Дорогі брати і сестри! Тепер ми маємо Рік віри, тому нам варто подумати над нашою вірою: що вона означає в нашому житті. Віра – це вступ до християнства. Віра народжується від слухання, слухання Слова Божого. Те Слово Боже входить до нас через вуха і оселюється в нашому серці, і починається нове життя, починається життя з Богом, починається життя вічне, адже без віри неможливо успадкувати життя вічне. Сам Ісус Христос це говорить. Святий євангелист Йоан каже: «Бог так полюбив світ, що свого Єдинородного Сина дав, щоб хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне. Бог не послав Сина у світ, щоб світ засудити, лише Ним світ спасти». Отже, віра нас єднає з Богом.
Віра дає вічне життя. Ми самі в собі, в нашому серці не маємо життя, адже в серці людини через первородний гріх панує смерть, тому Бог так полюбив світ, що Сина свого зсилає в цей світ, щоб об’єднати нас з Ним. І тому людина і Бог об’єднуються в Особі самого Ісуса Христа на віки. До цього спричинилася Марія, коли у Благовіщенні сказала Богові: «Так». В лоні Марії Бог з’єднався з людиною на віки. Вірити, отже, в Ісуса Христа – це мати життя вічне. Тому після Вознесіння Ісус каже Апостолам: «Ідіть по всьому світу та проповідуйте Євангеліє всякому творінню. Хто увірує та охреститься, той буде спасенний, хто не увірує, той буде осуджений». Осуджений, тому що не прийняв цієї віри, не з’єднався з Господом Богом, і така людина у собі не має життя, бо життя вічне тільки у єднанні з Господом Богом.
Що це означає вірити? Це не вірити в щось, адже ми дуже часто віримо в щось, в речі, наприклад, коли кіт перейде дорогу, то кажемо, що буде щось погане для нас, коли пуста пляшка стоїть на столі, то кажемо, що буде щось недобре. Це все означає вірити в щось, це лише вірування. Однак ми маємо вірити в Когось. Ми маємо молитву «Вірую», де ми кажемо, що ми віруємо в Бога Отця Вседержителя, віруємо в Ісуса Христа, Сина Божого, що народився від жінки – Діви Марії, віруємо в Духа Святого Животворящого. Отже, в кого ми віруємо? Віруємо в Господа Бога в Тройці Святій.
Віримо в Отця. Хто є Отець? В Євангелії від Йоана на самому початку ми чуємо про те, що Бога Отця ніхто ніколи не бачив, але Отець став видимим в обличчі Ісуса Христа. Хто є Отець? Другий Ватиканський Собор нас повчає, що Бог Отець – це перше джерело любові і доброти. Отець – це повна доброта і повна любов, адже не може бути інакше, не може бути найменшої крихітки недоброти чи нелюбові. Отець – це абсолютна любов і доброта. Отже, ми віримо в Бога Отця. Молимося До Отця, тому що сам Ісус Христос навчив нас молитися до Отця: «Отче наш, нехай святиться Твоє ім’я, нехай прийде Твоє Царство, нехай буде Твоя воля». Ми віримо в Отця як у початок всієї доброти і всієї любові. Часом нам легше вірити, що Бог Отець нас карає, аніж вірити, що Бог Отець – це любов і доброта. Це набагато важче. Адже повірити, що Бог – це любов, це повірити, що Бог також мене любить, це також повірити, що я мушу себе любити тою любов’ю, якою мене Бог полюбив, несамолюбною любов’ю, але Божою. Ми часто можемо любити себе самолюбною любов’ю, однак ми повинні любити себе тою любов’ю, якою полюбив нас Бог, а це означає сприйняти себе такими, якими ми є. Ми нерідко не сприймаємо свого зросту, обличчя, не сприймаємо своїх недуг, терпінь. І це означає, що ми себе не любимо, бо ми не сприймаємо себе. Треба себе полюбити з такою історією, яку ми маємо: полюбити своїх батьків, братів, сестер, свою родину, своє оточення, полюбити все те, що навколо мене. Повірити в любов – це нелегко. Можливо, найважча справа віри – це повірити, що Бог – це любов, повірити, що Бог мене любить, повірити, що я маю себе любити. Коли я себе люблю, тоді я мушу обов’язково, логічно, послідовно любити ближнього свого і тоді разом з ним любити Бога. Бачимо, що любов – це кружляння, любов є одна, але вона кружляє, ніколи не затримується, виходить, стає сопричастям. Вірити в Бога Отця як у початок всієї любові і доброти – це перша велика правда віри. Адже Бог Отець все створив і все тримає у своїй любові. Хто відривається від цієї любові, той входить у сферу ненависті.
Бога Отця ніхто ніколи не бачив, але Він об’являється в обличчі Ісуса Христа. Ісус Христос об’являє обличчя Бога Отця. Що робить Ісус Христос? Він творить чуда, проповідує Царство Боже, проповідує заповідь любові і повністю віддає все заради нас. Отже, це та любов Отця, яка стає видима в Особі Ісуса Христа. Тому ми віримо в Ісуса Христа, Який походить від Отця, замешкав між нами, взяв нашу природу, став одним з нас, став нашим братом. Ісус прожив у цьому світі 33 роки, терпів, страждав, помер, воскрес і вознісся на небо. Але Він нас не залишив. Каже в Євангелії, що не залишить нас сиротами, прийде до нас і пошле нам Святого Животворящого Духа. Тому ми віримо у Святого Духа, Який від Отця і Сина походить. Хто є Дух Святий? Святий Дух – це Дух Отця, Дух Любові, Дух Доброти.
Отже, віра в Бога в Святій Тройці – це віра в Отця, і Сина, і Святого Духа. Як та віра для нас об’являється? Як ми її визнаємо? Як ви вчите своїх дітей, коли вони ще малі? Що ви робите? Складаєте три пальці в одне – Бог один, три Особи. Що ми тоді кажемо? Кажемо: «В Ім’я Отця». Коли ми кажемо «В Ім’я Отця», це означає «в ім’я доброти і любові». Знаменуємо собі голову, щоб ми зрозуміли, що потрібно все робити в ім’я доброти і любові. Адже Отець – це праджерело всієї доброти і любові. Потім кажемо: «В Ім’я Сина» – Ісуса Христа. В ім’я не своє, але в Ім’я Ісуса Христа ми робимо все. Кожну нашу молитву ми починаємо знаком хреста. Ісус Христос каже: «Хто вірить в мене, той буде ті самі діла робити, що їх я роблю, а й більші від них робитиме». Важливо все робити в Ім’я Ісуса Христа. Відтак кажемо: «В Ім’я Святого Духа». Коли кажемо: «В Ім’я Святого Духа», – ми знаменуємо свої рамена. На раменах ми несемо тягарі один одного, ми працюємо нашими руками. Отже, це все має відбуватися в Ім’я Духа любові і Духа доброти.
Отже, коли кажемо: «В Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», знаменуючи своє чоло, груди і рамена, це означає, що ми все повинні робити в Ім’я Бога і любити Його цілим нашим єством. Отже, в Ім’я Його працювати, молитися, діяти, відпочивати, робити все – починати день і закінчувати. Наша віра повинна проявлятися у нашому щоденному житті у жестах любові.
… Християнська віра у своїй глибині – це віра любові. Каже Святий євангелист Йоан, що хто любить, той народився від Бога. Отже, віра єднає нас з Богом: ми народжуємося з Бога, живемо у Бозі, і в Бозі маємо життя вічне. Отже, хто вірить, той буде спасенний, бо віра єднає нас з Богом на віки. Віра – це чинник єднання: віра веде нас до любові, а в любові починається і набирає сенсу все християнське життя.
Святий апостол і євангелист Йоан каже, що «Бог – це любов». Хто любить і вірить в цю любов, той знає Бога і той народився від Бога, бо Бог – це любов. І не може бути по-іншому. Але як нам важко повірити в цю любов! Віра в Бога – це є віра у любов і доброту, але практично в нашому особистому, спільнотному, церковному житті, це не є так легко прийняти і цим жити. Чому так важко любити? Чому так важко чинити добро?
І в цьому, дорогі мої, полягає віра наша. Адже людина була створена так, що все їй дається. Господь її створив і поставив в Раю, подав їй силу, щоб вона давала імена для всіх створінь, щоб вона тішилася Раєм. Побачив Бог, що не добре жити чоловікові самому, створив для нього жінку. Живучи в Раю, людина мала віддати все Богові і повертатися до Бога, від Якого вона вийшла.
І справді, коли подивимося глибше на наше життя, то побачимо, що все, що ми маємо в нашому житті – все ми одержали даром, ми нічого не заробили, щоб ми жили. Вже саме наше зачаття в лоні матері – це велике Боже чудо, бо могли народитися мільйони інших, але саме ми були зачаті. Також те, що ми живемо – це великий дар Божий. Все наше життя під оглядом фізичним, біологічним, психологічним, культурним, є від Бога, все ми одержали. Апостол Павло також наголошує, кажучи: «Людино, що ти маєш, чого б не одержала?» Чому ми тоді хвалимося? Тому глибоким актом людини повинна бути велика вдячність Богові за все, що вона має. Ми отримали все як дар і за цей дар ми покликані дякувати Богові. Ми отримали від Бога все як дар: повітря, яким ми дихаємо, воду, яку ми п’ємо, землю, яка нас годує, приносячи нам свої плоди, якими ми підтримуємо наше життя.
Отже, з одної сторони, все це ми приймаємо як дар, але з іншої сторони, життя веде нас до того, що мусимо все віддати. Прийде час, коли ми муситимемо віддати наше життя, коли перестанемо дихати, перестанемо пити воду, наше серце перестане битися, і ми знову увійдемо у лоно матері – матері землі, з якої ми вийшли. Наше тіло знову перетвориться у землю, у «порох і попіл», – як каже Біблія. Однак ця земля – це не є наш ворог, але це наша мати, яка нас постійно годувала, тому непотрібно боятися цієї землі, яка знову прийме нас у своє лоно, і ми повернемося до того, з чого ми вийшли. Все є створене Богом, Він створив все своїм словом і своєю любов’ю. І тому людина по своєму покликанню і по своїй суті є так створена, щоб все віддати.
Але що сталося з людиною, що вона не є такою? Людина хоче все мати, за ніщо не дякувати, всього вона хоче здобути якнайбільше, нічого не хоче дати від себе. Отже, входить гріх в життя, в історію людини. Ми називаємо це первородним гріхом. В чому суть первородного гріха? Не тільки в тому, що Єва зірвала яблуко і дала Адамові. Але це яблуко є символізмом чогось глибшого та суттєвішого, а саме самолюбства людини. Самолюбство – це є той диявол, який приступає до людини і каже: «Ти будеш Богом, ти будеш мати знання добра і зла, ти будеш володарем, тобі непотрібний Бог». Людина зірвала цей овоч і думає, що вона є Богом, що вона може мати всю силу, владу і славу. Тому людина за ніщо не дякує, все вона здобуває, вона б’є і вбиває інших, щоб мати якнайбільше потуги, влади, слави, приємності і нічого не хоче віддати іншим. І не тільки не віддає, але ще й краде та вбиває інших. Не для цього створив Господь людину. Тому людина потребує спасіння. І Господь так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб Він увійшов у нашу історію, в наше життя, щоб могти нам показати первинну невинність, могти відновити для нас знову вхід у первісний Рай, щоб ми знали, щоб ми все віддали, щоб за все вміли дякувати, тобто творити Євхаристію (євхаристейн) – себто дякувати за все, що Господь нам дав та неустанно дає.
Людина, дитина яка народжується, вона самолюбна, бо народжується, будучи в грісі зачата. Погляньмо на маленьку дитину, вона все бере до уст, все тягне до себе і це вже прояв самолюбства, прояв первородного гріха: все мати для себе. І мама вчить маленьку дитину, коли дає їй, наприклад, цукерки і каже: «Почекай, ти маєш сестричку, братика, поділися з ними». Тому мати вчить дитину ділення, щоб бачила не тільки себе, але щоб бачила свого братчика і сестричку, бачила свого приятеля і приятельку – бачила інших. Отже, людина, якщо хоче бути християнином, зрілою людиною – вона мусить вийти із себе, зі свого егоїзму, подивитися на інших, піти назустріч іншим, побачити іншого.
Ісус Христос, Який прийняв нашу природу, з усіма наслідками гріха, іде над Йордан. Там Йоан Хреститель голосить: «Покайтеся!» – тобто змініть спосіб думання, змініть спосіб вашого наставлення, змініть ваше серце. Як казав Господь устами пророків вже в Старому Завіті: «Вирвіть те серце кам’яне з ваших грудей, а я вам дам серце тілесне, дам вам нового духа». Отже, треба навернутися, знову повернутися до первинної невинності, до того приймання всього як дару і давання іншим. І для того Ісус Христос зійшов на землю, щоб нас знову повернути в Рай. Рай після приходу Ісуса Христа не є якимось насадженим садом, але нашою надією, Рай стоїть перед нами і ми можемо до нього дійти через Ісуса Христа.
Христос Господь йде хреститися в Йордані хрещенням Йоана. Але Йоан не хоче Його хрестити, кажучи: «Я потребую хрещення, я не гідний розв’язати навіть ремінець Твого взуття». Але Ісус каже: «Залиши! Залиши це! Треба чинити всяку правду». Ісус входить в Йордан і Йоан Його хрестить. Христос входить у воду і це означає, що потопає стара людина зі всіма наслідками гріха. Христос виходить з води і це означає, що немовби народжується нова, омита і очищена з гріха людина. Тоді небо відкривається і дається чути голос: «Це – Син мій любий, Його слухайте».
Диво! З хрещенням Ісуса в Йордані відновлюється зранена гріхом людська природа, Йордан повертається назад, як ми співаємо, все грає, празнує – починається нова історія спасіння. Ти вже не сам, але ти маєш Отця на небесах, ти маєш брата і сестру біля тебе, ти вже разом з іншими можеш молитися і казати: «Отче!» – але не тільки мій, а: «Отче наш! Нехай святиться Твоє ім’я, а не моє, нехай прийде Твоє царство, а не моє, нехай буде Твоя воля, а не моя». Отже, починається нова історія, починається відновлення райського способу життя, де ми дякуємо Богові за все, що Він нам дав.
Однак диявол не спить, він, як каже апостол Павло, «немов лев рикаючий ходить навколо і хоче нас пожерти». Тому Ісус Христос постить. Дух Святий веде Його на пустиню, де він перебуває у пості сорок день і сорок ночей. У пустині, після хрещення, після посту, приступає до Ісуса диявол і каже: «Ти постив, ти зголоднів, дивися, тут знаходиться в пустині багато каміння, ти маєш силу, ти маєш владу, Ти Син Божий, зроби, щоб те каміння стало хлібом і будеш мати його вдосталь». А Ісус Христос відповідає: «Геть від мене сатано! Не лише самим хлібом живе людина». Так, Господь створив хліб, але не тільки хліб для мене. Ісус Христос не зробив чуда перетворення чи розмноження хліба для себе. Він робить чудо розмноження хлібів для інших. Він мав тільки п’ять хлібців, так мало, а перед ним було п’ять тисяч народу, крім жінок і дітей. Господь бере тих п’ять хлібів і ділиться ними з усіма. Це показує новий, райський спосіб життя: ділення, давання. Людина, зростаючи, не тільки приймає, але покликана давати , робити чудо для інших, ділити хліб. Нова людина ділиться хлібом з іншими, дає іншим їсти, не тільки сама наживається, але маючи малий хлібець, ним ділиться. Коли ділиться з іншим, то інший не помре з голоду, буде мати життя. І так твориться Царство Боже там, де є взаємне ділення і давання.
Диявол виводить Ісуса на високу гору і каже: «Бачиш царства світу, поклонися мені і я все дам Тобі. Будеш мати владу, панувати над світом, володіти над іншими». Ісус відповідає: «Сатано, забирайся! Геть від мене! Я не прийшов, щоб панувати, але прийшов, щоб служити і віддати життя». Отже, також тут бачимо новий, райський спосіб життя – переміну людини зі старої на нову, яка не панує над іншими, але служить для інших. Сам Ісус Христос сказав: «Я між вами, як той, що служить. Я прийшов, щоб послужити». Ісус вмиває учням ноги і каже: «Ви знаєте, що я вам вчинив? Ви мене звете Господь і Учитель, і правильно мовите, бо так є. Але коли умив вам ноги я, Господь і Учитель, то і ви повинні те саме робити. Я дав вам приклад, і щасливі будете, коли так чинитимете». Отже, служіння!
Однак диявол ще не задоволений. Бере Ісуса на височезну вежу і каже: «Кинься вниз, додолу, і ангели Тебе підхоплять та будуть Тебе велично зносити наниз. Там внизу люди, бачачи це, будуть Тобі плескати, Ти будеш героєм, великою зіркою». Ісус відповідає: «Геть сатано! Не будеш спокушати Господа, Бога твого. Не будеш шукати своєї слави, не будеш старатися бути зіркою великою, але ти будеш чуйний, будеш слухати Отця, ти будеш відчувати потреби іншої людини. Ти не можеш бачити тільки себе і свою славу, але повинен дивитися найперше на потреби інших». І таким був Ісус Христос, Який шукав не своєї волі, але завжди шукав волю Небесного Отця. Його хотіли вчинити царем за те, що Він робив чуда, але Ісус картав за таке думання. Мама двох апостолів підійшла до Ісуса і просила, щоб її сини у Його царстві були один по правиці, а другий по лівиці. Однак Ісус відповідає: «Ви не знаєте, чого просите; чи можете перенести, що я переніс; чи можете хреститися тим хрещення, що я хрещуся. Знайте: князі панують над іншими, а з вас, хто хоче бути першим, нехай буде останнім». Ісус бере дитину і каже: «Дивіться на дитину: якщо не станете такими, як ця дитина, не ввійдете у Царство Небесне».
Отже, потрібно відновити Рай: переміною серця зі старої людини, яка хоче тільки мати, до тої людини, яка дякує за все, що має і дає своє для інших. Потрібно відновити Рай через діла любові і милосердя, через малі чуда: подаючи руку іншому, підносячи його, ділячись куснем хліба з іншими, вислуховуючи болі інших, будучи просто присутніми з іншими. Все це нас єднає. Це є той новий союз любові і доброти, який нас єднає з іншими, який єднає нас з Господом Богом.
Отже, вірити, змінити серце – це не є легко. Адже диявол від нас не відступиться до самого кінця. Так, диявол відійшов від Ісуса до якогось часу, але потім знову прийшов. В який спосіб прийшов? Коли Ісус каже своїм апостолам, що треба йти в Єрусалим і там страждати, Петро приходить до Нього і каже: «Пожалій себе, Господи! Це хай не станеться з Тобою!» Однак Ісус відповідає Петрові: «Геть, сатано, від мене! Ти мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське». Диявол приступає до Ісуса навіть на хресті і каже: «Якщо Ти Син Божий, зійди з хреста. Чому Ти маєш терпіти? Ти Син Божий! Чому Ти маєш Терпіти? Спаси себе іншим способом! Зійди з хреста! Якщо Ти зійдеш з хреста, ми повіримо в Тебе». Яка побожна спокуса! Ісус каже: «Ні. Воля мого Отця така, щоб я дійшов до кінця. Воля Отця така, щоб я віддав своє життя саме в такий спосіб».
Дорогі мої! Віра. Віра в Ісуса Христа – це подвиг, боротьба, яка буде тривати до кінця життя. Всі ми, до самого кінця, маємо боротися з дияволом, який нас спокушає і хоче навести нас на той старий спосіб життя. Однак ми маємо Ісуса Христа, тому віруймо в Нього, молімося до Нього, щоб ми витримали на тій дорозі, якою Господь показав нам іти, тобто дорогою Хрещення: в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа – дорогою доброти і любові, дорогою ділення і служіння, дорогою присутності там, де інші нас потребують. Отже, якщо так християни будуть жити, Рай буде вже на землі.
Ісус каже: «Царство Боже вже є між вами». Однак треба просити Ісуса, щоб це Царство далі прийшло, бо Царство Боже не є щось, що ми вже набули раз і назавжди. Царство Боже – це динамізм життя, який може зростати або нидіти. Диявол не раз віддаляє нас від цієї християнської дороги, кажучи: «Чому ти є такий дурний або дурна? Чому ти маєш так робити? Маєш всього по достатку: їж, пий та веселися». Однак, християнське життя – це життя на спосіб Пресвятої Тройці: Отця – праджерела доброти і любові; Ісуса Христа, Який в практичний спосіб виявляє цю любов і доброту; Святого Духа, Який навчає нас це робити, потішає нас, дає силу, щоб ми жили любов’ю і добротою. Жили в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Як так будемо жити, будемо мати життя вічне, для нас смерть не буде смертю, але пасхою (переходом).
Отже, варто бути християнами. Бути християнином – це впроваджувати царство доброти і любові вже в цьому світі. Бути християнином – це мати свідомість, що все, що маємо, ми отримали від Бога. Бути християнином – це вміти бути вдячним за те, що отримуємо. Бути християнином – це вміти ділитися і служити.
Нехай Господь дасть усім Духа свого Святого, що ми усі могли це зрозуміти і цим жити.
Джерело: сайт Української парафії святих Сергія і Вакха та ікони Жировицької Богоматері в Римі