Перша поправка до Конституції США з 1791 року забороняє Конгресові встановлювати державну релігію або перешкоджати вільному сповіданню релігії. Наслідком цього є «відділення Церкви від держави», хоча така фраза й відсутня у Конституції. Загалом згадане відділення впродовж усієї історії США розуміли по-різному. Втім варто зазначити, що воно не спричинило відділення релігії від політики. Насправді навіть Церкви, які засадничо прийняли принцип відділення Церкви від держави, як-от баптисти, часом були політично активними.
Деякі коментатори, простежуючи корені принципу відділення до спадщини Джона Локка, погодилися, що американський конституційний лад надав релігії виразно приватного характеру. Тому релігію почали сприймати як недоречну в громадських справах. На думку цих коментаторів, релігія – маргіналізована, і це один із виявів загальної секуляризації суспільства. Така маргіналізація, як вони стверджували, створює можливості для суворого обмеження або й знищення релігійної свободи.1 Справді, в останні десятиліття були спроби виключити християнську релігію з громадського життя. Так, наприклад, під час конгресових слухань у справі затвердження призначених на посаду федерального судді кандидати-християни (але не євреї, мусульмани чи атеїсти) час до часу мусять відповідати на питання, чи їхнє вірування впливатиме на їхні рішення. На слуханнях щодо свого прийняття в члени Сьомого округу Апеляційного суду в 2017 році католичка Еммі-Конні Барретт почула від сенаторки Діани Файнстейн з Каліфорнії: «У вас зсередини голосно промовляє догма, і це непокоїть». Суддю Барретт вважають можливою наступницею судді Верховного Суду Рут Бейдер-Ґінзбурґ, яка померла 19 вересня. Тож успішні політики-католики демонструють, що вони можуть не погоджуватися із вченням Церкви.
Противники «секуляризаційної тези» визнають, що Конституція і подальша історія США спричинили низку процесів відсторонення релігії, яка справді стала «приватною». Але вони доводять, що по цьому йшла «деприватизація» релігії і підйом «громадських релігій». Нарешті, згідно з їхнім баченням, релігія залишається впливовою за умови прийняття понять сучасності та приєднання до них (а не відкидання).2
Справді, не можна не погодитися з твердженням Хосе Казанови, що «релігія завжди була ключовим чинником у всіх найглибших політичних і соціальних трансформаціях в історії Сполучених Штатів». 3 рухи, цілковито або частково натхнені християнством, відіграли важливу роль. Їхньому вивченню можна присвятити цілу книгу, але тут мусимо обмежитися коротким оглядом чотирьох прикладів.
Рух проти рабства
Приблизно за кілометр від місця, де я пишу ці рядки, стоїть хатина Йосії Генсона – темношкірого раба, який у 1830 році втік до Канади, де став методистським проповідником. Історія його життя, як кажуть, надихнула Гаррієт Бічер-Стоу, доньку кальвіністського духівника, написати свій надзвичайно популярний роман «Хатина дядька Тома» (1852 р.). Як і багато іншої літератури, спрямованої проти рабства, ця робота наповнена християнськими темами. У 1700-их роках кілька північноамериканських колоній Британії з власної волі скасували рабство, а після здобуття незалежності решту північних штатів зробили так само. Рабство не тільки розглядали як аморальне, а й як таке, що заважає розвитку економіки: саме в той час промислова революція просунулася у Новій Англії і тодішніх Середніх штатах (Нью-Джерсі, Делавер, Пенсильванія та ін.).
Проте на Півдні сільськогосподарська економіка, особливо торгівля бавовною, потрапила в залежність від «особливої інституції». На її захист християнські богослови цитували уривки зі Старого Завіту про те, що згадані в ньому патріархи мали рабів. Натомість на Півночі протестантські духівники, такі як кальвініст Лайман Бічер та унітарист Вільям-Еллері Ченнінґ, публічно опонували рабству. Дехто захищав поміркований або «поступовий» курс, вказуючи на потребу компенсації для рабовласників. Радикальні аболіціоністи, такі як квакер Вільям-Ллойд Ґаррісон, вимагали негайного скасування рабства без компенсації. Ґаррісон спонукав Північ до розколу, виходу із союзної держави, відмовився голосувати, а в День Незалежності 1854 року привселюдно спалив примірник Конституції як «компромісу з тиранією». Дехто, як-от Джон Браун, вірячи в те, що виконує Боже завдання, виправдовував і практикував насильство. У 1859 році Браун очолив групу аболіціоністів, які захопили військовий арсенал у Гарперс-Феррі штату Вірджинія, плануючи озброїти рабів і надихнути їх на повстання. Змова провалилася. Брауна судили за вбивство та зраду і повісили. Деякі державні діячі та історики звинуватили радикальних аболіціоністів у зриві компромісу з Півднем, його відколюванні від союзної держави та Громадянській війні (1861 – 1865 рр.).4 Рабство у США остаточно скасували Прокламацією про звільнення рабів 1863 року і 13-ою поправкою 1865 року.
Рух Соціального Євангелія
Після Громадянської війни розширення кордонів на захід, допливу іммігрантів, індустріалізації і росту міст отримав поштовх інший засадничо-протестантський рух. Посталий наприкінці 1870-их років Рух Соціального Євангелія фокусувався на справі покращення життя бідних у моральному і матеріальному вимірах. Дбав про викорінення таких суспільних недуг, як злочинність, алкоголізм, проституція, дитяча праця. Серед видатних провідників цього руху були служителі конґреґаціоністської Церкви Йосія Стронґ, Вошінґтон Ґледден, Лайман Еббот. Як і баптистський богослов Волтер Раушенбуш, який закликав встановити Царство Господнє на землі, вони відстоювали ідеї християнського соціалізму. «Осадницькі будинки» (англ. Settlement houses), як-от «Галл-Гаус» Джейн Аддамс у Чикаго, були створені для того, щоби допомагати бідним і бездомним. Центром Руху Соціального Євангелія стало місто Денвер у штаті Колорадо. Ніколи не будучи якоюсь єдиною організацією, цей рух ставив перед собою різні цілі. Деякі з його очільників підтримували «сухий закон». Останній набув чинності з 18-ою поправкою до Конституції у 1919 році і поставив поза законом виробництво, продаж, ввезення та вивезення інтоксикуючих напоїв (його скасували в 1933-ому).
Відомо також, що американський Рух Соціального Євангелія вплинув як на протестантську, так і на католицьку гілку християнсько-демократичного руху в Європі. А проте він ослаб у період між двома світовими війнами.
Рух католицьких робітників
До міжвоєнного періоду вже відбулися великі допливи католицьких іммігрантів у США, особливо з Ірландії, Німеччини, Італії, а також Польщі. Католицька відповідь на Соціальне Євангеліє постала з найбільш неочікуваного джерела. Нью-йоркська журналістка і суфражистка Дороті Дей, пов’язана із соціалістами, вела богемне життя, мала аборт і намагалася вчинити самогубство. Але у 1926 – 1927 роках навернулася до католицизму. Як багато новонавернених, сприйняла свою віру серйозно і прагнула жити цілковито за вченням Ісуса Христа. Разом із французьким іммігрантом Пітером Мореном Дороті Дей 1 травня 1933 року заснувала газету «Catholic Worker», яка змагалася з комуністичною «Daily Worker». Газета містила публіцистику, репортажі на теми праці та соціальної справедливості. Дороті Дей та її однодумці створили притулок для бідних і бездомних в нью-йоркському Ловер Іст-Сайд.
Будучи християнською анархісткою і колишньою суфражисткою, Дей, проте, відмовлялася брати участь у виборах. Як пацифістка, не погоджувалася з доктриною «справедливої війни» та опонувала вступу США до Другої світової війни – ця позиція зробила її дуже непопулярною; пізніше вона критикувала участь США у В’єтнамській війні. Її рух також виступав проти ядерної зброї. У 1960-их вона підтримала кампанію Сезара Чавеса на захист мексиканських сільськогосподарських працівників у Америці. В 1971-ому приєдналася до групи активістів миру під час відвідин Угорщини, Польщі, Румунії і СРСР, де відкрито дала високу оцінку і виступила на захист Олександра Солженіцина. Рух католицьких робітників виправдовував громадянську непокору, і саму Дей арештовували тричі (востаннє у 75-річному віці), вона пробула місяць в ув’язненні.
На відміну від комуністів Дей протистояла «класовій ненависті» і революційному насиллю, закликаючи, натомість, до «революції в серці». Будучи дистрибутисткою,5 вона не заперечувала приватну власність, а радше підтримувала загальне право на неї. Дей була стривожена неморальністю сексуальної революції 1960-их. Незважаючи на конфлікт із кардиналом Спелменом щодо страйку робітників кладовищ у 1949 році, вона залишилася католицькою традиціоналісткою, твердо лояльною до Церкви. Дороті Дей померла у 1980-ому на Ловер Іст-Сайд, всього за кілька кварталів від «Українського села». Розгляд справи її канонізації триває, і, можливо, Папа Франциск визнає її святою.
Протестантизм і політика: від 1960-их до сучасності
До 1960-их років у американському протестантському світі змінилося багато що. Добре відомий рух за права темношкірих на чолі з баптистським духовником Мартіном-Лютером Кінґом-молодшим, який під час свого навчання зацікавився соціальним Євангелієм Раушенбуша. Якщо рух аболіціонізму звільнив темношкірих із рабства, то рух за громадянські права звільнив їх від установлених законом обмежень, зокрема в південних штатах. Тим часом мейнстримний протестантизм у громадському житті зазнав заміщення секуляризованою мораллю. Суспільство зазнало культурного і морального релятивізму, а також того, що Хосе Казанова назвав «плюралістичною системою норм і способів життя». Все це у 1970-их роках спричинило реакцію у вигляді «Нових правих християн». Характерним для цього явища, яке поступово асоціювалося з Республіканською партією, був рух «Моральна більшість» Джері Фолвелла. Будучи баптистом, цей фундаменталістський проповідник і «телеєвангеліст» не відділяв релігію від політики.6 Оскільки консервативні за своїми суспільними поглядами євангельські протестанти Півдня і Середнього Заходу покинули Демократичну партію заради Республіканської, то остання все хилилася «вправо», у той час як перша прямувала «вліво». Захист Фолвеллом американської сім’ї і «традиційної» моралі, його осуд сексуальної революції, порнографії, гомосексуалізму, абортів і культури наркотиків сприяли хвилі консерватизму (в американському розумінні цього слова), котра допомогла гарантувати перемогу кандидата у президенти від республіканців Рональда Рейґана на виборах 1980 року.
Упродовж 1980-их років багато Фолвеллових поглядів щодо речей на зразок расової сегрегації та християнського сіонізму обмежили його популярність. У 1988-ому послідовником цього руху стала «Християнська коаліція» Маріона-Ґордона («Пета») Робертсона, яка популяризувала споріднені цінності. Робертсон – добре освічений представник кіл еліти Східного узбережжя і випускник Єльської школи права, який пережив «повторне народження» після провалу на вступному іспиті до Асоціації правників штату Нью-Йорк. Деякий час прослуживши в Південній баптистській конвенції, він став євангельським діячем харизматичного спрямування. Робертсон створив успішний християнський телебізнес. У 1988-ому він невдало боровся за висунення кандидатом на президентських виборах від республіканців. «Християнська коаліція» тоді безпосередньо заангажувалася в політичну діяльність, видаючи рекомендації для християн-виборців. Вона також шукала союзників серед інших християнських конфесій. Загалом, хоча «Християнські праві» як явище були постійно жорстко критиковані за агресивність і фанатичність, історик Джеймс Хічкок описав цей феномен, як вияв захисту людьми свого способу життя від нападів американського секуляризаційного «нового класу».7
В наші дні теж можна почути відлуння американської релігійності, що мотивувала політичні рухи. Так рух проти абортів співмірний з аболіціонізмом. Для їх обох поштовхами стали значною мірою релігійні мотиви, носіями яких є духовенство й активні миряни. Рух проти абортів також охоплює учасників із широким спектром поглядів: від поміркованих до радикалів, які іноді вдаються до насилля. Як і в русі проти рабства, деякі активісти руху «за життя» зосереджуються виключно на засуджуваній практиці абортів, у той час як інші, шукаючи ширшого прийнятного рішення, навіть компромісів, беруть до уваги економічні й суспільні наслідки скасування абортів. Обидва рухи отримали свої стимули в персональних досвідах: рабів-утікачів і жінок, які розкаялися у зроблених ними абортах. Відповідно, обидва вони також використовують медіа. Памфлети і романи, як-от «Хатина дядька Тома», відіграли значну роль у русі проти рабства, а інтернет та фільми, як-от «Незаплановане», в русі за життя. Обом рухам притаманне бажання скасувати рішення Верховного Суду: Дреда Скотта (1857 р.) і Роу проти Вейда (1973 р.) відповідно. Противники обох рухів, маючи підтримку багачів, доводили, що керуються непорушними правами: приватної власності та контролю за власним тілом. В обох випадках опоненти прагнули перешкодити рухам протесту поширювати неприємні факти про ці практики.
Звісно, що між двома рухами існують і великі відмінності. На противагу аболіціонізму рух «за життя» діє по всій країні. Також у нього заангажовані католики. Проте він має мало підтримки серед інтелігенції. І хоча цей рух не є чинником, що веде до громадянської війни, він став одним із чинників президентської виборчої кампанії 2020 року. Президент Трамп позиціонував себе як прихильник руху «за життя», у той час як кандидат від демократів Джо Байден і його супутниця у виборчій кампанії Камала Гарріс – як прихильники руху «за вибір». Характерно, що організація «Євангельські християни для Трампа» наголошує на заявленій президентом позиції проти абортів, як також на його особливій підтримці релігійної свободи і призначенні ним «консервативних» федеральних суддів. Таким чином, рух за життя у громадській думці почав асоціюватися, хоча часом і непослідовно, з «консервативними» і правими політиками, а також з євангельським християнством. Тяжіння теперішніх євангельських християн до ідей політичної правиці, але не їхній моральний запал, різко контрастує з їхньою традицією Соціального Євангелія.
Альтернатива, яку не помічають
У сучасному виборчому забігові католики розділені. Дехто замість зосередження на позиціях кандидатів щодо абортів розглядає їхню «цілісну життєву» позицію, нагадуючи, що «безшовний хітон» католицького вчення (фраза, спопуляризована кардиналом Джозефом Бернардіном) стосується таких сфер політики, як підтримка материнства і дитинства, зичливе ставлення до іммігрантів та їхніх сімей, а також опозиції до смертної кари, ядерної зброї та агресивної війни. Такий погляд важко погодити з політичним консерватизмом як католиків, так і протестантів. Не підходить він і до позиції політичних лібералів.
Деякі католики та євангельські християни, які прагнуть, щоби політика відображала автентичне християнське вчення, доходять висновку, що ні Республіканська, ні Демократична партія не пропонують прийнятного політичного вибору. На їхню думку, «дуополія» не може забезпечити справжню альтернативу вибору, позаяк партії представляють споріднені способи мислення, що слугують спорідненим грошовим інтересам. Жодна партія не прагне започаткувати радикальні реформи, які могли б гарантувати політичний та соціально-економічний порядок, що слугував би справжнім людським потребам і спільному благу. Понад те, ці дві партії увічнюють систему фінансування кампанії, котра запевняє їм контроль над виборчим процесом. Альтернативні партії можуть бути рідко почуті.
У 2011 році група свідомих християн створила Американську партію солідарності (American Solidarity Party – ASP) – неконфесійне об’єднання, подібне до Європейської християнської демократії. Цю партію оформили, і її зареєструвала Федеральна виборча комісія у 2016-ому. Партія відстоює «послідовну етику життя», соціальну справедливість, відповідальність за довкілля і мир. У економічній сфері віддає перевагу дистрибутизму. В деяких питаннях платформа Американської партії солідарності нагадує позиції католицьких робітників. Наголошуючи на солідарності й субсидіарності, вона відображає католицьке суспільне вчення. Кандидат цієї партії – євангельський християнин, а її кандидат на віцепрезидента – католик індуського походження. Але той факт, що мало американських католиків і практично ніхто з українських католиків США принаймні щось чули про Американську партію солідарності, засвідчує контроль двох домінувальних партій над американським політичним життям і американською політичною уявою.
Сучасна атмосфера відсутності мети, пройнята гнівом і тривогою, де галас ненависті та злості заглушує тихий голос любові, демонструє нам присмак постхристиянської Америки. Та автентичний християнський політичний рух, хоча й слабкий, подає надію на творення людяного постсекулярного суспільства.
д-р Андрій Сороковський, голова Українського Патріярхального Товариства
переклад Володимира Мороза
схильні ігнорувати низку небезпек через проникнення західного капіталізму. Справді, багато людей раді цьому проникненню, вбачаючи у ньому гарантію інтеграції з Європою, котра, своєю чергою, запевнить їхню безпеку. Але як економічна інтеграція з Європою вплине на суспільство, етику та культуру держави? У квітні 2018 року в британському «Daily Telegraph» з’явилася промостаття про Мальту – колись дуже католицьку країну, яка приєдналася до Євросоюзу в 2004 році. У цій статті хвалять нові «ліберальні відносини» та «прогресивну програму». З 2011 року Мальта вже не забороняє розлучення, а з 2013-го дозволила запліднення in vitro. Закон про цивільні союзи, який пройшов у 2014 році, «мостить шлях до одностатевих шлюбів». Острівна нація тепер перебуває на верхівках рейтингів «прав людини та рівності» за даними Міжнародної лесбійської, гомо-, бі-, транс та інтерсексуальної асоціації. Ця «орієнтація назовні і відкритість» як риса, згідно зі статтею, допоможе зробити Мальту економічно конкурентною. Так, звісно, застереження Володимира Путіна щодо західного «занепаду» спрямовані на втримання України в орбіті Росії. Але він тільки використовує незручний факт.