Свіжий номер

TO REVEAL UKRAINE AND CONSOLIDATE FOR THE SAKE OF VICTORY

Час ставати сильнішими

Стати автором

гідність

Людська гідність в часи загрози

cropped-jaugustyn_warczak_or-880x280 1

Юзеф Августин, ТІ

«Так, настав час призадуми. Ви гадали, що достатньо відвідати Бога в неділю, щоб бути господарями своїх днів» (Альбер Камю «Чума»).

Епідемія сколихнула світ, вибудовуваний в епоху глобалізації. За якихось кільканадцять днів коронавірус дістався – завдяки тій же глобалізації – майже до усіх країн світу. Та суспільно-економічна ситуація, яка зараз склалася, без сумніву стала суворим іспитом для усіх громадян, урядів, політиків, культурних діячів, міжнародних організацій, дослівно – для всіх. Коронавірус дуже «демократичний» і «справедливий», однаково атакує бідних і багатих, малих і великих світу цього. Зрештою, останні, через свої численні контакти, навіть більшою мірою в групі ризику. «Принаймні тепер ситуація була зрозумілою, зараза стосувалася усіх» (А. Камю).

Багато хто порівнює епідемію з війною, одночасно підкреслюючи, що ворога складно розпізнати, звідси випливає, що його складно піймати, він непередбачуваний і підступний. Болісно переконалися у цьому зірки спорту й політики, котрі, насміхаючись з епідемії, злегковажили заходи безпеки і стали жертвами хвороби.

1. Епідемія, відвічний людський ворог, пригадує нам сьогодні, що у питаннях крихкості людського життя, попри увесь цивілізаційний прогрес, небагато змінилося. Деякі загрози ми трохи віддалили від себе, вдаючи при цьому, що вони ліквідовані. У ЗМІ щораз частіше з’являються тексти з заголовками на кшалт: «Короновірус оголив «світ»… Показав марноту, облуду, лицемірство» тощо. Не будемо тут ідентифікувати ті «світи», які оголює коронавірус. Проте, якось мірою це стосується усіх «світів», хоч може в різних діапазонах. Світу релігії в тому числі.

Без сумніву, ця епідемія це важкий іспит для «людей Церкви»: духовенства і мирян, настоятелів і підлеглих, тих, хто практикуючий вірянин і тих, які занедбують дотримання релігійних правил. В цій ситуації постає базове питання про суть нашого щоденного досвіду віри: чи наші релігійні практики є виразом формальності, чи знаком відчування Бога, який справді діє в нашому житті тут і тепер. Парадоксально, що тимчасова неможливість брати участь у недільній Літургії, прийняття Причастя, участі (особливо тепер під час Великого Посту) у Хресній дорозі – може стати для нас викликом, завдяки якому станемо перед Богом і перед власним сумлінням у щирості серця. Сьогоднішні обмеження парафіяльних молитовних практик можуть стати для нас справжніми реколекціями.

2. В періоди добробуту, успіху і позірного спокою ми легко піддаємося ілюзії, що наше життя – в наших руках і можемо його на свій розсуд впорядковувати, формувати, змінювати.

Для творців «нової цивілізації», котрі гордовито, легковажно трактують права природи, протиставляючи їм досягнення культури, майже в кожній галузі, короновірус нагадує про могутність природи та її права, яким людина підлягає незалежно від того, чи їй це подобається, чи ні. Хвороба ні в кого не просить дозволу і ні в кого не питає думки.

Безперечно, світ подолає теперішню епідемію. Науковці винайдуть вакцину. Однак все це – тільки до наступної загрози… Але коли минає загроза, всупереч очевидним фактам ми знову піддаємося ілюзії, що оце зараз назавжди починається ера безпеки і спокою. Нема нічого ілюзорнішого. Нова загроза зазвичай приходить непередбачувано. Так вже було в історії людства і так є тепер. І ніщо не вказує на те, що цей порядок речей зміниться. «По-суті, зарази є чимось звичайним, але важко в них віриться, коли на нас звалюються», – підсумовує А. Камю.

3. Крихкість людського життя і пов’язані з нею загрози є важливим елементом антропології. Втрата з поля зору остаточного призначення людини, її остаточної цілі та сенсу життя стає – в ситуації безпосередньої загрози – джерелом занепокоєння, втрати рівноваги, розпачу. Псалмопівець каже: «Ті, хто не взиває до Бога, тремтять зі старху» (Пс. 14, 5).

«Якщо треба буде – помремо. Баста. Що можемо зробити? Руками ж цього не втримаємо», – сказав один італієць під час вуличного опитування. Пам’ять про останні речі (смерть, суд Божий, небо, пекло – прим. Ред.) допомагає менше фокусуватися на відчутті загрози, а пробувати знайти вихід з неї, будувати надію, взаємодопомогу, шукати Бога. Хвороба і смерть не є кінцем того, що для нас найдорожче, найважливіше, єдине. «Є цінності, які за жодних обставин не можна принести в жертву в ім’я ще вищої цінності і які стоять понад збереженням фізичного життя» (Бенедикт XVI).

4. Теперішня епідемічна загроза вчить нас бути покірними перед життям та його крихкістю, вчить більшої поваги до прав природи та їхнього Творця. Наше занурення у віртуальний світ картинок і вражень, де все відбувається в один дотик пальця, спотворює й викривлює дійсність реального світу. У природі, в фізичному розвитку, духовному розвитку, у міжлюдських стосунках ніщо не стається раптово, в один клік. Усе відбувається повільно, є процесом, розвивається поступово, вимагає праці, зусиль, зобов’язань, а часом і терпіння. Сьогоднішня епідемічна загроза вимагає від нас саме того, чого вимагає й саме життя на кожному етапі свого розвитку: уваги, терпеливості, вміння чекати, метафізичного погляду, чистого сумління.

Безсумнівно, джерело нашого почуття загрози випливає також з факту відмови від метафізики, духовності і релігії. В ситуації загрози для життя людина опиняється у «безпорадній самотності». Не йдеться про ізоляцію від ближніх та усамітнення, а про внутрішню самотність серця перед Богом. Усі рефлексії, які сьогодні висновуємо, звучать банально й порожньо. Людина потішає і підтримує іншу людину тільки до певної межі. Поза нею кожен зостається сам на сам зі своїм страхом, браком відчуття безпеки. Навіть наші найближчі в ситуації, коли є загроза життю, завжди залишаються назовні того, що відбувається в людській душі змученій страхом, болем чи розпачем. Хвилювання за себе і своїх найближчих є голосним благанням серця про Божу присутність, Його силу й любов у нашому житті.

5. Теперішня загроза епідемії не є першою в історії. Нещодавно папа Франциск здійснив паломництво до чудотворного образу Матері Божої Здоров’я Римського Народу (Salus Populi Romani) та чудотворного хреста святого Марчелло, перед котрим молилися римляни в 1522 році у розпал епідемії чуми. Коли у 1625–1629 роках у Вільнюсі скаженіла епідемія, святий Андрій Бобола та його співбрати несли хворим духовну та людську поміч. Багато з них віддали життя у служінні жертвам пошесті. Жертвою допомоги хворим на холеру був Кароль Антонєвіч, ТІ, а блаженний Вінкентій Фреліховський помер у концтаборі Дахау, служачи хворим на тиф. В наші дні хворими на епідемії займаються спеціальні медичні служби, фінансовані державними інституціями. Але як люди Церкви, духовні та миряни, ми повинні питати себе, яким повинне бути наше служіння вірним в час епідемії. Відповідь вимагала б розпізнавання, відкритості, а понад усе – молитви про світло Святого Духа. Парадоксально кажучи, саме сьогодні, в час біди, можемо, бодай частково, відновити втрачену через надужиття стосовно неповнолітніх довіру вірних та через наші дії перед обличчям навислої загрози. Вірогідними, однак, можуть стати тільки ті пропозиції, котрі будуть виразом чистоти серця та істинної любові до Бога й ближнього.

6. Мова душпастирської проповіді в період загрози, браку відчуття безпеки мусить бути зрозумілою, точною, недвозначною. Вислови «Ісус не передає зарази», «у церкві ми в безпеці» – є неточними, двозначними. Це звороти, які легко можуть ввести в оману просту людину. Ісус не розносить заразу, але негігієнічне уділення Святих Тайн може стати причиною інфікування. Послух наказам і заборонам уряду та рекомендаціям єпископів є проявом покори та дисципліни. Нещодавно мені зателефонували з питанням: «Що маю зробити, аби моє сумління було спокійним, бо мій отець парох…». Я відповів: «… слухатися священника, так, як він слухається єпископа». Сьогоднішня нетипова, надзвичайна душпастирська ситуація показує наскільки умовними можуть бути деякі літургійні форми і жести нами ж установлені.

Аналітики, які стежать за розвитком епідемії, зауважують, що там де повсюдно порушували правила безпеки, епідемія швидко нарощувала темпи. Саме споживацькі звички призвели до розвитку епідемії в окремих регіонах. Через короновірус значною мірою призупинено міжнародні пасажирські перевезення, скасовано десятки, сотні важливих конґресів, зустрічей, важливих культурних і спортивних подій, наукових з’їздів, до яких готуються іноді роками. Сьогоднішня ситуація вчить нас, що справи якими часом переймаємось, дуже відносні, а саме людське життя, родинні зв’язки є тут, на землі, найвищими цінностями. За земські досягнення не варто платити власним здоров’ям і родиною. Час епідемії може навчити нас поміркованості, дисципліни і внутрішньої свободи у щоденному житті: міжособистісних стосунках, будуванні кар’єри, споживацтві, володінні благами. «Чума скасувала оціночні судження. Було очевидним, що нікого вже не цікавила, наприклад, якість одягу чи їжі, які він купував. Приймали все гуртом» (Альбер Камю).

7. Ще тиждень тому ми були обережні та скупі в словах, які стосувалися участі вірних у недільній Літургії. Один зі священників, з яким я розмовляв, сказав: «Це неприпустимо, щоби люди не були в неділю у храмі…». А втім, це було можливим. Я чув зауваження на кшталт: «Навіть в часи переслідувань вірні збиралися у церквах…» Так, але сьогодні уряд не є тираном, який переслідує Церкву, а справжній ворог, вірус (використовую відповідний сленґ), ні за що не відповідальний.

Як говорити про Бога і Його волю в час епідемії, яка безпосередньо загрожує життю? Це важке завдання. Воно вимагає не тільки глибокої віри, а й культури мови, духовності, розуміння сучасної людини, врахування її прагнень, вразливих місць, хвилювань, страхів. Як душпастирі, ми повинні бути уважними, щоби в наших рефлексіях не використовувати цю складну ситуацію для світоглядної полеміки. Зараз не час на дискусії і доведення істинності власної релігійної точки зору. Наше свідчення не має нікого осуджувати, впокорювати, ставити під сумнів його почуття гідності. Ті цивілізаційні суперечності й слабкі місця, які зараз виходять на яв, треба побачити, зафіксувати, щоби могти, можливо, пізніше повернутися до відповідних тем, але зробити це спокійно, розважливо, з повагою до кожної людини. Те, що ми розбудимо сьогодні «ідеологічних демонів» (що дуже легко зробити в час небезпеки), не допоможе ані нам, ані нашим ближнім. Період небезпеки для життя це передусім час особистого навернення!

«Польський інтернет затоплює хвиля фейків «про короновірус». «Не даймо себе ошукати», – закликають ЗМІ. Направду, слід також триматися подалі від різноманітних прогнозів і передбачень. Багато хто схиляється до варіанту, що загроза триватиме не «…надцять» днів, а тижні чи навіть місяці і квартали. Спокійно, наскільки лиш можемо, треба нам думати про те, що мусимо відтермінувати чи навіть скасувати всі зустрічі, з’їзди, святкування (в тому числі церковні), презентації, іспити і т. д. І хоча для більшості з нас це нелегко, іноді навіть болісно, однак – попри все – воно може стати для нас уроком того, що слід шукати найважливіше в житті – суттєве, що становить фундамент усього нашого життя дочасного і вічного. Наше життя в руках Божих і в руках наших. Другий Ватиканський собор каже, що «людина, під наглядом Бога, сама формує своє життя». Провидіння апелює до нашої відповідальності, нашої праці, зусиль, милосердя та наших страждань.

Французи, які надто довго підходили до епідемії легковажно (що має драматичні наслідки), накинулись тепер на повість Альбера Камю «Чума». Оповідає вона про зачумлене місто Оран на алжирському узбережжі. Повість – зазначає сам автор – не має на меті бути «хронікою остаточної перемоги [на чумою]. (…) Може бути лиш свідченням того, що слід було зробити і що безсумнівно повинні робити й далі (…) всі люди, які не будучи спроможними стати святими, не бажають погоджуватися на зарази, стараються таки бути лікарями». Якими ж правдивими та актуальними є ці слова, вже не тільки для мешканців Орана, а й для всіх людей нашого глобалізованого світу, незалежно від релігії, світогляду, політичних переконань. «Чума» – це підручник, що навчає як у випадку епідемії перемагати власний егоїзм, думати не тільки про себе, допомагати людям, підтримувати найближчих; а над усе, як протистояти крихкості людського буття, відкриваючи, серед змагань, її найбільшу цінність, гідність та її остаточну ціль.

 

Юзеф Августин, ТІ (нар. 1950 р.) – душпастир, духовний керівник, надзвичайний професор Ігнатіанської академії в Кракові, співзасновник і головний редактор квартальників: «Życie Duchowe» і «Pastores». Упродовж багатьох років займається духовною формацією священників та семінаристів.

Переклад з польської Ліди Мідик

Оригінал статті: Katolicka Agencja Informacyjna

Гідність особи крізь призму біблійних текстів. Урок для України

Cамопожертва Авраама стає не лише основою порятунку Ісаака, але й навчає, що без цього власної гідності не зберегти. Цей спосіб розвитку подій кардинально відрізняється від того, який бачимо у випадку з Каїном та його братом. Наміри Каїна та Авраама різні, проте ціна однакова – життя особи. Каїн упевнений, що брата потрібно знищити, а Авраам бажає порятувати. Цю різницю треба запам’ятати.

В історії України довіру до особи затирали планово й методично. Це почалося задовго до двох світових воєн, жорстоко проявилося в часі Голодомору і «червоного терору». Всі ці події переконали людину в тому, що довіряти іншому не варто, що цінність особи існує до того часу, допоки існують спільні інтереси. Тому здатність вийти поза себе і довіритися іншому повністю затерті, хоча й трапляються моменти, коли ми ненадовго здатні звільнитися від страху. Увесь наш народ зранений, епоха незалежності не принесла зцілення. Свою соціальну пам’ять ми не зцілювали, а заповнювали героїчними міфами про незламних борців або історіями про поразки і втрати. Навіть сьогодні більшість переконана, що довіряти іншому не варто, бо він зрадить. А такий спосіб думання вказує на те, що і я теж готовий до зради та підлості.

Сподіваюся, богослови мене не засудять, але українцям свою гідність ще треба виборювати і встановлювати. А для цього важливо зрозуміти різницю між «пам’ятати» та «виживати». Виживати – це не забути, а протистояти забуттю. Жоден із нас не залишив минулого позаду, бо минуле є в теперішньому. Запитаймо себе: що сильніше – теперішнє чи минуле? Якщо минуле перемагає теперішнє, то теперішнє стає частиною минулого – так неможливо жити. Тому в Талмуді заборонена тривала жалоба. В єврейському розумінні Шекіна (божественна присутність) не може перебувати в особі, що плаче і є в жалобі.

Повністю текст читайте у паперовій версії журналу.

«Я маю право мати право!»?

Пам’ятаєте, дорогі читачі, ту чудову пісню, яку тридцять років тому співав Андрій Панчишин? «Всі мають право» так вона закінчується.  Це була сатира (принаймні тоді ми її так сприймали) на безправ’я людини в країні, «где так вольно дышет человек». Однак і наступні тридцять років не дали нам чіткого розуміння того, чому і яке право я, особа, маю.

Є ще одна причина того, чому хотів би поділитися з вами думками про право. Останнім часом питання зміни законів (включно з конституціями) задля захисту фундаментальних прав людини і наслідків цих змін для християн постають щораз гостріше. Проблема в тому, що в текст Декларації прав людини кожне покоління вкладає свої особливі змісти. У різних державах різні групи людей борються за бажані для себе зміни, обґрунтовуючи це наявністю хоч і не визнаних дотепер законодавством, а проте об’єктивних, на їхню думку, прав: ЛГБТ борються за право сприйматися більшістю, як «нормальні», а тому рівноправні; одна частина суспільства бореться за право на евтаназію і аборти, а друга проти цього. Партія з трьох голландців з милозвучною назвою «За любов до ближнього, свободу і різнорідність» намагалася до 2010 року боротись за легалізацію педофілії та декриміналізацію зоофілії, вважаючи, що така заборона порушує їхні права.

Кожен хоче мати закон, який захищає його право. Найліпше на папері Конституції. Кожен прикривається правами людини, обороняючи свої, часом діаметрально протилежні погляди. Що більше, всі наголошують на тому, що їхні права є природними, тобто випливають із самого факту буття людиною. Це твердження знаходимо й на самому початку Загальної декларації прав людини, де гідність, яка вважається основою прав людини, окреслюється як спадкова (в німецькому перекладі – «вроджена»). Отож, у нас як людей мало б бути вроджене, спадкове, природне Право, яке має бути описане (а не визначене) державою, яка має обов’язок стояти на сторожі наших природних прав, через відповідні закони. На противагу цьому погляду виступають юридичні позитивісти, які вважають: «Право є те, що записано в законі і нічого більше. Закон це вільне виявлення волі держави, а не забезпечення прав індивідуума. При цьому держава розглядалась як певна вільна особистість, що існує самостійно і безвідносно до класової структури суспільства. Норми, що вивчалися «норми права, розглядались як такі що, не підлягали критиці в силу їх встановлення державою» (Вікіпедія, стаття «Юридичний позитивізм»).

Як одні, так і другі вживають поняття «право». Здається, що на даному історичному етапі концепція права вродженої гідності перемогла і є основою всіх законодавчих баталій. І навіть якщо юридичний позитивізм пробивається ненароком з уст політиків, які вважають, що «державні інтереси» не можуть залежати від думки «суб’єктів гідності» (особливо цікавим прикладом є Договір про вільну торгівлю між ЄС і США, який політики хочуть підписати ще до кінця 2015 року, незважаючи на протести величезної більшості жителів Євросоюзу. Самі переговори щодо цього договору проводять на закритих, часом навіть таємних засіданнях), все ж основні медійні баталії, які поляризують суспільство, відбуваються навколо гідності людини і прав, які ця гідність несе із собою. Однак коли в полеміку щодо світського права і закону входить поняття «гідність», починається найцікавіше.

Що ж таке гідність? Навіть німецькі правники, які стараються не залишати в описах і визначеннях двозначностей, не можуть дати на це однозначної відповіді. Загально гідність описують як концепцію, яка в різних мовах і культурах наповнюється різним змістом. Залежно від влитих змістів, концепція гідності з точки зору її абсолютного прив’язання до особи перестає бути цілковито абсолютною. Згідно з так званими «азіатськими цінностями» (термін «азіатські цінності» з’явився вперше у полеміці між Заходом і країнами Південно-Східної Азії в 1989 році), гідність особи є узалежненою від суспільства. Розпорошуватись на різні змісти гідності в цих коротких роздумах нема сенсу, хоч сам факт їхнього існування вже ставить знак питання для багатьох борців за універсальні права (тут із жалем мушу залишити осторонь цілу низку суперечок на тему окремішності «азійських цінностей» і закиду, який пролунав під час приготування до конференції з прав людини у Відні в 1993 році з уст політиків Південно-Східної Азії до їхніх західних контрагентів про те, що  Захід вживає права людини як засіб «духовного колоніалізму»).

Якщо складно мовою людського досвіду (вживаю цей термін як певного роду протиставлення мові, зав’язаній на релігійному досвіді) описати однозначно поняття гідності, то, можливо, історія цього поняття у філософії та літературі Північної півкулі дасть нам певні підказки, що ж таке гідність? Навіть цілком поверховий огляд історії цього поняття, який зможете знайти у тій же Вікіпедії, показує, що поняття «однакова гідність» для всіх людей з’являється тільки в юдео-християнській концепції Завіту між Богом Отцем і людьми (підкреслюю тут множину, оскільки навіть у «передісторичному» описі створіння людина виступає як спільнота Чоловіка і Жінки, які відрізняються від усього іншого створіння «образом і подобою» свого Творця). Джованні Піко делла Мірандола, який першим запровадив у філософію поняття «гідність людини», основує його на дарі «свободи бути тим, ким забажаєш». І цей дар людина має, з його слів, від Бога, а не від себе самої. Що більше витіснявся живий зв’язок з Творцем із визначення гідності, то більше вона ставала «тренуванням в умертвінні» і втисненням людини в рамки малозрозумілої «суспільної моралі», яка невідомо звідки взялась і незрозуміло, на що хоче зумовлювати людину. Брак зрозумілих самій людині пояснень хто вона така без Отця  призвів остаточно до того, що спочатку Бертольд Брехт загнав гідність усередину, залишивши назовні тільки честь, а потім Петер Бієрі у «Мистецтві жити» окреслив гідність, як необхідну для щасливого життя, але не для існування взагалі. Сьогоднішня популярна (та, яку читають мільйони у всьому світі) література оперує іншими, відмінними від гідності поняттями (з усіма «відтінками сірого»).

Те, що гідність поза релігією, є справою відносною, можемо побачити в самій Декларації прав людини, яка визнає, що порушення цієї на перший погляд фундаментальної і притаманної всім якості самими ж суб’єктами гідності є практикою (з точки зору історії практикою постійною), яку потрібно припинити. Отож, гідність людини не є фундаментальною, очевидною і передовсім невід’ємною, якщо самі ж люди в своїх діях її такою не вважають. 

Окрім неочевидності з точки зору нерелігійного суспільства гідності людини, існує ще одна проблема: коли говорять про гідність, то вважають її, як уже було сказано, невід’ємною ознакою особи. Проблема в тому, що особи поза суспільством не існує. Так само як і можливих прав цієї особи, які були б у неї з народження, не існує об’єктивно поза людським соціумом. Тут є цікавим досвід дітей, які виросли поза людським суспільством. Існує багато прикладів виховання їх вовками, собаками, мавпами, навіть газелями. І всі вони були членами своїх стай. Тільки в тому моменті, коли люди їх знаходили, тільки тоді в очах людського суспільства вони ставали людьми. А самі й далі залишалися собою  членами стада вовків, мавп, газелей. Особливо тоді, коли з раннього дитинства соціалізувалися поза людським суспільством. В таких випадках зробити їх усвідомленими гідними особами було неможливо. В ліпшому випадку вони втікали назад до своїх стай, в гіршому – проводили все життя у божевільнях. Отож, логічним «причинно-наслідковим» висновком у даній ситуації буде твердження, що гідність людини не є «невід’ємною» і «вродженою», а наданою самим суспільством особі через процес соціалізації.

 Можливо, для ліпшого розуміння того, чим є права і гідність людини-особи та її залежності від соціалізації, потрібно пригадати стадії входження людини в соціум. Перший досвід це досвід особи навпроти, тобто Ти. Потім досвід спільності з цією особою, тобто Ми. Очевидно, що цей досвід не є глибоко усвідомлений, однак він є початковим і фундаментальним. Тільки у віці близько 15 місяців дитина починає пізнавати себе у дзеркалі, а цілковите самоусвідомлення себе як Я приходить десь у три-чотири роки (на тему раннього розвитку дитини  можете знайти багато серйозних наукових статей, які описують більш точно і на прикладах етапи соціалізації і пов’язані з ними зміни в світосприйнятті дитини та діяльності її мозку). Отож, опис гідності і прав людини-особи як вроджених і невід’ємних є з точки зору біології людського тіла щонайменше сумнівним. Тому що людина не здатна існувати самостійно (особливо як немовля), а коли вона існує в соціумі, то отримує від нього ту соціалізацію, на яку той соціум здатний: вовчу, мавпячу або людську. Взагалі для нерелігійної етики біологія як точна наука) мала б бути визначальною. Те, що поняття «гідність» і «вроджені права людини»  не мають свого закорінення в біології, мало б хоч трохи непокоїти оборонців «світськості» етичних фундаментів права.

Отож, яке є право взагалі, або права людини конкретно? Якщо звернемося, наприклад, до Декларації прав людини, то побачимо, що йдеться не так про права, як про правила стосунків усередині самого суспільства. Право «на щось» в такому вимірі є похідним від правил. Самі ж правила, описані в Декларації, можуть бути зрозумілі тільки у світлі юдео-християнської Історії Спасіння, тобто Об’явлення. Можливо, тому сам текст Декларації дуже подібний до недільної проповіді: гідність, сумління, дух братерства, сім’я – основа суспільства. Очевидно, що ці правила містять багато індивідуалізму, п’ятсотлітня історія якого в «північній» суспільній сфері хоч і яскрава, та все ж дуже коротка на тлі десятків тисяч років історії соціалізації. Те, що з цих правил була виключена згадка про їх Автора, робить їх малозрозумілими і претензійними, оскільки фундаментальне поняття гідності особи, не маючи закорінення в Бозі, неможливо точно описати або потвердити емпірично через біологію людини. 

Які логічні проблеми існують в обґрунтуванні права поза соціалізацією Об’явлення?  Наприклад, як я вже згадував, у Декларації прав людини сім’я вважається основою суспільства. У сім’ї нема рівності: діти і батьки завжди мають різні права в суспільстві (живуть за різними правилами). Думаю, що мати право і мати право використовувати його –не одне й те ж. В сім’ї авторитет батьків, їхня турбота про дітей є підставою для обмеження самовизначення дитини. Але хто визначає межу, коли я маю право використовувати свої права у суспільстві, яке має форми держави? Декларація прав людини в #29 говорить, що суспільство задля спільного добра, справедливих вимог моралі і громадського порядку може обмежити використання особою її прав (до речі, це дуже близько до аргументів, які використовували політики в Україні для ухвалення законів 16 січня 2014 року). Суспільство не є поняттям конкретно-політичним. Воно конкретизується у формі політичних об’єднань: громади села, міста, держави. В цих конкретних проявах структурованого суспільства не всі мають можливість визначати суспільне добро і справедливу мораль. Їх визначають вибрані органи влади. Цю систему ми називаємо демократією і маємо її за недосконалу, але найкращу форму самоорганізації суспільства. Однак існують інші думки. Наприклад, Петер Слотердайк у своїй книзі «В одному човні» ще 20 років тому писав: «Коли західні люди сьогодні з легкістю називають себе демократами, то роблять це не тому, що хочуть показати те, що в своїх щоденних стараннях вони підтримують спільне добро. А тому, що вони вважають демократію (і правильно роблять) суспільною формою, яка їм дозволяє не думати про Державу і про мистецтво «спільного існування».

Держава і державний апарат не тільки в Україні, але усюди перетворились на буття в собі і для себе. Закон вони використовують як засіб заспокоєння суспільних конфліктів, але не з ціллю забезпечення спільного добра, справедливих вимог моралі і громадського порядку, а задля створення буферної зони між політичним олімпом і рештою суспільства. Рівність, братерство і совість – хоч ці поняття й записані в Декларації прав людини, почути їх можна тільки на передвиборчих мітингах. І навіть потім важливо не тільки те, хто голосує, але й те, хто рахує. В цій системі політичних координат ніхто не має права. Є правила, є ті, що за ними грають, і ті, що їх порушують (задля власної вигоди або просто задля забави).

У цьому світлі можу сказати, що ЛГБТ, прихильники евтаназії, абортів борються не за рівні права, а за зміну суспільних правил   правил соціалізації. Чому вони це роблять? Моя відповідь на це запитання вже буде релігійною, бо нерелігійні не мають сенсу (в цьому контексті надзвичайно цікавими є суперечки науковців-біологів і прихильників так званої гендерної теорії, яким біологи слушно закидають, що замість соціологічного опису ролі статі в суспільстві вони намагаються займатися невластивою їм з точки зору наукової поправності конструкцією ролей, які, не маючи основ у біології, пробують бути для тієї ж біології нормативними через зміну способів соціалізації. На мою думку, як одні, так і другі, бачать людину занадто вузько: або як набір елементарних частинок, або як суспільну конструкцію, незалежну від тіла).

Почну з того, що вже сама постановка питання про зміну правил свідчить про те, що з дотеперішньою соціалізацією в суспільстві щось пішло криво (в нашому, християнському розумінні). Усі перелічені групи не є причиною проблем, а наслідками. Вони є ознакою того, що наше суспільство (не тільки українське) вже давно не соціалізується слуханням Слова Об’явлення. В ньому є чимала кількість людей, котрі не хочуть жити за справедливістю Царства Божого (яке, властиво, і не є царством, але Домом Отця – Ів. 14,2), а воліють створювати власні правила, основою яких є людина, яка без Бога не може сама зрозуміти свого місця і призначення у всесвіті. Тут справді можна пояснити ситуацію тільки гріхом, який так само, як і благодать, є частиною Містерії Спасіння.

 Питання сенсу правил у світі без Бога стоїть дуже гостро. Якщо людина є основою права, то чому вона повинна свідомо й добровільно накладати на себе обмеження задля спільного добра і справедливих вимог моралі? Хто їх узагалі визначає? Якщо суспільство є тільки місцем мого розвитку, то чому воно має право визначати, куди і як я маю розвиватись? Це ж права людини, згідно із визначенням, є фундаментальними, а не права суспільства! Мабуть, дійсно логіка як наука має рацію: сенс системи завжди є на мета-рівні поза самою системою. Відтинаючи Творця від людської гідності і прав, ми створюємо правила, які складно пояснити і обґрунтувати не тільки іншим, але й самим собі.

Логічним наслідком для світу без Бога було б набратися сміливості і ствердити, що право і закон це пережитки минулого.  У світі,  де особа була зав’язана на історію (передовсім Історію Спасіння) і мала зобов’язання перед майбутнім,  було потрібне право, яке обмежувало б…. смертельну в прямому значенні автономію особи – право вижити і жити. Бо хоч біологічно автономія людини обмежена нездатністю новонародженого вижити самостійно, в міру нашої соціалізації ми починаємо усвідомлювати себе радше обтяженими соціальними нормами, яким мусимо коритись ми, а не вони нам. Закон, який змушував особу дбати про право інших вижити, сьогодні сприймається особами як обмеження їхньої особистої свободи і того, що вони вважають вродженою гідністю.

З цього постає ще одна непослідовність: чому людина повинна боротися за рівні права або право взагалі. Я взагалі не мушу за право боротись. Межею для мене є те, що є можливим, а не обов’язковим.  Для людини в такій системі координат можуть бути тільки межі, які забороняють їй переступати інші, прикриваючись своїми власними правами. Для того, аби виправдати ці заборони повної свободи особи перед обличчям суспільного закону,  в Декларації прав людини з’явилося слово «сумління», яке, однак, і за походженням, і за змістом є поняттям релігійним, а тому пов’язане з Богом. А Його виразна відсутність у виясненні фундаментальних понять, які напряму залежать від Його участі у творенні суспільства і Його правил, створює пустку в аргументації і легітимності. В цю пустку змістів і фундаментів ввійшли «атлети-державники» (влучне визначення, яке на основі творів Платона дає професійним політикам Слотердайк), які хоч і люблять часто називати себе батьками нації, все ж на роль Отця зовсім не підходять. Вони грають на почуттях невпевнених і розгублених, які не знають, кого мають слухати: Бога, інших чи себе. «Атлети-державники» створюють поняття і змісти, які дозволяють їм панувати. І навіть суперечки про права людини, як показує історія конфліктів між західними політиками і тими, з Південно-Східної Азії, є боротьбою за панування над фінансовими потоками. Як влучно зазначив Джеймс Скотт у книзі «Мистецтво не бути підвладним», «державу цікавить передовсім збільшення кількості оподаткованих».

Якщо ж поглянути з християнської точки зору, то для нас існує Закон, який не є Правом, але Повчанням (так з єврейської перекладається слово «Тора») про те, як бути дитиною Завіту. Ми проходимо соціалізацію через слухання Слова і участі в Тайнах Завіту. Усякий інший «людський» закон є похідним, а тому неконечним і остаточно незобов’язуючим. Єдине право, яке ми маємо, це право на вірність Отця. Але й воно не є фундаментальним і вродженим, а через Благодать і Милосердя. Через них ми є учасниками Тіла Христового – родини-Церкви, а не вільними автономними одиницями, які з якоїсь незрозумілої причини повинні коритись суспільному добру та легітимній моралі. Ми маємо право на милосердя і на те, щоб бути милосердними. Ми рівні не самі по собі, а тому що в спільноті-сім’ї з Богом.

Одним із наслідків цього є моє відношення до держави як явища. Вважаю, що держава як спосіб здійснення легітимізованого насилля над суспільством певної групи людей (навіть, якщо ця група була вибраною народом) є псевдорелігійним (вживаю слово «псевдорелігійний», оскільки дуже часто в риториці політиків держава представляється «найвищим добром», яка підпорядковує собі все. Навіть дискусія про єдину Помісну Церкву в Україні триває з точки зору політиків виключно для зміцнення «державності». Кульмінацією в нашому українському вимірі цього «псевдорелігійного» почуття до держави є вірш Олександра Олеся «Вийди, змучена людьми») соціальним утворенням, а тому не зобов’язуючим (заохочую до глибших розважань над 8 розділом Першої книги пророка Самуїла). Хто вони такі,  щоби вказувати мені межі можливого, якщо я вільний і маю вроджені і невід’ємні права? А якщо я дитина Отця, то яке право мають вони визначати для мене межі благодаті?

Чи Верховна Рада є богом? Чи Конституційний Суд є Особою Пресвятої Тройці? Нікому з них не дано обітниці Святого Духа.

Остаточно: або ми вільні особи,  для яких держава є резерватом рабів, що бояться наслідків повної свободи, або ми діти Отця, об’єднані в Тіло (свідомо не вживаю для більшості ще менш зрозуміле слово «Церква»).  У цьому випадку наш стосунок до політичного утворення, яке називають державою, як до явища в суті псевдорелігійного не може бути іншим, аніж терпеливо милосердним (опис відносин спільноти християн і держави на основі Завіту між Богом і його дітьми вимагає глибоких досліджень передовсім біблістів, оскільки без розуміння Завіту складно зрозуміти місце християнина в структурах, які не конче пов’язані з гідністю від Бога).

І на завершення: усе написане вище не є науковою працею, а роздумами людини, яка нарешті в дорослому віці якось-таки соціалізувалася в «домі Отця». Ще не на всі сто відсотків, але вже почувається доволі комфортно. Це запрошення для вас, дорогі читачі, пошукати глибших змістів і значень в історії та сьогоденні, щоб бути впевненішими у майбутньому.