Андрей Шептицький

Митрополит як богослов і літургіст. Рецензія на книгу отця Петра Ґаладзи «Богослов’я та літургійна праця Андрея Шептицького»

На початку 90-их років мину лого століття під час відвідин Львова гість із Канади – професор Коледжу св. Михаїла Університету Торонто, світлої пам’яті отець-доктор Петро Біланюк (1932 – 1998 рр.) – сказав, що якби інші народи мали такого генія, яким був наш Андрей Шептицький, то полиці в їхніх бібліотеках вгиналися б від книг, написаних про нього…

За останні тридцять років ситуація покращилася. З’явилася низка важливих і глибоких досліджень історичного характеру. Дещо менше є праць, присвячених богословській проблематиці. Проте й тут уже можна виокремити кілька важливих здобутків.

Однією з кращих книг про богословську та літургічну думку митрополита Андрея є праця отця Петра Ґаладзи, професора Інституту східнохристиянських наук імені Митрополита Андрея Шептицького (Торонто, Канада), яка вийшла у Римі в 2004 році (The Theology and Liturgical Work of Andrei Sheptytsky (1865 – 1944 рр.). Ця монографія маловідома серед ширшої аудиторії, але її варто прочитати, аби доповнити свої знання про Архиєрея.

В основі видання лежить докторська дисертація автора. Отець Ґаладза поділив працю на дві частини, у першій з яких мовиться про загальні богословські погляди Митрополита Андрея, а в другій – про його погляди на літургійні питання. Обидві частини поділені на глави, розділи та підрозділи. Завдяки цьому читачеві цікаво спостерігати за розвитком думок Шептицького, а також за тим, настільки різноманітним був спектр його діяльності.

Перша частина про богослов’я владики Андрея містить три глави: 1. Джерела богослов’я Митрополита. 2. Особливості богослов’я Митрополита. 3. Особливості літургійно-сакраментального богослов’я (Митрополита). Друга частина також містить три глави: 4. Літургійна праця Шептицького у 1899 – 1831 рр. 5. Літургійна праця Шептицького у 1933 – 1944 рр. 6. Підхід Шептицького до християнських культів. Крім того, у другій частині вміщені висновки та епілог.

Наприкінці книги є додаток, поділений на п’ять частин. У ньому вміщений список джерел та авторів, яких свого часу Митрополит Андрей цитував у своїх працях. Тут знайдемо також:

цитати зі Святого Письма, літургійні фрази і тексти, цитування рішень Вселенських Соборів, святоотцівських текстів, схоластичних авторів, духовних письменників, а також сучасників Шептицького – богословів і філософів;
пошук можливих джерел «коментаря» Митрополита на молитву «Отче наш» у творі «Про мудрість Божу»;
схему шостої, сьомої та десятої глав твору «Християнська праведність»;
пастирський лист єпископа Григорія Хомишина «Про візантійство»;
географічні карти України в період перебування Шептицького на митрополичому престолі.

Уміщені документи не лише ілюструють діяльність великого єрарха, а й допомагають зрозуміти чинники, які вплинули на формування його світогляду.

Автор показує читачеві, як саме відбувалося формування свідомості Шептицького та як поступово змінювалися його погляди на різні проблеми, зокрема на питання літургійних обрядів, на трактування богословських підходів, на соціальні питання. На жаль, на сторінках книги порушені деякі проблеми морального богослов’я, екуменізму, практичних кроків до об’єднання Церков, проте це не применшує важливості дослідження.

Митрополита Андрея вважають «Мойсеєм» українського народу, який, однак, ніколи не ввійшов до «землі обітованої». Особливо це стосується реформи богослужінь, яку він започаткував і лише частково завершив. А оскільки перед Другим Ватиканським Собором існував лиш один – «католицький» підхід до богословських питань, то неможливо і непотрібно звинувачувати владику, начебто він не зумів розвинути принцип lex orandi – lex credendi (відповідність правила молитви правилу віри), який би подолав різницю між змістом літургійних текстів візантійського обряду та латинським підходом до їхнього пояснення. Важливо не забувати, що українці впродовж століть перебували під пануванням різних держав: Польщі, Росії, Австро-Угорщини, тож певні зміни в літургійних обрядах часто асоціювалися із впливами на обрядову ідентичність з боку оточення.

Автор книги веде мову про те, що Митрополит полюбляв цитувати отців Церкви, зокрема східних. Та водночас отець Ґаладза зауважує ще одну характерну особливість: у його творах практично відсутні ключові поняття отців християнського Сходу – обожнення чи ті, які належать до паламістської богословської традиції. Понад те, одного з найвідоміших східних богословів – святого Григорія Паламу – владика Андрей згадує хіба що як єретика, адже таким його вважала Католицька Церква аж до Другого Ватиканського Собору.

Примітно, що практично всі посилання на отців християнського Сходу з’явилися у творах Шептицького за посередництва західних джерел, особливо завдяки творам святого Томи Аквінського. Винятком були хіба що твори святого Василія Великого, які владика сам переклав із грецької.

Митрополит мав особливу пошану до Святого Письма – як до Старого Завіту, так і до Нового. Це було видно і з його особистого благоговіння перед Книгою книг, і з наполегливого доручення священникам своїх єпархій якнайчастіше читати Слово Боже. А все ж отець Ґаладза наголошує на тому, що владика Андрей набагато частіше звертається до «Суми теології» святого Томи, документів Тридентського Собору та послань римських архиєреїв, аніж до альтернативних християнських джерел. Вагомий вплив на Шептицького мала також книга святого Альфонса Ліґуорі «Про гідність та обов’язки священника».

Щодо послань римських архиєреїв, то вони дійсно були каталізаторами послань Митрополита, а також його листів і проповідей. Особливий вплив на нього мав Папа Лев ХІІІ. Суттєво, хоч і дещо менше впливали на його думку понтифіки Пій Х і Пій ХІ.

І хоча владика Андрей був залежний від папських документів і римо-католицьких синодів та не смів висловлювати власні погляди на багато речей, він мав прогресивні підходи стосовно католицько-православних відносин і порозуміння. Його літургійно-обрядові погляди часто еволюціонували в доброму напрямку. Залишається фактом те, що багато богословських питань Митрополит сформулював нечітко, а деякі його погляди можуть видатись дивними й незрозумілими для поколінь, які виросли і здобували освіту після Другого Ватиканського Собору. Це стосується як відсутності біблійної критики, так і певного протиставлення двох завітів – Старого і Нового.

Щодо сакраментології, то тут спостерігаємо подібну до вищезгаданої картину. Владика Андрей зазвичай повторював загальноприйняті у Католицькій Церкві визначення таїнств і літургійних обрядів. Водночас він старався, наскільки це було можливо, не мавпувати чужих думок. Його вчення про перевагу спільної молитви над індивідуальною, а також загальна тенденція у напрямку літургійного максималізму (на противагу тогочасній тенденції мінімалізму) мали велике значення для тогочасної богословської думки. І хоча Шептицький, на гадку деяких російських православних діячів, не мав глибоких знань про православне вчення щодо згаданих питань, його щире прагнення до об’єднання всіх Церков не залишило байдужими християн інших конфесій. Його любов і пошана до біблійного та літургійного слова сприяли виданню якісніших літургійних текстів. Широта його поглядів була знаною далеко за межами Галичини.

Щоби зрозуміти літургійні тенденції владики Андрея, потрібно вивчати його літургійні праці в хронологічному порядку, як це робить автор – отець Петро Ґаладза, за винятком хіба що так званих «паралітургійних» набожеств. Додатково варто уважно приглядатися до історичного тла і подій, які формували його літургійні погляди, і це також одна з важливих переваг книги.

Окрему увагу автор дослідження присвячує літургістам, які працювали при владиці Андреєві. Це передовсім відомий священник, автор знаменитого «Типика» УГКЦ, багатолітній духівник Львівської семінарії Ісидор Дольницький (1830 – 1924 рр.), а також отці Тит Мишковський (1861–1939 рр.), Дометій Садовський (1865 – 1940 рр.), Спиридон Кархут (1869 – 1931 рр.) і Кирило Королевський (1878 – 1959 рр.).

Як можна переконатися, читаючи книгу, полеміка між різними «партіями» греко-католицького духовенства в часи Шептицького була дуже цікавою. Одні священники вважали себе прихильниками східного обряду, іноді аж занадто підкреслюючи свою «східну» ідентичність, що було природною реакцією на часте нерозуміння візантійського обряду представниками латинського клиру, і це ставало причиною підозри їх у москвофільстві. Другі ж, навпаки, захоплювалися введенням у східний обряд елементів і практик з латинського обряду, навіть із регіональних практик австрійських та польських храмів.

До речі, у книзі подане листування Шептицького з православним архиєреєм Антонієм Храповицьким. Наведені важливі цитати з листів обох владик. Серед них, мабуть, найцікавішою є думка Митрополита Андрея про те, що унія в тому форматі, який вона мала у XVI столітті, у першій половині ХХ століття була б не лише неможливою, а й помилковою. Це, мабуть, іронія долі, але виходить так, що Шептицький, якого вважають одним із найголовніших ідеологів «уніятизму», ще понад століття тому зміг передбачити не лише Другий Ватиканський Собор, а й пізніші результати католицько-православного діалогу ХХ – ХХІ століть.

Надзвичайно цікавим і корисним для читача буде авторський опис особливостей літургійних книг: служебників, требників, ізборників тощо. Це цінна інформація для всіх тих, що цікавляться літургікою. Загалом роль Митрополита Шептицького у змінах до літургійних видань була ключовою. Тут можна спостерегти певну еволюцію його позиції: поступові кроки до «очищення» обряду з метою показати готовність іти на компроміс із «братами православними», особливо в обрядових питаннях. Вершиною таких книговидань став «Устав богослужінь», який побачив світ у 1944 році в Римі завдяки праці літургійної комісії. Узявши до рук перший примірник цього уставу, Митрополит Андрей промовив подячну молитву праведного Симеона: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико…» Восени того ж року владика відійшов у вічність.

Загалом книга отця Петра Ґаладзи містить багато важливої інформації та аналізу і заповнює чимало історичних пробілів, тому її варто прочитати не лише церковним історикам, священникам, знавцям літургії, студентам, але й усім тим, що цікавляться історією УГКЦ, літургікою та богослов’ям.

д-р. Ігор Василишин, викладач УКУ

Бачити в шляхетному велике: князь і маестро

У 14-ий день березня 1872 року в подільському селі Слободо-Ободівка (тепер Тростянецький р-н Вінницької обл.) в сім’ї Харлампія та Євдокії прийшов на світ Божий хлопчик, якому дали ім’я Олекса. Мине час, і цей звичайний сільський юнак закінчить одну з кращих мистецьких академій Східної Європи, здобуде славу неординарного українського художника, започаткує окрему мистецьку школу. Торуючи власну життєву дорогу, зустрінеться з великим Митрополитом Андреєм Шептицьким – правдивим духовним батьком для мільйонів вірних та щедрим меценатом української культури. Об’єднавши зусилля, Митрополит і маестро спричиняться до якісних змін в українському мистецтві, завдяки чому воно вийде на нові, небачені перед тим обрії.

Два великі однодумці

На перший погляд Андрей Шептицький та Олекса Новаківський були цілковитими протилежностями. Їхнє походження, суспільне становище і, зрештою, темпераменти різнилися кардинально. Одначе спільного їм також не бракувало. Кожен бачив себе невід’ємною частиною одного з найбільших бездержавних народів Європи попри своє тривале перебування в асимільованому або чужонаціональному, далеко не завше прихильному до українців та всього українського середовищі. Обидва не цуралися своєї національності в час, коли бути українцем і не приховувати цього вважалося серед «освічених» кіл суспільства, як сказали б нині, «немодним», «некрутим».

І Митрополит, і митець добре розуміли, що національне відродження – це не тільки політичні здобутки, а насамперед культурний поступ. Як слушно зауважив сам владика Андрей: «Занепад культури якогось народу та його творчої сили – це більша трагедія, ніж упадок держави, яка є тільки найважливішим засобом для розвитку культури. Державу інколи легше відзискати, ніж відродити силу культури власного народу»¹. Аби українське мистецтво звільнилося від оков провінційності, вийшло на новий рівень, стало, так би мовити, конкурентоздатним, потрібно було створити умови для нового покоління творчих особистостей, спроможного наповнити національне мистецтво новими сенсами, голосно заявити про українців та їхню культуру на цілий світ.

Хто знає, як би склалося життя Новаківського, чи ступив би він на львівський брук, якби 1909 року його не представили Митрополитові в мальовничому куточку Українських Карпат – урочищі Підлютому біля села Осмолода нинішнього Рожнятівського району Івано-Франківської області. Дійсно, по закінченні Краківської академії в 1900 році митець впродовж десятиліття проживав у селі Могила біля Кракова. Пропозиція Митрополита переїхати до Львова, озвучена в одному з листів до Новаківського на початку 1912 року, виявилася напрочуд далекоглядним кроком владики. Озираючись назад, розуміємо: той факт, що саме галицьку столицю талановитий син подільської землі обрав своєю домівкою, мав не лише персональні, а й глобальніші наслідки.

Звісно, Галичина не була для пана Артиста, як його полюбляли називати, землею обітованою. Минув час, перш ніж Новаківський акліматизувався в нових умовах. Призвичаїтися допоміг Митрополит. Приміром, запропонував прибульцеві дах над головою – викуплену кількома роками перед тим віллу польського художника Яна Стики на вул. Земялковського (нині Новаківського, 2), що перебувала у віданні заснованого Його ексцеленцією Національного музею – теперішнього Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького. Глава української Церкви купував твори художника на вигідних для останнього умовах, не раз рекламував творчість митця перед співрозмовниками, зокрема іноземцями. Світова війна, що вибухнула через кілька місяців після прибуття Новаківського до Львова, прихід російсько-імперських «визволителів», арешт і заслання Митрополита, поразка національної революції 1917 – 1921 років виявилися тяжкими випробуваннями для маестро. Та замість того, щоб здеморалізувати, вони радше загартували митця, талант якого зміг повністю розкритися саме на українській землі, в серці древнього Львова.

Мистецька школа Новаківського

Крок за кроком оселя та майстерня Новаківського перетворилися на осередок, довкола якого гуртувалася культурна й освічена публіка, галицька богема. Зростанню кількості поціновувачів та приятелів великою мірою посприяла та обставина, що навесні повоєнного 1923 року розпочалися заняття в мистецькій школі, заснованій художником із благословення владики Андрея. Мистецька школа Новаківського – перша українська художня школа на теренах Галичини, прообраз академії мистецтв, створення якої було конечно потрібне для поступу національного мистецтва. Люди, не байдужі до рідної культури, усвідомлювали усю серйозність проблеми відсутності українського вищого мистецького навчального закладу. Адже заклади на кшталт львівської Художньо-промислової школи чи академій у Кракові та Варшаві виховували молодь у польському дусі, на основі традицій польського мистецтва. Не зарадив справі й масовий виїзд українських хлопців та дівчат на навчання до титулованих західноєвропейських мистецьких вишів. Виховання нової генерації митців на основі національних традицій вимагало власного культурно-мистецького осередку. Тож, згуртувавши довкола себе однодумців, маестро і Митрополит взялися до праці.

Школа Новаківського виявилася промінчиком світла на тлі сірих і безрадісних буднів повоєнної розрухи та чужоземної окупації. На початках, у 1923 – 1925 роках, вона виконувала роль мистецького факультету Українського таємного університету: заняття відбувалися підпільно під постійною загрозою поліційних обшуків і арештів. Утім попри несприятливі політичні й соціально-економічні чинники, попри нестачу найнеобхіднішого перша українська мистецька школа в Галичині проіснувала майже десятиліття, допомігши багатьом здібним молодим людям не тільки зреалізувати себе, а й прислужитися рідній культурі.

Митрополит Андрей Шептицький із братом о. Климентієм Шептицьким (стоїть крайній праворуч) та учнями мистецької школи Олекси Новаківського біля будівлі Національного музею у Львові (1927 р., колоризована світлина)

Через відсутність окремого приміщення учні збиралися безпосередньо в майстерні Новаківського, розташованій на другому поверсі помешкання художника (від 1972 року тут розміщена експозиція Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського – відділу Національного музею). А оскільки тодішня польська влада в кращому випадку ігнорувала український мистецький навчальний заклад, то головним меценатом школи впродовж перших років її існування залишався Митрополит Андрей Шептицький. Зокрема, вносив оплату за навчання від імені найбідніших учнів: значна частина тих, що зголосилися вчитися у Новаківського, були дітьми незаможних селян. Перед літніми вакаціями в гуцульському Космачі, куди маестро разом із вихованцями виїжджав на пленер (малювання просто неба), більшість студентів діставали від владики грошову допомогу, 10-20 доларів, чого вистачало на дорогу і проживання. Опісля Верховний Архиєрей відвідував звітні виставки учнів школи, що відбувалися в стінах львівського Академічного дому (тепер корпус Української академії друкарства на вул. Коцюбинського, 21). Митрополит купував кращі твори вихованців. Найталановитіші та особливо активні ставали стипендіатами Шептицького, що дозволяло їм продовжувати студії в мистецьких академіях Західної Європи.

Митрополит як викладач мистецтва

Співпраця владики Андрея Шептицького зі школою Олекси Новаківського не обмежувалася винятково фінансовим аспектом. Декому, можливо, буде важко в це повірити, однак упродовж 1925 – 1926 років глава Церкви викладав у мистецькій школі історію світового мистецтва. Із владикою вихованці закладу зустрічалися один раз або двічі на місяць в митрополичих палатах на Святоюрській горі. «Митрополит викладав цікаво і живо, з любов’ю та розумінням мистецтва обговорюваного періоду: архаїчного, грецького, клясичного, гелленістичного і т.д., аж до ренесансу і бароко, – згадував учень школи Антін Малюца. – Виклад впроваджував у мистецтво даної епохи так, що за кожним разом здавалося, що ось саме тут корінь мистецтва та ключ розуміння сучасного і майбутнього. Чергові виклади ставали черговим відкриттям мистецьких можливостей. Часто відбувалося звертання до живої і сучасної проблематики, відвідини музею, виставки школи»². Серед викладачів школи були, зокрема, художник Осип Курилас, архітектор Євген Нагірний, мистецтвознавець Володимир Залозецький, реставратор Володимир Пещанський, антрополог Іван Раковський, психолог Степан Балей, поет Микола Вороний, перший директор Національного музею Іларіон Свєнціцький та інші.

Під проводом Новаківського й опікою Митрополита школа зробила чималий внесок у пожвавлення культурного життя Західної України. Звітні виставки в стінах Академічного дому та пересувні виставки містами і містечками Галичини, організовані її вихованцями наприкінці 1920 – початку 1930-их років, збирали чимало поціновувачів мистецтва. Про першу українську мистецьку школу писали в пресі, а молоді люди, які пройшли вишкіл у її стінах, брали активну участь в діяльності мистецьких угруповань на кшталт Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ) та молодіжної творчої групи «Руб». Назагал через мистецьку школу Новаківського пройшли майже 90 осіб. Серед її випускників – відомі українські митці Михайло Мороз, Григорій Смольський, Святослав Гординський, Іван Кейван, Мирон Левицький, Іванна Нижник-Винників, Леонід Перфецький, Володимир Ласовський, Стефанія Ґебус-Баранецька, Едвард Козак, Володимир Гаврилюк, Ольга Плешкан, Антін Малюца, Ольга Козакевич-Дядинюк, Степан Луцик та інші.

Взаємини єрарха та митця

Зауважмо, що взаємини Митрополита і маестро ніколи не були ідилічні: ті, що думали, буцімто через близькість до особи владики Новаківському жилося наче в Бога за пазухою, помилялися. Близький друг художника адвокат Іван Голубовський писав у своїх споминах так: «Як приплив та відплив вод, так на протязі років підносилося або зменшувалося зацікавлення Князя [митрополита Андрея Шептицького – О. Ш.] творами Олекси, дарма що ширші кола громадянства наївно вважали забезпеченими умови його праці»³. Коли наприкінці 1920-их років інтерес владики до мистецької школи почав поволі згасати, фінансова допомога майже повністю припинилася. Не маючи більше змоги підтримувати школу самотужки, Андрей Шептицький запропонував залучити до справи ширший загал. Як наслідок у 1930 році стараннями небайдужої громадськості постало Українське товариство прихильників мистецтва (УТПМ). Свій обов’язок воно вбачало у зборі коштів на потреби школи та в організації виставок її учнів, пропаганді самого закладу і новочасного українського мистецтва загалом.

Що стосується Новаківського, та й узагалі будь-якої іншої творчої особистості, владика керувався найперше благом української культури, а не особистими вподобаннями. Проте це не перешкоджало йому виявляти правдиве християнське милосердя до митця щоразу, коли той потребував помочі. Так невдовзі після знайомства Митрополит на численні прохання друзів і доброзичливців художника взявся виплачувати Новаківському пенсію, що допомагала покривати видатки на лікування. Коли панові Артисту, який проживав у будинку, що належав Національному музею, забракло грошей на орендну плату, Його ексцеленція згодився протягом певного часу взяти цей тягар на себе. Не залишив митця у біді й після того, як у квітні 1925 року хвороба обірвала життя його улюбленої дружини Анни-Марії Новаківської. Шептицький, зокрема, знайшов виховательку для двох малолітніх синів подружжя: Ярослава і Ждана-Олекси. Коли ж у серпні 1935-го цей світ завчасно покинув сам маестро, владика Андрей заопікувався обома осиротілими хлопцями.

Віддаючи належне Митрополитові як щедрому меценатові, однодумцеві та цікавому співрозмовникові Олекси Новаківського, не забуваймо також про інший вимір їхніх взаємин. Про Шептицького і Новаківського як духівника та вірянина знаємо дуже мало, однак, поза всяким сумнівом, митець отримував від Його ексцеленції не лише матеріальну, а й духовну поміч. Зрештою, головною місією цілого подвижницького життя Слуги Божого Андрея Шептицького були духовний провід та порятунок душ. Тож, будучи людиною віруючою, чув художник із вуст владики не тільки міркування про стан і перспективи новочасного українського мистецтва.

«Мойсей», «Князь Церкви», чернець…

Вислідом багатолітніх контактів між двома неординарними особистостями були не лише обопільна естетична насолода чи втілення потрібних українській культурі проєктів на кшталт мистецької школи. Впродовж двох десятиліть митець також малював натхненно і багато, творив портрети свого однодумця-єрарха. Ба більше, Новаківського вважали одним із кращих портретистів Його ексцеленції. На превеликий жаль, з усього доробку, присвяченого Митрополитові, вціліли поодинокі твори. Про більшість із них, як-от портрет «Князь Церкви» (1915 р.), нагадують хіба графічні ескізи або чорно-білі репродукції. Подібна сумна картина має цілком логічне пояснення: вдруге зайнявши Галичину та оголосивши поза законом Греко-Католицьку Церкву, радянська влада взялася із запалом нищити все, що бодай трохи нагадувало про особу великого Митрополита. Не оминули увагою компартійні вандали і творчого спадку Олекси Новаківського.

Олекса Новаківський. «Мойсей» (1915 – 1919 рр.)

Серед найвідоміших зображень владики пензля одного з найславніших українських митців минулого століття можна назвати «Мойсей» (1915 – 1919 рр.), «Тяжкий сон (Переживання світової війни)» (1920 р.), «Митрополит у чернечій ризі (Владика ІІ)» (1930 – 1931 рр.). На першій із перелічених картин Митрополит постає перед глядачем новітнім втіленням старозавітного пророка, духовним провідником, здатним вселяти надію та настановляти на шлях істинний. На створеному під впливом потрясінь Першої світової війни «Тяжкому сні» владика Андрей – не лише турботливий пастир і моральний авторитет, але й лідер, здатний об’єднати під своїм скіпетром різні частини розділеної імперіями Батьківщини, принести мир і добробут на понівечену війною українську землю. Велелюдні натовпи людей, які з двох боків наближаються до престолу Митрополита, на думку дослідників, символізують Наддніпрянську та Західну Україну. В атмосфері національної революції і спроб возз’єднати різні частини українського народу в єдиний державний організм митець, вочевидь, саме у постаті владики Андрея вбачав провідника, здатного очолити цей процес. І, нарешті, композиція твору «Митрополит у чернечій ризі» (один із останніх в митрополичій серії) демонструє ще один бік багатогранної особистості владики – скромного ченця-аскета, котрий добровільно зрікся спокус мирського життя задля духовного вдосконалення, святості, перебування поруч із Творцем.

Про Митрополита Андрея в сприйнятті Новаківського-художника досить промовисто висловився Іван Голубовський:

«З різних часів походять його портрети і портретові композиції Князя. Вони є високої мистецької вартости. Вони мальовані по прийдешні покоління. Є в них безсумнівні тривалі мистецькі вальори. Вони вимагали б окремо обдуманої праці, якщо б хотіли пройти шлях мисли та ідей, в яких були випрацьовані. Одно може бути в кожному разі відмічене. Навіть якщо б Князь не стояв уже так високо в шані і в серцях цілого народу силою свойого особистого, вийняткового авторитету та своїх важливих для народу заслуг, то самі вже ті портрети отвирали би Князеві шлях до несмертельної слави самим уже героїчним підходом їх творця до художнього пред’явлення імпозантної особи Князя. Сильно відзначено в них історичну велич, яку мистець випровадив по-малярськи у тих портретових працях»⁴.

Сам Митрополит, або «Князь», як охрестив його Іван Голубовський (спогади були написані на еміграції в повоєнній Чехословаччині за вкрай непевних обставин, тому автор волів не називати імен), із притаманною богопосвяченій особі скромністю «не хотів доцінювати як слід високого льоту творця. Деколи жартома докоряв йому задля ґльорифікаційної стилізації тих портретів. Нарочно не хотів бачити, що його прегарна голова та його суто княжа постава мусіли самі собою викликати таку власне інтерпретацію в портретах Олекси, не кажучи вже про високі душевні цінності Князя. Олекса з природи вже був наділений нахилом бачити в шляхетному велике та дійсно вважав Князя таким, яким в своїх портретах Князя представив»⁵.

З погляду сучасності чимало в історії Митрополита і маестро може видатися дивним, незрозумілим. Врешті-решт, ціла біографія предстоятеля Греко-Католицької Церкви чи інших церковних достойників минулого руйнує стереотипи, насаджені в добу совєцького атеїзму і західного секуляризму. Людям, звиклим бачити в Церкві винятково бюро з надання ритуальних послуг, можливо, важко зрозуміти, чому особа рівня владики Андрея узагалі переймалася станом української культури чи мистецькими навчальними закладами. Однак в очах галицьких українців, позбавлених власної держави, підданих Австро-Угорської монархії Митрополит був не тільки духовним, а й політичним провідником, найвищим репрезентантом української громади перед віденським двором. А обов’язок справжнього церковного та політичного лідера – дбати і про культурні потреби ввірених його батьківській опіці.

Хоча історія не любить слів на кшталт «що було б, якби», інколи важко опиратися спокусі і не спробувати уявити собі, як склалося б подальше життя художника Олекси Новаківського чи як розвивалася б історія новітнього українського мистецтва, якби не подиву гідна інтуїція Слуги Божого Андрея. Досліджувати ймовірності – цікаве заняття, але в цьому конкретному випадку картина вимальовується безрадісна…

Тому цінуймо те, що маємо, бережімо нашу мистецьку спадщину, пропагуймо її, пам’ятаймо і шануймо тих, що в поті чола працювали для національної культури, робили все можливе, аби вирвати її з лабетів провінційності та вдихнути нове життя, тих, що дбали про тяглість національної традиції та намагалися мовою мистецтва розповісти про українців решті світу!

Олександр Шейко, молодший науковий працівник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського

Митрополит Андрей Шептицький у справі порозуміння Українських Церков Католицької і Православної

Цього року, 1994, першого листопада сповниться рівно п’ятдесят років з дня смерти Слуги Божого Митрополита Андрея, князя нашої Української Греко-католицької Церкви, що княжив у городі Льва на Святоюрській Горі. Треба сподіватись, що цю круглу дату відмітить не тільки УГКЦерква, але ввесь український нарід, бо це була незрівнянна, велика людина у нашій історії не тільки як великий богослов, але великий український патріот, який дбайливо вирощував українську культур» релігійну і національну свідому думку в українському народі.

У цьому напрямі бажаємо у нашому журналі подати його особливі думки на тему порозуміння наших Католицької і Православної Церков. Вважаємо за доцільне, щоб наші читачі запізнались з цими цінними документами Слуги Божого Митрополита Андрея. Тут в першу чергу йдеться про «Лист Митрополита до української віруючої православної інтелігенції» з 1942 року. Також лист Митрополита Андрея до української православної ієрархії з 1941 р. та їх відповідь, а також відповіді Митрополита Андрея на відповіді. Вважаємо, що порушені думки надзвичайно цікаві й дуже актуальні в наш час, а зокрема напередодні відзначення 400-річчя Берестейської Унії.

Усі ці документи, які друкуємо, з’явились у Календарі «Благовість» за 1994 p., що з’явився у видавництві «Благовість» Української Католицької Церкви у Польщі. У календарі зібрані особливо цікаві матеріали, і з деякими з них бажаємо познайомити наших читачів. Друкуючи ці матеріали, бажаємо відсвіжити нашу пам’ять про людину, що жила, трудилась і віддала все своє життя для Бога, Христової Церкви й українського народу. Такі люди, як Слуга Божий Андрей, вічно будуть жити у серцях українського народу.

Редакція

* * *

Мій лист до української віруючої православної інтелігенції

Свого листа до православних Архиєреїв мушу доповнити кількома заввагами. Роблю це в цьому письмі до високодостойних представників української науки, літератури, мистецтва і до суспільних діячів України та, очевидно, до освіченого і патріотично наставленого Високопреподобного Духовенства — в переконанні, що інтелігенція всіх віроісповідань має важний голос і в церковних справах, бо є завжди провідною верствою суспільности.

Прикро мені, що я змушений сказати дещо про себе самого; мушу доказати, що, пишучи цього листа, не можу мати ніякого особистого інтересу. Я сповняю тільки обов’язок українського патріота.

Ясна річ, що греко-католик не може стати Київським Митрополитом. А я не маю ні бажання цього достоїнства, ні фізичної змоги бути в Києві. Незабаром починаю 78-й рік життя. Недугою хронічного запалення суглобів від 12 літ прикований я до крісла, без змоги станути на ноги. Недуга позбавила мене майже всієї влади в правій руці, а кілька разів у році, і то за кожним разом через кілька тижнів, я зовсім позбавлений влади і в лівій руці. Київський Митрополит мусить бути вибраний із православних або автокефальних Архиєреїв чи священиків. Коли б він був з’єдинений з Вселенською Церквою, всі ми, греко-католики, підлягали б йому, і я перший радо піддався його верховній владі.

Та повна злука греко-католицького і українських православних віроісповідань — це справа хіба дальшої майбутности. Вона стала б можливою тільки після довших обосторонніх зусиль, щоб до себе наближуватися і взаємно себе пізнавати. А зближення і взаємне пізнання необхідні до осягнення національної єдности. Те зближення може колись довести до з’єдинення, але мусить передусім усунути взаємні роздори і ненависті, які спричинюють, що українець українцеві ворог. І ті з нас, що бажають колись єдности, і ті, що її не бажають, — усі почнімо працю над помиренням. На такому конечному помиренні багато скористає увесь український нарід, а на повному з’єдиненні скористають більше православні, ніж ми, греко-католики.

З притиском стверджую, що поєднання Зі Вселенською Церквою не спричинює ніякої потреби відректися якого-небудь звичаю, передання чи обряду Православної Церкви. Українська Церква нічого не стратила б із тих дібр чи вартостей, які з неї роблять для українця цінну, святу національну пам’ятку минувшини, а зискала б пребагато дібр і сил, які випливають із зв’язків з усіми віруючими християнами цілого світу. Ми, названі греко-католиками, вважаємо себе самих і в обрядових молитвах називаємо себе православними.

Маємо ту свідомість, ту певність, що ми не затратили ні одної цінної пам’ятки минувшини і нічого не стратили зі святого передання нашого Великого св. Володимира. Струя того передання перейшла до нас через царгородських патріярхів Йоана Векка і Йосифа та наших митрополитів Ісидора і Григорія чистішою і повнішою від тієї струї передання, що дійшла до наших братів над Дніпром через Нікона і московський Синод. Порівнюйте наші православ’я, церкви, духовенства, життя релігійне й національне, порозуміваймося — може переконаєтеся, що мої твердження правдиві. Низкою малих змін, а в останніх часах рішенням Апостольського Престолу ми вернулися в обрядах Літургії до звичаїв нашої Церкви ХVІ і ХVІІ століття, які були звичаями Київської Церкви.

Брати, Панове — у Вас, світської української інтелігенції, святе передання чистіше, ніж те, що його черпала Україна зі шкіл, ведених петербурзьким Синодом. Ваше православ’я ближче до православ’я широких мас українського народу. В ньому більше зрозуміння для потреб страждучого від віків поневоленого народу. Хоч би Ваша праця над помиренням й не довела до повного з’єдинення, все ж принесе українському народові велику користь, коли хоч у частині причиниться до національної єдности. А кожен патріот українець-самостійник повинен у тому напрямі зробити все, що може. Сповняючи цей патріотичний обов’язок, я і написав цього листа.

+ Андрей Шептицький Галицький Митрополит, Львівський Архиєпископ

У Львові, дня 3 березня 1942

* * *

Мій лист до всіх високопреосвященних і преосвященних
православних архієреїв в Україні і на українських землях

До осягнення наших національних ідеалів треба нам єдности, бо навіть при найбільшій єдності й найбільш посилених змаганнях з нашого боку обставини можуть так скластися, що їх не осягнемо. Тому треба нам, оскільки це тільки можливе, усунути всякі роздори і все, що ділить, і всіми силами змагати до осягнення, по змозі, якнайбільшої єдности. Між роздорами, що ділять українців, не останнє місце займають релігійні справи, в яких ми так поділені. А безперечно, релігійна єдність була би могутнім товчком у осягненні національної єдности. Тому думаю, що кожний український патріот повинен зробити все, що може, до здійснення такої релігійної єдности. Вона видається тим більше можливою, що нас ділять і роз’єднують не справи якісь особисті, а справи, що перед дуже давніми віками розділили наших попередників. Нас ділять суперечності між греками і латинянами, нас ділять традиції, переняті від грецької і московської Церков.

І не бачу, щоб хто-небудь із нас, Архиєреїв різних українських віроісповідань, міг дбати про те, щоб піддержувати церковні роздори. Тому пишу це письмо, щоб витягнути руку до згоди і Ваші Преосвященства запросити до церковної єдности. А що здаю собі справу з того, що не легко перевести таке важне діло, хочу зі свого боку представити те, що вважаю конечною передвступною умовиною до такого поєднання.

Передусім, думаю, треба, щоб усі ми бажали помирення, треба, щоб того помирення бажало і духовенство, і вірний нарід у всіх наших єпархіях. Треба, дальше, про це поєднання молитися, себто, треба нам заряджувати такі Богослуження, в яких брало б участь і духовенство, нарід, а які мали б на меті просити у Бога потрібної до помирення благодаті. Вкінці, треба, щоб ми з обох сторін були готові до потрібних до нього уступок. Коли Євангеліє обов’язує нас відректися себе самих до того ступеня, що маємо класти й душу, то тим більше мусимо уступити від усього того, що може бути перешкодою в поєднанні, уступити так далеко, як нам тільки совість дозволяє. Тому, безумовно, треба буде, щоб ми взаємно щиро висказали свої думки, і щиро обговорюючи всі життєві й богословські справи, злучені з поєднанням Церков, шукали дороги до поєднання.

Бажаючи дати нагоду до такого об’єктивного і мирного обговорення, пишу цього відкритого листа та прошу всіх Високопреосвященних і Преосвященних Архиєреїв на українських землях висказати свою гадку в цій справі.

+ Андрей Шептицький в.р. Галицький Митрополит, Львівський Архиєпископ

Львів, 30.12.1941 р.

* * *

Дня 1.ІІІ.1942. Нр. 2532

Православний Архиєпископ Краківський і Лемківський
До Його Ексцеленції Високопреосвященнішого Андрея,
Архиєпископа Львівського, Митрополита Галицького

Ваше Високопреосвященство, Високопреосвященіший Владико

Ваше звернення до православної української ієрархії є це, чого вже більше 300 років очікувала наша Церква. Бо не можливо вважати за голос правдивих християн безліч нетолеранційних полемічних творів ХVІ-ХVІІ й пізніших віків.

Сьогодні рішається доля Великого Українського Народу. Сьогодні народ наш прагне, відродивши своє церковне життя, стати могутнім носієм Правди Христової та порядку державного на безмежних просторах східнього суходолу.

Святиня Софії — Премудрости Божої, що перетривала все, стане фактичним центром цього відродження в Києві-Ієрусалимові землі нашої.

Ваш лист — перше ствердження надійшовшої вирішальної хвилі. Роздор, що в кінці ХVІ віку був у значній мірі штучно впроваджений неприятелями Української Церкви та українського народу, мусить бути закінчений.

З відома свого Кіріярха маю честь повідомити, що з боку Православної Церкви ми намагатимемось усунути всі перешкоди на шляху великої справи поєднання, що спиратиметься на поверненні до стану з перед офіційного, у ХVІ в. розпаду Православної Української Церкви.

Благаючи Всевишнього про благословення нашій святій справі, просимо й Ваших про це молитов.

+ Смиренний Палладій, Архиєпископ Краківський і Лемківський

* * *

Дня 16 червня 1942 р.
Нр. 7 Крем’янець

Екзарх України Митрополит Волинський і Житомирський
Його Високопреосвященству,
Високопреосвященнішому Андрею Митрополиту Галицькому,
Архиєпископові Львівському

Ваше Високопреосвященство Високодостойний і Глибокоповажаний Владико

З великою втіхою одержав я Вашого листа з дня 20 січня ц.р., на котрому стоїть Ваш власноручний підпис. Моїм бажанням уже давно було — побачити Вас, але не судилося. Коли я був у Львові ще пресвітером, Вас там не було; коли я став єпископом, прийшлося лічитися зо многими перешкодами до зустрічі з Вами. Одного разу, здається в 1937 p., в був коло Вашої Палати, оглянувши Собор Св. Юра, але з огляду на післяобіденний час побоявся нарушити Ваш відпочинок. Нині жалую, що не відважився постукати до Вас, але запізно. Хто знає, чи побачимося і побесідуємо на землі, але там, де будуть вирішені всі наші питання, не буде, гадаю, жодних перешкод для виявлення того, чого бажала душа на землі… Тепер до листа Вашого… Я завжди був широких і свобідних поглядів на предмети, в розумінні яких многими допускається вузькість і сліпе преклоніння перед авторитетами, тому то не тільки як громадянин, але і як богослов цілком розумію Вас і постуляти Вашого листа лічу можливими до здійснення. Але це можливим було б, коли б нас двоє на світі було. Добре пам’ятаю фантазію російського філософа Соловйова про поєднання представників християнських ісповідань перед кінцем світу і думаю, що ця фантазія недалеко відстоїть від дійсности…

Коли тільки перешкод було до простого вчинку побачитися з Вами, то уявіть собі, скільки їх може бути в такому важному ділі, як поєднання віровизнання поміж собою. Ці перешкоди криються в минулих віках, які находять собі поживу і в сучасності… Історія, політика, егоїзм, індивідуалізм і багато всяких ізмів, від котрих стільки нещастя на землі, — от ці перешкоди, що не будуть, напевно, ізжиті до кінця світу, а вони то і не дадуть можливости поєднання християн між собою на землі. Пригадайте собі, Владико, відношення між собою святителів Іоанна Золотоустого і Епіфанія Кипрського. Обидва були святими і прозорливцями, а не стало їх на те, щоб побачитись і в спільній бесіді порозумітися і вияснити все, що їх розділяло. Коли так були успособлені святі мужі, то що вже й говорити про грішних. От і ми тут, на Україні, ніяк не можемо дійти до згоди, хоч і хотілося б. Я два рази бесідував зі своїм сином по монашеству, а потім зі своїм вікарієм у Луцьку, щоб дійти до порозуміння. У ви! Він відповів мені, що йому не вигідно бути зо мною, бо для нього липківщина — це найсправедливіше православ’я, а липківці — найкращі християни, а крім того і так зване свідоме громадянство ставиться до мене негативно за моє ніби москофільство. Скільки я не доводив йому, що цього у мене зовсім немає і що Москва не дає жодних таких традицій, які б уємно впливали на українців, бож все, що має московське православ’я, походить з Києва, який дав Москві митр. Кирила, св. Петра і Степана Яворського і цілу низку святителів і вчених, та де там… Отож то, коли батько з сином не можуть зговоритися для користи однієї Святої Церкви, то що вже й говорити про об’єднання всіх Церков. Споминаю, як у 1927 році я бесідував з царгородським патріярхом Василієм ІІІ про скликання Вселенського Собору. «А чи може, — спитав я його, — відбутися той Собор без Єпископа Римського?» — «Так, — відповів мені патріярх, — я розумію вас і перед Собором, коли доживу до того, поїду до Риму, упаду на коліна перед папою і скажу йому: «Брате, покинь свої облуди й приходь, щоб заняти на Соборі своє місце». «А коли й папа заговорить про якісь облуди, що тоді?» — запитав я. Відповіді не було, але стало ясним, що Єпископ Римський ніколи не буде головувати на Вселенському Соборі, та й Собору того, може, не відбудеться на землі…

Вибачте, я завжди мислив ясно і просто і висловлювався відверто. Вповні співчуваю Вам і боюся, що доставлю Вам цими рядками навіть біль душевний. Але волію сказати Вам правду, ніж приводити глибокі думки і посилатись на авторитети. Хто знає, може й потрібна на землі ота різноголосиця і в релігійних поглядах, бож не дармо кажуть, що красота заключається в різноманітності. Як пророцтво св. Ісаї, що вовк і ягнятко будуть пастися разом, і лев, як віл, буде їсти солому (65, 25) не може здійснитись на землі, яка за гріхи людей страждає, а дійсниться в будучому віці, так ті гріхи не дають можливости і релігійного поєднання, щоб для віруючих на небі відкрилася вся красота і велич того єднання, про яке говорив своїм ученикам Божественний Учитель на прощальній бесіді.

Цілком погоджуюся з Вами, що нам треба усердно молитися про поєднання наше й шукати дороги до того поєднання, а Господу одному відомо, коли наші молитви і шукання будуть мати добрий наслідок. Здається, що таки до скінчення віку не відбудеться це поєднання, бо коли не з’єднала, а ще й поділила нас така страшна біда, як панування жахливої безбожної влади, то що може змінити натуру людську?

Страшні картини апокаліптичні здавались нам якимись видуманими, поки ми самі не пережили їх в страшні часи більшовизму й комунізму. А коли пережили, то можемо бути певними, що ввесь апокаліпсис — прийшла дійсність для Церкви і світу. Що ж тоді може вказувати нам на можливість поєднання нашого? Може й поєднаються при кінці світу поодинокі особи, як про то прорік Соловйов… Таким чином, теоретично я цілком допускаю наше поєднання, бо ніщо не може перешкодити тому в думках, але практично це поєднання могло би здійснитися тільки тоді, коли не буде гріху і ушкодження людської природи. Тільки Всесильний може все милостиво дати нам чудо поєднання, про що можемо молитися…

Висловлюючи велику пошану Вашій Достойній Особі, зістаюся Вашого Високопреосвященства усердний слуга

+ Олексій
Екзарх України, Митрополит Волинський і Житомирський
Священо-Архимандрит св. Успенської Почаївської Лаври

Андріївська візія Андрея Шептицького

Звичай вшановувати Блаженнішого Києво-Галицького Верховного Архиєпископа Андрея Шептицького в день його іменника, апостола Андрія, почався ще за життя Митрополита Андрея. Коли він упокоївся 1 листопада 1944 року, поминаємо щорічно цього нашого святця в першолистопадовий день, разом з іншими архиєреями й воїнами, що полягли за волю України.

Виглядало б, що дальше відзначування Митрополита Андрея Шептицького тепер у грудні є зайвою дублікацією вже відзначених роковин. Насправді воно так не є. У першолистопадовий день, у роковини, коли Митрополит Андрей закінчив цю земну мандрівку, відзначуємо його особу — людину, яка завершила своє земне буття.

Натомість у день св. Апостола Андрія, іменника великого Митрополита, вшановуємо ідею, яку ця світла особа підняла, її розвивала, здійснювала і нам для завершення залишила. Ідея є завжди жива, байдуже, чи її ідеолог ще на цій землі, чи вже переставився. Вже сам підбір монашого імени «Андрей», яке вибрав для себе молодий Роман Шептицький, вказує на провідну ідею його життя.

Св. апостол Андрій Первозванний став уособленням східнього — візантійського християнства. Не так важним є, чи легенда про апостола Андрія на Київських горах передає історичний факт, чи це є просто легенда, зложена в XII ст., як це доводять сучасні наші історики. Важливішою є ідея, яку тою легендою хотіли висловити ці наші предки, що її нам передали.

Для них, для цих предків княжої Київської Руси, Київ був центром християнства на всю Східню Европу, одним з кількох нечисленних світил Вселенської Христової Церкви.

Ще в XI столітті Київський верховний архиєпископ Іларіон казав про старинну Александрійську Церкву Єгипту, що вона виводить свій початок від апостола Марка, а Римська покликується на свій апостольський початок від св. Петра. Такою ж апостольською Церквою уважала себе рівнож Київська, покликуючись на легенду про св. апостола Андрія на Київських горах. Почуття своєї суверенної гідности збереглося в Київській Церкві навіть тоді, коли вже впала княжа держава.

Це у свідомості своєї суверенної самоуправи Київські владики під кінець ХVІ століття бачили конечність заключити безпосередній договір з Верховним Римським Престолом, залишаючи на боці авторитет і пошану до Константинопольського Престолу, бо він під турецьким володінням був тоді вже безвладним.

Та коли Берестейський суверенний договір з Римським Престолом місцева польська влада зводила до рівня «уніятства», тоді почався занепад самоуправи Київської Церкви та її розпад.

Одна частина вірних уважала, що збереже суверенність Київської Церкви, якщо за московським зразком перетворить свою Христову Церкву на державну «козацьку». Але козацька Церква поділила долю козацької гетьманщини: разом з гетьманщиною пішла під московську зверхність.

Друга частина поступово годилася зі своєю долею і з накиненням їй поняття «унії», себто перехідного ступеня до повної юридичної і літургічної інтеграції в іншу польську самоуправну Церкву.

Ставалось так, як писав Шевченко, що чужий німець нам скаже, хто ми є, що ми «уніяти», що постали щойно чотириста років тому. Шість попередніх світлих наших століть ми списали Московській Православній Церкві; а заразом списали й наших святих Володимира, Бориса й Гліба, Теодозія Печерського і Михаїла Чернігівського. Нашим першим і одиноким святим залишився Йосафат Кунцевич, канонізований ще Київською Церквою.

Та не лише у часі, але й просторі ми ментально звузили свою Церкву до Галицького клаптика землі. Такий маленький залишок Київської Церкви легше перевести в «унію» з Римо-католицькою Церквою, немов якийсь додаток до неї і то на якийсь лише перехідний час, доки не завершиться повна інтеграція.

Можливо, що в цім XX столітті цей перехідний період «унії» був би вже закінчився повною інтеграцією в одну уніформну Католицьку Церкву, якщо б на початку цього століття не завернула цього процесу велика Андріївська візія великого Андрея.

Він у своїй діяльності бачив одну одноцілу, світлу й могучу Київську Церкву так, як її зорганізував був тисяча років тому великий св. Володимир. Не місцевий Львів, але історичний золотоверхий Київ був осередком його візії; Київ — як матірний город і центр східнього християнства, яке простягалося поза етнічні українські межі. В Андріївській візії — Київ це християнський матірний центр теж для інших народів Східньої Европи.

Тож уже 1907 року Блаженніший Києво-Галицький Верховний Архиєпископ Андрей Шептицький назначив свого адміністратора на терени Київської Церкви під російсько-царською окупацією, чи як писав він тоді, на терени «греко-католицького обряду, яких адміністрація згідно з старинними звичаями нашої Руської Церкви греко-слов’янського обряду належить до нас як до митрополита русинів, коли опорожняються ці єпархії, позбавлені законно вибраного пастиря».[1]

На східні терени свого колишнього світлого розвитку могла повернутися Київська Церква лише у своїх власних світлих ризах, у свідомості своєї власної літургічної особистости, без чужих, дешево запозичених блискоток. Тож великий Андрей почав зворот до оригінальної пишности східнього літургічного обряду. Однак, за три минулі століття ідея «уніятства» просочилася вже так сильно, що неестетичну літургічну мішанину стали уважати за свою рідну одіж. Цим обмежили й дотепер обмежують себе самих до закутка між Сяном і Збручем, де така мішанина ще є сприємлива, що тепер боронить дехто чужого шкідливого налету немов свого рідного здобутку, на свою власну шкоду. З тяжким трудом повертається до українського народу затрачена краса пишного Київського обряду.

Ще більше труду вимагає повернення затраченої юридичної самоуправи. За три століття «уніятства» самоуправні титули залишились без самоуправної влади. Не то Київське верховне архиєпископство, але навіть Галицьку митрополію зведено на ділі під кінець минулого століття до безвладної почести. Власні владики так були звикли до централізованої Римської управи Вселенською Церквою, що годі було говорити про якусь спільну дію, про спільне самостійне рішення найближчих галицьких ієрархів. А тут в Андріївській візії Блаженніший Владика Андрей представляв їм неозорну візію Київського патріярхату з ефективною самоуправою. Ідею не нову, яку ще 370 років тому почав реалізувати Блаженніший Києво-Галицький Верховний Архиєпископ Веньямин Рутський і за яку впав жертвою священномученик Йосафат Кунцевич.

Йосафата Кунцевича канонізували, але не як жертву за поєднання «Руси з Руссю», себто двох гілок Київської Церкви в одному самоуправному Київському патріярхаті. Його представлено як у канонізації, так теж і в нашій популярній традиції та в наших конфесійних спорах, як жертву за «унію» з Римо-католицькою Церквою Польщі.

Яка кривда великому праведникові, коли вбивши його особу, тепер вбивають морально його ідею помирення «Руси з Руссю».

Про зачислення другого подвижника тої світлої ідеї Київського патріярхату, Блаженнішого Веньямина Рутського до лику святих почав старатися Митрополит Андрей Шептицький ще 1933 року, в трисоті роковини богоугодного відходу до вічности Веньямина Рутського. Та відтоді за півстоліття справа його беатифікації не посунулася вперед.

Як рівнож не краща доля беатифікаційного процесу Слуги Божого Андрея Шептицького. Основна трудність в першому й другому випадкові ця, що канонізуючи одного чи другого подвижника ідеї Київского патріярхату, канонізувалась би сама Андріївська візія сильного християнського центру на Сході Европи. Київський Патріярхат у системі Вселенської Католицької Церкви став би такою могучою фортецею Київської як церковної, так і державної самоуправи, об яку розбивались би ворожі наступи всяких сусідів. Тому то й були та й є ще такі неперебірливі наклепи на головних подвижників Київського патріярхату чи то давнього Йосафата, чи недавнього Андрея.

Та з нашого боку мусить бути чітке ясне переконання, що без стійкого Київського християнського центру не встоїться ні наша Церква, ні наша держава. Церква — це основа й остоя державного ладу. Таку кріпку остою не осягнемо самим декляративним проголошенням одного, двох чи трьох Київських паріярхатів. Київський християнський центр треба духовно будувати крок за кроком, цеглину за цеглиною.

Як казав 60 років тому великий Андрей до молоді: «Не зривами одної хвилини, тільки безупинним трудом… багатьох поколінь підноситься нарід».[2]

Тож хай труд цього концерту на прославу не так особи Слуги Божого Андрея Шептицького, як радше його Андріївської візії Київської Церкви буде кроком, цеглиною в побудові світлого Східньо-европейського центру християнства!

Хай проходить він за небесним благословенням Слуги Божого Андрея Київській Церкві на користь, а Триєдиному Богові на славу!

[1] Музичка Іван. Екуменічна діяльність митрополита Андрея Шептицького в Росії в 1914-1917 роках у Богословії», том XI, Рим, 1983, стор. 9-11.

[2] Із «Слова» митрополита Андрея до української молоді (1932).

Преосвященніші, всесвітліші, преподобні, достойні учасники Конгресу! *

В короткому часі, який мені, як і кожному іншому доповідачеві, дозволено, призначено мені не тему, а радше низку питань. Сам вже цей факт обмежує можливість опрацювання їх до виключного натяку на можливі розв’язки. Це не є чимсь лихим чи невластивим, може навпаки, чимсь дуже вказаним і потрібним, бо на питання, які поставлено, ніхто не має готових відповідей і ніхто не повинен навіть собі такої мудрости приписувати. Не збираюся давати готові розв’язки на поставлені питання. Бажаю тільки звернути увагу на один з чинників, який мусить брати живу участь в аналізі ситуації і пропозиції розв’язок, а найважливіше, у їхніх здійсненнях.

Заки приступлю до самих питань, бажав би я підкреслити один факт, який ми не повинні переочити, а саме: будь-який успіх у шуканні второпних розв’язок, а тим більше у приміненні їх у щоденному житті нашої церковної громади може бути тільки вислідом спільної праці всіх прошарків нашої Церкви, мирян, монашества, духовенства, єпископату, кожного відповідно до його служіння. Так,як ми всі є однаково членами Божого Люду, так само ми всі зобов’язані згідно зі своїм становищем служити цілості і діяти виключно на користь цілої Церкви.

Ніхто не може собі приписати монополю, ані нікому не можна приписати виключної відповідальности за успіхи чи невдачі. Найважливішою прикметою цих моїх висновків — це звернути особливу увагу мирян на їхній обов’язок доложити всіх зусиль, щоб допомогти нашій Церкві в цім благословеннім часі нового початку. Не можна собі уявити, що наша Церква могла б знайти належні розв’язки, якщо не притягне до співпраці і співвідповідальности мирян, це значить 99% цілого членства. А з другої сторони, миряни мусять свідомо, з почуттям важности й відповідальности свого становища в Церкві взяти на себе відповідний до їхнього числа тягар праці. Ще раз повторяю: майбутність нашої Церкви у руках всіх членів Церкви. Коли зараз звертаю більшу увагу на мирян і їхні завдання, це тому, що наш форум — це конгрес мирян.

Ще є друга причина, чому хочу настоювати на важності й вартості мирянина у церковному житті. Наша Церква пережила й збереглася головно завдяки мирянам, свідомим, відданим, готовим на кожну жертву мирянам. Коли обмежено до мінімуму можливості духовенства передавати Божу науку, це зробили серед великих небезпек дідусі, бабусі, батьки й матері. Навіть уділювання св. Тайн, таке важне для християнського життя, могло відбуватися завдяки готовості мирян виставити себе на неабиякі неприємні наслідки. Те, що миряни так похвально чинили за часів гоніння, вони тепер можуть і повинні ще краще сповняти на загальну користь Божого Люду. Мусять змінитися способи і засоби, але вірність мирянина і його вартість для життя цілої Церкви повинні залишитися назавжди неоспоримими. Цей конгрес — це свого роду переставлення отої величезної енергії на інші рейки діяльности, але роля мирянина у нашій Церкві не починається від сьогодні і не дай Боже, щоб вона сьогодні заперестала.

Але є і третя причина, чому треба звертатися також до мирян, тої найчисленнішої частини Божого Люду. Будемо говорити часто про нашу Церкву, як їй допомогти стати на ноги після страхіть минулого півстоліття. Допомога Церкві — це допомога нам самим. Все те, що пережила Церква, це все пережив кожний з вас, який жив під комуністичним режимом. І те, що болить і турбує Церкву як цілість, болить і турбує кожного зосібна. Не одна душа майже завмерла. Напевно ніхто не залишився без ран. Рятувати Церкву, допомагати їй — мусимо починати від лікування наших власних душ. Ніхто — ні ієрархія, ні духовенство, ні миряни не має готової рецепти на лікування всіх духовних недуг, які назбиралися під час останнього півстоліття. Те лікування, яке займе довший час, мусить бути спільним ділом цілого Божого Люду, але не відбудеться без великого вкладу праці мирянства.

Найбільш актуальною проблемою наших днів є сама Українська Греко-католицька Церква. Це не повинно нас дивувати з двох причин. Поперше, що Церква сама в собі завжди є актуальною проблемою, а подруге, що ми звикли порівнювати стан нашої Церкви сьогодні зі станом перед початком Другої світової війни. Почнім від того другого.

Перед війною майже все населення тієї частини України, яка знаходилася під польською окупацією, було католицьке. Воно мало своє доволі упорядковане життя, свій устрій, свої установи, свій маєток. Не входячи в аналізу духовного стану тієї передвоєнної Церкви, можна сказати, що обставини були назагал сприятливі, і тому сьогодні ще часто можна почути слова: будемо дуже щасливі, якщо б ми могли повернутися до передвоєнного стану. Фактом є, що обставини дуже змінилися. УГКЦ мусить дивитися на себе вже не галицькими мірилами, але мірилами всеукраїнськими. Вона не живе під займанщиною, але у вільній рідній державі. Але найважливіше, вона вже не може жити немов би на своїй виключній території, а мусить ту територію ділити з багатьма іншими релігійними тілами, і ще більше, навіть з великою частиною населення, яке не є віруючим взагалі. На перший погляд це могло б виглядати як велика трагедія, але насправді — це величезний шанс для УГКЦ або для Української Церкви взагалі. Бо ми мусимо собі відразу дуже ясно усвідомити, що сьогодні на території Української Держави існує багато релігійних тіл, які властиво є тільки відламками тієї одної Христової Церкви, яка існувала на території Руси-України в перших століттях її буття і яка повинна знову існувати у відродженій нашій державі.

Христова Церква в Україні перейшла через своє горнило переслідувань. Кажемо горнило, а не пекло. Бо пекло — це кінець усього, а горнило — це процес очищення. Бо беручи знову під увагу тільки УГКЦ, та Церква стратила майже все, чим втішалася перед війною. Залишилось їй тільки найважливіше, одиноко важне — віра в Бога і завдяки тій вірі наша Церква пережила часи переслідування, не стративши свого «я». У нових обставинах ми стоїмо перед великим питанням, а саме — чи ми за тих останніх п’ятдесят років навчилися розуміти, що змістом Церкви є саме віра в Христа? Чи може, з другої сторони, ми хотіли б привернути нашій Церкві всі земські впливи і багатства, бо в них ми добачуємо запоруку нашої майбутньости? Якою повинна б бути наша Церква? Якою може вона говорити до інаковіруючих чи взагалі не віруючих? Якщо ми повернемося до нашого передвоєнного галицького ґетта, то прогавимо золоту нагоду бути Церквою, якої потребує наш нарід.

Чого потребує наш нарід? Бога! Його потребує наша держава, наше суспільство, наше село й місто, наша наука, наше мистецтво, наша економія, наш суспільний лад, наше старше покоління, яке стільки натерпілося, наша молодь, яка шукає маяка — напрямної в житті кращому, як те, яке минуло. Одним словом, нам, потрібна Церква, в якій буде дуже виразно видно Бога і Його науку. Але Церква — це ми, з яких 99% є мирянами. Що це значить? Що кожний з нас, на якому становищі він не знайшовся б, мусить так жити, щоб його сусід, який шукає Бога і Його справедливости та доброти, міг легко того Бога віднайти. Отже більше, чим величавих кам’яних храмів, нам треба храму душ, бо Церква, як каже св. Апостол Павло, — це будівля, якої основою, наріжним каменем є сам Христос, а ми всі є живими, святими цеглинами.

Християнство в Україні протягом останніх сімдесяти років перейшло через горнило переслідувань. Це були часи лихоліття, але ані не припадкові, ані безвартісні, яких краще було б чимскорше призабути. Навпаки, треба глибоко застановитися, чому це все сталося. Було б справжньою єрессю думати чи казати, що Бог нас через сімдесят років призабув. Він не забув за нас, а перевів нас через вогонь, щоб із нас виточити гостре, пожиточне лезо. В західньо-европейських журналах та на форумі різних конференцій та конгресів дуже часто представники різних народів, які мучилися під ярмом безбожного комунізму, стараються відповідати на глибокі питання відносно останніх десятиліть. Чому Бог дозволив на такий період переслідування? Чому деякі Церкви майже засмакували загибелі? Чому вони остаточно таки встоялися? Чому деякі християни стали героями і мучениками, коли інші пішли на компроміс? Як повинен християнин обороняти людську гідність, людські Богом дані права? З прикрістю треба ствердити, що між шукачами відповідей на такі основні питання не знаходимо українських прізвищ. Чи ми вже засіли на лаврах, бо все знаємо? Або чи ми такі незрячі, що величаві періоди історії цілком переочуємо, недоцінюємо? Як би воно не було, в нас під цим оглядом сьогодні якийсь незрозумілий і неоправданий застій.

Чи ми переживаємо період великого релігійного відродження? Храми повні богомольців, але чому? Чи тому, що ми так захоплені Богом, чи тільки тому, що тих храмів ще так мало? Це брутально поставлене твердження, але не час тепер гладити себе по головці. Немає сумніву, що серед населення на Україні є велике зацікавлення релігією. Це зацікавлення прибирає інколи дивних форм. Сектанство годується на страху перед остаточним катаклізмом, кінцем світу; забобони поширюються неймовірно. Це також прояви шукання чогось певного, сталого. Але чи ми, Церква, даємо шукаючим, виголодженим, спрагненим Бога душам добру, здорову, чисту поживу Божого слова? Щойно поволі показується на світ вся перфідія, з якою комуністичні можновладці цілево, послідовно, поступово труїли людські душі. Тут розходиться про більше, як тільки вигоду і владу для невеликої групи людей при кермі, але про нищення основних вартостей, на яких суспільство і поодинока людина можуть спокійно і певно построювати своє буття. Щось прямо диявольське відбувалося в границях радянської імперії. Тільки згадувати і жахатися того, що робилося, далеко не вирятує нас, може хіба штовхне нас в обійми розпуки. Треба активно протидіяти лихові, яке ще не зникло і саме від себе не зникне, християнськими засадами, Божою наукою. Якщо вірити описам в’язничного чи лягерного життя, то в тих жахливих обставинах велися дискусії про християнство на рівні, можна б сказати, науковому, філософському. Іншого форуму для розвивання християнського мислення тоді не було. Протиставилося християнські вартості режимовим. Обговорювано проблеми відношення християнства і культури, Церкви і суспільства. Дискусії велися; розумні люди, яких терор не позбавив цілковито сили ума, застановлялися. Маємо прекрасний приклад цього в особі Патріярха Йосифа Сліпого, який свій довголітній побут по в’язницях використав на передумання минулого і плянування майбутнього. Коли він вирвався з кайданів, він протягом відносно короткого часу створив установи та підготував людей для християнізації України. Йому це вдалося, бо він вийшов на волю. Сьогодні всі вийшли на волю. Немає оправдання минулих років, що нічого не можна зробити. В Україні сьогодні ми ще знаходимося в періоді економічного неладу. Він напевно ще потриває декілька років, але це ніяк не може бути перешкодою перебудовувати духовне життя. Не будинки як такі є головним чинником переосмислення і унапрямлення нашої духовости, нашої християнської культури, але думка, застанова, праця.
Хто цю працю має зробити? Духовенство? Такий великий брак духовенства навіть для найконечніших душпастирських завдань, навіть якби ми захотіли зіпхати всю працю і відповідальність на них. Після ІІ Ватиканського Собору повернулася в Церкву свідомість, що миряни в Церкві — це не тільки споживачі, але співтворці церковного життя. Тому треба мирянам кваліфікуватися у різних ділянках християнського життя і думання. Це ж таке самозрозуміле в наших часах. Скорше чи пізніше наші діячі з України будуть мати нагоду брати участь у з’їздах міжнародніх християнських католицьких організацій. Там у членстві і діяльності переважають миряни. Але в них більше, ніж тільки добра воля. За кожним з них стоять роки праці над собою, роки студій християнського мислення, роки ДІЯЛЬНОСТІ! в різних видах церковно-суспільного життя.
Вже було згадано попередньо, що наш нарід зараз потребує Церкви як автентичного голосу Божого в обставинах державного, культурного, економічного відродження. Церква має бути вчителькою і совістю народу. Для того вона мусить виробити собі належний авторитет. Щоб могти вчити і нагадувати, мусить Церква — це значить МИ! — перевірити свій досвід з часів переслідування. Тоді вона втішалася великим моральним авторитетом на терені цілого Радянського Союзу і поза його межами. Дуже важною обставиною в тих часах був факт переслідування, стан насильно накинений, народом не бажаний. Але з гіркого досвіду того критичного часу можна не одне навчитися. В чому була таємниця того великого авторитету? Коротко сказати — у вірності Божій науці. Інколи зрозуміння тої науки не з власної вини віруючих було слабим, але вірність була беззастережна. Живемо у передових часах. З одної сторони, це часи великих можливостей розвитку, з другої сторони — це часи великих духовних небезпек. Як дуже правдивими є ті небезпеки, можна легко показати і доказати на міжконфесійній ситуації, яку сьогодні бачимо на терені України.
З різних причин і не від вчора наш нарід поділений в своєму релігійно-церковному житті. Маємо католиків, православних, баптистів і інших, не згадуючи вже прерізні секти, які звичайно не є християнськими. Оповідають, що в часах переслідування любов і співпраця, взаємна допомога, вирозуміння переростали бар’єри, які звичайно людей ділять між собою. Мені здається, що велика руїна, яка охопила стільки проявів нормального суспільного життя, показала недвозначно, що можна дуже добре обійтися без багатьох речей, яким присвячуємо надто уваги і які можуть, бо так було в минувшині, нас роз’єднувати. Що з тим всім сталося? Чому зараз така ворожнеча, така нетерпимість? На тому власне й жирують ті різні секти. Здавалося, що після півстоліття переживання спільного горнила в серцях християн зродиться бажання шукати єдности. Не можна було уявити собі, що накиплені століттями непорозуміння відразу зникнуть, це було б сподіватися забагато, заскоро, але повинно б стати спільним і голосним бажання шукати спільної дороги до Христа, на якій ті прерізні різниці стратили б свою гостроту. Такого бажання на Україні не завважуємо. Крім побожних фраз не чути і не видно дійсних заходів, які б з бігом часу могли давати благословенні висліди. Хто тому винен? Всі ми. З чого слідуюче заключення: всі ми зараз мусимо взятися і то дуже серйозно до процесу переборювання зайвих порізнень, а ще більше до утверджування всього того, що нас вже єднає — віри й любови до Христа. Єдність у Христі стане можливою, як сказав Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, коли переважаюча більшість нашого народу буде того прагнути.
Хоча небезпеки великі, але живемо в часах великих можливостей для кращого майбутнього християнсько-церковного життя. Переслідування навчило нас багато, якщо наші очі й вуха відкриті до науки. Про ту майбутність можна б говорити багато і властиво треба би. Минулого не завернемо, навіть якщо б воно було ідеальним (яким воно не було). Мусимо зайнятися майбутнім. Воно від нас залежить. Якою ми хочемо бачити нашу Церкву? Це не пусте питання. Воно само від себе не дасть розв’язки. Церква — це відповідь на духовні потреби нашої ближчої і дальшої майбутньости. Якщо ми не потрудимося для Церкви, хтось нам буде диктувати і спотворювати нашу Церкву, робити її іграшкою різних ворожих нам сил. Такі випадки ми знаємо з історії і то нашої власної. Вороги Церкви не знищать, бо це Божа установа, але можуть нею зловживати, так само як ми, на жаль, можемо зловживати нашим особистим життям. Тому наша щира турбота за Церкву не є браком довір’я до Бога, а навпаки, співдіяння з Його святою волею. За часів переслідування вірні нашої Церкви, її єпископи, священики, миряни рятували свою Церкву. Цей процес, у нових обставинах, треба продовжувати. Від нас залежить, чи наша Церква піде назад до колишнього свого стану, чи навпаки, і що дай Боже, буде відповіддю на духовні потреби наших людей сьогодні і завтра. У тому вагомому процесі важне місце, це повторяємо знову, мають миряни. Наша надія в Бозі, що мирянство Української Церкви вив’яжеться якнайкраще зі свого завдання.

* Ця доповідь була прочитана на форумі Конгресу Мирян у Львові.

Ще один знаменний документ

Із рамени Дослідно-документаційного Центру в Торонто п. Іраїда Винницька знайшла й передала нам цього листа — очевидно писаного від Митрополичого Ординаріяту у Львові (за відомом чи навіть ініціативою Слуги Божого Андрея) до — Українського Центрального комітету — проф. Кубійовича.

Документ, знайдений у Львові, вказує додатковий раз на старання УГКЦеркви порятувати переслідуваних німцями жидів.

До Українського Центрального Комітету у Львові

Митрополичий Ординаріят одержав відомість, що в Німеччині узогляднюють особи жидівського походження, коли вони заслужилися для німецького народу. У нас тепер надсилають комітети з провінції дуже часто прохання, щоб інтервенювати у відповідної влади, щоб узгляднила особи жидівського походження, які заслужилися для українського народу, наприклад як жовніри при УГА чи як літерати, пишучи для українського народу оповідання чи повісті. У всіх ділянках науки й життя всі правила мають винятки, може б УЦК звернувся з відповідним проханням до німецької влади, щоб заслужені для українського народу одиниці жидівського народу були трактовані після винятків відповідних законів, коли це можливе й в (об… і) ділання УЦК є допускальне.

Від гр.-кат. Митр. Орд. Льв. 16.VІ.1944

Цей документ знайшла 29 грудня 1992 р. Іраїда Винницька в Центральному Державному Історичному Архіві міста Львова (ф. 408 й, оп. 1 т., спр. 93 ст. 6).

Листування з Українським Центральним Комітетом у Львові про неможливість переведення церкви у Грубешові на православний обряд та регабілітацію осіб єврейської національности, які «вислужились» перед українським народом.

Документ є ручно написаний зеленим чорнилом і знаходиться у знищеному стані. Документ переписано докладно, не вносячи жодних поправок. Слово в дужках с нечітке. Копія зберігається в архіві Українсько-Канадського Дослідчо-документаційного Центру в Торонто.

Сторожа нашої духовности

(До ювілею Митрополита Андрея Шептицького)

Дав Бог, влягаються міжконфесійні пристрасті на львівських майданах і східцях численних церков, вщухають релігійно-політичні непорозуміння по селах Львівщини і віддаленіших теренах Галичини. Дав Бог, і до свого народу після тривалої розлуки з Україною повернувся Мирослав-Іван Кардинал Любачівський. У багаточисленній львівській громаді, яка вітала Патріярха з поверненням на рідну землю у Лозову неділю цього року, що дуже важливо, були, безперечно, не лише представники і прихильники Української Греко-католицької Церкви. Дасть Бог, віддавниться, забудеться лихе, і сусіди та рідні не гніватимуться лиш через те, що ходять до різних за конфесіями церков. Стане важливішим, що вони моляться одному Господу.

Миру, злагоди і супокою між сущими всіма у землях Подністров’я прагнув великий Митрополит Андрей Шептицький. Та дбав він передусім про пригноблюваний віками український народ, оборону якого і обрав чи не найважливішою метою свого життя. Світлої пам’яти Митрополит виборював рівні права для українців Австро-Угорщини, благословляв на визвольну боротьбу січове стрілецтво, був засновником Народньої лічниці і Національного музею у Львові, ініціятором і щедрим фундатором інших важливих для українців починань. З цим титаном віри і безкористи галичани і всі українські греко-католики були разом в часи світових воєн і в період міжвоєнних лихоліть, в роки репресій, під час десятиліть витравлення національної пам’яти й місяців швидкої зміни найвищих комуністичних керманичів. Для більшости ж українців повоєнного півстоліття Андрей Шептицький поставав з оповідей людей, які хоч раз бачили Митрополита, заборонених і донедавна ще ледь вловимих радіоголосів зарубіжжя, запорошених на стрихах та напівзотлілих у повітках чудом уцілілих старих книг і часописів.

Минулося і це — і вже знайомимося з уривками зі статті американки українського походження Марії Клячко про подорож Андрея Шептицького до Західньої Европи і Америки у 1920-1923 pp., слухаємо про діяльність Митрополита лекції доктора теології з Канади Андрія Кравчука. Хто володіє іноземними мовами, може поринути у світ Андрея Шептицького ще глибше — на Заході солідні наукові студії, пов’язані з життям Української Греко-католицької Церкви і діяльности Митрополита, не припинялися ніколи. Плекаємо надію, що й ми, нинішні мешканці України, а не лише українці й неукраїнці закордону, дбатимемо про збереження нашої віри й духовности, які неможливо уявити собі поза постаттю Андрея Шептицького.

Маємо сьогодні компактне дослідження Іванишина про Українську Греко-католицьку Церкву і Андрея Шептицького в контексті національного відродження. Цій темі присвячені дописи народніх депутатів України І. Калинець, Є. Гриніва, І. Юхновського. Про останні дні й хвилини життя владики поділився нещодавно спогадами на сторінках «Молодої Галичини» священик Йосиф Кладочний. Теплих слів заслуговує з любов’ю організована виставка «Благословляю і молюсь», присвячена Митрополитові. Отже, нитку української національної пам’яти не вдалося нашим ворогам обірвати остаточно.

В цьому переконує також виставка і наукова конференція, а точніше багатолюдні фестини, які у грудні 1990 р. були уряджені у Національному музеї Львова, присвячені 125-літтю галицького Митрополита Андрея Шептицького та 85-літтю заснування згаданої установи. Слід відзначити, що для наших співвітчизників останнього півстоліття, навіть львів’ян, це факт незвичайний. Спроби сповістити та поінформувати мешканців і гостей нашого міста й области про цю подію зроблені були, але до широкого загалу, на жаль, не дійшли. Однак така перша культурно-релігійна і просвітницько-патріотична ластівка повоєнного Львова заслуговує того, щоб про неї дізналися.

Ні те, що виставка відкрилася 13 грудня, в день св. Андрія, ані те, що відзначення галицького Митрополита було уряджене в Національному музеї, не випадковість, а мов би продовження вдячними нащадками однієї з найбільших культурно-просвітницьких ініціятив графа Шептицького — у цьому приміщенні на тодішній вулиці Мохнацького 42, рівно 77 років тому відкрилася експозиція Національного музею, хоч сама інституція як церковний музей заснована у 1905 році. Його палким організатором, щирим фундатором і ревним опікуном до кінця свого життя залишався Митрополит Андрей.

Власне виставку відкрила старша дочка першого директора музею, відомий на Україні знавець давньоукраїнського іконопису кандидат мистецтвознавства Віра Свєнціцька. Відтак з вітальним словом до присутніх у залі звернувся Владика Володимир Стернюк. Святковий вечір продовжився прологом до поеми І. Франка «Мойсей», пристрасно прочитаним артистом Державного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької С. Максимчуком, і віночком проникливих пісень у виконанні Святоюрського митрополичого хору з участю львівської улюблениці Соломії Урбанович.

У науковій конференції, яка почалася 14 грудня, взяли участь працівники Національного музею — В. Свєнціцька, Л. Волошин, Л. Григорчук, Л. Кость, А. Олійник, О. Сидор, а також член-кореспондент АН УРСР історик Я. Ісаєвич, професор Львівського медінституту О. Кицера, співробітниця Центрального державного історичного архіву у Львові О. Гайова та архимандрит Любомир Гузар з Риму.

Назвавши ці читання святом нашої внутрішньої правди, тодішній заступник директора Національного музею М. Майорчук закликала учасників конференції та всіх присутніх говорити про Митрополита Андрея Шептицького, цього українського Мойсея, лише правду. Виголошені доповіді — це ціла злива цікавої і для переважної більшосте гостей зовсім нової інформації.

Дізнаємося, що перший вплив на юного Шептицького як шанувальника та знавця мистецтва мала його мати, графиня Софія з Фредрів, дочка польського письменника О. Фредра, і батько граф Іван, нащадок давнього боярського роду в Галичині. Цей рід видав кількох визначних духовних владик, що не могло не вплинути на життєвий вибір хлопця. Як відомо, його предки ще з ХVІІІ ст. дбали про те, щоб на Україні виходили друковані книги, а Варлаам Шептицький, зокрема, у 1671 році допоміг відновити унівську друкарню.

Ще будучи єпископом у Станиславові, отець Андрей передає свою бібліотеку осередкові «Студіон» при Студитському монастирі у Львові, а за кілька місяців одержує номінацію на львівського архиєпископа, митрополита галицького і єпископа кам’янець-подільського (17 січня 1901 p.). У 1905 р. молодий митрополит започатковує систематичні щорічні поїздки по Галичині у пошуках експонатів для задуманого церковного музею при Святоюрському соборі, очолювані відомим музикологом, вченим і першим директором інституції І. Свєнціцьким.

З часом поїздки виходять за межі України — І. Свєнціцький, як ентузіяст і прекрасний знавець музейної справи, ближче знайомиться з книжковими і мистецькими ринками Москви і Петербургу, Мінську і Гродно, Кракова і Відня, Мюнхену і Венеції. У зв’язку з тим, що музейне добро продовжує невпинно пливти з усіх куточків Европи і має не лише релігійний характер, виникає потреба перейменувати музей з церковного в національний. Цю думку підтримав Митрополит Андрей, однак не погодився, щоб музеєві присвоїти його ім’я. З 1908 р. щоліта уряджуються експедиції в пошуках експонатів вже для Національного музею, які взимку описуються і систематизуються. Митрополит без вагання асигнує найбільші видатки, призначені на придбання музейних цінностей, але, як згадують сучасники, не дуже охоче виділяє величезну на той час суму грошей для купівлі приміщення під музей (вул. Драгоманова 42), зазначаючи, що на ці гроші можна було б купити п’ять, а чи навіть десять музейних збірок.

Унікальна колекція експонатів, стильово обладнані габльотки з дуба і кедра, перевезені з митрополичої палати меблі з карельської берези, інші елементи первісного музейного умеблювання, зрештою, прекрасний будинок у затишній дільниці міста свідчили, з якою любов’ю Митрополит Андрей та І. Свєнціцький ставляться до свого дітища — таким багатством міг похвалитися далеко не кожен навіть державний музей Европи. У короткому часі Національний музей перетворюється на скарбницю української культури та історії. В його залях І. Свєнціцький читає лекції студентам українського таємного університету, який у 20-х роках існував у Львові. Митрополит фінансує студії у кращих європейських закладах здібних до малювання українських юнаків, підтримує з ними зв’язки і після навчання. Особливо приязно ставився граф Шептицький до Олекси Новаківського, замовляв у нього твори живопису для музею і церков, допоміг йому організувати львівську мистецьку школу. У 1926 році Митрополит купив будинок, призначений для приміщення цієї школи, і висловив бажання викладати в ній історію мистецтва. Всім було зрозуміло, що своєю постаттю Митрополит хотів перш за все захистити українську малярську школу від можливих переслідувань влади — впродовж всього життя він боронив українців Галичини, а в листах до Папи Римського неодноразово засуджував насилля не лише над українцями, але й іншими народами цих теренів.

Цікавими спогадами про Митрополита Андрея поділився професор Львівського медінституту О. Кицера. Перед початком навчання, згадує професор, дітей, що були у передшкіллі, повели до собору св. Юра, де їх приймав та благословляв сам владика. У митрополичу палату заходили по одному. Надійшла черга і малого Кицери. Спочатку було лячно приступати до величної, майже монументальної постаті Митрополита, але потім хлопчина осмілів і навіть, за словами рідних, сів отцеві Андрею на коліна. На прохання господаря палати проказав «Богородице Діво», не злукавив і на запитання Митрополита, чи завжди він чемний. «Всіляке трапляється!», — була відповідь хлопчика, і владика похвалив його за те, що не обманює. Вразила теплота, згадує далі професор Кицера, з якою Митрополит говорив з кожною дитиною про її батьків — сумлінна праця і шевця, і кравця, повчав духовник, є всім дуже потрібні, а люди, які їх виконують, заслуговують всякої поваги. Розповів О. Кицера і про Мар’яна Панчишина — лікаря, який у разі потреби допомагав і Митрополитові.

Перебуваючи нещодавно за кордоном, одна із львівських груп зустрічалася з Куртом Вальдгаймом. «Даруючи йому на згадку альбом про Львів, — завершує свою оповідь проф. Кицера, — я почав було пояснювати К. Вальдгайму, хто такий Митрополит, але політик м’яко зупинив мене і здивував всіх нас своєю обізнаністю з життям і багатогранною діяльністю Митрополита».

Сторожем нашої моральности назвав Митрополита Шептицького архимандрит Любомир Гузар з Риму. «Віки лихоліть, — наголосив він, — позбавляли справжніх цінностей душі українців. Це бачили і прекрасно усвідомлювали засновник Національного музею та його перший директор, що намагалися зберегти для нащадків вартості нетлінні, які б примножували нашу духовність, розкривали глибину української душі».

У колонному залі Національного музею — старовинні полотна, на більшості з яких — портрети людей з роду Шептицьких. У меншій залі — зображення самого Митрополита Андрея, листи, документи, інші рідкісні експонати. За кілька десятиліть ці твори вперше побачили свого глядача. А скільки, подібних робіт вже ніхто ніколи не побачить, зокрема, масово знищуваних у 1952 році, присвячених українській історії картин О. Новаківського, О. Куриласа, інших малярів. Покищо лише вузькому колу людей на Україні відома книга «Моральність і реальність: життя і доба Андрея Шептицького», що вийшла в Канаді англійською мовою. Високу оцінку дали їй Я. Ісаєвич та архимандрит Любомир Гузар. До речі, в той час у Львові перебував один з її авторів, канадський доктор теології Андрій Кравчук.

Грудневі 1990 року науково-культурні фестини, присвячені діяльності Андрея Шептицького, надовго запам’ятаються вдячним львів’янам. Свого роду доповненням до згаданих урочистостей і виставки «Благословляю і молюсь» можна вважати виставку «Український Рим», яка демонструється у залях Національного музею Львова. Ці та інші матеріяли й дослідження підтверджують, що найбільша заслуга світлої пам’яти Митрополита — у виробленні концепції Української Греко-католицької Церкви, яка стояла і продовжує стояти в обороні свого народу. Разом з тим діяльність графа Шептицького була спрямована на збереження і примноження духовних здобутків українців. Це щедра фінансова і дієва практична допомога у справі національного та державного будівництва, активна меценатська співпраця з мистцями і вченими, батьківська турбота про талановиту українську молодь, широка просвітянська діяльність у поєднанні з національним і релігійним вихованням. Спадок, залишений Митрополитом Андреєм, ми не маємо права віддати на поталу чи легковажно розгубити. Історія дає нам шанс жити в суверенній національній демократичній державі, і ми повинні його використати.

Михайлишин Богдан Павлович, кандидат філологічних наук, асистент катедри української мови Львівського державного університету ім. І.Франка.

Хроніка життя і діяльности Митрополита Шептицького

1919

8 жовтня — Польський щоденник «Ілюстровани Кур’єр Цодзенни» назвав «безличною провокацією» обіжник Митрополита до духовенства, в якім він поручав українським священикам послуговуватися українською мовою у всіх урядових кореспонденціях з окупаційними властями.

У той час польські легіонери постійно непокоїли Митрополита ревізіями, а митрополичу палату оточило військо, щоб не допустити Митрополита до зустрічі з Пілсудським, якому він хотів представити знущання польських військових властей над українським духовенством.

Поляки не дозволили Митрополитові виїхати до Станиславова, щоб відсвяткувати там двадцяту річницю свого єпископства.

Листопад — Отець д-р Ахіль Ратті, Апостольський Нунцій у Варшаві, вислав Митрополитові та іншим українським владикам запрошення на свою консекрацію.

Митрополит виготовив список арештованих поляками чи полонених 498 священиків і ченців і вислав його о. Йосафатові Жанові, ЧСВВ, для передачі Апостольському Нунцієві. По довгих перипетіях їх усіх звільнили. Окремим письмом Митрополит подякував Пілсудському за його інтервенцію.

1920

1 січня — Митрополита відвідав о. Йосафат Жан, ЧСВВ. Дещо пізніше Митрополит писав о. Жанові, а цей переказав Апостольському Нунцієві, що поляки переробили українську семінарську каплицю на кіно. Нунцій не хотів вірити, бо вірменський архиєпископ Теодорович говорив йому, що такого нема. Згодом нунцій Ратті інтервеніював у цій справі і поляки зліквідували кіно.

Листопад — Митрополит був у Відні, де одобрив плян домовини-релікварія на мощі св. Йосафата. На цьому релікварії є напис французькою мовою: «Дон де ля фамій Жан». (Жертва родини Жанів).

27 листопад — Митрополит виїхав із Відня до Риму. По кількох зупинках він прибув туди 16 грудня. Замешкав у манастирі ОО. Редемптористів при вул. Меруляна.

Грудень — У другій половині місяця Митрополит був у Монт-Сезар у Бельгії. Там його зустрів уперше відомий екуменіст Дом Лямберт Бодуне.

1921

17 лютого — Митрополит виголосив знаменну доповідь «Місія чернецтва у справі єдности Церков» в Орієнтальному Інституті.

20 березня — Митрополит був на похороні о. Францішка Снопка в Кромежіжі і при тій нагоді відвідав архиєпископа Антоніна Стояна.

Квітень-липень — Митрополит був у Бельгії і Голяндії.

5 липня — Митрополит виїхав до Америки. Перед виїздом він написав того дня листа. Ось він: «Виїжджаючи до Америки, хочу з Вами, Дорогі в Христі Отці і Браття, розпрощатися! Таке прощання наводить на голову годину смерти, бо не знати, чи дасть мені Бог повернути з цієї далекої подорожі. Жаль мені покидати, може на кілька місяців, єпархію, але я пересвідчений, що ліпше служу справі святої Церкви і більше можу зділати для духовного добра Вашого тією подорожжю, чим я міг би дома зділати. Лиш огляд на це добро повіреної мені частини Христового стада спонукує мене до цієї далекої і утяжливої подорожі.

Нехай Бог стереже Вас від всякого зла. В молитві, надії на Боже милосердя шукайте сили перебути тяжкі досвіди, які Бог післав нам. Вірністю Його святому законові, вірністю святим переданням наших батьків, вірністю до св. католицької Церкви заслужім на Божу благодать, на Його милосердя. Народи є сильні вірою, лиш на основах Богом даних, можемо побудувати нашу будуччину. Бог досвідчає тих, кого любить. Хрести є знаком Божої благодати. Бог упокорив нас, щоб приготовити [нас] до сповнення великої задачі, яку нам дав — тою задачею є апостольська праця для наших братів, що знаходяться в гіршому положенні, чим ми, бо не знають Христової правдивої Церкви, що є могутнім джерелом християнської родини.

Родина є будуччиною народу, школою святости і всіх християнських чеснот. Від родини почнім працю над поправою цілого життя. Та праця над поправою, покаяння потрібне нам, бо хто ж без гріха! Навернімося всі до Бога, перепрошаймо Його за всі гріхи, невірності наші, а всемогуча рука Його двигне нас. Навернімся до Нього, а Він навернеться до нас, приверне нам свою благодать!

Пишу це майже в хвилі виїзду, молитвою, серцем, гадкою я з Вами. Хотів би я душею ставати над кожною бідою, нещастям, терпінням. При хворих і умираючих, в тюрмах і в’язницях, при терплячих, над долею кожного, кожної із Вас я рад би ставати молитвою, серцем та сльозами випрошувати милосердя, пільги, сили вірности. А можу лишень здалека молитвою, гадкою летіти понад села й міста, понад хати і поля, зрошені кров’ю молодих, упавших у боях, поля, засіяні хрестами й гробами, і просити о життя, життя християнське, життя будучих поколінь. Хай Бог Вас благословить. З далекої чужини мій привіт сердечний.

Прощайте — зістаньте з Богом… Не дайте звестися з правої дороги, не слухайте ложних пророків. Тримайтеся, діти, Отців своїх духовних, не занедбуйте Церкви, молитви, тримайтеся святої своєї Матері Пречистої і Пресвятої Діви. Вона є матір’ю руської країни. Вона є нашою Матір’ю. Вона є нашою надією, радістю, силою, життям.

Писано в Антверпії, перед виїздом до Америки.

+ Андрей, Митрополит».

(із «Перед виїздом до Америки; письмо Митрополита Шептицького», «Український Вісник» (Львів), 24 липня 1921 p., стор. 1-2.

Серпень — Митрополит прибув на початку місяця до Канади. (Див «Монтреаль Ґазетте», 17-18 серпня 1921 р.)

28 серпня — Митрополит у Вінніпезі, Манітоба.

18 вересня — Митрополит брав участь у посвяченні Інституту Просвіти у Вінніпезі, Манітоба.

19 вересня — Митрополит був присутній на першій капітулі Сестер-Служебниць у Вінніпезі, Манітоба.

25 вересня — Митрополит перебував у обителі ОО.Редемптористів у Йорктон, Саскачеван.

26-27 вересня — Митрополит відвідав українську громаду в Айтуні, Саскачеван.

2 жовтня — У церкві св. Йосафата в Едмонтоні Митрополит висвятив диякона Івана-Йосафата Тимочка, ЧСВВ.

14 жовтня — Митрополит був у Сейнт Боніфас, Манітоба.

14 листопада — Митрополит був у Торонто, Онтаріо.

17 листопада — Митрополит прибув до Філядельфії, Па.

21 листопада — Митрополит був у Вашінгтоні, Д.С. Там був гостем ОО. Домініканів у католицькому університеті.

23 листопада — Митрополит був на авдієнції у президента Гардінга, відвідав також міністра торгівлі Герберта Гувера із Стейт Департмент.

28 листопада — Митрополит приїхав до Нью-Йорку.

З грудня — Митрополит проводив місією у Пассейку, Н.-Дж.

13 грудня — 3 нагоди ім’янин Митрополита відбувся бенкет у готелі «Пенсильванія» в Нью- Йорку.

21 грудня — Митрополит був у церкві св. Володимира у Скрентоні, Па.

22 грудня — Митрополит візитував парафії св. Кирила і Методія в Олифанті, Па, і св. Петра і Павла у Вілкес-Беррі, Па.

1922

22 березня — Митрополит приїхав до Ріо-де-Жанейро, Бразілія. Звідти він поїхав до Сан-Павльо, де замешкав у ОО. Бенедиктинів.

Квітень — На початку місяця Митрополит був у Курітибі, де його вітали місцевий єп. Петро Карманський, представник галицького уряду, і маси народу. З Курітиби він виїхав на колонії Марцеліна і Ґважувіра, відтак до Прудентополя, де був головний осідок ОО. Василіян.

17 квітня — Митрополит відвідав церкву в Есперансі, дальше колонії в Маркондес, Марешаль, Маллям і містечко Дорізон, де проводив нарадами українського духовенства. Опісля Митрополит побував на колоніях: Порто-Уніон, Антоніо-Кандідо, Жангада, Нова Галичина, Круз-Машадо, Антоніо-Олінто, Ірасема, Вера-Ґварані і Іраті.

31 травня — Митрополит повернувся до Курітиби, мав наради з єп. Брагою.

З червня — Митрополит виїхав із Бразілії до Аргентіни. У Апостолес він дав триденну місію, а потім відвідав колонії Азара, Тунес і Трес-Капонес.

20 липня — Митрополит виїхав із Буенос-Айрес до Америки.

7 серпня — Митрополит приїхав до і Гобокен:, Н.-Дж. кораблем Пан-Амерікен.

13 серпня — Митрополит мав Богослуження в церкві св. Юра в Нью-Йорку.

30 серпня — Митрополит проводив реколекціями для Сестер-Василіянок у Філядельфії.

1 жовтня — Митрополит приїхав до Чікаго. Виголосив проповідь у церкві св. о. Миколая. Тут він занедужав і був кілька днів у лікарні.

31 жовтня — Митрополит був на концерті хору Олександра Кошиця, а потім гостив хористів вечерею і виголосив промову.

10 листопада — Митрополит відбув розмову з державним секретарем Чарльсом Гюсом у Вашінгтоні, Д.С.

12 листопада — Митрополит попрощався у церкві св. Юра в Нью-Йорку з українською громадою. По полудні того самого дня шкільні діти влаштували у його честь прощальний концерт, після якого він від’їхав на залізничну станцію Гренд-Сентрал, звідки поїхав до Канади.

14 листопада — Митрополит, єп. Микита Будка і брат Василіянин відплили з Квебеку кораблем «Емпресс-оф-Скатленд» до Европи.

1923

18 лютого — Митрополит виголосив знаменну доповідь «Роля західніх людей у ділі з’єднання Церков» в Орієнтальному Інституті в Римі.

8 березня — Митрополит приїхав з Риму до Парижу, де разом з о. Йосафатом Жаном був на авдієнції у Жюля М. Камбона, президента Ради Амбасадорів. Камбон запевнив Митрополита, що справа Галичини буде порішена справедливо. Це було в часі, коли французький уряд був уже погодився віддати Галичину Польщі за нафту з Дрогобича. Камбон був головою компанії, яка мала перебрати видобування дрогобицької нафти.

14 березня — Митрополит одержав листа від Раймонда Пуанкаре, французького прем’єра й міністра закордонних справ.

15 березня — Митрополит був з о. Йосафатом Жаном в Авеззано Романо, італійського амбасадора в Парижі. Романо сказав їм: «Ви, українці, є жертвою теперішніх часів. Англія матиме вільну руку в нафтових справах у Мусул та в Ірані, а Франція дістане галицьку нафту».

Того таки дня Митрополит виїхав з Парижу до Риму, щоб підготовити грунт під свій поворот до Галичини.

20 липня — Митрополит приїхав до Відня. Мешкав при Францішканерплятц, 4.

22 липня — Митрополит взяв участь у інсталяції о. д-ра Мирона Горникевича на адміністратора церкви св. Варвари у Відні.

23 липня — Митрополит захворів і перебував у лікарні Братів Милосердя у Відні, де ним опікувався лікар-ігумен, його знайомий з-перед 20 років.

4 серпня — Щоб рятувати Боснію перед схизмою, Митрополит обличив о. Й. Жана як Студита і дав йому свій особистий парамент. Два дні пізніше він дав йому повновласть такого змісту: «Отець Йосафат Жан виступає в імені Студитів у всіх справах, що відносяться до манастиря в Камняниці. Андрей, Митр., 6 серпня 1923».

22 серпня — Митрополит виїхав із північної станції у Відні до Львова.

23 серпня — На кордоні поляки відчепили вагон, у якому їхав Митрополит, і спрямували його на Познань.

Справа інтернування Митрополита поляками дотепер докладно не з’ясована, а газетні відомості про неї сильно різняться від себе. Наведемо тут дві відомості. Філядельфійська газета «Де Стар Леджер» від 25 серпня 1923 р. писала про Митрополита як про в’язня Польщі, арештованого на спеціяльний наказ польського уряду. Його придержали в хвилині, коли він відважився вступити до забороненої йому Галичини, вертаючись до Львова.

Поляки закидали Митрополитові протипольську пропаганду під час його побуту в Америці, мовляв, його агенти пікетували польський консулят у Нью-Йорку й польську амбасаду у Вашінгтоні, щоб викликати настрій проти прилучення частини Галичини до Польщі. «Митрополит, — твердили поляки, — прийняв українське громадянство і є могутнім політичним провідником». Митрополитові дозволено поїхати до Варшави, але заборонено вступити до Галичини. Міністер внутрішніх справ Польщі дозволив Митрополитові поїхати до кардинала Дальбора в Познані, але не дозволено їхати до Галичини, доки він не видасть пастирського листа до вірних своїх із закликом бути льояльними до Польщі і сам не присягне на вірність польській державі.

У спогадах Івана-Лева Шептицького подано, що Митрополита несподівано інтерновано в Катовицях, тобто вагон, у якому він їхав, відчепили і пересунули на бічні рейки. Тут його держали під сторожею і не дозволяли виходити з вагону. По двох днях до нього прийшли лікар і медсестри. Так Митрополит перебував у тому вагоні два тижні. Володислав Скшиньскі, польський амбасадор у Ватикані, висловив польському урядові незадоволення Папи Пія XI і домагався звільнення Митрополита. По деяких зволіканнях поляки погодились на виїзд Митрополита до Перемишля поїздом, а звідти інкогніто автом до Львова під умовою, що він складе візиту президентові Польщі Войцеховському (див. «Церковний Календар-Альманах», 1973, Чікаґо і «Америка», 6 квітня 1976 р. стор. 3). У цих спогадах говориться також про те, що В. Скшиньскі, будучи в листопаді 1923 р. у Львові, сказав, що польський уряд плянував інтернувати Митрополита в Галичині, в одному з латинських манастирів, і взагалі не впустити його до Львова. Майстрами цього пляну були польські єпископи, які пізніше оправдували себе на різний лад або взагалі відмовлялися від своєї участи у згаданому ганебному пляні.

5 жовтня — Митрополит приїхав до Львова. Це сталося на особисту інтервенцію Папи (див. «Діло», 9 жовтня, 1923 p.).

Спогади Надії Віталіївни Суровцової про Митрополита А. Шептицького

ЇХ ЕКСЦЕЛЕНЦІЯ

Мало не сто літ минуло, як я почула вперше про Митрополита УГКЦ графа Андрея Шептицького. Я бачила його фото: прекрасне обличчя, велична постать, та й по всьому.

Ані снилося мені, що доля судила мені побачити його зблизька, ба, пізнати особисто. Кожний рядок має тепер ціну, бо тих людей вже надто обмаль лишилося на світі.

Як не дивно, перша дія відбувалася у колишньому Петербурзі, пізніше Петрограді, тепер Ленінграді.

За часів Першої світової війни, коли російське царське військо окупувало Галичину і Львів, Митрополита за його патріотичну поведінку, та й взагалі, мабуть, за саму «фірму», було вивезено в Московщину до якогось кляштора і там інтерновано. Так називалося те, що з ним було зроблено. Він перебував там разом з єпископом Юриком.

Коли сталася революція, інтерновані мали повертатися на свою Батьківщину. От в першу чергу українську колонію в Петрограді зацікавила доля Митрополита. Старше громадянство вживало якихось своїх заходів, щоб його зустріч (він мав повертатися через Петербург) відбулася якнайурочистіше, і здобула дозвіл зустрічати його в царських покоях. А ми, студентство, мали в цьому також брати участь. Мене та Миколу Чечеля (пізніше секретаря Центральної Ради), тодішніх членів земляцтв, гуртків легальних та нелегальних, делегували брати в цьому участь.

Поїзд приходив ранком. Ми стояли на пероні. Я — з маленьким букетом весняних квітів, куплених! за студентські копійки. Вагон надійшов повільно. І нарешті я побачила величну постать Шептицького. Коли він ступив на східці, я кинула йому під ноги оті квіточки. Потім старші громадяни повели його до царських покоїв. Митрополит спинився у польського кардинала, що очолював католицьку парафію столиці.

Ми довідалися, що Митрополит захворів, і нас з Чечелем вирядили його відвідати. Самого його ми не бачили, нам тільки переказали його подяку за турботу про стан його здоров’я.

Через деякий час українська громада влаштувала в залі на Нєвському проспекті урочистий концерт на честь звільненого. Вирішили оформити це якнайкраще. Була весна, початок березня, з квітами, розуміється, на півночі було туго, але ми все ж таки їх роздобули. Зо мною брало участь дванадцятеро дівчат. Вони всі були в білих сукнях і стояли вздовж мармурових сходів, якими мав іти до залі Митрополит. Коли Шептицький наблизився, я кинула йому під ноги квіти, те саме мала зробили і решта дівчат, коли він піде вгору. Але тут сталася для мене несподіванка: Митрополит простягнув мені руку. Складна ситуація. Адже я студентка, розуміється, для даного часу атеїстка, а руку треба було поцілувати… З другого боку, Митрополита я мало не обожнювала. Що ж робити? І раптом мене «осінило» — я міцно стиснула простягнуту руку. Шептицький усміхнувся. Мабуть, йому такого ще не траплялося ніколи. І так всім дівчатам, що кидали під ноги йому квіти, він потискав по- товариськи рученята. Коли він увійшов до залі, заспівав хор, спів звучав, аж поки він не зайняв свого місця. Був з ним і єпископ Юрик, його вірний товариш, низенький, з рум’яним обличчям капелян, непоказний, але дуже милий.

Студентство із свого боку мріяло якось вшанувати Шептицького і запросило його на свою вечірку — чай. Він прийшов. Я сиділа поруч Митрополита, а далі Чечель, Андрієвський, Пилипчук, Струтинські, усі наші, по-сучасному кажучи, активісти були присутні. Вечір минув дуже погідно. А під кінець Митрополит звернувся до мене і сказав, що тепер моя черга відвідати його у Львові. Я променіла від гордощів і свято прирекла це зробити. Про те, як і коли я виконала свою обіцянку, оповім в кінці. Митрополит поїхав…

А на Вкраїні буяло життя. Січові стрільці і полонені вже були. Вже створився Генеральний Секретаріят, Селянська спілка, далі — Центральна Рада. Вже Чечель був секретарем Центральної Ради, Пилипчук — міністром шляхів. Усі колишні студенти були вже діячами, творили нашу державу. Промайнув Скоропадський, повстання, прийшла Директорія, Винниченко, Петлюра… Закрутив і мене вихор — ввесь час перебувала в міністерстві закордонних справ. А коли після Берестейського миру виїхала наша делегація у Версаль, то я ввійшла до складу апарату, бо вже закінчила консулярну академію і мала право на дипломатичну роботу. До Версаля я так і не дісталася, але опинилася пізніше у Відні. Там уся наша громада ревно вчилася — і Коновалець, і Степанівна, всі ми чогось вчилися, а одночасно і, мабуть, в основному займалися політичними справами. На Україні вже були більшовики, у Відні їх ще не приймали, в посольстві УHP лишилися старі українські представники.

Не пам’ятаю вже, в якій справі я була в посольстві, але зустріла… Митрополита Шептицького. Він виходив з кабінету посла з якимсь іншим, очевидно, духовною особою. Пізнав мене одразу. Усміхнувся дуже привітно і чомусь познайомив мене із своїм супутником. Виявилося, що це був папський нунцій у Варшаві, кардинал Джеконі.

Через кілька днів я почула, що в церкві св. Варвари (греко-католицька у Відні) має відбутися Служба Божа при участі Митрополита. Казали, «тиха» Служба Божа. Що воно таке? Я знала тільки теоретично і то дуже туманно.

Маленька охайна церковця. Людей було обмаль. Стала в куточку і придивляюся. Власне — прислухалася. Я не надто сантиментальна, особливо за молодих років. Але тут була потрясаюча річ: я почула, як людина розмовляла з Богом. Так, саме розмовляла. Не було відомих мені завивань православного клеру; просто я побачила постать неймовірно гарного чоловіка, що не молився, а власне розмовляв з Богом. Колись я знала напам’ять «Мойсея» Франка. Так ото саме, мабуть, той Мойсей розмовляв з Богом. Аж мороз по шкірі йшов… Ніби — атеїстка, колишня студентка, змалку байдужа до релігії. Але тут відчувалося, ніби був присутній Бог, і він, оцей чоловік, розмовляє з Ним. Отакої!

З того часу минуло чимало років. Скільки й чого тільки не забулося. А того присмерку у маленькій святій Варварі та українського велетня — Пророка я не зможу вже забути до самого скону.

А потім все пішло шкереберть. Але не про це зараз мова. Суттєво тільки те, що тридцять років мого життя було еліміновано з дійсности. Проте чудеса бувають! І смерть Сталіна повернула мене з Колими на Вкраїну. Власне, вже не мене, а жалюгідні рештки; я знову опинилася вдома в Умані і навіть намагалася працювати. Ясно, вже на «громадських засадах» в уманському краєзнавчому музеї. Туди приїхали львівські науковці. По оглядинах я запросила їх до себе і запитала, чи бачили вони Софіївку. Виявилося, що ні, та мусять повертатися додому, через те, що грошовий переказ затримався, і нема як жити далі. Я переконала їх, що парк треба відвідати, а перебути можна у мене. Ледве погодилися під умовою, що я приїду до них «відвідати та відіслати свою гостинність». Я обіцяла.

Через деякий час мене зустрічав у Львові Антін Будзан, науковий співробітник музею етнографії. Я жила в них, вивчаючи музей та Львів. З вікна моєї кімнати було видно собор св. Юра. Треба ж такого! Щоранку, прокидаючись, я бачила його і згадувала, що мушу виконати свою обіцянку і відвідати бодай тепер, після смерти, бодай могилу Ексцеленції. Якось я сказала про це своєму господареві. Він якось дивно усміхнувся, але не сказав нічого. На ранок я не пішла до музею, а одразу звернула до св. Юра.

На високих сходах сиділо безліч жебраків, калік та немічних. Я минула їх та й зайшла до храму. Людей небагато, але могили не видно, надгробка також. У кого б спитати?.. Я пішла ніби купувати свічки, де були ще й хрестики. Питаюся у продавця, староста він церковний чи що: «Скажіть, будь ласка, де могила Митрополита?» — «Чаво?» — обзивається мій староста. Тоді підводжу голову і бачу типове московське обличчя з величенькою бородою. Отакої… Відколи це греко-католики почали носити бороди та ще так добірно цвенькати на общепонятному? Щось не те… Забрала свічки та й пішла собі. Думаю: спитаю у жебраків. Назбирала дрібних грошей. Підходжу до першого з краю і питаюся: «Діду, а де…» — «Га?» — реве мій дід. Натрапила на глухого. Вже відчуваю, що краще конспіруватись. Дала п’ятака та й чимчикую до бабці поруч. Повторюю запит вже не так голосно. Нібито за Митрополита. «А якого?»— хитрує баба. Я теж не з дурних, адже закінчила дипломатичну школу. «Та нашого» — «Ага», — бабця оглянулась навкруги та й забелькотіла: «Не показують, не показують. У сутеренах».

От і відвідала Ексцеленцію. Сповнила обіцянку, дану понад сорок літ тому. Але сповнила.

У вечорі розповідаю своєму господареві та питаюся, чому такий староста. «Та ж собор тепер православний. Адже унію скасовано». Коли? Як? Мої десятки років по буцигарнях не минулися мені дурно. Так, я залишилася живою. Більше того, залишилася сама собою, але життя, яке йшло повз мене, пішло своїм шляхом, не торкнувшися мене. Часом дещо доходило крізь дроти, а от історія з унією і не дійшла в коло моїх інформацій. Я сиділа з автокефальним Митрополитом Борецьким, що збожеволів у Ярославлі. Я знала якогось православного єретика високого рангу, сектантів, а от греко-католицькі схизматики не торкалися мого кола.

Довідуюся тепер побіжно про те, що сталося. Зрозуміла дещо, а далі чую, що сталося з представниками тої унії. Боягузи одразу перейшли на православ’я і продовжували свій шлях, як його агенти. Ті, що були відважними, торували свій шлях вже по таборах, в’язницях, ізоляторах, засланнях. Декому вдалося податись на «інтелектуальну» роботу, як от: санітаром на швидку допомогу, кочегаром, дератизатором, що воюють по містах зі щурами, а зрідка на роботу в музеях тощо.

Мені розповідали про одне село: там священик встиг померти досить швидко, ще до репресій. Його поховали біля церкви, церкву замкнули величезним ключем на замок, а ключ віддали війтові. Суботами парафіяни, особливо жіноцтво, чепурилися, брали свічки з доморобного воску і йшли до церкви. Війт одмикав замок, всі заходили і по своїх молитовниках молилися за своїм звичаєм Богу. Відспівавши належні молитви, йшли додому, а війт знову замикав церкву. Не знаю, чи довго тривало таке становище, але таке бувало. Тільки довідалась я про це аж тепер у Львові.

Мій господар належав до останніх. Освічений, як і всі західні священики, він віддавав свої сили служінню нашій культурі і працював у етнографічному музеї. На цьому ґрунті ми з ним і зустрілись, і я йому завдячую свій невеликий клаптик спогадів про відвідини могили покійного Митрополита. Нещодавно помер і А. Будзан. Нас стає щораз менше. Але лишився народ, нація, а в багатьох і власна віра.

Хроніка життя і діяльности Митрополита Шептицького

Від Редакції: Нижче містимо незначні доповнення до «Хроніки» за 1899-1914 pp. (Див. «Патріярхат», лютий-червень 1990) і її другу частину на 1914-1923 pp.

1910
29 серпня — Митрополит приїхав до Піттсбурґу, Па. В церкві св. Івана Хрестителя він відслужив Молебень, промовляв до парафіян, а потім о. Микола Стефанович, парох, гостив його вечерею.
30 серпня — Митрополит відправив Богослуження в угорській церкві в Піттсбурзі, а єпископ Сотер Ортинський в українській. Після обидва відвідали латинського єпископа й австро-угорського консула барона Павля Форстера. По полудні вони поїхали до недалекого МкКіспорту і в місцевій церкві св. Івана Хрестителя відправили Молебень з проповіддю Митрополита. Звідти вони пішли до угорської церкви св. о. Миколая, де їх вітав парох о. Валентин Горзо. По Молебні промовляли єпископ Ортинський і Митрополит.
31 серпня — Митрополит слухав св. Сповіді, під час коли єпископ Ортинський відправляв Богослуження в церкві св. Івана Хрестителя в МкКіспорті. Того самого дня Митрополит відправив Богослуженя в місцевій угорській церкві св. о. Миколая. Поворот до Піттсбургу, де консул Форстер гостив обох наших достойників вечерею.
1 вересня — По Богослуженні в угорській церкві св. о. Миколая Митрополит оглядав Піттсбург, а по полудні від’їхав з єпископом Ортинським до Боффало, Н.-Й.
17 вересня — Митрополит приїхав до Чікаго. Тут відвідав кілька фабрик, у яких працювали українці, а увечері відправив у церкві св. о. Миколая Молебень і виголосив проповідь. Він замешкував у о. Миколи Струтинського.
18 вересня — Митрополит і єпископ Ортинський були в місті Вайтінг, Індіяна. У словацькій церкві, парохом якої був о. Балог, угорський священик, Митрополит відправив Богослуження в сослуженні чотирьох римо-католицьких єпископів. По полудні він узяв участь у торжественному посвяченні цвинтаря, під час якого єпископ Ортинський виголосив проповідь.
19 вересня — Митрополит повернувся із Вайтінгу до Чікаго і в церкві Різдва Пресвятої Діви Марії виголосив проповідь. Він був гостем о. Володимира Петрівського. Звідти він знову поїхав до Вайтінгу.
20 вересня — вночі з 20 на 21 вересня Митрополит виїхав до Клівленду, Огайо, де відбувалася одинадцята конвенція Українського Народнього Союзу. Події, які мали місце на тій конвенції, довели до відкликання візити Митрополита.
21 вересня — Митрополит виїхав з Клівленду до о. Івана Сендецького в Олифанті, Па.
28 вересня — Митрополит узяв участь у посвяченні угольного каменя під семінарію і Сирітський дім у Вірджінії.
2 жовтня — після посвячення української католицької катедри у Філядельфії Митрополит довершив чину інсталяції перших двох українських крилошан в Америці: оо. Валентина Горзо з МкКіспорт, Па. і Івана Констанкевича з Шамокін, Па., даючи їм нагрудні хрести, перстені й набедренники.
1 грудня — Прощальний вечір для Митрополита в Нью-Йорку. Йому вручили окрему грамоту, а промовцями були єпископ Ортинський і о. Микола Підгорецький, парох церкви св. Юра.
2 грудня — Прощання Митрополита в церкві Петра і Павла в Джерзі-Ситі, Н.-Дж. Митрополит відправив Молебень і виголосив проповідь. Під час його зустрічі з вірними у церковній залі промовляв в імені місцевої української громади Константин Кирчів, співали дитячий і мішаний хори, а 11-річна Юлія Підлипчак продеклямувала патріотичний вірш.
З грудня — Митрополит виїхав до Европи кораблем «Селтік». Крім українського духовенства і численних вірних його прощав секретар австро-угорського консулату Олександер Ґрау-Вандмаєр.
1914
12 вересня — Росіяни перевели ревізію в митрополичій палаті, забрали багато документів, опечатали консисторську канцелярію і реґістратуру й поставили караул.
13 вересня — Митрополит відправив Богослуження в наміренні Папи Венедикта ХV, який саме тоді вступив на папський престіл.
14 вересня — Дальші російські ревізії в митрополичій палаті.
15 вересня — Російське військо обставило всі входи до палати, а на поверсі біля усіх дверей стояли солдати з багнетами.
19 вересня — Губернатор Шереметьєв прийшов до Митрополита й повідомив, що його вивезуть із Галичини. Йому дали дві години на приготування до виїзду. День раніше Митрополит написав заяву, в якій читаємо (зберігаємо мову оригіналу): «О. офіціялові Білецькому зіставляю мої гроші 5757К і цертифікат на 28,437К і 115 франків. Не позволено мені з ніким видітися — вивозять мене вглуб Росії. Прошу о опіку над домом і садибою. Всіх отців і братію сердечно пращаю — перепрашаю всіх, котрих я може скривдив або згіршив. Моліться за мене. Най Вам всім Бог Благословить.
Пращайте!
С нами Бог!
Львів, 18.ІХ.1914
Андрей Митрополит
(Див. «Царський в’язень, 1914-1917», Львів, 1918, стор. 19).
20 вересня — В товаристві о. Йосифа Боцяна й брата Йосифа Ґродського Митрополит приїхав до Києва.
21 вересня — Митрополит і його супутники оглядали Київ.
23 вересня — Митрополит висвятив о. Й. Боцяна в єпископи.
26 вересня — Митрополита вивезли із Києва до Нижнього Новгороду.
30 вересня — Митрополита перевезли із Нижнього Новгороду до Курську. Замешкав у Полторацькій Гостиниці при головній вулиці. Православний єпископ Тихон відмовився прийняти Митрополита на розмову й домагався від губернатора, щоб заборонив йому вступ до храму при Знаменськім манастирі. Частина російської преси домагалась поставити Митрополита під військовий суд.
1915
7 січня — Єпископ Й. Боцян відвідав Митрополита в Курську.
1916
Великдень — Царський уряд дозволив Митрополитові вийти із своєї кімнати і відвідати латинського пароха та людей, які його запросять. Під час відвідин у латинського пароха Митрополит несподівано стрінув свого канцлера о. М. Яцковського.
11 вересня — Московська газета «Русские ведомости» виступила в обороні Митрополита.
17 вересня — Митрополита перевезли з Курську до Суздаля. Його примістили у Спасо-Євфимівському манастирі, який служив манастирською тюрмою і підлягав Святішому Синодові, і заборонили відправляти Богослуження, одержувати книжки, листуватися і виходити поза манастир.
13 грудня — Російські газети повідомили, що 12 грудня група послів-трудовиків (поступова робітнича й селянська партія) внесла інтерпеляцію у справі Митрополита Шептицького. Посли стверджували, що «на основі 46-го параграфу воєнного закону і обичаїв сухопутньої війни мають бути пошановані релігійні переконання і відправи обрядів віри населення територій, занятих воєнним правом, а параграф 4-ий говорить, що воєнні полонені «під ніяким услів’ям не мають бути обмежені в виповнюванні обрядів свого віроісповідання», значить воля віри гарантується не лише мирному населенню занятих правом війни територій, але й особам, які безпосередньо входять у склад ворожих сухопутніх і морських збройних сил». Згідно з 7-им параграфом про воєнних полонених, «замкненню під сторожу вони підлягають лише у випадку спеціяльної конечности і коли існують обставини, які викликають цю конечність». Таких обставин, пишуть посли, не доказано в справі Митрополита Шептицького, й тому замкнення його в манастирській тюрмі стає безтерміновим, а це не є передбачене ні горожанськими, ні воєнними законами російської імперії. Навіть якби Митрополит підлягав «замкненню під сторожу», то його не можна б помістити в манастир, бо в 14-му зводі законів, де є перечислені всі місця замкнення, манастирі не є включені. Автори заяви пропонують Державній Думі звернутись до міністрів закордонних справ, внутрішніх справ і обер-прокурора Святішого Синоду з таким питанням: «Чи звісно, що в Спасо-Євфимівському Суздальському манастирі тримають незаконно під сторожею австрійського підданого й греко-католицького Митрополита графа Шептицького, і коли звісно, то які пороблено кроки, щоб Митрополита безпроволочно звільнити з-під сторожі і з манастиря, та що зроблено, щоб притягнути до відповідальности відповідних осіб горожанської і духовної власти, які незаконно позбавили волі згаданого графа Шептицького» (див. «Народна воля», 13 січня 1917, стор. 4).
Така заява, статті Володимира Короленка й численні голоси в Державній Думі привели до того, що російський уряд рішив дати Митрополитові платню російських владик (4 тисячі рублів річно), забрати його з манастиря і примістити у вигіднішому місці. Таким чином, мабуть 6 грудня, Митрополита перевезли у Ярославль. По дорозі туди він зупинився у Владимирі, де його запросив до себе місцевий єпископ Антоній, той самий, під власть якого Святіший Синод передав раніше Митрополита з призначеням до Суздальського манастиря. В Ярославлі Митрополит вніс прохання до міністерства внутрішніх справ, щоб йому прислали єпископа Й. Боцяна й брата Й. Ґродського. Очевидно, це прохання не було виконане, бо перший із них перебував у той час у Мінусінську, а другий у Красноярську на Сибірі. Також обіцяної платні Митрополит ніколи не одержав. У Ярославлі він перебував до половини березня 1917 року.
1917
Березень — Красноярський єпископ Нікон вислав О. Керенському телеграму: «Прошу звільнити великого страждальця, Митрополита графа Андрея Шептицького, який у тяжку хвилю для свого народу не покинув його, але залишився при нім, за те його ув’язнено, чим опозорено цілу Росію перед світом. Звільніть також професора львівського університету Михайла Грушевського».
Тимчасовий уряд видав наказ такого змісту: «Зараз же звільнити з заслання Митрополита Галичини графа Шептицького й просити міністра справедливости зформувати, в порозумінні з міністрами війни і фльоти, спеціяльну комісію в цілях провірення, чи причини для вигнання галицьких громадян до Росії були здорові».
31 березня — Митрополит приїхав до Петербургу і по привітаннях замешкав у єпископа Цєпляка.
1 квітня — Митрополит був на Шевченківському концерті в Петербурзі, влаштованому місцевими українськими організаціями. Тоді таки Митрополит поважно захворів і мусів лежати у ліжку три тижні.
Кінець квітня — 5 липня — (Про цей час ми не маємо покищо докладних дат. Тому подаємо тільки загальні інформації про місця його побуту, наскільки нам пощастило їх устійнити). З Петербургу (чи Петрограду) Митрополит виїхав до містечка Бершадь на Поділлі, де мешкав його брат Олександер. Там Митрополит був гостем православних священиків, які саме відбували свій деканальний соборчик, а крім цього мав триденну місію, відправляв Богослуження і переводив катехизацію. По кількох днях у Бершаді він відвідав своїх племінників Бжозовських у Жабокричі, де сповідав перебуваючих там українських полонених і відправив Богослуження. Звідти Митрополит виїхав у напрямі Житомира. Доїхавши до Фастова й спізнившись на поїзд до Житомира, він поїхав до Києва. (Це було коло 20 травня). З Києва поїхав до Москви, побув там два дні й вернувся до Петрограду. Замешкав у свого знайомого д-ра Цибульського, пізніше у о. Дейбнера. Дав реколекції, а 29-31 травня провадив епархіяльним синодом.
6 липня — Митрополит виїхав із Петрограду.
7 липня — Митрополит приїхав до Торнес у Фінляндії.
9 липня — Митрополит приїхав до Стокгольму.
10 липня — Митрополита відвідав англійський посол Ісм Говард.
11 липня — Митрополит відвідав австрійського амбасадора в Стокгольмі й повідомив його, що задумує поїхати до Риму, а щойно звідти до Відня.
18 липня — Митрополит виїхав з Стокгольму.
19 липня — Митрополит прибув до Гамбургу, де через труднощі з одержанням пашпорту залишився десять днів.
30 липня — Митрополит приїхав через Констанцу до Швайцарії. Першою його зупинкою було містечко Ціцерс біля Хур, де він був гостем префекта ОО.Єзуїтів Лєдуховського.
2 (?) серпня — Митрополит прибув до Айнзідельн і замешкав у манастирі ОО. Бенедиктинів.
3 серпня — Митрополита відвідав інфант Альфонс, кузен еспанського короля Альфонса, внук французького короля Людвика-Филипа.
5 серпня — Митрополит приїхав до Фрайбургу (манастир ОО. Домініканів).
13 серпня — Митрополит мав інтерв’ю з кореспондентом «Журналь де Женев».
14 серпня — Митрополит прибув на кілька годин до Льозани. Разом з графом Тишкевичем він відвідав княгиню Леонілю Зайн-Віттгенштайн, а потім також інфанта Альфонса і його дружину Беатріче. Потім був гостем графа Тишкевича.
15 серпня — Митрополита відвідав представник австро-угорської амбасади.
24 серпня — Митрополит виїхав із Фрайбурґу.
26 серпня — Митрополит приїхав до Відня.
27 серпня — Митрополит був на послуханні у цісаря Карла і Зіти у Райхенав.
28 серпня -— Митрополит відвідав маму цісаря в палаті Антґартен у Відні. Бачився також з архикнязями Леопольдом Сальватором і Вільгельмом, князем Гогенльоге, прем’єр-міністром Зайдлером та міністрами: ґрафом Черніним (закордонні справи), Людвіком Цвіклінським (освіта), Юлієм Твардовським (мін. для Галичини), Бангавзом (залізниці), Чапом (крайова оборона), графом Тоггенбургом (внутрішні справи).
29 серпня — Митрополит прийняв на авдієнції відпоручників духовенства й учителів.
30 серпня — Полевий єпископ Бєлік вітав Митрополита обідом. Справдження автентичности мощей св. Йосафата, що їх перевезено з Білої на Поліссі до Відня в серпні 1916 р. Віденська українська громада вітала Митрополита вечерею в гостиниці Гопфнера.
1 вересня — Митрополит відвідав українських виселенців у Ґмінді.
2 вересня — Митрополит відправив Богослуження у Гмінді. Потім відбулася академія у його честь.
3 вересня — Митрополит відправив Богослуження для дітей у Ґмінді.
7 вересня — Митрополит мав зустріч при чаю з українськими священиками, які перебували у Відні.
9 вересня — Митрополит відправив Богослуження на честь св. Йосафата й виголосив проповідь. Він відвідав членів дівочого братства в захисті при Шенлятернгассе 7. Увечері від’їхав до Львова.
10 вересня — Митрополит приїхав до Львова.
15 вересня — Українські діти міських і приватних шкіл Львова вшанували Митрополита.
17 вересня — Українська молодь львівських гімназій вітала Митрополита.
24 вересня — Митрополит прийняв на авдієнції українських пластунів і представників товариства «Сокіл III».
27-28 жовтня — Митрополит мав зустріч з Українськими Січовими Стрільцями на місці їх постою.
18 листопада — Митрополит був у Відні, щоб взяти участь у бенкеті, влаштованому в його честь послом Васильком в ресторані Захер.
1918
28 лютого — 3 нагоди підписання перемир’я в Берестю-Литовському Митрополит виголо-сив промову на 28-му засіданні 22-й сесії Палати Панів у Відні. Він підкреслив, що це перемир’я було важливим кроком до загального миру, бо визначивши етнографічні кордони територій, воно унеможливлювало домінування одного народу другим.
20 липня — Митрополит був у Відні, де взяв участь у бенкеті в честь Вячеслава Липинського, влаштованім послом Миколою Васильком.
12 жовтня — Митрополит був одним із підписників повідомлення Української Парляментарної Репрезентації про скликання у Львові української конституанти (на 18.X) для проголошення самостійної української держави в Галичині й Буковині.
2 листопада — Митрополит був коротко присутнім на переговорах між Українською Національною Радою і польською делегацією.
Листопад — Рабін Левін був у Митрополита, щоб просити його про інтервенцію проти погрому жидів. У своїм спогаді він пише: «Пригадую собі холодну листопадову ніч 1918 р. Я також пішов до Митрополита Шептицького, щоб просити його о поміч. Тоді відбувався не український, а польський погром. Митрополит, висока кремезна фігура з довгою патріярхальною бородою, взяв мене до вікна й показав мені відділ польської кавалерії на великій судовій площі. Він сказав: «Я сам є в’язнем, але скажіть вашому народові, що моє серце кривавиться за нього». Він дав мені 500 корон на допомогу жидам і сказав: «Не можу гарантувати вам вашого життя, коли ви вийдете з цієї кімнати». А ті, що були ззовні, були поляки, а не українські гайдамаки».

(Далі буде)

Рубрики

Свіжий номер

Візантійська музика: простір свободи

Час ставати сильнішими

Андрей Шептицький

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку