Йосиф Сліпий

Життя релігійних громад ГУЛАГу: приклад служіння Йосифа Сліпого

«Я залишився тим, ким був, хоч зараз зробити нічого не можу»

(зі слів Патріарха Йосифа Сліпого до одного зі співв’язнів)

Закінчення. Початок у попередньому числі

Будинок інвалідів у Маклакові – гірше за табори

Коли перший таборовий термін ув’язнення Йосифа Сліпого закінчився, його скерували на заслання до будинку інвалідів у Маклакові Красноярського краю (майже 1000 км від Москви). Тут глава УГКЦ перебував із 1953 по 1958 рік. Про це заслання він згадував як про місце, гірше від табору. У таборі людина знає, чого очікувати, а тут, в умовах «майже» свободи він був оточений «стукачами», колишніми в’язнями, яких не міг стримати таборовий конвой. Патріарх пише про це місце не інакше, як про Содом і Гоморру (пор. Бут 13, 13; 19), «страшне і жахливе кубло», де смерть чигала щодня. Втім у Маклакові йому вдалося налагодити листування зі Згромадженням сестер милосердя святого Вінкентія, з родиною та іншими священниками. Звідси він надсилав свої пастирські послання. Не дивно, що все листування перевіряли і дещо потім збиралися використати для нових засудів.

На засланні у Маклакові Сліпому нарешті випала нагода попрацювати науково. Тут він продовжив працю над раніше розпочатою в Москві «Історією Вселенської Церкви в Україні». У пригоді стали давні записи і конспекти, дещо з літератури вдавалося отримати з місцевих бібліотек, дещо надсилали священники та монахині зі Львова.

Окремої уваги заслуговує душпастирське служіння митрополита у Маклакові, де, з одного боку, йому нібито не забороняли служити, а з другого – постійно шукали нагоди скомпрометувати. Наприклад, Йосиф Сліпий згадує, що на поселенні був 80-літній чоловік, який стежив за ним, чи, бува, не хрестить і не сповідає. Часом пристаркуватий шпигун долав відстань два-три кілометри, аби знайти зачіпку. Опісля ж брав участь у богослужіннях, які відправляв Сліпий, ніби нічого не сталося, бив поклони.

За описом зі «Споминів», служби в Маклакові виглядали так: «Було в домі інвалідів кілька наших побожних женщин і один мужчина, напівдяк, які в неділю вирятували одну велику залю, в якій прасували білля, і там ми співали Службу Божу. Приходило багато людей, около ста, але начальник дому інвалідів і його заступник-піяк, партійні, донесли МВД, і воно заборонило богослуження… І я міг правити тільки в себе в кімнаті, до якої приходило кілька осіб, якщо не було нікого вдома. Я тоді сповідав і причащав дуже багато, і хрестив».

Утім, зі слів Патріарха, у в’язниці чи таборі було набагато безпечніше, аніж у домі інвалідів. Уже навесні 1957 року, якраз під час Служби Божої, приїхало кілька автівок, щоб удруге арештувати 65-літнього «злочинця». Йосиф Сліпий щойно встиг спожити Святі Тайни і закінчити богослужіння.

Друге засудження і табір віруючих

Під час другого засудження Йосиф Сліпий виступив у суді (травень 1959 р.) з такими словами: «Я прошу суд взяти до уваги, що я не злочинець, а захисник греко-католицької віри[…] Греко-Католицька Церква не заборонена, і тому служіння їй не являється злочином». Однак його знову засудили на сім років виправно-трудових таборів у Тайшеті (Іркутська обл..) та в Мордовії. Саме тоді він провів деякий час у табірному відділенні №7/1, що в поселенні Сосновка біля станції Явас.

Неформально це відділення називали «табір віруючих», бо з 1960 року тут відбували покарання засуджені переважно за релігійні переконання. До цього тут відбували покарання жінки з дітьми, котрі були народжені під час ув’язнення. Хрущовська «відлига» звільнила цих матерів, натомість треба було заповнити спорожнілий табір. Тож постановили звозити сюди усіх засуджених за «контрреволюційну діяльність» на ґрунті релігійних переконань. До цього табору також потрапляли українські націоналісти. Таким чином в’язнів хотіли ізолювати, щоб вони мали менший вплив на інших. Натомість вийшло навпаки, бо табірне відділення №7/1 стало своєрідним островом, де вірні підтримували одне одного на дусі та фактично розвивали екуменічний діалог між християнськими конфесіями.

Восени 1960-го сюди звезли близько 450 в’язнів, серед яких дві третини становили єговісти, котрих за Хрущова переслідували особливо. Серед ув’язнених були баптисти, п’ятидесятники, католики, православні (старообрядці та послідовники Істинно-Православної Церкви). З метою перевиховання «вєрующіх» проводили спеціальні «політичні заняття», про які Йосиф Сліпий згадує так: «Треба було на них ходити та слухати нісенітниць малообразованих ідіотів».

Унікальною особливістю цього табору були молитви подяки та благословення під час трапез, а також дискусії на релігійні теми під час вечірніх прогулянок алеєю табору (пор. Рим 1, 17). Цю алею ще називали «алея монахинь», яку нібито заклали ув’язнені тут православні черниці, котрих потім розстріляли. Прогулянки також були доброю нагодою для лекцій і вишколу майбутніх священників – своєрідна таборова підпільна семінарія.

Серед греко-католицьких «викладачів» цієї семінарії були священники Степан Яворський і Степан Ревть. Навчання відбувалося переважно іноземними мовами (польська, німецька, латина), що було видом конспірації від таборових наглядачів і «доброзичливців». Серед учнів був і Григорій Цимбал з Донбасу, якого пізніше рукоположив на священника владика Володимир Стернюк. Імовірно, у викладах міг брати участь і Йосиф Сліпий, хоч, як він сам подав у «Споминах», старався не брати участі у спільних зібраннях. Але в цьому таборі йому вдалося написати кілька послань. Літургію тоді глава УГКЦ також звершував таємно.

Врешті-решт експеримент із перевихованням зазнав поразки, і вже у 1961 році табір почали розформовувати, розподіляючи в’язнів по інших таборах.

Шістдесятник Володимир Садовников у своїх записках «Від мордовських таборів до розстрілу білого дому» так згадував про Йосифа Сліпого в таборі віруючих: «Декілька разів я бачив, як він прогулювався по території табору. Це був солідний, старший чоловік з невеликою акуратною бородою, коли він йшов, то спирався на саморобну палицю. Невдовзі, приблизно через рік, його на прохання Ватикану відпустять на Захід. В таборі казали, що єпископ Сліпий дуже освічена людина і добре володіє кількома європейськими мовами».

Служіння архипастиря

Цікавим для глибшого дослідження є релігійне життя, а саме звершення богослужінь в умовах режимного таборового життя. Церковним уставом передбачено, що священник повинен звершувати літургію щонеділі (походить ще з апостольської традиції), на Воскресіння Христове, під час кожного з 12 великих свят, а також в окремі свята впродовж церковного року. Особливий устав мають монахи, які повинні звершувати богослужіння добового кола (Утреня, Часи, Вечірня, Повечір’я, Північна) та присвячувати молитві близько 8 годин протягом дня. І якщо за відповідних умов у мирний час ці постанови втілити реально, то як це здійснити на засланні, у таборовому бараку, де довкола не однодумці, а шпигуни чи недоброзичливці? У випадку Йосифа Сліпого на нього ще була покладена додаткова відповідальність – молитва за переслідувану Церкву, главою якої він був. У «Заповіті» Патріарх писав:

«Силу на цьому моєму хресному шляху В’язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зо мною моє духовне стадо, мій рідний український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертвенна молодь і безпомічні старці. Я не самотній! Надлюдську витривалість та якусь таємничу силу давали мені записані в моїй душі євангельські слова Христа: «Се аз посилаю вас яко овци посреді волков […]І будете ненавидимо всіми імене мого ради: Претерпівий же до конца, той спасен будет…» (Мт 10:16-22). Як ніколи передше, розкрилася мені таємниця слів Христа: «І будете мені свідками…» (Дії 1:9)[…] Сьогодні я дякую Господу Богу, що дав мені ласку бути свідком і ісповідником Христа так, як це велять Його заповітні слова! З глибини душі дякую Господу Богу за те, що з його поміччю я не посоромив землі своєї, ні доброго імени землі своєї, ні доброго імени своєї рідної Церкви, ні себе, її смиренного служителя і пастиря».

Як уже згадувалося, літургію Йосиф Сліпий служив із пам’яті, сидячи або лежачи на койці, переважно вночі. Інколи, коли мав власну тумбочку, то Святі Дари зберігав там, тобто правив, сидячи біля цього «престолу», а дари діставав тільки на освячення та на саму Євхаристію.

Як згадано в «Споминах», у таборі на Печорі вдавалося служити навіть щодня. У цих літургіях брали участь владика Миколай Чарнецький та отець-протоігумен Василіянського чину Віталій Градюк, яких Йосиф Сліпий причащав. До речі, потім Патріарх згадає, що в якомусь із таборів владика Чарнецький багато сповідав. Він теж відправляв деяких охочих сповідатися до владики Миколая, бо за ним нібито був менший нагляд. Але й сам Сліпий інколи вділяв Таїнство сповіді, зазвичай поза бараками, подалі від шпигунів.

На великі християнські свята ув’язнені часом збиралися на спільні молитви – тоді просили богопосвячених осіб про благословення «святкової трапези». Про один із таких таборових Великоднів у Маріїнську Патріарх згадує: «Хлопці приготовили собі хліб, яйця і м’ясо та прохали, щоб я їм посвятив перед Пасхою. І після посвячення мене відвели до шпиталя». Це не минуло без уваги начальства, і Сліпого перевели до іншого, дальшого табору. А коли його одного разу посадили до карцеру, то він вирішив зробити собі восьмиденні реколекції, «щоб не гайнувати часу».

За час неволі митрополитові навіть вдалося вділити ієрейське руколоження отцеві Володимиру Марґітичу із Закарпаття. Це відбулося в 1960 році під час другого заслання в Мордовському таборі, де обидва відбували термін. Власне отець Володимир був представником тих, що здобули богословську освіту у «таборовій семінарії». Ще перед свяченнями він листувався з Патріархом, коли той був на засланні у Маклакові. Так Сліпий отримував інформацію про стан Греко-Католицької Церкви на Закарпатті.

«Ми Вас митрополитом не робили та й не можемо Вас заперечувати»

Повертаючись до початку статті, пригадую оте «не любив розказувати». Справді, багато було прикрощів і бруду в табірному житті, особливо якщо зважати на те, що людська пам’ять – це обмежений ресурс для зберігання інформації. Проте, виходячи з психології сенсу і богослов’я «життя разом» та пам’ятаючи про третій метод Божого Провидіння в історії, ми ніби перемістилися від теоретичного уявлення про життя релігійних громад в ГУЛАГу до його цілком предметного образу, який подає приклад служіння Патріарха Йосифа Сліпого. Блаженніший упродовж 22 років неволі стояв перед викликами арелігійності та псевдохристиянства, коли за удаваною релігійністю крилися лицемірство та підступність.

Промовистою є фраза одного генерала з Києва під час бесіди з Йосифом Сліпим. На його пропозицію щодо «налагодження контактів» із Ватиканом Патріарх запитав прямо: «Чи признаєте мене митрополитом, чи ні?». Відповідь була така: «Ми Вас митрополитом не робили та й не можемо Вас заперечувати». Генерал софістично відповів на запитання, але не думаю, що він міг зауважити потужний богословський підтекст, який підводить риску під цілим терміном ув’язнення та переслідування Йосифа Сліпого, а з ним і УГКЦ. Він залишався главою Церкви і в бараку, і в бушлаті, і серед бандитів на етапах, і будучи обпльованим у домі інвалідів. Його гідність не залежала від зовнішніх обставин, не трималася на широко розбудованій інфраструктурі чи єрархії Церкви. Він ніби постійно будував Церкву: спочатку всередині себе, на реколекціях у карцері чи під час Служби Божої на койці. Влада Патріарха йому була дана не від людей, а від Бога (пор. 1 Кор 15, 10-11), підтвердженням чого в особливий спосіб стало його табірно-етапне випробовування.

Внутрішнє Царство, яке Йосиф Сліпий будував від часу навчання в семінарії та свячень до 92 літ, не могло не перемогти зовнішнє мракобісся. Висловлюючись мовою монахів Сходу, внутрішнє ділання ми можемо простежити в усіх прикладах життя ув’язнених християн: чи то православних, чи католиків, протестантів, навіть єговістів. У кожного був свій шлях, бачення і метод, проте всі вони не відхилялися від спільного курсу – per aspera ad astra («крізь терни до зірок»). До речі, це гасло Йосиф Сліпий обрав для свого єпископського герба ще до початку переслідувань. Для ісповідників віри ХХ століття ув’язнення в таборах і тюрмах було радше нагодою для вправляння у чеснотах і поштовхом до мученицького наслідування Христа водночас. У зовнішній неволі вони залишалися вільними внутрішньо, роблячи зусилля сприйняти дійсність як спонуку на духовну віднову, а не причину для нарікання на тяжку долю вічно переслідуваних релігійних громад.

Уже під час другої розмови з київським генералом Йосиф Сліпий вимагав від імені Католицької Церкви бодай мінімальної свободи для богослужінь, навіть мовилося про дозвіл на богослужіння в таборах.

«Чи моє звільнення означає повернення свободи Греко-Католицької Церкви так, як було рішено в Москві?» – таке сміливе та справедливе запитання Йосифа Сліпого свідчить про твердість духу і про те, що колишній в’язень ніколи не був колишнім Патріархом. Різниця лише в тому, що у певний момент життя Блаженнішого літургія та все архиєрейське служіння сконцентрувалися не у видимому храмі чи на печатках і підписах під важливими документами, а у Внутрішньому Царстві. Патріарх називав час у таборах втраченим, але чи це дійсно було так, як гадаєте?..

Ніна Поліщук

Книжка, яку не можна читати без хвилювання

Розкрито найбільшу таємницю з життя митрополита Йосифа Сліпого

Після смерти Патріярха УКЦ Кардинала Сліпого здавалося, що світ вже ніколи не довідається про цю таємницю, що вона назавжди залишиться «білим місцем» у йот біографії. Та сталося щось неймовірне. Науковий працівник Академії Наук України Олекса Мишанич (уродженець Закарпаття) знайшов у архіві КҐЬ дві судові справи Й.Сліпого з позначенням «совершенно секретно», з яких перша (1945-46) обіймає сім томів — близько гри тисячі сторінок, друга — одинадцять томів — понад дві тисячі аркушів допитів, свідчень, протоколів, актів та експертиз. До другої справи долучено ще шість томів рукопису наукової праці Й. Сліпого «Історія Вселенської Церкви на Україні» написаної в неволі. Про цю неймовірно цінну знахідку, яку без перебільшення можна назвати «знахідкою століття», О. Мишанич в 1992 р. подав інформації на наукових конференціях у Львові та Кракові, а нині ці його доповіді в Києві видано у поширеному вигляді окремою книжкою.

Це книжка, яку не можна читати без хвилювання. У ній на конкретних документах доведене знущання радянського «суду» над найвищим представником УКЦ і мужню поведінку Й. Сліпого перед цим незаконним «судом».

В книжці наведено десятки конкретних прізвищ учасників заздалегідь заплянованої розправи над Й. Сліпим та Греко-католицькою Церквою на Україні. Митрополита Сліпого майже цілий рік «допитували» (при тому з кожного «допиту» вели протоколи), намагаючись добитися від нього визнання своєї «вини» та відречення від нібито неіснуючої Церкви. Як виходить з тих же протоколів, Й. Сліпий ніколи не відмежовувався не те що від Церкви, але навіть від свого сану митрополита, вважаючи себе законним представником Греко-католицької Церкви на Україні. Навесні 1946 р. його засудили на вісім років таборів. Кару він відбував у найважчих . таборах Мордовії. За сценарієм КГБ це був достатній час для фізичної ліквідації непокірливого «ворога радянської влади». Та він… вижив. Після відбуття повного строку покараня радянська влада не відпустила його на волю, а засудила на довічне заслання в Сибірі, призначивши йому для проживання захолуєне село Кузьминку за гриста кілометрів від Красноярська. Звідти він висилав послання своїм священикам (тим, які залишилися вірними Церкві, і тим, які з різних причин відреклися від неї), писав наукові праці й релігійно-філософські трактати. Він листувався з органами влади про регабілітацію Греко-католицької Церкви тощо. Після смерти Й. Сталіна 1953 р. (яка співпадала з випущенням «на волю» Й. Сліпого) здавалося, що уряд СРСР переоцінить своє ставлення до Греко-католицької Церкви. На повістку дня виринула справа нав’язання дипломатичних контактів між Радянським Союзом і Ватиканом, яку Ватикан обумовляв регабілітацією Греко-католицької Церкви. Та Кремль не дуже розбирався в питаннях цієї Церкви і вирішив замовити в когось «експертизу». А хто міг написати кращу працю про цю Церкву, як не її найвищий представник – колишній професор богослов’я? В травні 1953 р. органи КГБ Йосифа Сліпого доставили в Москву, а там йому найвищі представники Міністерства закордонних справ запропонували, щоб він написав історію Католицької Церкви. «Але ж я можу таку історію написати лише з точки зору геолога!» «Нам це не вадить, пишіть, як хочете», – сказали йому і навіть обіцяли дати до розпорядження архіви та бібліотеки. Він щодня міг (під доглядом) працювати у московській Бібліотеці ім. Леніна, де перед ним були відкриті навіть спецфонди. Митрополит з великим ентузіязмом взявся за роботу, відчуваючи в ній Провидіння Боже. Він зібрав для своєї наукової роботи велику кількість фактичних матеріялів.

Однак вневдовзі ставлення Москви до Ватикану змінилося, і справа нав’язання дипломатичних контактів між ними перестала бути актуальною. Після трьох місяців його було відправлено на заслання в Сибір, на цей раз у «спецлікарню»-будинок для інвалідів у Моклахові над Єнісеєм, де він протягом п’яти років написав п’ять томів «Історії Вселенської Церкви на Україні». Перший том (після зняття з нього копії) він відправив у Москву, однак не дістав навіть підтвердження про одержання. Рукописи дальших томів він вже не висилав, однак з кожного дав зробити рукописну копію, переховуючи їх на різних місцях у різних людей. Згодом КГБ їх всі познаходив, а людей, що їх переховували, суворо покарало.

Та в 1958 р. закінчилася тимчасова «відлига», і знов запанував твердий курс по відношенні до «інакодумців», жертвою якого став і митрополит Сліпий.

Над ним було започатковано нову судову розправу. На цей раз йому приписали «антирадянську агітацію і пропаганду» і головним доказом вини висунули рукопис його «Історії Вселенської Церкви на Україні», написаний на замовлення керівних представників Міністерства внутрішніх справ СРСР. Всі «документи» в цій справі, опубліковані в праці О. Мишанича, нагадують неймовірну трагікомедію. Найвищому представникові Католицької Церкви закидають, що він, будучи позбавлений всіх людських прав, і живучи па сибірському засланні, «вел себя высокомерно», «чуждалея коллектива», «не участвовал в общественной работе и трудовых процессах», «организовывал систематическое моление є групой инвалидов в помещении бани, о чем стало известно дирекции, парторганизации и профсоюзной организации» (ст. 21). Щоб надати «судові» хоча би формальний вигляд законности, рукопис його «Історії Вселенської Церкви на Україні» та інших його творів було здано на експертизу людям, що не розбиралися ні в питаннях історії Церкви, ні в питаннях релігії, ні в питаннях елементарних етичних норм. їх прізвища разом з уривками з цих «замовлених» оцінок в книжці наведено. Ясна річ, що ці «експерти» встановили «антирадянський« і «антинауковий» характер праць Й. Сліпого, і його вдруге поставлено перед закритий «суд», на якому він знаменито боронив не лише себе, але й всю Греко-католицьку Церкву на Україні, вважаючи незаконною її ліквідацію в 1946 р.

Ось кілька фрагментів із виступів Й. Сліпого на допитах і перед «судом» (в перекладі із російської на українську мову):

«Експерти вважають, що все, не засноване на принципах матеріалістичної ідеології, є антинауковим і антирадянським, – говорив він передсудом.

Я ніколи не вважав і не вважаю Католицьку Церкву реакційною і ворожою радянському ладові!.. Своїми рукописами я не спрямовував духовенство на створення католицького підпілля, як твердять експерти, бо вважаю, що Католицька Церква існувала і буде існувати до того часу, поки буде існувати її ієрархія та віруючі… Будучи переконаним католиком, я не можу визнати правильним те вчення, яке прагне створити суспільство без Бога… Греко-католицька Церква завжди підпорядковувалась Папі Римському і я, як переконаний католик і віддана йому людина, не можу зрадити його, оскільки він Папа Римський єдиний наслідник Христа-Бога на землі… Греко-католицька Церква єдина і вірна захисниця українського народу і, на мою думку, вона повинна існувати у всій Україні… Я вважаю себе до цих пір головою, митрополитом Греко-католицької Церкви. Я відданий Папі Римському і йому підпорядкований. Я хочу, щоб Греко-католицька Церква в Радянському Союзі була реставрована і щоб духовенство цієї Церкви було об’єднано…» (ст. 38-41).

Як пише О. Мишанич, «вся судова справа Й. Сліпого 1958-1959 pp. звелася до дріб’язкового вияснення шляхів рукописів Й. Сліпого – «Історії Вселенської Церкви на Україні» і пастирських посланій.

17 червня 1959 р. «справедливий» радянський суд засудив 69-річного митрополита на сім років покарання у виправно-трудових таборах.

Хоч цей жорстокий вирок був остаточним і не підлягав оскарженню, радянські судові органи ще кілька разів поверталися до нього не тому, щоб його зменшити, а тому, щоб «виправно-трудові» умови зробити такими, щоб засуджений їх не витримав. У зв’язку з тим, що Й. Сліпий, «відбуваючи покарання, на шлях виправлення не став», Судова Колегія Верховного Суду Української PCР 27 вересня 1962 р. під грифом «Таємно» надіслала в Лаготделєніє № 1 Мордовської АРСР, де в гой час утримувався Й. Сліпий, отаку «Ухвалу»: «Визнати Сліпого Йосифа Івановича особливо небезпечним рецидивістом га визначити йому для відбування покарання виправно-трудову колонію особливого режиму (або лагвідділення особливого режиму). Ухвала остаточна, оскарженню не підлягає» (ст. 58).

З такої колонії, як відомо, мало хто живим повертався. На щастя, судове свавілля над митрополитом Сліпим стало відомим на Заході. Дипломатичними каналами було порушено справу про його звільнення з табору. Та ж сама Колегія Верховного Суду УРСР, яка 27 вересня 1962 р. де факто засудила Сліпого на смерть, 23 січня 1963 р. його «помилувала», а через три дні він був уже на волі. Більше того, «великодушна» і «гуманна» радянська влада відпустила Й. Сліпого на постійне перебування у Ватикані, тому Ватикані, за зв’язки з яким він стільки страждав.

Друга частина рецензованої брошурки присвячена Берестейській Унії 1596 р. у наукових працях митрополита Йосифа Сліпого. Вона майже повністю побудована на рукописі вище згадуваної «Історії Вселенської Церкви на Україні». Тут О. Мишанич представив Сліпого як надзвичайного глибокого дослідника цієї чи не найважливішої сторінки історії Церкви на Україні. Митрополит Сліпий розглядав унію не як засіб латинізації Церкви, а як шлях до її національного відродження. Факт, що Греко-католицька Церква у Західній Україні до останніх днів залишилася українською, є переконливим свідченням того, що правда на боці Сліпого.

Нововидана праця проф. Олекси Мишанича відповідає всім критеріям наукового видання. Одночасно вона написана надзвичайно живою мовою, гак що і широкий читач прочитає її одним дихом, як зворушливу розповідь про долю людини, яка і в тих найгірших умовах залишилася вірною своїй ідеї. З рецензованої книжки виходить, що кардинал Йосиф Сліпий був і справді святою людиною, однак такою зобразив його не О. Мишанич, а матеріали КГБ. Тому ці матеріяли, перш за все «Історію Вселенської Церкви на Україні» треба видати друком і видати якнайскоріше. Та ще важливішою справою є перевидання і масове поширення на Україні книжки О. Мишанича «Митрополит Йосиф перед судом КГБ», бо голод по такій літературі сьогодні аж занадто великий.

Спогади Патріярха Йосифа

(Продовження — Жалоба — скарга)

Першому секретарю ЦК КП Рад. України М. В. Підгорному — Київ

Бо признало рішення поголовного (винного і невинного) вислання несправедливим. Чи така аналогія не заходить в нашому випадкові? При кінці розмов 1953 р. в Москві мені сказали в Міністерстві, що їм не випадає якось вертати заборону і змінювати відношення до Ватикану. Мій Боже, чого то нині не робиться ради святого спокою?! І згаданий факт з калмиками, кавказцями й іншими нацменами і змінення відношень з Югославією, Японією, багатьма давніше воюючими державами свідчать про це проречисто. А впрочім, яка тут дискредитація, було так, а тепер змінились умовини і знята заборона, так якби нічого ніколи не було! Це буває не раз і не два в державних умовинах.

Але йдім дальше за логікою фактів. В обороні нашої Церкви виступив Папа, і підняли голос католики всього світу і загалом усі віруючі в Бога. Вони порушили небо і землю і дальше будуть йти в тому напрямі, бо ходить вже не тільки про Греко-католицьку Церкву, але про релігію як таку. Бо Радянський Союз вирішив знищити всяку релігію. Визов кинений! Приготовляється Вселенський Собор в Римі! До Католицької Церкви приступлять всі протестанти, закордонні православні, а навіть індійці, як була раз згадка в пресі. Таке об’єднання є величезної ваги не тільки для релігії, але впливає і на політичні констеляції. Вибір президентом Сполучених Держав католика Кеннеді дуже сприяє об’єднанню католиків в Сполучених Державах, Англії, Франції, Італії, Німеччині, Бельгії, Голляндії, Австрії, Португалії, Еспанії, Південної Америки, Австралії, Азії, Африки, як сказано не тільки на церковному-релігійному, але і на політичному полі. Воно зближує і об’єднує їх! Приготовляється осудження безбожницької акції в Радянському Союзі, очевидно і на Україні, і ще якісь там покищо невідомі нам дуже важні рішення, а післяСоборових Ухвал для католиків вороття немає, і ситуація стане ще важча. Виразно формуються два світові політичні табори на релігійному тлі — за і проти Бога! У відозві до народів світу — до невіруючих і віруючих Радянський Союз і демократичні держави, згл. їх комуністичні партії, не можуть мимо пройти над віруючими і говорять про трагічний момент для миру по причині уміщення підводних човнів Поляриса в Шотландії. Гроза війни висить увесь час на волоску, як меч Дамокля, і треба признати, що предс. Н. С. Хрущов робить в тому напрямі величезні старання. Завдяки чемности начальства в тюрмі, хоч в Києві, згл. в київських тюрмах прожив 7 літ, я міг в перший раз оглянути дещо Київ. Стоячи побіч пам’ятника св. Володимира, задивлений у Дніпро і в далекі за ним городи і простори, не міг позбутися надоїдливої думки, що цей двотисячний майже Київ, прегарний і славний, вся п’ятитисячна культура, починаючи від трипільської, а може ще і ранішої, всі городи і лани широкополі — усе те може зникнути з лиця землі від одної сучасної бомби. А певно, що першою будуть стріляти на Україну, щоб знищити цей найбагатший край і його цвітучий промисел. Але пощо я це пишу, коли Ви, Гр. П. Секретар, як фактичний керівник державних справ України, це далеко краще знаєте, ніж я — не політик і ув’язнений митрополит? На те, щоб висловити гадку, що припинення антирелігійної пропаганди, зокрема полекші для нашої Української Католицької Церкви були би сильною струєю води на піднімаючийся пожар всесвіту. Всякі лайки, агітки і репресії до нічого не доведуть. Церква переходила в історії вже не одні дуже жорстокі переслідування і виходила з них завжди побідно. В своїй політичній скромності можу лиш додати, що Радянський Союз і Радянська Україна мають далеко грізніших ворогів, з якими в першу чергу треба боротися, ніж релігія. Поборники релігії в своїй безоглядності і однобічності, як це звичайно буває, задавлені в усі «блага», які сподіються одержати знищенням релігії — не видять жахливої дійсности і тих страшних шкід для держави, які несе з собою релігійний атеїзм. Предбачування майбутніх державних подій, політична второпність і сама логіка фактів вимагають безумовно якогось посунення в напрямі відпруження. Чи таким, як кажу, не були би у великій мірі полекші для Української Греко-католицької Церкви? Здається, що так, бо противна сторона мусіла би зрефлектуватися!

В УРСР є признані католики латинського обряду, нез’єдинені православні, протестанти, євреї, мусулмани, баптисти й інші. Була би признана і наша Католицька Церква візантійсько-українського обряду. За що ж вона нині викинена за пліт? На моє здивування, я почув на розмові з оперативним начальником відповідь: тому, що вона ділить український нарід. На милість Бога! Найперше, Українська Республіка є безбожницька, і для неї такий релігійний поділ байдужий! Вірте собі в що хочете, будьте тільки добрими громадянами. Подруге, якщо правда, що Греко-католицька Церква ділить український нарід, то його ділять і всі інші релігії, признані в УРСР, а мимо того вони допущені і признані державою. Крім того, в кожній, навіть однонаціональній, державі є звичайно дві або більше різних релігій, і вони зовсім не загрожують державній силі. Так в Німеччині є католики і протестанти, так у Франції, Англії, так в Сполучених Державах, Чехії, Голляндії і в багатьох інших державах. Чому якраз ця Греко-католицька Церква мала би загрожувати потузі Радянської України в її теперішньому зеніті? А вже ж ця Церква вдержала український нарід перед його винародовленням на Західній Україні. Коли д-р Кость Левицький, бувший президент міністрів Галицької України, що переговорював з радянськими представниками у Відні, вітав 1939 р. радянську владу у Львові, сказав між іншим такі пропам’ятні слова: «Як радує нас незмірно освободження від польського іга, так тривожить нас доля нашої Греко-католицької Церкви, якій наш нарід має стільки до завдячення. Бо якщо би не вона, то не мали би Ви вже кого освободжувати». На те була тільки прикра відповідь: «Нам Церкви не треба». А може завважите, Гр. П. Секретар, що її вплив Вам у політичному житті тепер вже непотрібний. Тоді вона не буде Вам з ним накидатися. Всі закиди про неробство, здирство, дармоїдство і таке інше нашого духовенства — увесь цей «український православний арсенал» у відношенні до нашого духовенства на Західній Україні не має жодного, навіть найменшого, примінення. А вже ж безсторонній суд 8-тисячолітньої історії говорить, що опоганений і опльований нині священик був і є добродієм людства!

А може повторить тут хто давню казку, видуману царськими істориками і повторювану, на жаль, радянськими істориками, що Унія то інтруз на українських землях і польська, а зокрема єзуїтська, інтрига, що це головорізня, як мені сказано кілька днів тому? Щоб на те відповісти, прохаю дозволити мені, фаховому історикові, на коротку історичну дегресію.

У своїй «Історії Вселенської Церкви на Україні» я доказав, що перші початки християнства датуються в нас від ап. Андрія, десь від 50-х років по Хр. Наш геніяльний літописець Нестор оповів це найдавніше передання в католицькій версії, а саме, що ап. Андрій, перемандрувавши Україну, пішов на північ до Новгороду, а звідти до Риму, до св. Петра, щоб здати звіт із своєї діяльности на Русі. Цю саму вселенську католицьку віру проповідували дальше нашим предкам-скифам Андрієві учні і засланий до Херсонесу св. Климентій, Папа Римський, котрого мощі з Херсонесу перевіз до Києва Володимир Великий, а Ярослав Мудрий казав умістити його образ (ікону) на абсиді, виложеній мозаїкою Київської Софії разом з 12-ма апостолами. Пізніше проповідував ту саму католицьку віру на українських нинішніх землях св. Мартин Папа. Церковна єдність вдержалась на Русі і в пізніших століттях, тому що до 1054 р. існувала тільки одна Христова Церква на Сході і Заході. Ми маємо виразні історичні свідоцтва про зносини в церковних справах нашої великої княгині Ольги і її сина Ярополка з німецькими цісарями Оттонами, тодішніми носіями католицької віри на Заході. Володимир Великий приймав три рази послів Папи Римського «з честю і любов’ю» котрих для більшої гідности супроводжали польські й угорські, а, мабуть, і чеські посли, і Володимир сам посилав кілька разів своїх послів до Риму. Впрочім вже за Ярополка приходили посли з Риму. Дальше подружжя наших князів і княгинь з католицькими королівськими і імператорськими родинами Польщі, Угорщини, Чехо-Словаччини, Німеччини, Франції і інших. Що дочка Володимира Мономаха була замужня за англійським королем, а сам Володимир Мономах був жонатий з Гітою, англійською королівною — це пригадував недавно киянам таки в Києві англійський прем’єр міністрів МекМіллан. Вибір, незалежно від константинопольських патріярхів, київських митрополитів Іларіона (1051) і Клима Смолятича (1147) поставлено головою — мощами Папи Климентія, найбільше освіченої тоді людини на Русі, введені свята і пости під римським впливом, все це хіба достаточні докази на єдність одної Вселенської Соборної Католицької Церкви на Русі-Україні. Після Керулярівського розламу (схизми) 1054 p., то папські посли, що вертали безпечно через прихильну собі Русь-У країну. Київські митрополити, греки з роду і ставленики константинопольських патріярхів-керулярівців стали проповідувати розлам Церкви і на Русі. Це особливо зазначується після смерти Володимира Мономаха (+ 1129). Одначе і в тих часах не бракує в нас оборонців єдности з Римською Церквою, як згаданий митр. Клим Смолятич (пост. 1147), що не признавав царгородського патріярха, митр. Петро Акерович, учасник Вселенського Собору в Ліоні 1245 p., митр. Кипріян з часів великого князівства Литовського, митр. Герасим, митр. Григорій Цамвляк на Соборі в Констанці (1417), митр. Ізидор на Флорентійському Соборі (1439) і в кінці Берестейська Унія 1596 р. Не можна поминути також і іменованих Папами русько-українських королів Ізяслава, його сина Ярополка, короля Данила Галицького, не кажучи вже про пізніших галицьких королів. Все це надто маркантні дороговкази пройденого шляху Греко-католицької Церкви в історії України. «Я не вводжу нічого нового, — говорив наш митр. Іпатій Потій,— але зберігаю ту церковну єдність, яку передали нам наші батьки — предки». Митр. Іпатій Потій і митр. Йосиф Рутський бували в Києві. Навіть митр. Рутський погодився був з митр. Петром Могилою і хотів його признати патріярхом, якщо би він признав Папу. На перешкоді стали козаки.

Коли нез’єдинені православні ієрархи в Києві не раз і не два вихваляли польське військо як рицарське і громили козаків як розбишак (Старушич і інші), писали свої твори по-польському, то опоганюваний св. Йосафат Кунцевич писав свої твори по-українському з білоруською мовною домішкою і боронив відважно своїх прав перед канцлером Львом Сапігою.

В часі полемічної доби митрополити Петро Могила і Сильвестер Косів були прихильниками єдности Церкви й архиєп. Мелетій Смотрицький, найспосібніший, найвище образований, але і найзавзятіший противник Унії, вкінці переконався про своє ложне становище і став греко-католиком. Богдан Хмельницький зробив фатальну політичну помилку, що проголосив уніятів своїми ворогами, замість втягнути їх до будови своєї держави і зробити з них остою і забороло національности проти напору поляків на Україну і так польщення українців, чим вони в дійсності і пізніше стали і були. Коли вони вже католиками грецького (візантійско-українського) обряду, то не треба вже більше окатоличувати латинським обрядом і тим самим польщити, так аргументували наші митрополити в Римі і так говорили Папи полякам. Тому поляки ненавиділи Унію. Причиною такого негативного становища Богдана могла бути особиста ураза, що його зрадила полька-католичка. Але при чому тут греко-католики? Неприхильне становище до Унії він виніс, здається, з польських шкіл. Козаки не орієнтувалися в ситуації і не хотіли в своїй узкоглядності і впертості цього зрозуміти. Хіба Залізняк і Гонта — це не типи такого політичного примітивізму, або і чудацтва! Убити своїх синів, тому що вони католики, і вночі викрадати їх тіла, плакати і хоронити їх?

У 1720 р. на Соборі і в Замістю нас, греко-католиків, було 14 мільйонів. Але цар Петро і його наслідники з амбіцій самовластя стали нищити нашу Церкву. Прийшли криваві переслідування на Холмщині і Підляссі, внаслідок чого кілька мільйонів українців, що віками держали українські кордони, перейшли на латинський обряд, який був дозволений царською владою, як і нині в Радянській Україні — спольщились і пропали раз на завжди для української нації. Осталась частина на Західній Україні під Австрією, а після Польщею, що скріпила і розвинула свою Греко-католицьку Церкву і вдержала ввесь нарід в українській свідомості. Нам невимовно прикро і жалко, чому нам, діждавшимся освободження з-під польського ярма і злуки з Радянською Соборною Україною, народня Радянська Влада вступила крок в крок в сліди царського самовластя і несе нам загибіль і смерть?

У зв’язку із сказаним я зверну увагу на ще один момент із сучасних умовин. Щораз частіше в радіо і пресі приходиться бачити і чути вістки, що німці жадають від поляків ревізії кордонів Одер-Найс. їх починають піддержувати в тому й інші держави. Воно вправді нині неможливе, але не є абсолютно неправдоподібне, що може створитись така міждержавна політична ситуація, і це чув я від дуже розумних поляків, що вони будуть примушені для вдержання всесвітнього миру відступити німцям деякі західні території. За те очевидно зажадають рекомпенсати на Сході, конкретно Львова і зв’язаних з ним областей Галичини і Волині. Здається, що ще тепер виходить, а давніше зовсім певно — польська газета «Львів-Вільно». Значить, всі поляки на кулі земській є одної думки — відібрати давні українські і білоруські терени, які колись, часово поневолені, належали до Польщі. В міністерстві в Москві 1953 р. один генерал проводу (руководства) сказав мені: «Ви повинні нам бути вдячні, що ми злучили вам українські землі». На то відповів я: «Навіть дуже вдячні, але невдячні за те, що ви відступили Холм, Перемишль, Сянок — Польщі, а Пряшів — Чехо-Словаччині». Тоді я почув таке: «Треба було вам бути на переговорах в справі усталення кордонів між Радянським Союзом і Польщею. Поляки і то поляки-комуністи за всяку ціну жадали Львова!». «Чому ж ні, — додав я, — може ще і Києва?». Я чув і тепер від поляків: «Київ належав до нас». Насувається само з себе питання, пощо штовхати, хоч би і не хотячи і не вмисно, західніх українців заглядати до Польщі? Бо ніде правди діти, що негодування, явне і тайне, з приводу ліквідації Греко-католицької Церкви було і є. Під релігійним оглядом буде рішуче легше, як воно тепер, а під національним не буде вже, як було. Не ті часи! Так чув я не від одного, хоч я сам особисто іншої думки. То була би благодать!

Я пригадую ще один такий інцидент-випадок. Коли 1944 р. розложилися радянські війська в парку внизу св. Юра, збігся нарід і став говорити з військовими: як то буде тепер? Офіцери запевнювали, що воно буде рішуче інакше, як було в 1939-1941 pp. Один полковник чи генерал, не пам’ятаю добре, сказав прилюдно при тій нагоді: «То дивно, як за так короткий час можна було собі так зразити увесь нарід». Впрочім і мені самому заявив і мене запевнював предсідатель Комітету для релігійних справ у Києві при Раді Міністрів в 1944 р. після смерти митр. Андрея Шептицького, що «забудьте те, що було, воно не вернеться. Вам будуть підчинені вірні Греко-католицької Церкви в Польщі, бо ми хочемо мати зв’язок і вплив на них, одержите друкарню, будинки Академії і інші вольності і полегші». А це було вже після всяких інкрімінацій священства за участь з німцями і націоналістами. За мене, як митрополита, вже хіба не повторювано жодних виступів проти радянської влади і не могло цього бути. Ні німців, ні націоналістів не було! А мимо того, не минув рік, як небозвід затягнувся, всі обіцянки і запевнення пропали, а я опинився, як найбільший злочинець, в тюрмі, для котрого ладжено шибеницю на площі св. Юра. Сам предсідатель аж за голову брався, коли довідався про те. Так переказували мені в тюрмі. А один слідчий сказав сам до мене, що ми не могли скорше братися до антицерковної акції, бо не були певні побіди. Я не висказую при тому своїх власних міркувань, але повторюю відомості про об’єктивні факти, які ще в пам’яті всіх і які все таки домагаються якоїсь поправи і мінімального задосить учинення, коли вже все успокоїлось і нема жодної державної небезпеки.

На кінець прохаю вислухати цих написаних слів, як обвинуваченої сторони, бо «аудіятур ет альтера парс»! Комуністи-безбожники не можуть розуміти релігійної справи і не відчувають, як ми невимовно терпимо і горюємо. Одні кажуть, що Греко-католицька Церква не існує, тоді тим більше нема причини продовжувати і боятися якихось неприхильностей від недобитків. Хай собі вірять і моляться у своїх церквах, які вони побудували. Другі кажуть — дозволити вам Греко-католицьку Церкву, то ви завтра перевернете увесь Радянський Союз. Страхи на ляхи!

Будь спокійна, Батьківщино, нема жодної небезпеки. Тому думаю, що 44-річний досвід радянської держави промовляє за тим, щоб не виключувати з республіканського життя Української Католицької Церкви, як не є виключені інші віроісповідання на Україні. Вона зовсім не стоїть на перепоні введення комунізму. Того вимагає і державний хлопський розум! Тому з становища льояльного громадянина, хоч пишу це як довголітній каторжник-в’язень, прохаю дуже Вас, ВП Перший Секретар, перевірити ще раз справу Української Католицької Церкви в Радянській Україні і привернути її давні права, які вона набула і посідала до 1946 р. і не юридично, але тільки адміністративно, стратила.

Прохаю прийняти вислови належної пошани

(Підпис)
Січень, 1961

Спомини Патріярха Йосифа

вул. Короленка 33 — Київ

(Продовження з березневого числа)

Слідчий Крикун запровадив мене «на визов» до заступника начальника, який робив враження звірюки, щоби самому переводити допити, з яких він там небагато довідався. На однім з таких допитів він, розлючений, казав, що кості мені поломить, якщо я не скажу всього, і казав секретареві забратися з почекальні. Лишився тільки він, Горюн і я. Зачався терор, і він готовий був уже до побоїв, але в тім моменті прийшов якийсь підполковник, викликав його і по короткій розмові мене виведено. Крикун запровадив мене до свого кабінету, і я сам тоді сидів. Здається, що тоді усунено чи перенесено заступника начальника, бо вже не було більше про нього слуху. То був палець Божий, бо він міг мене тоді вбити.

Крикун опісля написав на кільканадцятьох сторінках допит і викликав мене по півночі та казав підписувати. Я почав читати, це було очевидно написане в їх стилі, але так, немовби я це говорив.

Все це було брехня, але мене вже передше повідомлено, що то треба підписувати, бо інакше мене дадуть на кілька днів до води по коліна або до щурів і що я згину зовсім безпотрібно. І справді, о год. 9-ій вечора пускали в тюрмі машини, щоб заглушити крики катованих.

Читаючи ті протоколи, я робив знаки, що це ложні зізнання. Слідчий дуже злостився, кидався, щоби мене таки зтероризувати і примусити до підпису. Коли я, читаючи, дійшов до слів, що «Папа клеветав Радянський Союз, що Митрополит Шептицький так само допускався злочинів проти Радянського Союзу», то я рішуче тоді заявив, що не буду того підписувати. На якийсь умовлений знак злетілися інші слідчі і зачали на мене кричати. Я обезсилений думав, що мене там вб’ють, а вони кричали, верещали і погрозам не було кінця. Коли я рішуче сказав, що таки не підпишу того, то слідчі зачали виходити один по одному, а начальник казав Крикунові змінити найгірші частини протоколу. Щойно тоді такий змодифікований протокол мусів я підписати.

За слідчого Крикуна водили мене ще на одну ставку до іншої тюрми з одним адвокатом (з Бережан), членом ОУН. Він був членом Проводу ОУН і розповідав про мої старання замирити сторонників Мельника і Бандери, щоб припинити братовбивства. Адвокат признав, що бандерівці вбивали мельниківців і що митр. Андрей виступив проти його радянофільства. Про мене він сказав, що я в націоналістичній політиці не брав ніякої участи.

Власне той заступник начальника, що хотів мене катувати, вже передше читав мені добровільні інформації адвоката. Він навіть заявив, що дивується, що мене арештовано. (Зауваження: йдеться про Степаняка — о. І.Г.).

Після Крикуна перебрав мене новий слідчий, найгірший звір, який катував усіх без милосердя. Навіть деякі інші слідчі самі стидалися його звірства. Але, коли я раз перед начальником київської чи красноярської тюрми сказав про одного слідчого, що він «трохи людяний», то начальник відповів: «Всі вони однакові». Цей новий слідчий писав протокол і казав підписувати під побоями. Передусім вночі він, часом спокійний, впадав у якусь психопатичну злість, прискакував до допитуваного і бив до безтями, а після того знову сідав спокійно, якби нічого не було. Кажуть, що він дуже бив єп. Хомишина, бо й до мене він сказав, що «тут є другий такий, що не хотів нічого сказати, але тепер він вже говорить». Навіть у тюрмі єп. Хомишин і о. д-р Бойчук мали підкреслювати свою епархіяльну окремішність.

Коли було читати протоколи слідчих (я раз написав прокуророві, що в них є три чверті ложі, чого вони не могли мені потім подарувати), що треба і зрозуміти також, що слідчі — безбожники, простаки, без моральних засад, нераз мало образовані, що мають свої засвердлені поняття, а ще до того переходили в тому звірському напрямі свій вишкіл, то тоді можна зрозуміти, що такий звір не був у силі інакше писати і дуже часто був неспосібний до культурного вислову. Наприклад — вселенське післанництво Церкви вони вважали імперіялізмом, захланністю і загарбництвом Папів. Католицька Акція в їх переконанні — це «жульніческоє общество» і таке подібне. Нераз мимо найліпшої волі не можна було протиставитись тому ані в жоден спосіб витолкувати. І тому через такі окуляри треба читати і пояснювати собі їхні писання.

Я сидів у тюрмі деякий час з трьома інженерами. Один у віці 30-40 років, якого вивезли були на німецькі роботи, з яких він вернувся в часі війни. З кожного допиту він приходив побитий, опухлий, ноги як колоди, а був сильного здоров’я, бо не хотів підписати, що він шпіон. Можна було мати з ним співчуття. Він був дуже прихильний, доки було йому давати солонини, хліба чи чого іншого, але як видів, що не дістане нічого, то ставав, як останній хам і поводився в камері, як слідчий з ним під час слідства.

Другий інженер — в’язень був далеко культурніший. Він був директором цвітників у київських городах. Він так боявся побоїв, що на початку слідства заявив: «Я вам всьо підпишу, тільки не бийте мене», а мимо цього його били.

Третій інженер, на ім’я Мороз, директор східньо-строїтельного заводу над Чорним морем, також радив всьо підписувати, бо «вб’ють у тюрмі, а кожний знає, які то протоколи». Він показував свої опухлі ноги, а був він здорової будови і не мав більше як сорок кілька літ та й оставив жену і дві доньки. Оповідав, що у вільних хвилинах ходив ловити рибу, яку жена продавала, і тим доробляв до пенсії і на удержання. Писав російські вірші на честь своїх дочок і жени. Почував себе українцем, але, на жаль, української мови не знав. Він мав уже досвід, як поводитися на слідствах, у тюрмах і ляґерах, щоби охоронити себе до деякої міри від всякого рода бандитів.

Загалом рідко коли можна було стрінути між слідчими і в’язнями якусь культурнішу людину з моральними засадами і послідовною поведінкою. Такі особи були спосібні до найбільших чемностей і до найгірших жорстокостей. Це не була якась примхуватість, але радше якесь звиродніння. Нагляд в тюрмі був страшний, і не можна було обернутися, щоби зараз наглядач («надзиратель») не сказав корпусному начальникові або і начальникові тюрми.

Раз уночі, в 1-ій год., десь після одного слідства слідчий привів мене до начальника слідства, який звернувся до мене грубим тоном: «Садітесь». По короткій павзі він сказав: «Ну ми вас уничтожать не будем». На це я відповів по-українському: «Нема за що, та й не будете». Він дальше зачав говорити про якісь там інші справи. На всякий випадок, це незаперечний факт, що ціле слідство вони спрямовували в тому напрямі, щоби мене убити, але мимо всіх зусиль не мали претексту.

Від того слідчого-звіря мене передали кінцевому слідчому. Він був жид і найбільше з них правничо образований, бо пізніше перенесли його до міністерства КҐБ у Москві. Коли мене привели до нього, то першим його словом було: «Ну, будем кончать уже». А я відповів йому: «Та хіба вже час по півтора року слідства». Опісля він сказав, що «надо сделать деякі уточнення», тобто треба деякі справи ліпше висвітлити. Тим часом прийшов опісля прокурор, і вони зачали наново переробляти всі протоколи, бо навіть після їхніх «правничих вимог» матеріял був невистачаючий до процесу і знову слідство тягнулося ще кілька місяців. «Заключительноє обвинениє» — остаточний висновок обжаловання робив Защитін, один з найбільших звірів, що в 1961 р. був начальником київського слідства і став полковником. Він завжди писав брехню.

Коли я раз прохав і домагався слідчого, щоб дозволив дати мені передачу, бо це ж мені вже належиться після слідства, а на то він мені відповів: «Якби то був хто інший, то я йому був би вже давно дозволив. А за вас треба йти до начальника, а начальник піде до міністра, а міністер буде питатися в Москві». По тижні або двох я одержав таку передачу, що її привезли, здається, Сестри зі Львова, і треба було то підігріти і, як мені пізніше оповідали, Сестри в київському манастирі були згідні підігріти, але митр. Йоан заборонив. Десь пізніше мали йому сказати, що я не прийняв був пропонованої мені Київської Митрополії.

Сумну ролю відіграв був супроти нашої Церкви московський патріярх Алексій, бо «зайнявся» ревно Галицькою Митрополією і пішов на поміч цілим своїм авторитетом насильству КҐБ у ліквідації нашої Церкви і виписував у «Журналі Московської Патріярхії» різні брехні і очернення на нашу Церкву, що «він мусів змилосердитися і зайнятись покинутою Пастирями паствою, бо всі єпископи повтікали», саме тоді, коли ми, арештовані, гинули в київських тюрмах. Бо єп. Хомишин, перевезений з тюрми до якогось інфермаря чи шпиталя на Лук’янівці, помер у 1945 p., а єп. Коциловський помер у ляґері, але пізніше, бо пізніше був арештований (1946 p.), на який перемінили віллю Печерського манастиря біля Києва. Ще трохи совісти мав архиєп. Макарій Оксюк, якого патріярх Алексій вислав до Львова, бо він не хотів їхати, кажучи: «Як же я там поїду, коли Митрополита і духовенство арештували, а КҐБ буде вводити мене в уряд». Так мала оповідати його рідна сестра.

Мене ізолювали дуже строго і не саджали до моєї камери нікого з українців, а лише чужинців або неприхильних і ворожих або таких, від яких сподівалися, що їм все донесуть, що я говорив.

Надзирателі були дуже погані. Здається, що між ними було багато таких, які розстрілювали засуджених, тобто так звані «исполнители». Я прохав про простирадла або іншу одежу. І простирадла прислали, але директор тюрми заборонив мені доручити, бо слідство заборонило.

Десь вже по році привели до моєї камери отця ректора Авксентія Бойчука. З його нераз наївних оповідань я довідався, що єп. Хомишин і він зазначували на слідстві свою епархіяльну відрубність від Митрополії. Для слідчих це було дуже дивне, а для мене настільки корисне, що на самих початках слідства мене обвиняли про вороже наставлення до Радянської Влади, за статті в журналі «Добрий Пастир» і часописі «Нова Зоря», які видавав станиславівський ординаріят. Пізніше то якось втихло. Оповідав мені о. Бойчук, що разом з єп. Хомишиним був ув’язнений і єп.-помічник Лятишевський і ще хтось там з отців. Я ділився з ним, чим мав, не зважаючи на всьо його попереднє вороже наставлення до Митрополита й до Богословської Академії. Його тримали тиждень або два зі мною й одній камері. Знав я його тісне наставлення і дуже несерйозний погляд на наші церковні і народні справи. Я чув про нього, що він добрий механік. Його мала судити так звана «трійка» — трьох слідчих суддів, поза очі, на основі акту видано засуд «короткою дорогою». Він ніколи нічого не написав, але мав великі претензії. Розказував мені також, що лікар сконстатував ще перед арештом єпископа Хомишина сильне здоров’я поперед усім серце і шлунок, а тимчасом він у тюрмі помер при кінці 1945 р. В станиславівській тюрмі мав добре держатися о. Йосиф Гірняк, бо йдучи коридором, мав півголосом сказати: «Конфессорес сумус». Це, без сумніву, був добрий об’яв. Також оповідав, що багато зі станиславівських священиків поженилось, про те, як привозив зі Станиславова гроші на «Нову Зорю», про ведення Духовної Семінарії і т.п. та про те, що вже кілька літ наперед польсько-жидівські журналісти говорили, що більшовики займуть Галичину. Назагал зробив на мене сумне і прикре вражіння.

Першу маленьку передачу я одержав за слідства Крикуна, і в ній були сухарі, родзинки, покраяна просфора, якісь кубки на чашу. Відтоді я зачав робити з родзинків вино та правити Службу Божу, майже день у день. Крикун ніби оправдувався тим, що «посилка ніби маленька, бо вони у Львові квапилися і на більшу не було часу». А в дійсності вони не дали. Кожний сухарик був переломаний. Казали, що то привезли літаком о. Кладочний і о. Котів. Друга передача була вже більша, був у ній навіть і росіл, яку привезла Сестра Іларія.

Пригадую собі, що сидів ще зі мною один поляк, горбатий, що потім очорнював священиків. Він сидів за те, що хотів перейти границю до Молдавії. Знайшли при ньому червінці — «рижики», золоті царські гроші. На слідстві він боронився, що тими грішми він торгував, і до того він признавався, щоб одержати меншу кару, ніж за перехід границі. Зразу робив вражіння віруючого і навіть сповідався в мене, але опісля польські священики говорили, що він перейшов на православ’я, прийняв свячення і діяв з рамени КҐБ.

В камері я нераз мусів спати на долівці, а жуліків клали на ліжко, так що навіть слідчий жид сварився з директором, що я хворий, простуджений: «я должен с ним работать, а он больной». Тоді положили мене вже на ліжко. Про кінець війни я догадувався з великих маніфестацій вистрілів і фоєрверків, які через малі вікна камери доходили і до нас.

Здається, що рідко чиє слідство тривало так довго, як моє. Кінець-кінцем назначено суд — воєнний трибунал з трьох судів і двох секретарів, в літі 1946 року. Мене приведено до великої залі в будинку КҐБ при вулиці Короленка ч. 33, і суд відбувався при закритих дверях і під конвоями. Предсідник суду … був адвокатом чи навіть десь професором, а пізніше був деканом міжнародного права, що навіть в совєтських судах небувала річ.

Я зовсім нічого не знав, як боронитися і перед чим боронитися. Суд тягнувся більше тижнів. Предсідник суду відносився до мене досить спокійно, хоч не скажу — прихильно, бо він мусів показати своє вороже наставлення, бо мене оскаржували за державну зраду, між іншим і за «провини» митр. Андрея Шептицького. Я признав, що правив Службу Божу на поручення хворого Митрополита і так само на прохання громадян та що я старався перешкодити братовбивчим атентатам. А крім того доказував я зі слідства інші наклепи, ложі, бо в дійсності проти мене вони не мали жодних обвинувачень. «Правити Службу Божу не є жодним проступком, бо на неї може прийти, хто хоче», — сказав я й що «може бути мені кожний вдячний, що я перешкоджував убивствам і що чужого горожанина не можна судити за його вчинки». Але на то судді не звертали уваги, і суд відбувався після їх трафаретної процедури. Предсідник суду заявив, що справа дуже серйозна, за яку радянський суд карає карою від двох літ тюрми до кари смерти. Під час суду мене допускали три рази до голосу, але то не мало жодного впливу на моє оправдання. Найзамітнішим в тому суді було те, що він відбувався переважно ночами, а присутніми були і могли бути тільки слідчі, КҐБ і конвой.

На лаві обжалованих сиділи: перший — єп. Будка, другий — я, третій — о. прелат Вергун, четвертий — єп. Чарнецький. Виступав як свідок проти мене вище згаданий ректор університету, а другий — якийсь німецький гестапівець, якого я ніколи перед тим в житті не видів і який обвинувачував мене за зв’язки з гестапо. Очевидно, все те, що він говорив, від початку до кінця була лож і брехня, і я все заперечив.

Судді, бачачи безосновність закидів, і в якійсь безрадності суддя став і сказав: «Ви ж їздили до Праги, то мусіли бути в гестапо за пашпортом». На те я з місця йому відповів, що «мені пашпорт принесено до моєї канцелярії, бо я сам про поїздку навіть не старався, але покійний Митрополит». На ту тему вже не було більше нічого. Потім ще мене обвинувачувано, і що я підпирав і піддержував митр. Андрея у його контрреволюційній діяльності. Коротко — обвинувачування було таке: шпіон Ватикану, враг совєтського народу, як церковний ієрарх — жив коштом народу, словом — контрреволюція, «контрик». Я не знаю, чи коли в життю я відчував таку відразу до падлюк, як тоді, бо з такого роду свідками і людьми я не мав ніколи до діла. Раз навіть Горюн в приступі якоїсь людяности сказав: «Ви попали в середовище, в якому ви ніколи не бували, і в таке трактування, до якого ви не привикли».

Єп. Будка був суджений за якісь там американські національні справи, бо він був першим нашим єпископом в Канаді і тоді одержав канадське горожанство — за якісь збірки, що, очевидно, не підлягали жодному судові. Він держався добре і навіть раз виступив у моїй обороні. Його засудили на 5 літ висилки до Караганди, але він помер там по чотирьох роках, тобто в 1949 р.

Отець прелат Вергун і єп. Чарнецький потратили голови, так що обвинувачували мене як могли, щоби боронити себе, так що навіть предсідник суду крикнув на о. Вергуна, щоб «він боронив себе, а не обвинувачував інших». Він розплакався. Він, між іншим, обвинувачував мене, що я приїздив до Апостольського Нунція в Берліні і мав з ним якісь тайні переговори в італійській мові, якої він не розумів. В дійсності я говорив по-німецьки і нічого, крім конвенціональної візити в Апостольського Нунція Орсеніґо не полагоджував. Казав ще, що я націоналіст і т.п. Сам він признався, що ходив там десь до гестапо і за це засудили його на 7 літ «ісправительних лаґерних трудов».

Єп. Чарнецький розповів всьо, що знав, і на слідстві, і на суді. Свята людина, але не до життя і не до проводу, зокрема в таких умовинах. Йому закидали зв’язки з Д’Ербіні і зв’язки з Ватиканом. Про покійного митр. Андрея Шептицького і про мене говорив, що ми націоналісти, вели політику і т.п. Його засудили на п’ять літ лаґерів.

Після суду їх звели до одної камери, так що вони могли перебути спільно аж до етапу. Здається, що з ними був і о. Ґорчинський, не знаю, чи і о. Ковальський, що також сидів тоді в тюрмі, бо я пізнавав його по голосі. З допитів знаю, що о. Ковальський прихильно зізнавав про мене.

Я одержав найвищу кару: 8 літ строгих лагерних робіт, і мене держали відсепаровано. Після суду і вироку, коли мене привели до камери, то інж. Мороз, який сидів тоді зі мною, спитав мене сейчас, а була це 2-га година по півночі: «Чи прочитали вирок?». Я сказав: «Так». «А скільки?» — продовжував він. «Вісім літ». А він на це: «Ах, який я був би щасливий, якби дістав вісім літ», і зачав розповідати, як одна жінка вернулася зі суду, на якому судили її чоловіка, то пів села вибігло напроти неї і питали: «Скільки дали?». А вона на те: «Слава Богу, тільки десять літ».

Моїх співсудних скоро відправили до лаґеря, а мене держали в тюрмі ще два місяці, а то тому, що мої слідчі запротестували до Москви, бо суд дав мені малу кару. Один з ув’язнених на допиті чув, як прийшов до кабінету, в якому він був допитуваний, до його слідчого, що Защитін і ще котрийсь зі слідчих і говорили між собою: «Наш суд шляпа, пишім до Москви», домагаючись кари смерти або бодай 25 літ. Один зі слідчих мав сказати: «Ех, чорт з ним, пусть ідет». Значить, не хотів прилучуватись до Защитіна.

Але Защитін нічого не осягнув у Москві. Ця непевність у тюрмі, цих місяць чи два в одиночці, в гнилій темній камері, то були найтяжчі хвилини в усьому тюремному ув’язненні.

…Потайки хтось там з надзирателів ходив питатися до начальника, чому мене не висилають, а начальник відповів, що я рекурсував до Москви. Сам в одиночці, я щодня правив Службу Божу.

Нагло десь, одного дня пополудні влетів до камери корпусний, спакував мене і чим скорше запровадив до «чорного ворона», що віз на залізницю перед Києвом. Тим хотіли вони оминути Лук’янівку як пересилку і потайки вивезти з Києва. Столипінський «зак-вагон» вже був повний в’язнів, так що конвой ледве втиснув мене до середини, а потім посадили мене до окремого переділу. Начальник конвоя знав мене і навіть не замикав дверей…

(В дальшому поїзд Москва… Новосибірськ і т.д.)

Кінець допитів у Києві на вул. Короленка 33

Кілька думок з приводу Дня народин св.п. Патріярха Йосифа

В цьому році проминає рівно тридцять років з того часу, як києво-галицький Митрополит Йосиф Сліпий з’явився, після вісімнадцятьлітньої каторги на Сибірі в центрі вселенського християнства, у Вічному Місті — Римі. Поява на волі Блаженнішого Йосифа була Провидінням Божим, яка дивувала ввесь світ. Про звільнення Блаженнішого Йосифа писала на передових шпальтах вся світова преса.

Вже з перспективи тридцяти років можемо незаперечно твердити, що своєю появою у вільному світі Блаженніший Йосиф започаткував нову сторінку в історії Української Католицької Церкви. Пригадуємо, що багато серед української діяспори, а зокрема керуючі Апостольською Столицею, готували затишне і тепле місце для 71-річного Блаженнішого Йосифа доживати віку. Але не такої настанови був сам Блаженніший Йосиф, який зрозумів своє звільнення, як Боже післанництво, сповнити певну місію для своєї переслідуваної УКЦеркви. Блаженніший Йосиф був свідомий свого післанництва і в тому напрямі послідовно і безперебійно виконував свою місію.

Слід підкреслити й наголосити, що Блаженніший Йосиф, своєю невгнутою поставою на протязі 18-ти років ув’язнення затримав незламну і високу гідність Христового послідовника і духовного душпастиря, чим поставив на високий щабель ієрарха Христової Церкви. Це у всіх викликало до Блаженнішого Йосифа високий респект, повагу та глибоку пошану. Пригадаймо його появу на другій сесії Вселенського Собору Ватиканського II в 1963 p., де дві тисячі п’ятсот соборових отців оваційними оплесками привітали його.

Заходами Блаженнішого наша Церква, яка до того часу в Римі називалась «рутенською», прийняла офіційно назву Українська Католицька Церква. До речі, деякі оборонці прикметника «греко», якому пришивають навіть глибоку історичність, але як такої в офіційних документах Апостольської Столиці не знаходимо. Додаток «греко» причепила нашій Церкві австрійська імперія, щоб відрізнити українців-католиків східнього обряду від римо-католиків поляків. Черговим дуже важливим кроком Блаженнішого Йосифа було, коли він звернувся з проханням до Апостольської Столиці, щоб вони перевірили книги, чи припадком Києво-Галицькій Митрополії не належить статус «верховного архиєпископства». В порівняльно скорому часі Блаженнішого Йосифа повідомлено, що справді Києво-Галицькій Митрополії прислуговує правний статус верховного архиєпископства. Таким чином нашій УКЦеркві привернено її законний статус, а Блаженніший Йосиф, як глава УКЦеркви, став Верховним Архиєпископом так, що це не було особисте вивищення Блаженнішого Йосифа. Такими першими кроками записувались початкові рядки новорозпочатої сторінки історії УКЦеркви.

Блаженніший Верховний Архиєпископ на цьому не поставив крапки, але дальше поступово і безперебійно обертав колесо історії нашої Церкви. Це він відпорошив ідею Києво-Галицького патріярхату, що її висунув на форумі Вселенського Собору Ватиканського II, яку соборові отці прийняли оплесками і якщо б не деякі наші владики, що погасили цю свічку, то наша Церква сьогодні була б в іншій ситуації. Сьогодні у Ватикані забули, які на Вселенському Соборі Ватиканському II приймали ухвали і постанови.

Блаженніший не забував наукової кузні, якою була Богословська Академія у Львові, тому для цього оснував і збудував Український Католицький Університет, а поруч воздвигнув собор Св. Софії у Римі, відзискав на Мадонні, при деї Монті, історичну посілість разом з церквою свв. Сергія і Вакха та з чудотворною іконою Жировицької Божої Матері. Відзискане приміщення стало патріяршим двором. Таким чином Блаженніший Йосиф створив український християнський центр у Римі, який став осередком паломництва української діяспори. З того часу ми в Римі почувались родинно. Це ми зокрема відчули під час святкування тисячоліття хрещення Руси-України 1989 p., у якому взяло участь біля десяти тисяч українських паломників.

Блаженніший зрозумів, що немає фактичних перешкод для того, щоб піднести УКЦеркву до гідности патріярхату, тому 1969 р. на каменоугольному ІV Синоді УКЦеркви прийнято Патріярхальний устрій, а в 1975 р. рішився прийняти титул «патріярх». Шкода, що наслідник Патріярха Йосифа не скористався практикою Блаженнішого Йосифа, а вона правильна і непомильна. Патріярх Йосиф гідно, багатющо і неповторно завершував перше тисячоліття нашого християнства і вказав ясну візію у наше друге тисячоліття. Патріярх Йосиф вписався виразними барвами неповторних подій в історії нашої УКЦеркви.

М. Г.

При багатолюдній участі, гідно, достойно і величаво пройшло перепохоронення Патріярха Йосифа

27 серпня 1992 року залишиться унікальним і неповторним історичним днем не тільки для княжого города Львова і львів’ян, але для цілої України, коли вільна українська земля прийняла колишнього вісімнадцятьлітнього каторжника більшовицьких тюрем і заслань Ісповідника Віри, який на 92 році життя, далеко від рідних земель, у Вічному Місті перенісся у Божі засвіти, — світлої пам’яти Патріярха Йосифа. Яка іронія долі. Тому 29 років, в одному з московських готелів перед своїм виїздом з тодішнього Радянського Союзу до Риму, сидів непорушно мовчки Блаженніший Митрополит Йосиф Сліпий перед представником Ватикану, тодішнім монсеньором, тепер кардиналом Дж. Віллібрансом, вимагаючи перед своїм виїздом зупинитись у своєму княжому городі Львові. Більшовицька влада категорично відмовила цьому проханню. Блаженніший Йосиф вимагав, хоч проїжджаючи через Львів, побачити свою митрополичу палату, і це було відмовлено. І так обидва мужі просиділи довгий, довгий час мовчки і Блаж. Йосиф відмовився покидати кімнату готелю у Москві, а представник Ватикану Віллібранс був безпорадний у тій ситуації. По довгому, довгому часі роздуми з сльозами в очах Блаженніший Йосиф сказав до Віллібранса, що сповняє волю Папи Івана XXIII і погоджується їхати до Вічного Міста Риму. Більшовики свідомо діяли, щоб до цього не допустити, бо воно могло для них мати небажані наслідки.

На жаль, паства св.п. Митрополита Йосифа і львів’яни не мали можливости зустрічати і вітати свого духовного провідника за життя, але вони зустріли і вітали багатолюдно, понад півтора мільйона осіб, тлінні останки Патріярха Йосифа на чолі з його наслідником Патріярхом Мирославом-Іваном Любачівським, Патріярхом Української Автокефальної Православної Церкви Мстиславом і президентом вільної України Леонідом М. Кравчуком та ватиканським представником архиєп. Антонієм Франко на вільній і незалежній землі України у княжому городі Львові.

Хто міг подумати серед учасників похоронів у Римі, що були довершені у римські соняшні вересневі дні 1984 року, що через майже повних вісім років будемо безпосередніми свідками здійснення Завіщання Патріярха Йосифа, перезахоронення його тлінних останків з Святої Софії у Римі на вільну землю України, на Свято-юрській гірці, у підваллях катедри св. Юра у Львові. Це неочікуване Боже чудо сталось на наших очах. Всевишній Господь з небесних висот не забуває своїх вірних і відданих працівників у Його Винограднику.

26 серпня 1992 року в соборі Св. Софії у Римі, де у його підвалі спочивало тіло св.п. Патріярха Йосифа, Владика Мирослав Марусин відправив архиєрейську Службу Божу і Панахиду за спокій душі Патріярха Йосифа. 27 серпня, в ранніх годинах, з усіма церковними приписами і почестями домовину з тлінними останками Патріярха Йосифа зложено до українського військового літака, який на доручення міністерства військових справ України прилетів до Риму.

27 серпня 1992 р. о другій годині дня, львівського часу, на летовищі у Львові зустріли домовину з тлінними останками Патріярха Йосифа Глава Української Католицької Церкви Патріярх Мирослав-Іван, Патріярх Мстислав УАПЦеркви, Архиєпископ Андрій Горак УПЦеркви московського Патріархату, Архиєпископ Мар’ян Яворскі Римо-католицької Церкви у Львові, Архиєпископ Антоніо Франко — папський нунцій України, римо-католицький єпископ Маркіян Трофим’як, українські владики в Україні і Митрополит Максим Германюк і Владика Ісидор Борецький з Канади та Владика Михайло Гринчишин з Франції і разом з ними були сотні тисяч вірних.

Зворушливою була хвилина, коли Патріярх Мирослав-Іван і Патріярх Мстислав поблагословили і відмовили молитву за спокій душі Патріярха Йосифа. Процесія з домовиною тлінних останків проходила поруч багатолюдної участи. У Львові масово майоріли синьо-жовті прапори і неслись молитовні пісні. За домовиною, яку несли священики, йшла ціла когорта, біля 500 священиків.

Після летовища перша зупинка була у Преображенській церкві, де парох о. Ярослав Чухній відправив похоронні обряди. Дальше процесія проходила до Львівської ратуші, домовину несли, накриту синьо-жовтим прапором, священики, по боках вулиці стояло українське військо й львівська міліція. На кожній зупинці відчитували євангелії й вибрані особи промовляли, розказуючи або підкреслюючи якісь особливі фрагменти з життя св.п. Патріярха Йосифа. Таких зупинок від Преображенської церкви, починаючи до св. Юра, було шість. На кожній зупинці мистецькі хорові й музичні одиниці виконували відповідні твори. Якось так часом буває, що деякі промовці, які виголошують промови, говорять не так про покійника, як про себе. Не могло чомусь це обійтись і тут, у Львові, де на третій зупинці, біля університету, говорив один д-р промовець . Можна б ставити питання, як і хто підбирав промовців та складав різні почесні і ділові комітети? Так якось вийшло, що перші залишились останніми або взагалі забутими, а останні стали першими. На одній із зупинок промовляв до теми дня і змісту д-р Мирослав Лабунька, як також колишній секретар і один з найближчого оточення Патріярха Йосифа патріярший архимандрит Іван Хома з Риму. На останній зупинці, біля катедри св. Юра, промовляв голова Українського Патріярхального Світового Об’єднання Василь Колодчин, який підкреслив конечну потребу здійснення Завіщання Патріярха Йосифа.

Мабуть Львів ще в своїй історії не занотував такого масового здвигу осіб, щоб пройшли по його не дуже гладких бруках. В ці пам’ятні години і дні, у першу річницю вільної і незалежної України нескінченно звучала невмируща ідея українського патріярхату, який утвердив його духовний Батько — Патріярх Йосиф у Божому році 1975, у Римі, у базилиці св. Петра на гробі апостола св. Петра. Св. Юр на протязі одинадцяти днів облягали паломники, щоб пройти біля домовини з тлінними останками св.п. Патріярха Йосифа, щоб віддати доземний поклін його прахові. Щойно в понеділок, 7 вересня 1992 p., покладено домовину Патріярха Йосифа у підземелля — до крипти св. Юра. Крипта за проектом Ігоря Подоляка майстерно споруджена. Там вже лежать похоронені кардинал Сембратович, Слуга Божий Митрополит Шептицький, тут же спочивають тлінні останки князя Осмомисла й інші похоронення, а останньо покладено Патріярха Йосифа.

В суботу, 29 серпня 1992 p., о годині 10-ій ранку була відправлена торжественна архиєрейська Служба Божа, яку відправив Патріярх Мирослав-Іван у сослуженні митрополита архиєпископа Максима Германюка і архиєпископа Володимира Стернюка, Владики Ісидора Борецького і Владики Михайла Гринчишина та владик з України, патріярших архимандритів о. д-ра Івана Гриньоха і о. ректора УКУ Івана Хоми і великого числа священиків. Присутніми були папский нунцій Антоніо Франко, архиєпископ Маріян Яворський і багато інших. До Служби Божої співав церковний хор, якому можна побажати, щоб його спів був більше молитовний, а менше наполягав на голосному форте.

Під час Служби проповідь виголосив Патріярх Мирослав-Іван. Служба Божа так затяглась, що не було часу уділити присутнім Святе Причастя, бо був визначений час на Панахиду, на яку прибули президент Леонід Кравчук, Патріярх Мстислав і архиєпископ Андрій Горак УПЦеркви Московського Патріярхату.

Спершу увійшов Патріярх Мстислав у свойому почоті владик і священиків і архиєпископ Андрій Горак, після чого прийшов до катедри св. Юра президент Леонід Макарович Кравчук у почоті українського війська та представники українського уряду. Це справді був дуже зворушливий момент.

Після Панахиди біля домовини промовляли Патріярх Мирослав-Іван і Патріярх Мстислав у своєму слові підкреслив незабутні зустрічі з св.п. Патріярхом Йосифом, які були щирі й дружні. Переказати дух цієї унікально неповторної хвилини трудно. Служба Божа і Панахида передавались гучномовцями на площу св. Юра, де були зібрані тисячі вірних. Крім цього все це передавалось безпосередньо по телебаченню, так що багато людей у Львові і поза, які не були безпосередніми учасниками подій, бачили по телебаченню. Багатьох людей вразило те, що під час похоронних обрядів, коли присутнім був президент Л. Кравчук, він ні разу не перехрестився.

Того ж дня, у пообідніх годинах, відбулась пресова конференція з президентом Леонідом Кравчуком і власне було поставлено це питання, чому він не хрестився. Щоб не переповідати, цитуємо відповідь президента за газетою «За Вільну Україну» за 1 вересня 1992 p., автор статті Богдан Вовк. «Леонід Кравчук сказав, що кожна людина прокладає свою дорогу до Бога. Зовнішні вияви цього процесу часто неадекватні внутрішньому змістові та й взагалі не мали би братися аж так сильно під увагу. Людина до Бога має прийти не на площі і навіть не в Церкві — людина приходить до Бога через випробування власної душі. І коли вона приходить до Нього, тоді й кладе на себе хрест…».

Можна по-різному розглядати відповідь Кравчука, але не можна їй відмовити справді глибокого осмислення у справді християнському дусі. Це тільки говорить про те, що президент Л. Кравчук неодноразово застановлявся над цим питанням і тому так легко і глибоко вдумливо прийшлось йому відповісти.

Варто тут ще згадати друге дуже голосне питання, а саме заява, що уряд буде видалювати тих негромадян, які будуть критикувати уряд і українську державу. До цього питання на тій же самій пресовій конференції Леонід Кравчук таке сказав, цитуємо знову ж за газетою «За Вільну Україну»: «Леонід Кравчук заперечив думку, що остання заява Украінформ означатиме початок згортання демократичного процесу в Україні». Власне, на думку президента, подібна заява повинна була з’явитись раніше, коли різні іноземці дозволяли собі образи на адресу держави і українства. Кравчук наголосив, що це заява не Міністерства закордонних справ, не прес-служби Президента, а лише Укрінформ — вона витримана у межах міжнародніх норм і в цьому заключений її відповідний статус. Йдеться не про посадові особи, а про окремих людей, які приїжджають в Україну і замість того, щоб погоджувати свої дії з державою, проводять прес-конференції, не питаючи на це дозволу, виходять на мітинги і закликають до протистояння… Ми не можемо цього допустити, підкреслив Леонід Кравчук, кожна держава захищає свої інтереси. Про ніяке згортання демократії не йде і не може навіть іти мови, твердо запевнив Президент. Річ лише про дії, які трактуються як втручання у внутрішні справи держави, при чому — ідеться про дії осіб, що не є громадянами цієї держави. Це стосується не спеціяльно українців, як хтось хотів би подати, а громадян будь-якої держави, в тому числі й сусідніх країн.

Варто на маргінесі підкреслити, що заява американського амбасадора Романа Попадюка у Києві була не на місці і безпотрібна. А чи демократично, коли не громадяни України, як росіяни, які приїжджають на Крим, Донбас чи до якихось інших місцевостей України, не попросивши дозволу, влаштовують віча, на яких закликають до непокори українському урядові, українській державі. Президент Л. Кравчук авторитетно і розсудно давав відповіді на пресовій конференції, які внесли більше ясности на актуальні питання.

В ту ж саму суботу, 29 серпня 1992 p., о год. 7:30 в Театрі опери та балету ім. І. Франка у Львові відбулась урочиста Академія на пошану перепохоронення Патріярха Йосифа. Треба підкреслити, що на Україні у нічому не бачиться якоїсь малечі, а все самі лавреати та заслужені художники і мистці, а приглядаючись до програми, якої зміст не легко було підібрати, і питаєте, чому в програму поставлено арію Аїди Дж. Верді, чи арію Остапа з опери «Тарас Бульба» М. Лисенка, що зовсім не підходило, й інше. У програмі був «Заповіт» Шевченка, «Як умру…», яким звичайно закінчують програму або починають. Біда ще в тому, що на академії приходилось довше стояти, бо треба було стояти на «Отче наш», а пізніше на «Як умру» і на «Вічная пам’ять» і в кінці на «Боже великий, єдиний…».

Слід звернути увагу, що академія чи концерт не є церква, де треба вставати і молитись, на концерті авдиторія має слухати виконання мистецької одиниці і встається тільки під час виконання гимну.

Поза всяким сумнівом, мистецьке виконання було на висоті, а в деяких випадках навіть зворушливе. Під час програми виступив з словом президент Леонід Кравчук, який у своєму слові віддав належне Покійникові, Патріярхові Йосифові. Початок слова президента, як також закінчення були суто пов’язані із змістом життя і творчости Патріярха Йосифа, але між тим, себто середина, не мала жодного відношення з програмою дня. Це все ще раз мене переконує, що президент Л.Кравчук повинен собі знайти кращих і дорадників, і промовописців, бо це не є йому на користь. Друге слово виголосив патріярший архимандрит о. д-р Іван Хома, виконавець волі св.п. Патріярха Йосифа. Слово подяки виголосив Патріярх Мирослав-Іван, який подякував президентові Л. Кравчукові за участь у похоронних обрядах, за виголошене слово та за участь представників уряду України. Патріярхові Мстиславу окремо подякував за його участь у похоронних обрядах, його тепле і щире слово під час Панахиди та участь у академії. Величавий концерт закінчено молитвою «Боже великий єдиний», яку виконали об’єднані хори.

У неділю, 30 серпня 1992 p., о 10 годині була відправлена благодарна архиєрейська Служба Божа в соборі св. Юра. Після цього о годині першій відбулась тризна-прийняття у приміщеннях Політехнічного Інституту, у якій взяли участь усі владики, священики і запрошені гості. Тут вже було без промов. Під час святкувань мене багато осіб запитували, чому немає ні одного владики з США, на що я відповідав, що їх відсутність ніде не помічалась, все пройшло гідно, достойно і величаво.

За все це, що наш народ на рідних землях пережив і за всі блага, які нам послав Всевишній Господь, ми повинні скласти наші сердечні подячні молитви і дальше в нашому християнському житті прямувати до цього святого, Господнього — «щоб усі були одно», щоб ми здійснювали на ділі, а не тільки на словах це Шевченкове «Обніміте, брати мої…».

Микола Галів

З приводу вагомих думок його Святості Патріярха УГКЦ Святослава

Я з особливою увагою прочитав у числі «Патріярхату» за березень і квітень 2018 року статтю Патріярха Святослава на важливу і дуже чутливу тему «Патріярхат УГКЦ: вчора, сьогодні, завтра». Патріярх Святослав вдумливо накреслив нелегкий шлях нашої Церкви та її глави Блаженнішого Йосифа. Це був час, коли на руїнах України після жорстокої Другої світової війни російське православ’я на чолі з Патріярхом Піменом активно допомагало Сталіну ліквідовувати нашу Церкву. Унаслідок того загинули мученичою смертю владики, але Блаженніший Митрополит Йосиф вижив. Ніхто з єпископів не відмовився від приналежності до Апостольської Столиці святого Петра у Римі. Заборонена ГКЦ продовжила героїчно жити – діяти в катакомбах. Тут, на Заході, у Ватикані і діяспорі, її називали «мовчазна Церква». Але ми гучно чули її голос і творчо-християнське пульсування.

Про це тим більше слід говорити з огляду на нещодавню нефортунну візиту представника Московського патріярха Кирила до Святішого Отця Папи Франциска. Не хотілося вірити, що така зустріч, зокрема така мова, могла мати місце у ватиканських лабіринтах. Мова не велась ані про богослов’я, ані про суто духовно-релігійні проблеми. Темою була географія – питання того, куди сягає російське православ’я. Мовляв, на цій території немає місця для інших християнських віровизнань і немає місця для другого патріярха. В основному йшла мова про нас без нас. Також у секретних кулуарах Ватикану говорили, що патріярхату УГКЦ не бути. Вели мову про те, що не бути «уніятизму», який Кремлеві не дає спокійно спати. Але ж Христова Церква змагає, щоб усі були одно! Наша Церква твердо стояла, стоїть і невідклично залишається стояти при Апостольській Столиці – престолі святого апостола Петра. Про це незаперечно говорить жорстоке минуле нашої Церкви.

Папа Франциск, мабуть, призабув, що діючий Московський Патріярхат не був оснований молитовно канонічно, але силою примусу Вселенського Патріярха з боку московського царя. За імперське прилучення УПЦ до Москви нам довелося заплатити високу ціну.

На жаль, УКЦерква від деякого часу стала «м’ячиком», який безвідповідально копають то в один, то в другий бік – як, коли і кому вигідно. Пригадаймо Змішану Баламандську комісію, в якій не було місця для УКЦеркви, але мова йшла не про екуменізм, а про УКЦ – про те, бути їй чи ні. Мужній голос члена комісії отця Тафта – досить цього! І опритомнів Ватикан – далі вже не можна! Роль Змішаної комісії закінчилася великим фіаско в Балтиморі, США. Всі ці події відбулися в ключі так званої ватиканської «Остполітік». На жаль, «Остполітік» триває, а теперішній Папа Франциск своєю зустріччю з Патріярхом Кирилом кілька років тому і недавньою візитою представника Московського Патріярхату допомагає їй просперувати.

Пригадуємо, що Другий Ватиканський Вселенський Собор офіційно визнав, що Апостольська Столиця тлумачила Східні Католицькі Церкви як мачуха. Водночас Вселенський Собор підкреслив, що Східні Католицькі Церкви втішаються патріяршою формою правління, і доручив Апостольській Столиці, коли зайде потреба, творити нові патріярхати.

УГКЦерква є найбільшою серед Східних Католицьких Церков, але не втішається патріяршою гідністю. УКЦерква є Церквою sui juris, себто Церквою свого права. Вона має всі Божі й канонічні права та повністю заслуговує на патріяршу гідність.

Слід наголосити, що на пожарищі Радянського Союзу УГКЦерква встала з колін, воскресла до повного духовно насиченого релігійно-християнського життя. Відкрилися зачинені, забрані московським православ’ям українські католицькі храми, виросли нові, які не стоять пусткою. Ожили й відпустові місця – Зарваниця, Гошів, Красне-Грушів та інші, які відвідують багато тисяч паломників. УГКЦерква – це велика творчо активна християнська спільнота, яка мужньо видержала довголітню хресну дорогу. Зробити її неіснуючою, як цього дехто собі бажає, зокрема імперська Московська Патріярхія, не вдасться.

Після появи в центрі Апостольської Столиці, у Римі, Сповідника Віри, 18-літнього каторжника Блаженнішого Йосифа та завершення Другого Ватиканського Вселенського Собору УКЦ немов отримала друге дихання. Вона просить про привернення історичних прав. На прохання Блаженнішого Йосифа їй надано назву «Українська Католицька Церква». До того часу наша Церква у Ватикані фігурувала як «Рутенська». І знову ж таки на прохання Блаженнішого Йосифа привернено УКЦеркві титул Верховного Архиєпископства, а Блаженніший Йосиф став Верховним Архиєпископом. Згідно з канонічним правом для Східних Католицьких Церков, Верховному Архиєпископу належать усі права Патріярха, за виїмком того, що він не має титулу патріярха.

Плани Блаженнішого Йосифа піддержали миряни. Утворилися мирянські й священичі організації: Українське Патріярхальне Товариство і Товариство священиків ім. Митрополита Андрея. У Римі відновлено Львівський крилос на чолі з отцемдоктором Іваном Хомою – секретарем Блаженнішого Йосифа. Завдяки Блаженнішому Йосифу виріс храм Божий святої Софії та Український католицький університет (УКУ) в Римі. Їх посвячення довершив 29 вересня 1969 року Святіший Отець Павло VІ за участі всіх владик і мирян з усіх куточків західної півкулі.

Одразу після величних посвячень відбувся надзвичайно важливий Синод УКЦ. В його нарадах брали участь, окрім владик, представники священиків і мирян. Синод прийняв патріярхальний устрій для Української Католицької Церкви і звернувся листом до Папи Павла VІ з проханням піднести УКЦеркву до гідності патріярхату. Особиста відповідь Папи Блаженнішому Йосифу надійшла маже через два роки, у вересні 1971-го. Папа писав, що проханням займалися найвищі чинники Апостольської Столиці включно з кардиналами. І вони, «хоч у душі схильні були прийняти Твоє прохання, прийшли, однак, до висновку, знову з жалем, що – принаймні у теперішньому часі неможливо здійснити створення Українського патріярхату». У відповіді також вказано, що «існують канонічні, історичні, духовні й душпастирські причини, які у сучасному укладі справ не дозволяють Нам задовільнити молитви і прохання католиків українців».

Блаженніший Йосиф не вірив у щирість цього листа. Серед названих причин була згадка про брак території. Ми мали на увазі, що територія людських душ набагато важливіша за фізичну. Варто пригадати, як Східна Конгрегація розіслала владикам листи про те, що, мовляв, проведений Синод – не Синод, а конференція єпископів. Східна Конгрегація призначила нових владик без відома глави УКЦ Блаженнішого Йосифа. На жаль, усе це та багато іншого не було діями в дусі християнської любові.

У такій складній ситуації Блаженніший Йосиф ніколи не закликав відмовитись від Апостольської Столиці, але наполягав, що треба твердо домагатися належних нам прав. Він вирішив прийняти титул патріярха. Ця історична подія сталась у ювілейному Божому 1975 році в базиліці святого апостола Петра, при головному престолі, під час торжественної Архиєрейської Святої літургії. Тоді архимандрит отець Іван Гриньох підніс возглас за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси-України. Правдою є те, що Апостольська Столиця цього факту не визнала, але й не заперечила.

Патріярх Йосиф у Завіщанні писав: «З синівським смиренням, з терпеливістю, але з ясністю заявив я бл. п. Папі Павлові VІ: «Не схвалите Ви, схвалить Ваш Наступник. . . Бо вже тому, що ми, наша Українська Церква, існуємо, ніколи не можемо відказатись…».

В іншому місці Патріярх пише: «Тому заповіту вам: Моліться, як дотепер, за Патріарха Києво-галицького і всієї Руси, безіменного і ще невідомого! Прийде час, коли Всемогутній Господь пошле його нашій Церкві і об’явить його ім’я! Але наш патріярхат ми вже маємо…».

На жаль, Патріярхові Йосифу кидали колоди під ноги ті люди, котрі повинні були допомагати. Відомо, що у Ватикані віють різні вітри, і УКЦ має мало прихильників. Патріярх Йосиф перед відходом у Божу вічність бажав забезпечити майбутнє УКЦеркви в Україні. Для цього тайно висвятив трьох єпископів: отців Любомира Гузара, Івана Хому і Стефана Чміля.

24 березня 1980 року Святіший Отець Іван Павло ІІ в порозумінні з Патріярхом Йосифом скликав Надзвичайний синод УКЦ, на якому вибрали коад’ютора для Патріярха Йосифа. Ним став Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський. Папа Іван Павло ІІ скликав і Синод УКЦ, який тривав з 25 листопада до 2 грудня 1980 року. Очолив його Патріярх Йосиф, і в його часі була офіційно проголошена неважність так званого Львівського «собору», яким скасована Берестейська унія. Мабуть, Папа Франциск цього не знає?

Під кінець 1980-их – на початку 1990-их років катакомбна УКЦерква вставала з колін. У 1990-ому відбулась авдієнція в Папи Івана Павла ІІ, у якій брали участь владики діяспори й України. Митрополит Володимир Стернюк запитав про те, коли буде визнаний патріярхат УКЦеркви. Тепер вже немає проблем, відповів Папа Іван Павло ІІ.

Пригадуємо Чотиристоронню комісiю, яка зібралась у Львові і метою якої було визначити географічні рамки нашої УГКЦ. На знак протесту митрополит Володимир Стернюк покинув наради. В цьому ж ключі до тодішніх подій вписується прохання Патріярха Мирослава до Апостольської Столиці в справі визнання патріярхату. Під час авдієнції в Святоюрській резиденції Патріярха Мирослава-Івана миряни запитали, якою є відповідь на це прохання. А на прохання прийшли питання… Все було ясно і зрозуміло.

За лінією своїх попередників продовжував діяти Патріярх Любомир. Він, згідно з його інформацією, казав, що в ближчому часі буде визнання патріярхату УКЦеркви, що це справа навіть не місяців! На жаль, поїздка кардинала Кaспера до Москви перекреслила те, що мало статися. Так виглядає, що вінок домагань УГКЦеркви – вчора, як писав Патріярх Святослав. Як нам заповідав Патріярх Йосиф, ми патріярхат УКЦеркви маємо. Сьогодні нам слід продовжувати нашу справу, бо вона визначає наше українське християнське «я».

На жаль, ні перша безпосередня зустріч Святішого Отця Франциска з Патріярхом Кирилом, ні друга – з представником Кирила не мали молитовного духу екуменізму, а були суто політичними. Їхньою темою фактично була УКЦерква і домагання позбутися її. Шкода, що ми не чули про подібні зустрічі Папи із Вселенським Патріярхом Вартоломієм. Це було б набагато важливіше в площині справжнього екуменізму. Та більш важливим для Папи Франциска виявився силовий імперський чинник Кремля. Нашій УГКЦ на основі вже понад шістдесятилітнього стукання до дверей Апостольської Столиці, на основі молитовних прохань і терпеливого чекання час діяти за Божим благословенням і Завіщанням Патріярха Йосифа. Час уже офіційно ставити підпис: Патріярх Києво-Галицький і всієї Руси-України, Його Святість Святослав. Це буде гідна і достойна відповідь усім сущим!

Микола Галів, редактор «Патріярхату» в 1977 – 2002 рр.

Друге життя українського Студіону в Римі в рік пам’яті Патріарха Йосифа Сліпого

Знаменно, що в рік 125-тої річниці з дня народження блаженної пам’яті Патріарха Йосифа Сліпого, розпочав повернення до життя монастир Св. Теодора Студита (“Студіон”), що знаходиться в околиці озера Альбано, поблизу містечка Кастель Гандольфо, біля Риму.

Коротко про історію цього монастиря, який за бажанням блаженної пам’яті митрополита Андрея Шептицького, як також і за велику частину його коштів, був придбаний блаженної пам’яті патріархом Йосифом Сліпим для монахів Свято-Успенської Унівськоі Лаври, небагатьом з яких вдалось в часи Другої Світової війни втекти від нищівного поневолення їхньої батьківщини тоталітарним Совєтським Союзом, що, руйнуючи, загнав у підпілля не лише монастирі, але цілу Греко-католицьку церкву.

Митрополит Андрей прагнув створити осередок східного чернецтва в Римі, який би репрезентував традицію нашої церкви, як також дав би можливість монахам-студитам, призначеним до вивчення богословія в Римі, залишатись в середовищі свого монашого життя. Тому митрополит поручає о. Кирилу Королевському, який був представником УГКЦ при Апостольському Престолі, придбати землю під будівництво, або монастир в Римі, що о. Кирило і зробив, придбавши в центрі Риму землю, яку згодом змушений був продати з огляду на існуючий закон, згідно якого землю, призначену до забудови, якщо не використовувати відповідно за призначенням протягом п’яти років, потрібно було продати, або ж держава її забирала. Ці кошти з продажу землі отець Кирило поклав до Конгрегації Східних Церков до кращих часів, бо почалася війна і про будівництво не могло йти й мови.

Патріарх Йосиф Сліпий, який повернувся до Риму з радянських концтаборів, практично відразу почав шукати монастир для монахів-студитів, яким вдалось втекти від радянської окупації на Захід. І от патріарх знайшов і придбав монастир оо. Маріоністів в околиці озера Альбано. Стягнув до цього монастиря монахів, де ігуменом був світлої пам’яті о. Антоній Рижак, а відтак архімандритом став блаженніший Любомир Гузар. Патріарх Йосиф завжди скеровував до цього монастиря своїх гостей, або людей, яким була цікава духовна і літургійна традиція української католицької церкви візантійського обряду. Вражає далекоглядність великоукраїнського ісповідника віри. Мудрий муж, знаючи людську природу, захистив облюбований монастир, наклавши анафему на тих, хто би хотів його продати, або змарнувати. Адже цей монастир був придбаний не за ситі пожертви західних багатіїв, а за натруджені гроші передвоєнної України, і в більшій мірі Митрополита Андрея Шептицького. Однак, в ті часи монахів було мало, не було багато і наших вірних у Римі, тому і життя в монастирі було нелегким з огляду не тільки на матеріальні труднощі, але й щодо змісту та життєвого призначення монашої спільноти.

Коли УГКЦ вийшла з підпілля, монахи Студіону почали серйозно зостановлятись над змістом свого духовного життя і перспектив його розвитку. Прийнявши рішення, в 1993 році вони залишають Студіон і перебираються в Україну. З цього часу починаються поневіряння Студіону, тобто приміщень монастиря і храму, що довший час залишались порожніми, або використовувалися різними спільнотами, які за мізерну плату цей монастир використовували. Таким чином ця посілість поступово почала деградувати, а протягом останніх 17-ти років одна, менша частина монастиря, була під управлінням одного італійського римо-католицького священика, а більша – реконструйована під старечий будинок і здана в оренду, за яку священик отримував якісь копійки в оплату, наче за опікування монастирськими приміщеннями і землею. Патріарша перлина зазнала страшного занепаду.

Чимало випробувань випало на долю української Греко-католицької церкви та її прихильників минулого століття. На щастя, в її лавах вистачає, з чистим розумом і щирим серцем, вірних служителів. Завдяки зусиллям Отця і Глави УГКЦ Святослава Шевчука та Конгрегації для Східних Церков Святого Престолу в Римі, Студіон починає відроджуватися. Звичайно, складно реанімувати щось, що ледве дихає, але перші кроки зроблені і, вперше за багато років здійнялися з вдячністю до неба монастирські сосни, спраглі до людської опіки. Ієромонах Орест (Олег Козак), якому була доручена душпастирська опіка українських греко-католиків в Греції, став покликаний до віднови монашого життя в Студіоні, яке необхідно починати від найменших дрібниць. Тепер для повноцінного функціонування очікується на офіційне призначення о. Ореста Козака Конгрегацією для Східних Церков відповідальним за цей монастир не лише перед українською Церквою, але також і перед італійською державою, щоб він міг в повній мірі виконувати покладені на нього обов’язки. Отець щиро вболіває за долю історичної святині його церкви, і готовий справитися з дорученням, докласти зусиль до того, щоб мрія Йосифа Сліпого стала дійсністю. Духовна обіцянка, не перед людьми, перед Богом…

Отже, попереду багато праці, але й багато планів. Сьогоднішня ситуація, на відміну від колишньої, нарешті, сприятлива. В перспективі цей монастир має за ціль репрезентувати не лише східне монашество УГКЦ, але відкривати для зацікавлених осіб красу сакрального мистецтва візантійської церковної традиції, зорганізовуючи іконографічну школу візантійського чотирьохколірря та школу церковного співу, студенти яких могли би, проживаючи в монастирі, брати участь у повному правилі літургійного життя монастиря. Цього року, 19-23 жовтня в монастирі пройде перша Міжнародна наукова конференція з візантиністки, започатковуючи серію наукових конференцій візантиністів в Студіоні. Знаменно, що у рік світлої пам’яті його духовного отця, Патріарха Йосифа Сліпого, та саме за його заповітом, монастир почне дихати на повні груди, ставши духовним осередком, привабливим напрямком як для майже мільйонної української громади Італії, так і для монахів з України та усіх куточків світу.

Отже, до зустрічі в жовтні біля озера Альбано, віддамо свою шану Великому Українцю, схилившись в молитві за долю України серед патріарших сосен.

Галина Маслюк, голова Асоціації української діаспори в Греції
“Українсько-Грецька Думка”.

https://fightingfortruthblog.wordpress.com/2017/05/28/%D0%B4%D1%80%D1%83%D0%B3%D0%B5-%D0%B6%D0%B8%D1%82%D1%82%D1%8F-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D1%81%D1%82%D1%83%D0%B4%D1%96%D0%BE%D0%BD%D1%83-%D0%B2-%D1%80/

Пом’янули пам’ять Патріярха Йосифа

Заходами Клюбу УГКЦ уже третій рік підряд у річницю виходу із більшовицької неволі митрополита Йосифа Сліпого відбуваються у Львові пропам’ятні вечори-зустрічі християнських інтелектуалістів. На їх думку, відтоді, як глава репресованої Церкви опинився на волі, почала воскресати УГКЦ. Не по своїй волі опинившись на Заході, Патріярх Йосиф зумів не лише об’єднати розкидані в діяспорі єпархії й розбудував діяспорі поважні релігійні центри. Домігся того, щоб світ рахувався з нашою Церквою, та підготував засади для її повнокровного відродження на батьківських землях. Про це говорили учасники цьогорічного зібрання, яке відбулося в бібліотеці діяспорної літератури, де до пам’ятної дати підготовлено цікаву книжкову виставку. Професор Олег Гринів виголосив доповідь «Блаженніший Патріярх Йосиф про єдність Української Церкви». Доцент Михайло Гайковський поінформував про виявлені ним у архівах нові матеріяли, що стосуються Владики Йосифа та його співпраці з митрополитом Андреєм Шептицьким. Є потреба у ґрунтовному дослідженні цього питання, написанні монографії. Про великий інтерес громадськости до особи Владики Йосифа свідчить величезна популярність присвяченої йому філателістичної виставки, котра вже обійшла багато міст нашої держави, побувавши і в Києві. Про це розповів один з її організаторів Роман Бишкевич. Було підтримано думку голови Клюбу УГКЦ Івана Гречка, котрий запропонував, що в майбутньому Йосифінські читання вийшли на більш численну авдиторію. Водночас довелося із жалем констатувати, що після не так вже й давнього пишного перепоховання праху Патріярха Йосифа земляки потроху забувають особу Великого Владики. Так, через інспіровані ззовні міжконфесійні чвари досі не вдалося гідно увічнити пам’ять про Ісповідника віри у його рідному селі Заздрість на Тернопільщині. Тому прийнято ухвалу про початок збору в Україні матеріялів та експонатів для меморіяльного музею Патріярха Йосифа, який запропоновано відкрити у приміщенні колишньої Греко-католицької духовної Академії по вулиці Коперніка, яке тепер належить Львівському державному університетові імени Франка. Координацію цих мирянських зусиль взяв на себе Львівський Клюб української греко-католицької інтелігенції, осідок якого знаходиться у Музеї історії релігії на площі Ставропігійській, 1.

Кость Чавага

Блаженніший Патріярх Йосиф про єдність Української Церкви

Як і Великий Митрополит Андрей, його наступник Йосиф Сліпий віддавав свої сили для того, щоб наблизити християнський Схід, насамперед наших нез’єдинених братів на українських землях, до Католицької Церкви. Він підкреслював, що народи, які почали з’єднуватись з Апостольським Престолом, зберегли «за згодою Петрового Намісника свій обряд і дисципліну. І пішли змагання привернути давній стан у Церкві, коли то обидві Церкви, східня і західня, визнавали ті самі догми віри і признавали задля тих самих Христових тайн рівність обрядів, з яких кожен самостійно і рівноправно розвивався».

На жаль, такий розвиток не був легкий. Нез’єдинені вважали, що «через Унію, мовляв, занапащує Східня Церква свої питомі ціхи і затирає своє обличчя». Справді, східні католики нерідко сприймали механічно латинські елементи, чим порушували єдність свого обряду. Патріярх Йосиф аналізує причини цього — як внутрішні, так і зовнішні. До внутрішніх причин відносяться недостатній освітній рівень духовенства, незнання власної історії, а також тяжке матеріяльне становище. Зовнішні причини зумовлені недостатнім рівнем місіонерської діяльности на Сході. Місіонери не знали, як правило, мови й історії тих народів, серед яких вони працювали, недооцінювали їх церковну традицію і насаджували західню культуру. Треба згадати також, що християнському житті на Сході немало заважали постійні напади турків та інших мусульманських народів.

Як наслідок такого становища, злучені з Апостольським Престолом східні християни не могли розвиватися на основі своїх традицій. Вони поступово відчужувались від нез’єдинених братів.

У непростому становищі опинились українські католики. Напередодні Берестейської Унії в краї не вистачало власних духовних шкіл. Доходило до того, як зазначає Патріярх, що духовенство не вміло читати по-церковнослов’янському, а тому переписувало богослужебні книги латинськими літерами. Те духовенство, яке студіювало на Заході, призвичаювалось до чужих обрядів і починало впроваджувати їх після свого повернення на рідні землі.

Виникає питання: чому не запозичити східнім католикам повністю практики й канонів, заведених на Заході? Патріярх висловлює щодо цього ряд аргументів. Не можна ігнорувати тисячолітньої традиції релігійного життя, яке розвивалося завдяки різноманітності обрядів. Впровадження чи накидання в таких умовах одного обряду позначилось би на силі Христової Церкви, красі та повноті прояву її форм. Треба зважити й те, що «Орієнт стоїть ближче самого Об’явлення, як Захід, і мовою, і традиціями». Нарешті, усунення східнього обряду і традицій завдало би великої шкоди й суперечило би віковому досвідові. Ось чому римські папи, починаючи від Льва XIII, намагалися зберегти візантійську церковну традицію в дещо оновленому вигляді.

Церковні традиції, обряди і дисципліна Сходу не дають підстав для того, аби трактувати їх як якісь заскорузлі та закам’янілі. Вони мають можливості для поступу і розвою, що підтверджує історія східньої Церкви. Йдеться про природню здорову еволюцію, що відповідає духові східнього обряду. Тут не обійтись без глибокого і ґрунтовного знання церковних традицій, що вимагає їх сумлінного дослідження.

Водночас Йосиф Сліпий вважає за конечність потребу літургічної однообразности. Його турбує те, що навіть на галицькому ґрунті запанувала обрядова різноманітність. У той же час українська Церква як цілість, що охоплює дві її частини (католицьку й нез’єдинену), вимагає обрядової однообразности. Її утвердження поєднуються з прагненням до національної соборности.

Як показує життя, уніфікація української релігійної обрядовости зіткнулась з певними труднощами. Поперше, осягнення ідеалу літургічної однаковости не можливе без тривалих підготовчих студій, а подруге, українці-католики становлять лише малий острів у широкому українському морі. Патріярх Йосиф застерігає проти спроб накинути галицькі обрядові форми цілій Україні, бо за основу такої обрядової однообразности треба брати початок ХVІІ століття, себто перші часи Унії, а з пізніших нововведень приймати лише те, що є «життєве і конечне та відповідає по змістові або бодай по формі духові обряду». До перших десятиріч ХVІІ століття, зазначає Йосиф Сліпий, український обряд «спершу в католицькій вірі, а відтак у нез’єдиненій підлягав найменше чужим стороннім впливам і розвивався самостійною дорогою», був наскрізь нашим і природнім життєвим твором Церкви відповідно до переживань, настроїв, понять, актуальних вимог і релігійних потреб вірних.

Лише наприкінці ХVІІ століття нез’єдиненим братам в Україні була нав’язана никонівська реформа, яка виникла на чужому ґрунті і не відповідала українському національному духові. Отже, повернення до обрядовости початку. ХVІІ століття сприйнятливе для наших нез’єдинених братів за Збручем і на Волині, бо, за словами Патріярха Йосифа, реформа накинена «воюючою і свідомо ворожою нам схизмою».

У той же час український обряд з’єдиненої з Апостольським Престолом Церкви почав підпадати під польський, латинський вплив, про що вже згадувалось.

Запроваджується бароккова архітектура з латинськими адаптаціями, а візантійський обряд пристосовується до латинського. Ще більше латинізація та польонізація обряду проявилась у ХVІІІ столітті (усунення іконостасів, впровадження органів, дзвінків і без розбору латинських свят, присування до стін престолів, складання на латинський спосіб рук тощо). Навіть церковні книги писались польською мовою або латинськими літерами. Масовий перехід на латинський обряд української шляхти утвердив думку про нашу віру як «хлопську», бо її дотримувались «простолюддя з малоосвіченим загалом священиків».

Українське духовенство попало в зачароване коло, бо йшлося про врятування віри та обряду для збереження нації. Деякі потуги врятувати чистоту обряду мали зворотній бік — запропащування віри, бо їх ініціятори «не мали основнішого знання історії Унії, підсували їй усі національні неповодження і робили її відповідальною за жахливий стан, у якім опинився наш народ». Крім того, суперечки з москвофілами на політичному ґрунті позначились і на обряді, бо нововведення в обрядовій сфері мали підкреслювати відрубність українського обряду від експортованого з Москви. На щастя, за словами Йосифа Сліпого, «найболючіша рана в історії нашої обрядовости» логічно привела до «зрозуміння краси чистого обряду».

Наш Патріярх не погоджується з тими, хто намагається зберегти навіть деякі латинські нововведення. Він пише: «Кожний обряд, отже і наш, має свою структуру, так як кожний стиль має свої внутрішні засади. Коли щось не виходить з його нутра, але є взяте з іншого, реформує його і позбавляє своєї естетики і величі. Так само й обряд. Хто знає дух обряду, той відчує і завважить, чи якась форма є причіпкою чи органічним твором. Схід має свій відрубний характер, і не треба його затирати чи замазувати». Не можна ігнорувати літургічної аксіоми, за якою «чим старший обряд, тим заслуговує на більшу пошану й уважніше збереження». Отже, еволюція обряду може бути лише природньою, а всі новотвори відповідати його духові.

Звичайно, не тільки обрядовістю можна забезпечити єдність української Церкви. Та не треба забувати, що її латинізація призводить до відчуження українців-католиків від нез’єднаних братів. Виступаючи за церковне єднання, Йосиф Сліпий досліджував його догматичні, психологічні, соціологічні та інші аспекти, а також труднощі й перспективи. Як виклади й доповіді, так і інші форми участи професора Йосифа Сліпого у роботі Велеградських конгресів служили визначенню засадничих положень для такого з’єдинення.

Велеградські конгреси, заініційовані Митрополитом Андреєм, стали своєрідним прапором церковного єднання. Вони обґрунтовували тезу про рівність обрядів у Вселенській Церкві, створили міцне ядро для екуменічного руху, яке щиро бажало церковної єдности, і поставили цей рух на твердих богословських основах. Вони засвідчили також належний рівень наукової роботи у Духовній Семінарії та Богословській Академії у Львові, що дало змогу українській Церкві заявити про себе на такому міжнародньому християнскому форумі. В цьому безперечна заслуга професора Йосифа Сліпого як ректора.

На унійному з’їзді у Львові (1936 р.) Йосиф Сліпий зачитав доповідь «Погляд на з’єдинені і нез’єдинені Церкви Сходу і догматичні різниці між ними». У доповіді зформульоване питання «Які ж різниці ділять католиків від нез’єдинених?». «Щоб дійти до поєднання,— відповідає далі доповідач, — треба знайти точку розбіжности, вглибитися в спосіб аргументування нез’єдинених і підходити до питання також із становища нез’єдинених. У той спосіб можна буде підготувати майбутній спільний Собор». Йосиф Сліпий наголошує на ролі української Церкви в започаткованому митрополитом Андреєм екуменічному русі, її післанництві серед Церков Сходу. Прагнення до єдности з Апостольським Престолом підтвердила Берестейська Унія.

Для української Церкви у нинішніх умовах особливої ваги набувають слова Йосифа Сліпого про те, що «дух критиканства, руїнництва, розбивання, винаходження противенства і різниць, не шукаючи натомість порозуміння, згідливости і кращої дороги є противний католицькому духові, який все запереченню протиставить — будування». Католицизм не мириться з «фанатизмом і брутальною нагальністю» в громадському житті, односторонністю та вузькоглядністю, стоїть «у різкім противенстві до сектанства, пересади поодиноких признак, похибок, сторін, проблем і суспільної структури».

Католицька Церква може мати лише благодатний вплив на державно-громадське життя. Звідси — доконечність розглядати Українську Греко-католицьку Церкву як союзника при розбудові самостійної держави національно-патріотичних сил, що підтверджує політичний розвиток у Галичині. Противники української державности добре розуміли цю ролю нашої Церкви, тому вони розпалили міжконфесійні конфлікти тоді, коли виявилось, що протидіяти відродженню Церкви-страдниці вже безнадійно. Спровоковані противниками національної незалежности міжконфесійні конфлікти між греко-католиками і православними доповнились конфліктами між прихильниками автокефалії та московського патріярхату. Намагання об’єднати православних українців призвело ще до одного розколу. Парадоксально, що під одними й тими ж національними прапорами, в ім’я одного й того ж Бога ведеться міжконфесійна боротьба, яка лише розхитує національну єдність.

У науковій спадщині Йосифа Сліпого вагоме місце посідають праці, присвячені сподвижникам єдности української Церкви. їх автор аргументовано доказує традиційність зв’язків нашого народу з Апостольським Престолом, зв’язків, які започаткував ще святий папа Климент, ім’я якого й пам’ять особливо вшановувались на українських землях у княжу добу. Низка проповідей нашого Патріярха відтворює світлий образ оборонця церковної єдности святого Йосафата Кунцевича, величну постать Великого Митрополита Андрея Шептицького.

Сучасні проблеми Христової Церкви в Україні по новому обернулись після львівського псевдособору в 1946 році. Більшовицька ліквідація Української Греко-католицької Церкви, жорстокі репресії проти її духовенства стосувались не тільки церковного, а й родинного і суспільного життя. Аби розкрити ці проблеми перед українським народом, владики, які брали участь у ІІ Ватиканському Соборі, звернулись до вірних із спільним пастирським посланням. Вони наголосили, що «першим і найважливішим сьогоднішнім завданням Христової Церкви є краще пізнати свою властиву суть, точніше окреслити свою власну місію і дати себе ясніше пізнати сьогоднішньому світові. Церква Христова знає, що вона є таїнством, наскрізь пройнятим Божою приявністю, яке можна все більше досліджувати, щораз краще пізнавати і чимраз глибше розуміти». На цьому соборі Українська Греко-католицька Церква заговорила після довгого мовчання, пригадала своє велике і славне минуле й порушила питання про створення Києво-Галицького Патріярхату.

Місія Христової Церкви — в духовному рятуванні людства. Святість Церкви вимагає її єдности, хоч можуть бути різні церковні обряди, традиції, звичаї, карність і мова богослуження. Чвари в Христовій Церкві — не вияв Божої волі, а наслідок людської немочі. Релігійні поділи і непорозуміння серед українців укорінились через різні упередження або через затії ворогів нашої Церкви і народу, а ще до того витворилось багато перешкод, хоч і нині між українцями-християнами є більше того, що об’єднує, ніж роз’єднує. Рів між українцями-християнами може засипати Божа благодать і взаємна християнська любов. Об’єднанню сприяють ті самі Святі Тайни, та сама віра, той самий церковний обряд, ті самі літургійні свята й пости, та сама наука Отців Церкви, спільна духовна спадщина княжої України, спільна любов до батьківщини, ті самі церковно-народні традиції та звичаї, та сама рідна мова, пісня і національна культура.

Єдність не зводиться до перетягування один одного до своєї Церкви, а походить із щирого й глибокого переконання душі. Вона вимагає терпіння і взаємопрощення, про яке говорив папа Павло VІ: «Якщо була б якась провина цього поділу християн на нашому боці, ми покірно благаємо прощення в Бога і в наших Братів, якщо вони думають, що зазнали від нас якоїсь кривди. А якщо йдеться про нас, ми готові простити кривди, заподіяні Католицькій Церкві, забути біль, якого вона зазнала з причин довгих непорозумінь і поділів». Українські владики з радістю відзначили те, що на Другий Ватиканський Собор прибули представники від православних українців із Сполучених Штатів Америки.

Верховний Архиєпископ Йосиф Сліпий і всі владики Української Католицької Церкви надіслали з Другого Ватиканського Собору привіт владикам Української Православної Церкви. В ньому вони писали: «За прикладом Первоієрархів католицької і православної Церков, які з нагоди Вселенського собору зняли зі себе рештки прикрих споминів минулого, полишім і ми взаємні прикрі спомини з історії обидвох наших українських Церков і в новому екуменічному дусі явно започаткуймо нову добу наших взаємовідносин у правдивій християнській любові і щирому братерстві». Українські католицькі владики закликали вірних «старатися жити своїм повним християнським життям у своєму рідному українському обряді».

Мрія про єдність української Церкви відображена в заповіті Патріярха Йосифа. Він закликає стати в обороні прав як Української Католицької, так і Української Православної Церкви, що «так само знищена чужим насиллям». Патріярх звертається до українців-католиків та українців-нез’єдинених: «Друг друга обіймім! Промовмо — Браття!». Ці слова Великого Страдника за нашу Церкву набувають особливої ваги напередодні славного ювілею Берестейської Унії.

Рубрики

Свіжий номер

Князь Острозький і народження унії

Час ставати сильнішими

Йосиф Сліпий

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку