гідність

Пам’ятаєте, дорогі читачі, ту чудову пісню, яку тридцять років тому співав Андрій Панчишин? «Всі мають право» – так вона закінчується.  Це була сатира (принаймні тоді ми її так сприймали) на безправ’я людини в країні, «где так вольно дышет человек». Однак і наступні тридцять років не дали нам чіткого розуміння того, чому і яке право я, особа, маю.

Є ще одна причина того, чому хотів би поділитися з вами думками про право. Останнім часом питання зміни законів (включно з конституціями) задля захисту фундаментальних прав людини і наслідків цих змін для християн постають щораз гостріше. Проблема в тому, що в текст Декларації прав людини кожне покоління вкладає свої особливі змісти. У різних державах різні групи людей борються за бажані для себе зміни, обґрунтовуючи це наявністю хоч і не визнаних дотепер законодавством, а проте об’єктивних, на їхню думку, прав: ЛГБТ борються за право сприйматися більшістю, як «нормальні», а тому рівноправні; одна частина суспільства бореться за право на евтаназію і аборти, а друга проти цього. Партія з трьох голландців з милозвучною назвою «За любов до ближнього, свободу і різнорідність» намагалася до 2010 року боротись за легалізацію педофілії та декриміналізацію зоофілії, вважаючи, що така заборона порушує їхні права.

Кожен хоче мати закон, який захищає його право. Найліпше на папері Конституції. Кожен прикривається правами людини, обороняючи свої, часом діаметрально протилежні погляди. Що більше, всі наголошують на тому, що їхні права є природними, тобто випливають із самого факту буття людиною. Це твердження знаходимо й на самому початку Загальної декларації прав людини, де гідність, яка вважається основою прав людини, окреслюється як спадкова (в німецькому перекладі – «вроджена»). Отож, у нас як людей мало б бути вроджене, спадкове, природне Право, яке має бути описане (а не визначене) державою, яка має обов’язок стояти на сторожі наших природних прав, через відповідні закони. На противагу цьому погляду виступають юридичні позитивісти, які вважають: «Право є те, що записано в законі і нічого більше. Закон – це вільне виявлення волі держави, а не забезпечення прав індивідуума. При цьому держава розглядалась як певна вільна особистість, що існує самостійно і безвідносно до класової структури суспільства. Норми, що вивчалися – «норми права, розглядались як такі що, не підлягали критиці в силу їх встановлення державою» (Вікіпедія, стаття «Юридичний позитивізм»).

Як одні, так і другі вживають поняття «право». Здається, що на даному історичному етапі концепція права вродженої гідності перемогла і є основою всіх законодавчих баталій. І навіть якщо юридичний позитивізм пробивається ненароком з уст політиків, які вважають, що «державні інтереси» не можуть залежати від думки «суб’єктів гідності» (особливо цікавим прикладом є Договір про вільну торгівлю між ЄС і США, який політики хочуть підписати ще до кінця 2015 року, незважаючи на протести величезної більшості жителів Євросоюзу. Самі переговори щодо цього договору проводять на закритих, часом навіть таємних засіданнях), все ж основні медійні баталії, які поляризують суспільство, відбуваються навколо гідності людини і прав, які ця гідність несе із собою. Однак коли в полеміку щодо світського права і закону входить поняття «гідність», починається найцікавіше.

Що ж таке гідність? Навіть німецькі правники, які стараються не залишати в описах і визначеннях двозначностей, не можуть дати на це однозначної відповіді. Загально гідність описують як концепцію, яка в різних мовах і культурах наповнюється різним змістом. Залежно від влитих змістів, концепція гідності з точки зору її абсолютного прив’язання до особи перестає бути цілковито абсолютною. Згідно з так званими «азіатськими цінностями» (термін «азіатські цінності» з’явився вперше у полеміці між Заходом і країнами Південно-Східної Азії в 1989 році), гідність особи є узалежненою від суспільства. Розпорошуватись на різні змісти гідності в цих коротких роздумах нема сенсу, хоч сам факт їхнього існування вже ставить знак питання для багатьох борців за універсальні права (тут із жалем мушу залишити осторонь цілу низку суперечок на тему окремішності «азійських цінностей» і закиду, який пролунав під час приготування до конференції з прав людини у Відні в 1993 році з уст політиків Південно-Східної Азії до їхніх західних контрагентів про те, що  Захід вживає права людини як засіб «духовного колоніалізму»).

Якщо складно мовою людського досвіду (вживаю цей термін як певного роду протиставлення мові, зав’язаній на релігійному досвіді) описати однозначно поняття гідності, то, можливо, історія цього поняття – у філософії та літературі Північної півкулі дасть нам певні підказки, що ж таке гідність? Навіть цілком поверховий огляд історії цього поняття, який зможете знайти у тій же Вікіпедії, показує, що поняття «однакова гідність» для всіх людей з’являється тільки в юдео-християнській концепції Завіту між Богом Отцем і людьми (підкреслюю тут множину, оскільки навіть у «передісторичному» описі створіння людина виступає як спільнота Чоловіка і Жінки, які відрізняються від усього іншого створіння «образом і подобою» свого Творця). Джованні Піко делла Мірандола, який першим запровадив у філософію поняття «гідність людини», основує його на дарі «свободи бути тим, ким забажаєш». І цей дар людина має, з його слів, від Бога, а не від себе самої. Що більше витіснявся живий зв’язок з Творцем із визначення гідності, то більше вона ставала «тренуванням в умертвінні» і втисненням людини в рамки малозрозумілої «суспільної моралі», яка невідомо звідки взялась і незрозуміло, на що хоче зумовлювати людину. Брак зрозумілих самій людині пояснень – хто вона така без Отця  – призвів остаточно до того, що спочатку Бертольд Брехт загнав гідність усередину, залишивши назовні тільки честь, а потім Петер Бієрі у «Мистецтві жити» окреслив гідність, як необхідну для щасливого життя, але не для існування взагалі. Сьогоднішня популярна (та, яку читають мільйони у всьому світі) література оперує іншими, відмінними від гідності поняттями (з усіма «відтінками сірого»).

Те, що гідність поза релігією, є справою відносною, можемо побачити в самій Декларації прав людини, яка визнає, що порушення цієї на перший погляд фундаментальної і притаманної всім якості самими ж суб’єктами гідності є практикою (з точки зору історії практикою постійною), яку потрібно припинити. Отож, гідність людини не є фундаментальною, очевидною і передовсім невід’ємною, якщо самі ж люди в своїх діях її такою не вважають. 

Окрім неочевидності з точки зору нерелігійного суспільства гідності людини, існує ще одна проблема: коли говорять про гідність, то вважають її, як уже було сказано, невід’ємною ознакою особи. Проблема в тому, що особи поза суспільством не існує. Так само як і можливих прав цієї особи, які були б у неї з народження, не існує об’єктивно поза людським соціумом. Тут є цікавим досвід дітей, які виросли поза людським суспільством. Існує багато прикладів виховання їх вовками, собаками, мавпами, навіть газелями. І всі вони були членами своїх стай. Тільки в тому моменті, коли люди їх знаходили, тільки тоді в очах людського суспільства вони ставали людьми. А самі й далі залишалися собою –  членами стада вовків, мавп, газелей. Особливо тоді, коли з раннього дитинства соціалізувалися поза людським суспільством. В таких випадках зробити їх усвідомленими гідними особами було неможливо. В ліпшому випадку вони втікали назад до своїх стай, в гіршому – проводили все життя у божевільнях. Отож, логічним «причинно-наслідковим» висновком у даній ситуації буде твердження, що гідність людини не є «невід’ємною» і «вродженою», а наданою самим суспільством особі через процес соціалізації.

 Можливо, для ліпшого розуміння того, чим є права і гідність людини-особи та її залежності від соціалізації, потрібно пригадати стадії входження людини в соціум. Перший досвід – це досвід особи навпроти, тобто Ти. Потім досвід спільності з цією особою, тобто Ми. Очевидно, що цей досвід не є глибоко усвідомлений, однак він є початковим і фундаментальним. Тільки у віці близько 15 місяців дитина починає пізнавати себе у дзеркалі, а цілковите самоусвідомлення себе як Я приходить десь у три-чотири роки (на тему раннього розвитку дитини  можете знайти багато серйозних наукових статей, які описують більш точно і на прикладах етапи соціалізації і пов’язані з ними зміни в світосприйнятті дитини та діяльності її мозку). Отож, опис гідності і прав людини-особи як вроджених і невід’ємних є з точки зору біології людського тіла щонайменше сумнівним. Тому що людина не здатна існувати самостійно (особливо як немовля), а коли вона існує в соціумі, то отримує від нього ту соціалізацію, на яку той соціум здатний: вовчу, мавпячу або людську. Взагалі для нерелігійної етики біологія як точна наука) мала б бути визначальною. Те, що поняття «гідність» і «вроджені права людини»  не мають свого закорінення в біології, мало б хоч трохи непокоїти оборонців «світськості» етичних фундаментів права.

Отож, яке є право взагалі, або права людини конкретно? Якщо звернемося, наприклад, до Декларації прав людини, то побачимо, що йдеться не так про права, як про правила стосунків усередині самого суспільства. Право «на щось» в такому вимірі є похідним від правил. Самі ж правила, описані в Декларації, можуть бути зрозумілі тільки у світлі юдео-християнської Історії Спасіння, тобто Об’явлення. Можливо, тому сам текст Декларації дуже подібний до недільної проповіді: гідність, сумління, дух братерства, сім’я – основа суспільства. Очевидно, що ці правила містять багато індивідуалізму, п’ятсотлітня історія якого в «північній» суспільній сфері хоч і яскрава, та все ж дуже коротка на тлі десятків тисяч років історії соціалізації. Те, що з цих правил була виключена згадка про їх Автора, робить їх малозрозумілими і претензійними, оскільки фундаментальне поняття гідності особи, не маючи закорінення в Бозі, неможливо точно описати або потвердити емпірично через біологію людини. 

Які логічні проблеми існують в обґрунтуванні права поза соціалізацією Об’явлення?  Наприклад, як я вже згадував, у Декларації прав людини сім’я вважається основою суспільства. У сім’ї нема рівності: діти і батьки завжди мають різні права в суспільстві (живуть за різними правилами). Думаю, що мати право і мати право використовувати його –не одне й те ж. В сім’ї авторитет батьків, їхня турбота про дітей є підставою для обмеження самовизначення дитини. Але хто визначає межу, коли я маю право використовувати свої права у суспільстві, яке має форми держави? Декларація прав людини в #29 говорить, що суспільство задля спільного добра, справедливих вимог моралі і громадського порядку може обмежити використання особою її прав (до речі, це дуже близько до аргументів, які використовували політики в Україні для ухвалення законів 16 січня 2014 року). Суспільство не є поняттям конкретно-політичним. Воно конкретизується у формі політичних об’єднань: громади села, міста, держави. В цих конкретних проявах структурованого суспільства не всі мають можливість визначати суспільне добро і справедливу мораль. Їх визначають вибрані органи влади. Цю систему ми називаємо демократією і маємо її за недосконалу, але найкращу форму самоорганізації суспільства. Однак існують інші думки. Наприклад, Петер Слотердайк у своїй книзі «В одному човні» ще 20 років тому писав: «Коли західні люди сьогодні з легкістю називають себе демократами, то роблять це не тому, що хочуть показати те, що в своїх щоденних стараннях вони підтримують спільне добро. А тому, що вони вважають демократію (і правильно роблять) суспільною формою, яка їм дозволяє не думати про Державу і про мистецтво «спільного існування».

Держава і державний апарат не тільки в Україні, але усюди перетворились на буття в собі і для себе. Закон вони використовують як засіб заспокоєння суспільних конфліктів, але не з ціллю забезпечення спільного добра, справедливих вимог моралі і громадського порядку, а задля створення буферної зони між політичним олімпом і рештою суспільства. Рівність, братерство і совість – хоч ці поняття й записані в Декларації прав людини, почути їх можна тільки на передвиборчих мітингах. І навіть потім важливо не тільки те, хто голосує, але й те, хто рахує. В цій системі політичних координат ніхто не має права. Є правила, є ті, що за ними грають, і ті, що їх порушують (задля власної вигоди або просто задля забави).

У цьому світлі можу сказати, що ЛГБТ, прихильники евтаназії, абортів борються не за рівні права, а за зміну суспільних правил  – правил соціалізації. Чому вони це роблять? Моя відповідь на це запитання вже буде релігійною, бо нерелігійні не мають сенсу (в цьому контексті надзвичайно цікавими є суперечки науковців-біологів і прихильників так званої гендерної теорії, яким біологи слушно закидають, що замість соціологічного опису ролі статі в суспільстві вони намагаються займатися невластивою їм з точки зору наукової поправності конструкцією ролей, які, не маючи основ у біології, пробують бути для тієї ж біології нормативними через зміну способів соціалізації. На мою думку, як одні, так і другі, бачать людину занадто вузько: або як набір елементарних частинок, або як суспільну конструкцію, незалежну від тіла).

Почну з того, що вже сама постановка питання про зміну правил свідчить про те, що з дотеперішньою соціалізацією в суспільстві щось пішло криво (в нашому, християнському розумінні). Усі перелічені групи не є причиною проблем, а наслідками. Вони є ознакою того, що наше суспільство (не тільки українське) вже давно не соціалізується слуханням Слова Об’явлення. В ньому є чимала кількість людей, котрі не хочуть жити за справедливістю Царства Божого (яке, властиво, і не є царством, але Домом Отця – Ів. 14,2), а воліють створювати власні правила, основою яких є людина, яка без Бога не може сама зрозуміти свого місця і призначення у всесвіті. Тут справді можна пояснити ситуацію тільки гріхом, який так само, як і благодать, є частиною Містерії Спасіння.

 Питання сенсу правил у світі без Бога стоїть дуже гостро. Якщо людина є основою права, то чому вона повинна свідомо й добровільно накладати на себе обмеження задля спільного добра і справедливих вимог моралі? Хто їх узагалі визначає? Якщо суспільство є тільки місцем мого розвитку, то чому воно має право визначати, куди і як я маю розвиватись? Це ж права людини, згідно із визначенням, є фундаментальними, а не права суспільства! Мабуть, дійсно логіка як наука має рацію: сенс системи завжди є на мета-рівні поза самою системою. Відтинаючи Творця від людської гідності і прав, ми створюємо правила, які складно пояснити і обґрунтувати не тільки іншим, але й самим собі.

Логічним наслідком для світу без Бога було б набратися сміливості і ствердити, що право і закон – це пережитки минулого.  У світі,  де особа була зав’язана на історію (передовсім Історію Спасіння) і мала зобов’язання перед майбутнім,  було потрібне право, яке обмежувало б…. смертельну в прямому значенні автономію особи – право вижити і жити. Бо хоч біологічно автономія людини обмежена нездатністю новонародженого вижити самостійно, в міру нашої соціалізації ми починаємо усвідомлювати себе радше обтяженими соціальними нормами, яким мусимо коритись ми, а не вони нам. Закон, який змушував особу дбати про право інших вижити, сьогодні сприймається особами як обмеження їхньої особистої свободи і того, що вони вважають вродженою гідністю.

З цього постає ще одна непослідовність: чому людина повинна боротися за рівні права або право взагалі. Я взагалі не мушу за право боротись. Межею для мене є те, що є можливим, а не обов’язковим.  Для людини в такій системі координат можуть бути тільки межі, які забороняють їй переступати інші, прикриваючись своїми власними правами. Для того, аби виправдати ці заборони повної свободи особи перед обличчям суспільного закону,  в Декларації прав людини з’явилося слово «сумління», яке, однак, і за походженням, і за змістом є поняттям релігійним, а тому пов’язане з Богом. А Його виразна відсутність у виясненні фундаментальних понять, які напряму залежать від Його участі у творенні суспільства і Його правил, створює пустку в аргументації і легітимності. В цю пустку змістів і фундаментів ввійшли «атлети-державники» (влучне визначення, яке на основі творів Платона дає професійним політикам Слотердайк), які хоч і люблять часто називати себе батьками нації, все ж на роль Отця зовсім не підходять. Вони грають на почуттях невпевнених і розгублених, які не знають, кого мають слухати: Бога, інших чи себе. «Атлети-державники» створюють поняття і змісти, які дозволяють їм панувати. І навіть суперечки про права людини, як показує історія конфліктів між західними політиками і тими, з Південно-Східної Азії, є боротьбою за панування над фінансовими потоками. Як влучно зазначив Джеймс Скотт у книзі «Мистецтво не бути підвладним», «державу цікавить передовсім збільшення кількості оподаткованих».

Якщо ж поглянути з християнської точки зору, то для нас існує Закон, який не є Правом, але Повчанням (так з єврейської перекладається слово «Тора») про те, як бути дитиною Завіту. Ми проходимо соціалізацію через слухання Слова і участі в Тайнах Завіту. Усякий інший «людський» закон є похідним, а тому неконечним і остаточно незобов’язуючим. Єдине право, яке ми маємо, це право на вірність Отця. Але й воно не є фундаментальним і вродженим, а через Благодать і Милосердя. Через них ми є учасниками Тіла Христового – родини-Церкви, а не вільними автономними одиницями, які з якоїсь незрозумілої причини повинні коритись суспільному добру та легітимній моралі. Ми маємо право на милосердя і на те, щоб бути милосердними. Ми рівні не самі по собі, а тому що в спільноті-сім’ї з Богом.

Одним із наслідків цього є моє відношення до держави як явища. Вважаю, що держава як спосіб здійснення легітимізованого насилля над суспільством певної групи людей (навіть, якщо ця група була вибраною народом) є псевдорелігійним (вживаю слово «псевдорелігійний», оскільки дуже часто в риториці політиків держава представляється «найвищим добром», яка підпорядковує собі все. Навіть дискусія про єдину Помісну Церкву в Україні триває з точки зору політиків виключно для зміцнення «державності». Кульмінацією в нашому українському вимірі цього «псевдорелігійного» почуття до держави є вірш Олександра Олеся «Вийди, змучена людьми») соціальним утворенням, а тому не зобов’язуючим (заохочую до глибших розважань над 8 розділом Першої книги пророка Самуїла). Хто вони такі,  щоби вказувати мені межі можливого, якщо я вільний і маю вроджені і невід’ємні права? А якщо я дитина Отця, то яке право мають вони визначати для мене межі благодаті?

Чи Верховна Рада є богом? Чи Конституційний Суд є Особою Пресвятої Тройці? Нікому з них не дано обітниці Святого Духа.

Остаточно: або ми вільні особи,  для яких держава є резерватом рабів, що бояться наслідків повної свободи, або ми діти Отця, об’єднані в Тіло (свідомо не вживаю для більшості ще менш зрозуміле слово «Церква»).  У цьому випадку наш стосунок до політичного утворення, яке називають державою, як до явища в суті псевдорелігійного не може бути іншим, аніж терпеливо милосердним (опис відносин спільноти християн і держави на основі Завіту між Богом і його дітьми вимагає глибоких досліджень передовсім біблістів, оскільки без розуміння Завіту складно зрозуміти місце християнина в структурах, які не конче пов’язані з гідністю від Бога).

І на завершення: усе написане вище не є науковою працею, а роздумами людини, яка нарешті в дорослому віці якось-таки соціалізувалася в «домі Отця». Ще не на всі сто відсотків, але вже почувається доволі комфортно. Це запрошення для вас, дорогі читачі, пошукати глибших змістів і значень в історії та сьогоденні, щоб бути впевненішими у майбутньому.