Свіжий номер

TO REVEAL UKRAINE AND CONSOLIDATE FOR THE SAKE OF VICTORY

Час ставати сильнішими

Стати автором

Мельхітська Греко-Католицька Церква

«Не люблю термін «діаспора». Я тут удома і люди тут удома»

Як розрізнити латинізацію і не сплутати з нею властивий розвиток Східних Католицьких Церков?У яких сферах і питаннях східні католики можуть і навіть покликані діяти разом? Чи може ця співпраця виражатися у справі формації духовенства? Як Папа пояснив східним католицьким єпископам те, що він не надає і не планує надавати статус кардиналів східним патріархам і верховним архиєпископам? На ці та інші питання для читачів «Патріярхату» відповідає єпископ Ніколас Самра – мельхітський греко-католицький єпарх Ньютона, США.

– Наша Церква впродовж століть боролася з латинізацією. Дехто робить розрізнення між латинськими практиками, які «органічно» вросли в наш обряд, і тими, які слід було б відкинути. Інші шукають «чистого» візантійського обряду. Яким є досвід вашої Церкви щодо латинізації?

– Ми справді зазнали внутрішньої латинізації, особливо з часу укладення унії з  Римом у 1724 році. Антіохія пережила велике замішання з єпископами і патріархами, конкуренцію між різними людьми, бо 400 років ми перебували в Османській імперії, під мусульманським контролем. В османські часи наші люди, наше духовенство були не дуже добре катехизовані. Рядове духовенство впродовж сотень років навіть не мало хорошої богословської освіти. Азів їх навчали в монастирях, або ж єпископи збирали в себе кількох чоловіків і навчали їх. Рівень освіти був низький. У середині XVI століття Римська Церква увійшла на Середній Схід із початковою метою навчати мусульман, але побачила, що в Османській імперії це зробити неможливо, і почала працювати з православними. Православні єпископи запрошували римо-католиків, бо наше духовенство – це були прості люди. Перед тим, як почалася латинізація, західні місіонери не мали якогось розуміння людей Сходу. Вони прийшли, бо вони – католики, і вони бачили, що ми також хочемо бути католиками, а дехто вже й був. І вони почали запроваджувати те, що вважали католицьким, не усвідомлюючи, що православ’я своїми традиціями теж може бути дуже католицьким.

На літургійному рівні, починаючи з 1724 року, ми не зазнали значної латинізації. Кілька явищ такого порядку розвинулися наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття під впливом латинських місіонерів. Єпископи почали святкувати празник Божого Тіла, а деякі навіть написали для цього літургійні служби. Це, зрозуміло, були штучні новотвори. Сумно, що вони перетворили це свято у першорядне, і воно стало найголовнішим. Синод повернувся до цього питання наприкінці 1960-их, коли ми почали знову приглядатися до власної традиції за Патріарха Максімоса IV Саєґга і його наступника Максімоса V. Коли ми почали усвідомлювати власні традиції, Синод висловився за усунення згаданого явища, позаяк воно було прямою латинізацією. Культу Євхаристії поза Святою літургією в нас не було. Ми не мали проблем із цим питанням (протестантського заперечення природи Євхаристії – Ред.), але цей культ у нас історично не розвинувся. Проте згадане усунення відклали, бо в кількох єпархіях на основі цього свята постала велика соціальна подія. Воно стало чимось на зразок фестивалю з процесіями вулицями, торгівлею, іграми. З другого боку, свято Божого Тіла таки мало релігійний характер. І оскільки це глибоко вкорінений фестиваль, його залишили. Але більшість єпархій не відзначать це свято. Тут, у США, ми не робимо з нього якусь більшу подію, не підтримуємо його як першорядне. Якщо хтось хоче проспівати відповідний святковий тропар, то може. Але на цьому все. В США ми дійсно дуже рідко служимо благословення Святими Дарами (Адорацію Ред.). Це не займає багато часу, але й на Середньому Сході це відбувається дуже рідко.

Інші дрібні речі поширені, але дуже рідко потрапляють до літургійної практики. Патріарх був послідовним у дотриманні властивих традицій, якими наша Церква пишалася. Частиною проблеми, що виникла між нашими двома Церквами – православною і католицькою гілками – у XVIII столітті було послаблення правил посту. Деякі люди були дуже згіршені цим, тож і Рим, і вони примусили католицького патріарха не змінювати нічого в літургійному циклі. Зрештою, спосіб дотримання посту змінила модернізація. Але це сталося в містах, особливо в Антіохійській Церкві у Сирії та Лівані, Палестині та Йорданії. На цих землях було важко знайти їжу, що не має хребта. Греки не сприймали рибу як пісну їжу, але могли їсти молюсків. У нас же, коли ми були православними, риба стала сприйматися, як пісна їжа у Великий піст. І ця традиція не була витіснена цілковито. Я не думаю, що це було латинізацією. Це був розвиток з огляду на потреби людей. На внутрішніх материкових землях не було холодильників, і вірні не могли роздобути морську їжу. Тож проблема латинізації в питанні посту не була головною.

Натомість у освіті – так: ми не мали належних шкіл, і коли місіонери здобули дійсний вплив на життя нашої Церкви, особливо після поділу 1724 року, коли існувала ворожість між єпископами і патріархами та людьми, ми зазнали освітньої латинізації. Розвиток відбувався завдяки місіонерам різних звичаїв – мовиться про практики вшанування Пресвятого Серця та подібні, але вони насправді дійсно ніколи не розвинулися. І це було благословенням для нас.

– Формація священників для служіння в сучасних умовах діаспори вимагає великої проникливості та чутливості до місцевих культур і глобальних змін. Якими, на вашу думку, в цьому є найкращі стратегія і тактика для Східних Католицьких Церков?

– Передусім я чітко вірю, що наша Церква принесена сюди і вже тут укорінена. Я не люблю термін «діаспора», оскільки історично в ньому закладене розуміння, що «нам треба було б вертатися додому», що ми тут тимчасово. Але я народився і виріс у цій країні і я не повертаюся додому. Я вдома, і люди тут уже вдома.

У що я справді вірю, і я вже говорив про це як єпископ та навіть як священник (я єпископ уже 31 рік), так це у те, що спільний богословський інститут для всіх східних католиків у США є єдиним способом, який уможливить нам досягнути зростання нашої Церкви і по-справжньому розвивати її власну традицію. Це залишається моєю надією, я говорю про це повсякчас. Не всі погоджуються зі мною, але це добре: ми можемо погоджуватися із незгодою. Перенесення нашого духовенства сюди з Церков походження є добрим. Та його супроводжують певні труднощі. Духовенству дуже потрібна інкультурація. Воно приходить із відмінних країн: з України, з теренів Балкан, а чи Церков Середнього Сходу, де побутує цілковито інша культура, що має бути усвідомлена як відмінна від американської. Остання витворена етнічними спільнотами розмаїтих місць і часів. Звісно, іммігранти дуже важливі. Але тепер ми розвиваємо щось на місці. Я вірю, що більшість духовенства, якого рівня воно не було б, треба належно вивчити в цій країні у добрій богословській школі, яку ми мали б урешті-решт створити і розвинути. Ми в США дотримуємося не виключно однієї візантійської традиції. Тепер сирійська традиція видається більшою завдяки халдеям, які приходили впродовж війни. Халдеї, сирійці та мароніти творять велику частину східного католицизму в цій країні. «Візантійці» пробули тут довше, хоча мароніти прийшли приблизно у той самий час. Видається, що чисельність східних католиків невізантійських традицій зростає. Якщо глянути в «Католицький довідник», то у деяких візантійських Церквах бачимо більше смертей і похоронів, аніж хрещень і одружень. Щось у минулому ми робили неправильно. Щось, що було нормально робити тоді, але тепер для нас настав час глянути в корінь питання і сказати, що ми повинні давати нашому духовенству належну освіту. Я справді вірю, що ми можемо створити богословський інститут. Ми маємо декілька місць, де є наші семінаристи. Українці мають студійний дім у Вашингтоні, але більшість освіти здобувають у Католицькому університеті Америки… Мароніти мають те ж саме у Вашингтоні. Пітсбурзька митрополія має свою власну семінарію. Ми також мали свою, але один із моїх попередників закрив її, про що сумно згадувати. Тож ми використовували Бостонський богословський інститут, який включав греко-католицьку семінарію з прекрасною програмою східного богослов’я і розмаїттям інших богословських курсів. Тепер на основі трьох установ, які ми маємо – однієї в Пітсбурзі та двох у Вашингтоні, думаю, можемо розвинути богословський інститут. Передусім головна семінарія може бути розташована в Пітсбурзі, де ми можемо мати наші власні групи викладачів-богословів, професорів. Кожна з наших Церков має дуже освічених чоловіків чи то в літургіці, чи в праві або моральному богослов’ї, загалом у кожній галузі. І якби кожна Церква мала одного-двох для представлення цього бачення богословського інституту, то доми у Вашинґтоні могли б слугувати для подальших студій, для якоїсь частини самого навчання або для підготовчих курсів. У цьому інституті ми дотрималися б ширшої католицької візії, адже Католицький університет Америки має численних східних богословів. Аналогічно й Нотр-Дам. У мене в єпархії є одружений священник у Нотр-Дам – доктор богослов’я. Він народився мусульманином, став християнином-мельхітом, подався до Єгипту, де його сім’я хотіла його вбити, приїхав до США, навчався, і Бог благословив його. Він дуже добре працює. Був у Бостонському коледжі, і його взяв до себе Нотр-Дам. Я спілкувався з латинським єпископом цих теренів, щоби розглянути можливість відкриття курсів східного богослов’я як першого рівня вищої освіти (ліценціат, бакалаврат Ред.), так і вищих. Уже багато людей ознайомлені з цією ідеєю, і ми можемо втілити її для різних традицій. Наші семінаристи зростали б, перебуваючи разом, якби ми мали семінарію, де співіснували б усі церковні обряди: одного дня ми могли б мати візантійську літургію, другого – маронітську, третього – халдейську. Могли б дізнатися набагато більше про себе такого, чого ми не знаємо. І на пасторальному полі – на спільних теренах праці всіх наших Церков – можна було б побачити значне зростання дружби серед духовенства. А проте деякі з нас досі замкнуті. Халдеї перебувають тут, у США, набагато менше через війну в Іраку і виглядають трішки більш замкнутими в собі, тож потрібно трохи часу, аби стикнутися, зустрітися і говорити з ними. Але я чітко вірю, що це можна зробити. Варто тільки зібрати наші розуми, наших людей докупи, і ми зможемо створити наш власний богословський інститут. Другим аспектом цієї ж справи є можлива співпраця з православними, які мають декілька богословських шкіл. У Бостоні є греки, у Крествуді, що в штаті Нью-Йорк, є семінарія Святого Володимира, де навчаються антіохійці, росіяни та багато інших. Також існує монастир Святого Тихона. Ми можемо працювати з ними. Ми можемо зрушити деякі бар’єри, аби забезпечити належний освітній процес.

– На Другому Ватиканському Соборі Патріарх Максімос IV Саєґг закликав до відновлення ідентичностей Східних Католицьких Церков, до відродження їхнього богослов’я. Як ви оцінюєте розвиток Мельхітської Церкви у цьому відношенні? Чи є тут важливі досягнення? Ваша Церква досягла успіху в усвідомленні своєї повноти?

– Максімос IV був великим чоловіком, який узявся відповісти на великий виклик. Перед тим, як він промовляв на Другому Ватиканському Соборі, він і його єпископи добре все спланували. Тож вони, як Мельхітський синод, говорили заодно. Патріарх безсумнівно зробив велике зрушення в західній Церкві через наполягання на потребі говорити зрозумілими усім мовами (більшість навіть не знала латини), а також через привернення уваги до прав Східних Церков, особливо патріарших і верховно-архиєпископських, через усвідомлення того, що вони йдуть за Папою, а не за кардиналами. Тоді було багато галасу, і все це дуже повчально. В березні цього року я повернувся з Рима, де ми, східні католицькі єпископи зі США, перебували з візитом ad limina. Ми мали тригодинну розмову з Папою Франциском. Було шоком те, що він не підготував промову, а сказав: «Ми будемо говорити про все, що ви забажаєте». І ось як він висловився про нас (тобто таке його бачення), сказавши: властиве богослов’я Церкви є в тому, що є Папа, тоді – Патріарх, а тоді – кардинали. Він сказав, що кардинали не мають юрисдикції, вони – утворення для допомоги Папі урядувати Церквою. Сказав, що немає підстав (і це його позиція), що патріарх повинен бути іменований кардиналом, а також, що варто дозволити (я вірю, що Папа найближчим часом зробить це) патріархам і верховним архиєпископам, які практично рівні з патріархами, бути учасниками конклаву з виборів нового Папи. Сказав, що вони не будуть і не повинні бути кардиналами. Це був ковток свіжого повітря – ми всі усміхалися, звісно.

Велика проблема була із Сиро-Малабарською Церквою, яку португальці обмежили штатом Керала в Індії. Проте її вірні розійшлися по всій Індії, і вона – їхня рідна Церква. Сиро-малабарці, зрештою, почали отримувати єпархії поза штатом Керала. Опріч того, понад 400 тисяч їхніх людей тепер живуть у країнах Перської затоки і воліють мати єпископа та єпархію. З цього приводу виникав деякий гамір серед римської бюрократії. Ми згадували про це в кількох декастеріях, які відвідували: у декастерії для єпископів, декастерії у справах євангелізації, але коли ми сіли разом із Папою, це питання виринуло знову. Сиро-малабарці порушили його, і на обличчі Папи з’явилася усмішка. «Єпископ, єпископ – це вже полагоджено. Я створюю єпархію, вже отримав імена кандидатів на єпископа і я вірю, що Сиро-Малабарська Церква мала б стати патріархатом». Це дуже цікаво, адже я знаю, що українці зверталися з цього приводу і вживають патріарший титул. Папа не говорив про це багато, бо існує значна проблема екуменізму з Росією і Україною, а ще значний вплив має політика. Але показово, що Папа розглядає це все серйозно.

Через два дні після тієї зустрічі до мене дійшли новини (вони не були публічними ще протягом трьох днів – я дізнався завчасу) про одного з моїх священників – отця Джорджа Ґалляро. Він із походження італієць, італо-грек, який став мельхітом у 50 років, тому був важливою частиною нашої Церкви і врешті-решт був обраний візантійським єпископом Сицилії Італо-Греко-Албанської Церкви. Єпископи цієї Церкви закінчили ad limina наступного дня після нас, тоді мені зателефонував єпископ Ґалляро і повідомив, що його призначили секретарем Конгрегації для Східних Церков. Це великий прорив, бо Папа згадував, що Конгрегацією для Східних Церков мав би керувати хтось зі східних, оскільки ми знаємо нашу Церкву. Латиняни не знають її так добре, тож і всі працівники цієї Конгрегації мали б бути зі Східних Церков. Тепер Папа відвів головну роль секретареві та шукає нового префекта Конгрегації, бо кардинал Сандрі досяг пенсійного віку. Тож, можливо, незабаром ми побачимо прихід когось нового, також східного. Єпископ Ґалляро був автоматично іменований архиєпископом. Ми розглядаємо це як прекрасний жест у бік Мельхітської Церкви не тільки у США, а й загалом, у тому числі моєї єпархії, адже він був мельхітським священником і єпископом. Тож я дуже горджуся ним: його фото розмістили на обкладинці весняного випуску нашого журналу «Sophia». Все це показує зростання розуміння на Заході, особливо в Папи, що Схід має розвиватися, зростати і бути зверненим до себе. Отож це великий знак.

Минуле – це минуле, і ми можемо стовідсотково критикувати його. Вони ігнорували нас у США, ми мали проблеми, і я певний, що українці теж їх мали. Було кілька єпископів, які не дозволяли єлеопомазати дітей при хрещенні, але не було єпископів, які обстоювали б нас у ті часи. Тож ми були обмежені. Та Другий Ватиканський Собор приніс великі зміни, і ми бачимо, що латинську Церкву вже більше не розглядали як привілейовану, що з’явилася рівність 21 східної та західної Церков: не в розмірах, але в пошані та гідності. Всі мають традиції. Завдяки Максімосу IV ми виховали групу єпископів і священників у Каїрі та Сирії, яку називаємо Каїрською школою. Її учасники досліджували минуле в пошуках властивої нам традиції та її відродження. Архиєпископ Тавіль – наш другий єпископ у США – своє перше пастирське послання назвав «Відвага бути собою». Воно й досі популярне, його знову і знову цитують. В цьому посланні є слова: «Ми є тими, ким є; ми повинні любити те, ким є, а також бути тими, ким є». З Архиєпископом Тавілем був Архиєпископ Гакім, який став Патріархом Максімосом V, а також Архиєпископ Едельби з Алеппо в Сирії, а ще отець Орест Керамі, який був одним із peritiрадників Патріарха та Синоду під час Другого Ватиканського Собору. Це вони спричинили велике зрушення. Завдяки цим старанням у США, коли Архиєпископ Тавіль прийшов сюди, ми повільно повернулися до властивих нам традицій: коли дійшло до хрещення, єлеопомазання та Євхаристії не за латинським звичаєм. Мовиться і про похорон та шлюб без служіння Святої літургії, позаяк Свята літургія традиційно була спільнотною подією. Ви можете укласти два або три шлюби за неділю, тож якщо при кожному звершувати літургію, це було б непродумано.

Таким чином, повертаючись до традицій, властивих нашій Церкві, звісно, будучи вже частиною сучасного суспільства, ми не «вмерзли» у XIV століття: мав місце певний розвиток. Також чернече служіння, звісно, було пристосоване до парафіяльного життя. Ми не мали йти за жорсткістю давніх ченців, які молилися в монастирі та мали час. Парафіяльне життя повільно змінювалося до творення парафіяльного або катедрального офісу, як його називали до VIII чи ІХ століття, коли це поняття вийшло з ужитку і переважила монастирська традиція. Але у парафіях ми й досі, тобто після Другого Ватиканського Собору, заохочуємо служити вечірні принаймні в суботу ввечері і на великі свята; також частково служать утрені. Нове право, базоване на вивченні канонів, оголошене Римом, сфокусоване на участі як у вечірні, так і в утрені й Святій літургії, бо все це залучає людину до молитовного життя. Це дуже важливо…

Архиєпископ Зорбі також був членом згаданої групи і став великим промотором екуменізму, який хотів розбити мури гордині обох сторін, сказати: «Стривайте, ми ж брати!», і цей процес ще триває, адже історично в XVII –XVIII століттях ми мали сопричастя. Православні єпископи запрошували латинських священників сповідати і навчати частину нашого малоосвіченого духовенства; існувало сопричастя, але, звісно, дійшло до моменту, коли воно перервалося. Та це було в минулому. Питання в тому, чи ми можемо мати його тепер. Про це все ще багато говорять. Великою постаттю, яка стоїть за цим всім, є блаженної пам’яті Архиєпископ Зорбі, а ми підтримуємо інтерес до цієї теми. Гадаю, українці ретельно приглядалися до цього, вивчали цю ідею. Ми – брати і ми маємо говорити між собою.

Продовження в наступному числі

«Діа-логос» і «діа-больос». Інтерв’ю з мелькітським митрополитом Ніколя Антиба

Nikolia Antipa

– Дорогий владико, насамперед щиро дякую вам за нагоду спілкуватись із вами! В нинішньому складному контексті, в якому перебувають ваша і моя країни (Сирія і Україна переживають війну), ваше слово і ваші думки будуть особливо цінними. Перед молодим поколінням українців постав виклик війни, а тому нам бракує орієнтирів, моральних критеріїв поведінки. В очікуванні вашого слова хотіла б поставити вам перше запитання: як в умовах війни повинен поводитись християн?

– Поведінка християнина на щодень розписана Євангелієм без огляду на контекст, у якому перебуваємо. Євангеліє чудово вказує нам, як маємо сприймати події, яку повинні мати поставу, на кого дивитися. Природною характеристикою християнина є життя миром і проповідування миру. Це покликання особливо актуальне тоді, коли миру бракує, коли є стан війни. Християнин – це той, хто зберігає в собі, несе іншим і проповідує мир. В своїх молитвах ми звертаємо увагу на Христа, називаючи його Принцом (Царем) миру. Відповідно ми, як його послідовники, є носіями того дару, ми немовби заражені тим миром, позначені ним.

Однак у життєвому досвіді зустрічаємось із подвійним поняттям миру. Знаємо, що є мир світу, який народжується, як би це парадоксально не звучало, через війну, і мир Христа. Останній бере початок із внутрішнього життя з Богом, народжується зсередини. Який мир панує в нашому серці, хто є джерелом цього миру? Відповідь не це запитання визначатиме нашу поведінку в щоденному житті.

В житті своєї Церкви я зустрічаюсь із різними думками в спільноті: є частина християн, які швидко бралися б за зброю і думають воювати наввипередки з ворогом. Як бути в цій ситуації? – Непросто. Непросто знайти необхідні важелі впливу, аби вислухати і зрозуміти, що керує людиною-християнином. Однак неодмінно потрібно вслухатися в інших, вслухатися у їхній страх і сильне бажання жити… Потрібно бути разом, ми маємо право захищатися. Але захист не може бути помстою. Я сумую з приводу ситуацій, про які чую, не знаходжу їм підтвердження, не знаю, чи це правда. Але коли чую, що християни у відповідь убивають своїх ворогів брутальним способом – відрізаючи їм голови, мені прикро і боляче. Я не хочу вірити, що це правда…

Інша річ, про яку я хотів би згадати і яка мала б визначати наше ставлення до теперішньої ситуації: будьмо свідомі, що війни супроводжували не одне століття. Їх присутність не означає їх виправдання. І я, звичайно, проти війни, бо переконаний, що ніхто нічого війною не виграє: ані сторона, яка фінансує війну, ані сторона, яка терпить, страждає, втрачаючи дітей. Бо сам факт смерті для родин, країни є вже величезною втратою. Кожне століття позначене війною в тій чи тій частині світу. Людська історія проходить через силу випробувань, а разом із тим – народ. Подивіться на приклади святих, на мучеників, на час пророків. Пророки – вони ж діяли в умовах війни, перебували завжди на межі, проти них направляли вістря невдоволених князів цього світу, але їхній погляд був скерований не на сильних, бо не в них спасіння, а на істинне джерело спасіння – Бога. В найскладніших ситуаціях вони дивилися на Бога. І це те, що ми маємо робити.

– Війна супроводжується хаосом, смертю, ненавистю, руїною, болем і стражданням. Як у цій ситуації має поводитись Церква? Як особисто ви долаєте ці виклики. Коли біль наповнює серце, які слова знаходите для людини?

– З часу, коли я став священиком і був безпосередньо присутній в центрі болю і людського страждання, я дуже глибоко співпереживав разом із людьми. Нині, як єпископ своєї Церкви, яка тепер зроджує сотні невідомих поіменно мучеників, зараз набагато частіше сконфронтований переживанням людського болю. В епоху високих технологій, інтернету важко сховатись, відгородитись від жорстокої інформації, яка наповнює наш розум і тривожить серце.

Мені особисто важко знайти слова для матері, що втратила дитину в часі війни. Зрештою, я не шукаю слів утіхи і, мабуть, недоречно говорити про промисел Божий, чи, не дай Боже, пояснювати цю подію як його волю. Те, що я особисто роблю, – мовчу, мовчу перед лицем страждання. Як архиєрей я поруч, я є, я є «для» цієї родини, я є «з» нею і я сприймаю її біль всією здатністю свого серця. Я тримаю цю матір за руку, я пригортаю до себе страждаючу людину і сумую разом із нею. Це те, що я можу як єпископ, як священик, як християнин, як людина доброї волі зробити. Зрештою, як ви вже мали нагоду бачити, у нас, на Сході, люди швидко гуртуються довкола радісних чи сумних подій. Коли у моїй церкві похорон, ціле село без огляду на конфесійну приналежність сходиться. Ми мовчки тиснемо руку, ми є пліч-о-пліч, разом: «Ти, твоя родина, ви не самотні, це не лише ваша біда, це наша спільна втрата. І тому ми реально, фізично поруч». І мені подобається така поведінка, така солідарність в моїй єпархії. Згуртованість і солідарність Церкви є моєю втіхою.

– Владико, Сирія в нашій уяві пов’язується з багатою церковною традицією. Ваша земля пам’ятає кроки апостолів, а Церква дала величезну кількість мучеників. Зрештою, у Антіохії зродилась наша назва – «християни». З огляду на події на Близькому Сході життя християн тут уже вкотре під загрозою, і багато хто говорить про смерть християнства. Як ви на це реагуєте?

– Так, справді, останнім часом, і небезпідставно, говорять про смерть християнства на Близькому Сході. Кілька років тому вийшов буклет про церковну ситуацію в Сирії, який так і називався – «Смерть християнства». Звісно, треба визнати і говорити: християни Близького Сходу зараз потерпають через переслідування, що вимірюється великою і поіменно невідомою кількістю жертв. Їхня мученицька смерть є свідченням великої сили подвигу і любові до Христа – аж до втрати власного життя. Християнські спільноти на Сході невеликі, однак, як на мене, християнство вимірюється не кількістю приналежних осіб, а якістю. Те, що я можу сказати напевно про свою Церкву: зараз, проходячи крізь горнило переслідувань, вона живе якісно. І наші серця (невеликої групи християн) нині більше сповнені надії, аніж розчарування. Пригадайте слова отця Церкви: «Кров мучеників – насіння християн». І я в це вірю.

Зрештою, життя християнина напряму пов’язане з життям Христа. Він є нашою радістю в стражданнях. Я переконаний, що присутність одного єдиного християнина в цілому світі буде нести у собі виклик переслідування. Подивіться на таїнство Хрещення: коли ми хрестимо дитя, занурюємо його у воду, чи це не перше переслідування (зазіхання) на життя?.. Жодна людина не здатна жити під водою. Вона не вміє дихати, як риба, а тому, перебуваючи у воді, вона на межі смерті, яка ось-ось її поглине. А проте та смерть, точніше той реальний символ смерті, веде до життя вічного, є необхідним для участі в житті Бога. Тому кожен із нас, приступаючи до таїнства Хрещення, уперше довідується, що то значить бути християнином (усміхається).

Я особисто вірю, що християнство буде жити і розквітати там, де народилося. Зараз воно вкотре плодоносить. Стоячи перед «гробом», ми, на подив світу, бачимо Воскресіння. Християнству на Близькому Сході бути!

– Сьогодні ми з вами часто торкаємось питання смерті. Хотіла б у цьому контексті сформулювати наступні запитання. Сучасна цивілізація – у пошуках комфорту, гармонії. Ми налаштовуємося на процвітання і розвиток. В цих прагненнях поняття смерті для сучасної людини є незручною темою. Виникає враження, що існує відчуття браку «культури» смерті, людина захищається від неї. Однак щоденно крізь інформаційний простір пересічна людина зустрічається з великою кількістю інформації про катастрофи, війни, жорстокі вбивства, з екранів ми бачимо жахливі картини пошматованих тіл і мимоволі звикаємось з цією дійсністю, сподіваючись, що вона має лише віртуальний характер. Часто люди запитують, чому так? Чому людина не відчуває болю ближнього? Чому, наприклад, ми – християни Європи – не реагуємо на переслідування християн у Сирії, в Іраку, у Африці? Чому коли в Лівії нещодавно закатували 21 християнина, ми – християни світу – не показали нашої позиції, незгоди?

– Можливо, тому, що в християнстві існує поняття і можливість мучеництва. З огляду на це події легко інтерпретувати як певну даність, підписати їх. Жорстоку смерть 21юнака на березі моря легше пояснити мучеництвом (аніж думати, як запобігти це). Без усякого сумніву, вони – мученики. Але, визнавши це, медіа немовби відгородились від цієї події, не даючи їм іншої оцінки: «Вони християни, а отже, мучеництво є однією з можливостей в їхньому житті». Як би це парадоксально не виглядало, так, мучеництво є даром, але разом із тим життя є цінністю і його потрібно захищати.

Інша річ, що ми справді реагуємо на те, що поруч нас. Коли ми є учасниками чиєїсь смерті у нашому місті, то по-іншому інтерпретуємо її. Візьмімо, до прикладу, смерть журналістів Charlie Hebdo – цілий західний світ повстав, висловив своє невдоволення. Або ж пригадайте, коли був убитий американський журналіст – Америка відреагувала. Ці події були зрозумілі, близькі окремому суспільству, тому й реакція була відповідна.

Ми, християни, розуміємо смерть не як кінець, а як початок життя. Вона для нас – двері до воскресіння. Наша ціль – Христос, тому ми в інший спосіб її переживаємо. Ми до неї готуємося, ми знаємо, що в ній ми не самотні. Христос присутній із нами в часі смерті. Згадайте практику давніх монахів тримати в келії домовину і час до часу лягати у неї, немов мертвий, на нічліг. Така практика абсурдна і страшна в очах світу. Християнство у смерті бачить радість воскресіння.

Кожного разу, коли я перетинаю кордон між Ліваном та Сирією, кажу собі: то може бути твій останній раз… Колись я боявся померти. А зараз ні, не боюся. Можливо, приклад мого попередника на єпископському престолі додав мені такої відваги. Господь є всюди, він нас захищає, він нас не покидає – і то є певно, а отже, він не залишить мене самого в моїй смерті. «Де твоє, смерте, жало?»

– Ваше преосвященство, як єпископ, перед людьми ви мусите бути сильним. У ваше обличчя пильно вдивляються вірні. І можливо, спокій вашого лиця є чи не єдиною надією людини. Якщо можна, особисте запитання: коли залишаєтесь сам у своїй келії, часто плачете?

– (Пауза. В очах владики забриніли сльози). Буває, плачу. Плачу не через безнадію, а через реальне усвідомлення своєї обмеженості. Плачу перед лицем Бога, знаючи, що він єдиний – сильний.

– На завершення нашої зустрічі маю до вас, владико, прохання: якщо ваша ласка, подаруйте кілька слів від серця українському читачеві.

– Кілька років тому, після своєї хіротонії, я поїхав до Риму на зустріч нововисвячених єпископів Католицької Церкви. Серед нас було троє молодих українських єпископів (один, пригадую, був призначений до Франції). Я мав щастя потрапити разом із ними в одну групу. Я сирієць, вони українці, ми бачилися вперше. У нас було бажання спілкуватись, однак нас не могла об’єднати мова, бо вона в нас різна (усміхається). Спочатку ми дивилися один на одного із зацікавленням, потім з усмішкою через перекладачів довідувались якусь крихту інформації, були відкриті й уважні до іншої особи – єпископа. Так народилася зустріч, яка кожного з нас перемінила.

До чого я це говорю? Я хотів би побажати людям готовності до діалогу. Як би це банально не звучало, все ж у діалозі ми ніколи не втрачаємо. Часом дехто запитує: навіщо продовжувати екуменічний діалог? Нічого ж не змінюється, всі залишаються при своїх думках… Однак я переконаний – треба провадити діалог, треба спілкуватись, треба й далі говорити з тим, хто тобі невідомий, а часом, може, й неприємний. Діалогуйте навіть з «дияволом ». Повторюсь: діалогуйте навіть з «дияволом»! Я не знаю, хто для вас є «дияволом», але ви знаєте. Діалогуйте, не бійтеся! Я рішуче говорю про діалог аж ніяк не для того, аби вас спровокувати чи неправильно передати думку святих отців, які радили не вступати в діалог зі спокусником. Коли я говорю про діалог, я хочу, щоб ви побачили між одним і другим словом точку дотику. Грецькі слова «діа-логос» і «діа-больос» мають спільний префікс. І якщо друге – «діа-больос» у суті своїй розбиває та нищить, то перше – «діа-логос» будує і зв’язує. Бажаю вам від усього серця, дорогі брати і сестри, навчитись оперувати і жити у своєму житті «діа-логом»!

Ніколя Антиба – Митрополит Мелхітської Греко-Католицької Церкви, ординарій єпархії Босри, Хаурану і Джабаль аль-Араб (Bosra, Hauran and Jabal Al-Arab) в Сирії. Народився в 1945 році в Алеппо (Сирія). Був монахом алеппських василіян, викладав біблістику в богословському інституті міста Харіса, згодом – у Бейруті. Як священик служив у Америці та Франції. Був генеральним настоятелем алеппських василіян, виконував служіння духівника патріаршої семінарії в Рабує. Єпархія владики Ніколя налічує 27 тисяч вірних, 22 священики і 10 монахів.

Розмовляла с. Альфонса Карапата, МНІ

Мельхітський Патріарх про неограничність територій Східних Церков

Мелхітська патріярша Католицька Церква східного обряду є замітна тим, що Її провід є вільний від сервілізму у своїй церковній політиці. Це виявилося у зв’язку з приїздом Її патріярха до ЗСА у листопаді 1968 в цілі висвячення Йосифа Рая на архиєпископа мелхітів в Ізраїлю.

Підчас свого побуту у Вашингтоні патріярх Максімос V виявив свій плян включення мелхітських католиків на території ЗСА під юрисдикцію мелхітського патріяршого уряду.

Мелхіти в ЗСА є під юрисдикцією папського екзархату. Але від 1966 р., по смерти папського екзарха єпископа Наймі, Рим не назначив ще й досі нового екзарха, мабуть тому, що провід Мелхітської Церкви не вдоволений з того, що Її вірні в цій країні підлягають римо-католицькій юрисдикції, себто – папському екзархові.

Патріярх Максімос V оправдує це становище Мелхітської Церкви рішенням Ватиканського Собору, який «ясно визнав, що поодинокі церковні обряди, включно зі східними обрядами, не є ограничені до специфічних територій», та тим, що «вся традиція Мелхітської Церкви вимагає відкритих дверей до росту і не є ограничена лише до Середнього Сходу, так як і Латинська Церква не є ограничена до території Італії чи Европи».

Східний патріярх повідомив, що: «Недавний мелхітський синод простудіював уважно це питання і ствердив, що встановлення папського екзархату в Америці, залежного прямо від Риму, замість єпархії об’єднаної з мелхітською ієрархією, було б незгідне зі східним церковним правом, яке підтвердив Другий Ватиканський Собор».

Патріярх Максімос V на запит, чому він сам не встановив досі мелхітської єпархії в ЗСА, відповів, що цього не зробив тому, що «не хоче бентежити Папу, який старався встановити переходову канонічну управу для мелхітів в ЗСА, за що він є вдячний Папі. Однак, мимо цього, він представив Папі Павлові VI довге меморандум підчас своєї приватної авдієнції 14 жовтня 1968 р., в якому подав причини, чому треба змінити папський екзархат на правну єпархію, або патріярхальний екзархат, підлеглий душпастирській владі патріярха і у повній злуці з мелхітською ієрархією».

Патріярх висловив віру, що «Його Святість погодиться на те, щоб ця проблема була розв’язана у повній згоді із декретом Другого Ватиканського Собору, який рішив, що Східні Церкви, так само як і Західна Церква, мають повне право і є зобов’язані до самоуправи», бо «так, як Римський Первосвященик, який є патріярхом Заходу і назначує єпископів в Латинській Церкві, так у Східних Церквах таке саме право мають поодинокі патріярхи /також верховні архиєпископи – В. П./ зі своїми синодами». «Ми віримо» – говорив він – «що Папа Павло це визнає, так як це визнав Другий Ватиканський Собор, і що буде можливо подбати про єпископа для американських мелхітів згідно з їх бажанням, і цей єпископ буде повноправним членом мелхітської ієрархії.»

Патріярх сказав, що «великі принципи церковного порядку і життя та колегіяльність, були поновно відкриті Другим Ватиканським Собором. Вони можуть дати нове життя церковним інституціям, єпископським синодам і парохіяльним радам. Тому, що ті принципи глибоко вкорінені в традиціях Східних Церков, так православних як і католицьких, ми радо хочемо, бачити їх поширення. Зміна Мелхітського екзархату до його належного статусу буде благословенням для мелхітів і ми молимося, щоб це стало прикладам для римо-католиків відносно їх обрядів.»

Виступ мелхітського патріярха проти ватиканської практики в Східних Церквах відносно ограничення юрисдикції патріярхів /також верховних архиєпископів – В. П./ до їхньої власної території в розумінні первісного матірнього терену цих Церков, покликаючися на Другий Ватиканський Собор, є надзвичайно важним та повчаючим також для українців.

Деякі українські церковні правники ще донедавна сумнівалися в те, що наш Верховний Архиєпископ Кир Йосиф має юрисдикційне право поза матірним тереном Української Католицької Церкви, себто в країнах вільного світу, в яких існують її дочерні Церкви. Вони не вловили того, що поняття «власної території», первісного матірнього терену в такому розумінні як це суґерувало західне право до Другого Ватиканського Собору, в Східних Церквах не було практиковане. Східні Церкви в міру потреби свій терен поширювали, або навіть міняли і пересували свої центри туди, де громадно жили вірні їх обряду, які з різних причин мусіли покидати свою батьківщину. Це, між іншим, потверджує хоч би історія мелхітського і вірменського патріярхатів, які нині існують поза первісною матірньою територією своїх Церков.

Цей давній і зрозумілий погляд в Східних Церквах деякі наші правники не визнають міродатним для Української Католицької Церкви, якої вірні також мусіли покинути матірний терен з економічних, чи політичних і релігійних причин. Чи справедливо і розумно є відмовляти нашій Матірній Церкві подібного права до Її дочерних Церков, яким Вона дала початок і існування? Таке наставлення цих людей можна пояснювати хіба їхнім сервілізмом, який Митрополит Української Католицької Церкви в Канаді, Кир Максим, назвав «нашою чорною плямою».

Погляди патріярха Максімоса V про правне поняття «власної території» опублікував «Нешенел Католік Нюз Сервіс» американського єпископату. Виглядало, що це інформаційне б’юро підтримує погляди мелхітського патріярха. Однак це лише так виглядало, бо той же сам «Нешенел Католік Нюз Сервіс», в другій половині листопада подав, в противагу до становища патріярха, інформацію під заголовком: «Противиться встановленню окремої дієцезії американських мелхітів». В цій другій інформації подано, що парох Церкви мелхітського обряду о. Джан В. Гаддад є проти предложення патріярха мелхітського обряду Максімоса V із Антіохії, щоб у ЗСА створити окрему мелхітську єпархію.

Цей отець заявив, що «здійснення задуму патріярха поставило б американських священиків і вірних під авторитет Середнього Сходу і було б кроком взад, бо американські мелхіти давно не мають ні мовного, ні культурного зв’язку з Середнім Сходом».

У виступі о. Гаддада географічно-територіяльний аргумент /Середній Схід, в даному випадку/, для опрокинення задумів патріярха Максімоса V, не є новістю. Більш болючим аргументом для мелхітських церковних мужів мусить бути факт занепаду мовного і культурного зв’язку американських мелхітів із Матірньою Церквою, якщо дійсно так є.

Це також надзвичайно повчаюча лекція для вірних Української Католицької Матірньої Церкви, розсіяних у світі. Це поновно пригадує нам, що кожна вітка Церкви, що затратить свій юрисдикційний зв’язок зі своєю Матірньою Церквою, з часом затрачує всі познаки і прикмети своєї Матірньої Церкви. Такий стан нищить традиційний і родовий характер вірних, а їх дочерна Церква з часом стає жертвою чужої, сильнішої Церкви, ради чужої церковної асимілізаційної політики шовіністичних груп.

Цей виступ мелхітського священика не вважаємо припадковим. Його треба розуміти як організовану дію певних кругів на те, щоб знівечити заходи патріярха Максімоса V, а посередньо також і старання Верховного Архиєпископа Української Католицької Церкви правно об’єднати Її єпископів в одній юрисдикції.

Згідно з інформаціями «Нешенел Католік Нюз Сервіс» цей плян є такий: «Отець Гаддад сказав, що він не думає, що теперішня розв’язка /папський екзархат для мелхітів – В. П./ повинна .бути збережена; натомість краще буде, якщо католики мелхітського обряду і всі інші групи візантійського обряду в ЗСА об’єднаються коло одного престолу, під юрисдикцією одного митрополита зі стажем архиєпископа. Різні візантійські групи» – він додав – «репрезентували б тоді реальну силу, якщо б постала об’єднана юрисдикція, яка була би здібна підприйняти такі потрібні проекти як будова шпиталів і шкіл і організування програми соціяльної акції між своїми вірними і другими людьми.»

Гаддад дальше доказував, що «Патріярх Максімос, стараючись про встановлення мелхітської американської єпархії, намагається зберегти історичні права і привілеї патріярха Антіохії. Патріярх не врахував того, що американські мелхіти – американці другої і третьої Генерації – постійно позбувалися старих зв’язків із Середнім Сходом.»

Роздумуючи над тими під’їздними ідеями поданими отцем мелхітського походження, в нашій уяві з’являються «рідні» сильветки. Різниця хіба та, що мелхітський отець одверто все виспівав, а наші блудителі пробують чужі пляни реалізувати підступно.

Ці пляни – створення Церкви візантійського обряду – є незгідні зі становищем папів і з церковним законодатством.

Проєктодавці творення нової «Церкви візантійського обряду» однак не переймаються тим, що неґація існуючих обрядів, які самі в собі є церковним правом, а не лише виявом зовнішних форм, є протиканонічне. «Моту Пропріо Клєрі Санктітаті» /канон 1 § 3/ каже, що «Духовенству і вірним забороняється спонукувати впроваджування змін в другому обряді», а тимчасом ініціатори нової Візантійської Церкви пропонують ліквідацію поодиноких східних обрядів дорогою їх злиття в один візантійський обряд.

Проєктодавці повинні також пам’ятати, що, згідно з канонічними нормами, Апостольська Столиця тепер визнає сімнадцять діючих обрядів /ін віґоре/, які витворилися з бігом часу із первісних груп. І так, з первісної Александрійської групи постали такі обряди: коптійський і етіопський; з Антіохійської групи постали: маланкорський, маронітський і сирійський; з Константинопільської первісної групи постали: болгарський, грузинський, грецький, мелхітський, італо-альбанський, румунський, російський, сербський і український /руський/; з Халдейської груп: постали: халдейський, малябарський і вірменський обряди /проф. о. М. Войнар: «Про східні обряди» – Катол. Універс. у Вашингтоні/.

Отже, між обрядами канонічно визнаними Апостольською Столицею, зовсім не згадано візантійського обряду, під фірмою якого реформатори з-поза Східних Церков підшептують створити «Церкву Візантійського Обряду», з новою юрисдикцією. Питаємо: кому і нащо це потрібно? Чи це Христові ідеї спонукують їх до цього, чи радше жажда дочасного володіння і політичні пляни?

Прикро, що освічені християни двадцятого століття легковажать поручення. Христа дане Його Апостолам «навчати всі народи на всіх мовах», а не ліквідувати народи в ім’я політичних задумів. Краса Божого устрою полягає не в однакості і монотонності, але в різнородності. Христова Церква росла визнанням і пошаною народніх традицій, включно з поганськими.

Шкода, що захисники візантійщини не назвали, які саме візантійські групи вони знають, що бажають створити «Церкву Візантійського Обряду»? Кого мається на увазі на митрополита цієї церкви? Чому о. Гаддад думає, що така церква потрібна як «реальна сила» для будови шпиталів, шкіл і акції соціяльної програми? Чи для цього завдання треба аж творити нову «Візантійську Церкву» і вносити в упорядкований християнський світ хаос і заколот?

Право на власну ідентичність і на власну, окрему Церкву, є для всіх людей однакове, всюди на Божій землі. Як довго утримуються культурно-духові зв’язки різних груп з матірними країнами, так довго країна їхнього нового поселення користає з надбань і багатства старих культур і цивілізацій і це приносить всім лише користь.

Прикро, що духовники цього не розуміють і зачинають говорити, що «ідеї і традиції їх предків є мертві». Тому не дивуймося, що дехто пропаґує, що «Бог є мертвий».

Події в одній частині Христової Церкви мають вплив на другі Її вітки. Тому треба слідкувати за всіми процесами, що виринають в Христовій Церкві. Треба збагнути, до чого хто зміряє і, ніби в ім’я користи для християнства, пропаґує всякі новості, що вносять розбрат у християнській спільноті.

Нашим дороговказом в церковній мандрівці є наш Патріярх Йосиф і ті наші Владики, які Його пляни уважають своїми та разом ідуть шляхом Великих Попередників. Наш Блаженніший Первоієрарх не уляг найсильнішим чужим покусам у великому горю і тому Він і вірні Матірній Церкві наші Владики дають нам запоруку, що Вони збережуть Українську Церкву і обновлять Її силою Правди Христової Віри.

Рідна Церква потрібна для Християнської Місії серед українців на чужині і на Батьківщині.

Нехай слова св. Кирила, великого апостола Східних Церков: «Отселі нісм аз ни царю слуга, ни іному никомуже на земли, токмо Богу Вседержителю» – завжди просвічують наші рішення в справах Рідної Церкви.