Роздуми про Об’єднавчий православний собор, український екуменізм і вселенську єдність християн у діалозі з отцем Атанасієм Великим, ЧСВВ.
Нова точка
У 1964 році в своєму історіософському есе «Вселенські моменти в історії Української Церкви» отець Атанасій Великий, ЧСВВ, запропонував поглянути на низку подій в історії українського християнства, коли воно виходило на світову арену, суть яких можна насправді збагнути, лише враховуючи глобальний контекст. Загалом він нарахував 13 таких точок, починаючи від Хрещення Київської держави і закінчуючи участю українців, особливо Митрополита-ісповідника Йосифа Сліпого, в Другому Ватиканському Соборі. На жаль, отець Атанасій відійшов по вічну нагороду ще до проголошення незалежності України. Але, думаю, він би погодився доповнити свій перелік двома важливими епізодами. Маю на увазі вихід із підпілля і відродження Української Греко-Като- лицької Церкви на українських землях та перший в історії візит Папи до України, під час якого святий Іван Павло ІІ урочисто проголосив блаженними 28 українських мучеників ХХ століття.
Рухаючись у фарватері думки видатного церковного історика, наважусь додати до його переліку ще й 16-ту точку, а саме проведення в Києві 15 грудня 2018 року Об’єднавчого православного собору, на якому був обраний перший предстоятель визнаної Константинопольським Престолом православної автокефальної Церкви в Україні та історичне вручення йому 6 січня 2019 року Томосу про автокефалію. Підставою для та- кого припущення є те, що сам отець Атанасій зараховує до вселенських моментів українського християнства аж дві події, які були прямо пов’язані з цими подіями. Говорячи про перехід Київської православної митрополії у de facto підпорядкування Московському Патріархові в 1686 році, він зауважує, що ця подія виходила далеко за локальні рамки. «Цей акт був порушенням вселенської церковної рівноваги», – вважає отець Атанасій. Для Москви ця подія була органічною частиною розвитку імперського проекту «Третього Риму». Отримавши Київ, вона цілковито прибрала до рук його давню історію і необхідний їй масштаб. Останній зріс ще раз після насильницького приєднання до російського православ’я кількох тисяч греко- католицьких парафій після поділів Речі Посполитої у XVIII – ХІХ століттях. Зміщення цієї церковної рівноваги Російська Церква використовувала в російських імперських проектах упродовж останніх 350 років, від чого страждала й справа християнської єдності.
Окрім того, отець Атанасій додає до свого переліку вселенських моментів спробу визволення українського православ’я з-під московського підпорядкування в першій половині ХХ століття. Варто процитувати цінний уступ з аргументації вченого, оскільки, на його думку, ці спроби є «важливим чинником у загальнохристиянському змаганні до одности Христової Церкви на землі, і не можна його безшкідно змарнувати в унутрішніх українських церковних спорах чи на послугу особистих амбіцій. Українське автокефальне православ’я, тобто висвободжене від Москви, несе відповідальність за свої вчинки не тільки перед українською християнською душею, перед українським народом, але і перед цілою Церквою, перед цілим християнським світом. Воно обов’язане знайти свій правильний шлях та дати свій причинок до перемоги Царства Христового в українській душі та у світі взагалі. Це його історична роля, це його вселенський момент і вага». У світлі такого пояснення необхідність включення події Об’єднавчого собору 15 грудня 2018 року до вселенських моментів українського християнства стає ще більш очевидною. Тим паче, що нині ми маємо справу вже не тільки зі спробами «вирвати» автокефалію в односторонньому порядку, як це було у 1921 чи 1942 році. Сьогодні у цьому процесі «першу скрипку» зіграла Церква-мати – Константинопольський Патріархат. Реакція Москви – розрив сопричастя з Константинополем та призупинення участі в богословському діалозі з Католицькою Церквою – ще раз підтверджує, що тут мовиться не про локальну подію, а про «тектонічні зсуви» у вселенському християнстві.
Католицько-православний діалог
Отець Атанасій запропонував ви- кладені міркування в часі Другого Ватиканського Собору, хоча почав писати їх раніше. Це був час, коли багатьом у Ватикані видавалося, що питання єдності Церков може вирі- шитися дуже швидко і легко. В світлі науки Собору православні перестали бути «схизматиками», а стали лише «відділеними братами», їхні Церкви проголошені такими, що хоча й «є відділеними, мають істинні Таїнства» (Декрет про екуменізм Unitatis redintegratio – далі UR, §15). Здавалось, що коли Папа Павло VI і Патріарх Атенагорас проголосили нечинними взаємні анатеми 1054 року, необхідно було лише трохи часу – і мур, який розділяє Західну та Східну Церкви, впаде, натомість «постане єдиний дім, наріжним каменем якого буде Ісус Христос, який створить з двох одне» (UR, §18). Проте це був доволі наївний погляд на ситуацію. Як показали наступні десятиліття, богословський діалог між католиками і православними більш-менш легко долає менші перешкоди, але зупиниться надовго на питанні примату Римського єпископа і пов’язаному з ним розміром автономії чи «автокефальності» помісної Церкви. Це питання особливо цікаве сьогодні, коли нова автокефальна Церква постає буквально на наших очах.
З другого боку, екуменічний діалог розглядався Московською Патріархією і керівництвом СРСР виключно як інструмент досягнення політичних цілей. РПЦ ніколи б не узяла в ньому участі, якби це не було вигідно радянському керівництву, прямим спадкоємцем якої є нинішнє керівництво Росії. Про те, що відбуття на Другий Ватиканський Собор представників РПЦ і початок двосторонніх відносин між Римом та Москвою у 1960-их відбулися з «благословення» КГБ, говорять сьогодні чимало дослідників. Слушність критики ватиканської Ostpolitik визнавав навіть основний її «архітектор» – кардинал Августин Казаролі. В мемуарах, що побачили світ уже після його смерті, він визнав, що «партнер» не був чесним і мав свої власні цілі у діалозі. До слова, кардинал Казаролі нарікає, що у своїх спогадах ні Микита Хрущов, ні Андрій Громико жодним словом не обмовилися про роль Папи Івана ХХІІІ в залагодженні Карибської кризи… Казаролі написав спомини в 1990-их, проте вже у 1960 – 1970 роках багато хто в західному світі (не лише українці! ) вказував на те, що діалог із Ватиканом є для Москви лише засобом збереження повоєнного status quo, головною мірою щодо питання українських греко- католиків та країн-сателітів СРСР із католицьким населенням. Зрештою, коли наприкінці 1980-их ситуація у Східній Європі почала змінюватися, то найперше постраждав екуменічний діалог, який виявився заручником нецерковних чинників. Сьогодні ми стали свідками того, як чергова «геополітична катастрофа» Росії знову вплинула на католицько-православні взаємини: Москва в черговий раз вийшла з діалогу під формальним претекстом участі в ньому Константинопольського Патріархату і, без сумніву, не братиме в ньому участі, якщо там будуть представники ПЦУ.
Український екуменізм
Наразі залишається інтригою, як розвиватимуться відносини між новою Українською Автокефальною Церквою і Римом. На локальному рівні ПЦУ отримала позитивні сигнали і від УГКЦ, і від РКЦ. Проте сам Ватикан наразі мовчить. Неважко передбачити, що сьогодні там не розуміють, якою буде нова структура: чи це буде лише «внутрішньоукраїнська» Церква, нехай і канонічна, яка, проте, не матиме жодних амбіцій у міжцерковних відносинах та екуменічному діалозі, чи це буде структура, що справді стане альтернативним православним голосом Східної Європи, монополію на який досі міцно утримувала Московська Патріархія?
Це питання містить два аспекти. Перший – тема кадрів: ні УПЦ КП, ні УАПЦ дотепер не мали відповідних фахівців для діалогу з Католицькою Церквою. Чи вдасться їм залучити до цієї ділянки таких людей, стане з часом ключовим питанням. Другий – стосунки нової ПЦУ із УГКЦ та РКЦ всередині України. Адже добре відомо, наприклад, що вічною проблемою РПЦ є те, що на Захід вони зазвичай повертаються «екуменічним» обличчям, а для внутрішнього вжитку пропонують радше «антикатолицьке» і «антизахідне». І коли Патріархові Кирилу раптом стало необхідно зустрітися з Папою Римським, він змушений був приховувати це навіть від своїх співбратів у єпископстві майже до останнього. Загал РПЦ не налаштований надто екуменічно, попри всю зовнішньоофіційну інтенсифікацію стосунків останніх років. РПЦ ніколи не проводила серйозної екуменічної «домашньої» роботи на єпархіальному чи парафіяльному рівні. Римо-Католицька Церква в Росії «смиренно» прийняла такі правила гри.
Проте в Україні ситуація кардинально інша. Грати в гру, яку в РПЦ хибно називають екуменізмом, ПЦУ не вдасться. Та й навряд чи це потрібно. УГКЦ і РКЦ займають цілковито інше місце в українському суспільстві, аніж католики в російському. І це суспільство очікує від українських християн співпраці, а не конфронтації. Особливо це стало зрозуміло після Революції Гідності і відчувається в середовищі покоління, яке сьогодні приходить на зміну пострадянському. Входження ПЦУ в ширший екуменічний діалог навряд чи буде успішне без добрих стосунків із католиками на локальному рівні. Проте це має бути якісний діалог і взаємини. Українські католики і православні мають говорити між собою не тому, що вони українці, а тому, що вони християни. Якщо платформою діалогу і взаємин буде «українство», то це лише дасть право Москві сказати, що за ним насправді стоїть український націоналізм. Дивлячись на ситуацію з іншого континенту, мушу визнати, що на Заході такі російські закиди зустрінуть із розумінням. В такому разі про суб’єктність українського християнства в глобальному вимірі можна буде забути надовго. Так, західні християни часто закривають очі на російський націоналізм, але на український зреагують негативно. І Росія зі всією своєю пропагандистською машиною допоможе їм це зробити. Це стосується і внутрішньоправославного контексту, не лише екуменічного.
Звісно, перед новоутвореною Церквою постане надто багато внутрішніх викликів і завдань, але перед нею стоїть і велике екуменічне завдання. Українські католики повинні також бути налаштовані на такий діалог, виступати з ініціативами, творити базу і можливості для нього, оскільки до нової Церкви вони наразі не готові. Це в жодному разі не має бути свідченням якоїсь зверхності чи переваги, навпаки – нова Церква повинна відчувати з нашого боку серйозне ставлення до себе, належне й шанобливе тлумачення себе як друга, якого ми раді бачити і з яким раді бути. Мені здається, що саме тепер Україна стає вповні «лабораторією екуменізму», як її колись назвав святий Іван Павло ІІ. Ситуація тут унікальна і має величезний потенціал. При цьому варто використати досвід інших локальних діалогів, зокрема той, що розвинувся в Антіохійському Патріархаті та в Північній Америці.
Отець Атанасій Великий зазначав, що українські християни прийшли на Другий Ватиканський Собор з одного боку розбитими і розпорошеними, а з другого – із великим кредитом довіри. Він високо оцінював присутність на Соборі, хоч і короткотривалу, українського православного Митрополита Мстислава Скрипника. У час, коли тільки Московський Патріархат претендував на представлення голосу українських православних перед світом, приїзд Митрополита УАПЦ до США на Собор був справді надважливою подією. Українське християнство в цілому мало б ще більшу суб’єктність на цьому світовому форумі, якби рішучість Митрополита Скрипника поділяла ціла українська православна діаспора. Але частина української православної спільноти стала в глуху опозицію до екуменічних контактів такого роду, не змогла переступити через образи минулого, віддаючи перевагу затишній українській загумінковості. Тож сьогодні необхідно зробити все можливе, щоб в українському християнстві взяло гору вселенське думання, а не ця «затишна» позиція. З другого боку, вихід українського християнства на вселенську арену матиме значення і вагу лише в тому випадку, якщо він буде спільною дією греко-католиків і православних та запропонує свіжу християнську перспективу і оновлений стиль православно-католицьких відносин. Спільною базою тут можуть стати досвід мучеництва і боротьби з радянським тоталітаризмом у ХХ столітті, роль Церков у Революції Гідності, а також спільний пошук відповідей на виклики явища постправди.
Патріархат
Отець Атанасій, як уже мовилося, писав свою статтю в контексті Другого Ватиканського Собору. Напередодні цієї епохальної події на нарадах у Вінніпезі в 1957-ому та Римі в 1959 році українські грекокатолицькі єпископи звернулися до православних братів із пропозицією діалогу про заснування єдиного Київського Патріархату для українських греко-католиків і православних. Ця давня ідея звучала тоді в унісон із тематикою Собору, серед основних цілей якого, за задумом Папи Івана ХХІІІ, повинна була стати єдність усіх християн. Не бракувало тоді, слід визнати, й необдуманих висловлювань з боку українських греко-католиків. Одна з перших петицій Патріархального руху до Риму, укладена професором Миколою Чубатим, містила слова, що греко-католицький патріархат сприятиме «поверненню наших православних братів до кошари наслідника святого Петра». Інтенції автора були насправді благородними, як відомо з інших його текстів, але одне не надто вдале формулювання спровокувало тоді багато зайвої та згубної полеміки.
Сьогодні слід чітко розділяти дві відмінні патріархальні ідеї. Адже греко-католицький патріархат, який є органічним завершенням розвитку самої УГКЦ, не є тим самим патріархатом Київської Церкви, який за задумом Митрополитів Йосифа-Велямина Рутського і Петра Могили повинен стати точкою зустрічі греко-католиків і православних України. Ці два патріархальні проекти постали у двох відмінних історичних контекстах: у ХІХ і XVII століттях відповідно. Це слід пам’ятати, коли говоримо про них у контексті сучасного діалогу. Православний архимандрит Кирило Говорун нещодавно сказав, що ідея спільного патріархату, який був би в єдності і з Римом, і з Константинополем, є благородною ідеєю, але утопічною. Думаю, складність необхідного шляху, який треба було б здолати задля цього, зрозуміла й греко-католикам. Проте ця ідея може перейти із розряду утопій і стати частиною діалогічного дискурсу, якщо з православного боку діалогу з’явиться бодай одна чи кілька людей, які скажуть, що над цим справді варто поміркувати. На це потрібен час, і це питання, як на мене, не завтрашньої перспективи. Для того, щоб воно стало частиною порядку денного у середовищі українського християнства, має запанувати вселенськість мислення. Остання, зі слів отця Атанасія, є однією з його унікальних рис. Сьогодні Київ може з місця роздору «трьох Римів» перетворитися на місце надії, якщо в ньому запанує те вселенське думання, яке було притаманне київському християнству в роки після анатем 1054-го і в постфлорентійську добу Митрополитам Ізидору, Григорію Цамблаку, Йосифу Болгариновичу, Йосифу-Велямину Рутському, Петру Могилі, Андреєві Шептицькому, Йосифові Сліпому і Любомирові Гузару. На плечах українських Церков сьогодні знову лежить відповідальність не лише перед українським християнством, але й перед вселенським. Це новий унікальний «вселенський момент в українському християнстві», і від нас залежить, чи не буде він змарнований «в унутрішніх українських церковних спорах чи на послугу особистих амбіцій».
Анатолій Бабинський, Інститут східнохристиянських студій ім. Митрополита Андрея Шептицького, коледж Святого Михаїла Університету Торонто