Коронавірус

Пандемія коронавірусу: кілька біблійних порад щодо того, як бути з кризою

Пандемія коронавірусу накрила планету, наче цунамі, і спричинила різні втрати: дорогих нам людей, нашого щоденного укладу, наших планів і навіть мрій. Вона значно змінила нашу соціальну поведінку, наше сприйняття часу і простору. Вона спричинила безмірні відчуття тривоги й невизначеності. Ми виявилися замкнутими в сучасності і з важкістю думаємо про майбутнє. Сучасні дослідження впливу на ментальне здоров’я стихійних лих, як-от цунамі, землетруси, пожежі, показують, що більшість людей стійкі до лих, і тільки в невеликої кількості розвиваються порушення, пов’язані з посттравматичним стресом чи соціальні порушення: депресія, домашнє насилля, насилля над дітьми, тривожність тощо. Після стихійних лих людям притаманно шукати надійне місце, але у випадку з Covid-19 таку безпечну зону знайти неможливо¹. В ці дні ми переживаємо досвід невизначеності і тривоги. Біжимо, сподіваючись досягнути мети, але поки не маємо успіху в цій справі. Як люди віри, ми сягаємо основ нашого вірування, включно з Біблією. Хтось може шукати відповідей і рішень, хтось – зручності та миру, хтось – розуміння і натхнення. На мою думку, до сфери особистісних рішень належить віднайдення того, що і як конкретній людині на її духовному шляху удоступнить Біблію. Позаяк Боже слово – живе й діяльне (Євр. 4, 12), то це я особисто шукаю біблійного розуміння того, як діяти в ситуації невизначеності й безнадії. Уже зроблено багато досліджень Covid-19, проте вакцина і належна розв’язка ситуації з пандемією ще не ясні для нашого розуміння. Теперішню ситуацію передає образ бігуна, який ніколи не досягає фінішу. З огляду на це я волію почати свої роздуми словами з Книги пророка Ісаї: «ті ж, що на Господа уповають, відновлюють [свої] сили, немов орел, здіймають крила, біжать, не знають утоми, ідуть уперед, не знемагають» (Іс. 40, 31). В цьому вислові є три слова, на які я хотіла б звернути увагу. Це дієслово «уповати», божественне ім’я «ЙГВГ» (зазвичай його перекладають як «Господь», щоби уникнути вживання найсвятішого імені Бога у єврейській традиції), а також займенник «ті», тобто «вони».

Надія в часи безнадії

Перший термін «уповати», тобто «надіятися», переважно відсилає до почуття довіри і певності в Божій силі тепер, а не до очікувань майбутніх результатів. Він описує людську впевненість у тому, що Бог підтримує всі речі на землі². Що цікаво, єврейський термін «надія» (мікве) – це слово, котре також має значення «збирання (разом)» (Бут. 1, 9 –10; Вих. 7, 19; Єр. 3, 17). Воно уперше зустрічається в історії створення: «Нехай зберуться води, що під небом, в одне місце і нехай з’явиться суша». І так сталося. І назвав Бог сушу – земля, а збір вод назвав морями. І побачив Бог, що воно добре» (Бут. 1, 9 – 10). Божа сила створити світ і контролювати хаос (первісні води) є підставою вірити Йому у всіх можливих ситуаціях. Ця історія створення була написана у вавилонському вигнанні (586 – 538 рр. до Хр.) в період першої національної трагедії, коли Перший Єрусалимський храм був зруйнований, царський дім скасований, а частина населення забрана в полон. Такий спустошливий досвід спрямував релігійних провідників юдеїв переосмислити своє богослов’я, релігійну практику і, вочевидь, суспільне життя загалом. В цій історії творення ми чуємо наголос на тому, що Бог створив час, а тому контролює історію; світ, створений ним, є добрий³ за своєю природою, а тому добро переважить. Зрештою, люди, як образ Божий, можуть управляти землею і подолати хаос. Важливо зазначити, що цей єврейський термін «надіятися» також є одним зі слів, найчастіше вживаних Йовом у однойменній книзі для опису своїх почуттів⁴. Понад те, більшість вчених погоджуються з думкою, що Книга Йова була укладена в часі вавилонського вигнання або одразу після нього⁵. Почуття розпачу і безнадії переважало серед полонених. Пророк Єзекиїл схоплює його доволі добре: «Кості наші висхли, надія наша пропала, прийшов кінець нам» (Єз. 37, 11). Питання або, краще сказати, нарікання, як-от «Чому це сталося з народом? Як це могло статися? Як ми переживемо?», є природними. Автор Книги Йова в дійсності намагається роздумувати над ситуацією і осягає кілька прозрінь щодо того, як спільнота могла б пережити нещастя. Ми ще повернемося до цієї теми.

Благословення і прокляття

Другим терміном у вислові Ісаї є «ЙГВГ» – найсвятіше ім’я єврейської традиції. Це ім’я було відкрите Мойсеєві на початках творення нової спільноти – спільноти обраного народу (Вих. 3, 14). Це ім’я виринає в контексті угоди (Вих. 19 – 24), коли Бог і спільнота Ізраїлю укладають взаємовідповідальні відносини. Висловлюючись біблійною мовою, благословення буде дароване тим, що дотримуються заповідей, і прокляття впаде на людей як розплата за невірність. Книга Второзаконня у 28 розділі містить детальний перелік благословень і проклять. Уважний читач помітить, що благословення і прокляття спричиняють не лише духовні здобутки і втрати, але переважно матеріальні, емоційні та соціальні. Дозвольте навести два відповідні приклади.

Благословення для тих, що живуть праведно, відповідно до заповідей: «…і всі ці благословення зійдуть на тебе… І дасть тобі Господь ущерть: плід твого лона, плід твого скоту, плід твого поля на землі, що її Господь, Бог твій, клявся твоїм батькам дати тобі. Господь відчинить для тебе свою благодатну скарбницю, небо, щоб послати в пору свою дощ тобі на землю і щоб благословити всяке діло рук твоїх […], як слухатимешся заповідей Господа, Бога твого, які заповідаю тобі сьогодні, щоб ти додержував і виконував їх» (Втор. 28, 2, 11 – 12, 13).

Прокляття для тих, що безпутні в дотриманні заповідей: «Господь зішле на тебе прокляття, замішання й страх у всякому ділі твоїх рук, доки не загинеш і не зникнеш притьмом за твої лихі вчинки; за те, що покинув мене. Господь наведе на тебе чуму, доки вона тебе цілком не згладить із землі, куди ти йдеш, щоб зайняти її. Господь поб’є тебе сухотами і пропасницею, запаленням і жаром, посухою й сажкою та зоною, і все те вчепиться тебе, поки не згинеш. […] Господь поб’є тебе шалом, сліпотою й божевіллям» (Втор. 28, 20 – 23, 28).

Тепер уявімо собі Йова, який на самому початку історії (Йов. 1 – 2) представлений як праведна особа, яка робить те, що потрібно. Він не знає, що стається на небі. Це не його справа. Він робить те, що приписане, але всі можливі нещастя падають на нього, тільки його життя лишається незачепленим. Йов почергово зазнає і лих, спричинених людьми, і лих природних. Він має цілковите право запитати: «Як так сталося?»

Друзі та спільнота

І нарешті третім словом з виразу Ісаї, на якому я хотіла б зосередити вашу увагу, є займенник «вони» («ті»). В цьому випадку ми бачимо спільноту бігунів. Я вважаю, що форма множини тут вжита заради наголосу на важливості спільноти в подоланні викликів, втрат і лих. Кетлін М. О’Коннор у своїй книзі «Література мудрості» розділу, присвяченому Книзі Йова, дала назву «Книга Йова і руйнування стосунків». У цьому розділі вона стверджує: «Кожен зв’язок у його (тобто Йова – Авт.) житті руйнується, і його особистий світ переходить до стану хаосу»⁶. Вважаю, що повчальним баченням щодо Книги Йова є те, що приглядається до сфери взаємин. Спалах бурхливих емоцій Йова стається після відвідин його друзів з метою втішити його. Що вони вчинили? Гляньмо у текст:

«Зачувши три приятелі Йовові про все те нещастя, що спіткало його, прийшли, кожен зо свого місця: Еліфаз із Теману, Білдад із Шуаху та Цофар з Наамату. Умовились вони разом, щоб прийти й утішити та розважити його. Але ще здаля кинувши на нього оком, не впізнали його. І заплакали вони вголос, пороздирали на собі одежу, й заходилися кидати порох проти неба понад головами. Сиділи вони так коло нього на землі сім день і сім ночей. І ні один не говорив до нього й слова, бачили бо, що біль був великий вельми» (Йов. 2, 11 –13).

У цьому епізоді бачимо посвяту друзів Йова тому, щоби втішити його у ситуації відчаю. Як зазначали багато вчених, це єдиний позитивний аспект їхньої дії. Навіть тишу можна зрозуміти як відповідний спосіб бути з кимось, хто зазнає болю. Дійсно, Йов сам в’їдливо каже своїм друзям, що це єдина добра річ, яку вони зробили для нього: «Коли б то ви уже замовкли! Це була б ваша мудрість» (Йов. 13, 5). Інші дії друзів, як-от плач, ридання, роздирання одежі і кидання пороху, сім днів скорботи, – характерні частини поховальної практики і скорботного тижня. Друзі Йова своїми діями віртуально поховали його як праведну особу. Це стане зрозумілим, коли прочитаємо діалоги між Йовом та його утішителями.

Насправді цей уявний похорон Йова, здійснений фізичними діями друзів, спричинив його емоційний вибух:

«Нехай загине день, коли я народився, і ніч, що сказала: «Зачався чоловік!» […] Чому вже у лоні матері, не вмер я, як вийшов з утроби, не загинув? Навіщо прийняли мене коліна? Навіщо було мені ссати груди? […] і не було б мене, як закопаного викидня, чи як немовляток, що не бачили світу» (Йов. 3, 3, 11 – 12, 16).

У Книзі Йова зустрічаємо чотири погляди на ситуацію, представлені трьома друзями: Еліфазом, Білдадом і Цофаром, а також молодим чоловіком Елігу, який приєднується до розмови згодом. Кожен із них використовує богословські поняття і принципи, щоби пояснити кошмари Йова. Еліфаз: страждання є наслідком людської діяльності та Божою карою (Йов. 4, 8 – 9). Білдад: Бог справедливий і не може спричинити страждання, тож Йов сам є причиною страждання; він повинен здійснити уважніший перегляд своїх думок і вчинків (Йов. 8, 3 – 4, 13). Цофар: Йов винен (Йов. 11, 6), і немає інших способів пояснити його страждання. Елігу: страждання Йова має виховну мету: «Бог його напоумлює хворобою на ложі та безнастанним болем його костей, тож він відвертається від хліба, й душа його від улюбленої страви» (Йов. 33, 19 – 20). Кожен із утішителів попри те, що виражає свою думку в інший спосіб, заявляє, що Йов є грішником і має покаятися. Страждання витлумачене тільки як знак кари. Чи ви пригадуєте інший приклад того ж виду? Ісус та його учні зустріли сліпонародженого. Вони просто запитали: «Учителю, хто згрішив? Він чи батьки його, що сліпим він уродився?» «Ані він не згрішив, ані батьки його», – відказав Ісус…» (Йов. 9, 2 – 3). Ісус сказав, що можуть бути інші причини нещастя, і це не спосіб, у який його учням варто ставитися до людини. Не судити і запитувати, а показати турботу і любов до тих, що зазнають болю й біди.

Дві реакції Йова

Йов явно не погоджується з друзями і закликає Бога втрутитися. Важливо, що біблійний автор показує два способи реакції Йова на біди. Перший із них він описує доволі коротко: «Приймали ми добро від Бога, а лиха то й не приймати?» У всьому тому не согрішив Йов своїми устами» (Йов. 2, 10). Йов виражає повагу до Бога і передає свою віру, що Бог усім керує. Бог є джерелом всього, що з ним трапляється. Друга реакція представлена у формі емоційного спалаху (плачу) Йова і полум’яно-раціональними розмовами з друзями. У цьому відношенні Рональд Е. Мерфі спостерігає: «…можна укласти список тверджень Йова, котрі заперечують одні одних. Він нападає на Бога (Йов. 7, 20 – 21; 9, 22 – 24; 16, 7– 17) і облещує Бога (Йов. 10, 4 – 12). Його зневіра (Йов. 9, 16 – 18; 14, 18 – 22) узгоджується з його вірою (Йов. 13, 15 – 16; 19, 23 – 27)»⁷. Уважний читач зауважить, що Йов побивається не через свої матеріальні й соціальні втрати. Він сумує через свої взаємини з Богом, через втрату розуміння Божої справедливості, втрату істинної дружби. Він почувається зрадженим як своїми друзями: «Мої брати, немов потік, зо мною віроломні, мов ложе ручаїв бистротекучих, від криги каламутних, що на них купи снігу» (Йов. 6, 15 – 16), так і Богом – «що ти шукаєш у мене провини, розвідуєшся, чи є гріх у мені, хоча й знаєш, що я не провинився, що нікому спастися з руки твоєї? Руки твої мене склали й сотворили, і ти ж мене всього руйнуєш» (Йов. 10, 6 – 8). Процес горювання – не лінійний, він більше нагадує «американські гірки». Це те, що автор Книги Йова нам показує. Коли лиха, невдачі та хвороби падають на нас, ми не можемо знайти якусь раціональну відповідь без того, щоб наші переконання підпали під сумнів, будьмо щирі зі собою і виражаймо те, що відчуваємо. Звернімо всі наші тривоги до Бога і будьмо щирі з Богом.

Нарешті у 38 розділі Бог відповідає Йову. Але як? Питаннями про створення світу, про закони природи, життя диких тварин і насамкінець – про бегемота (Йов. 40, 15 – 24) й левіатана (Йов. 41, 1 – 34). Ці питання мають богословські виміри: 1) світ складніший і ширший, аніж думає Йов; 2) світ створений впорядковано і добрий за своєю природою; 3) є трохи хаотичних елементів, існування яких допустиме, але вони не підважують створений порядок⁸. Бегемот (гіпопотам) і левіатан (крокодил) представляють тимчасове зло, якому дозволено існувати. Вони втілюють загрозу гармонії та порядку створеного світу. Тож Бог питає Йова, чи він може контролювати ці сили.

«А мудрість звідкіля береться?»

Ці питання натякають на авторське зізнання про обмеженість людини як на рівні влади/контролю, так і на рівні розуміння. Дійсно, розуміння людської обмеженості в справі всеохопного розуміння і можливості пояснити все описане у «Похвалі Божій мудрості» (Йов. 28). Цей розділ є пізнішою вставкою до книги. Можливо, він представляє ще одну спробу надати більше аргументів для того, як реагувати на несправедливе страждання і впоратися з невизначеністю. Цей вірш вибудовується навколо питання «А мудрість звідкіля береться? Де розумові місце?» (Йов. 28, 12, 20). Автор вірша виражає захоплення людською спроможністю досліджувати речі, здатністю пробиратися в місцевості, куди навіть дикі тварини не здатні потрапити; але в той же час люди не можуть осягнути мудрість. Іншими словами, мудрість – це привілей Бога, вона вбудована у творіння, але творіння не можуть схопити її. Людині треба прийняти межі розуму і в ширшому вимірі (наприклад, скільки ми ще не знаємо про інші галактики або планети Сонячної системи), і у вимірі вужчому (минуло більш ніж пів року, відколи коронавірус поширився світом, але скільки ми ще про нього не знаємо; дієві ліки та вакцина ще в процесі опрацювання та дослідження). Проте людство не здається: ми досліджуємо всесвіт і продовжуємо боротися з вірусом шляхом досліджень.

І коли врешті Бог промовляє до Йова, він не вказує жодної причини його випадку, але Йов звільнений. Чому? Тому що пережив досвід із Богом. Він зазнав моменту зустрічі Божественного. Йов більше не потребує пояснень:

«…тепер на власні очі тебе виджу. Тому смиряюся і каюсь на поросі та на попелі» (Йов. 42, 5 – 6).

Хоча Йов був дуже різкий у своїх наріканнях на Бога, він був виправданий, а не його друзі. Вони були впевнені, що знають закон і можуть говорити від імені Бога. Але вони помилялися. Їхня «пастирська нарада» і богословський дискурс зазнали невдачі. Книга Йова вчить нас мислити оригінально і не бути легалістами, коли судимо про когось. Нам слід уникати різкого легалізму, позаяк можемо потрапити у комплекс зверхності шляхом творення образу Бога, який відповідатиме нашим сприйняттям. В дійсності, найімовірніше, Йов потребував просто мати свою спільноту і співчутливих друзів. Бог відповідає на наш плач, роблячи так, що до нас приходять люди. Ми повинні осягнути і показати людям те, про що турбуємося. Це дуже важливо. Зазвичай, коли щось стається з нами, ми думаємо, що ми винні. Ми почуваємося відкинутими. Це важливо показувати. Сказати «вибачте», взяти за руку і вислухати. Ми більше допомагаємо слухаючи, аніж пояснюючи. Йов осягнув не пояснення, а розраду. Не намагайтеся створити сенс, просто будьте там.

Підсумувати роздуми на тему біблійних просвітлень щодо ситуації з Covid-19 я можу таким переліком:

Біжімо далі, не здаваймося, пам’ятаймо, що це довгий марафон.
Будьмо щирі зі собою, приймаймо обмеження.
Якщо ви не знаходите сенс, то внесіть його у те, що видається беззмістовним.
Будуймо спільноту підтримки людей.
Довіряймо Богові та не біймося виражати страхи, незгоду, біль.
Будьте певні, що Бог забезпечить вас силою для подолання лих.

Галина Теслюк, біблістка, доцентка кафедри біблійних наук філософсько-богословського факультету УКУ

переклад з англійської Володимира Мороза

Християнство в часи пошесті

о. д-р Томаш Галік

Наш світ хворий.

Я веду мову не про пандемію коронавірусу, а про стан нашої цивілізації, що виявляється в цьому глобальному феномені. В біблійній термінології ця всезагально поширена пошесть є знаком часів.

На початку цього незвичайного періоду посту багато з нас думали, що епідемія матиме наслідком якесь короткотермінове знеструмлення, паузу звичайної діяльності суспільства, – щось, що ми зможемо перечекати, а незабаром все вернеться до попереднього стану. Проте з плином часу реальність стає все яснішою. Не вернеться. І не вийшло б добра з того, якби ми намагалися таки відкотити ситуацію до початкового етапу. Після здобуття цього глобального досвіду світ вже не буде таким, як досі, і, можливо, навіть не повинен таким бути.

Природньо, що в часи великих лих нас турбують передусім засоби для матеріального виживання, але «не хлібом єдиним живе людина». Прийшов час роздумати над глибшими смислами цього виклику для безпеки нашого світу. Неуникний процес глобалізації, як видається, сягнув свого піку. Глобальну вразливість глобального світу тепер легко побачити.

Який виклик ставить ця ситуація перед християнством і Церквою – одним з перших «глобальних гравців», а також перед богослов’ям?

Церква має бути «польовим шпиталем», як запропонував Папа Франциск. Церква не повинна лишатися в чудесній ізоляції від світу, але вільним рішенням зрушити свої межі й надати допомогу там, де люди фізично, ментально, соціально і духовно страждають. Таким чином Церква може спокутувати рани, завдані її представниками зовсім нещодавно найбеззахиснішим. Але спробуймо ще глибше обдумати цю метафору і застосувати ці думки до практики.

Якщо Церква має бути шпиталем, вона повинна, звісно, пропонувати турботу про здоров’я, соціальну і благодійну опіку, як це було з початків її історії. Проте Церква має сповняти також інші завдання. Вона має кілька ролей: діагностичну (визначення «знаків часів»), попереджувальну (творення «імунної системи» в суспільстві, в якому розповсюджені злісні віруси страху, ненависті, популізму і націоналізму) і зцілювальну (подолання травм минулого через прощення).

Торік перед Великоднем згоріла катедра Нотр-Дам у Парижі. Цього року під час посту не було богослужінь в сотнях тисяч церков, синагог і мечетей на кількох континентах. Як священник і богослов, я роздумую про ці порожні і замкнуті церкви, як про знак і виклик від Бога.

Розуміння Господньої мови в подіях нашого світу потребує мистецтва духовної проникливості, котра своєю чергою закликає до вдумливого відсторонення від накручених емоцій і наших упереджень, а також від проєкцій наших страхів і бажань. В моменти пошесті образи злого і мстивого Бога поширюють страх. Такі образи Бога були мливом для млина атеїзму впродовж століть.

В часи хвороб я не бачу, що Бог є кимось на зразок недружньо налаштованого директора, який зручно сидить собі за кулісами, в той час, як звершуються події нашого світу. Навпаки, я бачу в Богові джерело сили, яка діє в тих, котрі в подібних ситуаціях виявляють солідарність і жертовну любов (включно з тими, котрі діють без «релігійної мотивації»). Бог є смиренною і стриманою любов’ю.

Не можу не задуматися про те, чи час порожніх і замкнутих храмів не є якимось видом попередження перед тим, що може статися в доволі близькому майбутньому. Це те, подібне до чого могло б статися за декілька років у значній частині нашого світу. Маємо багато попереджень через приклади подій у багатьох країнах, де все більше і більше церков, монастирів і духовних семінарій порожніли і зачинялися. Чому ми так довго приписували те, що відбувається, зовнішнім впливам («секуляристському цунамі»), замість того, аби усвідомити, що черговий розділ історії християнства підходить до свого кінця, і час підготуватися до наступного?

Можливо цей час порожніх будівель храмів символічно виявляє приховану порожнечу церков і їх ймовірне майбуття, незважаючи на те, що вони роблять серйозні спроби показати світові цілковито інше обличчя християнства. Ми думали забагато про навернення світу і мало – про навернення себе самих: не про просте вдосконалення, а про радикальний перехід від статичного «буття християн» до динамічного «становлення християн».

Коли середньовічна Церква надмірно вживала заборону в якості кари і ці «генеральні удари» всієї церковної машини означали, що церковні служби не служили, а Святі Тайни не вділяли, то люди почали все більше шукати особистий зв’язок з Богом. Розповсюдилися мирянські братства й містицизм. Підйом останнього, певно, допоміг вмостити шлях Реформації – не лише тій, що її представили Мартін Лютер і Жан Кальвін, але також католицькій реформації, поєднаній з єзуїтами та іспанським містицизмом. Можливо, дослідження споглядання змогло б допомогти доповнити «синодальний шлях» до нового реформаційного собору.

Заклик до реформи

Можливо, нам слід було б сприйняти теперішнє утримання від релігійних служб і діяльності Церкви як кайросу в якості нагоди зупинитися й поринути в цілковиту рефлексію перед Богом і з Богом. Я переконався, що прийшов час роздумати над тим, як продовжити шлях оновлення, яке Папа Франциск назвав необхідним: не спроби повернутися до світу, що вже більше не існує, або покладання на зовнішні структурні реформи, а натомість зміни в напрямку осердя Євангелія, «подорожі до глибин».

Ми справді вірили, що можемо вирішити проблему нестачі священників у значній частині Європи та ще десь шляхом їх імпорту з Польщі, Азії й Африки? Звісно, ми мусимо серйозно зупинитися над пропозиціями Синоду для Амазонії, але в той же час маємо забезпечити більшу сферу для служіння мирян у Церкві. Нам слід пам’ятати, що на багатьох теренах Церква вижила без духовенства впродовж цілих століть.

Можливо, цей «стан небезпеки» є показником нового обличчя Церкви, історичним прецедентом. Я переконався, що нашим християнським громадам, парафіям, конґреґаціям, церковним рухам і монашим спільнотам варто прагнути ясніше вималювати собі ідеал, який спричинив постання європейських університетів: об’єднання учнів і вчителів, школа мудрості, в якій правду шукають шляхом диспуту, а також глибокого споглядання. Такі острови духовності й діалогу могли б бути для хворого світу джерелом сили, що зцілює. У переддень свого обрання Папою кардинал Хорхе Берґоліо цитував епізод із книги Одкровення, в якому Ісус стоїть перед дверима й стукає. Він додав: «Сьогодні Ісус стукає зсередини церкви і хоче вийти назовні».

Протягом років я розмірковував над добре відомим текстом Ніцше «Притча про божевільного» (з книги «Весела наука» – ред.), головний персонаж там – дурень, якому єдиному дозволено говорити правду, – оголошує: «Бог мертвий». Цей розділ закінчується входженням божевільного до храму, аби заспівати «Богові вічний упокій» і запитати: «Чим же, як не могилами і надгробками Бога, є ці церкви?» Я мушу погодитися, що впродовж тривалого часу різні форми Церкви видавалися мені холодними і бундючними надгробками мертвого бога.

Виглядає так, що багато наших церков будуть порожніми цього Великодня. Ми читатимемо епізоди з Євангелія про порожню гробницю в якихось інших місцях. Якщо порожнеча церков є спомином про порожню гробницю, не проігноруймо голос згори: «Його нема тут: він воскрес. [Він] випередить вас у Галилеї…» (Мр 16,6-7).

Питання, котре має спонукати до роздумів цього Великодня, таке: Де є Галилея тепер; де ми можемо зустріти живого Христа?

Соціологія фіксує, що кількість віруючих у світі (як тих, хто цілковито ототожнює себе з традиційною формою релігії, так тих, хто приймає догматичний атеїзм) падає, в той час, як зростає кількість шукачів. На додачу, зростає кількість «апатеїстів» – людей, яким байдуже до релігійних питань або традиційної відповіді на них.

Головна лінія поділу проходить не між тими, котрі сприймають себе як релігійних, і тими, котрі сприймають себе як нерелігійних. Шукачі є і серед віруючих (ті, для кого віра є не спадком, а шляхом), і серед невіруючих, які відкидають релігійні уявлення оточення, але таки мають тугу за чимось, що задовольнило б їхню жагу знайти сенс.

Я переконався, що «Галилея сьогодення», в якій ми мусимо шукати Господа, що пережив смерть, – це світ шукачів.

Шукання Христа серед шукачів

Теологія визволення вчить нас шукати Христа серед людей на периферіях суспільства. Але також необхідно шукати його серед людей, які марґіналізовані в Церкві. Якщо ми хочемо з’єднатися з ними, як учнями Христа, то повинні спершу відмовитися від багатьох речей.

Ми маємо полишити багато попередніх уявлень про Христа. Він – воскреслий – є радикально змінений досвідом смерті. Як читаємо в Євангеліях, навіть його найближчі і найдорожчі не могли його впізнати. Ми не маємо приймати всі новини, що нас оточують. Ми можемо впиратися, прагнучи доторкнутися його ран. Втім, де ще ми з певністю зустрінемо їх, як не в ранах світу і ранах Церкви, ранах тіла, котре він собі прийняв?

Ми повинні відкинути наші прозелітичні цілі. Ми не вступаємо у світ шукачів, щоби навернути їх настільки швидко, як це тільки можливо, і втиснути їх до існуючих інституційних та ментальних обмежень наших церков. Ісус також не намагався втиснути таких «загублених овечок дому Ізраїлевого» назад в структури сучасного йому юдаїзму. Він знав, що нове вино повинне бути налите в нові бурдюки.

Нам слід взяти нові і старі речі зі скарбниці традиції, яку нам було довірено, і зробити їх частиною діалогу з шукачами – діалогу, в якому ми можемо і мали б взаємно вчитися одні в одних. Ми повинні вчитися радикально розширювати межі нашого розуміння Церкви. Для нас більше недостатньо великодушно відчиняти «дворище язичників». Господь уже постукав зсередини і виходить, а наша робота – шукати його і слідувати за ним. Христос пройшов крізь двері, які ми замкнули зі страху перед іншими. Він пройшов крізь стіну, якою ми себе оточили. Він відкрив простір, широта і глибінь якого спричинили наше запаморочення.

На самому початку своєї історії рання Церква юдеїв і поган пережила знищення храму, в якому Ісус діяв і навчав своїх учнів. Тогочасні юдеї знайшли відважне і творче рішення. Вони замінили вівтар знищеного храму єврейським сімейним столом, а практику жертвопринесення практикою приватної і спільної молитви. Вони замінили приношення всепалення і криваві жертвоприношення роздумами, хваліннями і вивченням Писання. Приблизно в той сам час раннє християнство, прогнане з синагоги, знайшло свою нову ідентичність. На руїнах традицій юдеї і християни навчилися по-новому читати закон і пророків, а також заново їх тлумачити. Чи ми тепер не в подібному становищі?

Бог у всіх речах

Коли Рим впав на початку V століття, з різних боків постійно лунали пояснення того, що сталося. Погани бачили в цьому кару богів за прийняття християнства, а християни – Божу кару Римові. Святий Августин відкинув обидва пояснення. В цей вирішальний час він розвинув своє богослов’я давньої битви між двома конкурентними містами. Не християн і поган, а двох видів любові, що присутні в людському серці: любові себе, що близька до трансцендентності (amor sui usque ad contemptum Dei), і любові, що віддає себе й таким чином знаходить Бога (amor Dei usque ad contemptum sui). Наш час цивілізаційної зміни кличе до вироблення нового богослов’я сучасної історії і нового розуміння Церкви.

«Ми знаємо, де є Церква, але не знаємо, де її немає», – навчав православний богослов Павло Євдокімов. Можливо те, що останній Собор сказав про католицькість та екуменізм потребує осягнення глибшого змісту. Настав час для ширшого і глибшого екуменізму, для сміливого пошуку Бога у всіх речах.

Звісно, ми можемо сприйняти цей піст порожніх і беззвучних церков, як менш ніж короткий і тимчасовий захід, що скоро забудеться. Але ми також можемо зрозуміти його, як сприятливий момент для пошуку нової ідентичності християнства у світі, що докорінно змінюється в нас перед очима. Теперішня пандемія – це напевно не єдина глобальна загроза, яку наш світ зустрічає тепер і зустріне в майбутньому.

Сприймімо наближення Великоднього часу, як виклик, що спонукає шукати Христа заново. Не шукаймо живого серед мертвих. Шукаймо його відважно і завзято; не приголомшуймося, якщо він з’явиться перед нами як чужинець. Ми впізнаємо його за його ранами, за його голосом при довірливому звертанні до нас, за Духом, який приносить мир і проганяє страх.

Томаш Галік – професор соціології Карлового університету в Празі, президент Чеської християнської академії та університетський капелан. В часи комуністичного режиму був активним у підпільній Церкві. Лауреат Темплтонівської премії, почесний доктор Оксфордського університету.

Стаття датована 3 квітня 2020

Оригінал в America

Переклад з англійської Володимира Мороза

Страсний тиждень під час епідемії

Страсний тиждень, який доводиться переживати в період епідемії, став для християн особливим часом, щоби дати щире свідчення досвіду Христа розп’ятого і воскреслого – пише для КАІ о. Юзеф Августин, ТІ, відомий душпастир і реколекціоніст. Він звертає увагу на те, що не йдеться про свідчення словом, а передусім ділом, на яке вказує Христос: молитва, піст і милостиня.

«Як можна вихвалятися власними успіхами чи дати звести себе зі шляху, (…) якщо терпіння, які зносимо у земному житті, є спрівпрацею з Богом? (…) Нехай же Бог переведе нас милостиво через цей період, але передусім нехай веде нас до Себе» Дітріх Бонгьофер.

Теперішня драматична ситуація, в якій ми опинилися, це чималий виклик і випробування. Сьогодні, в час епідемії, не можемо служити вірним так, як це робили святі далекого минулого, які, незважаючи на небезпеки, опікувалися хворими, і за це часто розплачувалися життям.

Тож як сьогодні можемо служити ближнім і допомагати їм? Нема однієї відповіді для всіх. Посилена уважність до того, що діється довкола нас, в родинах, лікарнях та суспільстві разом з витривалою молитвою про світло Духа Святого можуть нам підказати, що ми, як спільнота Церкви, а також конкретно «я» – як священник, богопосвячена особа, мирянин, міг би зробити.

В соціальних мережах можемо натрапити на добрі зразки для наслідування. Один парох за кошти, зібрані на придбання нових сповідальниць, закупив для лікарні засоби захисту. Інший, не маючи змоги відвідувати хворих, телефонує їм, щоб таким чином підтримати, підбадьорити. Багато парафій почали транслювати богослужіння онлайн. Одна з архиєпархій започаткувала інформаційну лінію «Священник на зв’язку». Деякі реколекційні будинки проводять духовні вправи онлайн. Це кілька прикладів з посеред багатьох інших.

Відчуваємо загрозу, переживаємо за своє майбутнє і за майбутнє своїх рідних, переживаємо за майбутнє наших справ і проєктів, які ми вибудовували нераз ціною самозречень, жертв і посвят. Тому наші побоювання і відчуття небезпеки не складно зрозуміти. Проте, не можемо їм піддатися. Потребуємо свідомого, зробленого у повній свободі, акту віри, що Христос, наш Господь і Жених, піддає випробуванню нашу вірність і нашу любов; даруючи нам «годину милосердя», щоб ми могли очистити наші серця, поглибити нашу мотивацію любові й служіння і Йому, і людям. Це особливий час благодаті, завдяки якому ми можемо побачити «на що ми здатні і як далеко просунемося у служінні Йому і прославі» (св. Ігнатій Лойола, Духовні вправи, № 322), в інших, значно важчих обставинах, ніж дотепер. Це Його великий виклик для нас. Сьогодні Ісус чекає від нас ширшої участі людської і духовної, сильнішої та щедрішої любові, любові більш творчої. Обмеження, які на нас накладено необхідністю зоставатися вдома, як для священників, так і для богопосвячених осіб і мирян, це не «вільний час», не час відпочинку, який дозволяє зосередитися на особистих справах. Наші апостольські, душпастирські, місійні обов’язки не поставлено на паузу на час карантину. Чи ми, як люди віруючі, маємо право пасивно спостерігати за жертовною, відданою працею медичних служб, стараннями і зусиллями безлічі чиновників – всіх, чия праця є необхідною для нашого щоденного функціонування в період епідемії? Ніхто не міг передбачити такого драматичного розвитку ситуації, тому ніхто до неї завчасно не міг приготуватися. Треба зрозуміти, що маємо озброїтися терпеливістю і розумінням щодо якихось недопрацювань і тимчасових недоліків. Епідемія, яка – як кажуть особи компетентні – може тривати кілька місяців, вимагає від усіх нас виняткової солідарності. Ми повинні співпрацювати з тими, котрі ведуть боротьбу на першій лінії фронту. Слід піднятися понад усіма світоглядними, релігійними, політичними і суспільними поділами.
Дехто порівнює ситуацію спричинену короновірусом, з воєнним часом. Відкрито заявляє: «Ми на війні». Війна – це час небезпеки для життя, час ненависті і вбивств, вона виводить на яв і вивільняє не тільки те, що в душах найкраще, а й те, що найгірше. Теперішня епідемія – час великого випробування і спокуси. Запрошення до більшої любові завжди пов’язане з сильнішою атакою злого духа. Так було в житті вибраного народу, його пророків, царів, так було в житті Ісуса, Його учнів; так було в житті безчисленного числа мучеників, пустельників, містиків, святих. Але так було і є в житті кожної віруючої людини, яка нічим не виділяючись у суспільстві, вступала в боротьбу за життя в чистоті сумління та вірності Христові.

До чого ми спокушувані? До того самого, до чого був спокушуваний Ісус: щоб перейматися собою, своїми страхами і хвилюваннями, до негайного заспокоєння голоду нашого тіла, голоду емоційного, голоду нашого «его», яке надто зросло в період успіху і час, коли нам щастить. Хоч сатана спокушає Ісуса так, як і будь-яку іншу людину, однак Ісус переживає спокуси інакше, ніж ми, бо в Ньому нема найменшої прив’язаності до пристрасті. Але й до Нього сатана каже: «Зроби камінь хлібом, втамуй тілесний голод по сорока днях суворого посту. Зроби це негайно: тут і тепер, за будь-яку ціну, без врахування того, ким ти є і до чого зобов’язаний». Як і Христос, ми спокушувані до уникання – будь що – терпінь і хреста: ціною переступу заповідей, наших зобов’язань щодо Церкви, рідних, одне слово, ціною зради сумлінню.

Ісус, чуючи благеньку потіху Петра: «Господи, нехай тобі це (страждання) не станеться» реагує суворим словом: «Геть від мене, сатано!» Бо тільки сатана може дати людині обіцянку, що в її житті не буде терпіння, туги й болю. Вже після Воскресіння Ісус, наче повертаючись до тієї розмови з Петром, пообіцяв йому якраз протилежне: «Страждатимеш. Простягнеш свої руки й інший тебе підпереже та поведе, куди ти не захочеш». Але разом з тим, Ісус обіцяє Петрові, що це буде й час благодаті, наслідування Його хреста, час остаточного з’єднання з Ним навіки.

Епідемія є джерелом величезного страждання для мільйонів людей. Йдеться не тільки про тих, хто бореться з хворобою і тих, хто в безпосередній небезпеці, а й про їхні сім’ї, про всіх, кому як картковий будинок, рухнув їхній світ, що його вони роками зводили, докладаючи великих зусиль: професійна діяльність, життєві плани, кар’єра, мрії.

Щораз більше усвідомлюємо, що після епідемії доведеться нам докласти величезних зусиль, людських і духовних, щоб могти повернутися – якщо Бог дозволить – до нормального життя особистого, сімейного, суспільного, професійного і церковного. Це вимагатиме від нас не тільки відмови від багатьох речей, а передусім глибокої застанови над цивілізацією, з якої не тільки користаємо, а яку безкритично будуємо, приймаючи – нерідко без жодного стримку – все, що вона нам пропонує.

Можливо, необхідність обмеження споживацтва виявиться спасительною для нашого особистого, сімейного, суспільного життя, для країни і для планети, яка вже не здатна перетравити всього цивілізаційного сміття й непотребу?

А як час «після епідемії» вплине на душпастирство в наших парафіях, на апостольство? Це питання відкрите. Карантинні обмеження, які сьогодні унеможливлюють звичне душпастирювання, виявляють те, наскільки сильно наше щоденне життя залежить від довіри, доброзичливості та щедрості вірних. Якщо будемо відкриті на дар розпізнавання і на Духа Святого, потрясіння, якого зазнаємо, може привнести у наші спільноти такі необхідні сьогодні здорову закваску і запал. Слід молитися про глибоку віру в те, що нас провадить Христос, Глава Церкви.

Церква є частиною людства і до нього теж послана. Воскреслий Христос, прощаючись з учнями, довіряє їм місію, посилає їх на увесь світ: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи». Сьогоднішній час страждання людства для учнів Христа – особливий час для навчання всіх народів. Цю епідемію людство переживає тоді, коли христиняни урочисто спогадують страждання, смерть і воскресіння Ісуса. Це особлива нагода, щоб дати людству, суспільству в якому живемо, а також нашим церковним спільнотам, щире, відкрите і щедре свідоцтво про наш досвід Христа розп’ятого і воскреслого. І не лише словами (їх не бракує у медійному просторі), але перш за все нашими вчинками, на які вказує сам Христос: молитва, піст і милостиня.

На час епідемії нашим першим апостольським обов’язком є щира і щедра молитва: особиста і спільнотна. Вона дає заспокоєння, полегшу, розуміння життя, відкритість на власне життя і життя ближніх. Ми не є господарями життя, ані особистого, ані життя наших ближніх. Воно нам не належить. Кожна його хвилина є справжньою ласкою і даром. Наше життя – в руках Божих, і саме тепер, під час епідемії, починаємо це краще розуміти. Це на молитві, святий Бог, кріпкий і безсмертний, якого призиваємо, вказує нам, якими абсурдними є наші щоденні дрібні страхи, що нас терзають, не даючи нормально працювати, спати, будувати стосунки з іншими. Наші страхи отруюють не лише наше життя, а й життя наших рідних. Особливим чином отруюємо нашими страхами життя наших дітей. Якими ж виразними є слова Псалмопівця: «Вони Господа не призивають, тим і дрижатимуть від страху». Гарний приклад молитви в час епідемії показали нам італійські католики, яких так болісно торкнулося лихо. Вони ініціювали безперервну молитву вервиці. Кожен може долучитися до неї, обираючи конкретну годину. «Ми подумали про зміцнення зв’язків у нашій спільноті, Церкві та державі, Італії, через обійми молитви», – написали організатори.

Нарівні з молитвою потребуємо посту, обмеження себе. Це другий вид духовної практики, до якої так наполегливо заохочує Христос. Піст і милостиня роблять нашу молитву вірогідною. Завдяки витривалому практикуванню Христової тріади: молитви, посту і милостині, починаємо розуміти, що істинним джерелом нашої згуби і кривд, яких завдаємо іншим, є не стільки окремий конкретний гріх, скільки прив’язаність до нього, що закорінена в людській «пра-вині» (Герман Гессе), у первородному гріхові. Це ми, священники, особи богопосвячені, миряни заангажовані в релігійне життя, повинні мати глибоку свідомість суті людського гріха та вміти розпізнати «пожежу власного сумління». Бо це вони дають нам справжнє пізнання, що «великого нашого довгу сплатити не зможемо, хіба-що Бог по нашій смерті схоче милосердно поглягнути на нас і прийняти до своєї благодаті» (Герман Гессе). Однією з найбільших проблем нашої цивілізації сьогодні є відмова від метафізики та релігійної моральності. Це призводить до того, що гідність людського життя наче висить у вакуумі, видана в руки тих, хто приймає закони: демократичних політиків або тиранів, залежно від політичного устрою. Без чистого сумління, вірного розуму (recta ratio), людське життя стає ще одним товаром на продаж. Важливим, на сьогодні, різновидом посту є спокійне прийняття усіх зречень, обмежень і терпінь, які накидає нам час епідемії.
Третім нашим апостольським ділом є милостиня. Її суть – наша щедра участь у допомозі потребуючим: хворим, їхнім сім’ям, лікарям, медсестрам, усім, хто на першій лінії фронту. Можемо ділитися тим, що маємо. Наша активна діяльність у цей складний період це також сповнене поваги ставлення до всіх: тих, кого зустрічаємо випадково, але перш за все, до наших рідних, з якими в ці дні перебуваємо під одним дахом. Нашої особливої уваги й ніжності потребують діти і молодь, яка позбавлена зустрічей з друзями, можливості вільно бавитися в ці гарні сонячні весняні дні. Це для них важкий час. Наше тепло, ніжність, доброта, щирий інтерес до їхніх справ увійдуть глибоко в їхню пам’ять і серце. Згадуючи – коли стануть дорослими – ці складні часи, вони будуть нам це пам’ятати. Адже друга пізнають у біді.
Тепер, підчас Страсного Тижня, який відзначатимемо особливим чином – без фізичної присутності вірних – пригадаймо свідчення віри й любові до Христа розп’ятого пастора Дітріха Бонгьофера, мученика і антигітлерівського діяча*. У в’язниці, перед обличчям смерті, писав: «Люди йдуть до Бога у своїх бідах, благають помочі, просять щастя і хліба, порятунку в хворобі й смерті. Так роблять усі. Люди йдуть до Бога також в Його бідах, знаходять Його, бідного та зганьбленого, без даху й хліба; бачать Його обплутаного гріхом, слабкістю і смертю. Християни йдуть до Бога в Його терпіннях. (…) Християни стоять біля Бога в Його терпіннях і це відрізняє християн від поган».

Йдемо до Бога, бо сьогодні дуже Його потребуємо, як дитина потребує тата й мами. Йдемо до Нього, бо без Його благодаті нічого доброго зробити не можемо. Йдемо до Нього, бо це Він нас кличе, але не для того, щоб нам докоряти, а щоби нас пригорнути, додати відваги, зрозуміти. Йдемо, щоб розповісти Йому про нашу безпорадність, розгубленість, страх, і про наші прагнення, надії та радощі. Йдемо до Бога, щоб відчути Його божественне співчуття. Йдемо до Нього, розп’ятого і воскреслого Господа, який переміг сатану, гріх і смерть.

Але ми також йдемо до Бога у Його Божих муках, у Його приниженні та упокоренні, написаних на обличчі розп’ятого Ісуса, а також на обличчях усіх тих, з ким Ісус ототожнив себе. «Все, що ви вчинили одному з цих найменших, мені вчинили».

Цими днями ми стали свідками болю й страждання всього людства, мученого хворобою, смертю, страхом перед майбутнім. Біда й терпіння кожної людини стають бідою й терпінням самого Бога. Він настільки любить кожну людину, що ідентифікує себе з нею до останку. Радість і щастя, тугу і страждання кожного з нас сприймає як власну. Розп’ятий Ісус бере на себе кожну людську долю. Надмір людських страждань іноді розчавлює життя людини: тіло, психіку, душу: «Бог схотів придавити Його стражданнями», – каже Ісая про Слугу Господнього. Роздумуючи на Страсному Тижні над розчавленим терпіннями тілом Слуги Господнього, можемо добачити в Ньому розчавлене терпіннями обличчя людства. «Бог приходить до всіх людей у їхніх бідах, годує своїм хлібом тіло й душу, помирає на хресті за християн та язичників і прощає провини обом» – писав підчас великої війни, перед лицем власної смерті, великий свідок любові до Ісуса Дітріх Бонгьофер.

* Дітріх Бонгьофер (1906-1945), пастор, харизматичний богослов. 9 квітня повішений у концтаборі Флосенбурґ за особистим наказом Гітлера два тижні до приходу американських військ.

Переклад з польської Ліди Мідик

Оригінал статті польською: Katolicka Agencja Informacyjna

Людська гідність в часи загрози

Юзеф Августин, ТІ

«Так, настав час призадуми. Ви гадали, що достатньо відвідати Бога в неділю, щоб бути господарями своїх днів» (Альбер Камю «Чума»).

Епідемія сколихнула світ, вибудовуваний в епоху глобалізації. За якихось кільканадцять днів коронавірус дістався – завдяки тій же глобалізації – майже до усіх країн світу. Та суспільно-економічна ситуація, яка зараз склалася, без сумніву стала суворим іспитом для усіх громадян, урядів, політиків, культурних діячів, міжнародних організацій, дослівно – для всіх. Коронавірус дуже «демократичний» і «справедливий», однаково атакує бідних і багатих, малих і великих світу цього. Зрештою, останні, через свої численні контакти, навіть більшою мірою в групі ризику. «Принаймні тепер ситуація була зрозумілою, зараза стосувалася усіх» (А. Камю).

Багато хто порівнює епідемію з війною, одночасно підкреслюючи, що ворога складно розпізнати, звідси випливає, що його складно піймати, він непередбачуваний і підступний. Болісно переконалися у цьому зірки спорту й політики, котрі, насміхаючись з епідемії, злегковажили заходи безпеки і стали жертвами хвороби.

1. Епідемія, відвічний людський ворог, пригадує нам сьогодні, що у питаннях крихкості людського життя, попри увесь цивілізаційний прогрес, небагато змінилося. Деякі загрози ми трохи віддалили від себе, вдаючи при цьому, що вони ліквідовані. У ЗМІ щораз частіше з’являються тексти з заголовками на кшалт: «Короновірус оголив «світ»… Показав марноту, облуду, лицемірство» тощо. Не будемо тут ідентифікувати ті «світи», які оголює коронавірус. Проте, якось мірою це стосується усіх «світів», хоч може в різних діапазонах. Світу релігії в тому числі.

Без сумніву, ця епідемія це важкий іспит для «людей Церкви»: духовенства і мирян, настоятелів і підлеглих, тих, хто практикуючий вірянин і тих, які занедбують дотримання релігійних правил. В цій ситуації постає базове питання про суть нашого щоденного досвіду віри: чи наші релігійні практики є виразом формальності, чи знаком відчування Бога, який справді діє в нашому житті тут і тепер. Парадоксально, що тимчасова неможливість брати участь у недільній Літургії, прийняття Причастя, участі (особливо тепер під час Великого Посту) у Хресній дорозі – може стати для нас викликом, завдяки якому станемо перед Богом і перед власним сумлінням у щирості серця. Сьогоднішні обмеження парафіяльних молитовних практик можуть стати для нас справжніми реколекціями.

2. В періоди добробуту, успіху і позірного спокою ми легко піддаємося ілюзії, що наше життя – в наших руках і можемо його на свій розсуд впорядковувати, формувати, змінювати.

Для творців «нової цивілізації», котрі гордовито, легковажно трактують права природи, протиставляючи їм досягнення культури, майже в кожній галузі, короновірус нагадує про могутність природи та її права, яким людина підлягає незалежно від того, чи їй це подобається, чи ні. Хвороба ні в кого не просить дозволу і ні в кого не питає думки.

Безперечно, світ подолає теперішню епідемію. Науковці винайдуть вакцину. Однак все це – тільки до наступної загрози… Але коли минає загроза, всупереч очевидним фактам ми знову піддаємося ілюзії, що оце зараз назавжди починається ера безпеки і спокою. Нема нічого ілюзорнішого. Нова загроза зазвичай приходить непередбачувано. Так вже було в історії людства і так є тепер. І ніщо не вказує на те, що цей порядок речей зміниться. «По-суті, зарази є чимось звичайним, але важко в них віриться, коли на нас звалюються», – підсумовує А. Камю.

3. Крихкість людського життя і пов’язані з нею загрози є важливим елементом антропології. Втрата з поля зору остаточного призначення людини, її остаточної цілі та сенсу життя стає – в ситуації безпосередньої загрози – джерелом занепокоєння, втрати рівноваги, розпачу. Псалмопівець каже: «Ті, хто не взиває до Бога, тремтять зі старху» (Пс. 14, 5).

«Якщо треба буде – помремо. Баста. Що можемо зробити? Руками ж цього не втримаємо», – сказав один італієць під час вуличного опитування. Пам’ять про останні речі (смерть, суд Божий, небо, пекло – прим. Ред.) допомагає менше фокусуватися на відчутті загрози, а пробувати знайти вихід з неї, будувати надію, взаємодопомогу, шукати Бога. Хвороба і смерть не є кінцем того, що для нас найдорожче, найважливіше, єдине. «Є цінності, які за жодних обставин не можна принести в жертву в ім’я ще вищої цінності і які стоять понад збереженням фізичного життя» (Бенедикт XVI).

4. Теперішня епідемічна загроза вчить нас бути покірними перед життям та його крихкістю, вчить більшої поваги до прав природи та їхнього Творця. Наше занурення у віртуальний світ картинок і вражень, де все відбувається в один дотик пальця, спотворює й викривлює дійсність реального світу. У природі, в фізичному розвитку, духовному розвитку, у міжлюдських стосунках ніщо не стається раптово, в один клік. Усе відбувається повільно, є процесом, розвивається поступово, вимагає праці, зусиль, зобов’язань, а часом і терпіння. Сьогоднішня епідемічна загроза вимагає від нас саме того, чого вимагає й саме життя на кожному етапі свого розвитку: уваги, терпеливості, вміння чекати, метафізичного погляду, чистого сумління.

Безсумнівно, джерело нашого почуття загрози випливає також з факту відмови від метафізики, духовності і релігії. В ситуації загрози для життя людина опиняється у «безпорадній самотності». Не йдеться про ізоляцію від ближніх та усамітнення, а про внутрішню самотність серця перед Богом. Усі рефлексії, які сьогодні висновуємо, звучать банально й порожньо. Людина потішає і підтримує іншу людину тільки до певної межі. Поза нею кожен зостається сам на сам зі своїм страхом, браком відчуття безпеки. Навіть наші найближчі в ситуації, коли є загроза життю, завжди залишаються назовні того, що відбувається в людській душі змученій страхом, болем чи розпачем. Хвилювання за себе і своїх найближчих є голосним благанням серця про Божу присутність, Його силу й любов у нашому житті.

5. Теперішня загроза епідемії не є першою в історії. Нещодавно папа Франциск здійснив паломництво до чудотворного образу Матері Божої Здоров’я Римського Народу (Salus Populi Romani) та чудотворного хреста святого Марчелло, перед котрим молилися римляни в 1522 році у розпал епідемії чуми. Коли у 1625–1629 роках у Вільнюсі скаженіла епідемія, святий Андрій Бобола та його співбрати несли хворим духовну та людську поміч. Багато з них віддали життя у служінні жертвам пошесті. Жертвою допомоги хворим на холеру був Кароль Антонєвіч, ТІ, а блаженний Вінкентій Фреліховський помер у концтаборі Дахау, служачи хворим на тиф. В наші дні хворими на епідемії займаються спеціальні медичні служби, фінансовані державними інституціями. Але як люди Церкви, духовні та миряни, ми повинні питати себе, яким повинне бути наше служіння вірним в час епідемії. Відповідь вимагала б розпізнавання, відкритості, а понад усе – молитви про світло Святого Духа. Парадоксально кажучи, саме сьогодні, в час біди, можемо, бодай частково, відновити втрачену через надужиття стосовно неповнолітніх довіру вірних та через наші дії перед обличчям навислої загрози. Вірогідними, однак, можуть стати тільки ті пропозиції, котрі будуть виразом чистоти серця та істинної любові до Бога й ближнього.

6. Мова душпастирської проповіді в період загрози, браку відчуття безпеки мусить бути зрозумілою, точною, недвозначною. Вислови «Ісус не передає зарази», «у церкві ми в безпеці» – є неточними, двозначними. Це звороти, які легко можуть ввести в оману просту людину. Ісус не розносить заразу, але негігієнічне уділення Святих Тайн може стати причиною інфікування. Послух наказам і заборонам уряду та рекомендаціям єпископів є проявом покори та дисципліни. Нещодавно мені зателефонували з питанням: «Що маю зробити, аби моє сумління було спокійним, бо мій отець парох…». Я відповів: «… слухатися священника, так, як він слухається єпископа». Сьогоднішня нетипова, надзвичайна душпастирська ситуація показує наскільки умовними можуть бути деякі літургійні форми і жести нами ж установлені.

Аналітики, які стежать за розвитком епідемії, зауважують, що там де повсюдно порушували правила безпеки, епідемія швидко нарощувала темпи. Саме споживацькі звички призвели до розвитку епідемії в окремих регіонах. Через короновірус значною мірою призупинено міжнародні пасажирські перевезення, скасовано десятки, сотні важливих конґресів, зустрічей, важливих культурних і спортивних подій, наукових з’їздів, до яких готуються іноді роками. Сьогоднішня ситуація вчить нас, що справи якими часом переймаємось, дуже відносні, а саме людське життя, родинні зв’язки є тут, на землі, найвищими цінностями. За земські досягнення не варто платити власним здоров’ям і родиною. Час епідемії може навчити нас поміркованості, дисципліни і внутрішньої свободи у щоденному житті: міжособистісних стосунках, будуванні кар’єри, споживацтві, володінні благами. «Чума скасувала оціночні судження. Було очевидним, що нікого вже не цікавила, наприклад, якість одягу чи їжі, які він купував. Приймали все гуртом» (Альбер Камю).

7. Ще тиждень тому ми були обережні та скупі в словах, які стосувалися участі вірних у недільній Літургії. Один зі священників, з яким я розмовляв, сказав: «Це неприпустимо, щоби люди не були в неділю у храмі…». А втім, це було можливим. Я чув зауваження на кшталт: «Навіть в часи переслідувань вірні збиралися у церквах…» Так, але сьогодні уряд не є тираном, який переслідує Церкву, а справжній ворог, вірус (використовую відповідний сленґ), ні за що не відповідальний.

Як говорити про Бога і Його волю в час епідемії, яка безпосередньо загрожує життю? Це важке завдання. Воно вимагає не тільки глибокої віри, а й культури мови, духовності, розуміння сучасної людини, врахування її прагнень, вразливих місць, хвилювань, страхів. Як душпастирі, ми повинні бути уважними, щоби в наших рефлексіях не використовувати цю складну ситуацію для світоглядної полеміки. Зараз не час на дискусії і доведення істинності власної релігійної точки зору. Наше свідчення не має нікого осуджувати, впокорювати, ставити під сумнів його почуття гідності. Ті цивілізаційні суперечності й слабкі місця, які зараз виходять на яв, треба побачити, зафіксувати, щоби могти, можливо, пізніше повернутися до відповідних тем, але зробити це спокійно, розважливо, з повагою до кожної людини. Те, що ми розбудимо сьогодні «ідеологічних демонів» (що дуже легко зробити в час небезпеки), не допоможе ані нам, ані нашим ближнім. Період небезпеки для життя це передусім час особистого навернення!

«Польський інтернет затоплює хвиля фейків «про короновірус». «Не даймо себе ошукати», – закликають ЗМІ. Направду, слід також триматися подалі від різноманітних прогнозів і передбачень. Багато хто схиляється до варіанту, що загроза триватиме не «…надцять» днів, а тижні чи навіть місяці і квартали. Спокійно, наскільки лиш можемо, треба нам думати про те, що мусимо відтермінувати чи навіть скасувати всі зустрічі, з’їзди, святкування (в тому числі церковні), презентації, іспити і т. д. І хоча для більшості з нас це нелегко, іноді навіть болісно, однак – попри все – воно може стати для нас уроком того, що слід шукати найважливіше в житті – суттєве, що становить фундамент усього нашого життя дочасного і вічного. Наше життя в руках Божих і в руках наших. Другий Ватиканський собор каже, що «людина, під наглядом Бога, сама формує своє життя». Провидіння апелює до нашої відповідальності, нашої праці, зусиль, милосердя та наших страждань.

Французи, які надто довго підходили до епідемії легковажно (що має драматичні наслідки), накинулись тепер на повість Альбера Камю «Чума». Оповідає вона про зачумлене місто Оран на алжирському узбережжі. Повість – зазначає сам автор – не має на меті бути «хронікою остаточної перемоги [на чумою]. (…) Може бути лиш свідченням того, що слід було зробити і що безсумнівно повинні робити й далі (…) всі люди, які не будучи спроможними стати святими, не бажають погоджуватися на зарази, стараються таки бути лікарями». Якими ж правдивими та актуальними є ці слова, вже не тільки для мешканців Орана, а й для всіх людей нашого глобалізованого світу, незалежно від релігії, світогляду, політичних переконань. «Чума» – це підручник, що навчає як у випадку епідемії перемагати власний егоїзм, думати не тільки про себе, допомагати людям, підтримувати найближчих; а над усе, як протистояти крихкості людського буття, відкриваючи, серед змагань, її найбільшу цінність, гідність та її остаточну ціль.

Юзеф Августин, ТІ (нар. 1950 р.) – душпастир, духовний керівник, надзвичайний професор Ігнатіанської академії в Кракові, співзасновник і головний редактор квартальників: «Życie Duchowe» і «Pastores». Упродовж багатьох років займається духовною формацією священників та семінаристів.

Переклад з польської Ліди Мідик

Оригінал статті: Katolicka Agencja Informacyjna

Рубрики

Свіжий номер

Якої катехизації бракує церкві? Шлях журналу «Кана»

Час ставати сильнішими

Коронавірус

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку