«Звернення» кир Василя Лостена в погоні за митрополичим жезлом

У філадельфійському щоденнику «Америка», з п’ятниці, 22 жовтня 1976 p., появилося «Звернення» Кир Василя Лостена до Всечесних Отців, Преподобних Сестер, Возлюблених Вірних.

На початку «Звернення» наведено Йоана 17, 11-21, про волю Отця Небесного відносно єдности Церкви, Матея 16, 19, відносно влади Апостола Петра, та Послання Ап. Павла до Ефесян 4, 14, відносно опіки єпископів над вірними, «яких кидають хвилі і яких обносить усякий вітер науки, зводячи на манівці людською хитрістю і обманом».

У «Зверненні» сказано, що спасіння священиків і єпископів є залежне від цього, «як вони виконували свій пастирський обов’язок». Тут повторюється знане пояснення про ієрархічний порядок у Христовій Церкві, встановлений Христом. Кир Василь Лостен каже, що «з волі Творця і за благословенням Святого Апостольського Престола, він є архипастирем, і як такий має виконувати обов’язок, щоб ті, до яких він звертається, були належно обучені у святій вірі», бо він має вести їх «дорогою спасіння», бо, якщо він не буде «навчати людей, то піднесуть голову фальшиві пророки і зведуть людей з дороги спасіння».

Для оправдання своєї особистої і властивої цілі «Звернення», Кир Василь вдаряє в патріотичну струну, щоб здобути читача, говорить про рідний йому український нарід. Він хоче «бути пастирем і батьком для вірних», «розбудувати Українську Католицьку Церкву у вільному світі», щоб вона «стала немов вогненним стовпом, який вказуватиме праведну путь нашому народові, а в слушний час стане джерелом відродження Христової Церкви в Україні». Він говорить, що його «любов до вас» полягає на його «самовідреченні на ділах, а не тільки на словах». Та це все звучить як саморекляма.

Автор «Звернення» говорить про властивий предмет своєго «Звернення» — голод влади, але засобом побожності: він — «Христовий слуга — єпископ Помісної Української Католицької Церкви» має дбати про її майбутнє, і тому каже «там, де зайде потреба, мушу вживати пастирської влади» (прикро, але його влади і авторитету визнає не багато).

«У «Зверненні» Кир Василь пише про недобрих людей, об’єднання ворожих сил проти Церкви, про охорону молоді перед їх впливом і про свій обов’язок «з’ясувати вам стан, що заіснував у нашій Архиепархії». Потребу цього з’ясування оправдує Кир Василь так: «недавно в Клівленді, Огайо, і у Філядельфії, Пенсилвенія, заіснували т.зв. мирянські комітети, чи «парафіяльні ради», які, не маючи ніякого уповноваження церковної влади, почали самовільно творити парафії, без благословення і згоди місцевого єпископа».

Чи дійсно парафії згадані Кир Василем «творилися самовільно»? Для спростування цього твердження подаємо коротко ґенезу патріаршої парафії у Філядельфії за звідомленням «Щоб не ширилося непорозуміння» Т. С., члена Парафії св. Архист. Михаїла у Філядельфії.

Остаточною причиною постання цієї парафії була відмова філядельфійського Ординаріяту понад дворічним домаганням вірних відправляти для них богослуження за традиційним юліянським календарем, бодай на Великдень і Різдво Христове.

Обурені цею відмовою вірні створили і заінкорпорували нову парафію, яка ізза відмови приміщення в одній із 8-ох церков, знайшла гостинний приют лише у братній УПЦеркві св. Покрови у Філядельфії. Тоді щойно по трьох тижнях існування нової нашої парафії Ординаріят проголосив в радіо дозвіл на відправи за юліянським календарем у найменшій Церкві св. Андрея, в далекій дільниці, де ніхто вже з Українців не живе, та в якій аж ніяк не моглиб поміститись усі вірні новоствореної парафії. Затвердити нову парафію філядельфійський Ординаріят категорично відмовився.

Щоб задержати цю частину вірних при УКЦеркві, Блаженніший Патріярх дав дозвіл на відправи у тимчасовім приміщенню і інсталював священика ним висвяченого, користаючи зі свого права.

Парафія не розлетілася, як цього сподівався Кир Василь. Вона побільшилась до тої міри, що зайшла потреба шукати більшого приміщення. Тому запляновано закупити Ібакрову площу в найкращій дільниці Філядельфії, яку на просьбу вірних поблагословив Блаженніший Патріярх.

Парафія збільшується і скріплюється надсподіваною жертвенністю повних посвяти вірних, при гармонійній співпраці священика із Управою Церкви, яка провадить взірцево господарку і вміло нею адмініструє. Є надія, що вірні цеї парафії в скорому часі завершать будову своєї нової церкви.

Розв’язку цеї прикрої ситуації міг би дати прихід мудрого і тактовного митрополита, що зумів би полагодити по-християнськи непорозуміння, та який не компромітував би Апостольської Столиці і Вселенської Христової Церкви.

У «Зверненні», немов би для наївних, написано, що створенням цих парафій (до речі — добрих українських християнських громад) тішаться вороги Бога і українського народу і що «ніхто не сумуватиме більше цим розкладом у нашій Церкві, як наші дорогі многострадальні брати і сестри поза залізною заслоною». Автор закликає «суспендованих» священиків і «заблуканих синів нашої Церкви повернутися до церковної єдности й підпорядкуватися церковному правопорядкові», він засуджує крайності, промахи, сваволю відносно розпоряджень Папи, та постанов Другого Ватиканського Собору дарма, що таких ми в нашій Церкві не спостерігаємо.

На закінчення автор звертається до Бога:

«Просвіти Боже тих, що не знають слова Твоєї Істини і на всіх їх зішли щедре благословення. І злучи їх Твоєю благодаттю, щоб любов’ю були одно, так як Ти Отче зі Сином своїм і Син з Тобою, — так і вони нехай будуть одно з Вами.

Благодать Вам і мир від Бога Отця нашого і Господа Ісуса Христа. Амінь.

+ Василь

Апостольський Адміністратор філядельфійської Архиепархії»

* * * * *

Це «Звернення», потрібне хіба лиш Кир Василеві в його боротьбі за мітру. Можна би його промовчати, якщо б воно не баламутило необізнаних зі станом справ. Тому необізнаних треба інформувати, що причину до організування патріярших парафій дали митр, уряд у Філядельфії і духовники, які насильно проти волі мирян вводили англійську мову до Богослужень, незгідно із постановами Верховного Архиєпископа і всіх укр. катол. єпископів відносно вживання укр. мови («Благовісник», кн. І, рік II, 1966, ст. 41), не визнавали головою ПУКЦеркви Блаженнішого Отця Йосифа Сліпого, не респектували постанов Берестейської Унії, постепенно усували познаки української церковної культури в Церкві, руйнували її ідентичність і рідне благочестя.

У висліді цих явищ постав рух спротиву. Вірні шукали вперше правди у священиків і у єпископів. Але відповідь єпископів делегаціям мирян була: «слухайте своїх духовних отців і моліться».

В такій ситуації вірні зверталися до Голови своєї Церкви і просили про благословення для творення нових парафій. З великим трудом вони це благословення діставали. Треба було рішати: або цих людей залишити без Церкви, або скористати зі свого права Голови Церкви і зберегти цих людей у нових парафіях; це не подобалося деяким єпископам, які взагалі не визнають жодних прав і голосу мирян в Церкві.

Тих, що може хитаються у своїх думках відносно конечности творення патріярших парафій, спрямовуємо до «парафіяльних рад» і до «суспендових отців», і нехай вислухають також їх і лише тоді хай самі дійдуть до висновку, що «Звернення» Кир Василя, не є зверненням «доброго єпископа». Воно не є об’єктивне.

Нас у цьому «Зверненні» вражають такі аспекти: Кир Василь «надаремно» взиває Ім’я Боже; примінює цитати із Святого Письма до неіснуючих ситуацій в нашій Церкві; підриває ієрархічну систему нашої Церкви, бо виключив владу Голови Української Церкви, який згідно з правом і звичаєм у Східніх Церквах, стоїть між єпископами і патріярхом Західньої Церкви — папою; повертає до середньовіччя — страшить схизмою і суспензою правовірних християн; його похвали для Блаженнішого Отця Йосифа контроверзійні і дивні для тих, хто знають Кир Василя, як такого, що не визнає Отця Йосифа ні Патріярхом, ні Верховним Архиєпископом, хоч Блаженнішого Верховним Архиєпископом визнав 23 грудня 1963 р. сам папа Павло VI. Для Кир Василя Блаженніший це «Первоієрарх», без впасти в нашій Церкві, словно декорація в Церкві. Це нехтування власті Голови ПУКЦеркви є коренем всього непорозуміння в нашій Церкві, що над ним Кир Василь так бідкається. Вірні визнають владу свого Голови, а Кир Василь її іґнорує, бо його висвятили «за благословенням Святого Апостольського Престола», тимчасом вірні краще його знають і окликали його негідним.

Доказом браку пошани Кир Василя до Патріярха є те, що він закидає Блаженнішому розбивання Церкви тим, що Він поблагословив новопосталі парафії в Клівленді і у Філадельфії «без згоди Синоду єпископів» і твердить, що «не можна покликуватися на владу Блаженнішого, коли йде про право надавання привілею ставропігії (виймання певної церковної одиниці з-під юрисдикції місцевого єпископа). Та і цих одиниць ніхто не виймав з під влади Кир Василя Лостена, бо вони під його юрисдикцією не були.

Тут знову на верх виходить те, що спричинило творення патріярших парафій без згоди місцевого єпископа: Кир Василь не визнає звичаєвого і писаного права, але руководиться імперіяльним правом римських канонів. Інакше Кир Василь Лостен повинен знати право Патріярха творити нові парафії поза юрисдикцією єпископа. Митр. Андрей творив в ЗСА парафії проти римо-католицької єпископської влади. А 53-ій відступ Патріярхального Уставу ПУКЦеркви, прийнятого Синодом ПУКЦеркви в Римі в днях 24 листопада 1973 р. звучить: «У подібний спосіб ці ж чернечі установи і громади можуть також підлягати виключно владі Патріярха, або Верховного Архиєпископа», подібно як відступ 52-гий Уставу застерігає подібне право для Вселенського Архиєрея, в порозумінні з Патріярхом, або Верховним Архиепископом. Кир Василь Лостен не повинен забувати, що Голова ПУКЦеркви є остаточним найвищим інтерпретатором прав відносних нашої Церкви, які не противорічать доґмам віри.

Кінцеве звернення Кир Василя до Бога, щоб просвітив тих, що не знають слова Його Істини, ніяк не викликує в читача переконання, що це є щире прохання, та й розуміння цих слів невластиве, бо люди можуть знати слова Божої Істини зі святих книг, але це ще не значить, що вони живуть згідно із цею Істиною. Прикладом цього може бути сам Кир Василь Лостен, який слово Істини повинен знати, але люди у розмовах сумніваються в те, що він робить християнські рішення, бо розбиває єдність Помісної Української Католицької Церкви своїм спротивом проти влади Її Голови, проти її законів і традицій. Цe, власно, змушує і буде змушувати людей творити нові парафії, щоб в них, згідно зі словами папи Івана XXIII, «могти шанувати на ділі свою традицію».

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>