Лекція була прочитана 22 січня 2013 року в приміщенні філософсько-богословського факультету Українського Католицького Університету
Боже Провидіння поставило наш народ і нашу Церкву в самому центрі простору, який культурно, цивілізаційно й політично відомий під назвою “Європа”. Століттями вторгалися в Європу через наші землі орди кочівників. Століттями наш народ і Церква стояли в обороні християнського Заходу, самі знемагаючи під ударами супротивників. Наша Церква переходила через періоди різноманітних чужинецьких владарювань, періоди переслідувань і більш-менш спокійні часи, коли вона могла розвиватися. Увесь цей історичний процес залишив свої відбитки на її обличчі й ідентичності. Але три компоненти, що творять її ідентичність, завжди залишалися присутніми в її житті: вірність Христові, вірність єдності Христової Церкви та вірність народові, серед якого вона звершує своє післанництво.
У нинішній час – після падіння комуністичних режимів на європейському континенті, коли народи, що стогнали під їхнім ярмом, повертають собі заретушовану або й втрачену ідентичність; коли постмодернізм почав поступово здавати свої деконструктивні позиції перед рухом європейських народів на захист власної ідентичності, – наш народ, принаймні його активна частина, став учасником цього загальноєвропейського руху повернення до свого автентичного коріння.
Цей рух чинить свій вплив і на нашу Церкву, пробуджуючи в ній інтерес до власної ідентичності. Часто ці пошуки ідентичності нагадують підліткове метання від одних крайнощів до інших, яке призводить до конфліктів із самим собою та оточенням. А оскільки ідентичність нашої Церкви сутнісно є і католицькою, і східною, то часто виникає спокуса вирішити це питання у стилі Олександра Македонського, розрубавши цей Гордіїв вузол на користь або католичності, або східності. Але таке “розрубування” не враховує реальної, живої ідентичності УГКЦ, яка вже існує.
Ця ідентичність глибоко закорінена в наших вірних, і хоч історія нанесла на неї свої нашарування, притемнивши її лик, вона є, вона жива і лише потребує нашого усвідомлення. Ідентичність нашої Церкви – неначе стара ікона, на яку з часом нашарувалися кіптява, пилюка, бруд, і то такою мірою, що ледве можна розпізнати якесь зображення, й важко встановити, чий саме лик вона являє: чи то св. Миколая, чи св. Василія Великого, чи Христа. І лише вміла, обережна робота реставратора здатна відкрити нам з-під нашарувань правдивий лик і явити його у первозданній красі.
Наші предки зустрілися з християнською Благовістю на самих початках місійної діяльності Церкви Христової. Тому вже Тертуліян міг писати, що холодні краї Скитії горять полум’ям Христової віри. Від самих початків існування Церкви зéмлі нашої Батьківщини щедро политі кров’ю мучеників за Христа: тут у Криму св. папа Климент І мученичою кров’ю засвідчив свою вірність Христові; тут і сарматські мученики, яких ґотський король Ґерманаріх дав убити за віру римську; тут і ісповідницьке свідчення св. папи Мартина І; тут і сонм мучеників та ісповідників, часто безіменних, чия кров стала насінням для нових християнських поколінь нашого народу.
У плавильному котлі історії на наших теренах змінювалися етноси й народи, кожен з яких залишив свій слід у культурі, ментальності й вірі нашого народу, витворивши тим самим унікальність нашої ментальності й нашої культури. Тому Церква, шукаючи шляхів поширення Христової віри в нашому народі, шукала і зрозумілих йому форм та способів. Адже від самих своїх початків Церква Христова, несучи Благовість воскреслого Христа різним народам у конкретному часі, конкретному просторі й конкретній культурі, набирала різних форм, видозмінюючи свої обряди, але залишаючись вірною Христовій науці, суті євангельської керигми.
Ці культурні та ментальні розбіжності часто ставали причиною непорозумінь, оскільки наша зранена первородним гріхом грішна людська природа радо шукає в інакшості “іншого” причину для самовиправдання і самовивищення. Для прикладу, вже в перших роках існування Церкви спалахнув конфлікт між “юдаїзантами” та “геленізаторами”, тобто між ревнителями юдейської старовини та прихильниками нових форм проповіді Євангелія, інкультурованої у пізньогеленістичну культуру Римської імперії першого століття по Христі (див. Ді. 15: 1–3). Цей конфлікт мав більше культурний характер, ніж світоглядний, – дійшло до зіткнення двох культур, двох цілком відмінних світів: старого, юдейського, виплеканого суворою вірністю Торі, та нового, що інкультурував Христову Благовість у геленську культуру.
Ревність і одних, і других могла призвести до розколу, до розпаду Церкви. Та молода, щойно сформована спільнота Христових послідовників відмінно з цим конфліктом упоралась (див. Ді. 15: 5–33). І саме вирішення цього конфлікту стало своєрідною іконою, на яку вартувало б орієнтуватися при вирішенні внутрішньоцерковних конфліктів і непорозумінь. Та, на превеликий жаль, не завжди і далеко не всі такі конфлікти вирішувались у подібний спосіб.
Протиріччя між великими центрами християнства – Римом і Царгородом, – які виникли через людські імперські амбіції, призвели в ХІ столітті до трагедії, що потрясла увесь християнський світ: відбувся розкол Церкви. Можна безконечно довго сперечатися про цей розкол: хто його ініціював, хто винен, коли сáме він відбувся насправді, – але він стався, і його трагічні наслідки дотепер відчувають усі християни. Відійшли в небуття імперські амбіції, коли християнство використовували у меркантильних земних інтересах, провокуючи роздори і підживлюючи їх; сформувалися нові держави, культури, нові осередки християнського життя, – але розкол між Римом і Царгородом, між католицтвом і православ’ям так і залишився трагічною реальністю християнства у ХХІ сторіччі.
Особливо болючих ран завдав цей розкол нашому народові й нашій Церкві, розділивши в результаті самé народне тіло на різні частини. Подолання його мало б стати для нас одним з головних імперативів. Для нас, українських греко-католиків, цей імператив звучить особливо гостро. Адже як християни візантійської літургійної родини ми є частиною християнського Сходу, а перебуваючи в єдності з Римським Апостольським Престолом і зберігаючи вірність наступникам св. апостола Петра, єпископам Риму, ми є частиною християнського Заходу. Ми належимо одночасно і християнському Сходові, і християнському Заходові. Ба більше, ми є і християнським Сходом і одночасно християнським Заходом. Тому розкол єдиної до цього Церкви Христової на Православну і Католицьку Церкви проходить через самé наше єство.
Коли візантійський Царгород і латинський Рим затіяли черговий раз сварку, яка породила розкол Церкви, нас – практично одного з наймолодших на той час християнських народів – ніхто не питав про нашу позицію. Кожна зі сторін лише намагалася заручитися підтримкою Києва у глобальному на той час протистоянні – давньої Візантійської імперії та молодої, щораз сильнішої Священної Римської імперії германців. І Візантія, і франки інструменталізували християнство у своїх корисливих політичних цілях. У запалі політично-ідеологічного протистояння двох наддержав тодішньої Європи християнство було важливим стратегічним складником державної ідеології як Царгороду, так і Аахену (тодішня столиця Священної Римської імперії германців). І в цьому протистоянні двох політичних велетнів тодішнього християнського світу християнські любов, єдність, братерство відійшли на другий, а то й на третій план. Перемога Заходу над Сходом чи Сходу над Заходом стала на той час головним мотивом християнських взаємовідносин. Усе це вже належить історії.
Та попри це наше сьогодення усе ще отруєне ядучими випарами християнського розбрату тисячолітньої давнини. За тисячу років, що минули з того часу, Римо-Католицька Церква навчилась обходитися без Православної, а Православна Церква – без Римо-Католицької: кожна з них живе своїм життям, не дуже потребуючи іншої. Але ми, греко-католики, завжди потребували й далі потребуємо як християнського Заходу, так і християнського Сходу, бо завжди відчували, ким ми є: і східними християнами, і католиками одночасно. Тому для нас розкол Церкви – це постійне усвідомлення болісного стану, коли брати-християни не перебувають у повній єдності між собою. Цей розкол проходить через наше серце. Тому в історії нашої Церкви спостерігаємо постійне змагання до єдності між розсвареними Церквами.
Коли 988 року християнство вкоренилося на наших теренах, Церква ще була єдиною. Київський володар Володимир Великий, хреститель Руси, активно обмінювався посольствами як з папським Римом, так і з візантійським Константинополем. Руська держава активно жила ідеєю єдності християнської ойкумени, до якої сама щойно увійшла як повноправний член.
Розкол 1054 року відбувся за нашою спиною, поза нашою волею і нашими бажаннями. Можна сказати більше: наша Церква довгий час його не приймала, старалася його не помічати. Володарі Русі: син Ярослава Мудрого Ізяслав-Дмитро І та його син Ярополк-Петро – уже після розколу отримали королівський титул з рук Папи Григорія VІІ. А короля Ярополка усі Церкви київської традиції почитають як блаженного. Навіть Російська Православна Церква шанує цього католицького короля, який після трагічного 1054 року перебував у єдності з Римським Апостольським Престолом.
Королі Галицько-Волинські, наслідники київських королів, також діяльно прагнули до єдності християнської ойкумени, усвідомлюючи належність нашого народу до єдиної християнської сім’ї європейських народів. До цього прагнула і наша Церква. Саме тому вона була присутньою на ІV Ліонському соборі, попереджаючи устами митрополита Петра про монгольську загрозу християнському світові. Вона запровадила свято Перенесення мощей св. Миколая Мирлікійського, так званого літнього Миколая, чого не має жодна Православна Церква, окрім тих, які виводять своє коріння з давньої Київської митрополії. Київський митрополит Ізидор на Флорентійському соборі став душею змагань до єдності між греками та латинянами. Наш митрополит Йосип 1500 року звертається до Папи Александра VІ з листом про єдність. Не зважаючи на те, що приватним життям цього Папи обурювалась уся Європа (зокрема, висміювали і Лютер, і згодом Ніцше), митрополит із повною довірою до Христових слів бачить у ньому того, хто звершує Петрове служіння для єдності Церкви Христової. Згодом, 1596 року, попри перешкоди з боку наших сусідів із заходу, сходу та півдня, змагання нашої Церкви до єдності втілились у Берестейську унію.
Але навіть це не змогло подолати розкол християнської ментальності, який уже стався на той час. Частина нашого народу, втягнена в орбіту політичних інтересів наших безпосередніх і не зовсім безпосередніх сусідів, перетворила це змагання до єдності на змагання політичне. І все ж, попри болючі рани, завдані однією і другою стороною, в нашій Церкві не зникало бажання шукати шляхів до єдності Церкви. Уже прямий винуватець кривавої розправи православного натовпу над св. Йосафатом Кунцевичем Мелетій Смотрицький, автор антикатолицького “Треносу”, після своєї доленосної подорожі колишнім християнським, а на той час уже мусульманським, Сходом виступає з проектом примирення Русі в єдиній святій соборній (католицькій) Церкві. Цей автор першої нашої граматики добре відчув реальні потреби нашого національного й церковного буття, тому приєднався до унійної частини Київської Церкви. Великі митрополити Вельямин Рутський та Петро Могила дуже серйозно провадили діалог, шукаючи шляхів до цієї єдності. І тільки козацька стихія, підбурена політичними ворогами нашого народу, завадила братам-християнам, з’єдиненим і нез’єдиненим з Римським Престолом, знайти порозуміння у лоні єдиної Київської Церкви.
Зусилля нашої Церкви, спрямовані на пошуки єдності, оплачені великою кількістю мучеників, серед яких – шанований усім католицьким світом св. Йосафат, Пратулинські мученики і сотні безіменних свідків єдності й одності Католицької Христової Церкви. А вже майже в наших часах постає постать мойсеївського масштабу – митрополит Андрей Шептицький, який усе своє життя присвятив здійсненню Христового заповіту “щоб усі були одно” (див. Йо. 17: 20–21). Великий Митрополит, як міг старався налагодити добрі стосунки з православними архиєреями та вірними, щоб через діалог з ними шукати шляхів поєднання. У своїх митрополичих палатах на Святоюрській Горі він приймав багатьох біженців з-під більшовицької займанщини, як міг допомагав православним братам у часах ІІ Речі Посполитої, яка чинили на православних Волині, Холмщини та Підляшшя шалений, майже не людський тиск, з метою переведення їх до польського національного табору. В часі німецької окупації, митрополит активно звертається до православних архієреїв та православної інтелігенції з метою налагодження діалогу. Що більше у своєму посланні до православної української інтелігенції він пише наступне: «Ясна річ, що греко-католик не може стати Київським Митрополитом. А я не маю ні бажання цього достоїнства, ні фізичної змоги бути в Києві. Незабаром починаю 78-ий рік життя. Недугою хронічного запалення суглобів від 12-ти літ прикований я до крісла, без змоги станути на ноги. Недуга позбавила мене майже всієї влади в правій руці, а кілька разів у році, і то за кожним разом через кілька тижнів, я зовсім позбавлений влади і в лівій руці. Київський Митрополит мусить бути вибраний із православних або автокефальних Архієреїв чи священиків. Коли б він був з’єдинений із Вселенською Церквою, всі ми, греко-католики, підлягали б йому і я перший радо піддався б його верховній владі.» («Моє послання до української православної інтелігенції», 03.03.1942). Що більше, новомученики УГКЦ – це християнські герої, які віддали своє життя найперше за єдність Церкви. Пошук християнської єдності і свідчення цієї єдності світові, згіршеному розколом християнства, – це одна з характерних сутностей нашої Церкви.
Власне кажучи, історія УГКЦ – це історія свідчення її вірності Христовому заповітові “щоб усі були одно”. Ця історія чітко показує суть її ідентичності – це Східна Католицька Церква, тобто Церква, яка, зберігаючи свій східний обряд, перебуває у повній єдності зі вселенським католицтвом. Саме в цьому – у свідченні того, що можна бути східного обряду і перебувати в єдності з Римським Престолом, не втрачаючи ані одного, ані другого аспекту власного буття, – і полягає іконічність нашої Церкви, іконічність не тільки для нас самих, а й для всього християнського світу.
Нам не треба заповзятливо вдаватися до пошуків власної ідентичності, постійно озираючись на окрики здевальвованих теологів Заходу чи Сходу. Ми не маємо права страждати хворобливим перенаголошуванням власної східності чи католичності – ми мусимо бути самими собою, тобто східними католиками. Ми вже маємо Богом дану ідентичність, тому не мусимо марно витрачати час та зусилля на її пошуки. Ми маємо святий обов’язок, покладений на нас Божим Провидінням: бути самими собою, жити своїм життям – життям повної єдності християнських Сходу і Заходу. І саме на нас, греко-католиках, лежить обов’язок усвідомлення власної унікальності, усвідомлення того, що наша Церква зберігає лик неподіленої Церкви Христової перших християнських століть, і не просто зберігає його, як у музеї, а живе цим ликом і розвиває його.
Та не завжди легко навіть нам самим розгледіти цю реальну іконічність нашого християнського життя і досвіду. Нашарування вікової історії зробили своє. Тому й нам, неначе вмілим реставраторам, треба уважно, делікатно і водночас наполегливо знімати кіптяву століть, вміло розрізняючи нашарування від оригіналу, щоб християнський світ міг добре бачити цю ікону, яку представляє йому наша Церква. Але це не означає, що впродовж реставраційних робіт храм нашої Церкви має бути закритий та ізольований. Ні. Якраз навпаки – наново переживаючи досвід усвідомлення власної іконічності, наша Церква покликана жити повнокровним життям християнської спільноти.
Українська Греко-Католицька Церква демонструє християнському світові реальну, можливо не зовсім досконалу, зате життєздатну та функціонуючу модель християнської єдності. Цю єдність Церкви Христової наша Церква завжди розуміла насамперед як видиму єдність із Престолом св. апостола Петра в Римі. Адже в першому тисячолітті християнства покликання, завдання, роль пап як наступників св. Петра були зрозумілими, і цього ніколи християнський загал не ставив під сумнів. Питання папства стало дискусійною темою в Х–ХІ століттях через людські амбіції, однак для нашої Церкви цей видимий знак служіння папи Римського завжди був важливим. Наша Церква, попри різні непорозуміння, часто-густо інспіровані нашими сусідами, завжди перебувала в єдності з Апостольським Престолом, а тому ніколи не сумнівалася в авторитеті Святішого Отця. Так само, як і у своєму функціонуванні вона ніколи не переставала дотримуватися головних засад Вселенської Церкви.
Наприклад, наша Церква завжди зберігала саме католицьку модель взаємовідносин між Церквою і державою. На відміну від візантійської церковної традиції, Церква на Заході виробила власну модель церковно-державних відносин. Виробила і виборола її. Це модель повної автономії двох досконалих соціальних організмів – держави і Церкви. Цей самий феномен спостерігаємо в історії УГКЦ: з одного боку, вона була мало заангажованою у стосунках із владою, а з іншого – феноменально виховувала українців як свідомих громадян. Тому модель вселенськості, католицькості повною мірою реалізовувалась у нашій Церкві, і ця модель є для нас надзвичайно важливою. Вона дає можливість нашій Церкві бути дійсно трибуном нашого народу, його опікункою й захисницею.
Однак ми ніколи не забували, що ми – Католицька Церква і одночасно Східна, тому давали свідчення єдності, всіляко змагали до неї. І сьогодні мусимо, зберігаючи свою католицькість і східність водночас, засвідчувати ту потребу єдності. Для “сучасного” греко-католика це радше звучатиме як заклик до того, що треба створювати якісь комісії чи провадити якісь конференції для особливих екуменічних діалогів. До такого розуміння підштовхує менталітет сучасного українського суспільства. Та насправді всі ми добре усвідомлюємо, що якимось конференціями, комісіями, зібраннями справу християнської єдності не вирішити. Самим своїм буттям ми маємо взивати до єдності, вказувати до неї шлях.
І це є важливим імперативом нашого сьогодення. Бо виглядає на те, що останнім часом, попри значний розвиток екуменічного діалогу, прагнення до єдності в Церквах, які включені до цього діалогу, якось пригасло, притупилося. Сьогодні на перший план вийшла не єдність, а толеранція, тобто розуміння, що Бог усіх провадить до спасіння. Отож навіщо ще шукати якусь форму єдності? Навіщо обтяжувати себе пошуком істини? Легше усіх гамузом відправити з чистою совістю в рай, де буде досконала єдність кожної людини з Богом і досконала єдність людей між собою.
Такий менталітет не виражає християнських переконань, бо християнин, який живе своєю вірою, усвідомлює ненормальність розколів у християнстві; це радше менталітет постмодерної доби, яка усе старається релятизувати, ба більше – і саму істину проголосити відносною. І деякі християнські Церкви, хоч і зберегли Апостольське преємство (принцип церковного права, у відповідності з яким ієрархія Церкви спадкоємно восходить через низку рукоположень (хіротоній) до апостолів, поставлених самим Ісусом Христом) та Святі Тайни, все ж потрапили, здається, на гачок постмодерністського релятивізму. Виглядає на те, що вони забули про важливість єдності, про яку молився Господь і до якої ми маємо змагати. Схоже, вони забули, що Христос пролив свою кров не тільки за спасіння кожної окремо взятої людини, а й за те, щоб розпорошених дітей Божих зібрати в одно (див. Йо. 11: 52). Якщо ми знаємо, що поділи – не від Бога, адже Бог – Той, що справедливо єднає, а диявол – той, хто підступно ділить, то розуміємо, що змагання до єдності лежить на відповідальності усієї Церкви Божої, а не якоїсь одної групи чи конфесії. До того ж кожен якоюсь мірою винуватий у втраті первісної єдності Церкви Христової. А отже, у гріхові розколу треба всім каятися і навертатися до єдності, тому кожна Церква мала би взивати саме до цього. Але це не так просто, як виглядає. Християни вже звикли до того, що окремо існує Православна Церква, окремо – Католицька. Але це не є нормальним станом. І саме наша Церква самим своїм буттям свідчить, що Церква – роз’єднана, хоч покликана прагнути до єдності. Саме тому доводиться бачити болісні реакції православних на існування УГКЦ.
Відомо, що православна сторона в екуменічному діалозі довго ставила умовою подальшого екуменічного зближення між Православною і Католицькою Церквами саме розформування Східних Католицьких Церков. Ті, що кажуть про себе, що вони шукають єдність, за всяку ціну прагнули відірвати від єдності тих, хто уже цю єдність здійснив. Навіть для простої людської логіки – це незбагненний факт. Ще більш дивовижними виглядають заяви про те, що в теперішніх умовах унія не може бути шляхом досягнення єдності. Направду, дивовижно. Адже за всі ці роки, відколи існує розкол, ніхто інакшої моделі єдності так і не запропонував, тобто такої моделі, яка б дійсно функціонувала. Явно фантастичні проекти є просто димовою завісою або породженням хворобливої уяви. Отож ті, що “відважно” засуджують унію, засуджують те, що вже довело свою життєвість і функціональність як спосіб досягнення єдності між християнами. І це засудження робиться за відсутності тих, чий історичний спадок, чиє коріння і саме існування проголошено історичною помилкою. Очевидна неморальність такої позиції є цілком зрозумілою навіть не заангажованим у цьому дійстві людям. Водночас не пропонують нічого нового чи кращого, хіба що якісь туманні перспективи на віддалене майбутнє.
У радянські часи наша Церква дорікала комуністам самим своїм буттям, оскільки свідчила, що вони живуть недобре, що їхня ідеологія не є нормальною. Виглядає, що і православний світ має таке негативне ставлення до нас із тієї самої причини: ми свідчимо йому про потребу повернутися до нормального стану, до єдності Церкви. Зауважте, що навіть до римо-католиків православні не мають такого негативного ставлення і значно легше їх зносять. Особливо яскравий приклад – територія Росії, де таки ще терплять римо-католиків, а греко-католиків навіть не хочуть зареєструвати. Це ілюструє, наскільки наше буття їм дорікає, а вони самі до кінця цього не усвідомлюють. І це є джерелом їхньої неймовірної агресії супроти нас. Зазвичай людина агресивно поводиться, коли відчуває загрозу. У цьому випадку загрозою для Православної Церкви є наше існування, оскільки воно свідчить, що їхній стан є ненормальним, що над цим треба працювати. І річ зовсім не в тому, що ми ліпші: ми маємо в Церкві свої проблеми, над якими мусимо постійно працювати, але при цьому Бог вибрав нас бути свідками церковної єдності.
Єдність Церкви, Божого люду – це не відірвана від життя інтелектуальна забавка невеличкої групки богословів від церковної політики, які самозакохано сподіваються своїми надзвичайними богословськими й не зовсім богословськими мудруваннями здивувати увесь світ. Це – реальна життєва потреба християнського світу. І не відчувати її як таку може хіба той, хто насправді не живе життям Церкви Христової, хто не має реального активного зв’язку з живим і воскреслим Господом.
У час, коли для багатьох християн єдність Церкви Божої перестає бути імперативом їхнього християнського життя, коли багато конфесій закриваються в собі, неначе сектантські угруповання, думаючи про свої вузькоконфесійні інтереси, ми, греко-католики, мали б особливо ревно свідчити про потребу єдності Церков.
Важливо, щоб ми екзистенціально усвідомили, що Вселенська Церква потребує нас, а ми потребуємо її. Своєю чергою, Римо-Католицька Церква потребує Православної Церкви, а Православна Церква потребує Римо-Католицької. Як говорив блаженний Папа Іван-Павло ІІ, Церква має дві легені, й вона мусить ними повноцінно дихати. А коли одна легеня присутня тільки в редукованому вигляді, це негативно впливає на весь організм. Проте усвідомити себе частиною тієї повноцінної легені не завжди легко. Відтак ми, греко-католики, дуже часто хочемо бути кимось іншим: мовляв, якщо ми цілковито уподібнимося до латинників чи до православних, це вирішить наші проблеми.
Однак, як свідчать приклади з історії, Божий народ має бути таким, яким його хоче бачити Бог. Сáме функціонування за призначенням є запорукою успішності народу в Божих очах. Для прикладу, відомий єврейський філософ Мартін Бубер перед Другою світовою війною закликав євреїв не зрікатися своєї ідентичності, своєї віри та культури. Тоді чимало євреїв були переконані, що асиміляція серед інших народів буде вирішенням усіх їхніх проблем з навколишнім світом. Однак Бубер попереджав євреїв, що асиміляція не врятує їх від утисків і переслідувань; він стверджував, що євреї своєю присутністю у світі покликані свідчити про Боже існування і про Його єдність. Друга світова війна показала, що асиміляція не була здатна врятувати європейське єврейство від трагедії Голокосту, чи, як кажуть самі євреї, Катастрофи (Шоа).
У нашій життєвій реальності цілком зрозумілим є те, що асиміляція з іншими – це не те, чого Бог хоче від нас, греко-католиків. Адже, якби така асиміляція була Його волею, то комуністичні переслідування досягли б своєї мети – греко-католиків просто вже не було б. Але Бог серед цих жорстоких переслідуваннь – жорстокіших і систематичніших від Неронових – зберіг нашу Церкву. І цим Він ясно та недвозначно показав Свою волю: ми мусимо бути тут, у цьому конкретному часі та просторі, свідками єдності нового народу Божого.
Проте ми маємо перед очима невтішну реальність нашого сьогодення: під впливом чужої пропаганди частина греко-католиків страждає комплексом меншовартості, відчуваючи себе недокатоликами чи недосхідними. Очевидно, що це – цілковитий абсурд. Треба просто бути самим собою, збагачуватися зі скарбниць Сходу і Заходу, тоді жодні комплекси не будуть нас зв’язувати. Навіть перебуваючи у стані розколу, Схід і Захід продовжують взаємно збагачуватися своїми духовними надбаннями. То чому ж має греко-католик відчувати себе меншовартісним щодо римо-католиків чи щодо православних? Ми не маємо перебувати у стані постійного переляку через те, що, збагачуючись духовними надбаннями християнського Сходу, стаємо менш католицькими, а черпаючи з багатств духовної скарбниці християнського Заходу – менш східними. Ми не є ані екуменічною приманкою, ані містком між Сходом і Заходом, по якому кожен має право топтатися, як йому заманеться. Можливо, це звучить трохи банально, але саме це є істиною, що ми, греко-католики, найперше покликані бути тим, ким ми вже є: взірцем християнської єдності. Хоч треба зауважити, що це стосується не тільки греко-католиків, а й кожної окремо взятої християнської душі: Бог хоче, щоб кожен з нас був собою, тим, ким Він його створив.
Є всі підстави стверджувати, що і Вселенській Церкві ми потрібні саме такими, якими є, і що вона це добре розуміє. Звичайно, в історії були намагання Римської курії латинізувати нашу Церкву, які можна пояснити тим, що певні куріальні римські чиновники не завжди до кінця усвідомлювали це Боже призначення. На жаль, бюрократія і в Церкві є бюрократією. Вона завжди прагне до одноманітності, сірості, звичності – їй так легше функціонувати. Бюрократія боїться реального, живого подуву Духа Божого, адже вона прагне усе затиснути у свої механічні рамки. Але треба наголосити: не папи, а саме куріальні чиновники прагнули такої уніфікації, адже уніфікованим організмом легше керувати. І навпаки – усі наступники Петра завжди закликали нашу Церкву зберігати своє питоме обличчя. Збереження нашої питомості є важливою місією УГКЦ, яка засвідчує, що єдності можливо досягти не тільки на словах. І це, направду, єдина можлива і досконала модель єдності, яку, повторюю, православні прагнуть засудити як уніятизм, хоч за стільки століть ніхто з них не запропонував іншої, кращої моделі. Перефразовуючи відому фразу про демократію, можна сказати: унія не є найкращим способом досягнення християнської єдності, але кращого нема.
До того ж, як бачимо, модель унії знову себе виправдала, і нещодавно Вселенська Церква отримала нових “уніятів” в Англії – колишніх англікан, які бажають жити в єдності Вселенської Католицької Спільноти, у повному сопричасті Церкви. Їхній лідер Кіт Ньютон сказав: “Після Другого Ватиканського Собору ми повірили, що єдність можлива, і ми просто йшли до тієї єдності”. Отож ця модель не лише виглядає доброю, а й функціонує так само ефективно в сучасних умовах. Звичайно, ще не вся Церква Англії приєдналась, а лише якась її частина, але спостерігаємо чудову динаміку: щомісяця кілька десятків їхніх спільнот входять до лона Католицької Церкви. Саме життя показує реальність унійної моделі єдності. Після цього засуджувати унію як модель церковної єдності може хіба що той, хто цієї єдності бажає лише на словах, а не в реальності.
Ми, греко-католики, як уже було сказано, є тією живою і реальною моделлю єдності Церкви. Ми – єдині зі Вселенською Церквою, ми стоїмо з усім католицьким світом при одному Престолі і споживаємо єдині Тіло і Кров Христові. І так триває вже не одне століття. Свою вірність християнській єдності ми як християнський колективітет засвідчили кров’ю численних мучеників. Тому можна стверджувати, що ми і є тією моделлю, яка пройшла випробування століттями, навіть тисячоліттям. Звичайно, в нашій історії були не тільки успіхи, а й невдачі, але загалом самé наше існування є доказом ефективності цієї моделі єдності.
Ми прийняли Хрещення в епоху християнської єдності, але з цієї єдності нас постійно старалися випхати. Фактично ми були втягнені в розкольницькі змагання між двома християнськими столицями без нашої згоди на це. Тому певний час наша Церква зберігала своєрідний status quo у суперечці між Константинополем і Римом, які ще в часи перед розколом пішли кожен своїм шляхом розвитку. Коли розкол став дійсністю життя Церкви і витворились два християнські світи – католицький і православний, Православна Церква почала функціонувати уже в повній згоді з моделлю державного цезаропапізму. Ця модель продовжила своє існування навіть під чужовірною владою мусульманської Османської імперії. А Католицька Церква створила власну модель, яка є понад державністю, тому вона так добре збереглася.
У цьому перебігу історичних подій, в часи поглиблення ворожнечі й розколів, УГКЦ зуміла зберегти модель первісної єдності, а 1596 року відновила її лик, як на старовинній іконі, і знову вона сяє і формує повноцінних християн, осіб із широким кругозором, добрих громадян.
Добрим прикладом функціонування цієї моделі є Галичина, кордонами якої можна окреслити позитивні наслідки того впливу, що його мала Греко-Католицька Церква на своїх вірних як християн і громадян. Треба зауважити, що УГКЦ функціонувала в Галичині, не особливо сприяючи національно-патріотичним рухам і не отримуючи від них якихось особливих преференцій. Що більше, навіть великий митрополит Андрей Шептицький мав непрості стосунки з тими рухами, які тоді самоорганізовувалися. І це ще один доказ того, що Греко-Католицька Церква завжди виховує свідомих та вільних людей, що вона не боїться дати напімнення крайнім лівим, коли ті роблять дурниці, і крайнім правим, коли ті виходять за межі розумного. Наша Церква ніколи не була чиїмось інструментом, а завжди була лише свідком Божої правди. Вона була совістю суспільства, виховувала, формувала, будувала народ і націю. З огляду на ті історичні події, сміло можна стверджувати, що якби не було Греко-Католицької Церкви, то не було б Галичини, а не було б Галичини – не було б і тої України, яку ми маємо. Бо бачимо, що відбувається у сусідніх державах – Білорусі та Росії, де майже нема греко-католиків.
Ми, українські греко-католики, з молоком матері всмоктуємо ідею церковної єдності. Вона є нашим своєрідним культурним і ментальним кодом. Її Бог заклав у наше серце. Але ми мусимо перепустити її через свою свідомість, переосмислити, конкретизувати цю внутрішню певність свої ідентичності. І коли ми самі будемо певні свого покликання, то цим засвідчимо для Заходу, для Вселенської Церкви, для православних потребу єдності. Інакше нам доведеться відповідати перед Богом, що не виконували того, щó Він на нас поклав.
Екуменічний діалог із православ’ям в Україні буде успішним тільки тоді, коли ми зрозуміємо свою унікальність, свою місію для всієї Христової Церкви. Без цього процес екуменізму буде відбуватися так, як він і відбувається, – кволо і повільно. Саме ми, греко-католики, повинні усвідомити свою відповідальність перед Богом за цей діалог і за його успіх.
У реальній українській ситуації саме на нас лежить відповідальність за реальний успіх екуменічного діалогу, реальне віднайдення християнської єдності. Українські римо-католики та православні, осягнувши сякий-такий рівень взаємної толерантності, схильні заспокоюватись на досягнутому результаті. Але наш греко-католицький культурно-ментальний код не дасть нам заспокоїтись у ситуації, коли брати-християни не можуть разом приносити Небесному Отцеві Христову Євхаристійну Жертву. Сам цей наш код, що його не знищили зовнішні чинники, але якого ми можемо самі знищити своїм комплексом меншовартості чи байдужістю, штовхатиме нас і далі до пошуку проектів у стилі проектів “Рутський – Могила” чи подібних до проекту митрополита Андрея Шептицького.
Наша Церква, відродивши усвідомлення власної ідентичності, покликана стати орієнтиром реальних, а не ілюзорних пошуків християнської єдності – свідченням того, що настали часи одного стада і одного Пастиря.