Патріархат УГКЦ

Канонічна комісія ad hoc патріархату УГКЦ [1]

РОБОЧИЙ ДОКУМЕНТ «PRO MEMORIA»

(Проект від 15 травня 2002 р.)

Вступ

Метою цього документа є:

канонічний аналіз пункту 11 Декрету про Східні Католицькі Церкви Orientalium Ecclesiarum II Ватиканського Собору та канону 57 Кодексу канонів Східних Церков;
представлення аргументів у справі піднесення Української Греко-Католицької (Київської) Церкви до патріаршої гідності;
пропозиції щодо способу піднесення.

1. Законодавчі джерела

Законодавчою основою піднесення до гідності патріархату в східній католицькій Церкві є канон 57 Кодексу канонів Східних Церков (далі – ККСЦ) [2] та його автентична інтерпретація, що опирається на загальні джерела, традицію та учительський уряд Церкви, думки каноністів і богословів. Оскільки визначальними для чинного законодавства є постанови II Ватиканського Собору, доцільно спершу розглянути твердження Отців Собору щодо питання творення патріархатів.

На II Ватиканському Соборі, у Декреті про Східні Церкви Orientalium Ecclesiarum (далі – ДСЦ), п. 11, Отці Собору проголосили принципову можливість створення у вселенській Церкві нових патріархатів [3]- «де буде така необхідність» (ubi opus sit).

У джерелах[4] та коментарях [5] до цього фрагмента не знаходимо конкретизації чи пояснень ні того, яка саме ситуація передбачена Отцями Собору, ні того, чи існують умови і які саме умови потрібні для застосування цієї можливості.

Можна припустити, що Отці Собору свідомо не визначали точних умов [6], оскільки історично, для кожної окремої Церкви, вони були й залишаються різними та формуються на основі звичаєвого права [7].

У вступі до ДСЦ Отці задекларували своє прагнення «визначити ще деякі головні засади, що відносяться до цілої Церкви, залишаючи решту дбайливості східних Синодів, а також Апостольському Престолові»[8].

Вихідною точкою міркувань щодо визнання патріаршої гідності УГКЦ повинна стати частина перша п. 11 ДСЦ, у якій подається мотив створення патріархатів – «тому, що патріярхальний устрій у східних Церквах є традиційним видом управління». Отже, визнання патріаршої гідності є природним правом східної Церкви. [9] Таким чином, усвідомлення й обґрунтована аргументація власного права можуть вважатися першою й основною opus, яку Отці Собору передбачали для піднесення східної католицької Церкви до патріаршої гідності.

Отже, можливість створення патріархатів є не просто новою пропозицією, а й серйозним наміром (exoptare) і виразним бажанням Отців Собору відважно йти вперед, «залишаючи непорушними традиції кожної поодинокої Церкви» (ДСЦ, п. 2). [10]

Умовами для піднесення Церкви до патріаршої гідності деякі автори, серед іншого, вважають: апостольське походження, історичну автономію, живучість та інтенсивність розвитку, наявність дієвих механізмів збереження спільної літургічної практики і правопорядку, традиції і культури, а також пастирську та місіонерську активність. [11] Зрештою, у формулюванні про можливість творення патріархатів у Кодексі канонів Східних Церков 1991 року вже не згадується про ubi opus sit. Обґрунтування такого акту залишено верховній владі Церкви (Папі Римському). [12]

Оскільки верховний архиєпископ та Синод єпископів кожної Церкви свого права певним чином беруть участь у верховній владі вселенської Церкви, можна вважати, що до їхньої компетенції належить також ініціатива піднесення тої чи іншої Церкви до патріаршої гідності.[13]

Потребу піднесення Української Греко-Католицької (Київської) Церкви до патріаршої гідності можна обґрунтувати в історичному, пастирському, еклезіологічно-канонічному та екуменічному аспектах.

2. Історична потреба

У випадку Української Греко-Католицької (Київської) Церкви питання патріархату не є новою ініціативою. Потреба завершення патріаршої структури і старання про її визнання мають глибоке історичне коріння. Ці питання неодноразово піднімалися на рівні верховної влади Церкви.[14] Змагання за автономію управління та патріархальне завершення церковної структури велися:

від самих початків розбудови церковного устрою – до унії з римською Столицею; [15]
за папи Урбана VIII, у 1623-1644 роках; [16]
за папи Александра VII, у 1655-1667 роках; [17]
за папи Климентія IX, у 1667-1669 роках; [18]
за папи Климентія X, у 1670-1676 роках; [19]
за папи Григорія XVI, у 1840-х роках; [20]
за папи Лева XIII;[21]
за папи Пія X;[22]
під час II Ватиканського Собору;[23]
за папи Павла VI [24].

Наведений короткий історичний екскурс підкреслює тяглість усвідомлення патріаршої гідності в Київській Церкві, а також факт, що перешкоди на шляху визнання патріархату Української Греко-Католицької (Київської) Церкви були здебільшого політичного характеру. Здобуття українською державою незалежності й відновлення історичної справедливості вказують на те, що потреба піднесення української Церкви до патріаршої гідності виглядає обґрунтованою. [25]

3. Пастирська потреба

Після неодноразових звернень Синоду єпископів УГКЦ [26], 1995 року Конгрегація у справах Східних Церков декретом № 249-95 визнала юрисдикцію верховного архиєпископа та Синоду єпископів над всіма спільнотами греко-католиків на території України (окрім Мукачівської єпархії). Це відповідає приписам і традиції ранньої Церкви, згідно з якими в одній державі – одна Церква (у цьому випадку структурно об’єднана в патріархат та в сопричасті з Римським Апостольським Престолом).

Якщо аналізувати сучасний стан УГКЦ, то стосовно канонічних умов заснування єпархій (див. кан. 85 ККСЦ) можна ствердити, що це найбільша східна католицька Церква у світі та друга за величиною Церква в Україні [27] (понад 5 млн. вірних, кількість духовенства – близько 3000 осіб), її характеризують: велике зростання покликань; динамічна катехизація (понад 3000 катехитів) [28]; завершена розбудова церковних структур – 5 митрополій (2 на території України), налагоджене відповідне матеріальне забезпечення, активний розвиток наукової та освітньої бази. [29]

Потрібно зазначити також, що зміцнення корінної для цього реґіону Церкви свого права в конкретній східноєвропейській дійсності психологічно матиме великий вплив на тих, хто досі ще перебуває в пошуках Христа.

4. Еклезіологічно-канонічна потреба

Враховуючи, що християнство в апостольських часах ширилося на слов’янські народи з київських та херсонеських земель завдяки зусиллям апостола Андрія та папи Климента, саме Київська Церква вважається материнською для Московської Церкви. [30] Визнання Київського патріархату стане актом виразної пошани до східної церковної традиції, у якій саме материнська Церква повинна мати патріаршу гідність.

Необхідно зазначити, що київські і галицькі митрополити de facto володіли більшими правами, ніж патріархи.[31]

Крім того, патріархат об’єднав би існуючі de iure митрополії: Львівсько-Галицьку з діючим митрополичим престолом та Київську з вакантним, але й не ліквідованим формально митрополичим престолом, митрополити яких, з точки зору чинного канонічного права, володіють правами верховного архиєпископа.[32]

Слід також враховувати, що титул верховного архиєпископа не знаходить обґрунтування в традиції, джерелах і ментальності Української (Київської) Церкви, і тому на практиці не тільки не сприяє душпастирству, а навпаки – помагає марґіналізації нинішньої Греко-Католицької Церкви.

Важливою екпезіологічною підставою визнання патріаршого статусу є виразна консолідація позицій всього єпископату Української Греко-Католицької (Київської) Церкви щодо потреби цього визнання та умов його реалізації. [33]

Оскільки суттєвою характеристикою Церкви є святість, треба підкреслити вікове багатотисячне свідчення віри і єдності Української (Київської) Церкви та факт, що декого з цих свідків вже піднесено на вівтар вселенської Церкви.[34] Це додатковий, але не менш важливий аргумент на користь визнання патріархату Української (Київської) Церкви як данини справедливості й пошани до тих вірних Церкви, які спричинилися до зростання її святості.

5. Екуменічна та загальноцерковна потреба

Хоча згідно з каноном 152 ККСЦ статус верховного архиєпископа визнається рівним патріаршому, de facto в Україні, де є два (хоч не визнані такими Католицькою Церквою, але реально існуючі) православні патріархати і яка оточена патріаршими Церквами (Росія, Сербія, Болгарія, Румунія, Грузія), цей канонічний статус аж ніяк не однаковий,[35] що не сприяє рівності стосунків та налагодженню екуменічної співпраці.

Ще під час творення ДСЦ деякі Отці Собору наголошували, що для кращого знаходження єдності необхідно, щоб католицькі Церкви були в рівних умовах з православними братами.[36]

Піднесення до патріаршої гідності сприятиме усвідомленню реальності УГКЦ як законної спадкоємиці Київського престолу, а не як чужорідного, ворожого для України тіла.

Необхідно зазначити, що створення католицького патріархату не повинно розглядатися як перешкода для можливого католицько-православного об’єднання, оскільки Глава Української Греко-Католицької (Київської) Церкви традиційно декларує свій намір – у разі об’єднання зректися уряду на користь вибраного з православних патріарха. [37]

Мало того, піднесення УГКЦ до патріаршої гідності сприятиме налагодженню ефективної співпраці її єпископських структур з українською римо-католицькою Церквою, оскільки сьогодні об’єднання євангелізаційних зусиль цих двох Церков sui iuris сприймається не як співпраця, а як злиття в одну структурну єдність.[38]

Треба визнати, що, оскільки «добро душ» завжди було і є метою Церкви, справедливий і справжній діалог та співпраця ніколи не повинні викликати почуття меншовартості через свою тотожність. [39] Крім того, унійний патріархат не вважається остаточною метою української (Київської) Церкви.

6. Спосіб піднесення до патріаршої гідності

У ситуації УГКЦ найбільш адекватним видається піднесення до патріаршої гідності шляхом визнання Римським архиєреєм відповідного рішення Синоду єпископів УГКЦ.

Хоча § 1 канону 57 ККСЦ, на перший погляд, не дає такої можливості, врахування герменевтичного правила, згідно з яким усі слова одного канону взаємно доповнюються [40], дозволяє поширити термін agnitum (визнання) з §2 цього канону на § 1. Таким чином, замкнуте коло розривається й відкриваються можливості для розвитку тих Східних Церков, що вже перебувають у сопричасті з Римським Апостольським Престолом.

Для інших східних католицьких та некатолицьких Церков такий шлях повинен свідчити про реальне пошанування їхньої традиції. Для цього вони повинні бути принаймні повідомлені про процес інституціональної еволюції української (Київської), а разом із тим – вселенської Церкви.

Отже, створення нового патріархату не буде лише актом адміністративної влади з боку Римського Апостольського Престолу; воно буде чинником природного зростання, підтриманого і визнаного тією Церквою, яка служить єдності.[41]

7. Титул Глави Української Греко-Католицької (Київської) Церкви

Даниною традиції і свідченням історичної тяглості мав би стати титул: патріарх Києво-Галицький та всієї Руси-України. [42] Подібну пропозицію (патріарх Київський) подавала підготовча Комісія II Ватиканського Собору щодо Східних Церков.[43] Згодом, віддаючи данину титулам глав-попередників, титул поширився. Таке ж звертання використовували в листуванні працівники Римського Апостольського Престолу. [44]

8. Прецеденти

У відповідь на твердження, що післяапостольське творення нових патріархатів не відповідає східній традиції,[45] можна навести відомий приклад – творення 1589 р. Константинопольським патріархом Єремією II Московського патріархату, згодом підтверджене на Соборі в Константинополі іншими східними патріархами. Сербія, Румунія та Болгарія – інші, ближчі за часом конкретні приклади [46]

Підсумки

Проаналізувавши найважливіші джерела та коментарі у справі визнання нових патріархатів у католицькому сопричасті, слід підкреслити, згідно з духом і буквою II Ватиканського Собору, існування реальної потреби, актуальної як ніколи для вселенської Церкви, – діяльно заохочувати природний ріст Східних Католицьких Церков та всіляко сприяти (exoptare) цьому природному ростові у формі, адекватній конкретному Божому народові, завжди опираючись на традицію.

Ця реальна потреба сьогодні виразно притаманна Українській Греко- Католицькій (Київській) Церкві, яка відзначається тяглістю традицій, чисельністю, динамізмом розвитку та прикладом мученицької вірності.

____________________

[1] Комісія, до складу якої входили: вл. Софрон Мудрий (голова), оо. Й. Андріїшин, М. Димид, М. Квятковський, О. Каськів, Т. Коцюба, М. Хомів та Леся Коваленко, була створена патріархом Любомиром (Гузаром) 12.04.2002 р. і працювала до 14.05.2002 р.

[2] Див.: Motu proprio Cleri sanctitati (1957), can. 159 Pius XII: «…erectio seu restitutio, immutatio et suppressio patriarchatuum […] competit Romano Pontifici vel Oecumenicae Synodo…» {AAS. – 49 (1957). – P. 433-603); джерела до цього канону: Chalcedonensis, an. 451, can. 12; S. Innocentius I. Litt. Et onus et honor, a. c. 415, Nam quid’, S. Nicolaus I. Litt. Ad consulta vestra, 13 nov. 866, LXXIII; Innocentius III. Litt. Rex regum, 25feb. 1204; Leo XII. Const, ap. Petrus Apostolorum princeps, 15aug. 1824; Leo XIII. Litt. ap. Christi Domini, an. 1895.

[3] Тим самим колегіально підтвердивши викладені в Cleri sanctitati положення папи Пія XII.

[4] Про процес становлення законодавчої норми та дискусії Отців Собору див.: Acta et Documenta Concilio Oecumenico Vaticano II apparando. Series II (praeparatoria). – Vol. II: Acta Pontificiae Commissionis Centralis Praeparatoriae Concilii, Pars II. – Typis Polyglottis Vaticanis, 1967. (Далі – Acta et Documenta… Vol II). – P. 179-279; ibid. – Vol. Ill: Acta Commissionum et Segretariatuum praeparatorium Concilii, Pars II. – Typis Polyglottis Vaticanis, 1969. (Далі – Acta et Documenta… Vol. III). – P. 189-238; остаточну версію п. 11 із зауваженнями Отців див.: Acta Synodalia Sacrosancti Concilii Oecumenici Vaticani II. – Vol. Ill: Periodus Tertia. (Далі – Acta Synodalia… Vol. Ill), Pars VIII. – Typis Polyglottis Vaticanis, 1976. – P. 494; проголошену норму див.: Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium auctoritate loannis Pauli PP. II promulgatus, fontium annotatione auctus. – Liberia editrice Vaticana, 1995. У посиланнях до кан. 57 джерела подаються ті самі, що в Cleri sanctitati, включно з останнім.

[5] Зокрема: С. Pujol. Decretum concilii Vaticani II Orientalium Ecclesiarum. Textus et Commentarium. – Romae, 1970; N. Edelby, I. Dick. Les Eglises catholiques. Décret Orientalium Ecclesiarum. – Paris, 1970. – P. 316-317; R. Esposito. Il Decreto conciliare suile Chiese Orientali: testo e commento. – Roma, 1965. – P. 168-172.

[6] Acta Synodalia… Vol. Ill, див. прим. 4, Pars VIII. – Typis Polyglottis Vaticanis, 1976. – P. 593.

[7] Цей звичаєвий характер підтверджує η. 23 Догматичної конституції II Ватиканського Собору про Церкву Lumen gentium та п. 7 ДСЦ.

[8] Благовісник Верховного Архиєпископа Византійсько-Українського (Греко-Руського) обряду. – Рік І. — Кн. 1. – Кастельґандольфо, 1965. – С. 19. Такі ж були вказівки Центральної підготовчої Комісії: говорити тільки про загальні справи, див.: Acta Synodalia… Vol. Ill, див. прим. 4, Pars IV. – Typis Polyglottis Vaticanis, 1974. – P. 494.

[9] Пор. : W. De Vries. The Origin of the Eastern Patriarchates and Their Relationship to the Power of the Pope // One in Christ. – 1966. – P. 50-59, 130-142; J. Faris. Eastern Catholic Church: Constitution and Governance. – New York, 1992. – P. 140, 214.

[10] Крім того, важливо зауважити, що Собор ліквідував різницю між патріархатами (т. зв. більші й менші патріархати, що розрізнялися за часом створення), зберігаючи при цьому «право почесного першенства» патріархів, визначене Традицією (ДСЦ, п. 8).

[11] Зокрема: J. Madey. Le Patriarcat Ukrainien vers la perfectionne l’état juridique actuel. – Romae, 1971. – P. 232.

[12] Can. 57, §1: «…erectio, restitutio, immutatio et suppressio Ecclesiarum patriarchalium supremae Ecclesiae auctoritati reservatur…» Джерела до канону повністю дублюють джерела до п. 11 ДСЦ, однак, що цікаво, на сам цей пункт законодавець не посилається. Ані під час творення норми: Nuntia. – 19 (1984); 22 (1986); 24-25 (1987); 28 (1989), ані в коментарях, зокрема: J. Faris, D. Salachas. Istituzioni di diritto canonico delle Chiese cattoliche orientali. – Roma, 1993; J. Chiramel. The Patriarchal Structure in the Oriental Canon Law. – Rome, 1992, не уточнюються умови застосування цієї норми.

[13] Див.: Cleri sanctitati, Tit. IV: «De suprema auctoritate deque iis qui eiusdem sunt canonico iure»; положення, що «Patriarchae et Synodi iure canonico supremae Ecclesiae auctoritatis participes sunt» (Ap. const, loannis Pauli PP. II Sacri canones // AAS. – 82 (1990). – 1037).

[14] Подається за: V. Pospishil, Н. Luznycky. The Quest for an Ukrainian Catholic Patriarchate. – Philadelphia, 1971 (включно з поданими джерелами); О. Лотоцький. Автокефалія. – Варшава, 1935.

[15] Мова насамперед про Київських митрополитів Клима Смолятича (1147-1155 pp.) та Григорія Цамблака (1415-1419 pp.), а також про старання канцлера Польщі Яна Замойського 1453 p.; див. зокрема: P. Lozovei. De Metropolitarum Kioviensium Potestate. – Romae, 1962. – P. 25-26; A. Amman. Storia della Chiesa Russa e dei paesi limitrofi. – Torino, 1948. – P. 105-110.

За папи Григорія XIII папський делегат до Польщі і Москви о. Антоніо Поссевіно 1583 р. піднімав питання про створення патріархату з осідком у Києві, який виконував би завдання модератора між Римським престолом та патріархом Константинополя, і патріарх Єремія II не мав щодо цього плану заперечень. Див.: Documenta Pontificum Romanorum historiam illustrantia. – Vol. I. – Romae, 1958. – P. 228-229; J. Krajcar. The Ruthenian Patriarchate // Orientalia Christiana Periodica. – 30 (1964). – P. 74; D. Tanczuk. Questio Patriarchatus Kiovensis tempore conaminum unionis Ruthenorum // Analecta OSBM. – Ser. II. – Vol. I. – Fasc. І. (Далі – Tanczuk). – P. 131-134.

[16] Митрополитами Йосифом-Велямином Рутським та Петром Могилою було розроблено план створення Київського патріархату. Римський архиєрей та король Польщі високо оцінили цей проект, а 1635 р. Конгрегація поширення віри його апробувала. Смерть Йосифа-Велямина Рутського та початок польсько-козацької війни не дозволили реалізувати проект. Див.: Epistolae Josephi Velamin Rutskyj. – Romae, 1956. – P. 193; Acta SC de Propagandae Fide Ecclesiam Catholicam Ucrainae et Bielarusjae spectantia, 1622-1862. (Далі – Acta SC de Propagandae Fide). – Vol. 1. – Romae, 1953. – P. ЗО, 153-154; Tanczuk, див. прим. 15. – P. 134-136, 141-144.

[17] За гетьмана І. Виговського питання про патріархат знову піднімалося під час підписання Гадяцького перемир’я. Див.: Audientiae Sanctissimi, 1650-1862. – T. 1. – Romae, 1963. – P. 52, 59; Epistolae Metropolitarum Kiovensis catholicorum, 1613-1838. – T. 1. – Romae, 1956. (Далі – Epistolae Metropolitarum Kiovensis). – P. 287, 289.

[18] Київський унійний митрополит Гавриїл Коленда та православний митрополит Михайло Балабан робили нову спробу примирення православних і уніатів в одному, Київському патріархаті. Див.: Epistolae Metropolitarum Kiovensis, див. прим. 17. – Р. 282- 283; J. Pelesz. Geschichte der Union der Ruthenischen Kirche mit Rom von den âltesten Zeiten bis auf die Gegenwar. – T. II. – Wien, 1880. (Далі – Pelesz). – S. 270. 18

[19] Київський православний митрополит Кипріян Жоховський згодився відродити проект Йосифа-Велямина Рутського та Петра Могили. Крім того, він просив Констан-тинопольського патріарха Методія III зректися прав щодо київської Церкви, як це зробив Єремія щодо московської. Цей план також розглядався в Римі, але через турецьку інвазію в Європі не був завершений. Див.: Acta SC Propagandae Fidei, див. прим. 16. – Vol. 2. – Romae, 1954. – P. 42, 51.

[20] Папа Григорій XVI особисто сприяв створенню руського католицького патріархату. До цього патріархату мали б входити, за його задумом, «Львів, Перемишль, Пряшів, Мукачів, Крижівці, а також усі слов’яни Австро-Угорщини». Протести угорського уряду стали на перешкоді реалізації цього плану. Див.: А. Вагап. Progetto del Patriar- cato Ucraino di Gregorio XVI // Analecta OSBM. – Vol. III. – Rome, 1960. – P. 454-475 (з поданими документами); Peiesz, див. прим. 18. – S. 278.

[21] Папа Лев XIII 1886 р. звертався до Конгрегації поширення віри з пропозицією знову розглянути можливість створення руського патріархату. Див.: Г. Лужницький. Українська Церква між Сходом і Заходом. – Філадельфія, 1954. – С. 535-536.

[22] У 1926 р. митрополит Андрей Шептицький писав до нунція у Варшаві Лорі Лорен- цо, що папа Пій X прийняв засаду, згідно з якою територія Російської імперії є патріаршою територією. Саме на цій підставі в 1917 році священика Леоніда Федорова було призначено патріаршим екзархом Росії, з осідком у Петербурзі. Див.: Postulatio de beatificationis et canonisationis Dei Andreae Szeptycky episcopus Leopolinensis Ukrainorum Metropolitae Halyciensis. – Romae, 1965; C. Korolevskij. Metropolite André Szeptyckyj. – Rome, 1964. – P. 197. Згодом, 1936 p., y Львові, на конгресі, присвяченому Берестейській унії, Йосиф Сліпий (тодішній ректор Львівської Богословської Академії) казав: «Всі ідеї митрополита Рутського для нас актуальні, включно з ідеєю патріярхату… як гарантією розвитку Церкви». Див.: Opera omnia Josephi archiepiscopi maioris et cardinalis. – Vol. V. – Romae, 1971. – P. 142.

[23] Питання про піднесення Української Греко-Католицької (Київської) Церкви до патріаршої гідності розглядалося Підготовчою комісією Декрету про Східні Церкви: «ADD. – Studio benevolo submittatur, an non in dignitatem Sedis Patriarchalis sublevanda sit pro Ucrainis Catholicis Sedes ex antiquis temporibus clarissima Kioviensis» (Propositio ad modum desiderii: sess. Plenaria XXX, die 1-7-1961: 13 ex 18 obtinuit vota, ut nomine Commissionis proponatur). Див.: Acta et Documenta… Vol. Ill, див. прим. 4. – P. 194-195; див. також промову митрополита Йосифа (Сліпого) 11 жовтня 1963 р. в: Opera omnia Josephi patriarchae et cardinalis. – Vol. XII. – Romae, 1981. – P. 90.

[24] У 1971 р. папа Павло VI писав до верховного архиєпископа Йосифа Сліпого, що не може створити українського патріархату через не залежні від нього обставини. Насамперед йшлося про територію Церкви, згадує про це Й. Пелікан (J. Pelikan. Confessor between East and West: a Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj. – Grand Rapids, Michigan. – 1990. (Далі – Pelikan). – P. 205-206). Сам лист див.: Archivum Patriarchale Sanctae Sophiae, Université Cattolica Ucraina, Roma. (Далі – Archivum). – 40: 204-7.

[25] Саме історичне підґрунтя деякі Отці II Ватиканського Собору, зокрема кардинал Сірі, називають найважливішою умовою творення нових патріархатів: …Quod sint patriarchae a clarissima traditione probati nihil officit quia ratio historica iustificat; quod sint novi patriarchatus sine ratione historica perantiqua et probanti induceret paulatim comparationes, appetitus et difficultates cuiuscumque generis. Censeo res esse consideranda, futura prospicientes ex his quae ab historia hausimus. Praeterea quia structura divina Ecclesiae constat in sua hierarchia solummodo episcopis, inter se omnino aequalibus et Romano Pontifici omnibus praestanti, ut res complicetur ratio debet esse gravis et evidens (Acta et Documenta… Vol. II, див. прим. 4. – P. 205-206).

[26] Див.: Матеріали Синоду УГКЦ 1992 року // Рішення і постанови Синодів Єпископів УГКЦ 1989-1997. – Львів, 1998. (Далі – Рішення і постанови), а також: Study Paper: The Territory of the Ukrainian Greco-Catholic Church // Logos: A Journal of Eastern Christian Studies. – Vol. 35 (1994). – Nos. 1-4. – P. 313-385. (Далі – Study Paper).

[27] Див.: Annuario Pontificio per I’anno 2002. – Citta del Vaticano, 2002; R. Roberson. The Eastern Christian Churches: A Brief Survey / 6th edition. – Rome, 1999. (Далі – Roberson). Ці дані стосуються України та західної діаспори, проте не враховують східної діаспори. Статистичні дані щодо України щороку подає Державний комітет [України] у справах релігії (див. сторінку цього комітету в часописі «Людина і світ»).

[28] Дані (на травень 2002 р.) надала голова Патріаршої катехитичної комісії черниця Луїза Цюпа, СНДМ.

[29] Станом на 1 січня 2002 р. в Україні діє 13 освітніх закладів УГКЦ. Див.: Людина і світ. – 2002. – Січень-лютий.

[30] Див.: Привітальна промова папи Івана Павла II в аеропорту в Борисполі, Київ, 23 червня 2001 року, п. 1-2 // «Вітаю тебе, Україно!» Пастирський Візит Святішого Отця Івана Павла II в Україну 23-27 червня 2001 року: промови і проповіді. – Львів, 2001. – С. 7-8; Промова на зустрічі з діячами політики, культури, науки та підприємництва в Президентському палаці, Київ, 23 червня 2001 p., п. 2 // Там само. – С. 17-18; Катехиза Святішого Отця, виголошена 4 липня 2001 року на загальній аудієнції на площі св. Петра у Римі, п. 2 // Там само. – С. 104-105. Див. також промову митрополита Йосифа Сліпого на аудієнції українських владик у Римського архиєрея 13.12.1976 в: Opera omnia Josephi patriarchae et cardinalis. – Vol. XIV. – Romae, 1985. – P. 120-121.

[31] Див. джерела до п. 10 ДСЦ, зокрема булли Decet Romanum Pontificem та in universalis Ecclesiae, Documenta Pontificum Romanorum Historiam Ukrainae illustrantia. – Vol. 1. – Romae, 1953. – P. 268; І. Хома. Київська митрополія в Берестейськім періоді. – Рим, 1979. — С. 111 ; М. Rizzi. De Archiepiscopui maioris iuridico fundamento in Ecclesia Catholica // Богословія. – T. XXV-XXVIII. – Рим, 1964. – C. 123; І. Мончак. Становище Верховного Архиєпископа в ієрархічнім устрою Церкви // Там само. – С. 136; I. Patrylo. Archiepiscopi – Metropolitani Kievo-Halicienses attentis praescriptis motu proprio Cleri Sanctitati. – Romae, 1962. (Далі – Patrylo). – P. 117 (включно з посиланнями).

[32] Study Paper, див. прим. 26. – P. 326-336.

[33] Див.: Рішення і постанови, див. прим. 26, а також неопубліковані матеріали наступних Синодів.

[34] Celebrationis Liturgicae quibus praeest Summus Pontifex loannes Paulus PP. II. – Typis Vaticanis, 2001.

[35] Пор. процедуру виборів (ККСЦ, кан. 154), а також ступінь кардиналіату (пор.: Motu proprio Ad purpuram Patrum, 1965 // La Documentation catholique. – Nr. 1444). Крім того, верховні архиєпископи виключені з нарад патріархів з Римським архисреєм.

[36] Зокрема, кард. Таппуні під час обговорення п. 11 ДСЦ зазначив: «Coram in oculis tam optatam unitatis Christianae restitutionem habentes, ne inferiorem alioquin ostendant, prae separatis Patriarchis, conditionem catholici Patriarchae» (Acta et Documenta… Vol. II, див. прим. 4. – P. 205-206).

[37] Epistolae Josephi Velamin Rutskyj. – Romae, 1956. – P. 229, 231-239; Док. 166 // А. Шептицький. Церква і Церковна єдність: документи і матеріали (1899-1944). — T. І. — Львів, 1995. – С. 419-433.

[38] Див.: О. Турій. Греко-католики, латинники і православні в Україні: проти, поруч чи разом? – Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 2001 р. – (Україна християнська. – Випуск 7).

[39] Див.: W. Kasper. Le radici teologiche del conflitto tra Mosca e Roma. // La Civiltâ Cattolica. – 2002. – T. 1. – P. 531.

[40] Per analogia до випадку кан. 77 ККСЦ. У відповідь на запитання щодо суперечності між двома його параграфами, Coetus de expensione observationum відповіла, що «ці два параграфи взаємодоповнюються». Див.: Nuntia. – 28 (1989). – Р. 34.

[41] Верховний архиєпископ Йосиф Сліпий писав, що потрібне «визнання Патріярха- ту Української Католицької Церкви і респектування всіх прав Східних Церков, щоб дати доказ вселенськости Христової Церкви» (Благовісник Патріярха Києво-Галиць- кого і всієї Руси. – Рік XII. – Кастельґандольфо, 1976. – С. 70).

[42] Див.: Patrylo, див. прим. 31. – Р. 51-56.

[43] Пропозицію про піднесення Київського митрополичого престолу до гідності патріархату, не визначаючи його католицького чи православного характеру, Комісія передала Римському архиєреєві на особисте вирішення (формулою «До Святішого», див.: А. Великий. Діяння Ватиканського Собору. – Т. 1. – Рим, 1966. – С. ЗО).

[44] Див.: Documenta Pontificum Romanorum Historiam Ucrainae Illustrantia (1075-1953). – T. 1. – Romae, 1953. – P. 276, 472. Цей же титул згадується в листі кардинала Силь- вестріні до Мирослава Івана кардинала Любачівського, датованому 21-м червня 1992 р. Див.: Study Paper, див. прим. 26. – Р. 314 -315.

[45] Згідно з Д. Салахасом, принаймні 6 разів Римський Апостольський Престол створював чи визнавав патріархати. Див.: D. Salachas. Tit. IV. Le Chiese Patriarchale // Commento al Codice dei Canoni delle Chiese Orientali. – Libreria Editrice Vaticana, 2001. – P. 69-76.

[46] Див.: Roberson, див. прим. 27. – Р. 68-79. Слід зазначити, що східні патріархи: халдейців, коптів, вірмен, мелхітів та сирійців – також підтримували старання верховного архиєпископа Йосифа Сліпого у справі визнання українського патріархату Див.: Pelikan, див. прим. 24. – Р. 198-199; Archivum, див. прим. 24. – 34: 142а; 34: 142Ь; 34: 153а; 34: 109а).

Джерело: Богословія 66, Кн. 3-4, (2002). – с. 269-279

Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви

Пастирське послання

1. Вступ

3 червня цього року Божого Постійний Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви у супроводі митрополитів і під проводом Глави Церкви відвідав Святішого Отця Івана Павла ІІ. Головною темою розмови було створення патріархату УГКЦ. Святіший Отець так висловив своє ставлення до цього питання: “[…] Я поділяю Ваше прагнення, яке закорінене також у канонічних і соборових приписах, щоб мати повний юридично-церковний устрій. Поділяю це як у молитві, так і в терпінні, очікуючи визначеного Господом дня, в якому я, як Наступник святого Апостола Петра, зможу підтвердити дозрілий плід Вашого церковного розвитку”. Дехто помилково зрозумів ці слова як крах усієї справи здобуття патріархату. Насправді ж Вселенський Архиєрей підтвердив законність такої потреби. Він підніс ідею патріархату понад чисто людські сподівання і нагадав нам, що, хоч справа патріархату УГКЦ і впливає на земну політику, вона все ж не визначається нею.

Цим листом ми хочемо пояснити, що означає “патріархат Церкви”, щоб усі ми краще і глибше зрозуміли його суть, а усвідомивши, думали й діяли так, як передбачає патріарший устрій Церкви.

2. Історичні аспекти

Минуле століття було для нас страхітливою сторінкою історії. Важко охопити одним поглядом все те, що наш народ і наша Церква пережили за той час. Згадаймо лише про дві світові війни, які перекотилися через нашу землю, низку окупацій, переслідування вірних нашої Церкви, голодомор, що поглинув майже одну чверть населення нашого краю та численні більшовицькі репресії, які винищили національну інтелігенцію.

Та водночас у ХХ ст. нам „світило” здійснення двох великих мрій. Перша мрія – державна, загальнонародна – незалежність держави. Спроби утвердити самостійну державу робилися вже в 1920-х, а пізніше – у 1940-х роках. Проте тільки наприкінці століття таке прагнення, за яке потерпіло, а то й віддало своє життя стільки людей, за Божою благодаттю стало реальністю: від 1991 року ми маємо свою самостійну, незалежну Українську державу. Отже, мрія державного характеру нашого народу здійснилася.

Друга мрія – церковна – повний розквіт нашої Церкви через створення патріархату. Ця мрія розвивалася паралельно у двох гілках київської традиції нашої Церкви: серед православних і греко-католиків. І одні, і другі думали про це, бажали цього, чекали нагоди для здійснення такої мрії.

Щодо Православної Церкви, то такі спроби робилися у 20-х роках минулого століття, однак лише в 90-х роках Українська Автокефальна Православна Церква та Українська Православна Церква – Київський Патріархат проголосили свою структуру патріаршою. І хоч її ще не зовсім завершено через відсутність всесвітнього визнання з боку інших Церков, саму думку про патріархат уже певним чином втілено в життя. Нам, однак, не личить детально розглядати ситуацію в українському православному світі.

Паралельно до цього в Українській Греко-Католицькій Церкві в різний період – у 1930-ті роки і згодом у 1940-ві роки – говорили про це дуже ясно, хоч іще у вузьких колах. Але з виходом на волю в 1963 році святої пам’яті тоді ще Митрополита Йосифа Сліпого і після його заклику, зверненого до всієї Церкви, ідея патріархату стала для нашої церковної спільноти чимось дуже важливим і реальним.

Почавшись дещо невпорядковано, ця ідея впродовж подальших сорока років проходила різні етапи свого розвитку. Святої пам’яті Митрополит Йосиф оголосив про це прагнення нашого народу на Другому Ватиканському Соборі. Проте тоді не вдалося його формально затвердити, бо не було ще опрацьовано процедури створення патріархатів. Однак патріархальні думка й бажання зростали, ставали щораз яснішими, кристалізувалися. Був певний час, коли дехто думав, що патріархат – це немовби сурогат незалежної Української держави (наш народ входив тоді до складу Радянського Союзу); інші вважали його розв’язком усіх церковних проблем. Але з плином часу ці думки прояснювалися, і те, що було неважливим, відпадало, а сама церковна позиція вдосконалювалася.

Тому, якщо сорок років тому цю думку сприймали по-різному, навіть самі єпископи, то вже на початку цього століття ми дійшли до єдиного розуміння й до одностайного бажання, що наша Церква має утвердити патріарший устрій. У 2002 році представники всієї Церкви, зібрані з усіх країн, де живуть українці, одноголосно ствердили, що той народ, який вони представляють на Патріаршому Соборі, бажає остаточного здійснення цього завдання. Цю думку також підтвердили усі зібрані на Синоді владики нашої Церкви й у формі синодального рішення передали Святішому Отцеві. На початку червня ц. р. Б. Святіший Отець прийняв наше бажання і, як ми вже цитували вище, підтвердив його слушність. Проте остаточного визнання патріархату в повному значенні цього слова ще немає. Але тепер це вже лише проблема часу: настане день, коли здійсниться також і друга мрія нашого народу.

3. Що таке патріархат?

Ісус Христос встановив одну Церкву, якій дав усі потрібні для спасіння засоби, пославши їй Святого Духа, встановивши у ній Святі Таїнства, давши їй свою науку та доручивши апостолам проповідувати у світі (див. Мт. 28, 19; Мр. 16, 15; Лк. 24, 47), а також надавши Церкві конститутивну структуру – християнську спільноту під проводом єпископів. Така структура Церкви з Христової волі існувала від самих її початків у формі єпархій та існуватиме аж до кінця світу (див. Світло народів [ Lumen gentium, LG ], 3).

З волі її Засновника існує лише одна Христова Церква на Землі в багатьох місцевих Церквах-єпархіях. Та з Божого Провидіння, як навчає Другий Ватиканський Собор ( LG 23), Церква також знає третю, посередню, форму – т. зв. помісних Церков. Це групи єпархій, які об’єднуються на підставі спільної території, мови, культури чи державної структури. Впродовж часу й на історичній підставі, підтвердженій компетентною церковною владою, помісні Церкви виробили свої богословські, духовні й літургійні традиції, власну канонічну дисципліну, а головне – ієрархічну структуру: зібрання єпископів з одним главою, якого називають патріархом або митрополитом.

Починаючи з найдавніших часів, такі помісні Церкви поставали у всьому християнському світі – на Сході й на Заході – під назвою і зі структурою патріархатів. На Заході ця форма групування Церков не поширилася, і там залишився лише один автентичний патріархат – Римський, та ще кілька – винятково почесних. Натомість на Сході вона стала звичайною структурною формою для багатьох помісних Церков, які приймали патріарший устрій за різних обставин та у різний час аж до минулого століття включно.

З огляду на притаманність цієї форми християнському Сходові, Другий Ватиканський Собор вказав, що помісним східним католицьким Церквам належить її надавати. Це бажання учасників Другого Ватиканського Собору недавно повторив Папа в постсинодальному повчанні про владу єпископа „ Пастирі стада” ( Pastores Gregis ). [З огляду на важливість сказаного і на необізнаність вірних нашої Церкви з цим документом як в Україні, так і в діаспорі, подаємо довшу цитату]:

“Серед інституцій, характерних для східних католицьких Церков, є Церкви патріархальні. Вони належать до тих угруповань Церкви, які, як підтверджує Другий Ватиканський Собор, завдяки Божому Провидінню, з плином часу набули органічного для них устрою і мають як дисципліну і власні літургійні звичаї, так і спільне богословське й духовне спадкоємство, при цьому, однак, завжди зберігаючи єдність віри та єдиний Божий устрій вселенської Церкви. Їхня особлива гідність випливає з факту, що вони, будучи мало що не матерями віри, породили інші Церкви, які є ніби їхніми доньками [д одамо від себе, для прикладу, що донькою патріаршої Церкви Константинополя, Нового Риму, була Церква Києва, а остання стала Церквою-Матір’ю для Церкви Москви. – + Любомир ], а тому аж до наших часів поєднані з ними сильними зв’язками любові в таїнственному житті й у взаємному пошануванні прав та обов’язків.

Це стародавня патріархальна інституція в Церкві. Засвідчена вже першим Собором в Нікеї, вона була визнана першими вселенськими соборами й досі становить традиційну форму урядування у східних Церквах. Завдяки своєму походженню й особливій структурі, вона відповідає самій сутності Церкви. Тому Другий Ватиканський Собор висловив прагнення, щоб там, де буде в цьому потреба, створювати нові патріархати, право на встановлення [яких] залишається за Вселенським Собором або Римським Архиєреєм…” (п. 61).

4. Хто встановлює патріархати?

Упродовж століть патріархати поставали за різних обставин і в різний спосіб, але завжди як церковна структура на певній території чи в певній державі. Патріархати у ІІ тисячолітті поставали зазвичай за рішенням відповідної помісної Церкви, яке канонічно визнавали інші патріарші Церкви, дуже часто підтримувані державною владою. На таке визнання іноді доводилося чекати тривалий час.

Католицькі патріархати історично визнавав Папа Римський. Сьогодні, згідно з чинними нормами, проголошеними Другим Ватиканським Собором, нові патріархати для Церков східної традиції встановлює Вселенський Собор або Папа Римський. Відповідно до Декрету про Східні Католицькі Церкви, зміни до устрою цих Церков можна вносити “лише заради їхнього власного й органічного розвитку” (п. 6).

5. Управління патріаршою Церквою

Патріарша структура дуже чітко реалізує внутрішню єдність помісної Церкви східної традиції, бо на чолі ставить одну особу, яка стає осередком усіх віруючих цієї помісної Церкви та через яку стає видимим сопричастя, тобто єдність із Наступником св. Апостола Петра, якого Ісус Христос поставив видимим знаком єдиності та єдності своєї Церкви.

Саме слово “патріарх” походить від грецького слова, корінь якого означає “батько”. Навкруги патріарха збираються всі єпископи помісної Церкви і разом з ним та під його головуванням становлять Синод, який спільно дбає про всю Церкву.

6. Деякі критерії патріаршого устрою

Як було згадано попередньо, помісна Церква – це спільнота вірних, яку об’єднують літургійні, богословські й духовні традиції, канонічна дисципліна та спільна ієрархія. Помісна Церква має також свою окрему історію і сформовану християнську культуру. Вживаючи церковну термінологію, це є Церква свого права. Тому не кожна помісна Церква відразу відповідає критеріям Церкви патріаршої.

Попри всі богословські й канонічні елементи, помісна Церква повинна мати також зрілість свідомості вірних, виявлену через святість її духовних дітей і підтримку вірними життя у патріаршому устрої. Зрілість церковного життя включає також готовність допомагати іншим людям поза межами рідної Церкви в їхньому релігійному житті і робити свій внесок у життя Вселенської Церкви.

Патріархат як нормальна форма існування й діяльності помісних Церков виражає і забезпечує повноту засобів, які необхідні для всебічного служіння Церкви.

7. Чи відповідає УГКЦ згаданим критеріям?

УГКЦ має усі вищезгадані прикмети, щоб стати патріаршою Церквою.

По-перше, наша Церква, належачи до східної традиції, вважає патріархат природною формою свого існування – у повній відповідності до Декрету Другого Ватиканського Собору про Східні Католицькі Церкви, який стверджує, що “патріарший устрій у Східних Церквах є традиційною формою управління” (п. 11).

По-друге, встановлення патріархату визначається потребами розвитку УГКЦ, про що одностайно заявили делегати Патріаршого Собору 2002 року. Наша Церква набуває сьогодні помісної зрілості, у чому ми вбачаємо виразну дію Святого Духа.

По-третє, наша Церква переконана, що, відповідно до вимоги Декрету Другого Ватиканського Собору про екуменізм, патріарший устрій “краще відповідає вдачі наших вірних і відповідніший для духовного добра” (пор. п. 16). Іншими словами, ми вважаємо патріархат засобом для досконалішого церковного життя. На патріархат слід дивитися очима віруючої людини як на релігійно-церковну дійсність, у якій кожний її елемент має відповідні права та обов’язки. Патріарший устрій у житті Східної Церкви на всіх її рівнях розвиває почуття більшої відповідальності за свої дії. Добро Церкви більшою мірою, ніж до того, стає справою кожного її вірного.

По-четверте, перехід на патріарший устрій є відповіддю Церкви на утвердження державної незалежності України. Тут патріарший устрій Церкви мислиться як один із засобів реорганізації і нормалізації духовного життя вірних задля їхнього спільного блага і добра Церкви.

По-п’яте, наша Церква не обмежується існуванням на території рідної держави, а внаслідок історичних обставин поширена в різних країнах і має там місцеву ієрархічну структуру. УГКЦ в Україні й у діаспорі представляє собою кількісно поважну громаду, але не в чисельності полягає її сила та важливість, а в єдності та консолідації її духовних сил. Патріарший устрій Церкви дозволить якнайповніше досягти цієї мети. Це підтвердили у своєму Зверненні делегати Третьої сесії Патріаршого Собору УГКЦ, на думку яких проголошення патріархату зміцнило б “взаємодію між матірною Церквою та дочірніми Церквами на поселеннях”.

Свого часу Патріарх Йосиф висловлював думку, що вагомою підставою для проголошення патріархату УГКЦ є велике мучеництво її вірних, проявлене ними у ХХ столітті. Цілком погоджуючись із думкою нашого славного Ісповідника віри, ми разом із тим хотіли б застерегти вірних від неправильного тлумачення цього аргументу. Факт героїчного мучеництва є яскравим свідченням зрілості віри членів нашої Церкви. Це духовний скарб, з якого щедро черпають наступні покоління вірних. Проте статус патріархату УГКЦ не має бути нагородою її вірним за мучеництво. Таке тлумачення згаданої християнської чесноти може спотворити її великий духовний зміст. Нагорода для мучеників – на Небесах, а тут, на землі, мучеництво стає фундаментом, на якому зростає Церква. Основоположними елементами у цьому фундаменті є любов до Бога і ближнього, вірність правді, вміння прощати кривдників, відчуття солідарності з тими, що в потребі, тощо. Патріархат, збудований на такому фундаменті, утвердиться навіки, бо його визнає сам Господь.

8. Екуменічні обставини

Проект створення патріархату УГКЦ нинішнім Папою Римським збудив хвилю протестів, які базувалися на таких закидах:

• Патріархат УГКЦ послаблюватиме сопричастя з Наступником св. Апостола Петра, а отже – послаблюватиме зв’язок з усією Католицькою Церквою.

• Патріархат означатиме створення націоналістично забарвленої Церкви, яка сіятиме ненависть супроти всіх інших.

• Патріархат УГКЦ став би великою перешкодою для об’єднання християн в Україні.

• Створення патріархату УГКЦ означало б нехтування прав Московського патріархату, який вважає Україну своєю канонічною територією.

• Патріарший статус УГКЦ призвів би до збереження “уніатизму”, який в наші часи був засуджений як невідповідний шлях для досягнення єдності між усіма християнами.

Кожний закид, звичайно, викликає емоційну реакцію з нашого боку, але можна і треба дивитися на них інакшими очима, використовуючи їх, з одного боку, для кращого зрозуміння свого становища, а з іншого – для унаочнення правильних і потрібних заходів, до яких ми повинні вдатися. Бо ми не хочемо, щоб створення патріархату УГКЦ завдало страждань іншим. У нашій складній ситуації треба спокійно і виважено захищати свої права, поважаючи також виправдані права інших.

Не будемо відповідати на кожен пункт зокрема, натомість подамо лише загальне до них ставлення. У нинішній історичний момент з-посеред усіх згаданих закидів на перше місце вийшов аргумент екуменічний, а саме: побоювання, що визнання Папою патріархату УГКЦ може призвести до зриву екуменічного діалогу й замороження стосунків між Католицькою Церквою і Повнотою Православ’я. Це не є нашим наміром. Ми вважаємо, що наш патріархат буде важливим чинником для покращання відносин між християнами та не вноситиме розбрату. Адже патріархат УГКЦ потрібен не лише нашій Церкві, а й усім помісним Церквам. Тому ми певні, що настане день, коли це усвідомить уся християнська спільнота.

Для нас дуже прикрою була реакція православних Церков, які, не вивчивши нашої історії й нашого нинішнього становища, не пізнавши наших духовних потреб, зайняли чітку немиролюбну позицію, яку через Московський патріархат переказали Святішому Отцеві. Проте створення нашого патріархату у жодному разі не задумане як загроза чи підступ супроти Православних Церков і нічим не обмежує їхні права. УГКЦ (в патріархаті чи без нього) не має претензій до православних. Так само й православні не можуть мати претензій до греко-католиків щодо території, устрою та способу життя. Коли йдеться про церковні вартості, для світських категорій не повинно бути місця, оскільки церковні вартості не можуть ставати предметом дискусій.

Київська Церква наприкінці ХVІ ст. вибрала свій особливий шлях для забезпечення єдності у Вселенській Церкві. Частина нашого народу в той час відкинула цей шлях, призвівши до поділу Київської Церкви. Однак та її частина, яку сьогодні називають Українською Греко-Католицькою Церквою, на цьому шляху скористала і збагатилася, оскільки могла зберегти свою віру і самобутність у критичні моменти свого існування. Звичайно, історія нашої Церкви має і чорні, і білі сторінки. Проте ми, греко-католики, не бажаємо нікому накидати наші розв’язки як єдино можливі й правильні. Це підтвердив ще на початку сорокових років минулого століття Митрополит Андрей Шептицький у своєму листовному діалозі з православними братами. Але мета, про яку говорили митрополити Петро Могила і Йосиф Рутський (вони шукали дороги до єдності у спільному патріархаті) була одна і та сама – відновити первісну єдність часів Володимира Великого. Наш патріархат сьогодні, у ХХІ ст., задуманий не як перешкода, а як шлях до того стану, коли в Україні буде один патріарх у катедральному соборі Святої Софії у Києві.

Чи створення греко-католицького патріархату означало б, як дехто твердить, посилення ненависті до неукраїнців? Ні, бо патріархат, у якому плекають християнські чесноти, не може потурати шовінізмові. А християнський патріотизм є чеснотою. Бажати добра своєму народові – це нормально; порушенням християнської норми є лише прагнення такого добра коштом інших народів. Ми щиро сподіваємося, що життя в патріаршому устрої, якщо до нього ставитимуться з повагою усі сусіди, може тільки спричинитися до утвердження злагоди у нашій частині світу.

Проте чи не найпарадоксальнішим з усіх закидів, що їх висувають противники нашого патріархату, є твердження, що його створення задумане як “утеча від Рима”. Такий закид є цілковитим запереченням нашої віри. Нема сумніву, що з отриманням нашою Церквою патріархату, як цього вимагають закони, зміниться характер стосунків з деякими римськими установами. Але ці зміни стосуватимуться тільки другорядної, адміністративної сфери. Основна риса кожної помісної Католицької Церкви – це сопричастя з Наступником св. Апостола Петра, Єпископом Рима. А цього ми ніколи не зречемося.

9. Різні погляди з приводу патріархату УГКЦ

Великої ваги в обговоренні патріархальної проблеми інколи набуває сама атмосфера такого обговорення всередині Церкви. Зусилля щодо утвердження патріархату часом набувають форм боротьби за патріархат, яка супроводжується надмірними пристрастями та невиправданими звинуваченнями. Такими ж пристрастями та звинуваченнями супроводжується часом і боротьба проти патріархату. І в одному, і в другому випадках вірні Церкви мали б виявити належне смирення і любов одне до одного.

Так, з одного боку, Церква шанує ревність активістів патріархального руху та їхню відданість цій ідеї. Ієрархія Церкви благословляє утвердження патріархату в житті і свідомості своїх вірних – зокрема, шляхом активізації мирянського руху. Проте, висловлюючи нашу підтримку патріархальній ідеї, ми повинні усвідомлювати, що нецерковні методи такої боротьби та напружене психологічне тло, яке нею створюється, лише шкодять утвердженню патріархату. Вони ослаблюють Церкву і, зокрема, породжують сумніви в тому, що визнання патріархату УГКЦ є справою доцільною та своєчасною.

З іншого боку, завданням Церкви є водночас пошанувати сумніви в необхідності патріархату й дати на них аргументовану відповідь. Сумніви щирих людей самі по собі служать лише поглибленню і кристалізації нової візії, що визріває в Церкві. Проте згадані сумніви не повинні набувати форм непокори чи розколу, оскільки від цього страждає дух миру й любові, який обіймає Церкву.

Хоч про патріархат ми говоримо в категоріях церковного устрою, він є не тільки структурою. Патріархат – це стан душі, якнайкращий вияв суті й покликання Церкви. Тому прагнення нашого народу в минулому і тепер встановити патріарший устрій слід розглядати по-церковному, по-Божому, а не як самоціль. Адже патріархат – це шлях. А мета Церкви – це спасіння людей через служіння Богові та ближнім.

10. Завдання Божого Народу УГКЦ на майбутнє

Як велить християнський звичай, говорячи про обов’язки та завдання Божого Народу, єпископи УГКЦ хотіли б почати з себе. На цьому свого часу наголошував іще Патріарх Йосиф: “Єпископат повинен бути зразком однозгідності у правлінні Церкви і прикладом єдності в усіх ділянках церковного і народного життя!” Сьогодні ієрархія УГКЦ підтверджує свій спільний намір розбудовувати патріархат нашої Церкви, використовуючи для цього всі можливі церковні засоби. Також просимо Господа нашого Ісуса Христа освятити наші зусилля, а братів і сестер наших у Христі – спомагати нам повсякчас у довірі та одностайності.

Надзвичайно важливою у процесі становлення патріаршого устрою УГКЦ є позиція спільнот посвяченого життя. Про це також згадував у своєму Заповіті Патріарх Йосиф: “Бажанням Слуги Божого Андрея і благанням моїм, переємця його заповітів, є, щоб усі наші монаші чини і згромадження… суперничали між собою за ріст в особистій святості і за ревне і чесне служіння Христові і рідній Українській Церкві”. Молитва за патріарха і патріархат УГКЦ, піднесена до Бога устами його обручників, буде обов’язково Ним почутою. Молитвою праведників буде випрошено прощення за гріхи, вчинені дітьми Церкви на її паломницькому шляху.

Важко переоцінити важливість ролі, яку має виконати у становленні патріархату УГКЦ її духовенство. З душпастирської точки зору, можна сказати, що ключ до сердець усіх вірних нашої Церкви знаходиться саме в їхніх руках. Тут знову важливим дороговказом будуть для нас настанови Патріарха Йосифа: “Тож благаю між вами пресвітерів … пасіть стадо Боже, що у вас, наглядайте не з примусу, але добровільно по-Божому, не для брудної наживи, а ревно, не пануйте над спадком Божим, але будьте для стада за взір. А коли Архипастир з’явиться, то одержите ви нев’янучого вінка слави (див. 1 Пт. 5, 1-4)”. Важливо, щоб душпастирі всіляко утверджували своїх парафіян у вірі в благодатність патріархату й залучали їхні зусилля для розбудови патріархальних структур. Проте не менш важливим обов’язком душпастирів є повсякчас стежити за тим, щоб ці зусилля набували належних церковних форм і йшли на благо Церкви й народу.

Нарешті, слід згадати про завдання, які стоять перед тими, в чиїх серцях зростатиме головний плід патріархату, а саме: про завдання мирян. Тут знову пророчо звучать для нас слова Патріарха Йосифа: “Завершення [окремих помісних східних] Церков патріаршим вінцем було завжди овочем дозрілої християнської свідомості у Божому люді, у всіх його складових частинах, у свідомості духівництва і пастирів, причому свідомість мирян, отого духовного стада, довіреного їхньому пастирському служінню, зігравала неабияку ролю. Бо тільки дозріла свідомість своїх власних церковних і національних скарбів, своїх культурних та історичних надбань і цінностей, своїх трудів і жертв, що входили в скарбницю цілої Вселенської Христової Церкви, створювали тверду основу для Патріархату!” Саме від доброї волі, розсудливої активності і водночас належного смирення мирян і буде остаточно залежати утвердження патріаршого устрою!

Новий струм динамізму повинен пробігти по всіх структурах Церкви. Мають ефективніше запрацювати патріарші та синодальні комісії, оскільки це головні органи, в яких формується душпастирське та адміністративне життя Церкви. Свіжою енергією має сповнитися діяльність церковних структур на єпархіальному, деканальному і парафіяльному рівнях. Тут розумна автономія, сперта на головні засади єпископського служіння та на принцип допоміжності (субсидіарності), має доповнюватися почуттям співвідповідальності, спільності мети й загальноцерковної солідарності.

Надзвичайно багато слід зробити для того , щоб роз’яснити мету і завдання патріархату вірним інших помісних Церков. Адже, кажучи словами Енцикліки Івана Павла ІІ „ Світло Сходу” ( Orientale Lumen, OL ), “важливим моментом для зростання нашого взаєморозуміння та єдності є поглиблення знайомства між нами” (п. 24).

Недавно ми вже мали нагоду зауважити, що патріарший статус Церкви – це не тільки декрет Синоду Єпископів, підтверджений визнанням Святішого Отця. Це передусім преображене життя Божого народу, який усвідомлює свої нові обов’язки та відповідальності. Завданням усієї Церкви є невтомно працювати над таким преображенням. Важливою настановою на цьому шляху будуть для нас слова Івана Павла ІІ: “Нехай Господь відчинить наші серця, наставить наші уми та вкаже нам конкретні, сміливі кроки, здатні, коли треба, подолати заяложені погляди, догідні компроміси чи застійні позиції” ( OL , п. 19).

11. Значення благословення

Те, що наша Церква очікує благословення свого патріархату з боку Святішого Отця, часом викликає серед вірних нетерпеливе нерозуміння. Спробуймо поміркувати над цією справою, беручи за зразок один відомий факт із біографії Слуги Божого Митрополита Андрея.

Ми знаємо, як пристрасно і то навіть із дитячих літ тодішній Роман Шептицький прагнув стати василіанським монахом і священиком Греко-Католицької Церкви. Знаємо, яким болем озивалося в його серці небажання його батька дати благословення на цей крок. Будучи вже в дорослому віці й маючи формальне право здійснити свою мрію, Роман умів усе-таки смиренно сказати: “Хай буде воля Твоя!” І смирення сина здійснило чудо: граф Шептицький не просто дав свій дозвіл, а повною мірою повірив у це покликання сина.

Висновок для нас очевидний. Так, ми поділяємо переконаність Патріарха Йосифа, що завершення нашої Церкви патріаршим вінцем є “овочем дозрілої свідомості” у її Божому Народі. І ми й далі утверджуватимемо в житті нашої Церкви належні патріархальні структури та патріархальну свідомість. Проте без благословення Святішого Отця і без належного в нас смирення наш патріархат міг би стати раною в тілі Вселенської Церкви, і саме це змушує нас бути обачними. Ми певні, що як дочекався вітцівського благословення Роман Шептицький, так дочекаємося його і ми: Святіший Отець обов’язково благословить Києво-Галицький патріархат. Момент, коли це станеться, також має стати “дозрілим овочем”, зрощеним у людських душах під дією Святого Духа. Тому тут проблема не в особистій згоді чи незгоді Папи, а, як ствердив він сам, у таїні Божого благословення. І саме тому з Його ласки цей патріархат, будучи благословенним, зможе стати тим, чим ми хочемо, щоб він був, а саме: святом для всієї християнської спільноти.

Благословення Господнє на Вас!

+ ЛЮБОМИР

Андрій Сороковський. Нарис історії Українського патріярхального руху

Загальні зауваження

Основна мета руху – це патріярхат, чи точніше, патріярхальний устрій Української Католицької Церкви (як її офіційно називають у діяспорі від 1959 р.). Це традиційна форма устрою Східних Церков, як православних, так і католицьких. Не всі Східні Католицькі Церкви мають патріярхальний статус. Однак деякі, досить нечисленні – наприклад, Мелхітська, Сирійська, Халдейська, – його мають (див. загально Roberson 1988), а найбільш численна, українська, ніколи, бодай формально та офіційно, його не мала.

Тут одразу виринає питання, чи йдеться про створення патріярхату, про його визнання Апостольською Столицею, чи про його конкретне здійснення? Як твориться патріярхат згідно зі східними традиціями? Дехто вважав, що, згідно з канонічним правом, без рішення папи або Вселенського Собору патріярхату не може бути. Інші вважали, що сам «Божий люд» творить патріярхат, а папа лише його визнає чи затверджує. Після проголошення патріярхату, що його здійснив сам Кир Йосиф та вірні в Римі на весні 1975 р., деякі члени патріярхального руху вважали, що потрібне лише затвердження Апостольської Столиці, інші були тої думки, що й того вже не потрібно. Зрештою відомо, що згідно з канонічним правом (зокрема з motu proprio «Cleri sanktitati» 1957 р.) сам титул «Верховного Архиєпископа», визнаний ще в 1963 р., надає митрополитові Йосифові права, рівні патріяршим. А всі були свідомі, що без створення відповідного церковного устрою і без його ефективного функціонування навіть уповні визнаний патріярхат лишився б голою фразою. Щоб бути дійсно патріярхальною Церквою, УКЦ мусіла б діяти як патріярхальна Церква, мусіла б збудувати свої зовнішні структури і відновити свої внутрішні сили. Отже, не йшлося про стремління до якогось титулу чи до якоїсь особистої почести, а про змагання за міцну, здорову, вповні життєспроможну Церкву.

Опитування, проведене 2001 р., показало, що у відповідях провідних членів руху на запитання анкети часто наголошувано на визнанні патріярхату як на головній меті цього руху, але також згадувалося про створення патріярхального устрою, здобування прав Української Церкви та відродження духовости.

Це був рух реформаторський. Його навіть можна до певної міри порівняти з Реформацією і з тим рухом (переважно мирянським) до очищення та відновлення Руської Церкви, який привів до Берестейської унії та був відгуком західноєвропейської Реформації, хоча його обсяг звичайно безмежно менший. Активність мирян, змагання до більшої їхньої участи в Церкві, критика деяких літургійних практик, конфлікти з єпископами, осудження «лицемірства» вищих церковних інстанцій, наголос на рідну мову, поява нової середньої класи освічених і досить самовпевнених мирян зі щирим бажанням очистити та відновити християнські спільноти, палке бажання будувати щоденне християнське життя на взір Євангелії та апостольських спільнот – це все характерне і для патріярхального руху, і для раніших реформаторських рухів.

Тому не дивно, що рух за патріярхат робив цілу низку інших справ, пов’язаних із відновленням Церкви. Серед суто церковно-канонічних питань були права митрополитів, юрисдикції Верховного Архиєпископа в Україні та поза нею, обов’язкового целібату в північній Америці та Польщі. Окреме питання – правочинність хіротоній отців Любомира Гузара та Івана Хоми. Серед питань церковно-обрядового життя були т. зв. латинізація (введення латинських побожних звичаїв та відправ, як наприклад, хресної дороги, маївок, клячення, культу Найсвятішого Серця Ісусового), календар (юліянський чи григоріянський), мова (в США – українська чи англійська). Були також конкретні справи допомоги Церкві (в діяспорі та в Україні –спершу підпільній, потім вільній), оборони правозахисників-дисидентів в Україні, захисту католицьких активістів, як наприклад, Йосипа Терелі, Василя Кобрина, Івана Геля, Ігоря та Ірини Калинців, родин Горинів та Січко. Як мирянські, так і церковні інстанції довгими роками змагають до беатифікації та канонізації Слуги Божого, Митрополита Андрея Шептицького. Після проголошення свободи релігії (грудень 1989 р.) та політичної незалежности України (серпень 1991 р.) рух мав нагоду підтримувати такі організації на рідних землях, як «Українську Молодь –Христові», «Обнову», греко-католицьку духовну семінарію та Львівську Богословську Академію.

Окремою та дуже актуальною справою для патріярхального руху був екуменізм (відносини з Православними Церквами, головно з Московським Патріярхатом) і ватиканська «Остполітік» (східна політика), які почалися в 1960-х рр. і були до певної міри віддзеркаленням хрущовської «відлиги» та доби політичної «розрядки» між СРСР і Заходом у 1970-х рр. Треба пам’ятати, про що часом забували активісти патріярхального руху, що Ватикан – не моноліт. Державною східною політикою керував ватиканський державний секретаріят, а екуменічну діяльність провадила Рада у справах єдности християн. Східними Церквами мала опікуватися окрема Конґреґація, яка стала об’єктом найсуворішої критики патріярхального руху, бо часто противилася змаганням Верховного Архиєпископа УКЦ.

Зокрема, було присвячено увагу проблемам у Великій Британії, де владика Августин Горняк, покликаючись на авторитет Папи, відмовився від поминання Верховного Архиєпископа як Патріярха і таким чином відчужився від більшости активної громади. Вже 7 травня 1977 р. голова УПСО Петро Зелений писав до владики Августина у справі авдієнції, у якій той йому відмовив. Справа загострювалася, бо у заяві від 21 листопада того ж року кардинал Поль Філіпп, префект Священної Конгрегації у справах Східних Церков, повідомив, що те, що кардинал Йосиф Сліпий створює у Великій Британії парафії та релігійні центри, незалежні від місцевого владики, є актом антиканонічним (протокол N 388/69). Тоді, 14 березня 1978 р., проф. Зелений написав до єпископа Горняка та до його канцлера о. Степана Вівчарука в Лондоні довшого листа про конфлікти в Англії (АБЛ). У квітні того ж року в листі до Патріярха Йосифа голова УПСО просив канадського єпископа Ніля Саварина взяти участь у посередництві УПСО між владикою та мирянами в Англії (лист від 8 квітня 1978, АБЛ). Про відносини в Англії див. нище статтю Романа Кравця.

Патріярхальний рух також звернув свою увагу на кризу в Торонті, що виникла через відмову дуже популярного Владики Ізидора Борецького від єпископської посади згідно з римо-католицьким канонічним правом.

Українське Патріярхальне Світове Об’єднання також старалося відіграти роль посередника в спорах між Українським Патріярхальним Товариством у ЗСА (ЗСА – Злучені Стейти Америки – назва США, яку використовують українці в діяспорі. В нашій книжці вона фігурує у назвах організацій) та Товариством «Свята Софія», зокрема у справі Патріяршого фонду (див. листування голови УПСО Петра Зеленого з д-р Мирославом Навроцьким і проф. Богданом Лончиною від 1977-1978 р. та меморіял Зеленого до Патірярха Йосифа «Причини непорозумінь в Америці» від 22 липня 1977 р., АБЛ). Були прикрі конфлікти. Проф. Лончина вважав, що «тут, мабуть, маємо до діла виключно з конфліктами особистостей, сплетнями, дрібничковими претенсіями» (лист до проф. Петра Зеленого від 1 вересня 1977, АБЛ). Це все змусило проф. Зеленого написати в листі до проф. Лончини від 17 січня 1978 р., що він «сильно розчарований», а «в патріярхальному русі нема християнського духа, ні любови ближнього!» (АБЛ).

Патріярхальні товариства допомагали та морально підтримували греко-католицьких вірних у Польщі, де від часу акції «Вісла» 1947 р. маса вірних із Перемищини та Лемківщини були розпорошені по північних та західних «відзисканих землях» тієї країни та жили під тиском полонізації та латинізації і де ті, що залишилися на південно-східних землях, часто терпіли етнічно-релігійну дискримінацію. А Перемишль є якраз одним із найстарших єпископських престолів Руської Церкви. Члени руху теж цікавилися долею вірних у Чехословаччині (Пряшівщині та Східній Словаччині), де Греко-Католицька Церква була легалізована в 1968 р., та в Югославії.

Патріярхальні організації відзначали різні річниці – псевдособору 1946 р., Берестейської та Ужгородської уній, Тисячоліття хрещення Руси-України, дня народження Блаженнішого Йосифа Сліпого тощо. Ці події стали нагодою для різних культурних імпрез, наукових доповідей, інформативних популярних та наукових видань, які поширювали ідеї патріярхального устрою Церкви.

Одним з найважливіших напрямків діяльности патріярхального руху є відносини з українським православ’ям. Братерським ставленням до православних члени руху довели, що їхня критика офіційних зв’язків Римо-Католицької Церкви з Російською Церквою на єрархічному рівні не є критикою самого екуменізму. Рівночасно таким чином вони змагали до здійснення давньої мрії єдиного Києво-Галицького Патріярхату для цілої України. Ці змагання були помітними зокрема під час святкування Тисячоліття хрещення Руси-України.

Рух діяв через типові для суспільного життя на еміграції форми, якими були збірки, науково-культурні імпрези та «академії» на взір передвоєнних галицьких, а також видання часописів («Мирянин», «Вісті УПСО», «За Патріярхат» і «Патріярхат»), брошур та книжок (наприклад серія «Бібліотека Мирянина»). Деякі із книжок згадані в бібліографії. Прикладом брошури, виданої у зв’язку з громадською імпрезою, є «За єдність – за помісність – за Патріярхат». Ця брошура видана з нагоди свята помісности УКЦ 8 листопада 1970 р., що його зорганізував Діловий Комітет Українських Мирянських і Молодечих Організацій у Клівленді, Огайо (США). Крім оголошення про подію, брошура, яку видало Видавництво «Трійця» під керуванням Марії Клячко, вміщує промови, що їх виголосила на святі д-р Марія Дольницька, ЧСВВ, та Ева Піддубчишин (зі збірки В. Никифорука). Іноді з’являлися в доступній для загалу формі поважні наукові твори. Наприклад, у 1983 р. УПСО видало в Детройті у 16-сторінковій брошурі статтю Богдана Лончини «Миряни у світлі II Ватиканського Собору», виголошену на науковому симпозіюмі «Богословія мирянства» у філії Українського Католицького Університету в Філядельфії 30 жовтня 1982 р. Того ж самого 1983 р. президія УПСО видала 27-сторінковою брошурою, як відбитку з журналу «Патріярхат», всі матеріяли того симпозіюму.

Патріярхальні товариства влаштовували наукові конференції, наприклад, в католицьких університетах Ля Саль і Фордгам. Патріярхальною справою вдалося зацікавити і не-українських науковців, які часом виступали в обороні Української Католицької Церкви, як-от професори Томас Е. Бирд, Джон Мадей, Джордж Малоні та Ярослав Пелікан, який на пропозицію професора та патріярхального діяча Леоніда Рудницького написав біографію Кир Йосифа (Pelikan, х). Цікавилися долею Української Церкви загалом та патріярхальною справою зокрема й деякі римо-католицькі духовні особи та миряни. Наприклад, коли в квітні 1970 р. Ева Піддубчишин подала інформацію до американської преси, один американський священик відгукнувся на неї прихильною статтею в католицькій газеті, а її книжку «…And Bless Thine Inheritance» (Нью-Йорк, 1970) рецензовано в науковому журналі «Діяконія» (Diakonia., vol. 5, 1970). Пізніше, в 1974 р., цей журнал опублікував лист до Папи Павла VI від Мирослава Навроцького, Еви Піддубчишин і Леоніда Рудницького (Diakonia, vоl. 9, по. З, 1974: 294-300).

Патріярхальні активісти також брали участь у загальнокатолицьких конференціях (мирян тощо), включно з міжнародними.

Можливо, що на форми, методи й стиль організації та праці впливав досвід передвоєнних політичних організацій. Типовими тоді були різні рекламні або пропам’ятні атрибути: летючки, відзнаки, жетони, значки, стрічки тощо. У 1970-х рр., наприклад, д-р Р. Смик «безкоштовно видавав усі меморіяльні відзнаки, жетони, стрічки і т. п., а ми їх розсипали по всьому світі. Прихід із продажі дав УПСО добру матеріяльну базу та вможливив організаційну та видавничу працю» (Сидір Тимяк, «Українське Патріярхальне Світове Об’єднання (УПСО) 1974-1979» 30 грудня 1999 р.).

Користуючись поширеними на Заході методами, патріярхальники зорганізовували також прес-конференції, маніфестації та протести, зібрали підписи на петиції та листи. Треба згадати й ще один спосіб висловлення своєї думки – спів. Так званий патріярший гимн «Молитва за Патріярха» – це молитва за новоженців композиції І. Недільського, слова якої в 1973 р. влучно переробив о. Маріян Бутринський. Після першого її виконання 20 листопада 1973 р. (співав хор «Прометей» у вестибюлі авдиторії Паляццо Піо в Римі), яке відбулося після концерту з нагоди 350-ліття смерти св. Йосафата Кунцевича в присутності Блаженнішого, і другого виконання наступного дня після літургії в соборі св. Софії, «Молитву» того ж дня співали на авдієнції у Святішого Отця. Пізніше її виконано в соборі св. Петра у Римі під час урочистостей 12 липня 1975 р. і в соборі св. Софії 13 липня. «Молитва за Патріярха» стала дуже популярною серед мас. Постав звичай співати її при кінці богослужень («За Патріярхат» рік IX, ч. 9(51), вересень 1975, ст. 1; рік X, ч. 3(57), березень 1976, ст. 4-5; див. с. 71).

Самі організації зорганізовували досить регулярні збори. Українське Патріярхальне Світове Об’єднання скликало делегатські з’їзди щотри роки, а також неперіодичні мирянські конгреси (відкриті для ширшої участи). Українське Патріярхальне Товариство в ЗСА скликало неперіодичні мирянські з’їзди (Матеріяли, 1981: 8, прим.).

Патріярхальний рух охоплював різні організації в різних країнах поселення української діяспори. Головними були Товариство за патріярхальний устрій УКЦ, УПСО, різні крайові товариства, Рада мирян, Товариство «Свята Софія» та Академічна «Обнова».

Для історика і, напевно, для соціолога патріярхальний рух мав деякі цікаві, часом незвичні, а може, й унікальні особливости. Гідним подиву може бути той факт, що це був рух церковний – у добі секуляризації Західного світу, коли політичні рухи іноді використовували релігійні форми, але релігійні рухи як такі стали досить маргінальними.

Ще більш очевидним, але не менш знаменним є той факт, що це рух мирянський (див. різні доповіді, зібрані в «Роля мирян в Українській Греко-Католицькій Церкві», Львів 1998). Цілком закономірно, що у добі зростаючої активносте мирян в Католицькій Церкві загалом такий рух з’явився і в нас. Однак він своєрідний своїм явним національним змістом і глибоким традиціоналізмом. Крім того, патріярхальний рух не був суто мирянським – участь духовних осіб у ньому забезпечувала певну рівновагу та глибше розуміння церковних справ і духовної суті самої Церкви.

Патріярхальний рух можна також розглядати як явище діяспорне. Політична та релігійна діяльність діяспор добре задокументована в історії, зокрема що стосується східноєвропейських народів, позбавлених своїх національних або релігійних прав. Досить згадати західноєвропейську еміґрацію поляків XIX ст. та росіян XX ст., і цікаво, що серед тих і тих релігійні ідеї часто перепліталися з національно-політичними.

Це, нарешті, є рух масовий, що відбувався в добі масових політичних рухів. У таких, як політичних, так і релігійних, рухах часто домінує якась особа, якийсь «харизматичний» лідер. У цьому їхня сила і небезпека. Однак аналогія з масовою політикою не є цілковита. У патріярхальному русі завжди існувала верства провідників, які були наче посередниками між Блаженнішим Патріярхом Йосифом і масою вірних. Зрештою, рухів релігійних і політичних, навіть масових, ніколи не можна ототожнювати. Влучно скритикував «масовість» патріярхального руху Богдан Цимбалістий, вказуючи на різні її небезпеки: демагогію, радикалізм, формалізм, вульгарізацію, але також на «нові можливості росту для нашої Церкви», яких вона не мала від XVI чи XVII ст. (Цимбалістий 57).

Декілька питань, що стосуються патріярхального руху, потребують глибшого дослідження, а саме: ставлення єпископів та священиків до питання патріярхату. Відомо, що становище єпископів було нелегке, бо лояльність до папи Римського іноді, здавалося, заперечувала лояльність до патріярха. По думці патріярхальних діячів, владики мали перш за все підпорядковуватися патріярхові. В одному відомому випадку президія Українського Світового Патріярхального Об’єднання звернулася прямо до апостольського екзарха в Аргентині із закидом і доказами його причетности до однієї антипатріярхальної летючки (копія листа президії УПСО до Преосвященного Кир Андрея Сапеляка від 20 листопада 1975 р., в додатку до листа Сидора М. Тимяка до автора з 28 серпня 2001 р.). Із 14 осіб, що відповіли на анкету, вислану провідним членам патріярхального руху в Північній Америці та деяким його активним членам в Англії та Австралії, більшість із них дали двозначну відповідь на запитання про роль єпископів у ставленні до змагань руху, зауважуючи, що єпископат був поділений, а чотири особи просто негативно оцінювали роль владик. Кілька членів критикували брак єдности серед владик, а один (з Англії) зауважив, що «якщо наша Церковна Ієрархія не об’єднається в ім’я тої великої ідеї та не продовжить змагання за довершення того благородного діла… майбутні покоління не простять теперішній нашій Церковній Ієрархії та сучасним мирянам» (анкета ч. А2).

Важливий вклад у працю патріярхального руху зробили самі священики. Тому не можна вважати патріярхальний рух суто мирянським. Серед його відомих провідників та прихильників маємо о. Маріяна Бутринського, о. Івана Кротця, о. Івана Музичку в Англії, о. Івана Шевціва в Австралії. У 1970 р. опублікований меморіял до Святішого Отця у справі прав УКЦ, що його підписали 18 священиків Стемфордської єпархії («За Патріярхат» рік IV, ч. 4(15), ст. 27-28). Зокрема, активно підтримувало патріярхальний рух священиче Товариство св. Андрея, яке довгий час очолював о. крилошанин Володимир Андрушків. Прикладом участи в русі душпастирів є крайова Конференція Українських Організацій ЗСА за Патріярхат УКЦ в Чікаґо 17-18 червня 1972 р., в якій брали участь віце-канцлер чіказької єпархії о. Володимир Білинський, о. прелат П. Леськів, митрополичий радник о. П. Джулинський, о. І. А. Кротець та о. К. Бердар (див. документи 12,13). Загально відомо, як багато священики, члени крилосу при патріяршому дворі, такі як о. Іван Хома, о. Іван Музичка та о. Іван Дацько, помагали у змаганнях мирян за патріярхат. Однак із 14 патріярхальних активістів, що відповіли на анкету, одинадцять вважали, що роль священиків у ставленні до патріярхальних змагань була двояка – деякі отці підтримували рух, інші протидіяли йому. Один член руху характеризував роль духовенства позитивно, другий – негативно, а третій вважав, що вона задовільна. Один активіст із США висловив думку, що в майбутньому «Наше духовенство загально повинно бути більш активним у патріярхальному русі» (анкета ч. 3). Правда, у відповідях визнано, що священики залежні від своїх владик (див. Іван Гриньох, «Українське католицьке духовенство і змагання за Патріярхат Київсько-Галицької Митрополії й усієї Руси» Маркусь 1981: 41-49).

Що каже нам історія патріярхального руху про стосунки між священством і єпископатом? Відомо, що і ті, і ті були дещо поділені у ставленні до питання патріярхату. Священики не завжди могли вільно висловити власну думку, з причин послуху владикам і ватиканській курії. Можна згадати, наприклад, циркулярний лист від генерального вікарія апостольського візитатора українців в Европі до душпастирів країн Бенелюксу від 10 травня 1976 р. про обов’язок «правильного згадування Ієрархії при відправі Богослужб» і про те, що «впертий непослух деяких… стягне за собою церковні кари, а в тому й виключення від священодійств» (АБЛ). Відома суспенза «патріярхальних» душпастирів в Англії та в США (див. «За Патріярхат» рік X, ч. 11-12 (65-66), листопад-грудень 1976, ст. 14). Напевно були такі, що почувалися поділеними, і навіть міняли свою настанову. Не ясно, хоча догадків тут не бракує, до якої міри єпископи відчували тиск з боку різних ватиканських урядів. Вивчення всіх цих питань вимагало б доступу до приватних матеріялів та архівних фондів, який, певно, матимуть майбутні дослідники (див. Ігор Мончак, «Українська ієрархія та її роля в модерному змаганні за Патріярхат Української Католицької Церкви» Маркусь 1981:15–40).

Чи відіграло якусь роль тут монашество? Згідно з поширеним стереотипом, отці василіяни не ставилися прихильно до патріярхального руху (Маркусь 1981: 78), окрім деяких. Тут варта згадати як приклад участь монахині василіянки, мати Марії Должицької, в одній патріярхальній імпрезі в Клівленді (нижче; про неї див. статтю Дарії Кузик, «Взірцева Монахиня», «За Патріярхат» рік X, ч. 5/59/, травень 1976, ст. 9-10). Цікавий аналіз патріярхальної справи, автором якої є василіянський протоархимандрит о. Атаназій Великий, був надрукований у часописі ТПУ УКЦ: «Василіянський Чин і Справа Українського Патріярхату», «За Патріярхат» рік IV, ч. 4(15), грудень 1970, ст. 21-26, продовження в «За Патріярхат» рік V, ч. 1(16), березень 1971, 20-22, та ч. 2(17), червень 1971, ст. 30-33. Коментар до цього документу подав проф. Мирослав Лабунька («За Патріярхат» рік V, ч. 2(17), червень 1971, ст. 34-35; рік VI, ч. 1(20), березень 1972, ст. 19-22 і ч. 2(21), червень 1972, ст. 16-22). Прихильність і підтримка чину отців студитів загальновідомі. Серед них видатну роль відіграв о. архимандрит Любомир Гузар, якого Патріярх Йосиф бажав бачити своїм наслідником. Можна припустити, що його обрання Верховним Архиєпископом УГКЦ в січні 2001 р. забезпечило успіх патріярхальної справи.

Вдячною темою для майбутніх науковців був би соціологічний профіль мирянських учасників патріярхального руху. Можна його розуміти передовсім як рух інтелігенції, але в ньому також брали участь й інші верстви. Треба взяти до уваги, очевидно, що суспільне становище багатьох людей внаслідок еміґрації різко змінилося. Цікавим виїмком у цьому плані служить Велика Британія, куди після Другої світової війни масово переселено вояків дивізії «Галичина», що сильно вплинуло на класовий та політичний характер і форми організації там діяспори. У вищезгаданому соціологічному опитуванні, яке не претендує представляти поважну статистику, із 14 осіб, що відповіли, лише двоє записали себе як робітники, а переважну більшість складали: інженери, менеджери, працівники лабораторії тощо. Одинадцятеро з них отримали університетську освіту, але дещо інша картина вимальовується щодо їхніх батьків. Восьмеро з опитуваних осіб походять зі селянських родин, одна – з робітничої, троє – з учительських, а одна – з родини міського урядника. Цікаво, що лише одна з цих осіб мала батька-священика. Восьмеро із чотирнадцяти народжені на селі, двоє – в містечках, троє – в місті (одна особа народжена в діяспорі). Хоча з таких скупих даних не можна робити якихось узагальнень, втім можна припустити, що багато членів патріярхального руху були охоплені загальним процесом зростання соціяльного стану. Варта згадати також, що всі опитувані особи походять із греко-католицьких родин, а більшість – одинадцять – народжені в 1920-х чи 1930-х рр. Більшість почали свою патріярхальну діяльність у 1970-х рр.

Присутність у патріярхальному русі людей з високою освітою піднесла рівень його змагань. Наприклад, мовознавець проф. Богдан Лончина міг перекладати різні звернення чи листи до римо-католицьких владик на італійську, французьку, латинську чи інші мови.

У статті, опублікованій в 1981 р., д-р Василь Маркусь характеризував рух за патріярхат такими словами: «Ніколи в минулому стільки інтелігенції не звернулося активно лицем до Церкви і церковних справ, як саме тепер, так в обличчі її можливостей, як і небезпек, що на неї чигали. Рух за патріярхат швидко став рухом не чисто духовним, релігійним, але всенародним, не рухом одиниць, але широких мас» (Маркусь 1981: 78), «через патріярхат Церква, Українська Помісна Церква стала чимось близьким, живим, зрозумілим для народу, простолюддя й інтелігенції» (Маркусь 1981: 79).

Окреме та досить сучасне питання – це роль жінок у патріярхальному русі. Досить згадати таких осіб, як Оксана Бережницька, Рома Гайда, Марія Клячко, Дарія Кузик, Романа Навроцька, Ева Піддубчишин, Леся Храплива-Щур, щоб побачити велику участь жінок. Здається, однак, що вони не так часто були на провідних постах. Варто було б нав’язати цей феномен до передвоєнного українського жіночого руху, зокрема католицького, і до таких постатей, як Мілена Рудницька. Але це інша тема.

Варта прослідкувати, хто з учасників мав якусь богословську освіту але не вступав у священство. Наприклад, голова відділу Патріярхального товариства в Баффало (США) Юрій Коритко (1914-1972) закінчив 4 роки богослов’я у Львові, 5-й рік – на еміграції в Гіршберґу, але після переїзду в США провадив мале підприємство та так ніколи і не висвятився («За Патріярхат» рік VI, ч. 3 (22), вересень 1972, ст. 8-9). Також цікава роль синів і дочок священиків (хоч із малої кількости осіб, які відповіли на нашу анкету, лише одна походить з родини священика).

Життєписи деяких провідників патріярхального руху показують, що поряд зі своєю громадською діяльністю вони часто провадили успішне професійне життя. Інші, головно зі старшого покоління, мали професії, яких в Америці вже не могли практикувати. Між патріярхальними провідниками були: адвокат Роман Криштальський, інженери Василь Колодчин і Сидір Тимяк, лікар Роман Осінчук, низка професорів (Петро Зелений, Мирослав Лабунька, Богдан Лончина, Василь Маркусь, Леонід Рудницький) та учитель (пізніше видавець) Юрій Теодорович. Всі посвячували свій обмежений вільний час на добро Церкви та народу. (Треба пам’ятати, що в США пересічна річна відпустка триває лише 2-3 тижні, хоча в Европі багато працівників отримують по 4-6 тижнів.) Подорожі по Америці та з Америки до Риму дорогі. Провідний член патріярхального руху Сидір Тимяк згадує, що «всі мої дороги до Риму, Парижа, Лондону, різних місць у Канаді та по осередка США я покривав із власних коштів» (зауваги, долучені до листа автора від 28 серпня 2001 р.). Деякі провідники були також заангажовані в різних інших видах громадської діяльности. Наприклад, голова УПСО від 1985 Василь Колодчин також був активним у таких суспільно-громадських організаціях, як Союз Української Молоді, «Пласт», Союз Українських Студентських Товариств Америки, Український Конгресовий Комітет, кооператива «Самопоміч», Світовий Конгрес Вільних Українців, Головний Комітет Підгайчан. Деякі патріярхальні активісти-жінки брали участь в українських жіночих організаціях («Союз Українок» тощо).

Важливим було питання тактики: чи застосовувати відкриті демонстрації та протести, чи обмежитися до «тихої дипломатії». Провідники не обмежилися тим, ні тим, а застосовували обидва підходи. Згідно зі спостереженням одного члена руху, у ньому були різні етапи: в перших роках рух старався інформувати громадськість, а пізніше став організувати демонстрації. Після смерти Патріярха Йосифа наголос був на виконанні його заповіту (Анкета).

«Патріярхальникам» часто закидали політизацію Божої справи. В листопаді 1978 р. Богдан Цимбалістий на III Конгресі мирян у Нью-Йорку визнав: «Зв’язавши себе в певний період з політичними групами, ми додали деякої переконливости нашим противникам, мовляв, рух за патріярхат, це політична агітація. Що найгірше, ми причинилися до секуляризації руху, перешкодили тому, щоб цей рух був скерований на духовно-релігійне життя нашої громади і витворення верстви християнських провідників, яких кожна християнська суспільність сьогодні має» (Цимбалістий 65). Соціологічне опитування, проведене в 2001 р., виявило, що самі учасники руху серед його недоліків бачили не тільки політизацію, але й брак співпраці з єпископами, та той факт, що не вдалося притягнути до руху молодше покоління діяспори.

Опитування також вказало на те, що патріярхальний рух зазнав деяких загальних змін, перейшов певну еволюцію. Один опитуваний пише, що у його відділі «на початку, 1969-1972 рр., ми старались освітити мирян і священство… Пізніше почались наші протести… писання листів до папи та заяв нашої піддержки для починів Патріярха. По відході у вічність Блаженнішого Патріярха, відділ продовжував працю згідно із вказівками Його заповіту. В останніх роках більшість активних членів померла, ми ще робимо збірку-коляду, відзначуємо ювілеї, але більшої активності вже не має» (анкета ч. 2). Згідно з іншою відповіддю, за головування Богдана Лончини (1980-ті рр.) були старання – правда, не зовсім успішні – піднести рівень духовости руху та співпрацювати зі священиками та владиками (анкета ч. 1). Ще інший член руху згадує, що проф. Лончина старався «відполітизувати рух від дешевого політиканства» та «привернув духовну сторінку у розумінні Церкви», хоча до його підходу була опозиція в проводі (анкета ч. 5). Третій вважає, що рух був найсильнішій в 1970-х і 1980-х рр., «у тім сенсі, що ядро працівників було в силі віку» (анкета ч. 4). Один активіст з Австралії є тої думки, що «в основному діяльність притихла», навіть завмерла, за винятком пізнішої появи журналу «Патріярхат», який «задержав стиль і мову св. п. Патріярха Йосифа» (анкета ч. 6).

Про характер руху можна судити також в контексті деяких ширших суспільних течій бурхливих 1960-х та 1970-х рр. Д-р Цимбалістий коментував: «…на тлі вимог більшої відкритости в політиці й усіх справах, що заторкують долю людини, на тлі змагання всіх до ідентичности, до права бути собою, зрозуміло, чому змагання за патріярхат мусіло стати рухом широких кіл українського громадянства. Прийшла нагода для українських католиків змагати до своєї підметности, тобто зрілости в колі інших народів, членів Католицької Церкви» (Цимбалістий 57).

Так само вказує на революційну зміну у свідомості мирян довголітний учасник руху та редактор журналу «Патріярхат» Микола Галів: «Слід не забувати, що загал мирян був привик, що його обов’язком є бути мовчазним учасником у Церкві, молитись і давати свою лепту, не знаючи, що він має і свої права, і є відповідальний за долю тієї ж Церкви. Отже, треба було збудити приспане мирянське плесо і вказати, що Христова Церква – це не тільки владики чи навіть священики, але також миряни, і всі вони разом мають не тільки обов’язки, але і права, а водночас творять повноту Христової Церкви». Далі він пише: «Ідея Патріярхату давала перспективу бути нашій УКЦеркві собою» (Галів 49).

Отже, рух за патріярхат можна бачити в контексті певної «демократизації» Церкви, в якій – на тлі загального історичного напряму до ширшої участи мас в житті всяких інституцій – миряни оспорюють контроль вищих властей. Однак це також рух за відновлення традиційної форми авторитету, тобто патріярхату. Тому цей рух є водночас і революційний, і консервативний.

Патріярхальному рухові, мабуть, можна завдячити певне оживлення діяспорної Української Католицької Церкви в останній третині XX століття. Таким чином він певною мірою спричинився до того, що коли Україні на кінці 1980-х рр. повернено свободу релігії, діяспора була готова помогти у відродженні Церкви. Варта було б дослідити, чи патріярхальний рух мав будь-який вплив на це відродження. У довірочному листі до голови УПСО проф. Петра Зеленого від 15 травня 1978 р. патріярший канцлер о. Іван Дацько писав, що «маємо тепер піддержку України, яка піддержує Патріярхат» (АБЛ). А після здобуття в 1991 р. незалежности роль діяспори в розбудові релігійного життя в Україні стала якнайбільшою. Довголітні члени руху часто їздять на батьківщину, різними способами помагають УГКЦ. Наприклад, Ярослав Сиваник, активний член і колишній голова Ради Мирян Українських Організацій за Патріярхат УКЦ у Саскатуні, відвідував Україну в 1991 р., 1993 та 1998 рр. У 1992 р. голова УПСО Василь Колодчин мав авдієнцію у президента України Леоніда Кравчука в різних справах, пов’язаних з реабілітацію УГКЦ, а в 1996 та 1998 рр. був учасником Собору УГКЦ у Львові. Можна припускати, що патріярхальний рух дещо допоміг у вихованні молоді, яка скористалася з визволення України, щоб брати участь у відновленні релігійного життя. Цікаво, що на сесії молоді IV Конгресу мирян УПСО у Римі в лютому 1982 р. між іншими виступали студенти Борис Ґудзяк і Михайло Димид (див. Маркусь 1983). Сьогодні Ґудзяк – ректор відновленої Львівської Богословської Академії, Димид – віце-ректор. Деякі з молодих священиків, пов’язаних так чи інак із патріярхальним середовищем, нині є активними в науковому житті поза Україною – варта згадати групу засновників Інституту ім. Митр. Андрея Шептицького в Оттаві, який займається вивченням східного християнства.

Правда, серед молодшого покоління це є радше виняток із правила. Загалом патріярхальний рух не перейшов до покоління, вже народженого в діяспорі. І це не дивно, бо світогляд членів руху, сформований переважно в Україні або в середовищі ранньої післявоєнної еміграції, є унікальним: він сформувався в модерному секуляризованому американському чи європейському суспільстві (зокрема в таких некатолицьких суспільствах, як США чи Англія) і, звичайно, виразно відрізняється від світорозуміння його громадян. Зрештою, зі здобуттям незалежности України та її Церков, доцільність збереження української національної та церковної ідентичности в діяспорі стала під знаком запитання. Для багатьох молодих людей національно-церковні справи просто не мають жодного стосунку до їхнього життя.

Можна було б сподіватися, що в Україні рух за патріярхат матиме більший резонанс, ніж у діяспорі. Однак не треба дивуватися, якщо він буде незрозумілим для більшости українців на рідних землях. Бо хоча Галичина великою мірою зберегла віру та Церкву, ментальність людей – під впливом не так комуністичної ідеології, як радянського варіянту модернізації суспільства, а в наших часах швидкого росту західної секуляризації, – неминучо змінилася. Підпільна Церква не була спроможна осучаснити своє навчання відповідно до швидкого розвитку не тільки модерного суспільства, але й самої науки Католицької Церкви. їй не легко промовляти до сучасної української молодої людини, яка з одного боку не має католицького виховання, а з іншого – прекрасно ознайомлена з найновішими течіями світової – переважно арелігійної чи навіть ворожої релігії – науки та думки. До цього можна додати природну нехіть здатної мислити людини, що виростала серед партійщини та комсомольщини, до всяких інституцій, організацій чи масових рухів. А в пост-комуністичному суспільстві, що переходить швидку модернізацію на кшталт західної маскультури та споживацтва, мало хто з молоді бажає стати «знаком протиріччя». Тому важко звинувачувати патріярхальний рух у тому, що йому ще не вдалося вповні прищепитися на Україні. Він радше може служити прикладом того, що може осягнути добре зорганізована, працьовита, та вповні віддана група людей з мудрим проводом та непохитною вірою в справедливість своїх змагань.

Треба пам’ятати, що далеко не всі важливі аспекти такого феномену, як патріярхальний рух, може охопити історична наука. Наприклад, про особисте ставлення членів руху – чи то приязнь, дружба, товариство, чи то тертя та конфлікти – свідчать лише деякі джерела, як-от приватна кореспонденція, але багато речей було не задокументовано. Може, особисті спогади учасників дещо поможуть нам пізнати цей важливий аспект. Ще важливішим є духовий вимір. Які були духові пережиття учасників патріярхального руху? Яку роль у цьому русі відіграло внутрішнє релігійне життя? Про цей, мабуть, ключовий аспект, теж можуть свідчити різні спогади, приватні листи, але в остаточному аналізі писана історія не зможе його вповні охопити.

І. Передісторія УПР: миряни в Церкві

Як свідчать документи, члени патріярхального руху свідомі глибоких історичних коренів своєї діяльности. Наприклад, у зверненні до VI Синоду єпископів Українське Патріярхальне Світове Об’єднання свої провідні ідеї запозичило у церковних братств ХУІ-ХУІІ ст. та «Католицької Акції» міжвоєнного періоду XX ст. Тобто змагання від 1960-х рр. за Києво-Галицький Патріярхат були інспіровані ідеями спільного православно-уніятського Київського Патріярхату першої половини XVII ст. та греко-католицького патріярхату половини XIX ст. Але історичні спроби створити патріярхат ішли з ініціятиви вищого духовенства. Миряни переважно обмежувалися до творення побожних товариств і до оборони спільних, вузькоконфесійних інтересів. Правда, у XVI-XVII ст. братства закликали до реформи Церкви. Але лише патріярхальний рух останньої третини XX ст. підніс патріярхальну справу «з низин».

Ближчим попередником патріярхального руху, однак, була Українська Християнська Організація, створена у Львові в 1925 р. 1930 р. вона стає Українською Католицькою Організацією. На засадах лояльности до польської держави, але не без критики польського уряду, УХО-УКО веде реальну політику, змагає до автономії українських земель у польській державі та у виборах 1928 р. підтримує помірковану політику Українського Національно-Демократичного Об’єднання (Енц. Укр. 3402). У 1931 р. галицький єпископат формально зорганізовав «Католицьку Акцію», а два роки пізніше, після успішного здвигу «Української молоді – Христові», в травні 1933 р., – «Католицьку Акцію Української Молоді». У станиславівській єпархії наступного року засновано товариство «Скала». Студентське католицьке товариство «Обнова» створене у Львові в 1929-1930 рр. «Обнова» увійшла в міжнародний рух католицького студентства «Пакс Романа».

Після Другої світової війни та еміграції великої частини католицької інтелігенції Західної України мирянський рух відновився в діяспорі. В серпні 1946 р. в Мюнхені відновлено діяльність «Обнови». Через два роки вона поширила свою діяльність, вже як федерація товариств українських студентів-католиків. Тоді з ініціятиви єпископа Івана Бучка на конгресі 30-31 травня 1955 р. у Лювені (Бельгія) заснований Український Християнський Рух. Президентом обраний поет, науковець і колишній діяч ОУН Володимир Янів. УХР – це об’єднання мирян з екуменічним спрямуванням. До співпраці залучено кількох православних діячів. У 1962 р. проведена акція за звільнення митрополита Йосифа Сліпого, залучено французьких парламентаристів й інтелектуалів. УХР бере участь у міжнародних католицьких організаціях – світових конгресах світського апостоляту в 1957 та 1967 рр. З 1967 р. Володимир Янів стає членом екзекутивного комітету міжнародної католицької організації чоловіків UNUM OMNES від УХР. У 1963 р. відбулися студійні дні в Rocca di Papa. УХР спільно з іншими організаціями влаштовував наукові конференції на тему релігії в житті українського народу (див. Записки НТШ т. 181, Записки УВУ т. 9-10) (Енц. Укр.: 3440). З початком 70-х рр. УХР обмежує свою діяльність, а деякі діячі долучаються до патріярхального руху (Енц. Укр. 3441).

У міжчасі відбувалися великі зміни у Вселенській Церкві, які мали неоднозначний вплив на долю Української Греко-Католицької Церкви. В 1958 р. помер Папа Пій XII, який не раз виступав в обороні переслідуваних християн, серед них й українців, за залізною заслоною. Новообраний Папа Іван XXIII (1958-1963) ініціював нову відкритість у Церкві – відкритість до мирян, до нових ідей і до Сходу, як католицького, так і православного. Це означало й контакти з урядом країни, в якій найбільше жило християн православної віри, тобто СРСР.

Однак у ватиканській курії панували інші течії. Від 1959 р., коли кардинала Тіссерана відкликано зі Східної Конгрегації, відбулася зміна політики стосовно Східних Церков і нова латинізація. У США в той час також відбулися важливі зміни. Після смерти 6 січня 1961 р. митрополита Філядельфії Константина Богачевського новим митрополитом для українців-католиків у США 14 серпня того ж року іменовано владику Амброзія Сенишина.

У лютому 1957 р. у Вінніпезі, Канада, організовано Конференцію українського єпископату у вільному світі, яка відтоді і до 1962 р. відбувалася п’ять разів.

Найбільшим досягненням Папи Івана XXIII був II Ватиканський Вселенський Собор, який він скликав у 1962 р. і який закінчився вже після його смерти та з приходом Папи Павла VI, в 1965 р. Собор видав важливі документи про Церкву (Lumen Gentium, «Світло народів» 21.11.64), про роль мирян (Apostolicam Actuositatem, «Апостольська активність» 18.11.65), про Церкву в сучасному світі (Gaudium et Spes, «Радість і надія» 7.12.65), про екуменізм (Unitatis Redintegratio, «Відновлення єдности» 21.11.64) та про Східні Католицькі Церкви (Ecclesiarum Orientalium, того ж 21.11.64).

II. За створення патріярхату (1963-1975)

а) Організація патріярхального руху (1963-1968)

На ІІ Ватиканський Вселенський Собор Папа Іван XXIII запросив Главу Української Греко-Католицької Церкви Митрополита Йосифа Сліпого, який від свого арешту у Львові в квітні 1945 р. 18 років терпів ув’язнення та заслання. Наслідком міжнародної дипломатичної кампанії та бажання уряду СРСР під проводом Н.С. Хрущова (і після запеклої антирелігійної кампанії 1958-1963 рр.) показати своє «гуманне» обличчя було те, що 26 січня 1963 р. митрополита Йосифа звільнено зі заслання в Мордовії. 4 лютого він виїжджає з Москви, а 9 лютого прибуває до містечка Орте, недалеко Риму. Через два дні, 11 лютого 1963 р., відбулася перша зустріч митрополита Йосифа Сліпого з Папою Іваном XXIII.

Але через неповні чотири місяці, 3 червня 1963 р., Папа помер. 21 червня 1963 р. обраний новий папа – Павло VI. Триває Вселенський Собор, починаються й змагання митрополита Сліпого за відбудову своєї Церкви. У вересні-листопаді 1963 р. він скликає І Архиєпископський Синод. А 11 жовтня (перший день другої сесії II Ватиканського Собору), у своєму першому виступі на Соборі, закликає зібраних владик піднести Києво-Галицьку митрополію до статусу патріярхату.

Митрополит не забуває й про мирян. 18 жовтня 1963 р. він веде делегацію представників українських наукових та мирянських організацій на авдієнцію до Папи Павла VI. Через місяць, 22 листопада 1963 р., відбувається урочистість великого символічного значення – перенесення мощів св. Йосафата до собору св. Петра у Римі.

Рівночасно встановлюється правний статус самого Кир Йосифа. 23 грудня р., згідно з постановою Конґреґації у справах Східних Церков, будучи Митрополитом Львівським, він також визнаний Верховним Архиєпископом. А 31 січня р. з’являється стаття монсеньйора Маріо Ріцці в офіційному бюлетені Східної Конґреґації – передрукована 6 лютого того ж року в напівофіційній ватиканській газеті Osservatore Romano, – згідно з якою, примас церкви в Україні має статус рівний з патріярхом (Labunka and Rudnytzky 150).

У 1964 р. львівський Верховний Архиєпископ скликає II Архиєпископський Синод, який триває від 13 вересня до 19 листопада 1964 р. (під час третьої сесії Вселенського Собору). На тій же сесії Собору, 16 жовтня, Кир Йосиф знов пропонує відновити патріярхат. Письмовий внесок про галицько-львівський патріярхат подає Владика Максим Германюк.

У міжчасі справа патріярхату набирає сили й в Америці. В українській католицькій газеті «Америка», яка виходить у Філядельфії, з початком червня 1964 р. з’являється стаття проф. Миколи Чубатого «Справа Київського Патріярхату та майбутнє нашого християнства» («Америка» з 5-6 та 9 червня 1964 р.) (див. документ 1).

Під впливом цих подій у містах Торонто, Чікаґо, Клівленд та інших формуються місцеві комітети оборони обряду, традицій та прав Української Церкви. Початки мирянського руху за патріярхат – це акція написання листів до папи (Цимбалістий 1981: 56). У розмові 4 липня 1964 р. під час зустрічі у Гантері (Нью-Йорк) з Василем Качмарем проф. Чубатий повідомив його, що вже три владики, між ними митрополит Амврозій Сенишин, ЧСВВ, відкликали свою підтримку акції за патріярхат. Проф. Чубатий радив створити комітет для збирання та висилки петицій від мирян до папи за створення Києво-Галицького Патріярхату (В.К. 14). З ініціятиви Українського Християнського Руху під головуванням редактора Василя Качмара з початком серпня у Нью-Йорку постала ініціятивна група крайового Комітету за Створення Києво-Галицького Патріярхату. Богдан Шебунчак – голова, інші члени ініціятивної групи: відомий лікар Роман Осінчук, інженер Володимир Богачеський, професор Дам’ян Горняткевич, редактор Богдан Кравців, Стефанія Бережницька, історик Церкви Микола Чубатий, Володимир Пушкар і Василь Качмар (Галів 46-47, Біланюк 99 прим. 23, В.К. 14). Від вересня 1964 р. до кінця червня 1965 р. Комітет вислав 40 тисяч індивідуальних петицій і понад 30 збірних (В.К. 20).

Але реакція українських католицьких владик не завжди була прихильна. Дехто з єпископату й духовенства був не задоволений «омасовленням» руху, мовляв, святу справу віддано в руки «вулиці» (Цимбалістий 1981: 56). У чотирьох газетах 8 вересня 1964 р. з’явилася заява філядельфійського митрополита Амврозія Сенишина та єпископів Ярослава Ґабра та Йосифа Шмондюка, в якій було сказано, що «ми нікому не давали дозволу збирати підписи у церковних справах» (В.К. 18). Згодом владики Ґабро та Шмондюк дещо змінили своє ставлення до патріярхального руху. Вже 12 вересня владика Ярослав звернувся до спільноти своєї єпархії з проханням приспішити збирання підписів і пересилати їх через єпископський ординаріят. А в інтерв’ю «Свободі» від 20 листопада 1964 р. Кир Йосиф Шмондюк підтримав справу патріярхату, хоча критикував акцію збирання підписів. Акцію підтримали канадський митрополит Максим Германюк, архиєпископ Іван Бучко та, очевидно, сам Кир Йосиф Сліпий. Однак митрополит Амврозій і далі виступав проти патріярхальників (В.К. 19-20).

На зборах мирян 4 жовтня 1964 р. у Нью-Йорку підкреслено, що дії Комітету за Створення Київсько-Галицького Патріярхату випливають зі спонтанного прагнення українців і церковна влада їх не зініціювала (В.К. 20).

Справа відновлення Української Церкви стає набагато перспективнішою з появою 21 листопада 1964 р. ватиканського Декрету про Східні Церкви, який закликає до збереження та плекання традицій Східних католицьких Церков. У Декреті сказано, що все, що стосується патріярхів, стосується згідно із законом і до верховних архиєпископів, глав помісних (партикулярних) Церков (ч. 10). Однак, згідно з Декретом і з цілою низкою попередніх рішень, патріярхати можуть постати лише рішенням Вселенського Собору або верховного архиєрея (тобто папи) (ч. 11).

У жовтні-грудні 1964 р. в парафії св. Николая в Чікаґо (США) владика Ярослав Ґабро постановив змінити календар з юліянського на григоріянський. Ця конт-роверсія тягнулася кілька років та призвела до скандальних подій на Богоявлення 1968 р. (див. «За Патріярхат» рік II, ч. 1, березень 1968, ст. 27).

Вищезгадана стаття історика Миколи Чубатого була поштовхом до створення в 1965 р. Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ в ЗДА (від 1979 р. Українське Патріярхальне Товариство). Скоро постало 17 відділів. ТПУ УКЦ висилало петиції, організувало маніфестації. Осідком ТПУ УКЦ став Нью-Йорк, потім Філядельфія та Детройт (Енц. Укр. 3412, Біланюк 99, прим. 23). З’їзд ТПУ УКЦ приготував правила та вибрав Василя Пасічняка (пізніше редактора журналу «За Патріярхат») своїм головою (Біланюк 99, прим. 23).

22 січня 1965 р. митрополита Йосифа Сліпого публічно іменував Папа Павло VI кардиналом (він був кардиналом in pectore – тобто тайно – від 28 березня 1960 р., за Папи Івана XXIII). А 25 лютого відбулося його офіційне піднесення до стану кардинала.

19 червня 1965 р. відбувся з’їзд 39 представників окружних комітетів і 21 мужа довір’я Крайового Комітету в ЗДА за Створення Київсько-Галицького Патріярхату в Нью-Йорку. Вибрано нову управу з д-р Богданом Шебунчаком на чолі (В.К. 20) (див. документ 2).

Від 13 вересня до 6 грудня 1965 р. в Римі відбувся III Архиєпископський Синод УКЦ (на четвертій сесії II Ватиканського Собору) під проводом митрополита Йосифа. Однак, як коментує Василь Маркусь, попри підписи усіх владик, постанови не здійснювалися у всіх єпархіях і митрополіях; були односторонні розпорядження про зміни свят чи постів не в дусі спільного рішення; доручення митрополита Йосифа в «Благовіснику» не респектували. «Видається, що саме в цих роках (1960-х) проґавлено нагоду розбудувати власну церковну самоуправність та стати твердою ногою на патріярхальному устрої» (Маркусь 1981: 82).

У листопаді 1965 р. владики отримали меморіял від Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ в Америці, «який своїм змістом ішов дальше поза справу формального встановлення патріярхату». Меморіял підніс справи внутрішнього правопорядку, обряду, календаря, мови, єдности Церкви та її самоуправління (Маркусь 1981: 80).

Наступного року Комітет оборони в Чікаґо видає памфлет українською мовою, автором якого є о. Клейтон Барклі, під назвою «Чужинець в обороні української Церкви» (Торонто, 1966). Це перший памфлет такого роду, виданий без дозволу церковної влади. В липні того ж року виходить перший номер бюлетеню «За рідну Церкву» (Біланюк 99).

Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦеркви-ЗСА вибрало Комісію для організації крайових товариств. На II з’їзді делегатів від комітетів і мужів довір’я крайового Комітету за Створення Київсько-Галицького Патріярхату 23 квітня 1966 р. в Нью-Йорку прийнято статут і створено Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦ (документ 3) («За Патріярхат» рік І, ч. 2, серпень 1967).

Наступного дня, 24 квітня 1966 р. в офіційному виданні Філадельфійської митрополії «Шлях» з’явилася анонімна стаття про патріярхальний рух під назвою «Партизанський Вієтконґ діє в нашому суспільстві» (Галів 47).

У грудні 1966 р. патріярхальні комітети скликали конгрес Товариства за ПУ УКЦ в Чікаґо, створили Централю Комітетів Оборони Обряду, Традицій і Мови УКЦер-кви в США та Канаді. Перший його голова – Богдан Попель (помер 1 січня 1971 р.), згодом на його місце став Григорій Головатий із Торонта (Біланюк 99, прим. 22).

У травні 1967 р. відбувся з’їзд крайової ради ТПУ УКЦ в Нюарку (документ 4) (див. «За Патріярхат» рік І, ч. 2, серпень 1967). У травні у Філядельфії виходить перше число квартального бюлетеню ТПУ УКЦ «За Патріярхат». Його видає крайова управа товариства, що її вибрали загальні збори. Крайова управа призначає головного редактора та адміністраторів (однак в перших роках редактора радше вибирали загальні збори – див. Петро Зелений, «Причини Непорозумінь в Америці», 22 липня 1977 р., АБЛ). Першим редактором був Степан Процик.

13 листопада 1967 р., в рамцях Світового Конгресу Вільних Українців, відбулася Світова Конференція Українських Мирян у Нью-Йорку. Це було ініціятивою ТПУ УКЦ. Прибуло тоді близько 200 учасників із 11 країн. Видано 5 резолюцій (документ 5).

У 1968 р. Кир Йосиф зробив свої перші пастирські подорожі до Північної (США та Канада) та Полудневої Америки (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Колумбія). Василь Маркусь характеризує наслідки його подорожі такими словами: «Це був великий злам в цілому рухові, який виявив силу патріярхального табору і яким віднесено перемогу над протипатріяршими тенденціями внутрі нашої ієрархії» (Маркусь 1981: 82). Митрополит Амврозій Сенишин запросив митрополита Йосифа до Філядельфії. Український Конгресовий Комітет та Світовий Конгрес Вільних Українців, які раніше ставилися досить стримано, тепер схилилися до патріярхального табору (там само). У жовтні Владика Йосиф прибув до Австралії (див. нище розділ про патріярхальний рух в Австралії) та Нової Зеляндії (див. загально Вітошинська 1972).

Під час своїх відвідин США Патріярх Йосиф заснував першу «патріярхальну» парафію, в Чікаґо. Під проводом популярного пароха о. Маріяна Бутринського та його сотрудника о. Івана Кротця, духовника дуже активного братства, парафія св. Володимира й Ольги стала осередком, який своїм відновленням східних традицій привів до Церкви багато людей, зокрема молодих. Із цього осередку вийшли покликання, які збагатили провід Церкви в діяспорі. В цих роках філії Українського Католицького Університету провадили курси в США, а деякі студенти їздили на літні курси УКУ в Римі, що також сприяло поповненню рядів єпархіяльного священства, а зокрема патріярхального руху. З часом в США постали інші «патріярхальні» парафії – св. Покрови Пресвятої Богородиці в Клівленді (16 грудня 1973 р.), св. Архистратига Михаїла у Філядельфії (1975 р. – див. «За Патріярхат» рік X, ч. 11-12 (65-66), листопад-грудень 1976, ст. 9-Ю), та св. Тройці у Вашингтоні (1979 р.), які стали взірцем християнської спільноти в дусі українських традицій та східного благочестя (Кузик, 1979).

14 грудня 1968 р. в Нью-Йорку скликано засідання Головної управи ТПУ УКЦ в ЗСА. Головою обраний Василь Качмар. Також вибрано комісію для організації крайових товариств із таким складом: Роман Криштальський (голова), Володимир Пушкар, Василь Пасічняк (секретар), Дарія Кузик. Товариства засновані в Австралії, Аргентині, Венесуелі, Бельгії, Франції, Еспанії, Німеччині (див. нище розд. V, «Товариства в різних країнах»). Тоді не вдалося, однак, зорганізувати патріярхальних товариств в Австрії, Англії, Норвегії та Швеції.

б) Дорога до створення УПСО (1969-1974)

З початком 1969 р. крайова управа ТПУ УКЦ створила комісію з питання формування структури Світового Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ, яка 2 лютого цього ж року уконституювала себе на своєму першому засіданні в такому складі: Роман Криштальський, Дарія Кузик, Василь Пасічняк і Володимир Пушкар. Вислано листи до українських поселень у різних країнах світу та отримано багато позитивних відповідей («За Патріярхат», рік III, ч. 2(9), червень 1969, ст. 22-24). Так через кореспонденцію в червні-липні 1969 р. відбувся з’їзд, який привів до створення у вересні того ж року Світового Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ. До управи ввійшли: голова зі США (д-р Володимир Пушкар) та містоголови – голови крайових товариств. Організаційні референти: Роман Криштальський (США), Михайло Добрянський (Німеччина), Микола Когут (Бельгія), секретар – Дарія Кузик. Контрольна комісія: д-р Зиновій Ґіль (США), Юрій Шухевич (Бельгія), д-р Михайло Керницький (Німеччина), д-р інж. Нестор Романик (Еспанія), В. Матіяш (Австралія), Юліян Жизневський (Венесуеля). Це було перше міждержавне патріярхальне об’єднання. В різних країнах творяться патріярхальні товариства. Але повної консолідації різних організаційних структур не відбулося; окремі товариства залишилися в Канаді, США, Англії (див. Маркусь 1981: 86). Д-р Пелех вів переговори з канадськими патріярхальними товариствами. Були закиди, що Світове ТПУ УКЦ та Товариство в США (його основний стрижень) стали в опозиції до Українського Конгресового Комітету Америки (УККА) та Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ), які підтримували поміркованішу тактику (Маркусь 1981: 86).

6 вересня 1969 р. на засіданні в Нью-Йорку крайова управа ТПУ УКЦ у ЗСА вибрала своїх кандидатів до управи Світового Патріярхального товариства. Також у вересні оголошено інших членів управи: заступників голови Василя Качмара (США), Петра Зеленого (Бельгія), С. Завалинської (Австралія), Теодора Барабаша (Еспанія), Ярослава Малиняка (Німеччина), Петра Бошка (Венесуеля) та Осипа Мельниковича (Франція). Організаційними референтами додатково стали Михайло Добрянський з Німеччини та Микола Когут із Бельгії. Також оголошено решту членів контрольної комісії (АДК).

У серпні 1969 р. викладачі вищих шкіл США вислали до Папи Павла VI збірного листа (документ 6).

У вересні-жовтні 1969 р. на посвячення собору св. Софії до Риму рушила всеукраїнська проща. Прибуло понад 4 000 прочан, понад сотню священиків та всі владики, крім митрополита Філядельфії (Маркусь 1981: 82) (документ 7, лист до Папи від вересня 1969 р.). 28 вересня відбулося посвячення собору св. Софії в Монтеспаккато, недалеко Риму, у присутності Папи Павла VI (див. «За Патріярхат», рік III, ч. 3(10), вересень 1969). На IV Архиєпископському Синоді (від 29 вересня по 4 жовтня 1969 р.) владики приготували проект конституції патріярхату (див. «За Патріярхат», рік III, ч. 3(10), вересень 1969, ст. 1-6).

Після повернення з Риму ТПУ УКЦ видало «Відозву» до мирян УКЦ в США, в якій перечислено низку закидів у бік філядельфійського митрополита Кир Амврозія Сенишина. Відозва закликає мирян звернути митрополитові порожними всі конверти, призначені на пожертви на грудневі святкування 10-ліття Філядельфійської митрополії або, «для кращої інформації», вложити туди тільки «Відозву» («За Патріярхат», рік III, ч. 4(11), грудень 1969, ст. 10).

25 жовтня 1969 р. кардинал Сліпий пересилає звіт префектові Східної Конгрегації кардиналові Максимиліянові де Фюрстенберґові, разом із проханням до папи про піднесення Києво-Галицької митрополії до гідности Патріярхату.

У датованій 1 грудня 1969 р. відповіді, від імени папи, кардинал де Фюрстенберґ повідомляє, що Сліпий не має права скликувати синод, його юрисдикція обмежена до львівської архиєпархії. Збори українських єпископів становлять не синод, а конференцію єпископів.

Реакція мирян була швидка. Вже 7 грудня, з нагоди візиту почесного гостя і представника папи, кардинала де Фюрстенберґа, до Філядельфійської митрополії на 10-ліття її існування, Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦ ініціювало демонстрації перед катедрою Непорочного Зачаття (близько 300 осіб), а пізніше в інших містах. Це також був протест проти митрополита Амврозія Сенишина, який не брав участи в Синоді єпископів у жовтні і не підписав петиції за патріярхат (Маркусь 1981:84; Процко 92; «За Патріярхат», рік III, ч. 4(11), жовтень 1969, ст. 2-6).

Проф. Василь Маркусь так писав про період 1963-1969 рр.: «Шанси на здійснення патріярхату в цьому періоді були доволі близькі до здійснення під кінець (II Ватиканського) Собору або в 1969 р. при умові повної і непохитної єдности українського єпископату, священства і громадського сектора. Але насамперед єпископату» (Маркусь 1981: 83).

У міжчасі представники Світового товариства, створеного в Нью-Йорку, головно Роман Криштальський та Володимир Пушкар, старалися з’єднатися з канадськими патріярхальними товариствами (провідниками яких були пп. Пелех, Марунчак, Біланюк і Курдидик). Тоді, однак, патріярхальні товариства в Чіказі та Торонті створили Координаційний Комітет Українських Громадських Організацій ЗСА і Канади за Здійснення Патріярхату УКЦ. 7-8 березня 1970 р. відбулася конференція діячів США і Канади у Торонті за участю представників Світового товариства, Товариства за Патріярхальний Устрій в ЗСА, Централі Комітетів Оборони Обряду, Традицій і Мови УКЦеркви, Канадійської Ради за Патріярхат та Комітету Громадської Дії за Патріярхат УКЦеркви-Чікаґо. Створено Координаційний Комітет Українських Громадських Організацій ЗСА і Канади за Здійснення Патріярхату УКЦ, голова – Юліян Пелех з Торонта. Комітет бажав співпрацювати із СКВУ та відпружити відносини між крайовим товариством у США та УККА (Маркусь 1981: 86). Однак об’єднати Координаційний комітет і Світове товариство в той час не вдалося. Однією з відмінностей між цими організаціями мало бути те, що Канадський комітет (так як комітети в Европі та Австралії) існував на базі товариств, тимчасом як американський тримався на поодиноких особах. Іншою різницею мало бути те, що канадські діячі працювали зі згоди митрополита Германюка та єпископів, коли ж американські діяли незалежно (АДК). Перспективу ТПУ УКЦ подає Роман Осінчук у статті «Чому ми вийшли з Координаційного Комітету в Торонті?» («За Патріярхат», рік VI, ч. 3(22), вересень 1972, ст. 26-28).

Як згадує Сидір М. Тимяк, у 1970-х рр. зорганізувалися відділи ТПУ «майже по всіх більших парафіях у США», а в менших були представники, т. зв. «мужі довір’я», а також «делеґатури». Такі осередки виконували значну просвітницьку роботу: окружний осередок у Піттсбурґу, який охоплював 15 парафій, інформував мирян про ватиканський Декрет про Східні Католицькі Церкви, якого тоді Філядельфійська митрополія ще не оголосила (завваги Сидора М. Тимяка, долучені до листа до автора від 28 серпня 2001 р.).

21 червня 1970 р. в Торонті під протекторатом єпарха Кир Ізидора Борецького влаштовано День помісности УКЦ з нагоди другої річниці візитації Кир Йосифа Північної Америки. Відбулася маніфестація підтримки патріярхату, видано спільну заяву.

У місті Нью-Йорку 13 червня 1970 р. відбулися III звичайні загальні збори ТПУ УКЦ в ЗСА, Зиновій Ґіль обраний головою, почесною головою – о. Володимир Білинський, а заступниками голови – Степан Процик, Василь Палідвор і Ярослав Крив’як. Зв’язковим з Координаційним Комітетом Українських Організацій ЗСА і Канади за Здійснення Патріярхату обраний Мирослав Навроцький, а головою ради мирян – Роман Осінчук, його заступником – Мирослав Лабунька («За Патріярхат», рік IV, ч. 2(13), червень 1970, ст. 19). Пізніше головою ради мирян стає Роман Данилевич.

У жовтні того ж року, з нагоди річниці IV Архиєпископського Синоду, влаштовані т. зв. синодальні дні. В різних поселеннях США та Канада відбулися публічні релігійно-культурні маніфестації. Згодом такі святкування стали традицією.

Дня 3 листопада 1970 р. у Римі створене Товариство українців-католиків «Свята Софія». Про історію цього товариства див. нижче окрему статтю проф. Рудницького.

У 1970 р. Кир Йосиф починає писати свій «Заповіт», центральне місце в якому займає пропозиція «Піднести Митрополію Києво-Галицьку і всієї Руси до патріярхальної гідности». У ньому він резюмує історичний аргумент на користь Київського Патріярхату такими словами:

«Київські митрополити, хоч не носили патріяршого титулу, управляли Церквою наче патріярхи, користуючи патріяршими правами по взору інших Східних Церков. Вони були свідомі, що Патріярхат Церкви – це видимий знак зрілости і самобутности помісної Церкви та могутній чинник в церковному та народньому житті» (Заповіт Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого, 1992: 11).

Таким чином кардинал Сліпий відкинув аргумент про не-історичність Києво-Галицького Патріярхату і заперечив той принцип Західної Церкви, що патріярхати можуть створювати лише папи або вселенські собори. (Правда, також існував аргумент, що II Ватиканський Вселенський Собор визнав Кир Йосифа і що канонічне право зрівнює верховного архиєпископа з патріярхом.) Але найважливішим для патріярхального руху було те, що Йосиф Сліпий підкреслив важливость у справі постання патріярхату зрілого, свідомого мирянства.

29 січня 1971 р. на з’їзді СКВУ в Нью-Йорку зроблена чергова спроба з’єдинення Світового товариства з Координаційним комітетом Канади; запрошено також представників крайового Товариства за ПУ УКЦ в ЗСА. Та знову не вдалося дійти до порозуміння.

У 1971 р. виринула справа номінації єпископів для українських католиків у діяспорі. 22 лютого 1971 р. апостольський делегат у США проголосив, що Римська курія іменує Джона Стока (Івана Стаха) єпископом-помічником владики Амврозія Сенишина. Іменування зроблено без відома кардинала Сліпого. Після цього пішли протести. Світове Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦ звернулося листом від 1 березня до всіх владик із проханням переконати номіната, «щоби він свою номінацію узгіднив із Блаженнішим Верховним Архиєпископом і Синодом Українських Владик» (АВК). Попри те 4 травня 1971 р. апостольський делегат у США проголосив іменувати другим помічником митрополита-монсеньйора Василя Лостена. Перед свяченням владик Василя (Лостена) та Івана (Стаха) 25 травня біля катедри у Філадельфії зібралося близько 1 000 осіб, протестуючи проти такого способу іменування. 150 протестантів увійшли досередини катедри (Процко, 93; «За Патріярхат», рік V, ч. 2(17), червень 1971, ст. 1-9). (У наступному році, 30 червня 1972 р., владика Іван Стах загинув в автомобільній катастрофі) («За Патріярхат», рік VI, ч. 2(21), червень 1972, ст. 24.)

Тривали і непорозуміння між крайовим Товариством за ПУ УКЦ в ЗСА та Світовим товариством. Про брак єдности в патріярхальному русі в США писав Петро Зелений, містоголова Світового товариства, в листі від 14 листопада 1971 р.

Европейське Об’єднання крайових товариств за ПУ УКЦ створено 10 квітня 1971 р. на конференції в Лювені з ініціятиви Петра Зеленого і за згодою з президією Світового товариства. Д-р Зелений, однак, дальшу приналежність європейських крайових товариств до Світового товариства поставив у залежність від того, чи крайове Товариство за ПУ УКЦ в ЗСА визнає Світове товариство чи ні (АДК). У листі від 12 квітня 1971 р. Світове Товариство за ПУ УКЦ просило Кир Івана Прашка, єпископа в Австралії, стати його духовним покровителем. 3 червня Кир Іван прийняв цю пропозицію (АДК).

У червні 1971 р. владика Пімен (Ізвєков) стає московським патріярхом. Під час своєї інсталяції він згадує про 25-ліття львівського «собору», на якому нібито ліквідовано Українську Греко-Католицьку Церкву. Мовчанка папських представників кардинала Яна Віллебрандса та о. Джона Лонґа викликала обурення вірних Української Церкви.

У листі від 7 липня 1971 р. Папа Павло VI пише до Кир Йосифа («в примирливому тоні і навіть вибачливо, але ясно» – Маркусь 1981: 88), що патріярхату не можна встановити «принаймні в теперішньому часі». Головна причина – патріярхат був би поза територією Львівського Верховного Архиєпископа, що є проти канонічного права (Див. «За Патріярхат», рік V, ч. 3(18), вересень 1971 (надзвичайне видання)).

Восени 1971 р. відбулося посвячення церкви свв. Сергія та Вакха та старого двору митрополитів Київських у Римі (офіційно відновлено 8 вересня 1970 р.), які митрополит Йосиф врятував від утрати та відновив. Також відзначено 375-ліття Берестейської та 325-ліття Ужгородської уній. Скликано до Риму владик. Попри листовне попередження 29 жовтня 1971 р. державного секретаря, кардинала Жана Війо, щоб владики не брали участи в запланованому Синоді, на нього прибуло 16 єпископів. V Архиєпископський Синод проходив з 31 жовтня по 5 листопада 1971 р., на ньому затверджено, що це дійсні східні Синоди, а також створено постійний Синод (на чолі з Кир Йосифом, до якого обрано митрополитів Максима Германюка та Амврозія Сенишина, архиєпископа Івана Бучка та єпископа Андрія Сапеляка), подано проект конституції патріярхального устрою Церкви. На Синоді єпископів кардинал Сліпий говорив про переслідування Церкви в УРСР.

У 1971 р. мирянські організації зреагували на ватиканську заборону владиці Йосифові відвідати своїх вірних за океаном, влаштувавши символічні імпрези – «бенкети на пошану Первоєрарха Йосифа, які не відбулися». Дохід від цих імпрез вислали до Риму у Патріярший фонд (Маркусь 1981: 89). Ізолювати Кир Йосифа намагалися різними способами. Приблизно до 1971 р. жодне з його послань не було надруковане в провідній українській католицькій газеті в США «Америці», ні у філядельфійському «Шляхові», ні в газеті Українського Народного Союзу «Свобода». У грудні 1970 р. Світове товариство рішило на пропозицію Володимира Пушкара попросити у Верховного Архиєпископа звукозапис його різдвяного послання, який потім розповсюджено по крайових товариствах у різних країнах світу (АДК).

Десь при кінці 1971 р. або з початком 1972 р. редакція журналу ТПУ УКЦ в США «За Патріярхат» отримала внутрішню «Інструкцію ч. 12/71» Визвольного Фронту, де сказано, що «ОУН відмежовує себе від таких акцій і методів боротьби за УКПатріярхат, що їх застосовують безвідповідальні двійкарсько-радянофільські кола… чим шкодять українській національній церкві». Автор інструкції, «В. Кальнишевський», далі каже, що «ведемо власну акцію окремо від радянофілів і розкриваємо їхні затії запровадити справу патріярхату в сліпий кут» («За Патріярхат», рік VI, ч. 1(20), березень 1972, ст. 40, коментар редакції ст. 40-43, див. також ч. 2(21), червень 1972, ст. 33-36). Редакція журналу відкинула втручання політичних сил у церковні справи, підкреслюючи принцип невтручання Церкви у політику.

У лютому 1972 р. звільнено з тюрми архиєпископа Василя Величковського, ЧНІ. В 1959 р. він був тайно висвячений в Україні на єпископа, а перед від’їздом із Москви митрополит Йосиф Сліпий іменував його архиєпископом Луцьким. Висланий з України, владика Василь оселився в Канаді, та незадовго після цього, 30 червня 1973 р., він помер.

З нагоди 80-ліття Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого представники мирянських організацій зібралися в Римі для урочистого відзначення цієї річниці. Обговоривши різні актуальні питання Церкви, 17 лютого 1972 р. вони видали окремий Комунікат («За Патріярхат», рік VI, ч. 1(20), березень 1972, ст. 14-15).

У січні-лютому 1972 р. почався черговий конфлікт між Ватиканом і патріярхальним рухом. 13 лютого у Римі відбулася хіротонія о. Єфрема Кривого, ЧСВВ, номінованого від Священної Конґреґації у справах Східних Церков – а не від Синоду українських єпископів (див. «За Патріярхат», рік VI, ч. 1(20), березень 1972, ст. 36). З цієї нагоди Детройтський відділ Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ (США) вислав українським католицьким єрархам копії листа від 12 квітня, адресованого до українського католицького митрополита Вінніпегу (Канада), архиєпископа Максима Германюка. Варта звернути увагу не тільки на зміст, але й на тон цього листа, де сказано між іншим:

«…Тому-то своєю участю в цій хіротонії Ваше Преосвященство зламали одностайну лінію і солідарність, яких треба сподіватися й вимагати від усіх учасників IV і V Архиєпископського Синоду та перекреслили тим самим свої власні синодальні постанови, нехтуючи помісністю Української Католицької Церкви.

Якщо українська католицька єрархія станула на «патріярхальних началах в устрої і правлінні Помісної Української Церкви» (Благовісник V, 1-4, ст. 114), то повинна мати відвагу переводити свої рішення в життя та відмовитися від участи в насильстві над нашою Церквою.

Уважаємо, що всі українські католицькі єрархи повинні відважно обороняти права помісности нашої Церкви, яка не раз уже засвідчила та далі постійно засвідчує кров’ю свою вірність Апостольській Столиці. Вважаємо теж, що жаден український єрарх не повинен брати участи в хіротонії єпископа, якого не вибрав наш Архиєпископський Синод. Якщо б кожний український єпископ відмовився від такої участи, якщо б кожний кандидат на єпископську гідність відмовився прийняти її від Священної Конґреґації, тоді нас шанували б і з нами б числилися. А так ми стали посміховищем для куріяльних достойників, які вміють зручно користуватися засадою «дівіде ет імпера» і показують свою силу супроти нашої мученичої Церкви» (АБЛ).

Це лише один текст серед багатьох, але він досить добре висвітлює спосіб думання та аргументацію патріярхальних діячів того часу, зокрема в їхньому ставленні до єрархії.

У квітні 1972 р. Василь Палідвор, голова статутної комісії Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ (Нью-Йорк) висилає до управ відділів та до членів крайової управи проект зміненого статуту, що його підготувала статутна комісія. 29 квітня загальний з’їзд делеґатів у Філядельфії приймає змінений статут. Загальні збори вибрали Мирослава Навроцького на голову ТПУ, а Мирослава Лабуньку – на голову ради мирян. Д-р Навроцький був головою крайової управи від 1972 р. до 1976 р.

У червні 1972 р. відбулася сесія постійного Синоду УКЦ. Майже рівночасно, 17-18 червня, скликано конференцію крайової Ради Українських Організацій ЗСА за Патріярхат УКЦ в Чіказі. Ініціяторами була чіказька група членів Координаційного Комітету Українських Організацій ЗСА та Канади за Здійснення Патріярхату УКЦ. У конференції брали участь представники 24 крайових загальногромадських організацій, в тому числі всі крайові організації молоді та організації жінок. Установлено крайову Раду Українських Організацій ЗСА за Патріярхат Помісної УКЦ. Обрано президію Ради: Михайло Панасюк – голова, Юрій Городиловський та Олександер Білик – заступники голови, Микола Денисюк – секретар (див. документ 12-14). Це трактовано як конкуренцію до чинного Патріярхального товариства, «що на своїх плечах несло дотеперішню акцію» (Маркусь 1981: 87). На чіказьку конференцію крайова управа ТПУ УКЦ в США зреагувала заявою, де між іншим зазначено, що вона «була заплянована і скликана без відома нашого Товариства» й «уважається за зговорення політичних чинників з метою підпорядкування та контролювання мирянського руху т. зв. «Радою Українських Організацій у ЗСА за Патріярхат»» («За Патріярхат», рік VI, ч. 2(21), червень 1972, ст. 46; див. також Степан Процик, «Поза межами громадської відповідальносте», «За Патріярхат» рік, VI, ч. 3(22), вересень 1972, ст. 29-32).

15 липня 1972 р. з ініціятиви Товариства за ПУ в ЗСА відбувся міжнародний семінар у Фордгамському університеті (Нью-Йорк) про самоуправління УКЦ (див. Bird and Piddubcheshen). На конференції виступили прихильники патріярхату та помісности УКЦ серед неукраїнських науковців: проф. Джон Мадей, о. проф. Джордж Малоні, о. проф. Вільгельм де Вріс і відомий автор о. Алексіс Флоріді; модератором був професор Томас Е. Бирд.

У листі від 28 жовтня 1972 р. ватіканський державний секретар кардинал Війо звертається до українських єпископів через апостольські делеґатури своїх країн. Він ставить під сумнів легальність висланого до українських владик проекту конституції УКЦ, який зробив кардинал Йосиф. 25 листопада понад 700 українців-католиків протестують перед будинком делегації Апостольської Столиці у Вашингтоні проти листа кардинала Війо від 28 жовтня («За Патріярхат», рік VI, ч. 4(23), грудень 1972, ст. 1, 3-4, 10). З початку наступного року, 22 січня 1973, кардинал Війо написав листа остороги до митрополита Йосифа щодо його діяльности під час планованої подорожі на 40-й Євхаристійний Конгрес в Австралію. У лютому кардинал Війо висилає копії цього листа єпископам УКЦ.

Однак цього ж місяця 1973 р. Кир Йосиф поїхав до Австралії (див. нище про рух в Австралії), а звідти – до Північної Америки (квітень-червень). Під час цієї архиєрейської візитації народ вітав його з великим ентузіязмом, а священики та навіть владики-«льоялісти» поминали його в літургіях як Патріярха (Маркусь 1981:90-91).

Приїзд Верховного Архиєпископа був поштовхом до посиленої діяльности. 18 квітня 1973 р. Товариство за ПУ УКЦ висилає Папі Павлові VI восьмисторінковий меморандум про стан УКЦ в діяспорі разом із проханням про патріярхат.

Присутність Владики Йосифа, мабуть, також сприяла справі єдности патріярхального руху. Далі йдуть спроби об’єднання. Як згадує Василь Маркусь, у цих часах «окремі організації, групи чи й діячі зверталися з різними пропозиціями до Блаженнішого та висували різні проекти й концепції такого об’єднання крайових організацій, як також різних складників мирянського руху» (Маркусь 1981: 91). Після наради деяких представників мирян у Мельборні – 2-3 червня 1973 р. відбулася зустріч у Торонті, з благословенням Блаженнішого та під патронатом владики Ізидора Борецького. Але не всі організації-члени патріярхального руху взяли у ній участь. Було створено «Міжкрайовий координаційний осередок організацій за патріярхат», голова – Юліян Пелех, тимчасовий секретар – Василь Маркусь. Постало питання, чи приєднається Світове товариство та крайове Товариство в ЗСА (які не брали участи)? Чи об’єднається рух у світовому маштабі?

Вийшло, що ні: були тертя, конфлікти, конкуренція різних товариств. Дехто вважав, що лінія крайового товариства в США є занадто радикальна і не дає можливости всім включитися в рух, а діячі товариства підозрювали, що організатори торонтського з’їзду – опортуністи, що співпрацюють із єрархами, ворожо наставленими до патріярхату (Маркусь 1981: 91).

29 вересня 1973 р. скликано III крайовий з’їзд мирян УКЦ в ЗСА в місті Нью-Йорк (документ 15). З’їзд прийняв низку постанов («За Патріярхат», рік VII, ч. 6(29), жовтень 1973, ст. 1-4).

З нагоди 350-ліття смерти св. свщ. Йосафата Кунцевича Кир Йосиф скликав до Риму владик. Дня 17 листопада 1973 р. мощі митрополита Йосифа Сембратовича перенесено з італійського кладовища Кампо Верано до крипти собору св. Софії, що недалеко Риму. («За Патріярхат», рік VII, ч. 8(31), грудень 1973, ст. 1-4). В днях 18-23 жовтня відбувся VI Архиєпископський Синод (за участю 12 владик), видано конституцію (устав) патріярхального устрою УКЦ. З цієї нагоди владики мали авдієнцію з папою Павлом VI.

У Торонті 1-3 листопада 1973 р. з нагоди II Світового Конгресу Вільних Українців відбулася зустріч представників мирянських організацій. Представник Світового Товариства за Патріярхат Української Католицької Помісної Церкви Володимир Пушкар старався об’єднати ввесь мирянський рух. Головний конфлікт був між товариствами в США та Канади. На нарадах представлено аж десять організацій лише з США та Канади:

Світове Товариство за Патріярхат УКПЦ (В. Пушкар і Д. Кузик)

Міжкрайовий Координаційний Осередок Церковно-Мирянських і Громадських Організацій за Патріярхат УКЦ (Ю. Пелех, В. Маркусь)

Координаційних Комітет Канади й Америки за Здійснення Патріярхату (Ю. Городиловський, М. Кушпета, О. Ковальська, Є. Мастикаш)

Крайова Рада Мирян Товариства за Патріярхальний Устрій – ЗСА (М. Барусевич)

Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦеркви-ЗСА (М. Навроцький, Є. Піддубчишин, З. Гіль)

Рада Українських Організацій ЗСА за Патріярхат Помісної УКЦеркви (М. Панасюк, О. Білик, М. Денисюк)

Комітет Громадської Дії за Патріярхат Помісної УКЦеркви-Чікаґо (Р. Бігун, О. Плешкевич, Л. Шандра)

Крайова Рада Українських Організацій за Патріярхат УКЦеркви-Канада (М. Марунчак і 6 інших)

Централя Комітетів Оборони Обряду, Традицій і Мови УКЦеркви (Г. Головатий, П. Біланюк, К. Микитчук)

Товариство Прихильників Українського Католицького Університету-Нью-Йорк (М. Клячко, О. Шуст).

А до того ж представлені товариства з Европи, Австралії, Аргентини та Бразилії. У спільній заяві від 3 листопада зібрані представники закликали до єдности (АДК; «За Патріярхат», рік VII, ч. 7(30), листопад 1973, ст. 1-2).

На крайовому з’їзді делегатів ТПУ УКЦ в Нью-Йорку 8 червня 1974 р. змінено статут цієї організації.

27 липня 1974 р. ватиканське радіо повідомляє про єпископські номінації Єроніма Химія для нової єпархії в Західній Канаді, Кир Дмитра Ґрещука єпископом-помічником в Едмонтоні та Кир Мирослава Марусина (апостольського візитатора в Західній Европі). Це зроблено, як і в минулому, без відома чи згоди Верховного Архиєпископа Йосифа або Синоду українських єпископів. У різних країнах світу підносяться протести українських мирян («За Патріярхат», рік VIII, ч. 11(42), грудень 1974, ст. 18).

Від вересневого (1974 р.) числа журналу «За Патріярхат» заходять зміни в редакційній колегії та адміністрації. Редакційна колегія, до якої належали головний редактор Степан Процик та редактори Володимир Процюк, Микола Галів та Михайло Топорович, тепер складається з трьох осіб – Василя Пасічняка, Леоніда Рудницького та Михайла Топоровича. Згідно з меморіялом Петра Зеленого, голова Товариства за ПУ УКЦ Мирослав Навроцький «звільнив гол. редактора і адміністратора мимо того, що вони були вибрані Заг. Зборами. І д-р Навроцький поступив правильно», тому що не загальні збори, а управа має право назначати тих осіб («Причини Непорозумінь в Америці», 22 липня 1977 р., АБЛ). Однак, згідно з листом п-і Романи Навроцької, це сталося тоді, коли редактор Процик заплянував серію статей, де критикувалися зв’язки одної політичної партії з головою Української Церкви. Управа винесла рішення, «що на сторінках журналу «За Патріярхат» не можна критикувати чи осуджувати Блаженнішого». Таких умов редактор Процик не прийняв і зрезиґнував із цієї посади, хоча управа просила його залишитися (лист до Петра Зеленого від 2 серпня 1977 р., АБЛ). У числі «Патріярхату» за липень-серпень 1974 р. появилося таке лаконічне пояснення самого Степана Процика:

«З причин недодержування етичних засад в Товаристві за Патріярхальний Устрій УКЦ, відсутности концепційної та програмової чіткости і дискримінації на тлі політичних переконань – з випуском цього числа журналу «За Патріярхат» припинюю свою працю на становищі його головного редактора» (ст. 46).

Нова редакційна колегія діє до грудневого числа 1976 р. (від жовтневого числа 1975 р. його видає вже не «Крайова Управа Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ», а «Крайова Управа за Патріярхальний Устрій УКЦ»). Від 1977 р. Журнал перейменований на «Патріярхат», а його редактором стає Микола Галів. Журнал тепер є органом управи УПСО та крайової управи Українського Патріярхального товариства (в 1979 р. ТПУ УКЦ стало УПТ в ЗСА).

У 1974 р. на Синоді єпископів кардинал Сліпий закликає помагати переслідуваній Церкві в Україні. 16 жовтня 1974 р. ТПУ УКЦ висилає меморандум до всіх єпископів-учасників світового Синоду єпископів у Римі. Лист закликає владик піднести голос в обороні переслідуваної Української Католицької Церкви та її вірних. Написаний рідною мовою кожного адресата, меморандум викликає відповіді від різних отців Синоду, між ними лист від 7 листопада 1974 р. від кардинала Кароля Войтили, майбутнього Папи Івана Павла II («За Патріярхат», число 1-2 /43-44/1975, ст. 7).

15-17 листопада 1974 р. зорганізовано симпозіюм Патріярхального товариства з нагоди 10-ліття Декрету про Східні Церкви. Конференція відбулася в Marquette Center, Loyola University, Чікаґо. Доповіді видані окремою книжкою.

З нагоди десятиліття виходу Декрету про екуменізм II Ватиканського Собору президент Папської ради у справах сприяння єдності християн Ян кардинал Віллебрандс відвідав місто Нью-Йорк, де відправив Службу Божу в катедрі св. Патрікія в неділю 24 листопада 1974 р. Там перед катедрою стояли з плакатами члени місцевих українських парохій, протестуючи проти ватикансько-московських взаємин коштом УКЦ («За Патріярхат», рік IX, ч. 1-2(43-44), січень-лютий 1975, ст. 29).

(N8: Дальша історія Патріярхального товариства в СІЛА подана окремо, в розділі про крайові товариства, крім подій, які торкаються руху загалом.)

Далі тривають зустрічі між представниками різних патріярхальних організацій. Відбуваються спільні наради в Нью-Йорку та Вінніпезі. Нарешті на організаційному делегатському з’їзді у Вашингтоні 28-29 грудня 1974 р. створено Українське Патріярхальне Світове Об’єднання «За Єдність Церкви і Народу» (УПСО). До складу УПСО увійшли крайові патріярхальні товариства США, Бельгії, Німеччини й Франції, ради й об’єднання Канади та Великобританії, крайові об’єднання католицьких організацій Австралії та Аргентини та з часом деякі католицькі організації (Академічна «Обнова», Союз Братств і Сестрицтв в Америці та ін.). УПСО стало видавати серію «Бібліотека Мирянина», співвидавало місячник «Патріярхат» (Енц. Укр. 3412). До Об’єднання увійшли усі крайові організації з різних країн, «і поза ним вже не лишилося ніяких груп» (Маркусь 1981: 92; «За Патріярхат», рік IX, ч. 1-2 (43-44), січень-лютий 1975, ст. 19-21).

Обрано президію: голова Петро Зелений (Бельгія), заступник голови Володимир Попович (Бельгія), секретар Кирило Митрович (Бельгія), касир (скарбник) Сидір Тимяк (США), та члени Головної ради Зенон Круцько (Канада), Василь Пасічняк (США), Роман Осінчук (СІЛА), Юрій Венґльовський (Австралія), Петро Біланюк (Канада), Василь Маркусь (США), Степан Ворох (США). Також вибрано контрольну комісію та полюбовний суд («За Патріярхат», ч. 1-2 /43-44/ 1975, ст. 20).

Президія отримувала напрямні від Головної ради, яка збиралася щорічно (Рим 1975, Філядельфія 1976). А Світове товариство припинило свою діяльність. Рада організацій за патріярхат оголосила про своє розв’язання. Як коментував пізніше Василь Маркусь, «це було остаточне сконсолідування патріярхальних сил, чим цілий рух набрав стрункішої структури та одержав один диспозиційний центр» (Маркусь 1981: 92).

в) Проголошення патріярхату

Консолідація патріярхального руху поклала потрібну основу для проголошення патріярхату. Нагодою було оголошення 1975 р. Святим роком у Католицькій Церкві.

У березні 1975 р. у посланні-подяці та у великодньому соборному посланні української єрархії Кир Йосиф вперше підписався як «Патріярх і Кардинал» (Маркусь 1981: 92; текст обох послань міститься у «Вістях з Риму», рік 13, ч. 5-7 /255-257/, 26 березня 1975 р.; Labunka and Rudnytzky, 156; текст великоднього послання у: «За Патріярхат», рік IX, ч. 4(46), квітень 1975, ст. 2-4). Отже, Великдень 1975 р. вважається датою створення Києво-Галицького Патріярхату Української Католицької Церкви («За Патріярхат», рік IX, ч. 6(48), червень 1975, ст. 5; див. документ 20).

III. За визнання патріярхату (1975-1984)

Те, що Верховний Архиєпископ прийняв титул Патріярха викликало велику радість та ентузіязм в патріярхальному русі. Вже 17-18 травня в Шарлеруа (Бельгія) IV конференція Европейського Об’єднання Товариств і Комітетів за Патріярхат ПУКЦ вітала цей крок («За Патріярхат», рік IX, ч. 6(48), червень 1975, ст. 6). Новостворене УПСО активно підтримало почин Патріярха Йосифа. Але дехто вважав, що це одностороннє і нелегальне поступування. Курія зареаґувала негативно. 24 травня 1975 р. Папа Павло VI вислав лист до Кир Йосифа, прохаючи його не користуватися титулом Патріярха, щоб не ставити Апостольську Столицю перед фактом доконаним, який мав би шкідливі наслідки для Церкви. Папа виступив проти того, щоб «вирішувати на власну руку питання церковного права, які є застережені за Апостольською Столицею» (Labunka and Rudnytzky 156, Маркусь 1981: 92-93). З цієї нагоди патріярхальний «Церковний Вісник» (Чікаґо) подав такий досить характерний коментар:

«Частина наших єпископів, зокрема тих, що не звільнилися з римської ментальности, підпала під вплив настанов листа (24 травня), що його копії були вислані всім Владикам та вже скоро стали доступні священикам і багатьом мирянам… Із змісту листа стало відомим, що знайшлися між нашими Владиками й такі, які власне, викликали появу цього листа, бо з метою вибілювання особистої льояльности до Ватикану пішли туди з доносами на свого Первоєрарха» («Церковний Вісник», ч. 14 (165), 28 липня 1975, ст. 9).

21 червня 1975 р. ТПУ УКЦ вислало лист до Жана кардинала Війо з проханням, аби папа зробив заяву з приводу терпіння вірних УКЦ за залізною заслоною.

10-15 липня 1975 р. – це «українські дні» у Римі. Ще в попередньому році, у спільному посланні від 19 серпня 1974 р., владики УКЦ закликали своїх вірних до участи у прощі до Риму з нагоди Святого року. У прощі брало участь десь так між 4 000 і 5 000 паломників (документ 21-23). У суботу 12 липня 1975 р. відправлена архиєрейська св. літургія у базиліці св. Петра в день святих апостолів Петра і Павла. Св. літургію правили Блаженніший Патріярх Йосиф та 14 єпископів. Близько 4 000 вірних молилися за долю своєї Церкви на батьківщині і в діяспорі та за Патріярха Києво-Галицького та всієї Руси. Голос за Патріярха Йосифа піднесли о. Павло Когут, о. Роман Набережний і (з повним титулом патріярха Києво-Галицької Митрополії та всієї Руси) о. Іван Гриньох (Галів 52, див. нище Комунікат (документ 22) та опис Миколи Когута в історії руху в Бельгії; про «возгласи за патріярха» див. також: Василь Пасічняк, «З дієпису українських днів у Римі», «За Патріярхат», рік IX, ч. 7-8(49-50), липень-серпень 1975, ст. 15-16; та Комунікат Конгресу УПСО, там само, ст. 21-23). «Мабуть, таких щирих молитов, як у той момент, не було часто в житті української спільноти», – писав кілька років пізніше учасник цієї літургії Василь Маркусь. Він додає: «Цей акт і вважається всенародним і автентичним проголошенням діючого і фактичного Патріярхату» (Маркусь 1981: 93; Labunka and Rudnytzky 157). В неділю 13 липня на подвір’ї патріяршого собору св. Софії в Римі 7 єрархів відправили архиєрейську Службу Божу. За кілька днів, 19 липня 1975 р., президія УПСО видала «Постанови у справі визнання Патріярха Блаженнішого Йосифа І» («За Патріярхат», рік IX, ч. 7-8(49-50), липець-серпень 1975, ст. 11).

У вівторок 15 липня 1975 р. у Кастельґандольфо (літня резиденція папи) на І світовому конгресі УПСО піднесено справу переслідування вірних в Україні (документ 24).

У той сам час відбуваються короткі наради VII Архиєпископського Синоду.

Резюмуючи досвід «українських днів у Римі», чіказький «Церковний Вісник» писав, що «головним успіхом цьогорічних українських римських подій було те, що ідейні й побожні українські люди з різних країн таки прибули на заклик і в пошані до свого Батька й Патріярха» («Підсумки Українських Днів у Римі», «Церковний Вісник» ч. 14 (165), 28 липня 1975 р., ст. 9).

У Комунікаті від 15 жовтня 1975 р. президія УПСО ствердила між іншим:

«Вважаємо акт введення титулу Патріярха Блаженнішим Отцем Йосиф ом у великодньому посланні 1975 р. оправданим завершенням рішень останніх Синодів ПУКЦ, а не якимсь плєбісцитовим чи тільки побутовим вживанням цього титулу. Для нас патріярхальне вивершення ПУКЦеркви є фактом доконаним (додаток до листа Сидора М. Тимяка до автора від 28 серпня 2001 р.)».

А в січні 1976 р. президія Головної ради УПСО із жалем ствердила, що зразу по «українських днях» у Римі, «зі загального фронту» вийшли владики Кир Августин (Горняк) з Великої Британії, Кир Андрій (Сапеляк) з Аргентини та Кир Мирослав (Марусин) зі Священної Конгрегації для Східних Церков. Президія твердила, що «прикриваючись присягою та особливим знанням канонічного права – вони пішли по лінії бажань і політики Арх. Бріні, секретаря Східньої Конґреґації, яка нам всім є аж надто добре відомою» («Становище президії Головної Ради УП.С.О. до останніх подій на терені Великої Британії», Ґент, Бельгія, 17 січня 1976 р. – копія долучена до листа Сидора М. Тимяка до автора від 28 серпня 2001 р.). Про конфлікти між патріярхальним рухом і владикою Августином у Великій Британії див. нижче статтю Романа Кравця. Про відносини з владикою Андрієм див., наприклад, «Лист УПСО до єп. А. Сапеляка» («За Патріярхат», рік IX, ч. 12(54), грудень 1975, ст. 11-13).

У серпні 1975 р. в Гельсінкі підписано Завершальний акт (серед тих, хто підписався, були США, Канада, Українська РСР і Ватикан). Третя частина цієї угоди стосувалася до прав людини. На її підставі вірні УКЦ апелюють до ватиканської дипломатії, щоб вона натиснула на УРСР і СРСР, вимагаючи їх дотримуватися принципу свободи сумління.

У червні 1976 р. з’являється «Послання Патріярха про поєднання в Христі», в якому він закликає до діялогу між вірними УКЦ та українцями-православними. Таким чином він висловлює свою підтримку справжнього екуменізму, йдучи слідами Митрополита Андрея Шептицького, на місці фальшивого, політизованого екуменізму, який провадять деякі ватиканські кола з Московським Патріярхатом.

19 червня у США екзекутива Українського Конгресового Комітету Америки постановила вислати листа до папи у справі визнання патріярхату УКЦ («За Патріярхат», рік X, ч. 7-8(61-62), липень-серпень 1976, ст. 1-2).

У липні Комісія зв’язку церковних братств і сестрицтв в США попросила президію УПСО стати її членом, на що та погодилася. Новостворена комісія об’єднувала дванадцять братств і сестрицтв та три ініціятивні групи (копії листа від Братства св. Андрія Первозванного, Чікаґо від 1 липня 1976 р. та відповіді на нього від 9 липня 1976 р., долучені до листа Сидора М. Тимяка до автора від 28 серпня 2001 р.).

У Філядельфії першого тижня серпня 1976 р. відбувся 41-й Міжнародний Євхаристійний Конгрес (МЕК). Вже 17 червня Ватикан не дав Блаженнішому дозволу туди поїхати, відповідно Блаженніший не отримав дипломатичного паспорта («За Патріярхат», рік X, ч. 7-8 (61-62), липень-серпень 1976, ст. 1). Тоді було сформовано Мирянський міжкрайовий комітет участи в 41-му МЕК. Відбулися різні імпрези в честь «в’язня Ватикану». Відбулися також публічні демонстрації, зокрема під час процесії, яку проводив представник Папи Павла VI, кардинал Кароль Войтила, який через два роки сам був обраний папою. Як згадує один очевидець, «він із спущеною головою проходив біля чисельних груп мирян із усіх кутків Америки». Група з Клівленду носила плакати з прізвищами усіх владик-ісповідників УКЦ в СРСР, а сестра Марія Дольницька, ЧСВВ, протестувала із символічними залізними кайданами (матеріяли та зауваги Сидора М. Тимяка долучені до листа до автора від 28 серпня 2001 р.). Цікаво, чи мали ті акції Патріярхального руху якийсь вплив на свідомість майбутнього папи?

Під час Міжнародного Євхаристійного Конгресу у Філядельфії відбувається II світовий з’їзд делегатів УПСО (4 серпня 1976 р.) (див. документ 27) та II Конґрес мирян (5 серпня 1976 р.). На II загальних зборах Головної ради УПСО 4 серпня змінено статут (документ 28): загальний з’їзд делегатів (президія: предсідник, заступник, 2 секретарі) щотри роки вибирає контрольну комісію, товариський суд і Головну раду (президія Головної ради: голова, секретар і скарбник; крім президії, є перший та другий заступники голови і бодай вісім членів, всього десь 13 членів Головної ради). Президія у другій каденції складається з таких осіб: Петро Зелений – голова, Сидір Тимяк – заступник голови, Роман Данилевич – секретар, Володимир Бачинський – касир. Через особисті обставини Петро Зелений не міг виконувати обов’язків голови, діючим головою став Сидір Тимяк.

Деяке уявлення про діяльність п. Тимяка як члена президії УПСО дає його щоденник нарад з 1976-1979 рр., де, наприклад, протягом одного (1977) року він їздить із Піттсбургу до Риму (2 рази), Торонта (6 разів), Філядельфії (4 рази), Клівленду (2 рази), Чікаґа та до інших міст. Треба мати на увазі, що на таку діяльність члени патріярхального руху звичайно використовували свій вільний час, будучи водночас на відповідальних посадах у своїх професіях.

Блаженніший Кир Йосиф не міг прибути на Євхаристійний Конґрес у серпні 1976 р. Але 11 вересня у Філядельфії помер митрополит Амврозій Сенишин, ЧСВВ (нар. 23 лютого 1903 р., єпископ від 1942 р., митрополит від 1961 р.). З цієї нагоди Кир Йосиф, отримавши від Ватикану відповідні документи, прибув до Філядельфії, щоб 16 вересня брати участь у похороні та сказати пращальне слово. Цей жест між іншим служив доказом, що саме він був зверхником покійного митрополита (Маркусь 1981: 96). Опісля він об’їхав різні осередки українців-католиків у США та мав зустріч із президентом Джералдом Фордом («За Патріярхат», рік X, ч. 11-12(65-66), листопад-грудень 1976 р., ст. 1,4-8).

Того ж 1976 р. Патріярх відвідав Канаду, Голяндію та Німеччину. Закликаючи Генерального секретаря ООН Курта Вальдгайма до захисту переслідуваних в СРСР, він знову виявив підтримку УКЦ щодо основних прав людини, зокрема в Україні. В наступному році Кир Йосиф виступив на трибуналі Андрєя Сахарова в Римі в обороні борців за національні та релігійні права України.

У грудні 1976 р. відбулося відзначення 60-ліття священства Патріярха. Владики відвідали папу, а священики та миряни мали свої окремі наради. Східна Конгрегація далі виявляла ворожість до патріярхальних змагань, а миряни відповідали на це критичними заявами. Крайове Товариство за Патріярхальний Устрій в Німеччині запропонувало масово розіслати римо-католицькій єрархії та впливовим мирянам меморіяли про стан в УКЦ та конфлікти з ватіканською курією. Ініціятиву схвалено.

Головне святкування ювілею священства Патріярха відбулося при кінці вересня – з початком жовтня 1977 у Римі. Дня 3 жовтня відбулася мирянська конференція делеґатів крайових патріярхальних товариств, комітетів і рад в залі Українського Католицького Університету (АБЛ). Миряни (як і владики) зорганізували пресову конференцію, на якій піднесено проблему української Греко-Католицької Церкви в Україні. Відбулася конференція-нарада УПСО, на якій узгіднено напрямні діяльности, конкретні акції. Дискутовано становище Церкви в Англії (див. нище статтю Романа Кравця).

У міжчасі лист Папи до Патріярха від 21 березня 1977 р. підтверджує попередній лист про відмову в патріярхаті та обмежує юрисдикцію Верховного Архиєпископа до його території. У тому ж 1977 р. Патріярх Йосиф висвячує о. Івана Хому та о. Любомира Гузара на єпископів. Римська Церква не визнала свячень.

Події тих років д-р Богдан Цимбалістий коментував (у листопаді 1978 р.) такими словами:

«Другий Ватиканський Собор виразно постановив, що Верховний Архиєпископ має ті самі права, що й Патріярх. Озброєні такими постановами, наші вимоги повинні б були йти на те, щоб Курія і сам папа їх респектував. Може цільніше було, замість ходити кілька разів, просити і діставати відмовну відповідь, почати здійснювати помісність вже при даних обставинах, вимагаючи концесій від Курії, однієї за другою в конкретних справах… Може тоді не мала б основи інтервенювати, бо ж визнання влади Блаженнішого Кир Йосифа, респект постанов власного синоду, виглядали б на внутрішню справу нашої Церкви. На жаль, деякі Владики пішли проти постанов Ватіканського Собору і проти добра власної Церкви… і помісности не вдалося здійснити» (Цимбалістий 66).

З нагоди 86-ліття Патріярха Йосифа УПСО разом з іншими видали комунікат, датований 19 лютим 1978 р. (документ 31).

У серпні 1978 р. помер Папа Павло VI. Після короткого понтифікату Папи Івана Павла І у серпні-вересні, 16 жовтня 1978 р. несподівано обраний новим папою польський владика Кароль кардинал Войтила, який прийняв ім’я Івана Павла II. У листі від 21 жовтня 1978 р. голова УПСО Петро Зелений пише до проф. Богдана Лончини:

«А саме тепер починається цікава сторінка наших змагань: новий папа, поляк, який знає нашу Церкву і її історію, отже, цікаво, як він зареагує на це все і чи Блаженніший знайде з ним спільну мову?» (АБЛ).

Блаженнішій скликав синодальні наради на 17-20 жовтня в Римі. В них взяло участь 12 єпископів, настоятелі монаших спільнот, експерти. Збір владик відбувся в злагоді (Маркусь 1981: 99). Папа Іван Павло II прийняв владик на авдієнцію. Незадовго після цього Патріярх Йосиф післав меморандум до новообраного Папи Івана Павла II від 20 листопада 1978 р.

У тих днях, 22 листопада 1978 р., в Нью-Йорку відбувся III Конгрес мирян. Миряни в напруженні чекали на якийсь знак того, як новий папа буде ставитися до питання патріярхату. З лютого 1979 р. чинний голова УПСО Сидір М. Тимяк і секретар Роман Данилевич висилають меморіял до Папи Івана Павла II у справі патріярхату та споріднених проблем (копія в АБЛ).

Нарешті прийшла датована 19 березня 1979 р. відповідь Папи до Патріярха. Видно було, що Іван Павло II добре розуміє положення Української Церкви та вагомість патріярхату. І зовсім закономірною була реакція обурення Московського Патріярхату.

Новий понтифікат відновив надії патріярхального руху. 15-16 вересня 1979 р. на III загальному з’їзді делегатів УПСО (III загальні збори) в Лондоні переобрано на голову Петра Зеленого. Заступник голови УПСО Сидір Тимяк через особисті обставини зрезиґнував працею в екзекутиві. Збори були пов’язані з прощею до Риму, яка відбулася кілька днів пізніше, 20-25 вересня (див. документи 33-34).

Склалося так, що коли прочани ще були в Римі, 21 вересня апостольський делегат у США Жан Жадо оголосив, що Папа іменував о. монсеньйора Мирослава Івана Любачівського архиєпископом-митрополитом в США. Як раніше з єпископськими номінаціями, це сталося без консультації з Блаженнішим Патріярхом.

Якраз наступного дня, 22 вересня, Меморіял, датований 21 вересня, який приготувало УПСО та підписали більш як 450 чільних мирян діяспори у справі визнання українського Патріярхату, вручили секретареві папи в Римі провідники УПСО Богдан Лончина, Роман Данилевич і Сидір Тимяк. Фотокопію переслано до Патріярха Йосифа та до всіх єрархів Помісної Української (Руської) Католицької Церкви 29 вересня.

Не йшлося, очевидно, лише про визнання патріярхату. Важливим також було створення патріярхального устрою. Ключевим тут був Синод єпископів усієї УКЦ. Митрополит Максим Германюк писав, що є одна УКЦ, одна голова для всіх вірних. Але в очах Ватикану, річні синоди – це лише конференції єпископів. Вони просять, щоб Церква визнала патріярхальну структуру і щоб Ватикан іменував єпископів у порозумінні з українськими єпископами і зі згодою глави УКЦ (так як в інших східних католицьких Церквах) (Процко 106).

Тому таким вагомим мав бути надзвичайний Синод єпископів УКЦ, який скликав 5 лютого 1980 р. Папа Іван Павло II. 18 березня Ватикан офіційно оголосив, що Синод має початися дня 24-го числа того ж місяця.

Синод єпископів УКЦ тривав від 24 до 27 березня. Це був перший такий синод, що його апробував Ватикан від 1929 р. У ньому брали участь: Патріярх, 15 єпископів та сам Папа Іван Павло II, який дав Патріярхові надзвичайні права скликувати майбутні Синоди зі схвалення папи. З цієї нагоди папською буллою від 27 березня митрополит Мирослав Іван Любачівський іменований коад’ютором Кир Йосифа з правом наслідства.

Про цю номінацію стало відомо українській спільноті лише в липні. У листі до державного секретаря та префекта Ради у публічних справах Церкви, кардинала Аґостіно Касаролі, від 2 вересня 1980 р. Богдан Лончина (голова) та Василь Папіж (секретар) від імени УПТ в ЗСА формально протестували проти того, що цей крок зроблений без консультації з Верховним Архиєпископом, кардиналом Сліпим та що права коад’ютора зменшують його авторитет (АБЛ).

Того ж року головою священної Конґреґації у справах Східних Церков призначений кардинал Владислав Рубін. З цієї нагоди УПТ в ЗСА вислало йому ґратуляційного листа від 1 вересня 1980 р., в якому висвітлено сучасні проблеми Української Церкви.

Згідно з попереднім рішенням, від 25 листопада до 2 грудня 1980 р. зі згоди Папи було зібрано І звичайний Синод єпископів УКЦ. Патріярх Йосиф вислав до папи документи про роботу та декрети Синоду, а також пастирський лист для погодження.

У грудні 1981 р., на передодні празника Непорочного Зачаття, Блаженніший підписує свій «Заповіт», який він почав писати ще в 1970 р. (див. вище). Цей «Заповіт» стане опублікований скоро після його смерти в 1984 р. і ввійде у його зібрані твори (Pelikan, 221). В наступному, 1982, році Патріярх складає «Pro memoria» за визнання патріярхату.

Черговий, IV Конгрес мирян УПСО відбувся 14-16 лютого 1982 р. в Римі, з нагоди 90-ліття Патріярха Йосифа. Загальне число учасників доходило до 500, з різних країн, включно зі Східною Европою. Були представлені єрархія, світське духовенство, монашество та миряни. Серед мирян була й молодь, яка провела окрему сесію. Василь Маркусь свідчить, що конгрес пройшов в атмосфері злагоди та спокійного діялогу. Серед тем конгресу були: патріярхальне завершення структури Церкви, введення в життя синодального управління, скріплення помісности та її східного характеру, приготування до святкування ювілею Тисячоліття хрещення України-Руси і потреби Церкви в Україні. Видано збірник всіх доповідей чотирьох сесій, та всіх матеріялів, крім одної доповіді із сесії молоді (Маркусь 1983; див. ст. 9-11). При кінці конґресу, 16 лютого, зібрався IV з’їзд делегатів УПСО. У ньому взяло участь 16 делегатів з Австралії, Англії, Аргентини, Бельгії, США, Канади, Німеччини та Франції. Між ними були представники «Обнови», Союзу Братств і Сестрицтв в Америці та члени президії й ради УПСО. Вибрано нові керівні органи: голова – Богдан Лончина, секретар – Василь Колодчин, скарбник – Анатоль Ромах, заступники голови – Теодор Кудлик, Сидір Тимяк, Юрій Венгльовський, Володимир Кальваровський та члени ради. Вибрано також членів контрольної комісії та товариського суду.

Дехто сподівався, що відбудеться черговий Синод єпископів, але це сталося щойно в наступному році.

Розбудова патріярхальних структур ішла вперед. Дня 4 квітня 1982 р. Патріярх Йосиф створив постійний секретаріят, що його схвалив листом від 24 червня того ж року кардинал Владислав Рубін.

30 жовтня 1982 р. у США в приміщенні філії Українського Католицького Університету у Філядельфії УПСО влаштувало симпозіюм на тему «Богословія мирянства». Доповіді читали о. Петро Б.Т. Біланюк, Євген Іванків, Богдан Лончина, о. Іван Музичка. Матеріяли вийшли друком наступного року (Українське Патріярхальне Світове Об’єднання «За Єдність Церкви і Народу» 1983).

Наступний звичайний Синод єпископів УКЦ проходив від 31 січня до 12 лютого 1983 р. На ньому прийнято статути (лист Аґостіно кард. Касаролі до Патріярха Йосифа від 25 лютого 1984 р. стверджує, що статут схвалений).

З цієї нагоди та з нагоди 20-ліття звільнення Кир Йосифа з неволі та його 91-х уродин до Риму прибула делегація УПСО на чолі з головою Богданом І. Лончиною та секретарем президії Василем Колодчиним. У делегації було чотири члени Головної ради: Михайло Хомяк (Канада), Теодор Кудлик (Англія), Василь Маркусь (Франція) і згодом Володимир Кальваровський (Німеччина), та редактор «Патріярхату» Микола Галів. Члени делегації відвідали Патріярха Йосифа та більшість українських владик, включно з митрополитами Степаном Суликом зі США та Максимом Германюком із Канади, і з Архиєпископом Мирославом Іваном Любачівським. Делегати також відвідали префекта Священної Конгрегації у справах Східних Церков кардинала Владислава Рубіна, нового секретаря цієї Конгрегації архиєпископа Мирослава Марусина і п’ятьох новоіменованих кардиналів – маронітського патріярха А. П. Хорайче, архиєпископа та голову південноамериканської єпископської конференції А. Л. Трухія, польського примаса архиєпископа Юзефа Ґлємпа, архиєпископа Загребу Ф. Кугаріча та апостольського адміністратора Риги Ю. Вайводса. ЗО січня представник УПСО в соборі св. Софії брав участь у хіротонії єпископа Михайла Гринчишина, ЧНІ. Усім єпископам, членам Синоду 9 лютого вислано меморіял. Члени делегації УПСО також брали участь у святкуванні 20-ліття звільнення зі заслання Патріярха Йосифа та його 91-х уродин («Вісті УПСО» ч.1(5)-1983 (15.31983)).

Цікавим випадком відносин між еміграційними політичними колами та патріярхальним рухом була «легалізація» 4 квітня 1984 р. Українського Католицького Патріярхату, що її здійснив екзильний уряд Української Народної Республіки. Цей акт підписав президент УНР Микола А. Лівицький. Оскільки екзильний уряд УНР представляв переважно політичне наступництво Великої України, головно православної, акт мав також певне екуменічне значення.

Болючим ударом була, хоч і очікувана, смерть Патріярха Йосифа Сліпого в Римі, 7 вересня 1984 р. 8 вересня, відвідуючи шану його тлінним останкам, Папа Іван Павло II сказав: «Це був великий чоловік. Він змагався за справедливу справу» («Вісті УПСО» ч. 3(11)-1984 (10.10.84)).

Незадовго після смерти Блаженнішого, опубліковано його «Заповіт», написаний між 1970 і 1981 рр. Там він між іншим дає своїм вірним таке заповідання: «Ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти!» А далі: «Моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще невідомого! Прийде час, коли Всемогучий Господь пошле його нашій Церкві й об’явить його ім’я! Але наш патріярхат ми вже маємо!» (Заповіт 1992:13,15).

Згідно з папською буллою від 1980 р., наслідником Покійного, як Верховний Архиєпископ, стає Владика Мирослав Іван Любачівський. Члени та прихильники патріярхального руху вважають його також Києво-Галицьким Патріярхом.

Підсумовуючи працю УПСО за час від 16 лютого 1982 р. до 19 травня 1985 р. (тобто від IV до V Конгресу мирян та з’їзду делегатів), Богдан Лончина сказав, що робота відбувалася головно в організаційній ділянці. УПСО старалося розмежувати функції своїх складових частин (місцевих відділів, крайових товариств та світової структури). Для кращого зв’язку з членами-організаціями президія стала видавати «Вісті УПСО» щотри місяці. Також організовані спеціяльні стрічі з патріярхальними діячами, поїздки та доповіді голови УПСО в Англії та Америці, три симпозіюми (у Філядельфії 30 жовтня 1982 р., 2 грудня 1983 р. в Торонті, та 29 вересня 1984 р. в Пассейку, штат Нью-Джерсі), підготовлено різні видання. УПСО також висилало щороку тисячі уродинних карток, які відділи продавали мирянам, а ті висилали їх Патріярхові Йосифові. Делегації УПСО відвідували Патріярха Йосифа та його коад’ютора, архиєпископа Мирослава Івана Любачівського в Римі, обох митрополитів та різних владик. У Римі провідні члени УПСО відбули авдієнції в Східній Конгрегації з кардиналом Владиславом Рубіном та архиєпископом Мирославом Марусиним. Вислано ряд листів та меморіялів до папи, Синоду українських єпископів та до Конґреґації у справах Східних Церков. УПСО також брало участь, як член Світового Конгресу Вільних Українців, у IV конгресі СКВУ в грудні 1983 р. У своїй діяльності УПСО притримувалося таких принципів, як, наприклад, «не діяти нервово, поспішно й емоційно, а… насамперед одержати докладні інформації про дану справу», завжди «правильно розцінити наші власні сили, щоб не переступити границь можливого», «завжди зберегти повагу та гідність нашої організації» та «скріпити мирянський рух, поширюючи поле нашої діяльности… на дві інші ділянки: поглиблення релігійного життя мирян та вивчення української екуменічної проблематики» («Звіт Голови УПСО, V з’їзд делегатів, Торонто 19.У.85» – АБЛ).

IV. За здійснення заповіту Патріярха Йосифа (1985-2001)

а) Визволення Церкви в Україні (1985-1990)

Вже від 9 вересня 1982 р. в Україні існувала Ініціятивна група захисту прав віруючих і Церкви під проводом Йосипа Терелі. Ініціятивна група починає видавати «Хроніку Католицької Церкви в Україні», яка доходить до Заходу в кінці 1984 р. (див. документ 36, лист УПСО 1.5.85 до Синоду).

У березні 1985 р. до влади в СРСР приходить Михаїл С. Ґорбачов. Згодом він починає низку реформ, включно із запровадженням свободи релігії в СРСР та випущенням на волю майже всіх в’язнів сумління.

У 1984-1985 рр. і далі тривають тертя між редактором органу УПСО «Патріярхат» Миколою Галівим і проводом УПСО. Йдеться про право редагувати чи взагалі відкидати статті, зокрема статті голови УПСО (див. лист Богдана Лончини до Миколи Галіва від 12 червня 1985 р., АБЛ.) Однак співпраця триває.

У Філядельфії, США, 16 березня 1985 р. відбувається нарада патріярхальних діячів під проводом голови УПСО Богдана І. Лончини. На нараді висловлено, між іншим, думку про конечну тісну співпрацю з єпископами. Мовилося, що ставлення Ватикану тепер краще, та треба використати прихильність папи, й ліпше не атакувати Східної Конґреґації, бо «там ситуація змінилася». «Завіщання» Патріярха Йосифа – це дороговказ для мирян. Треба також відзначити 40-ліття нищення УГКЦ та пригадувати світові про це. Треба створити низку референтур при УПСО. Потрібно виконати проект Василя Колодчина – «Мобілізація патріярхального руху на оборону УКЦеркви», – склавши листа до папи в справі визнання патріярхату, підтвердити його підписами мирян (100 000) і відбути 1987 р. авдієнцію у папи (АБЛ). План мобілізації патріярхального руху в обороні Церкви пізніше сформульований у трьох пунктах: 1) плебісцит у справі Патріярхату; 2) авдієнція у папи представників цілої діяспори; 3) вплив на формування публічної опінії у країнах вільного світу в обороні прав УКЦ в Україні та на поселеннях (Обіжний Лист УПСО ч. 2-У, 24.7.1985).

До патріярхальної справи знов залучається політичне середовище. В листі від Світового Українського Визвольного Фронту до УПСО від 14 травня 1985 р., що його підписав Богдан Федорак (голова) та Богдан Крук (секретар), пропоновано акцію за патріярхат.

У тих днях президія УПСО скликала в Торонті V Конгрес мирян, який розпочався 18 травня 1985 р. Темою доповідей із дискусією було «40 років нищення УКЦ – ситуація, перспективи, завдання». Конґрес відбувся в приміщенні Інституту св. Володимира, а господарем була крайова Рада Організацій за Патріярхат УКЦ в Канаді. Конгрес відкрив голова УПСО Богдан Лончина. Першою сесією керував о. д-р Петро Біланюк, другою – д-р Микола Кушпета.

При цій нагоді Президія УПСО скликала 19 травня в приміщенні школи св. Миколая в Торонті V з’їзд делегатів УПСО. Господарем там також була крайова Рада Організацій за Патріярхат УКЦ. З’їзд відкрив Богдан Лончина. Головою УПСО обраний д-р Лончина, заступниками голови – о. Роман Ганкевич із Канади, Роман Кравець з Англії, Василь Колодчин і Василь Маркусь із США. Секретарем обраний Василь Папіж, скарбником – Анатоль Ромах (АБЛ).

У той час ішла дискусія довкола питання «плебісциту» (тобто збирання підписів) діяспори у справі патріярхату, запропонованого в обіжнику УПСО. На цю пропозицію були різні реакції. А до того, в Англії виринуло питання, хто мав би це робити. Звичайно, така акція належала до компетенції УКПО. Однак Визвольний Фронт також бажав зайнятися тою справою. Також обговорено в колах патріярхального руху питання авдієнції мирян у папи.

Напередодні чергового Синоду єпископів та з нагоди першої річниці смерти Патріярха Йосифа 7-10 вересня 1985 р. в Римі зібраний форум мирян. Загальна тема зустрічі – «Мирянин у Церкві». Тоді починається і згаданий «плебісцит» – збирання підписів під петицією до папи в справі визнання в Апостольській Столиці Києво-Галицького Патріярхату УКЦ. Через неповних два тижні починається III звичайний Синод єпископів, який триває від 22 вересня до 5 жовтня.

У міжчасі, 27 вересня 1985 р. в США помер голова УПСО д-р Богдан Лончина. Після його похорону, 1 жовтня, в Детройті відбулася нарада членів ради УПСО і крайових управ. Рішено, що до наступної наради УПСО обов’язки голови виконуватиме один із його заступників, Василь Колодчин.

У цей час роблять спроби відновити товариство «Обнова», яке відігравало важливу роль у Західній Україні ще в 1930-х рр. Після смерти останнього голови «Обнови», д-ра Бачинського, діяч Патріярхального товариства Рома Гайда відновила зв’язок між американськими та європейськими членами цього товариства. А в 1992 р., вже після здобуття свободи Церкви та незалежносте України, вдалося відновити «Обнову» і там.

У березні 1986 р. відзначено 40-ліття Львівського псевдособору, на якому формально зліквідовано Греко-Католицьку Церкву в Україні. Того ж року УПСО обороняє переслідуваного українського католицького мирянина-провідника Йосипа Терелю. У цій справі зібрано інформативні матеріяли та розіслано по всім відділам УПСО (обіжні листи ч. 6/У і 7/У, 1986).

Трагедією, яка потрясла не тільки Україну, але й увесь світ та, може, відіграла немалу роль у занепаді СРСР, був вибух 26 квітня 1986 р. Чорнобильської АЕС. Роком пізніше, на весні 1987 р., з’явилися перші видіння Богоматері в с. Грушів на Галичині.

Важливою нагодою для українських мирян виступити на міжнародному рівні була Світова консультація конференції мирян в Рокка ді Папа (недалеко Риму) 21-25 травня 1987 р. У зв’язку з Папським Синодом, що мав відбутися в жовтні 1987 р., та щоб засягнути опінії мирян, Папська рада у справах мирян скликала цю міжнародну конференцію провідних католицьких мирян 57 країн. У ній брали участь 204 делегати, між ними, за уповноваженням Патріярха Мирослава Івана, голова УПСО Василь Колодчин. її загальним кличем була «нова євангелізація для побудови нового суспільства». Делегати обговорювали такі теми: 1) завдання Церкви та її участь у динаміці історії; 2) християнська присутність у світі в паломництві до Царства Божого; 3) покликання й завдання мирян – ап.остольський динамізм й особисте ставлення до Бога (звіт Василя Колодчина).

Історичною подією того ж 1987 р. був формальний вихід із катакомб Української Греко-Католицької Церкви, оголошений 4 серпня. Заяву підписала частина єрархії, духовенства та мирян.

Наступного місяця, 21-30 вересня 1987 р. – напередодні відзначення Тисячоліття хрещення Руси-України – в Римі зійшовся IV звичайний Синод єпископів УКЦ. Майже рівночасно, 23-28 вересня, у Римі відбувся VI Конгрес мирян (див. вступне слово В. Колодчина від 23 вересня та звіт про працю екзекутиви за 1985 – 1988 рр.) (документ 37, лист УПСО, вересень 1987; див. документ 40, лист VI Конгресу мирян). На авдієнції у Ватикані 29 вересня голова УПСО вручив Папі Івану Павлові II петицію з проханням визнати патріярхат з понад 60 тисячами підписів мирян і духовенства (згідно з іншим джерелом, із 100 тисячами підписів), що їх збирали від 1985 р. У меморіялі серед іншого прохалося, щоб Апостольська Столиця рішучіше, ніж досі, обороняла переслідувану УКЦ та всіх віруючих в Україні, про канонізацію Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького та про визнання патріярхату (Василь Колодчин, «Звіт із праці президії УПСО, зложений на VI з’їзді делегатів 11-12 липня 1988 р.»; Обіжник УПСО від 25 червня 1989 р.).

У листопаді 1987 р. у зв’язку з планованою зустріччю президента США Роналда Рейґана з президентом СРСР Михаїлом С. Горбачовим, до президента Рейґана вислано листа і заяву УПСО з проханням захистити українців-католиків в Україні та легалізувати їхню Церкву (АЛХЩ). Коли стало відомо, що зустріч президентів відбудеться у Вашингтоні в період десь від 29 травня до 2 червня 1988 р., президія УПСО проголосила місяць травень місяцем оборони Церкви в Україні. У квітні мав бути висланий у цій справі меморіял президентові Рейґанові. Члени УПСО мали висилати листи та телеграми до президента в обороні УГКЦ (Обіжний лист ч. 3/88 від 23 березня 1988 р.).

Знаменний 1988 р. бачив різні святкування Тисячоліття хрещення Руси-України (див. документи 38-40). З нагоди цього великого ювілею в Римі відбувся VI з’їзд делегатів УПСО, 11-12 липня. Вибрано президію, раду УПСО, контрольну комісію і товариський суд. Головою обраний Василь Колодчин, заступниками голови – Мирослав Лабунька (США), Ю. Венґльовський (Австралія), о. Роман Ганкевич (Канада) і Роман Кравець (Англія). Секретарем став Володимир Баран (США), скарбником – Зеновій Стельмах (США), пресовим референтом – Леся Щур (Канада). Делегати заслухали дискусійний панель на тему «Перспективи мирянського руху» (Обіжний лист УПСО ч. 1/88-91, 28 жовтня 1988 р.)

10-11 вересня 1988 р. святкування Тисячоліття хрещення Руси-України тривало у Польщі, на Ясній Горі в Ченстохові. Сюди прибуло близько 40 тисяч учасників, між ними Патріярх Мирослав Іван кардинал Любачівський, митрополити Максим Германюк і Степан Сулик, архиєпископ Мирослав Марусин, примас Польщі Юзеф кардинал Ґлємп, численні українські єпископи з діяспори, польські кардинали Махарскі та Ґульбіновіч, інші члени польського єпископату, священики та вірні УГКЦ з Польщі та інших країн і прочани з України. УПСО представляли голова Василь Колодчин та Микола Галів, редактор журналу «Патріярхат». Це була нагода для мирянського руху нав’язати контакти з вірними ще забороненої УГКЦ в Україні. В суботу, 10 вересня, представники УПСО Василь Колодчин, Микола Галів і Василь Никофорук, разом із трьома мирянськими діячами з Польщі, мали зустріч із представником Комітету мирян в Україні. Також були присутні о. митрат М. Бутринський і (дуже коротко) о. протоігумен Бернард Панчук, ЧСВВ. Український гість загально інформував про Церкву в Україні та про працю Комітету мирян. З докладнішою інформацією він поділився по дорозі з Ченстохови до Варшави та на зустрічах у Варшаві (Обіжний лист УПСО, ч. 1/88-91, 28жовтня 1988 р.).

У 1989 р. проходить потужна дипломатична акція з боку УПСО, в якій бере участь понад тисячу патріярхальних активістів, за повернення прав УГКЦ в Україні. В той час напрямні праці УПСО були такі:

Оборона Церкви в Україні та допомога їй.
Відзначення 5-ї річниці смерти Патріярха Йосифа та 20-ліття посвячення собору св. Софії в Римі.
Синод УКЦ в Римі (25.9 – 7.10.89) – меморіял до Синоду та можлива участь представників УПСО.
УКЦ в Польщі – призначення єпископів.
Закріплення й розбудова Помісної УКЦ.
Беатифікація мучеників УКЦ.
Збереження спадщини Патріярха Йосифа.
Роль патріярхальних кадрів у Церкві та поширення мирянського руху.
Засоби масової інформації (журнал «Патріярхат» та інші видання).
Збереження документації патріярхального руху.

До цього додано ще відзначення 400-ліття Берестейської унії в 1996 р. («Проект напрямних праці українського патріярхального руху», Обіжник УПСО від 25 червня 1989 р.).

Восени 1989 р. падає ціла низка комуністичних режимів у Східній Европі. В Польщі Католицька Церква разом із могутнім національно-робітничим рухом «Солідарність» – і за підтримки польського Папи – нарешті усуває комуністичний уряд.

Рівночасно дуже швидко починають розвиватися події на Україні і поза нею. 19 серпня 1989 р. несподівано відроджується Українська Автокефальна Православна Церква – але не в Києві, а у Львові. Парафія св. Петра й Павла, тоді руська православна, колись греко-католицька, під проводом о. Володимира Яреми заявляє про свою приналежність до УАПЦ.

Миряни слідкували за подіями в Україні. У листі до Блаженнішого від 28 серпня 1989 р. провід УПСО дискутує цілу низку питань, пов’язаних не тільки з Церквою в діяспорі та з черговим Синодом єпископів, але й з питанням легалізації Церкви в Україні (документ 41). Через місяць, від 29 вересня до 8 жовтня, відбувається V звичайний Синод єпископів УКЦ.

До епохального 1989 р. належить історична для Української Церкви дата – 29 листопада, коли у Львові відроджується Українська Греко-Католицька Церква. Того дня о. Ярослав Чухній прилюдно оголосив, що більшість парафіян Преображенської церкви переходить до УГКЦ. А вже 1 грудня президент СРСР Михаїл С. Ґорбачов, на відвідинах у Папи Івана Павла II в Римі, погоджується на дозвіл греко-католицьким громадам, згідно з радянським законодавством про релігійні асоціяції, реєструватися в державних органах (див. документ 42, лист УПСО, Різдво 1989). Наслідком цього рішення, від грудня 1989 р. і протягом 1990 р., було те, що парафії в Західній Україні масово повертаються до УГКЦ.

Тоді, навесні 1990 р., чотиристороння комісія, що її спільно створили Московський Патріярхат та Ватикан, їздить по Україні, щоб узгіднити новий поділ парафій між УГКЦ та Руською (тепер названою «Українською») Православною Церквою. В комісії представлені Ватикан, РПЦ, «УПЦ» та УГКЦ. Протестуючи проти спроб РПЦ керувати працею комісії на свою користь, львівський архиєпископ Володимир Стернюк покидає наради. У заяві про «Становище УПСО до найновіших подій в Україні, зв’язаних з легалізацією Української Католицької Церкви» сказано, що «УПСО вповні погоджується із рішучим та відважним кроком їх Преосвященства Кир Володимира, Патріяршого Містоблюстителя, та вважає цей його вихід із залі нарад комісії – оправданим і доцільним» (АЛХЩ).

У міжчасі Українське християнське братство св. Володимира в Польщі влаштувало Міжнародний Конгрес мирян УКЦ, який проходив з 30 березня по 1 квітня 1990 р. в Любліні. Серед присутніх були єпископ Юліян Вороновський з України та о. архимандрит Любомир Гузар з Риму. Мирян України представляли: Іван Гель (голова Комітету захисту УГКЦ), Іван Гречко та Ірина Калинець, мирян із діяспори – Василь Колодчин, Романа Навроцька (заступник голови Товариства «Свята Софія» в США) і Роман Кравець. Більшість учасників – миряни з Польщі (інформації від Романа Кравця).

В Україні число парафій, що вертаються до УГКЦ швидко зростає. 25-26 червня 1990 р. до Риму на І надзвичайний Синод українських єпископів, що його скликав Папа, прибуло десять донедавна підпільних владик з України. 27 червня владики прийняли на Синоді 14 статей.

У жовтні 1990 р. в Римі виходить Кодекс Канонів Східних Церков. Це – спільний кодекс для всіх Східних Католицьких Церков, кожна з яких, однак, має право виробити своє окреме законодавство. Що стосується створення патріярхатів, то він повторює принцип, що «заснування, відновлення, змінювання і скасування патріярхальних Церков застережено найвищій владі Церкви» (кан. 57-1). Найвища влада Церкви – це папа разом зі всіма єпископами (титул III). Кодекс входить у силу через рік – 1 жовтня 1991 р.

Також у жовтні 1990 р. виходить закон СРСР про свободу совісти та релігійні організації. Відповідний закон Української РСР появляється в наступному році.

В атмосфері великих надій щодо росту та розвитку Церкви УПСО з нагоди Різдва 1990 р. висилає до УГКЦ листа (документ 45).

б) За єдину патріярхальну Церкву (1991-2001)

90-і рр. XX століття – це час розбудови Церкви в Україні, залагодження різних внутрішніх справ, спроби полагодження конфліктів з Православними Церквами та упорядкування легального та дійсного місця Церкви в Україні – від кінця 1991 р. вповні незалежній. Серед проблем, які в той час мала вирішити Церква, були: юрисдикція глави УГКЦ, питання включення Закарпаття у Львівську митрополію чи її окремішність, вороже ставлення до УГКЦ Російської Православної Церкви та закиди в прозелітизмі й насильстві, становище Греко-Католицької Церкви в Польщі (зокрема Перемиської єпархії) та її відношення до Львівської митрополії та наявність так званих євангельських «сект». Несподіваною була поява Автокефальної Православної Церкви в Західній Україні, де багато парафій перейшли від РПЦ не до УГКЦ, а до «козацького» православ’я.

Суто внутрішні конфлікти УГКЦ виринули між священиками, що повернулися з РПЦ, та «катакомбними», між різними монашими чинами та між прихильниками більш «східного», чисто візантійського, та дещо «златинізованого» обряду. Знову відновилися такі старі суперечки, як, наприклад, питання, чи вживати в літургії слово «православні» чи «правовірні».

У Римі від 3 до 10 лютого 1991 р. відбувся II надзвичайний (VII звичайний) Синод українських єпископів, що його скликав Патріярх Мирослав Іван Любачівський (див. документ 46 – лист УПСО, січень 1991). Це було лише кілька тижнів перед урочистим поверненням Блаженнішого Мирослава Івана до Львова, що відбулося напередодні Квітної неділі, в суботу 30 березня 1991 р. З того моменту центр Української (Греко-Католицької) Церкви перейшов на власну територію, з патріяршим (києво-галицьким) осідком у Львові.

У квітні 1991 р. з’явився новий закон УРСР про свободу совісти та про релігійні організації, на взір закону СРСР з попереднього року. Хоча закон вже не вимагав реєстрації релігійних груп та гарантував законність та релігійну свободу, втім і далі трактував релігію як об’єкт спеціальної уваги держави. Згідно з новим законодавством, 28 травня 1991 р. Рада Міністрів УРСР у Києві офіційно затвердила статут УГКЦ. Доповнений – а доповнення затвердила Львівська обласна рада – статут Львівської архиєпархії Києво-Галицької митрополії УГКЦ. Також затверджений загальний статут парафії (лист Мирослава Івана кардинала Любачівського, ч. 91/528, до архиєпископа Володимира Стернюка, Львів, 3 липня 1991 р.).

Далі політичні події розгортаються непередбачувано. В половині серпня 1991 р. невдалий путч групи противників ґорбачовських реформ дає Україні нагоду вийти зі складу СРСР, що вона й робить – 24 серпня Верховна Рада проголошує незалежність України. 1 грудня всенародний референдум підтверджує цей крок. Наслідком виходу зі Союзу його найголовніших членів, Росії та України, 31 грудня 1991 р. СРСР перестає існувати. У світлі цих подій УПСО звертається з листами до першого президента знову незалежної України, Леоніда Кравчука (документи 47, 51).

У жовтні й листопаді 1991 р. рада УПСО і мирянські організації в Україні вислали листа в справі визнання патріярхату до Папи Івана Павла її, Патріярха Мирослава Івана і владик. Сам Патріярх Мирослав Іван вислав до Папи чотири меморіяли в справі визнання патріярхату, визнання юрисдикції глави УГКЦ на всю Україну, визнання його юрисдикції на всі республіки колишнього Радянського Союзу та повернення назви Києво-Галицької митрополії (Обіжний лист, ч. 1/92, до членів ради УПСО і крайових управ, січень 1992).

У 1992 р. буллою від 25 березня 1992 р. «Totus tuus Poloniae populus» Перемиську єпархію віддано у підпорядкування Варшавській римо-католицькій митрополії, а Мукачівську єпархію, на бажання деяких вірних і духовенства, визнано окремішньою від Львівської митрополії та від Української Церкви взагалі.

Знаменною подією став І Синод єпископів усієї УГКЦ у Львові, який відбувся 16-31 травня 1992 р. Тоді подано ius speciale для урегулювання відносин між главою Церкви у Львові та Церквою в діяспорі.

У Львові ж 24-27 серпня УПСО та мирянські організації в Україні влаштовують Світовий Конґрес мирян УГКЦ, у 100-ліття з дня народження Патріярха Йосифа. Тема конгресу – «За християнську Україну», (див. с. 73). Співголовами з’їзду були Василь Колодчин від УПСО та депутат Верховної Ради України Михайло Косів. А 27 серпня відбувся VII з’їзд делегатів УПСО (див. Василь Колодчин, «Звіт з праці президії УПСО за час від 12 липня 1988 р. до 27 серпня 1992 року», 27серпня 1992 р.).

Того ж дня, 27 серпня 1992 р. тлінні останки Патріярха Йосифа, перевезені зі собору св. Софії в Римі в Україну, прибули до Львова. Глава УГКЦ, владики та о. проф. Іван Хома несли домовину. Панахиду відправлено в Преображенській церкві. Тіло було принесено до собору св. Юра, де була відслужена панахида. В п’ятницю, 28 серпня, в Політехнічному інституті відбулася наукова конференція на честь Блаженнішого Патріярха. Наступного дня, 29 серпня, у соборі св. Юра відправлена соборна архиєрейська св. літургія і панахида. Після обходу довкруги собору та останнього цілування домовину знесено до крипти. У неділю, 30 серпня, відбулася благодарна архиєрейська св. літургія у соборі св. Юра.

Цей символічний акт повернення на рідну землю підкреслив той факт, що Церква та її Глава тепер перебувають на своїй території, отже, жадних формальних підстав для відмови визнання патріярхату немає.

У той знаменний момент Головна рада УПСО складалася з голови (Василь Колодчин), чотирьох заступників голови (пп. Мирослав Лабунька, Юрій Венґльовський, Роман Кравець та о. Роман Ганкевич), із секретаря (Володимир Баран), скарбника (Зеновій Стельмах), пресової референтки (п-і Лесі Щур), членів із різних країн, контрольної комісії (6 членів) та товариського суду. Головами крайових управ УПСО були:

Австралія – Антін Ґралюк

Аргентина – Михайло Василик (УКО)

Антін Хлопецький (ТПУ ПКЦ)

Бельгія – Микола Когут

Велика Британія – Роман Кравець

Канада – о. митрат Роман Ганкевич

Німеччина – Володимир Кальваровський

США – Рома Гайда

Франція – Степан Семенюк

У 1992 р. в Україні відновлено також товариство «Обнова». Студентська «Обнова» має три відділи: у Львові, Тернополі, та Чернівцях. Академічна «Обнова» існує у Львові. Важливі старання в цій справі робить голова крайової управи Українського Патріярхального Товариства в ЗСА, а потім ради мирян, Рома Гайда.

26 червня 1993 р. у Львові відбувається II конференція Світового Християнського Конгресу, у приміщенні колишнього домініканського храму (в той час Музей історії релігії). На конференції присутній Владика Филимон Курчаба. Співголова СХК із США Василь Колодчин покрив кошти реєстрації СХК у Києві. Від 17 червня СХК є легальною міжнародною організацією в Україні. Первинні організації існують в 13 областях України. Канцелярія міститься у Львові на вул. Миколи Во роного 3. Про постійні організації «Українська молодь – Христові» та студентську «Обнову» звітувала Леся Крип’якевич («Патріярхат», жовтень 1993 р.).

Про Товариство «Свята Софія» в Україні див. статтю проф. Л. Рудницького та документ 52 (статут Т-ва «Свята Софія», 1994 р.)

20-27 лютого 1994 р. у Львові збирається також II Синод єпископів УГКЦ. На ньому повторно подано ius speciale.

Прикладом напрямків та видів діяльности мирянського руху в 1990-их рр. може служити документ від грудня 1994 р. під заголовком «Напрямні праці Мирянського-Патріярхального Руху на 1995-1996 рр.», що його підписав голова Василь Колодчин і секретар Володимир Баран. Цей документ, звернений до членів ради УПСО і крайових управ, закликає патріярхальні товариства, церковні братства, сестрицтва та молодечі організації («Українська молодь – Христові», студентська «Обнова») проводити інтенсивне приготування до Патріяршого Собору, святкування 400-ліття Берестейської унії і 350-ліття Ужгородської (Закарпатської) унії. Обіжник пропонує проводити сходини місцевих організацій, наради по парафіях, регіональні і крайові чи єпархіяльні конференції та участь у Світовому Конгресі мирян. На нарадах треба було б: 1) зідентифікувати і обговорити проблеми УГКЦ в Україні і діяспорі та запропонувати їх розв’язок; 2) шукати нових ідей росту і розвитку нашої Церкви в цілому світі; 3) уточнити ролю мирян у Церкві в XXI ст. Подано ряд тем для статей та нарад чи конференцій (АВК).

Черговий III Синод єпископів сходиться не у Львові, а в Римі, 16-25 листопада 1995 р. Йде підготовка до Патріяршого Собору, перша сесія якого відбувається у Львові в 1996 р. Згідно зі східними традиціями, у Соборі бере участь не тільки духовенство, а й миряни. Тема Собору – «нова євангелізація».

Наступні два синоди єпископів відбуваються 14-21 жовтня 1996 р. у Львові (IV Синод єпископів) та 14-20 вересня 1997 р. у Крехові та Львові (V Синод єпископів). Архимандрита Любомира Гузара (ще в 1977 р. тайно піднесеного до єпископської гідности з рук Патріярха Йосифа) іменовано єпископом-помічником Патріярха Мирослава Івана кардинала Любачівського.

Наступного 1998 р. року, 30-31 травня, в США відбуваються VIII з’їзд делегатів УПСО та конференція мирян на тему «Роль мирян в Церкві», в Іст-Гановері (біля Нюарку, штат Нью-Джерсі). Співорганізатори – президія УПСО й управа УПТ в ЗСА. Це було приготування до другої сесії Патріяршого Собору у Львові. У них брало участь понад 80 осіб. Матеріяли вийшли книжкою у видавництві «Свічадо» у Львові («Роля мирян», 1998). Президія УПСО вислала телеграму протесту до державного секретаря Апостольської Столиці Анджело кардинала Содано у справі жонатих священиків у Польщі, які нібито мали вернутися в Україну (лист 4 березня 1998 р. до апостольського нунція у Варшаві Юзефа Ковальчика).

Через кілька місяців у Львові відбувається друга сесія Патріяршого Собору, 23-30 серпня 1998 р. Головна тема цієї сесії – «Роль мирян в УГКЦ». Головні питання для дискусії мали бути такі: 1) Церква є одна, і в ній є ми; 2) Церква і світ; 3) організація життя мирянських спільнот і рухів; 4) сім’я та її завдання в ділянці християнізації народу; 5) співпраця і взаємовідносини між єрархією та мирянами. При цій нагоді видано книжку «Роль і місце мирян в Церкві» (Українська Греко-Католицька Церква, 1999), у якій міститься обширний 37-сторінковий проект документу Патріяршого Собору «Місце і роль мирян у житті УГКЦ». Однак, згідно зі спостереженням одного учасника Собору, цей проект «не містив жодних доповідей, що прозвучали під час її проведення» (Рома М. Гайда, «Собор як засіб консолідації Церкви», «Патріярхат», ч. З (370), 2002, ст. 26). Делегати відкинули проект, що його виготовила екзекутива Собору, бо до роботи над ним не запрошено мирян (Galadza 338).

Після Собору владики зійшлися на VI Синод єпископів УГКЦ, що проходив у Крехові та Львові від 1 до 10 вересня.

Як в той час, у таких кардинально інших обставинах провідники патріярхального руху дивилися на свою минулу та майбутню діяльність? У квітні 1999 р. в обіжнику УПСО (підписані за президію УПСО В. Колодчин (голова) і В. Баран (секретар)), сказано, що патріярхальний рух вже осягнув головну мету, бо практично – за словами Патріярха Йосифа – «ми наш український Патріярхат вже маємо». «З уваги на те, що члени нашого Руху старіються, багато з них переносяться у Божу вічність, а їх ряди не поповняють члени молодшого покоління, просимо Вас розглянути питання евентуального змінення назви і включення патріярхальних товариств у церковні структури. Дехто із Вас висловив думку, до якої і ми схиляємося, що наразі продовжувати нашу працю без змін».

Майже на грані двох століть і тисячоліть, 14 грудня 2000 р., Патріярх, Верховний Архиєпископ та Митрополит Мирослав Івана кардинал Любачівський відходить у вічність. На синоді 25 січня 2001 р. 26 зібраних єпископів вибирають Владику Любомира Гузара Верховним Архиєпископом Львівським, Митрополитом Галицьким і Єпископом Кам’янець-Подільським. На другий день, 26 січня, Папа Іван Павло II затверджує цей вибір. Інтронізація Кир Любомира відбувається у соборі св. Юра у Львові 28 січня. Під кінець інтронізації папський нунцій Микола Етерович заявив, що Папа Іван Павло II назначив Кир Любомира кардиналом Римської Церкви (див. Ігор Мончак, «Яку Церкву зустріне Папа в Україні?» «Патріярхат» ч. 3 (363) 2001, ст. 27).

За кілька місяців, але після довгих чекань, на запрошення Президента України Леоніда Кучми та попри дипломатичний тиск з боку Московського Патріярхату та підлеглої йому Української Православної Церкви 23 червня 2001 р. прибуває Україну Папа Іван Павло II. Після візиту до Києва, де він стрічається з представниками різних Церков, Папа переїжджає до Львова, і його стрічають величезні маси радісних вірних та духовенства. В останній день свого візиту в Україну, 27 червня, Папа проголошує блаженними 27 мучеників Української Греко-Католицької Церкви та сестру Йосафату Гордашевську, співзасновницю Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії.

І хоча сподівання мирян на проголошення патріярхату залишаються несповнені, відвідини Папи спричинюють велике народне піднесення, як у Львові, так й у Києві, і відновлюють надію на те, що остаточне його визнання недалеко.

Підсумки

Український патріярхальний рух на тлі історії

Відомою є теза, що в XX ст. УГКЦ стала для галичан, зокрема в міжвоєнній Польщі, замінником держави, бо політичні обставини перешкодили нормальному політичному розвиткові українського народу. Можна вважати, що і в еміґрації, після невдачі створити Українську державу підчас Другої світової війни, Церква відігравала таку саму роль. Те ж стосується й УАПЦ після невдачі визвольних змагань 1918-1921 рр. У такій перспективі, можна припускати, що патріярхальний рух запрягнув багато тої енергії, яка в інших обставинах була б спрямована на політичну дію. Відомо, що в русі брали участь колишні політичні діячі, між ними члени ОУН та УПА. В липні 1968 р. президія закордонного представництва Української Головної Визвольної Ради (між ними о. Іван Гриньох) заявила, з приводу подорожі Верховного Архиєпископа Кир Йосифа до Канади та США, про свою підтримку ідеї патріярхату («За Патріярхат», рік II, ч. 2, липень 1968, ст. 17-18). Але згаданий вище конфлікт редакції журналу «За Патріярхат» із Визвольним Фронтом (ОУН-Б) при кінці 1971-1972 р. спонукав до чіткої заяви про відділення церковних справ від політичних. Пізніше, після заяви УНР про державне визнання патріярхату, в 1985 р. Визвольний Фронт заявив про бажання співпрацювати в патріярхальній справі. У всякому разі мета націоналізму – незалежна держава, а мета мирянського руху (на відміну від УАПЦ, яка стреміла до незалежности) є радше автономією Української (чи Києво-Галицької) Церкви в межах Вселенської Церкви. Патріярхат – це стан рівноправ’я Української Церкви серед інших Церков.

Рухи мирян не є чимось незвичним у Католицькій Церкві XX ст. Папи самі підтримували таку активність ще з кінця XIX ст., мабуть, як відповідь на масові антиклерикальні рухи, зокрема соціялізм. Відомою в XX ст., наприклад, стала «Католицька Акція» (яка була активна і в міжвоєнній Галичині). Однак, ці рухи переважно не мали такого чіткого національного характеру, як український патріярхальний рух. У цьому русі помітний вплив масових політичних рухів, характерних для різних суспільств кінця XIX – початку XX ст., – наприклад, в методах організації та діяльностн.

Очевидно, як участь мас у політичному житті була новиною серед європейських монархій XIX ст., так й участь мас мирянства була новиною, часто неприємною, для деяких князів Церкви, яка до наших днів зберегла певні монархічні риси і яка у всякому разі не бере за взір демократію. Роль мас у церковному житті (подібно до масових рухів в політичному житті) – це вияв модернізації. Отже, патріярхальний рух, хоча й закликає повернути до традиції, є рівночасно рухом модернізованим. Водночас це рух реформи (пор. братства в XVI ст., коли відчувалася крайна потреба реформи Руської Церкви, бо саме існування її було загрожене). Але така реформа не закликає до демократичної метаморфози Церкви чи будь-якої іншої політичної системи, а в спільноту («сопричастя») вірних, як це було в апостольських часах. Парадоксально те, що повернення до такого моделлю християнської спільноти зумовлене відновленням традиційно авторитарного патріярхального устрою. Можливо, така комбінація революційности та традиціоналізму притаманна українським рухам (можна порівнювати з українським фемінізмом) – або, може, такі «західні» етикетки взагалі не можуть передати процесів українського духовно-культурного простору.

Як можна зберегти та розвивати такі форми духовного життя в сучасному світі? В Европі та на Заході протягом останніх двох століть секуляризація взагалі довела до політизації релігії та до еакралізації політики (як замінника релігії). Однак тут і там відчутний зворотний процес, бо модерна людина відчуває потребу в духовости. На Заході різні релігійні рухи, правда, переважно некатолицькі і часто нехристиянські, протидіють секуляризації сучасного суспільства.

Деякі проблеми минулого

Критичні зауваження про ранні роки (1970-ті) патріярхального руху, разом з етнопсихологічним аналізом, подав о. Петро Б. Т. Біланюк в англомовній статті, що появилася в 1976 р. Він вказав між іншим на брак серед мирян історичного знання та розуміння дипломатичних процедур, та на їхній наївний підхід до рішення церковних та суспільних проблем (Біланюк 100-102).

Дехто критикував патріярхальний рух за його «культ» особи Патріярха. Надмірне, як дехто вважав, шанування особи Патріярха тривало і після його смерти, коли його тіло зберігалося у скляній труні в соборі св. Софії в Римі. Критикам не важко було знайти негативні аналогії. Все ж таки треба було виконати бажання Патріярха, висловлене в його заповіті, – перепоховати його в Україні. Так і сталося. Перепоховання мало аналогії у перенесенні тлінних останків св. свщ. Йосафата (поховано 22 листопада 1963 р. у соборі св. Петра в Римі) та митрополита Йосифа Сембратовича (1973 р. у соборі св. Софії в Римі), про що згадувано вище.

Певній критиці було піддано також брак «інклюзивности» патріярхального руху у стосунку до широкої громади. Кожна організація, як взагалі будь-який організм та будь-яка система, дещо включає у себе та дещо виключає. Успішне ведення цієї організації великою мірою залежить від розумних рішень про міру її «включности» чи «виключности» в різних часах та обставинах. Дехто вважає, що так, як й еміграційні організації взагалі, не тільки українські, патріярхальні товариства стали дещо замкнені в собі. Інстинкт самозбереження часами спонукав їх відкидати нові ідеї та нових людей (Анкета, відповідь ч. 5). Це могло позбавити їх джерел «свіжої крови», потрібної кожній організації. З іншого боку, іноді здавалося, що такі нові впровадження, наприклад, англійська мова в літургіях і приплив англомовного елементу, загрожують тим церковно-культурним ідеалам, за які рух якраз і боровся.

Цікаво, що хоча патріярхальний рух принципово підтримував збереження української мови, редакція журналу ТПУ УКЦ в ЗСА ввела, почавши від червневого числа 1971 р. свого журналу («За Патріярхат», рік V, ч. 2(17)), англомовну частину, в якій подано між іншим кореспонденцію та передруки коротких статей, написаних в оригіналі англійською мовою. Ця частина, під редакцією Еви Піддубчишин, мабуть, допомогла поширити коло читачів журналу та заанґажувати до патріярхального руху англомовних осіб.

Можливо, тривання Церкви в діяспорі буде залежати від того, чи зможуть співіснувати східні традиції – за які боровся Патріярх Йосиф – і культурно-мовне «вкорінення» в чуже суспільство, проти якого він рівнож виступав. Але це питання для окремого дослідження.

Деякі питання щодо майбутнього

Ослаблення Церкви в діяспорі – це незаперечний факт, бодай якщо міряти Церкву кількістю прихожан, хрещень, вінчань. Українська діяспора стає щораз більше частиною секуляризованого Заходу. Правда, «Захід» занадто загальне поняття. В США, де найбільше сконцентровано української діяспори, секуляризація не така сильна, як наприклад у північноевропейських країнах. Зараз твориться, з усього видно, нова діяспора – що складається з вихідців з України, які виїхали більш-менш добровільно, подібна до попередньої економічної еміграції. І хоча діяспора, що створила патріярхальний рух, доходить кінця свойого життя, досвід Канади показує, наприклад, що відчуття етнічної приналежносте може зберігатися багато поколінь.

У добі інформаційної революції поділ Україна – діяспора тратить своє значення. Греко-католик в Америці може так само ефективно обмінюватися думками з людиною у Львові, як із кимось у сусідному штаті. За такого з’єдинення та «зменшення» світу виринає можливість «кибер-Церкви», з’єднаної інтернетом. Старі територіяльні категорії вже не актуальні, тому й канонічні обмеження церковної юрисдикції тратять значення. Рух мирян веде до поширення Української (чи Київської) Католицької (чи Вселенської, згідно з о. д-р Дмитром Блажейовським) Церкви на ввесь світ. Як світова Церква (поділяючи цей простір, очевидно, з іншими обрядовими Церквами), вона може відіграти важливу, може і центральну, роль у з’єдиненні Церков Сходу і Заходу. А досвід патріярхального руху – це важливий вклад у приготування нашої Церкви до виконання цього історичного завдання.

Однак залишається старе питання ідентичности Церкви, сама назва якої ще не остаточно вирішена. До якої міри зможе бути Вселенська Київська Церква – як пропонує її називати історик Ігор Мончак – рівночасно українською бодай на рідних землях?

Щодо майбутнього патріярхального руху, то варта послухати, що говорять самі його провідники. У відповіді на це питання в анкеті один член руху сказав, що рух може мати майбутнє в Україні, але не в діяспорі, бо молодше покоління майже не бере участи в ньому (анкета ч. А4). Про незацікавленість молодих свідчать й інші відповіді на анкету (ч. 3). Інший патріярхальний активіст передбачає, що «масовий мирянський рух у діяспорі далі буде занепадати, аж до практичного його зникнення», але що в Україні рух стане більш активним (анкета ч. А6). Ще інший провідний член руху вважає, що «провід патріярхального руху повинен повністю перейти в Україну і допомагати у відбудові нашої Київської Вселенської Церкви» (анкета ч. 2). А один активіст зі США просто констатує, що «патріярхальний рух не має перспектив на дальшу діяльність» (анкета ч. 5). Більш оптимістично звучить відповідь із Канади: «Маємо Патріярха, на якого можна опертися…. Можливості величезні, терени неохопимі» (анкета ч. 8).

Яке могло б бути завдання патріярхального руху в новій українській дійсності? Це завдання перш за все культурне, бо культура – це глибоке підложжя поверхових суспільно-політичних змін. Воно ширше, ніж саме визнання патріярхату. Патріярхат, так як і демократія, – це не стан, а процес – постійний процес розвитку української християнської (не тільки церковної) культури.

Сьогодні цей процес відбувається в ситуації зустрічі Східної Церкви зі Заходом. Чи ця зустріч закінчиться повною секуляризацією Сходу, чи відновленням християнського Заходу? Тут треба врахувати факт релігійно-політичного тиску на Европу ісламу, та з іншого боку вплив православ’я в деяких нових і майбутніх членах Европейського Союзу. Оптимістичним варіянтом є відродження европейського християнства за допомогою українського. Більш правдоподібний варіянт – передання києво-візантійської спадщини новій християнській цивілізації, хай де вона появиться, чи то в Европі, чи поза її межами. Таке, можливо, нове завдання українського патріярхального руху.

Значення українського патріярхального руху

У листопаді 1978 р. на III Конгресі мирян в Нью-Йорку д-р Богдан Цимбалістий сказав: «…Розкол серед єрархії і священиків, брак більшого числа мирянських церковних провідників, відсутність священиків в русі за патріярхат, або їхня пасивність, як теж діяльність мирян в товариствах, які є поза організаційною структурою Церкви – все це довело до того, що рух не довів до релігійної обнови в нашій громаді» (Цимбалістий 63).

Однак в цій самій доповіді він пише й таке: «На нашу думку, цей рух є історичного значення. Це єдиний рух чи подія життя нашої діяспори, що в якійсь мірі викликає міжнародні відгуки і реакції» (Цимбалістий 69).

Самі члени патріярхального руху, відповідаючи на анкету, висловили такі думки про його значення. Один активний його член зауважив, що цей рух «у критичний час піддержав Блаженного Патріярха Йосифа у його змаганнях до привернення синодального ладу в нашій Церкві та, по-друге, не допустив до відірвання наших Церков у діяспорі із матірньою Церквою в Україні» (анкета ч. 2). Інший член патріярхального руху пригадує нам, що «Патріярхальна структура без духовного змісту і життя є порожною». Вона може мати значення «тільки тоді, коли Церква наповниться відповідним духовним та літургічним змістом» (анкета ч. 5).

Як згадано на початку цієї студії остаточна оцінка патріярхального руху – це завдання майбутніх істориків. Тут пропонуємо лише кілька тез про досягнення того руху, які мають значення не лише для Церкви в діяспорі, але й для Церкви на рідних землях та для України загалом:

Досвід праці у великій міжнародній організації (тобто Католицькій Церкві).
Українці-миряни виступають на міжнародній арені.
Нагода познайомитися з мирянськими рухами інших народів та осучаснити життя Української Церкви.
Патріярхальний рух розкрив фальшивий екуменізм дипломатії, яка готова була «жертвувати» одною частиною Церкви задля кращих стосунків з її гнобителями, та на його місце запропонував правдивий екуменізм в низах, тобто братське спілкування православних і католицьких мирян. Зрештою, те, що греко-католики досягли та зберегли всі свої права, є передумовою успіху екуменізму, бо якщо УКЦ має бути праобразом майбутньої злуки Церков, то лише повноправність УКЦ може переконати православних, що при злуці з Римом їхні права та ідентичність будуть збережені. Тому патріархальний рух користувався підтримкою деяких українських православних провідників та мирян.
Значної мірою рух відродив Церкву в діяспорі «з низин» – правда, під проводом сильного провідника, але однак з ініціятиви самих мирян, і таким чином може служити моделем відродження Церкви взагалі, не тільки греко-католицької, але й православної.
Можна бачити мирянські організації, що брали участь у патріархальному русі, як «посередні спільноти» між народом і державою. Такі суспільні форми потрібні для справжнього цивільного (громадянського) суспільства, щоб захистити особу перед державою. Замість двоподілу «держава – маса» є розподіл «держава – посередні спільноти – людина». Бо існування таких спільнот, Церков, політичних партій, різних громадських товариств на добровільних засадах забезпечує автономію та свободу людини.
У ширшому контексті відомо, що Україна століттями тяжіла до Західної цивілізації – і дійшла, з усього видно, до неї в момент її культурного вичерпання та занепаду. Чи відродиться Европа? Чи відродиться європейське християнство? Папа Іван Павло II поставив питання «нової євангелізації Европи». Але звідки має іти ця євангелізація? Чи не зі Сходу, як в давніх часах (такою є думка самого Папи – див. «Orientale Lumen»)? А якщо зі Сходу, то чи не з країни, де стрічаються найкращі (і часами, правда, і найгірші) традиції східного та західного християнства? Але яким способом? Здається, що у пошуках моделів і методів відновлення та поширення віри серед народу, українські християни, а за ними, і європейські, могли б дещо скористати з досвіду та прикладу таких починів мирян, як український патріярхальний рух.

Чи патріярхальний рух осягнув свою основну мету? Тут варта згадати відповідь первоєрарха Любомира Гузара на запитання одного журналіста про перспективи надання патріярхату УГКЦ:

«Звичайно, перспективи є, але водночас є і певні труднощі. Та я думаю, що цей процес уже безповоротний. То вже не є проблема «так» чи «ні», а радше – «коли» і «за яких обставин»» (Надія Пастернак, Інтерв’ю з Блаженнішим Любомиром Кардиналом Гузаром, «Експрес» Nо. 1 (1870) 2004 р., цитоване в «Сівачі» від 8 лютого 2004 р., ст. 15).

Джерела

Архівні

Кажуль: історію пишуть ті, що перемогли. Але також можна сказати, що писати історію можуть лише ті, що її зберегли, тобто ті, що зберегли документи та інші докази.

Про долю архіву УПСО Сидір Тимяк пише так: «8 жовтня 1978 р. на нарадах президії УПСО з філією УКУ у Чіказі, було вирішено, що архів УПСО буде зберігатись в УКУ Чікаґо. Не знаю, що сталось з архівом, що його вдержував секретар президії УПСО (76-79) ред. Роман Данилевич. По його трагічній смерти мені не відомо, що з тим архівом сталося. Також не знаю, що сталося з архівом проф. П. Зеленого» (з додатку до листа Сидора Тимяка до Василя Колодчина від 4 січня 2000 р.).

Однак окремі особи ласкаво дали авторові доступ до таких збірок матеріялів:

Архів Роми Гайди (АРГ)

«Архів» Качмара-Пасічняка-Никифорука (матеріяли, вибрані В. Никифоруком з архівів Василя Качмара та Василя Пасічняка) (АКПН)

Архів Василя Колодчина (АВК)

Архів Дарії Кузик (АДК)

Архів Богдана Лончини (АБЛ)

Архів Сидора Тимяка (АСТ)

Архів Лесі Храпливої-Щур (АЛХЩ)

Архіви поодиноких крайових відділів

Друковані

Вітошинська, Ольга. Подорожі Блаженнішого Кир Йосифа VII 1968-1970 рр. у світлі чужої преси (Рим-Париж, 1972).

В. К. «Чому, коли і де постав Український Патріярхальний Рух?» Патріярхат рік XI, лютий 1978, ст. 13-14; рік XI, березень 1978, ст. 18-20, 30.

Галів, Микола. «Вплив Патріярха Йосифа на постання і розвиток зорганізованого мирянського руху в діяспорі» (Роля мирян в Українській Греко-Католицькій Церкві, Львів, 1998, ст. 43-53).

Для більш досконалого знання нашого обряду і Церкви див.: Hayda and Sorokowski.

Енциклопедія Українознавства (словникова частина) том ІІ/9 (Париж-Ню Йорк, 1980), ст. 3402, 3412, 3440-11. (Енц. Укр.)

Заповіт Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого. Філадельфія: «Свята Софія», 1992.

Йосиф Кардинал Сліпий 1892-1984: Слідами Христа (п.1.: «Поміч Церкві в Потребі» [Aid to the Church in Need], 1985).

Кузик, Дарія. В Обороні Церкви і народу. Львів, 2006.

Кузик, Дарія. «Патріярші парафії» Мирянин (Чікаґо) XII, ч. 1 (91) (1979): 12-15.

Пушкар, В. та Кузик, Д. «Інформації про працю Світового Товариства за ПУ УКЦ» (червень 1974).

Маркусь, Василь, ред. Матеріяли Мирянських Конґресів та З’їздів УПСО (Чікаґо: УПСО, 1981).

Маркусь, Василь. «П’ятнадцять років Патріярхального Руху» (Василь Маркусь, ред., Матеріяли Мирянських Конґресів та З’їздів УПСО, Чікаґо, 1981, ст. 71-99).

Маркусь, Василь, ред. Українська Католицька Церква назустріч ювілеєві тисячоліття. Матеріяли IV Конґресу Мирян УПСО, Рим, 14-16 лютого 1982 р. Бібліотека Мирянина ч. 2 (Рим, 1983).

Роля мирян в Українській Греко-Католицькій Церкві. Матеріяли конференції мирян в Нюарку, США, ЗО травня 1998 р. (Львів: Монастир Монахів Студитського Уставу, Видавничий відділ «Свічадо», 1998).

Українська Греко-Католицька Церква. Роль і місце мирян в Церкві. Доповіді, узагальнення і проект документа другої сесії Патріяршого Собору Української Греко-Католицької Церкви (Львів, 1999).

Українське Патріярхальне Світове Об’єднання За Єдність Церкви і Народу. Богословія Мирянства. Матеріяли Симпозіюму (Дітройт, 1983).

Цимбалістий, Богдан. «Світла і тіні руху за Патріярхат» (Василь Маркусь, ред., Матеріяли Мирянських Конґресів та З’їздів УПСО, Чікаґо, 1981, ст. 51-70).

Чубатий, Микола. «Справа Київського Патріярхату та майбутнє нашого християнства», Америка (Філядельфія) 5-6 та 9 червня 1964.

Bilaniuk, Petro B.T. «The Ukrainian Catholic Lay Movement 1945-1975: An Interpretation», in Labunka and Rudnytzky, eds. The Ukrainian Catholic Church 1945-1975: A Symposium, 90-106.

Bird, Thomas E. and Eva Piddubcheshen, eds. Archiepiscopal and Patriarchal Autonomy. A Symposium Held on July 15, 1972 at Lincoln Center Campus. New York: Fordham University, 1972.

Galadza, Peter. «The Reception of the Second Vatican Council by Greco-Catholics in Ukraine», Communio 27 (Summer 2000): 312-39.

Hayda, Roma M. and Andrew D. Sorokowski, editors. A More Perfect Knowledge of Our Rite and Church. L’viv: Laity Council, Svichado, Studite Monastery, 1996.

Kubijovyc, Volodymyr, ed. Ukraine: A Concise Encyclopaedia vol. 2 (Toronto, 1971).

Labunka, Miroslav and Leonid Rudnytzky, editors. The Ukrainian Catholic Church, 1945-1975: A Symposium. Philadelphia: St. Sophia Religious Association of Ukrainian Catholics, Inc., 1976.

Maloney, SJ, George A. and Eva Piddubcheshen, Critique of Msgr. Pospishil’s «The Quest for an Ukrainian Catholic Patriarchate)). Philadelphia: Society for the Promotion of the Patriarchal System in the Ukrainian Catholic Church, 1972.

Motiuk, David. «The Particular Law of the Ukrainian Catholic Church in Canada)) Ph.D dissertation (Rome, 1996), pp. 105-122.

Letter of His Holiness Pope John Paul II to Josyf Cardinal Slipyj. Cambridge, Mass.: Ukrainian Studies Fund Millennium Series, n.d.

Pelikan, Jaroslav. Confessor between East and West: A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj (Grand Rapids, MI: 1990).

Piddubchyshen, Eva. …And Bless Thine Inheritance. Schenectady, NY: 1970.

Plokhy, Serhii. «Between Moscow and Rome: The Struggle for a Ukrainian Catholic Patriarchate)), in Plokhy, Serhii and Frank E. Sysyn, Religion and Nation in Modern Ukraine (Edmonton and Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2003), pp. 146-165.

Procko, Bohdan P. Ukrainian Catholics in America: A History (Washington, D.C., 1982).

Roberson, Ronald G., CSP. The Eastern Catholic Churches: A Brief Survey (Roma: Pont. Institutum Studiorum Orientalium, 1988).

«Society for the Patriarchal System in the Ukrainian Catholic Church)). Diakonia (Bronx, New York) vol. 9, no. 3,1974, pp. 294-300.

Соціологічне опитування. У квітні 2001 р. автор (з допомогою голови УПСО в США та голови УКПО в Англії) вислав провідним членам руху в Північній Америці та деяким активним членам в Англії та Австралії анкету, що складалася з 8-ми загальних запитань про патріярхальний рух і низки особистих запитань. Отримано 14 відповідей: п’ять зі США, одна з Канади, шість з Англії, та дві з Австралії.

Summary

A Brief History of the Ukrainian Patriarchal Movement

(Andrew Sorokowski)

The Ukrainian patriarchal movement was dedicated to the establishment, recognition, and development of a patriarchal structure for the Ukrainian Catholic Church. As in other Eastern Churches (both Catholic and Orthodox), such a structure involved not only the institution of a Patriarchate, but also a conciliar form of governance and considerable internal autonomy. For the Ukrainian Catholic Church, it also meant the revival of the Kyivan-Byzantine tradition and ecclesiastical culture in accord with the Decree on the Eastern Catholic Churches of the Second Vatican Ecumenical Council. Accordingly, the Ukrainian Patriarchal movement sought to free the Church from Curial control (particularly by the Congregation for the Eastern Churches), expand the jurisdiction of the Major Archbishop, and increase lay participation. Although it opposed the Vatican Ostpolitik towards the Russian Orthodox Church, which demanded the sacrifice of the Ukrainian Church in the interests of high-level ecumenical relations, the movement cultivated a grass-roots ecumenism with the Ukrainian Orthodox. It also became involved in a host of controversial issues such as episcopal nominations, mandatory clerical celibacy, the liturgical calendar and language, and proselytism.

Although its roots reach back to the church brotherhoods of the 16th-17th centuries, the Ukrainian patriarchal movement was sparked in 1963 by the arrival in Rome of Metropolitan Josyf Slipyj, who had spent nearly eighteen years in prison and internal exile after the Soviet liquidation of the Ukrainian Greek-Catholic Church in 1945-1946. Appointed Major Archbishop and Cardinal, Josyf Slipyj repeatedly sought patriarchal status for his Church, assuming the title of Patriarch in 1975. Although the accession of Pope John-Paul II in 1978 promised a more favorable reception for his efforts, Patriarch Josyf died in 1984 without papal confirmation of a patriarchate. While the legalization of the Ukrainian Catholic Church in 1989-1991, followed by the dissolution of the USSR, appeared to remove the final canonical obstacle to Vatican recognition, a Ukrainian Catholic patriarchate remained an unfulfilled dream even after Pope John Paul IPs momentous visit to Ukraine in the summer of 2001.

The Ukrainian patriarchal movement exhibited methods and characteristics typical of Western social movements in the twentieth century. Led by an educated elite, it formed strategic coalitions and mobilized a mass following through the print media as well as parish-based activism. It challenged established authority, using public demonstrations and press conferences as well as scholarly forums to gain publicity and support. The movement organized an effective fund-raising network. Increasing affluence and mobility permitted its leaders to coordinate their activity on an international level.

In other ways, the movement was unusual for its time and place. Few diaspora movements have attained such momentum. Few have focused on a purely religious goal, particularly one so seemingly legalistic. Also remarkable was the movement’s assiduous dissemination of theological knowledge among the laity, especially in the field of ecclesiology. Finally, the Ukrainian patriarchal movement was marked by an intriguing duality. For while it challenged episcopal and Curial prerogative in ways that bordered on the revolutionary, the movement was essentially traditionalistic, advocating a faithful adherence to the Ukrainian religious heritage and respect for Patriarchal authority.

Джерело: Матеріали до історії українського патріархального руху / упор. Андрій Сороковський. – Львів: Свічадо, 2009. – 364 с.

До проблеми новотворів, що мають сприяти за встановлення Патріярхату УКЦ

Кожне нове підкріплення, кожне нове звено у змаганні за патріярхальний устрій Української Католицької Церкви належить щиро привітати. Для такого ствердження не потрібно жадних пояснень. Проблема, за яку змагаємось є настільки широка, що вимагає зусиль не одиниць, але всієї української громади, а членів Української Католицької Церкви зокрема. Для справжної активної і щирої праці у мирянському зорганізованому русі за патріярхат є місце для всіх і тих, що вже на тому відтинку працюють від дев’яти років і для тих, які тількищо виявили охоту працювати. Ніхто нікого не відсував і немає права ні відсувати, ні відкидати від праці у змаганні за патріярхальний устрій — за патріярхат, бо ніхто не має на це монополю. Це загальна, не тільки українська католицька, але українська національна справа. Може декому здаватись, що таке ствердження не відповідає правді. Не вибираємось тут його аналізувати, але ті, що є іншої думки, як тільки трохи над цим вдумаються то напевно погодяться з нашим твердженням. Нам треба було зробити повище ствердження, бо деякі «ідеологи» від патріярхату на сторінках «Свободи» зробили закид у сторону Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, що мовляв воно (читай Товариство) взяло собі на ці справи монополь і не дозволяє до цих змагань приєднатись тим, що дотепер були неактивні. Звичайно, це тенденційний і злонамірений закид, який не має жадного обоснування і не відповідає правді. Зрозуміло, що новотвори з «благословенням», чи «без благословення» такі, як торонтонський Координаційний Комітет за здійснення патріярхату, який з ніким нічого не координував, чи чікаґська Краєва Рада Українських Організацій США за Патріярхат УКЦеркви, чи останній, найновіший новотвір, що виріс, як печериця за одну ніч МКО, що означає Міжкраєвий Координаційний Осередок за помісність і патріярхат УКЦеркви важко зарахувати до нових звен у змаганні зорганізованого мирянського руху за патріярхат, бо вони поставали й творились з претенсіями і посмаком керуючих надбудов. Крім цього вони творились й поставали не для скріплення акції за патріярхат, але з метою її послабити.

Відомо для всіх, тоді коли поставали новотвори на терені США активно діяло і дальше діє Т-во за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, що спирається на безпосередньому членстві мирян. Відомо також, що праця Т-ва багатьом, так деяким владикам, як і у свій час естаблішментові не подобалась. У зв’язку з тим роблено різні спроби, щоб працю Товариства якось зневтралізувати. В тому напрямі створено на партійній базі торонтонський Координаційний Комітет, який після далекосяглих і знеслих плянів скоро перестав не то щоб координувати, але й існувати. Щоб якось підкосити активну працю Т-ва за Патріярхальний Устрій зроблено чергову спробу і створено чікаґську Краєву Раду Українських Організацій США. Правда, тут бракувало одного «благословення», але всі інші були, себто від союзів, що церковними справами «не займаються», від УККА з головою церковної Комісії включно і від владик… Йшлось тільки про те, щоб вже нарешті в США здублювати Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦеркви, внести серед мирян заколот, непорозуміння і розкол. Фактично такий був посмак цілої чікаґської афери. Крім цього розчислялось на те, щоб Т-во втягнути у полеміку і в такий спосіб відтягнути від власної роботи. Всі ці спроби не принесли сподіваних плодів, але внесли заколот серед громади. Ті самі організатори не давали справи за програну і зробили ще раз вилазку у Торонті, де за одну ніченьку сотворили МКО.

Справді, сьогоднішний мирянин, чи звичайний споживач хліба мусить бути добре поінформований і обізнаний, щоб: міг правильно розібратись хто є що і за що, бо ж до речі у всіх трьох новотворах повторюються ті самі особи з невеликими відхиленнями: д-р Ю. Пелех, д-р В. Маркусь, д-р М. Кушпета, д-р Ю. Городиловський, мґр. Є. Мастикаш, ред. М. Денисюк й інші. Важко устійнити котрі з повище названих новотворів ще існують, а які завмерли, чи може всі існують з тим самим персональним складом? Між повище названими, видними діячами є особи з пером, що можуть все написати, повинні подати потрібні вияснення, щоб пересічний споживач хліба міг бути ознайомлений, як маються ці справи. До постання новотворів мирянин на терені США знав, що існує Т-во за Патріярхальний Устрій. Нажаль, після постання новотворів мирянин є розгублений.

Було б цікаво довідатись чому МКО з благородними цілями постав засекречено — потаємно не тільки від української громади, але й від керівних діячів мирянського руху? Цікаво, що така глобальна організація МКО постала за одну ніч і то у приватній хаті пані Ковальської? Цікаво було б довідатись, як це сталось, що ця глобального характеру конференція в пані Ковальської була під протекторатом Владики Ісидора і чому Владика так дуже турбувався, щоб вона (конференція) одержала обов’язково благословення від Патріярха Помісної УКЦеркви Блаженнішого Кир Йосифа? Кажуть, що на цій таємній нараді були заступлені всі мирянські організації. Було б цікаво знати, якщо це не є таємниця, які мирянські організації були заступлені?

Як довідуємось з достовірних джерел то їх Блаженству, Блаженнішому Кир Йосифові було сказано — Владико ходіть поблагословити нараду на якій заступлені мирянські клітини США і Канади. Мабуть злі язики поширюють вістку, що на конференції в пані Ковальської у Торонті були тільки ініціятори конференції з Чікаґа й Торонта. Правда, присутність д-ра М. Марунчака, що є головою Краєвої Ради Українських Організацій за Патріярхат у Канаді не можна зачислити, бо він був приїхав на з’їзд Українських Письменників «Слово» у Канаді і організація, яку він очолює не приступила до МКО.

Ми всі добре знаємо у якій ситуації знаходиться наша Церква. Нам у жадному разі не потрібна диференціяція, але поєднання наших сил. Ми знаємо добре, де в тій ситуації стоять наші Владики, які так в США, як і Канаді за малими виїмками діють одинаково. Різниця є тільки в тому, що мирянський рух в США поставив Владикам виразне питання, тоді коли в Канаді того не сталось, бо там немає міцного й незалежного мирянського руху. Якщо підкреслюємо — існує потреба поєднання наших сил то не маємо на увазі поєднання новотворів, бо ж у всіх трьох новотворах є ті самі люди і вони постали не для скріплення, але послаблення мирянського руху. Вони спричинились до замішання. Дехто може подумати, що наші твердження є безпідставні. Пригляньмось ближче.

1. Ініціяторам новотворів було відомо, що є організований мирянський рух і творити в тій ситуації ще щось паралельного, нову організацію, байдуже під якими вивісками не є для посилення справи за яку змагаємось, але навпаки — послаблення.

2. Тим самим ініціяторам також було відомо, що для краєвих Товариств за Патріярхальний Устрій УКЦеркви вже існує центральна надбудова під назвою Світове Т-во…, що постало за згодою й благословенням Блаженнішого Кир Йосифа і в той час творити другу паралельну надбудову не зроблено для скріплення, але навпаки — послаблення.

3. Ініціятори заявляли, що , мовляв, на церковному полі вже наладналось, що владики змінили свою настанову до організаційного завершення УКЦеркви патріярхатом, що в дійсности не відповідало правді. З якою ціллю це робилось? Чи це мало скріплювати мирянський рух? Зрештою саме життя дуже скоро виявило неправдивість повищих тверджень. Вважати це за тактичний крок, якось не підходить. Розчисляти, що в такий спосіб можна буде собі з’єднати прихильність владик є наївністю.

Хоч як важко оправдати кожний крок, що іде на здублювання зорганізованого мирянського руху то все ж таки можна б було якось і з тим миритись, якщо б вони були висунули хоч дійсну програму праці, а то і цього немає. Отже з ким і про що говорити, хіба бавитись в забаву «консолідації»! Це їх ціль. Так, тепер ініціятори новотворів наголошують — дивіться, ми пробуємо з ними говорити, договоритись, хочемо згоди — єдности, а вони не хотять з нами говорити. Наперід натворили, а тепер будемо договорюватись. Це є тільки вияви нашої вбогости. Ініціятори з Чікаґо стараються наводити лад, злагоду, єдність і т. д. в краєвому і міжнародному засягу, але чомусь неспроможні цього зробити в себе під носом. До сьогодні не могли договоритись з своїм Владикою і побудували ще одну церкву? Краще починайте від своєї парохії святих Ольги й Володимира і договоріться з парохією св. Миколая, а після того беріться і до глобальних розв’язок.

Український кардинал Сліпий – патріарх через акламацію

/Тепер очікується офіційного потвердження римського Христового Намісника/

Джіорналє д’Італія – 23 червня 1973 р.

Переклад з італійської мови.

Впродовж першого 1000-літ. історії Церкви сходу та заходу єпископи та патріярхи були часто вибрані народом. О. Вільгельм де Вріс /єзуїт/, проф. Орієнтального інституту в Римі, який цьому питанню присвятив велику час тину своїх студій, доповідаючи в 1972 р. на Фортгемському Університеті підчас симпозіуму, який спонзорувало Т-во за Патр. Устрій У.Кат.Церкви – відмітив, що «патріярхати повставали з долини, а не були створювані з гори соборовими декретами папів. «Є відомо, що 1596 р., коли Українці підписали Унію з Римом, св. Столиця Гарантувала їм адміністративну автономію внутрі їхньої Церкви. Папа Пій X. признав, що український митрополит Андрей Шептицький мав повновласті над Українцями розкиненими по цілому світі. Обов’язуючий кодекс східнього канонічного права признає, що Верховний Архиєпископ має власть рівнозначну з властю патріярха. Тому, що сьогодні в катол. Церкві єдиним Верховним Архиєпископом є Кардинал Йосиф Сліпий – немає сумніву, що голова Української Кат. Церкви має права патріярха.

В 1971р.Папа Павло VI. був схильний признати кард. Сліпому навіть формально титул патріярха, але волів відложити таке признання з двох причин: Кардинал є примушений жити в екзилі, далеко від осідку свого престола: – совітська влада і православна московська Церква зліквідували Українську Кат. Церкву і не хочуть її відновити. З другого боку той сам Павло VI дав до пізнання, що як Українці ясно заманіфестують своє бажання – він його офіційно признає, базуючись на практиці многолітньої історії.

В батьківщині і поза її межами.

Від тоді український народ в батьківщині і на поселеннях не перестав боротися та виявляти своє бажання. В батьківщині продовжуються арешти єпископів і тайних священиків. На поселеннях є щораз більше петицій до єпископів та до св. Престола, які часами прибирають форми десперативного протесту. Лише одинокий Кардинал остає спокійний, упевнений в успіх, виказуючи небуденну стійкість та відвагу. Промовляючи в приявності Папи підчас Синоду Єпископів в 1971р. – той гідний почитання Ісповідник Віри пригадав про гори трупів у своїй батьківщині і оскаржив мовчанку і дволичність ватиканської політики. Зацитував листи одержані з України,в яких його вірні питаються: «задля чого ми стільки терпіли?» Також уболівали, що «Кардинал Сліпий нічого не робить для своєї Церкви!»

Щоб відповісти на зов свойого народу, той гідний почитання 81-літний старець підприняв велику подорож на більше як 100.000 миль. Від лютого до червня цього року він відвідував дієцезії та укр. скупчення в Австралії, Канаді та Америці, піддержуючи всюди ті надії і мрії про які говорив Павло VІ, коли його підніс до гідности римської пурпури. Українці з’їздилися тисячами проголошуючи його батьком і патріярхом їхньої Церкви. Підчас Архиєрейських Служб Божих на вільнім повітрі, бо церкви і катедри не могли помістити натовпу вірних,єпископів та священиків, злучені в моменті поминання церковного авторитету, відкидали звичайно уживані титули: Митрополита, Верховного Архиєпископа і Кардинала – проголошуючи його перед усім народом: Блаженнішим Патріярхом Йосифом І. Все це сталося спонтанно,без директив і без заряджень з гори /такі зарядження, які прийшли прямо від Секретаріяту Стану, мали цілком противний сенс/. Стемфордський єпископ Йосиф Шмондюк, промовляючи підчас пращального бенкету в готелі «Амерікана» в Н.Йорку, не завагався назвати Кардинала «архитектом нової ери в Укр. Кат. Церкві, тоді, коли Торонтонський єпископ Ізидор Борецький признав йому «не лише леґальне, але передовсім моральне право бути Патріярхом Укр. народу, символом єдности і шляхетним прикладом учителя Христової Євангелії.»

Рабін Михайло Вішоград відкидаючи старі і нові обжалування зроблені Кардиналові зо сторони московського Уряду і Церкви, дякував йому в імені Жидів з України за відважну поміч дану їм підчас нацистівської окупації.

Привітальне слово Голови Крайової Управи Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ д-ра Мирослава Навроцького, виголошене в дні приїзду Блаженнішого Кир Йосифа І до Філядельфії, дня 12 травня 1973 р.

ВАШЕ БЛАЖЕНСТВО!

Вітаю Вас в імені Крайової Управи Товариства за Патріярхат та в імені всіх синівсько відданих Вам мирян.

Вітаю Вас так — як вітали Вас в Австралії і в Канаді!

Вітаю Вас як Першого Патріярха Української Помісної Католицької Церкви!

Бо для нас і для історії нашої Церкви Ви Першим Патріярхом вже є — і чи це подобається комусь чи ні, Ним Ви на віки залишитесь!

Вітаю Вас теж як Того, супроти якого ми всі маємо несплатимий довг за те, що Ви своєю появою та своїми ділами сколихнули сонне плесо Української Спільноти в розсіянні та не допустили, щоб нашу многострадальну Церкву лукаві люди збудили в огні, обкрадену і позбавлену історичних прав — прав на розвій і на життя!

І тому, щоб не розстались ми — сказавши і вислухавши Великих Слів Велику Силу — я взиваю Всіх повстанням з місць чи піднесенням рук зложити мовчазний обіт та гідно і достойно заявити цілому світові, нашим ворогам і приятелям — від Риму до Москви, що Ваші, Ваше Блаженство ідеї, — Помісність і Патріярхат — стали для нас Заповітом, і що скоріше пекло ледом покриється як ми за Них змагатись перестанемо!

За Помісність — За Патріярхат!

Так нам Боже допоможи!
Так нам Боже допоможи!
Так нам Боже допоможи!

Letter to Pope Paul VI

April 18, 1973

His Holiness Pope Paul VI Vatican City

Your Holiness:

At Vatican Council II, called by your predecessor Pope John XXIII, the Holy Spirit, like a tender loving mother hovering over her infant child, breather a warm breath of new life throughout the entire Catholic Church. We know, however, from the Pentecostal account in the Acts of Apostles and have witnessed this throughout the history of the Catholic Church down to our day, that the Holy Spirit comes only to. men of good will descending upon them as a mighty wind and in fiery tongues or as a gentle breeze to stir Christians to greater life.

Inspired by that same Holy Spirit, we Ukrainian Catholic layment and women, request Your Holiness to accept this letter of ours as an attempt to stir our Particular Church to new and greater life. We planned to write to Your Holiness protesting against Jean Cardinal Villot’s communication of September 1972, supposedly sent upon “mandate” of the Holy Father, and transmitted to all Ukrainian Catholic bishops. Indignation among Ukrainian Catholics at this humiliating action was so widespread and so intense that we even considered publishing our letter to Your Holiness in the Il Tempo as an open appeal to the conscience of the entire Christian world. We were deterred from this action by news of the blessing Your Holiness bestowed upon our Major-Archbishop Joseph Cardinal Slipyj for his journey to Melbourne to attend the Eucharistic Congress. We took this as a turning point in Vatican’s policy toward the Ukrainian Catholic Church. Our joy and hope were rudely and painfully wrenched from our hears by the Cardinal Secretary of State’s letter of January 22 to the head of our Church and its transmission in xerox copy to every Ukrainian Catholic bishop through the office of the apostolic delegate or nuncio in the country of the particular bishop’s residence. This procedure is indicative of of flagrant disrespect toward our Confessor of Faith His Beatitude Joseph Cardinal Slipyj. It is a new low in the protocol of Vatican bureaucracy. It makes it necessary for us to take our sorrows to Your Holiness.

Your Holiness, we protest against the interference of Vatican’s bureaucracy in the internal affairs of our Church, against Cardinal Villot’s efforts to intimidate our bishops. We solemnly declare that we are determined to continue our struggle for the restoration of the rights of our Church, that we will always defend the dignity of our beloved primate and our bishops. We appeal to Your Holiness to permit Christian justice to prevail over politics and bureaucracy.

In his letter of September 197 2, Cardinal Villot informs our bishops that the Archiepiscopal Constitution which Major-Archbishop Joseph Slipyj sent to them for comment and eventual ratification is unacceptable to the Holy See. He presumes to censure the head of the Ukrainian Catholic Church for drafting and forwarding it to the bishops “without the knowledge of the Holy See” and for failure to inform it subsequently that he had done so. Cardinal Villot rejects out of hand administrative self-rule for the Ukrainian Church within the Universal Church. He would permit our bishops to meet in “consultation” to “update the legislation of their Church, particularly for improving the structure of their present episcopal conference” but warns them that, “in such a consultation the problem of erecting a patriarchate of Ukrainian Rite cannot be brought into discussion because of the already known pronouncement of the Holy See upon this matter.” He instructs our bishops that the suggested consultation be held “with due respect to the dogmatic postulates of the Catholic Church and without prejudice to the competence of the Holy See, and, naturally, in harmony with the work entrusted to the new Commission for Drafting the Code of Eastern Canon Law.”

At stake in the situation created by Cardinal Villot’s letter is the very existence of our Ukrainian Church. We must, therefore, reply to the points raised in his letter.

1. On July 7, 1971, in a letter to our Major-Archbishop Joseph Slipyj, Your Holiness denied our Church the formality of recognizing “at least at this time” a patriarchal administration. How, then, are we to understand that:

a) The provisions of the Union of Brest of 1596 signed by the hierarchy of the Ukrainian Church and Pope Clement VIII guarantee this Church administrative self-government. The present efforts of the Ukrainian Catholic hierarchy to establish a synodal administration for our Particular Church are not requests of the Holy See for something new for this Church. The authority to rule their Church autonomously has been a right enjoyed by Ukrainian major-archbishops and their bishops in synod from the earliest days of the Metropolia of Kiev, then of Halych, and finally, of Lviv (with recognition in 1807 of this Metropolia as the successor of the ancient See of Kiev-Halych).

b) In 1625, Pope Urban VIII (the pope who thought of the Ukrainian Catholic Church as the bridge to the Orthodox Churches) requested the Metropolitan-Archbishop of Kiev to call a sobor within one year and urged that “thereafter throughout all times” such sobors be held at least every four years. The Pope authorized the Metropolitan-Archbishop of Kiev to punish any bishop who “without legitimate reason” failed to attend the sobor or departed from it before its adjournment. (Missive from March 12, 1625. Sacro-sanctum Apostolatus Officium.)

c) Pope Pius X recognized that for the purpose of administering the needs of the faithful of the Ukrainian (Byzantine-Ruthenian) Church Metropolitan Andrij Sheptytsky had worldwide patriarchal authority. He had the right to appoint bishops, create new exarchates, and call synods. He also exercised jurisdiction over the Eastern Catholic Church in Russia and Bilorus’. Metropolitan Sheptytsky exercised this jurisdiction until his death. Pope Pius XII recognized all episcopal appointments made by Metropolitan Sheptytsky including the naming of Father Joseph Slipyj as Auxiliary Bishop and his successor.

d) Cleri Sanctitati, the existing Eastern Canon Law promulgated in 1957, recognizes a major-archiepiscopate as equivalent to a patriarchate.

e) You, Your Holiness, reaffirmed that the Metropolitan of Lviv for Ukrainians should be recognized as a major-archbishop according to the provisions of Cleri Sanctitati (canons 324-339) and directed that this be publicly pronounced. On December 23, the Sacred Congregation for Eastern Churches issued a declaration to this effect. In substance this is a reaffirmation of the fact that the status of the Metropolitan-Archbishop of Lviv for Ukrainians is equivalent to that of a patriarch.

f) On January 31, 1964, S.I.C.O., the official bulletin of the Sacred Congregation for the Eastern Churches, published an article by Monsignor Mario Rizzi emphasizing the fact that traditionally the primate of the Church in Ukraine has a status equal to that of a patriarch and explaining that the rights of a major-archbishop and a patriarch are equivalent. This article was subsequently reprinted in L’Osservatore Romano, on February 6,

g) On November 21, 1964, Your Holiness promulgated the Decree of the Eastern Catholic Churches wherein 2,600 bishops solemnly reaffirmed this equivalence (#10).

It is, therefore, clearly evident that there exists a solid canonical basis for administrative autonomy for the Ukrainian Catholic Church, including the right to convoke a sobor or synod — the traditional forms of administering a patriarchate or a major-archiepiscopate. We insist, with our Major-Archbishop Joseph Slipyj and his entire episcopate, upon the canonical validity of all five Synods held between 1963 and 1971. On the basis of the provision in the Decree on the Eastern Catholic Churches which states, “wherever a hierarch of any rite is appointed outside the boundaries of the patriarchal (or archiepiscopal) territory, he remains attached to the hierarchy of the patriarchate (or archiepiscopate) of that rite in accordance with canon law” (#7), we defend the right of Ukrainian Catholic bishops throughout the world to participate in sobors or synods of our Particular Church.

A “Declaration” issued on March 25, 1970 (AAS,62,172), imposes a territorial limitation on the rights of a patriarch (or major-archbishop). May we remind Your Holiness that territorial boundaries are the results of political accidents. Patriarchates and major-archiepiscopates exist for the purpose of the salvation of souls and not for political expediency. Section two of canon 326 clearly states that the principle of territoriality is applicable “unless some other reason demands otherwise…” For centuries the good of souls was the primary consideration in establishing administrative units. How many times has the Latin Church set up jurisdictions in Eastern lands because her faithful had either migrated there or because Latin missionaries had made converts to the Latin Rite among the native Eastern Rite Christians or non-Christiansi This happened in Palestine and the Near last during and after the Crusades, in India side by side with the native Malabar Rite Christians, in Egypt, and in Ethiopia. In Lviv, itself, there existed for centuries three jurisdictions within the very same territory — a Ukrainian Catholic Metropolitan-Archbishop, an Armenian Rite Archbishop, and a Latin Rite Archbishop. At times even the Pope of Rome has resided beyond the territorial limits of Rome, yet his jurisdiction as bishop of Rome and patriarch of the West was in noway curtailed, much less did it cease. Why does the Holy See now call upon the out-dated principle of territoriality to restrict the head of the Ukrainian Catholic Church in his efforts to exercise jurisdiction over Ukrainian Catholics wherever they may reside? Is it in order to find a loophole to justify the policy of rapprochement with the Soviet Union conducted by Archbishop Agostino Casaroli and Jan Cardinal Willebrands? Should the Russian and Greek Orthodox Churches enter into communion with Rome would their patriarchs have to ask the Vatican for permission to exercise jurisdiction over their faithful beyond their territorial limits? Does the out-of-date territorial limitation on the jurisdiction of patriarchs (and major-archbishops) provide Vatican with justification for the betrayal of the Ukrainian Church? We have no objections to a Vatican-Moscow dialogue but we vehemently protest the policy of making the Ukrainian Catholic Church the pawn in the pursuit of this policy.

2. The Decree on the Eastern Catholic Churches stipulates that:

a) The churches of the East are “in duty bound to rule themselves, each in accordance with its own established disciplines” (#5).

b) If “they have fallen short owing to contingencies of times and persons, they should take steps to return to their ancestral traditions” (#6).

c) “The rights and privileges in question are those obtained in the time of union between East and West; though they should be adapted somewhat to modern conditions” (#9).

We, therefore, affirm that a sobor or a synod of our bishops has the right to draw up a constitution for our Church. Each patriarch or major-archbishop rules his Church according to a constitution regulating his particular traditional form of synodal administration. Major-Archbishop Joseph Slipyj and his bishops not only have the right to meet in sobor or synod and adopt a constitution for the Ukrainian Church but they are in duty bound to do so. They have equal responsibility to revise an ancient constitution.

3. We reject the Romanizing notion of an episcopal “consultation” for “improving the structure of their present episcopal conference.” Not only is this suggestion made on a false premise but it is a violation of the principle of catholicity within the Church. From the June 20, 1972 issue of Visty z Rymu (p. 8), we know that Major Archbishop Joseph Slipyj informed Vatican officials that such a conference does not exist in our Church, that in the Ukrainian Catholic Church there exists only a sobor or synod under the chairmanship of the major-archbishop.

National conferences of bishops were designed as a part of the western patriarchate. To impose such a conference on Ukrainian bishops would be to introduce a gross and inappropriate Latinism into our Church. It would be a violation of Article 6 of the Decree on the Eastern Catholic Churches. It would be contrary to the wishes of Your Holiness and of 2,600 bishops who accepted this decree at Vatican Council II.

4. We vigorously protest against Cardinal Villot’s warning to our bishops to meet “with due respect to the dogmatic postulates of the Catholic Church.” On what basis was such a precautionary directive given? When have Ukrainian Catholic bishops voiced opposition to the Holy See in any dogmatic matters? What people at any time in the history of the Universal Church have suffered more martyrdom for the principles of catholicity and loyalty to the First See of Christendom than have the Ukrainians? What church prelate of the contemporary era has suffered as much as has Major-Archbishop Joseph Slipyj for loyalty to the Holy See? How can anyone entertain the notion of a possibility of a challenge to dogmatic postulates from this fortress of loyalty?

5. We protest against the Cardinal Secretary of State’s directive to our bishops to deliberate “in harmony with the work entrusted to the new Commission for Drafting the Code of Eastern Law.” Have the members of this Commission been appointed with consideration for the interests of each Particular Church? If so, why has Major-Archbishop Joseph Slipyj, the head of the Ukrainian Church, not been named a member of this Commission? Does such procedure by the Vatican breed confidence in the effective operation of this Commission? What is the task of this small Commission? Certainly it cannot be to reinterpret the Decree on the Eastern Catholic Churches. Why, then, is it necessary for Cardinal Villot to direct our bishops, as he did, when these bishops are acting in accordance with decrees passed at Vatican Council II?

6. We vigorously protest against the manner in which Cardinal Villot transmitted his letter to the Ukrainian bishops. By sending it through the apostolic delegate or nuncio of the country in which the individual bishops reside, he completely ignored our Major-Archbishop as the channel of communication between the Holy See and our hierarchy. We possess our own canonical intermediary between the Holy See and our episcopate. We do not recognize the apostolic delegate or nuncio as superseding the head of our Particular Church, whose rights have been acquired through tradition and canon law and confirmed by numerous ecumenical councils. The manner in which Cardinal Villot’s letter was transmitted is indicative of Vatican efforts to divide the unity which exists among the Ukrainian bishops throughout the world, place them directly under the jurisdiction of the apostolic delegates of the various countries in which the bishops reside, and thus fragment the Ukrainian Catholic Church. This policy is clearly revealed in Bulletin No. 281 issued on November 4, 1972, by the Vatican Press Bureau which states that:

Even though in the Ukrainian Catholic Church there are groups of dioceses united under a supra-episcopal jurisdiction in the form of a Metropolia, an ecclesiastical authority does not exist to which jurisdiction the bishops as a total entity are subjected in union with the Roman Pontiff.

This conclusion, based on statements made by Vatican officials, is substantiated by Vatican procedure:

a) In the United States the Vatican crowned its policy of dismemberment of our Particular Church on February 21, 1969, with the creation of the Byzantine Rite Archeparchy of Munhall for the faithful described as “Byzantine Ruthenian Rite Catholics.” The ancestors of the faithful for whom this archdiocese was created constituted an integral part of the Particular Church formerly headed by Metropolitan Andrij Sheptytsky and now by Major-Archbishop Slipyj. (It was, after all. Metropolitan Sheptytsky who sent — on his own patriarchal authority — priests and administrators of his rite to administer to these Christians!) They migrated to the United States from parts of Ukraine under various political occupations bringing with them different terminology to describe the same national origin. This at times resulted in confusion as to national origin but there was never any doubt that whether they called themselves “Ruthenians” or “Ukrainians” they constituted the same Particular Church. (This was recognized by the Holy See, Bulla seu Litterae Apostolicae: “Ea semper fuit Apostolicae Sedisi” June 14,1907.) By dividing this faithful of this Church on the same territory into two administrative supra-episcopal units, the Vatican created an anomaly contrary to all canon law — both Eastern and Western.

b) The eparchy of Krizevci is not listed in the Annuario Pontificio as a part of the Ukrainian Catholic Church. Archbishop Gabriel Bukatko is not listed as archbishop of the Ukrainian Catholic Church in Yugoslavia but as the Apostolic Administrator of all Catholics in the Yugoslavian Banat.

c) The city of Peremyshl is an ancient eparchial seat of Ukrainian Catholic bishops. Bishop Josaphat Kocylovsky, the last bishop to occupy this seat, was arrested after the second Soviet invasion of this territory and tortured to death in prison. His Auxiliary,

Bishop Hryhorij Lakota, was also arested. He died in Soviet exile. Today, no Ukrainian Catholic bishop occupies this seat. The Ukrainian Catholics residing in present-day Poland do not even have an Apostolic Administrator of their own — they are under Latin Rite jurisdiction.

d) In Czechoslovakia Bishop Vasyl Норко has been denied jurisdiction over the eparchy of Pryashiv (Presov) of which he had been Auxiliary Bishop before his imprisonment by Communist regime. Upon Bishop Норkо’s release, jurisdiction over this diocese was given to Msgr. John Hirka.

e) In the spring of 1972, the Ukrainian Catholic Exarchate in Brazil was raised to an Eparchy but was made a suffragan see of the Latin Rite Archdiocese of Curitiba. Thus, another attempt was made to amputate an integral part of the Ukrainian Catholic Church from the body of this Particular Church.

f) In Ukraine, where, in the words of Major-Archbishop Joseph Slipyj, Ukrainian Catholics have already “sacrificed rivers of blood and mountains of bodies because of their loyalty to the Holy See” and continue to suffer to this day these faithful worshipping in modern catacombs are demoralized by the failure of the Holy See to defend their rights. When Metropolitan Pimen of Krutitsy and Kolomna was installed as Patriarch of Moscow, he publicly rejoiced that It was the 25th anniversary of the liquidation of the Union of Brest. Jan Cardinal Willebrands and Father John Long, S.J., who understands Russian very well, were in the Soviet Union at that time. During their sojourn not only did they make no protest against Metropolitan Pimen’s statement but they also failed to do so upon their return to the Vatican. Similarly, not a single word of protest appeared in the Vatican press against the heinous crime perpetrated in March of 1946 at which the Ukrainian Catholic Church was declared nonexistent in Ukraine — the act which 25 years later caused so much joy to the newly installed Patriarch of Moscow.

Where is the defense of the faithful of the Ukrainian Catholic Church whom Pope Pius XII so often exhorted to heroic martyrdom behind the Iron Curtain? These same People of God now see that their very survival is causing embarrassment to high curial officials engaged in Vatican-Moscow politics. Justice has been sacrificed for political expediency. Where, today, is the pastor of the Universal Church who, as we are taught by the Holy Gospel, should be ready to lay down his life for his flock?

The present Vatican policy toward the Ukrainian Catholic Church is tantamount to religious genocide. It may well accomplish what religious persecution in Soviet Ukraine and in the other Communist countries now occupying Ukrainian territory has failed to achieve — the destruction of this Church. The Ukrainian Catholic Church stands before the world as a test case to Orthodox, Anglicans, and all other Christians as to whether the Roman Church truly believes in collegial, self-governing forms for Particular Churches united in faith with the supreme Pontiff in Rome.

To date the prospects for a good example are not promising. Before the Communist revolution Ukrainians of the Orthodox faith constituted a majority of the population of Ukrainian territory. After the revolution they witnessed the destruction of the Ukrainian Orthodox Church, numbering forty million faithful, saw it forcibly incorporated into the Russian Orthodox Patriarchate. With the Communist occupation of western Ukrainian territories after the Second World War, the Ukrainian Orthodox saw the same faith befall the Ukrainian Catholic Church. In the post-Vatican II age of ecumenism, the Ukrainian Orthodox residing beyond the territorial limits of Ukraine watch for Vatican defense of the rights of the Ukrainian Church on its native territory. Not only do they see no such effort there but rather they see the negotiations of certain high Vatican officials abrogating the rights of the Ukrainian Catholic Church which exists in the free world because of political expediency. They see this occurring concurrently with Vatican advances to Christians not in union with Rome in order to establish affiliation with the Supreme Pontiff with guarantees of administrative autonomy. It is not logical for them to wonder what the fate of their Church would be should it be politically inopportune at some future time for the Vatican to respect their rights?

That this is not a theoretical supposition is evident from one of the resolutions adopted at the Sobor of the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church held from October 13 through 17, 1972, in London. This Sobor, under the Chairmanship of Metropolitan Mstyslav Skrypnyk, in its resolutions expressed condolences to Ukrainian Catholics. Resolution No. 8 reads:

The Ukrainian Catholics who at present are painfully enduring the contemptuous attitude of Vatican policy makers toward their efforts to preserve the traditional forms of their Particular Church, our Sobor expresses deep sympathy. We sincerely hope that you will survive the troublesome era brought about by the close cooperation of the Vatican and the atheistic Kremlin — both indifferent to the needs of Ukrainian Catholics. (Ukrainian Orthodox Word, South Bound Brook, NJ., Vol. XXIII, No. 12, December 1972, p. 4.)

Suffering has sharpened the vision of Ukrainian Catholics. It has given our People of God the clarity of vision to discern what is self-seeking from what builds up the Body of Christ. We, Ukrainian Catholic layment and women, write this letter in the hope that Your Holiness will effect what the Holy Spirit so clearly formulated during the Second Vatican Ecumenical Council in regard to the administrative self-government of all Eastern Catholic Churches — the Ukrainian Catholic Church among them. If the Holy See continues to negate the rights of all Eastern Catholic Churches whenever ecclesiastical or political expediency requires, the Ukrainian Church, together with all Eastern Catholic Churches, will become a classic example of the credibility gap between Vatican promises and curial procedures. In that case Vatican policy makers could well become the laughing stock of the modern ecumenical era. The good of the Universal Church would hardly be served by such a development.

Your Holiness, at a special audience granted the Ukrainian delegation on Thursday, February 25, 1965, at which Major-Archbishop Joseph Slipyj was installed as Cardinal, you said:

By elevating a Ukrainian Metropolitan to the dignity of cardinal, We wished to attest to the Church and to the whole world that his sufferings, his steadfastness in the profession of Christ’s faith, and his heroism are priceless treasures of the entire Universal Church, and belong to the history of ages.

You, my Ukrainian sons, are scattered throughout the world, but We are well aware how staunchly you preserve your traditions, and the special care with which you endeavor to keep your beautiful rite, your language, your culture. By this elevation of your Metropolitan in the eyes of the Church and the world We wished to give you an authoritative leader on whom you can rely, and whom you can trust implicitly…We wish to say that by elevating your great Metropolitan to the dignity of cardinal, We hope to give you, Ukrainians, a high spokesman for your unity, to establish a strong center for your religious and national life… And We would like to share with you one more consideration. By placing a heroic Ukrainian Metropolitan and the Ukrainian people before the attention of the Catholic Church and the whole world. We wish to revive great hopes among the Ukrainian people. Continue your struggle! Lift up your hearts, my dear Ukrainian sons. Work, pray, rely on God. May the Lord bless your efforts, fulfill your hopes and your dreams.

Your Holiness, we have taken these words to heart. We have rallied around the efforts of our hierarchy, under the leadership of our Major-Archbishop, to obtain recognition of patriarchal status for the Ukrainian Church. We are rebuffed at every turn. Will the words of Your Holiness — giving us encouragement and hope for the future of our Church — become high-sounding rhetoric to lull us into an acquiescence of the abrogation of the rights guaranteed to our Particular Church? If so, what will become of the dignity and credibility of the Holy See?

May God grant Your Holiness the strength to withstand the influence of those advisers who, in considering the problems of the Ukrainian Catholic Church, have fallen under impact of the spokesmen for the Communist line. They categorize the Ukrainian efforts to establish a synodal administration for the Ukrainian Church as a spearhead of a “nationalistic separatist movement.” This tendency is clearly reflected in the memorandum by rector of the Russicum, Father Paul Mailleus, S.J., entitled, “Quelques considerations sur la question ucrainienne,” a copy of which is enclosed. It portrays the attitude governing the action of a number of the highest ranking curial officials. Such an interpretation is devoid of considerations of justice, ecumenism, and humanism. The motivation behind our efforts to establish a synodal form of administration for our Church is strictly religious. These efforts are a defense of the rights of all Eastern Catholic Churches.

Since 1965, we have sent Your Holiness countless letters, cables, and memoranda signed by thousands of faithful of the Ukrainian Catholic Church. They have not only remained unanswered but they have not been granted the courtesy of acknowledgment by the Holy See. We cannot believe that Your holiness chose to ignore our letters. We are convinced that they have been withheld from Your Holiness by the curial bureaucracy. We hope that this letter will reach Your Holiness and that we shall receive a response.

May Your Holiness be blessed with the inspiration for the solution of the pressing problems which are so painful to Ukrainians Catholics. May we soon learn that Your Holiness has given His blessing to the erection of a patriarchal status for the Ukrainian Church. Such a just solution is a fundamental factor in the future development of the entire Universal Church.

We pray for the health of Your Holiness and the success of Your Pontificate.

In deep concern we remain in Christ.

Myroslas Nawrockyj, President
Leonid Biidnytsky, Secretary
Eva Piddubcheshen Chairman, Public Affairs

cc: Major-Archbishop Joseph Slipyj Enc.

The quest fo our rights

Ever since His Beatitude Major Archbishop Cardinal Joseph Slipyj revitalized the historic quest for a patriarchate in the Ukrainian Catholic Church, Ukrainian Catholic faithful, both individuals and organizations, have sent countless petitions to the Holy Father with the request to grant their Church a patriarchal structure. Over the past eight years thousands of such petitions (letters, cards, and telegrams) have been poured into the Vatican in the attempt to stir the conscience of the Roman Pontiff and the Vatican policy makers. If one were to collect a representative sample of the messages sent (to collect them all would be quite impossible at this stage), and arrange them in a chronological order, one would probably be able to trace a certain development in them in regard to both style and content. Whereas the early messages were petitions in the true sense of the word, i.e. expressions of sincere filial devotions to the Holy Father intermingled with pleas to grant their Church a patriarchal structure as an act of special papal grace, the recent letters display a more mature and compelling (not to say militant) tone by demanding something that the faithful consider rightfully theirs. This development shows a growing awareness among Ukrainians everywhere of their rights as members of a particular church in Union with the Holy See as well as their increasing distrust to Vatican bureaucracy. Many of them feel that the Vatican is only too willing to sacrifice them and their Church for the sake of political expedience.

One might argue of course, that the thousands of letters sent to the Vatican have achieved nothing, and that the Curia is as adamant as ever when it comes to granting the Ukrainians their historic rights. Upon closer scrutiny, however, such an argument appears to be quite fallacious. To be sure, one cannot point to any specific change in the present Vatican policy toward the Ukrainian Catholic Church and assert that it has been brought about by the petitions. On the other hand, one cannot deny the moral impact of the messages, especially of those that have been released to the press. This is patriculalry true of the letter signed by several thousand Ukrainian Catholics in Australia (See Za Patriarchat….) and sent to Pope Paul VI at the occasion of the Fortieth Eucharistic Congress held in Melbourne during February of 1973. The Australian press commented widely on the letter and as a result pilgrims from all over the world once more became aware of the plight of the Ukrainian Catholic Church.

The most recent letter to the Pontiff, which is reprinted below, is an eloquent testimony of the fact that the Ukrainian laymen (particularly the Society for the Patriarchal System) have matured and learned much during their years of struggle. As indicated in the second paragraph of the letter, the Ukrainians have become aware of the power of the press. This letter to the Holy Father was originally intended for publication in II Tempo, Italy’s most widely read newspaper. Only their sense of tact and the hope that a turning point in Vatican policies may be immanent, deterred them from going through with their plans. In reading the letter it becomes clear, that it is neither a petition nor a statement of protest. This letter is a carefully worded, scholarly document on the status of the Ukrainian Catholic Church. It is written with a great sense of tact and restraint, but it does not mince words. It is well documented, lucid in both style and content and it reveals, without undue emotion, the whole tragedy of the Ukrainian Catholic Church. The document contrasts favorably with the various directives issued by the Vatican. Recent Vatican documents display a frightening deterioration of protocol and diplomatic tact. Their language is rude and unpolished, and it does not reflect the elegance and style of what was formerly known as the best diplomatic corps in the world.

The present letter to Pope Paul VI is a comprehensive document on the Ukrainian Catholic Church today, and as such it is an indictment of the Roman Catholic Church.

The future historian will find this document a highly revealing source in his studies of the Catholic Church in the twentieth century.

Походження східних патріярхів, і їхнє відношення до влади Папи

17 червня 1972 року у Фордгемському університеті в Ню Йорку відбувся семінар на тему «Архиєпископські і патріярхальні автономії у Католицькій Церкві.» В семінарі брали участь доповідачі неукраїнці: отець Вільгельм де Вріс, німець, проф. Йоган Мадей, німець, отець Джордж Малоні, американець, та отець Алексіс Флоріді, італієць. Модератором був др. Томас Бирд, американець.

Матеріяли семінаря появились брошурою друком по-англійському накладом Фордгемського університету того ж таки 1972 року. Для українських читачів друкуватимемо в нашому журналі доповіді семінаря по-українському. Опісля ці матеріяли будуть зібрані і друкувані брошурою.

Першою із цієї серії друкуємо доповідь на тему «Походження східніх патріярхів і їхнє відношення до влади Папи (Римського)». Автор о. Вільгельм де Вріс.

Я буду говорити лиш про перше тисячоліття й тому питання про встановлення українського патріярхату не буде безпосереднім предметом моєї доповіді. Одначе історія першого тисячоліття є також основою у поясненні прав і привілеїв майбутнього українського патріярхату. Схід і Захід в церковних справах різняться між собою в багатьох аспектах.

Одною з тих різниць, що є найбільш очевидною, є те, що Захід як цілість є сцентралізований і з’єдинений. Схід зате має багато різних церков. Найбільш важливими і знаними із них є східні патріярхати Константинополя, Александрії, Антіохії і Єрусалиму.

Патріярхати не є божеською інституцією як теж не є вони апостольського походження. Встановлення їх вказує на потребу централізації на регіональній площині для кращого правління Церквою як цілістю.

Церква ніколи не була зложена з певної кількості ізольованих єпархій та з’єдинена лиш авторитетом єпископа Риму; фактично його авторитет у перших століттях був без особливого значення. Єпископи поодиноких єпархій були свідомі своєї спільної відповідальності за Церкву як цілість.

Ця свідомість призвела до скликання перших синодів на регіональній площині де лиш назрівала проблема, якої поодинокий єпископ не міг вирішити сам, але, яка вимагала узгідненої розв’язки для цілої території, щоб оминути непорозумінь між вірними. Перші такі Синоди були скликані в Малій Азії в роках 170 – 180 проти Монтаністів. Ці Синоди нап’ятнували Монтаністів єретиками і в цей спосіб вони прислужилися до збереження миру в Церкві на даній території. Ми мусимо підчеркнути факт, що такі і їм подібні Синоди скликалися тоді, коли не існували ще церковні провінції чи патріярхати і коли ще не було канонічного права для регулювання таких Синодів.

Такі синоди, скликувані спорадично і без будь-якої системи, не могли дати Церкві даної території достатньої допомоги, особливо в її боротьбі з герезією. І тому, щоб дати Церкві таку допомогу і піддержку, назрівала потреба з’єдинення на чолі з начальним єпископом. Існування єретичних сект змусило Церкву до певної концентрації і об’єднання багатьох єпархій під авторитетом одного єпископа. Цих начальних єпископів стали називати патріярхами, а терени їхньої влади – патріярхатами.

Еволюцію в напрямі регіональної централізації ми знаходимо внутрі і назовні Римської імперії. Внутрі, на Сході, маємо вище згадані патріярхати. Назовні імперії ми маємо «Католікати» у Персії і Вірменії. Титул «патріарх» і «католикос» є синонімом.

Слід підчеркнути факт, що встановлення патріярхатів виникали з низів. Вони не були основані на підставі декретів з гори, напримір, декрету екуменічного собору, чи декрету Папи. Початків патріярхатів треба дошукуватися в давніх традиціях і звичаях які опісля були потверджені соборами і визнані папою. Папа не надавав прав патріярхам. Їхній авторитет не був привілеєм від Риму, але був признаний єпископами які підлягали його владі. Ці єпископи зрікалися частини своїх прав у користь патріярха, щоб осягнути кращу адміністрацію Церкви. Це було б фальшуванням історії, коли б пояснювати владу патріярхів як привілей Гарантований Римом, начебто Папа зрікся її (влади) в користь патріярхів. Ми мусимо уникати анахронізму в думанні, що теперішня централізація церкви існувала вже тоді, коли формувалися патріярхати.

Тут слід пояснити початки звичаїв, що створили права головного єпископа володіти територією даної Церкви. Треба відзначити, що ця адміністрація ніколи не була абсолютною чи автократичною, але завжди синодальною, що її виконував патріярх при співпраці його братів-єпископів, які підлягали його владі.

Багато різних чинників вплинуло на створення звичаю, що єпископи деяких міст постепенно здобули право володіти цілою територією Церкви. Була спроба пояснити цю еволюцію одним принципом, але практично виникло дві односторонні теорії: Перша теорія дошукувалася причин встановлення патріярхальних прав у апостольських основах Церкви св. Петра чи других апостолів. Друга теорія вважала, що політична структура міста-держави децидуючим фактором у встановленні патріярхатів. Якщо розглянути окремо обі ці теорії, то жодна з них не розв’язує проблеми.

Друга теорія, що покликувалася на політичний принцип, була отверто проголошена у славнім 28 декреті Халькедонського Собору (451). Він визнав привілеї Константинополя рівнорядними Старому Римові, тому, що Константинопіль, будучи осідком імператора і сенату – став Новим Римом. Папа Лев Великий здецидовано відкинув цей політичний принцип в його листах до імператора Константинополя Маркіяна та архиєпископа Анатолія. Відкидаючи політичний принцип Папа Лев твердив, що причин авторитету церковного престолу треба дошукуватися в основах Церкви св. Петра. В остаточній аналізі безрезультатна дискусія над 28 декретом не могла пояснити дуже скомплікованої історичної дійсності походження початків патріярхатів.

В першу чергу я хотів би вияснити в загальному суть цих двох принципів, тобто принципу Петрової чи апостольської основи, і політичного принципу. Опісля спробую відповісти на проблеми початків кожного патріярхату та пояснити на якому принципі вони були засновані.

Зв’язок єпископської столиці з особою апостола давав йому певний моральний авторитет в доктринальних справах. У своїх полеміках проти герезії гностиків Тертуліян і Іриней зверталися до єпископських столиць де колись проповідали апостоли або де вони встановляли перших єпископів. Ці столиці прийняли віру від апостолів і повинні були зберігати її непорочною. Ці церкви, що обстоювали своє апостольське походження Тертуліян називав «апостольськими Церквами». Він зачислив до таких церков Церкви Коринту, Філіппі, Єфезії та можливо Рим. Іриней твердив, що він може вичислити цілий ряд єпископатів в багатьох містах, що їх перших єпископів встановили апостоли. Як примір він дав єпископську столицю в Римі, основану св. Петром і Павлом. До них додав ще Смирну і Єфезію. Відношення цих церков до особи апостола давало їм особливий моральний авторитет, яким вона користувалася в дуже практичний спосіб: до них надсилали питання, а вони давали відповіді й поради. В цей спосіб витворилася певна залежність деяких церков у відношенні до цих апостольських столиць. Що більше, взаємини з апостольською столицею вважалися взаєминами із Вселенською Церквою. Це практикувалося особливо, (хоч і не виключно), коли йдеться про відношення з Римом.

Ми знаємо випадки де єпископи апостольських церков виразно покликалися на традицію, яку передав їм апостол. Діонізій з Коринту, наприклад, в листі до Папи Сотера в Римі (166-175) обороняв свою власну апостольську традицію навіть проти Риму. Подібний випадок знаходимо у відповіді Полікрата з Єфезії Віктореві в Римі (189-199) в справі Воскресіння.

Але, на ділі, апостольський принцип одинокий не може пояснити початків постання патріярхатів. Багато церков виразно апостольського походження ніколи не стали патріярхатами. І навпаки не всі Церкви, які стали патріярхатами, мають виразну апостольську основу. Тому ми мусимо розглянути питання політичного чинника та його вплив на встановлення патріярхатів мимо того, що його рішучо відкинув Рим.

Великі міста, які відігравали велику ролю в Римській імперії і стали столицями провінцій, (а пізніше після реформи Діоклетія часом і цивільними єпархіями) – були із тих самих причин важливими і для Церкви. Очевидно були вони центром життя визначеної території з приводу своєї величини і численного населення. Зовсім природньо – Церква старалася поширити свої вчення з цих великих центрів, що мали найкращі можливості комунікації. Апостол Павло вибрав великі міста – Тесальоніку, Коринт і Єфезію центрами своєї апостольської діяльности. Св. Петро вибрав Рим своєю столицею, тому, що це була столиця імперії. Постепенно цивільні столиці ставали також церковними одиницями.

Пристосування церковної організації до цивільної влади була завершеним фактом ще перед тим, заки Собор в Ніцеї дав на це свою офіційну згоду. Четвертий канон ніцейського Собору дав єпископам провінційних столиць певні права у відношенні затвердження єпископів їхніх провінцій. В цей спосіб екуменічний собор офіційно визнав політичний принцип. Принцип, що його проголосив 28 канон в Халькедонії не був нововведений. Зовсім певно, грецькі отці собору не базували позицій Константинополя на сумнівних засадах. Інші канони окремих Синодів теж вже санкціонували політичний принцип: послужити приміром можуть девятий канон Антіохійського Собору в 341 p., та канон шостий Собору в Сардиці 343 р. Третій канон Константинопольського Собору ,1381 р.) пристосував тепер до найвищого рівня те, що вже було принятим звичаєм на нижчих рівнях. Те саме мусимо сказати і про 28 Халькедонський Канон. Сильна опозиція Папи Лева Великого проти цього канону вказує на певне незнання канонічної процедури, як теж і історії. Таке трапляється і Папам.

На Заході підвищення політичного рівня міста самозрозуміло означало підвищення церковного становища його єпископа. І коли міста Міляно, а опісля Равенна, стали столицями імператора, їх єпископи автоматично занимали вищі становища. Клясичним прикладом дії політичного принципу може послужити Картаґіна. Її Церква не мала апостольської основи а всеж таки за часів св. Кипріяна вона стала церковним центром Африки тільки тому, що Картаґіна була цивільною столицею Африки. Підчеркуючи цей факт я не тверджу, що політична позиція міста дала його єпископові право первоієрарха. Однак політична позиція міста була причиною до створення звичаю, що єпископ користувався цим першенством і в остаточному висліді створилося право до цього першенства.

Ми мусимо признати, що обидва чинники, політичний і апостольський, мають на свою користь давну традицію і не є нововведена мимо опозиції папи Лева Великого. Тепер було б корисно перевірити в якій мірі апостольський і політичний принципи заважили на розвитку східних патріярхатів.

На початку третього століття церква Александрії виринає у повному історичному світлі. 231 р. єпископ Александрії Димітрій (190-233) скликав синоди єпископів і священиків в справі Оріґена. Його наслідник Геракляс усунув єпископа Аммонія з Тумісу та наставив на його місце іншого. Дионізій (з Александрії) втручався в справу герезії Собеліянізму в Киренайці. Ці єпископи Александрії використовували свій авторитет в цілому Єгипті так, начебто це було самозрозумілою формою їхнього володіння, при чому вони не покликувалися на догматичну засаду Петрової церкви Александрії, якої основником начебто був Марко, учень Петра. Перший раз ми знаходимо заяву в цій справі в «Історії Церкви» Євсебія на початку четвертого століття. Але навіть тоді, Євсебій не був зовсім певний у своєму твердженні. Він писав: «кажуть, що Марко був першим проповідником євангелії в Єгипті, яке він написав». Діоскор (449) був першим єпископом в Александрії, що покликався на апостольське походження його церкви. Атаназій і Кирило мабуть нічого не знали про це твердження. Здавалобся, наче б переказ про Петрову основу церкви Александрії вигадано для того щоб оправдати дійсний розвиток, що базувався на політичному становищі Александрії як цивільної столиці Єгипту і яка в свою чергу сприяла церковній централізації. Усі дороги збігалися в Александрії. Тому це було зовсім зрозуміло чому це місто стало церковним центром Єгипту. Так, у випадку Александрії політичний принцип відігравав більшу ролю як апостольський.

Зовсім іншого порядку є положення Антіохії. У Святому Письмі зовсім виразно сказано про те, що Петро перебував у Антіохії. Одначе не є зовсім певний факт, що він був єпископом чи основником Церкви Антіохії. Павло Ґехтер каже, що Петро жив декілька місяців в Антіохії перед 55 p., але це була лиш його зупинка на шляху до Риму. Робити висновок із того факту, (що Петро коротко зупинився у Антіохії), такий, щоб приписувати цій столиці повне право до першенства чи привілею патріярхату, було б мало доказаним. В листах св. Ігнатія, який був єпископом Антіохії декілька десятиліть після перебування Петра в Атіохії, не находимо ні одного натяку на те, начебто він уважав себе наслідником Петра. Першим християнським автором, що вважав Петра єпископом Антіохії, був Фіґен. В своїй шостій проповіді про євангелію Луки він писав, що Ігнатій був другим єпископом після Петра. Домній був першим єпископом Антіохії що покликуючися на факт перебування Петра в Антіохії і виводив з цього твердження певні права. В листі до Флявіяна у Константинополі 499 р. він скаржився, що Діоскор (з Александрії) старався порядкувати в Антіохії тому, що його престіл (в Александрії) був заснований Марком, учнем Св. Петра. Домній підчеркав право Антіохії на вищу позицію від Александрії тому, що вчитель Марка – Петро, жив у тому місті. В дійсності права Антіохії формувалися дуже поволи в порівнанні з Александрією. Ми не маємо доказу на те, що у формуванні цих прав здогадне відношення до Петра мало децидуючий вплив. Здається, що сам факт, що Антіохія була столицею політичної адміністрації Орієну (до якої належали теж Сицилія, Сирія і Палестина) мали більше значення. Першим автором, що говорив про політичну адміністрацію Орієну як територію, що належала Антіохії, був Єремія. Наведений тут матеріял виявляє слабість теорії про три Петрові столиці. Ця обдумана теорія була створена Римом як зброя проти Константинополя, який очевидно не міг покликатися на Петрову чи хоч би на апостольську основу своєї столиці. Ця теорія з’являється перший раз на Римському Синоді 382 р. Вона була зовсім виразною відповіддю на 3-ий канон Собору Константинополя 381 p., який приписував повагу першенства Новому Римові, безпосередньо по Старому Римові. Вкінці, початки Єрусалимського патріярхату показують нам, з одної сторони, як мало важним був апостольський принцип у перших століттях, а з другої сторони, показують його силу у п’ятому столітті. Це місто, яке могло чванитися неоспорюваною апостольською чи навіть Петровою основою визнано столицею патріярхату – все ще без назви – щойно в 451 р. на Соборі в Халькедонії.

Собор у Ніцеї 325 p., який у своєму славному 6-ому каноні признав базовані на звичаях Александрії і Антіохії привілеї Єрусалимові, то знову у своєму 7-му каноні приписав йому лиш першенство почесті, обстоюючи права митрополита Цезарія, якого владі мав підлягати єпископ Єрусалиму. Причиною до того, що Єрусалим не міг швидко розвинутися до становища патріярхату був факт, що Святе Місто було двічі зруйноване і не мало політичного значення. Таке місто не могло бути осідком патріяршого престолу мимо того, що його основа була без сумніву Петрова.

В четвертому, а особливо у п’ятому столітті апостольський принцип був більше діючий і здобув універсальне значення. На Халкедонському Соборі єпископ Ювеналь здобув визнання незалежности його престолу від Антіохії і визначення виразно окресленої території величиною трьох цивільних провінцій Палестини. Підставою на якій він оперся – була апостольська основа його столиці, якої першим єпископом був св. Яків. Якщо йдеться про Константинопіль, то зовсім очевидно, що політичне становище міста, що було Новим Римом, причинилося до створення там патріярхату. Але важливість апостольського принципу створила бажання дошукатися апостольської основи теж і для Константинополя. Важливим є те, що Отці Халькедону після Собору у своєму листі до папи Лева просили, щоб проміння апостольської слави Старого Риму освітили Новий. Це означало б, що Константинопіль, Новий Рим, був так сильно з’єдинений зі Старим Римом, що силою цього факту став апостольським. Папа Лев категорично відкинув цю аргументацію.

Рим не признавав законодавства Халькедонії відносно патріярхатів, але визнав патріярхати Александрії і Антіохії базовані на основі їхніх старинних звичаїв, як теж і канонів Ніцеї. Папи ніколи не претендували на їхнє право надавати привілеї чи права патріярхам Александрії чи Антіохії. Папа Лев Великий, напримір, у своєму листі від 9 січня 454 р. до єпископа Юліяна говорив про привілеї Церкви Александрії. Він усіма силами старався обстоювати думку, щоб єпископ Александрії Протерій зберігав привілеї своєї столиці наслідуючи примір старинних Отців, згідно з непорушними декретами канонів. І якщо коли-небудь папи виразніше покликувалися на канони, що були основою патріярхальних прав Александрії чи Антіохії, то тоді вони цитували канони Ніцеї. Іноцент І, напримір, покликувався на них в листі до єпископа Александра (у Антіохії), 415 р. для цього, щоб доказати що він має право висвячувати митрополитів на його території, як теж переводити вибір єпископів. Іноцент не наділяв правами єпископа Антіохії, але дошукувався їх у тому, що вже було вирішене на Соборі, який, як він сказав, «вияснює волю усіх єпископів світу». В свою чергу, як я вже згадав, Собор Ніцеї покликався на старинний звичай, заснований на праві давності.

Лев І в листі до імператора Маркіяна (22 травня 452 р.) виразно підчеркував «Привілеї Церкви, що їх встановили канони Отців та визначили декрети Собору в Ніцеї, не можуть бути безцілево скасовані, або змінені, ради бажання внести новинку».

Папи здавали собі справу з того, що права патріярхів мають свою основу в прадавніх звичаях, що їх опісля освячували канони Соборів. Вони ніколи не твердили, начебто позицію першенства вони дарували патріярхам Александрії чи Антіохії, як привілей і бажання ділити з ними свою владу. І якщо взяти це під увагу, то визнавання папами влади патріярха у першому тисячолітті не було рівнозначним з призначенням їх на це становище.

Про вибір патріярха повідомляли Рим, як теж і других патріярхів Сходу. Звичай цей мав теж і закріпити ідею про необхідність визнавання важливих вимог помісних Церков Вселенською Церквою, а особливо найвищим єпископом в Римі. (Я не буду розглядати тут дуже складного питання, в який спосіб Схід визнавав права єпископа Риму, як голови Вселенської Церкви).

Нововибрані патріярхи мусіли молитовно включитися у спільноту зі своїми братами. В тій цілі, висилали «синодальні листи» до других патріярхів. У відповідь на них папи висловлювали свою радість з приводу вибору, поздоровляли та погоджувалися на злуку. Оказійно, та ніяк не завжди, у відповіді папи був натяк на формальне потвердження.

Патріярхи входили в спільноту з Римом, коли Рим принимав їх синодальні листи. Інші єпископи були в злуці з Римом (і тим самим із Вселенською Церквою через своїх патріярхів. В очах Риму, головна функція колегії патріярхів полягала в тому, щоб злучити всіх єпископів у спільноті з центром Церкви.

Рим визнавав важливість влади патріярхів принимаючи участь в екуменічних синодах. Николай І в листі до імператора Михайла в 865 р. порівнював Собор у Ніцеї зі синодом, на якому усунули патріярха Ігнатія. У цьому твердженні є дещо анахронізму, бо коли Соборами в Ніцеї керували патріярхи, то на синоді, що усунув Ігнатія, не брав участи ні один патріярх. У зв’язку з контроверсією «Трьох Розділів» папа Пелагій І (556-561) признавав апостольським престолам, (зауважте множину), тобто Римові, Александрії і Антіохії – право вирішення сумнівів про значення загальних соборових рішень.

Немає сумніву, що єпископ Риму уважав себе головою Колегії патріярхів, а других патріярхів за підлеглих його владі. Маємо приклад на те. Папа Целестій І проголосив усунення Нестора на римському синоді, та наказав Кирилові з Александрії виконати це рішення.

На закінчення, ми мусимо визнати величезні різниці в розумінні значення влади патріярхів Римом у першому тисячолітті у порівнанні католицькими патріярхами другого тисячоліття. Я розглядав питання цеї різниці в моїй статті видрукованій в журналі «Один в Христі», вид. II 1966, стор. 130-142. Привернення прав і привілеїв патріярхам, що їх так врочисто приобіцяв II Ватиканський Собор (De Ecclesiis orientalibus catholicis n. 9) містить в собі величезне завдання, що під цю пору є ще в своєму зародку. І в цьому контексті слід розглядати питання Українського Патріярхату.

Лист до Святійшого Отця від Крайової Управи за Патріярхальний устрій Української Католицької Церкви

Дня 18 квітня 1973 року Крайова Управа Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦеркви вислала листа до Святійшого Отця Папи Павла VI. Лист має одинадцять сторінок машинопису по-італійському, і його підписали голова др. Мирослав Навроцький, секретар др. Леонід Рудницький і референт публікацій пані Ева Піддубчишин.

Тут передаємо провідні положення листа.

«Ми, українські миряни, просимо Вашу Святість приняти цей наш лист як наше намагання поставити життя і дію нашої Української Католицької Церкви на нові засади. Ми мали плян написати до Вашої Святости протестаційного листа проти повідомлення Кардинала Війо від вересня 1972 року, і навіть плянували опублікувати його в часописі «Іль Темпо» як відклик до сумління усього християнського світу з причин кривди нашій Церкві і невдоволення. Одначе ми того не зробили, бо почули про Архипастирські Благословення Вашої Святости для нашого Блаженнішого Верховного Архиєпископа з нагоди його поїздки на Євхаристійний Конгрес до Мельборн. Ми сприйняли Благословення Вашої Святости як зворотню точку у відношенні Ватикану до нашої Церкви, але наша радість і надія на зміну були жорстоко зруйновані другим листом Секретаря Стану від 22 січня 1973 року, що у машиновій відбитці був висланий усім нашим єпископам за посередництвом нунціїв чи делегатів у поодиноких країнах.

Ваша Святосте! Ми протестуємо проти вмішування Ватиканської бюрократії у внутрішні справи нашої Церкви і проти намагань Кардинала Війо залякувати наших єпископів. Ми заявляємо, що ми готові продовжувати боротьбу за відновлення прав нашої Церкви і стояти в обороні гідности і достойности нашого Первоієрарха. Ми апелюємо до Вашої Святости дозволити, щоб християнська справедливість взяла верх над політикою і бюрократією».

В дальшому тексті листа оспорюється правильність заперечення можливости схвалення патріяршої конституції для УКЦеркви і права на її самоуправу внутрі Вселенської Церкви – такими постулятами:

а. Постанови Берестейської Унії, (підписані Папою Климентом VIII), які нічо нового не давали, лиш підтверджували права Київо-Галицької Митрополії, які вона мала від початку свого існування.

б. Заклик Папи Урбана VIII від 1925 року щоб Київські Митрополити скликали собори що чотири роки.

в. Визнання Папою Пієм X патріярших прав Галицького Митрополита. (Творення нових єпархій, висвячування єпископів, скликання соборів).

г. «Клері Санктітаті», існуюче канонічне східне право, визнає Верховного Архиєпископа рівним з Патріярхом.

д. Проголошення Папою Павлом VI Митрополита Верховним Архиєпископом, рівнорядним з патріярхом.

е. Визнання в бюлетені Східньої Конгрегації від січня 1964 року, що традиційно князь Східньої Церкви, такої як Українська, є рівний патріярхові. Це було передруковане в офіціозі Ватикану «Оссерваторе Романо».

ж. Підтвердження Папою Павлом VI в листопаді 1964 року в декреті про Східні Католицькі Церкви Верховного Архиєпископа – рівного патріярхові.

Усе це ясно підтверджує, що існує тверда підстава для помісности і патріяршої самоуправи УКЦеркви, та що Блаженніший Кир Йосиф Сліпий має право скликати синоди й собори єпископів, та принимати конституцію церкви. Блаженнійший і єпископи УКЦеркви мають не тільки право, але й обов’язок зробити це.

Особливо гостро протестується в листі проти упімнення Кардиналом Війо наших єпископів, щоб вони шанували «догматичні постуляти Католицької Церкви». Немає ні одного доказу, що українські єпископи коли небудь опонували Апостольському Престолові в догматичних справах. Зате виявів льояльности до Риму є доволі. Протестується також проти директиви Кардинала Війо нашим єпископам, обговорювати справи «в гармонії з працею, повіреною новій Комісії для накреслення Східнього Церковного Права». Ця комісія створена в повній іґноранції Східніх Церков, а Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий не є навіть її членом. Дальший протест є проти дороги, якою Кардинал Війо комунікується з нашими єпископами: слід було це робити не через поодиноких делегатів а чи нунціїв окремих країн, а власне через Верховного Архиєпископа, який на це є. Така процедура підриває єдність церкви.

В листі доказами підтверджено намагання Ватикану розбити єдність УКЦеркви такими потягненнями:

а. Створення Мунгальської Митрополії із частини одної існуючої Греко-католицької Церкви в ЗСА.

б. Крижавецька єпархія й Архиєпископ Букатко в довіднику «Аннуаріо Понтіфічіо» не названі більше частиною УКЦеркви.

в. Українські вірні в стародавній Перемиській єпархії не мають свого власного єпископа. Вони піддані під владу латинників.

г. В Чехословаччині єпископові Василеві Гопкові відмовлено юрисдикції в Пряшівській єпархії, і передано її отцеві І. Гірці.

д. Весною 1972 року наш екзархат у Бразилії зроблено суфраґаном латинської митрополії.

е. В справі долі українців католиків в Україні Ватикан не займає голосу, як також він мовчить на використання большевиками в політичних цілях знищення УКЦеркви 25 років тому. Справедливістю пожертвовано тут для політичних користей. Голосу Архипастиря Вселенської Церкви також не тут було.

В кінці листа пригадується Святійшому Отцеві його слова при нагоді інсталяції Блаженнішого Кир Йосифа Кардиналом. Він обіцяв тоді, що Верховний Архиєпископ стане для усіх вірних українців твердим центром, навколо якого ми усі повинні об’єднатися. Коли ж вірні взяли собі це до серця й стали разом з Верховним Архиєпископом за помісність і патріярхат своєї Церкви – вони були Римом відкинені при кожній спробі. Якщо ж ми маємо прийняти обмеження прав нашої Церкви мовчанкою, то що тоді станеться з довір’ям до Апостольського Престолу?

Цей найновіший лист до Святішого Отця своєю формою і змістом являється твердим і солідно уарґументованим документом, якого постуляти будуть використані у дальшій праці Товариства в напрямі єдности і помісности Церкви.

Рубрики

Свіжий номер

Редактору-емериту часопису «Патріярхат» Миколі Галіву – 100 років!

Час ставати сильнішими

Патріархат УГКЦ

Пастирське послання

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку