31 травня минає чергова річниця відходу до вічності Блаженнішого Патріарха Любомира. Перша версія цих спогадів з’явилася в першу річницю після його смерті. Автор спеціально витримував річну паузу для спогадів. У той день, коли владика відійшов у інші світи, мені здавалося, та й досі частково здається, що найкращою даниною Його пам’яті буде якраз мовчання, а не словесні чи писемні рутинні згадки. Тоді просто якось не писалося, не говорилося, було єдине прагнення – мовчати…
Пригадалася паломницька поїздка до молодіжного табору в Taizé. У 90-их мені, студентові богослов’я, пощастило побувати в цій міжконфесійній спільноті у Франції. Мабуть, найбільше, що вразило, це молитва мовчанням. Коли після чергової «порції» співання церковних гімнів, молитов, читань уривків зі Святого Письма та коротких проповідей наставала невеличка пауза, це промовляло більше, аніж усі співи й прослава. Тоді, мабуть, сам Сущий відповідав на молитву спільноти, і почути Його було найкраще в тиші…
Саме з такою тишею асоціюються в мене дорогі та незабутні спогади про нашого отця і главу – Владику Любомира…
У жовтні 1991 року у Львові мені вперше пощастило побачити цього відомого священника, архимандрита Студійського монастиря в Кастель-Ґандольфо біля Рима… Надзвичайно приваблювали його поважна, батьківська авторитетна постать, великий мир у його душі, який передавався всім тим, що з ним спілкувалися. Вражала постава його зрілості, інтелігентності, мудрості.
У той осінній день він багато говорив про проблеми церковних обрядів. Про те, що у нас, мовляв, їх не дотримуються так, як це повинно бути. Це було, на його думку, серйозною проблемою…
Міркування були приблизно такі: кожна нація, Церква, спільнота мають свою особливу місію перед Богом, і якщо вони з певних причин не виконають її, це заслуговує на покарання, на осуд.
Такою місією нашої Греко-Католицької Церкви, на думку Блаженнішого владики, було прагнення показати світові, що можна бути водночас і східним християнином, і католиком, тобто належати до Вселенської Церкви.
«Однак поки що, – вважав отець Любомир, – ми цієї місії не виконуємо. Коли подивишся на образи, які висять у наших храмах; коли підеш на богослужіння, які правлять у наших церквах відповідно до старих латинізованих книг, без запроваджених після Другого Ватиканського Собору реформ, то дійдеш висновку, що ми, на жаль, нашого завдання не сповнюємо. І не готові його сповнити».
Дорогий наш владико! Промайнула чверть століття, але, як це не прикро, в цій ділянці мало що змінилося…
Тоді мені здавалося, що ці речі не надто важливі, але згодом стало зрозуміло, чому саме на них наголошував священник. Адже культура мови, правильність побудови речень, викорінення всіх помилок, суржику – своєрідний лінгвістичний пуризм – це необхідні умови успішного донесення інформації до адресата. Хіба не те саме стосується і мови літургії, нашої тисячолітньої культурної ідентичності? Мова отця Любомира була витонченою говіркою львівського інтелігента передвоєнної епохи (періоду перед Другою світовою війною). Але як чітко він старався правильно говорити! Як гарно вимовляв слова і виправляв свої помилки! Яким вдячним був, коли хтось делікатно звертав йому увагу на правильність наголосів чи зворотів!
Мені в одну мить здалося, що коли я поспілкуюся з ним, то всі мої проблеми пропадуть самі собою. Однак коли я попрохав присвятити мені після Служби Божої кілька хвилин і наважився вилити йому свої болі, то зрозумів про існування проблем, яких не можна просто так вирішити. Іноді доводиться прийняти волю Божу, змиритися з втратами дорогих людей, погодитися з тим, що деякі помилки, на жаль, виправити неможливо…
Незважаючи на всі переваги й недоліки, його авторитет не зменшувався, а навпаки – зростав.
Пам’ятаю його лекції-виклади у Львівській духовній семінарії та у відкритій новій богословській академії. Завдяки його аргументам багатьом відвідувачам розплющувалися очі на питання природи Церкви, на значення літургійних обрядів і деяких моральних проблем.
Отцеві Любомиру не треба було «заспокоювати» студентів, змушувати їх себе слухати. Коли він з’являвся в аудиторії, всі довкола завмирали. Якщо іншим професорам іноді доводилося сварити своїх учнів, то авторитет учителя і «мир, який перевищує всяке розуміння» так впливали на класову спільноту, що було чути, як муха пролітає.
Владика Любомир дуже любив богослужбові обряди. Він не був ученим в галузі літургійних наук, однак з любов’ю та захопленням навчав студентів, як відправляти богослужіння в контексті наук про духовне життя. Запам’яталися його розповіді про Великопостові часи (години). Він показував на практиці, як правильно робити великі поклони, як читати й співати тропарі та псалми на цих відправах.
«Дуже страшною річчю є, коли людина ходить до храму, приступає до Святих Таїнств, але не змінюється… Треба читати щодня Святе Письмо з роздумуванням і своїм серцем вникати у священні тексти, щоб таким чином Бог нас перемінив», – часто казав великий Архиєрей.
Як довести братам і сестрам, які належать до Православної Церкви та інших християнських спільнот і яких серед нашого народу більшість, правдивість таїнств у нашій Греко-Католицькій Церкві, як їм пояснити справжність нашої духовної дороги? Найкращий спосіб – наша святість, адже не може погане дерево давати доброго плоду. Святість, життя в Христі – ось головна передумова примирення та поєднання в Христі. Усі інші адміністративні методи – другорядні.
У Зимній Воді біля Львова навколо чернечої спільноти, яку очолював отець Гузар, згуртувалася ширша своєрідна мирянська молитовна група з людей, які були особливо спраглі Слова Божого. Щонеділі, а часом і частіше, зацікавлені духовністю й захоплені проповідями отців-студитів збиралися на богослужіння, молитви та духовні розмови. На жаль, спільнота ченців згодом перенеслася до Колодіївки на Тернопільщині, а потім долі монахів і мирян склалися по-різному.
Коли Архиєпископ Любомир відвідував Рим, він змінювався. Його «поважність» частково змінювалася діловитістю, хода і рухи ставали жвавішими, спритнішими. У столиці Італії доводилося вирішувати багато справ, полагоджувати різні церковні проблеми, шукати кошти на різні проєкти. Він як ніхто інший авторитетно представляв Українську Церкву як у краю, так і в діаспорі. Знаходив час, щоби зустрітися зі студентами та щоб їх морально підтримати. У ЗМІ, мабуть, не було привабливішого церковного лідера, аніж цей старець – уособлення праотця, отця, патріарха, пророка, апостола, проповідника, повздержника, євангелиста, вигнанця…
Отець Гузар переживав через те, що багато людей, особливо молоді, хоче емігрувати. Він, як дитя емігрантів, пережив життя мандрівника і вигнанця та, не дивлячись на труднощі, був щасливий повернутися до рідної країни. Іноді був далеким від насущних проблем простого народу, бо не зміг збагнути багатьох його проблем через нерозуміння скаліченої, окраденої, здеформованої злом пострадянської реальності.
Але яке щастя, що ця людина не зрадянщилася! Бо хіба не в «совєтчині» чи у «совковості» найбільша наша трагедія? Усі зовнішні реформи не матимуть жодного успіху доти, доки з останнього «совєтського» чоловіка не вивітриться сморід комунізму і ментальність «епохи застою». Отець Любомир – діаметральна протилежність до homo sovieticus.
Він був Людиною! Він також помилявся, переживав, страждав. Усіх вражав його дотепний гумор, його витончена шляхетність і водночас простота і щирість.
Його присутність серед нас як справжнього генія на зламі тисячоліть і нині відчувається. Як Ісус, відходячи від нас на Небеса, сказав: «Я з вами в усі дні до кінця віку», так само і дорогі нам люди і далі залишаються духовними отцями та провідниками. Змінюється хіба що спосіб їхньої присутності…
Блаженніший Архиєрей Любомир нині перед Престолом Божим серед сонму своїх попередників – великих Київських і Галицьких митрополитів, особливо серед наших великих духовних світичів: Митрополита Андрея і Патріярха Йосифа.
Праведний отче Любомире, проси для нас у Бога миру та великої милості!
Ігор Василишин
