Звернення Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви з нагоди передвиборчої кампанії

На своєму осінньому засіданні, дня 16 листопада, Владики Католицької Митрополії Української Греко-Католицької Церкви застановлялися над подіями, пов’язаними з передвиборчою кампанією, та станом, який запанував у нашій країні. У висліді дискусій постановили звернутися до вірних своєї Церкви та до людей доброї волі й поділитися з ними наступними думками.

Шість років тому Україна вибрала чи не найдосконалішу, але, напевно, найважчу з усіх форм урядування — демократичний устрій. Для нашого народу це дуже новий устрій, оскільки протягом сотень літ ми перебували під чужими окупаціями, які різними способами намагалися обмежити наші можливості самоурядування. Так. в дуже короткому часі, ми опинилися перед величезним і дуже відповідальним завданням жити по-демократичному, а в конкретному періоді — готуватися до одного з найважливіших проявів демократичного самоурядування — виборів депутатів до Верховної, обласних та місцевих рад.

Українська Греко-Католицька Церква протягом століть ділила долю свого народу, раділа з ним, терпіла з ним. За всі віки свого існування вона була на боці народу, а не на боці ворожо налаштованих окупаційних урядів. Нині вона, подібно як і цілий народ, повинна пристосовуватися до нових обставин. Бо сьогодні уряд є не чужим, накиненим, а українським. Це ставить і народ, і Церкву, перед новими завданнями, новим способом думання у цьому процесі дозрівання до нового життя, бо не йдеться тут про відродження, а про народження до самостійного життя. Церква завжди хоче бути зі своїм народом, але вже не в протистоянні до керівних органів, як це була змушена робити в минулому, а радше у шуканні правильних норм відношення і конструктивної підтримки. Українська Греко-Католицька Церква надалі стоїть на чітких державницьких позиціях. Це ніяк не хоче являтися бажанням Церкви здобувати для себе особливих привілеїв, ставати державною Церквою. Зацікавлення Церкви політичним життям є так само природним, як зацікавлення духовністю народу, економічним добробутом, соціяльною справедливістю, творчими процесами в науці та мистецтві. Церква ставиться до пекучих справ народу не як посторонній спостерігач, але живе його життям. Пригадаймо хоч би два послання Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, який на початку століття застановлявся над «Соціяльною квестією», тобто справами, шо відносяться до земного добробуту, стараючись примінити до української землі (щонайменше тієї, яка була тоді відносно свобідною), принципи соціяльної науки Вселенської Церкви. А в бурхливих роках Другої світової війни він повчав своє духовенство, як допомагати цілому народові «Будувати Рідну Хату», тобто свою власну державу. В цьому самому дусі сьогодні ми. Єпископи Української Греко-Католицької Церкви, бажаємо допомагати народові, а в першу чергу вірним нашої Церкви та всім людям доброї волі, знайти себе в теперішній виборчій кампанії.

І

Ми стоїмо напередодні виборів депутатів до різного рівня рад. Вибирати депутатів один з найбільш складних і відповідальних актів громадянина. Призвичаєні до дочки. шо властиво не важливо, чи хтось голосує чи ні, бо і так всі вибори є заздалегідь устійнені всезнаючою партією, ми можемо дуже легко себе вмовити, шо не варто присвячувати труду на належне виконання цього важливого політичного акту.

Можна ще інакше думати, а саме, що через складність виборчого процесу, пізнання програм поодиноких партій та осіб, які бажають балотуватися. вигідніше зложити руки і, взагалі, не турбуватися виборчим процесом.

Коли перше наставлення було б наслідком основного недовір’я до будь-яких виборів, чи до політики взагалі, його можна зрозуміти, хоч не можна оправдати, бо ми знайшлися в новій ситуації незалежної держави, і кожен з нас є громадянином, а не бездумним роботом, з яким нас хотіла зрівняти «всемогуча» комуністична партія. Ми є громадяни, ми — співвідповідальні за долю цілого народу. Колись писав наш світлий гетьман Мазепа, один з найбільш достойних державних мужів, яких знає наша історія, «…не всім дано все знати і речами кермувати…». Не можемо ми всі безпосередньо впливати на політичне, соціяльне, економічне життя цілого народу. Але в демократичному устрої ми ставимо наших обранців, на яких паде відпові­дальність провадити нашим державним життям. За те. що буде діятися, відповідаємо ми — виборці, бо сьогодні нам вирішувати, хто може кермувати нашим суспільним життям.

Скласти руки і стати собі осторонь від проблем, які торкають життя цілого народу, це вже прямо гріх, який не можна ні зрозуміти, ні оправдати. Народи століттями боряться за право самоурядування, за свободу. Наш народ через довгі роки давав найкращих своїх синів і дочок у жертву за волю України. Знехтувати цим, коли нам нарешті усміхнулась доля, це було б зневажити всі ці жертви. Легкодушно віддати свої громадянські права — це поведінка негідна християнина-громадянина. Четверта Божа заповідь виразно вчить нас шанувати батьків і батьківщину, дбати за їх добробут. Прогаяти своє важливе громадянське право без якоїсь дуже важливої причини, це образа Бога, яка стягає на народ прокляття замість благословення. Кожен громадянин повинен собі це добре затямити і не бути лінивим, щоб вивчити ситуацію і зробити сумлінний вибір партій та осіб. Наша майбутність у наших руках. Могти вільно будувати своє майбутнє це Божий дар для вільних людей.

Передвиборча кампанія в повному розгарі. Партії і поодинокі кандидати намагаються перетягнути виборців на свій бік. З усіх сторін сипляться обіцянки, навіть даруночки, як завдаток обіцяних на майбутнє дібр. Не завжди легко розібратися, що і як. Тут кожен громадянин повинен завдати собі дещо труду. Не вистачить тільки вміти читати і писати. Треба уважно слухати, серйозно призадумуватися, оцінювати, відважно заставляти партії і кандидатів відповідати на важливі запитання.

Існують певні норми, які допомагають нам зорієнтуватися навіть серед повені манливих слів. Треба реалістично розцінити кілька наступних аспектів: чи програма партії або кандидата бере до уваги добро цілого загалу, чи лише якоїсь його частини або групи? Чи ця програма забезпечує добро всієї держави і передбачає її скріплення та добробут? Чи вона продумана на майбутнє, чи тільки на швидкий і тимчасовий результат? Чи вона бере до уваги дуже серйозно гідність та права людини і примінює їх до кожного громадянина та жителя нашої держави? Чи дана програма послужить злагоді в нашому народі? Мусимо ставити собі такі й подібні запитання, коли оцінюємо програми партій чи поодиноких кандидатів.

Але це не вичерпує всього, над чим нам треба застановитися. Особливо щодо особи кандидата. Треба приглянутися, як він себе зарекомендував в минулому. Як він себе поводить? Чи його діла підтверджують його слова? Якщо він християнин чи віруючий взагалі (що Боже дай!), чи він живе із засадами своєї релігії, чи може нею легковажить, або живе за подвійною мораллю. Від людини, яка має нас репрезентувати на майбутні роки, можемо вимагати глибини думки, а не завчених лозунгів, реалістичної оцінки нашої ситуації, а не поверхневого повторення статистик. Наше суспільство перебуває в духовній кризі, часто групи людей, і не малі чисельно, доходять майже до рівня дегенерації, ми заражені нетерпимістю, агресивністю, зневірою.

Аналіз ситуації, яку нам пропонують кандидати повинен бути реалістичним, відповідати фактам, не заперечувати дійсності, не обмежуватися до трафаретних, завчених з книжок (часто не-українського походження) фраз. Хоч стільки уваги приділяється економічному оздоровленню нашого суспільства, забезпечення матеріяльних дібр не розв’яже наших національних проблем. Духовне відродження нашого народу далеко більш складний процес, ніж сама економіка. Не приведуть до духовного відродження народу керівники, які самі не мають сильного морального стержня. Вище ми вже згадали деякі прикмети політичного й суспільного характеру, якими повинен відзначатися кандидат на політичного провідника народу. Однак, потрібно ще раз підкреслити, що, особливо в наш дуже складний час. кандидат повинен заманіфестувати себе як духовна постать. Це якість, яку не можна на коліні завчити, якість, яку не випродукують і найбільш вмілі творці «іміджів» у засобах масової інформації. Й розпізнаванні духовної якости людини відіграє немалу роль інтуїція здорових людей. Демократичний лад до великої міри побудований власне на цій інтуїції. Це у формі приповідки звучить так: не можна всіх людей на довший час обманювати. З досвіду історії, особливо нашого століття, маємо приклади демагогів, які намагалися людям пояснити певні поняття, але в дуже короткому часі переходили до брутального насильства, щоб пропхати свої власні погляди.

Хто є духовною людиною? Той, хто ставить духовні вартості понад матеріяльні. Говоримо про вартості, про те, що людині повинно бути дорогим, цінним. Правда, справедливість, свобода, гідність людини, братерство людей це підставові духовні вартості. Вони дані людині Богом. Без них людина не може нормально жити чи розвиватися. Хто ставить такі вартості на другому місці, нехтує ними, легковажить чи продає їх в імені якоїсь ідеології, чи чистої наживи, той позбавлений духовних прикмет і цілком негідний бути провідником здорового суспільства. Гарні слова можуть лунати з його уст, але уважному слухачеві не сховається дійсність.

Чому таку увагу ставимо на духовність, як на важливу прикмету кандидатів? В цьому періоді новонародження нашої Держави, серед всіх лих, які ми успадкували, серед всіх потреб, які наше суспільство відчуває, немає іншої прикмети, яка може запевнити хоч повільний, але цілком певний шлях до кращого майбутнього. Щоб це унагляднити гроші можуть знаходитися в руках самолюбних або шляхетних людей. Котрі з них несуть в собі надію на краще майбутнє? Розв’язка не залежить від кількості багатства, але хто ними господарює. І так в усіх інших ділянках.

За нашим народом не стоїть довговічна традиція поваги до людини та до демократичного устрою. Однак, реальність не рівнозначна з чорним песимізмом. Хто бачить все в крайному упадку, також викривляє дійсність. Загалом, вибраний нами кандидат повинен мати доволі чітке бачення майбутнього нашої держави, яке базується на дійсному стані, на наших можливостях, враховуючи наші народні немочі.

Не завадить тут згадати, що не один кандидат чи партія вважають, шо найкраще себе рекомендують, понижуючи своїх суперників. Навіть негативні факти, які треба висвітлити, не вимагають насмішок чи образливої лайки. Хто щедро розкидає болотом довкруги себе, вже себе відповідно рекомендує.

Завзяття та спосіб, з яким ведеться передвиборча кампанія наводять сумнів, чи взагалі пригадувати про ще одну важливу правду демократичного процесу, щоб не здійснилася староримська приповідка «співало для глухих вух». Але сумління не дозволяє промовчати, що в правдиво демократичному процесі владу здобувається для служіння, а не для володіння. В монархічних устроях жорсткого типу, і самозрозуміло в тоталітарних системах, влада має за ціль опанувати народ, а не послужити йому. Кандидати та партії повинні це маги перед очима і у серцях, бо наш народ вже доволі натерпівся від різного роду «володарів». Дуже важко розпізнати виборцям, хто бажає служити народові, а хто безоглядно шукає нагої влади, але треба в міру можливості старатися відрізнити справжнього політика, якому на серці добро народу, від такого, якому добро народу цілком байдуже. Вартість людини — каже стара приказка — не залежить від того скільки людей комусь служать, але скільком людям хтось служить.

II

Вже вище було сказано, що Церква не повинна шукати для себе користей світського політичного характеру, впливів, багатства, тощо. Однак виборець, повинен бути свідомим, що існують певні аспекти важливі водночас для добра Церкви і для Держави. Оцінюючи політичну, а вірніше, світоглядну позицію партії чи кандидата, віруючий, люблячий Церкву, розуміючий роль Церкви в державі виборець, повинен не проминути перевірити ці аспекти.

На першому пляні стосунки, які панують між Церквою і Державою. Конституція нашої Держави ясно розрізняє ці дві величини. І це є правильно. Але ми ще далекі до певного зрозуміння такого поділу. За нами десятиліття представлення Церкви як ворога народу. З часом, коли проявилося, що Церкву годі стерти з обличчя землі й правляча комуністична партія повинна була згодитися з цим фактом, вона не здала своїх позицій. Церкву потрібно було якнайприскипливіше контролювати і, по-можності, запрягати до державного воза. Засоби контролю були різноманітними. Не час тепер входити у всі ці рафіновані заходи, але треба бути на сторожі, щоб вони не повторилися, бо спокуса для Держави завжди була великою, як це відомо з історії різних народів та держав, навіть там, де не існувало тоталітарного устрою. Оскільки Церква виховує сумління людини-громадянина на підставі віри в Бога, така людина може ставитися критично до державної політики і діяльности взагалі. Багато держав, особливо недемократичних, розглядають це як загрозу для свого існування. Але насправді є навпаки Правдиве добро держави найкраще збережене і застраховане, коли громадяни діють згідно з Божою наукою чистим сумлінням, коли вміють насправді розрізняти добро й зло. Далекоглядна політика радіє моральною зрілістю своїх громадян, бо це є найкращою запорукою довготривалості держави. Тому в інтересі держави залишити Церкву цілковито вільною, забезпечити їй право на існування, на діяльність згідно зі своєю природою. Бажати маніпулювати Церквою, особливо, коли Церква звичайно є однією з небагатьох суспільних установ, до якої виборці ще мають довір’я, це дуже небезпечна, на довгу мету самовбивча гра. Навіть звести роль Церкви виключно до рівня вчителя моралі, тобто виховательки послушних громадян, також свідчить про незрозуміння ролі Церкви в державотворчому процесі. На превеликий жаль, Церква в Україні не відіграла вповні своєї державотворчої ролі в момент новонародження нашої Держави. Тому важливо, щоб вона могла зберегти вповні свою духовну свободу і дорости до свого завдання в майбутньому. Уважний виборець буде чуйно приглядатися до настанов кандидатів у цій ділянці. Вживання християнських символів чи термінів не є ще само собою запорукою справжнього християнського зрозуміння ролі Христової Церкви.

Дуже делікатною в наших теперішних обставинах є справа, чи пак. брак єдності серед християнських конфесій. Це роз’єднання має багато наслідків фатальних для нашої політичної, а точніше державної спільноти. Релігійне роз’єднання серед громадян є відвічною проблемою тля будь-якої держави. Держави різних епох, за клясичний приклад можна взяти Візантійську імперію за тисячу років її існування. намагалися запобігти лиху роз’єднання. І нікому це, на жаль, або на щастя, не вдалося. Релігійна єдність громадян – це важлива запорука політичної стабільності. Щодо цього немає сумніву, але релігійну єдність можна осягнути лише чисто релігійними заходами. Інакше настає жахливе насильство над душами людей. Деякі партії чи кандидати вже висловили своє бажання навести власне таку єдність. Не можна бути байдужим до роз’єднання між християнами, але потрібно розуміти межі політичної влади.

Церква, а це значить християнська спільнота, дуже зацікавлена суспільними справами, які випливають з основних прав людини. Взагалі забезпечення прав людини — це необхідна, прямо істотна прикмета кожної політичної позиції, яка хоче зацікавити і здобути підтримку християнського виборця. Без виразного становища в цій справі не можна навіть починати розцінку будь-якої позиції. Тут не може бути ніяких «як», чи «але». Гідність людини в дуже конкретних обставинах повинна бути абсолютно гарантованою. Це не означає якогось мнимого права одиниці топтати права інших людей, чи з другої сторони, підпорядковувати одиницю масі.

З позиції збереження гідности людини випливають різні аспекти життя, які ті, хто претендує на керівництво Державою, повинні гарантувати. Інакше християнському виборцеві неможливо підтримати такі партії, чи позиції.

До основних прав людини належать: право на життя, право на нормальні обставини для ведення сімейного життя, право на високе моральне виховання, право на суспільну справедливість. Наш ідеал Держави зафіксований в Конституції, наша Держава хоче бути правовою державою. Церкві дуже на цьому залежить, щоб так воно було. Інакше нормальний розвиток суспільного життя цілком затриманий. Через своє законодавство, через урядування, через судівництво громадянинові повинні бути забезпечені й гарантовані його права. Держава не може позбавляти громадянина його прав.

Ми згадали вище лише деякі основні права людини, з якими пов’язані пекучі в наших днях соціяльні проблеми, що цікавлять Церкву, але розв’язати їх повинна держава й то на найвищому законодавчому та виконавчому рівнях. Вони не одинокі, але уважний громадянин сам застановиться і візьме це до уваги, коли розцінюватиме програми партій та кандидатів. Хочемо звернути увагу виборців на ще дві справи, які безпосередньо торкаються Церкви.

В 1946 році наша Греко-Католицька Церква була насильно зліквідована, поставлена поза законом. Сьогодні вона існує легально в Українській Державі, але ніколи не було заяви зі сторони нашої держави про відшкодування моральної кривди, яку було заподіяно. Цієї, так званої, моральної реабілітації не відбулося. Реабілітовано поодиноких осіб, але УГКЦ, як така, такої реабілітації не одержала. Доля Церкви та сповнення її основного завдання не залежить від того, чи вона втішається всіма належними їй державними правами, чи ні. Українська Греко-Католицька Церква пережила навіть переслідування, явне й послідовне заперечення її прав. Розходиться тут радше про принцип: чи може держава безкарно забирати будь-чиє право, чи то від приватних осіб, чи від організацій, чи від Церков. Відповідальність за відшкодування нане­сених збитків лежить на Державі. Держава повинна доказати, що вона не стерпить існування кривди, навіть якщо сама її не заподіяла.

Ми вже вище говорили про конечну свободу для Церкви. Державним органам України, законодавчим, виконавчим чи судовим треба випрацювати правне становище Церкви. У теперішньому законодавстві та на практиці вона виступає не більше як релігійна організація, яка має право існувати і втішається цими правами.

Але таких організацій зареєстровано кілька десятків, хоч не всі є Церквами. Між Державою та Церквою повинно здійснитися повне зрозуміння природи Церкви, інакше будуть постійно виринати непорозуміння або недорозуміння, як: можуть мати непотрібно прикрі наслідки. Таке взаємне розуміння це ще праця майбутнього. Але вже від сьогодні політики чи партії повинні працювати над цим. Беручи до уваги число державних органів на різних рівнях, які займаються релігійними справами, можна зрозуміти, яким великим є зацікавлення Держави Церквою. Але воно ще не є настільки вичерпно опрацьоване, щоб забезпечити плідну співпрацю.

III

Не один виборець питає, за яким кандидатом чи партією стоїть УГКЦ. Церква, як така, не ставить кандидатів, не організовує партій. Кожен член Церкви: єпископ, священик, монах, монахиня, мирянин, мають повне право вибирати згідно зі своїм сумлінням, кого уважають надійним майбутнім керівником суспільного життя. Вище ми подали орієнтовні критерії для виборців, як вони повинні розцінювати програми партій чи поодиноких кандидатів та перелік деяких справ, які цікавлять церковну спільноту. Щось більше було б поза межами компетенції Церкви. Партії та кандидати повинні вживати своїх власних заходів, щоб переконати виборців у свою користь. Вимагати від Церкви, чи хоч би очікувати якоїсь офіційної підтримки означало б ставити Церкву в становище політичного пропагандиста, використовуючи її духовний авторитет. Наскільки це шкідливо для Церкви та для Держави, було вже пояснено вище. Ми наполегливо просимо всіх кандидатів не робити жодних заходів з ціллю впливу на священнослужителів, щоб ті підтримували їхню партію. Священнослужителі, зі свого боку, повинні не допустити, щоб їх використовували для партійних цілей.

Проповідальниця не сміє ставати політичною трибуною.

Церковні люди, як добрі громадяни, повинні докласти всіх зусиль, щоб сповнити належно свій обов’язок щодо своєї рідної політичної спільноти.

Як віруючі християни, вони повинні вже від сьогодні молити Господа, щоб вибори випали на добро нашої Держави. Молитву ми згадуємо на самому кінці, не тому, що вона маловажлива чи маловартісна в справах політики, але радше, щоб кожен хто прочитає ці наші слова, як найважливіше пам’ятав, що від Господа одержав життя і всі інші дари, що від Господа одержали ми здійснення мрії багатьох поколінь свою рідну, вільну, незалежну Державу, за що маємо Йому з цілого серця дякувати. І від Господа надіємося світла й сили зробити належний вибір для добра цілого народу, за що мусимо Його благати.

Благословення Господнє на Вас!

Дано у Львові дня 22 грудня 1997
при архикатедральному Соборі св. Юрія

За збір Єпископів Галицької Митрополії
+ Любомир
помічник Глави Української Греко-Католицької Церкви