-р М. Нехай — і до спілки з сб.

Тому наше суспільство має підставу до того, щоб застановлятися над такими фактами як перепроваджувані сондажів у церквах в справі зміни літургічного календаря (з юліянського на григоріянський) та пропозиціями виголошування проповідей польською мовою — бо їх вимова є однозначною!! Це вже в унійній Церкві було і відомо куди вело!!

Відомо куди подібний підхід угорських шовіністів та їх прислужників в розв’язуванні питань тотожности завів русинів-грекокатоликів в Угорщині (Дебречинщина) і в Закарпатті. Відомо куди веде в Пряшівщині (грекокатолицькі богослужиння в присутності папи римського правились в словацькій мові і лише «Отче наш» співаний був у староцерковнослов’янській мові!!!). Треба поставити питання, чи польський латинський митрополит у Львові, абп. Яворскі та його латинські єпископи, своїм «родакам» в Галичині, і не лише — що є в подібній ситуації як люди східного обряду в латинських середовищах — рекомендують переходити в латинському обряді на юліянський літургійний календар? Д-р габ. К. Урбан з Економічної Академії у Кракові в своїй габілітаційній роботі: «Косьцюл православни в Польсце 1945-1970 (3 заґаднєнь стабілізації жиця косьцєльнеґо в Польсце)» пише про спроби польонізації тої Церкви услужними єпископами-карєристами вже в 1962 році. Вона ведеться повним ходом від якогось часу в білостоцькій архиєпархії. Можна зрозуміти, що деяким в грекокатолицькій Церкві в Польщі спішно, щоб не залишитись позаду!

На симпозіюмі у Врацлавському Університеті, в Інституті Історії, з питань менталітету польського суспільства в XVII ст., що відбувся в 1992 році, в дискусії над рефератом про менталітет унійного духовенства тих часів, професори латинських духовних семінарій та Академії Теології Католіцкєй з Варшави пригадували, що і з єпископами і зі священиками унійними були клопоти, але «…од кєди біскупем тего Косьцьола зостал наш семінарийни колега, єстесьми певні же клопоти сєв сконьчили. Тилько ест нам пшикро, же з дня на дзєнь наш колега Ясьо зостал Іванем, а нам — его колегам — заказано подтшимиваць товаржискє вєнзі, бо украіньци могліби то зле пшийонць…». А може це тут «собака зарита»?

Методи винищування українців в кордонах історичних польської держави були впродовж віків застосовувані, хочби для прикладу:

Архівум Дієцезальне Любельскє (акт біскупа Павла Пясецкеґо). Т. 113, фол. 38-42 Статути синоду дієцезальнеґо хелмскєґо в Краснимставє в днях 13-15 квєтня 1644 р. (частина, що відноситься до рестрикцій супроти унійної Церкви з боку латинського Костьола, для її скорого винищення), «Аннали Лемківщини», т. III, Вид. «Оборона Лемківщини», стаття: Михайло Дзвінка: «Спісані на страти»:

«Проект зніщення Русі» зложений кн. Сапєгою в польському Соймі в 1717 році (де перед усім розглядає методи винищування так унійної як і православної церков для полонізаційних успіхів у нашому суспільстві),

1908 p., документ польських політичних правих, в тому і латинських костельних, середовищ про винищування унійного українського суспільства, «Товажиство Опєкі на Унітамі» з його програмою та латинізаційно-полонізаційними наслідками на Підляшші та Холмщині,

«Товажиство Розвою Зєм Всходніх» в тому і краківський «Воєвудзкі Комітет д. с. Лемковщизни» з програмами відчужування гуцулів, бойків і лемків від українського народу, перед усім при помочі польського латинського Костьола, з метою найскорішої їх полонізації з 1930-их років,

таємний договір уряду II РП з Ватиканом про утворення Адміністратури Апостольської Лемківщини з 1930-их років (без відома і проти львівської грекокатолицької митрополії), для приспішення полонізації лемків (!!!),

таємна «…Експертиза» Едварда Пруса для служб спеціяльних ПРЛ з 1985 року про методи винищування українців у Польщі, також дорогою ініціювання боротьби між грекокатолицькою і православною церквами у Польщі, що є, і в нових політичних умовинах, далі здійснювана.

«Тиґоднік Повшехни» від 03.10.91 оприлюднив вітального листа до ординарія грекокатолицької єпархії від Примаса Польщі кс. кард. варшавскєґо митрополита абпа Юзефа Глємпа, в якому м. ін. написав: «…етапем розвою прав косьцєльних Украіньцуф і Лемкуф…», іменно: Украіньцуф і Лемкуф!!, що свідчить про ендецьке заїло вороже становище найвищого польського латинського єрарха по відношенні до єдности українського суспільства в Польщі згідно з принципом «розділяй і володій», що пропагує інший заїлий ендек Едвард Прус у своїй «…Експертизі» для служб спеціяльних в справі винищування українців у Польщі. Чи, і яке було становище Високопреосвященного Владики в тій справі — не є знаним.

Повертаючи до церков на Лемківщині то крім того годиться пам’ятати, що церкви, які служать нині нашим православним братам, будовані були їх дідами і прадідами, а їх батьки й старші брати підносили їх з цілковитої руїни, чистили з овечого й коров’ячого гною, по худобі, яку в католицьких бо храмах — домах Божих перетримували «побожні» римські, польські католики (!!), а лісні каплиці з чудотворними іконами замінювали на «шалєти» (міскі кльозети).

Всі є занепокоєні можливістю відновлення міжусобиць між українцями двох християнських обрядів, що може перенестись вниз з високого духовного щабля. (Чи справді двох українських обрядів? Вірніше буде сказати різних юрисдикцій — Редакція).

УГ ОЛ у Вроцлаві просить отже припинити заходи «відвойовування» бувших грекокатолицьких церков, що тепер в адміністрації православної Церкви у Польщі, бо ж в них моляться Всевишньому наші, тепер православні, брати і по національності і віроісповідуванні.

В тому році минає сумних 50 років горезвісної, варварської, злочинної «Акції Вісла» — національної трагедії нашого суспільства у Польщі. Відбирати храми Божі людям покривдженим в 1947 році, та цілими оцими 50-ма роками, є ділом негідним, є повторюванням варварства «Акції Вісла».

Дальше проживання та буття нашої української національної та конфесійних спільнот у Польщі буде проходити в нерівній, безпощадній для нас боротьбі з асиміляцією-полонізацією, латинізацією! А силою нашого буття є єдність суспільства, любов — чи хочби лише пошана до братів різних віроісповідувань. Чи оце міститься в Євангелії? Чи Євангелія наказує ненависть і ворожнечу?

Копією письма УГ ОЛ звертається до Високопреосвященнійшого Архиєпископа Адама і бажає Вас разом. Владики, гарячо просити, щоб Ви стали разом молитись (як молились в Тижні молитов за єдність християн!!), та поручили вести такі спільні молитви у всіх церквах митрополії та архиєпархії на зміну впродовж того сумного 1947 року за згоду й любов в нашому нещасному, покривдженому і далі кривдженому суспільстві, за прийняття рішень в трудних питаннях, що шукали б мудрих розв’язань, справедливих і з думкою про добро цілого нашого суспільства, так щоб не були ми посміховиськом перед чужими.

З пошаною до Вас За Управу Гуртка Об’єднання Лемків у Вроцлаві

Василь Посипанко
Лев Галь

Вроцлав, 18 лютого 1997 р.