Рома Гайда

22 березня 1997 р. у Нью-Йорку відбулось чергове засідання крайової управи Українського Патріархального Товариства, у якому взяли участь:

Олександер Пришляк — голова і члени управи — Ігор Гайда, Рома Гайда, Микола Галів, Василь Колодчин (голова УПСО), Роман Левицький, Оксана Луцька, Олекса Мотиль, Василь Никифорук і Осип Труш. Наради розпочато молитвою. Спершу голова О. Пришляк подав коротку інформацію з проробленої праці, підкресливши при тому на певні труднощі, головне про певний спад членства і незацікавленість молодшої генерації мирянськими справами. Незалежно від цього управа провела деякі акції серед мирян, а зокрема підготовку до Собору УКЦеркви, збірку для Богословської Академії у Львові, яка принесла понад 30,000.00 дол. Члени управи також подали інформації про проведену працю. Рома Гайда подала інформацію про Собор УКЦеркви, що відбувся у Львові, у жовтні 1996 р. При цьому було зроблено наголос, — робити всі заходи, щоби мирянські організації були допущені на чергову сесію Собору УКЦеркви, що є заплянована на 1998 рік.

Під час нарад було обговорено проблему договору Ватикану з Московською Патріярхією, що мало місце у грудні 1996 р. у Москві. Про цю спільну зустріч ватиканських чинників від остполітік з представниками Московської Патріярхії подало Ватиканське Радіо. Навколо цієї справи розвинулась широка дискусія. Вирішено в цій справі звернутись у відповідній формі до офіційних чинників Української Католицької Церкви у Львові з запитом, що це має означати, і чи було щось в цьому напрямі зроблено, бо дотепер не було жадної публічної згадки. Крім цього вирішено в цій справі звернутись з запитом і протестом до ватиканських чинників, чому дальше проводиться остополітік у справі нашої Церкви й інших Церков, але без нас, себто офіційних чинників УКЦеркви, як також інших Церков? Також рішено стосовний документ надрукувати з коментарем в журналі «Патріярхат», який є надрукований у цьому числі на іншому місці.

Другою важливою справою була проблема журнала «Патріярхат». Це питання зреферував головний редактор Микола Галів. Він представив загальну ситуацію журналу, його труднощі, а зокрема про те, що треба думати, щоб життя журналу продовжити в Україні. Богу дякувати, що маємо наших добрих читачів і членів мирянських організацій, які також думають про те, щоби журнал «Патріярхат» продовжав з’являтися. В цій справі редакція одержала листа від активної діячки мирянського руху у Львові, одної з головних організаторів «Українська Молодь Христові», Лесі Крип’якевич, якого зреферував присутнім М. Галів, а водночас зачитав свою думку на запропоновану пропозицію, яку вислав до Л. Крип’якевич. Пропозиція Лесі Крип’якевич є, щоби журнал друкувався у Львові і з Львова розсилався, а редакція могла б і надалі залишитись у США, як дотепер. Відповідь на цю пропозицію була позитивна, щоби перебирати не тільки адміністрацію, але в першу чергу редакцію. Звичайно, що це не може статись на протязі короткого часу, для цього треба приготовити відповідний грунт і відповідних людей, що готові цю справу перебрати. Для цього треба належного часу. У такому дусі був написаний лист до Лесі Крип’якевич для розгляду і застанови. Лист, себто відповідь на пропозицію, присутні одобрили, як правильний. Над цим треба дальше працювати, отже є хоч маленька надія, що журнал «Патріярхат» знайде свій осідок в Україні.

Також обговорено питання участи Українського Патріярхального Товариства у черговій сесії Собору УКЦеркви та запляновано для цього провести потрібну підготовку.

Окремо обговорено лист Митрополита Стефана Сулика у справі парафії св. арх. Михаїла у Філядельфії. Навкола якого розвинулась широка дискусія і стверджено, що того рода суперечки не можна полагоджувати згаданим листом, бо це далеке від християнської любови, а лист навпаки викликає протилежне до любови не тільки серед членів парафії св. Михаїла, але широкого мирянства. До речі, тут не ідеться про спасіння, але про маєток, що має не дуже добре звучання з євангельського вчення. Всі одностайно висловились за тим, щоби шукати в цьому мирної розв’язки, без конфронтації.

Вирішено, щоби нав’язати кращі і ближчі контакти з Патріяршою Канцелярією у Львові, бо чомусь дотепер, його майже не було. Також запляновано відбути авдієнції з нашими владиками у США, щоби обговорити мирянські проблеми. Були ще обговорені поточні внутрішні питання Товариства. Голова О. Пришляк подякувала учасникам за успішні наради і молитвою закрито засідання.

У понеділок, 25 жовтня 1993 p., делегація Українського Патріярхального Товариства у складі: Олександер Пришляк — голова, Микола Галів, Рома й Ігор Гайда, Василь Никифорук, Леонід Рудницький і Володимир Пушкар — члени делегації відвідали Преосвященнішого Митрополита Української Католицької. Церкви Владику Стефана у Митрополичій палаті, у Філядельфії. Згідно з рішенням крайової управи УПТ-ва, в якому було прийнято ухвалу відвідати всіх наших владик і провести розмови на релігійно-церковні питання, щоб можна було краще спрямувати працю зорганізованого мирянства.

В тому пляні така зустріч відбулась з Преосвященним Владикою Василем Лостеном у Стемфорді і тоді ще тільки єпископом-номінатом, а О. Пришляк привітав Преосвященнішого Владику Митрополита Стефана і висловив щиру подяку за те, що Владика Стефан погодився прийняти нашу делегацію. За успіх нашої спільної зустрічі попросили Владику Стефана провести молитву. На початку розмови порушено справу Синоду Української Греко-католицької Церкви, що відбувся у 1992 році у другій половині травня у Львові. Тут заторкнено такі питання — пропозиції утворення нових єпархій, визнання патріярхату, номінація кандидатів на єпископів. Кожне з питань було відповідно обгрунтоване і поставлене у площині дійсних фактів. Знаємо, що на спільного листа синодальних отців до Папи Івана-Павла II у справі визнання патріярхату УКЦеркви прийшла відпо­відь, — як сказав Патріярх Мирослав-Іван, — «на прохання прийшло питання». Це значить, знайшлись ще якісь перепони. Цією перепоною, правдоподібно, є наш північний сусід. Делегація висунула сугестію, щоб на черговому Синоді Блаженніший Мирослав-Іван офіційно прийняв титул і підписувався «патріярх», а синодальні отці одностайно це прийняли і після цього повідомили Апостольську Столицю. Преосвященніший Владика Митрополит Стефан на це сказав, що це можна зробити, але це не матиме сили, бо ми потребуємо визнання. Крім цього слід пам’ятати, що наша Церква діє як патріярша, бо ж Верховний Архиєпископ має патріярші права. Митрополит Стефан запевняв, що Патріярхат Помісної УКЦеркви буде визнаний. Ми повинні пам’ятати, що в Апостольській Столиці діють різні течії.

Також підкреслено, що у комунікаті після Синоду було подано, що має бути утворена нова Чернігівсько-Вишгородська єпархія і Луцьке єпископство. Комунікат, який видала патріярша курія при св. Юрі у Львові у половині ц.р., не має найменшої згадки про те, що якась з єпархій, що пропонував Синод, не є затверджена. Для мало ознайомленого мирянина у цих справах може видаватись, що все є в найкращому порядку, а в дійсності цим обмежується юрисдикцію Блаженнішого Мирослава-Івана тільки до Галичини. Що це справді є обмеженням, то на це звернув особливу увагу сам Блаженніший Мирослав-Іван у своєму Зверненні з 15 лютого 1993 р. до Божого Люду, яке чомусь не всі наші католицькі пресові органи надрукували. Знаємо, що Блаженніший Мирослав-Іван є дуже терпеливою і відданою людиною, але вже не міг утерпіти, щоб не виявити свого не то стурбовання, але рішучого незадоволення. Преосвященніший Владика Стефан до цієї справи, себто комунікату паріяршої курії, не міг багато сказати, але підкреслив, що нам ніхто не забороняє творити на східніх українських землях наші парафії і осередки нашого церковно-релігійного життя ,і якщо такі будуть, то напевно буде створена і єпархія. У нас бракує священиків місіонерського спрямування, те, що мають римо-католики. «Ми часто любимо нарікати на всіх, але в тому не бачимо самі себе. У багатьох випадках, що ми маємо такі великі проблеми у нашій Церкві, ми самі винні» — сказав Владика Стефан. Поруч також заторкнено питання призначення 5 польських єпископів для польських вірних в Україні і тільки один єпископ, Владика Мартиняк, для українців у Польщі на значно більшу кількість українських вірних.

Окремо обговорено справу Мукачівської єпархії і Перемишльської. Це справді складні й важкі питання до розв’язання. В цьому не можна посуджувати Папи Івана-Павла II. Коли ж ідеться про Перемишльську єпархію, яку було прилучено до Варшавської митрополії, то Папа Іван-Павло II цю справу відмінив і прилучив до Риму. Складнішою справою є з Мукачівською єпархією. Там був і досліджував цю справу папський нунцій з Москви Колосуано, як також папський нунцій України архиєп. Антоніо Франко. Вирішення Закарпаття є тимчасове. До цього цілого комплексу Владика Стефан ще додав справу нашої Церкви у Пряшеві, де єп. Іван Гірка наявно словакізує нашу Церкву. Чи у всьому маємо звинувачувати Апостольську Столицю? А чи може у цих справах і ми завинили. Без сумніву, в цій справі міг би багато допомогти український уряд у Києві. На жаль, для нього ці питання чомусь є чужими. В цих справах мусимо не тільки говорити і думати, але також діяти. В цій матерії обговорено багато інших аспектів.

Болючою справою було обговорення проблем в Торонтській єпархії. Тут підкреслено, що тут був зроблений певний нетакт. Тут треба було виявити більше второпности. Коли ця справа сталась, то повинні були наші владики самі між собою цю справу полагодити. На жаль, ватиканські висланники справі не допомогли, але ще більше пошкодили. За всяку ціну треба шукати розв’язки. Владика Стефан висловив свою особливу стурбованість цією справою. Зокрема підкреслив, що поїздка Владики Ісидора Борецького до Вселенського Патріярха у Царгороді Вартоломея не була щасливою. Владика Стефан, підкреслюючи цю справу, вказував нам, що вона дуже шкодить нашій УКЦеркві і тому просив, щоб Українське Патріярхальне Товариство доложило всіх зусиль, щоб допомогти чимскоріше полагодити цей конфлікт. Навколо цієї справи відбувся широкий обмін думками.

Обговорено питання Української Греко-католицької Церкви в Україні. При цьому вказано всі ці нездорові явища, які мають місце в Україні. Вказано, що єпархії не скликають своїх соборчиків. Існує обрядова різнородність, що варто цьому покласти край. Підкреслено, що Святоюрська гора втрачає свій авторитет, що Блаженніший Патріярх Мирослав-Іван повинен мати своїх дорадників. Чому ж би не привернути до повного життя Крилос, який так справно діяв під час похоронів св. п. Патріярха Йосифа і коротко після. Також висловлено думку, чи не варто б відмовитись від тимчасовости, яка в короткий період часу могла бути. Тут маємо на увазі справу документів, які виходять з Святоюрської гори і на них все подається, щоб звертатись до пані Соні Глутковської, а останньо вже додано ще одну пані, замість патріяршої курії. Це має дещо не дуже професійний посмак, а тим більше для такої високої інституції, як Святоюрська гора чи Патріярша Курія. Учасники просили, щоб Преосвященніший Владика Стефан на найближчому Синоді, що має відбутись у лютому 1994 p., заторкнув цю справу.

Так само і тут порушено справу висвячених владик св.п. Патріярхом Йосифом о. Любомира Гузара і о. Івана Хому. Вони були висвячені з призначенням для України. Тепер є добра нагода долучити їх до грона наших владик і про це повідомити Папу Івана-Павла II. При цьому Владика Стефан виявив свою симпатію до тієї справи, але сказав, що цього не можна зробити, бо це зроблено поза канонічним правом, поза відомом папи. Але присутні настоювали, що навіть коли є повна неможливість, але жодний канон не то що не забороняє, але і не може забороняти — молитись і просити. Просити все можна. «Тому просимо Вас, Преосвященніший Владико, щоб така просьба вийшла від нашого Синоду. Вона напевно не пошкодить, але може допомогти». Ми у Господа Бога просимо так багато неможливого, але просимо, то що ж тоді говорити про Главу Вселенської Католицької Церкви, який є людиною зі всіма слабощами… При цьому слід підкреслити і наголосити, що свячення є важні. Варто б взяти до уваги, що згадані отці повинувались своєму зверхникові — Главі Помісної УКЦеркви. Варто над цим застановитись, бо ці питання мають також інші виміри, які вкладаються в канони Церкви.

Члени делегації просили Владику Стефана пояснити, який є процес у підборі кандидатів на єпископів, бо якось так виходить, що номінують єпископів не найкращих. «Кандидатів на єпископів представляють владики на кожночаснім Синоді. Коли ж отці Синоду приймуть даного кандидата більшістю голосів, тоді Блаженніший пересилає список кандидатів до Апостольської Столиці для затвердження. Ватикан має вироблену систему провірки здатности кандидата». «Чи справді Ватикан знає краще священиків Філядельфійської Митрополії за Вас, Високопреосвященніший Владико?». Владика Стефан розповів цілу процедуру ставлення кандидатів і вибору єпископів.

Обмін думками членів делегації з Преосвященнішим Владикою Стефаном проходив так жваво, що і не спам’ятались, як пройшло три з половиною години. На закінчення просили Преосвященнішого Владику, щоб передав наші думки і сугестії та побажання на Синоді, щоб тим разом наш голос, себто голос мирян, не залишався, як дотепер, голосом вопіющого серед пустелі. І ще одне прохання — у Митрополичому офіціозі «Шлях» визначується нова ідеологія й ідентичність нашої Помісної Української Католицької Церкви, чи можна щось у цій матерії зробити, чи маємо вести полеміку. «Знаю, про що іде мова, ця справа вже полагоджена», — сказав Преосвященний Владика Стефан.

На закінчення Олександер Пришляк висловив Преосвященнішому Владиці щиру подяку, що уділив нам стільки уваги, зусиль і так багато часу. «Прошу провести молитву». «Прошу зачекати, дозвольте мені висловити кілька слів», — сказав Владика Стефан. — «Щиро дякую Вам, що прийшли. Щиро дякую за вашу віддану працю для добра нашої Церкви й українського народу. Працюйте в рамках священих церковних законів, а тоді будете мати Боже благословення. Прошу Всевишнього Господа Бога, щоб благословив вашу працю, нагородив кріпким здоров’ям та бажаю Вам дальших успіхів у вашій так корисній і потрібній праці для добра нашої Церкви», — сказав Преосвященніший Владика Стефан. Молитвою закінчено спільну зустріч.

Останні слова, що їх висловив Преосвященніший Владика Стефан, це справді вагомі слова. Вони для нас багатомовні. Вони заслуговують на окремий коментар, на окрему аналізу. Подумайте тільки на одну хвилину, ми ті, що були в деяких очах «бунтівники», «патріярхальні болільники» і т.д., а віддавали й віддаємо свої сили і труд тільки і тільки для добра нашої знедоленої Помісної УКЦеркви, дочекались визнання і признання.

Дорогі читачі, бажаємо тут сказати і наголосити, що ми прийшли до Преосвященнішого Митрополита Стефана не тільки з чолобитнею, але і респектом. Владика Стефан почув від нас багато терпких, а може і болючих слів, а ми також почули терпкі слова зі сторони Владики Стефана, але вони були висловлені щиро і без образи. Ми конфронтували наші думки, не все ми були праві, як і навпаки. І після трьох з половиною годин спільних дискусій нам було приємно почути вищесказані слова Преосвященнішого Митрополита Стефана. Наше ще і ще раз спаси Біг Преосвященному Владиці Стефанові.

Микола Галів

П.С. При цій нагоді делегація у складі о. Пришляк, Рома й Ігор Гайда, Микола Галів і Василь Никифорук відвідали канцелярію «Провидіння» і редакцію «Америки». На жаль, у той час не було редактора «Америки» Осипа Рожки, ні головного предсідника СУК «Провидіння», але нас тепло прийняв головний організатор Союзу Українців-католиків «Провидіння» Ігор Шперналь. Він розказав і показав, як працює бюро, чи точніше бюра «Провидіння», редакції, адміністрації і друкарня. Розказав про дальші пляни видавництва та їх розбудову. Під кінець візити погостив кавою. Олександер Пришляк щиро подякував Ігореві Шперналеві за його ввічливість та гостинність.

М. Г.

14 вересня 1993 р. делегація крайової управи Українського Патріярхального Товариства в США у складі: Олександер Пришляк, Рома й Ігор Гайда, Микола Галів і Василь Никифорук зустрінулись з Владикою Василем у його резиденції — Стемфорді. Ціллю зустрічі було, щоб Владиці Василеві висловити стурбованість мирян проблемами нашої Помісної УКЦеркви та спільно обговорити її релігійно-церковні проблеми.

Голова управи УПТ-ва в США Олександер Пришляк привітав Владику Василя і подякував за те, що Владика не відмовив з нами зустрінутись, вислухати наші думки і водночас спільно обговорити важливі наші релігійно-церковні проблеми. Владика Василь відповів, що все є готовий дискутувати на релігійно-церковні питання. І так без особливих зусиль і напружень розвинулась справді дружня розмова. Не вичувалось будь-якого протистояння, «ми і я», чи навпаки, але спільно обговорювали актуальні питання нашої Церкви.

Спершу висунено питання рішень останнього Синоду українських владик, що відбувся у другій половині травня 1992 року у Львові. На цьому ж Синоді було прийнято пропозиції, щоб утворити нові єпархії, які мала затвердити Апостольська Столиця, а також висунено кандидатів на єпископів в Україні і терна на єпископів для діяспори, крім цього від Синоду вийшло два листи до Папи Івана-Павла II, які не були публіковані, у справі визнання патріархату Помісної УКЦеркви і в справі Мукачівської єпархії, які всі учасники Синоду підписали. Знаємо, що Патріярх Мирослав-Іван на першого листа мусів одержати відповідь, бо коли мирянська делегація була на авдієнції у Патріярха Мирослава-Івана, голова УПСО Василь Колодчин сказав, що не потрібно все посилати прохання, на які і так немає відповіді. На цю репліку Патріярх Мирослав-Іван спонтанно відповів: «А звідки ви знаєте, що немає відповіді. Відповідь є, бо на прохання прийшло питання». Це значить, що проханя Синоду не вирішено позитивно, а висунено нові перепони… На жаль, офіційні повідомлення з патріяршої канцелярії у справі утворення нових єпархій не є згідні з правдою. У інформаціях говориться, що Апостольська Столиця, згідно з ухвалами Синоду, апробувала нові єпархії. Серед новоутворених єпархій немає згадки про Луцьке єпископство і про Чернігівсько-Вишгородську єпархію. Тяжко повірити, щоб таку інформацію затвердив Патріярх Мирослав-Іван, хоч вона вийшла з патріяршої канцелярії, бо якщо ми собі пригадуємо, що Патріярх Мирослав-Іван у своєму Зверненні з 15 лютого 1993 р. до греко-католиків в Україні й на поселеннях писав: «Дивною нам видається одна річ, а саме, що нам на наших рідних землях треба доказувати нашу територію, хоч від хрещення Руси-України наша Церква була в повній єдності з Вселенською Церквою…». З цього випливає, що Патріярх Мирослав-Іван не без причини писав про своєрідну обмеженість території, бо ж у повідомленні, яке подала Патріярша канцелярія, не було навіть згадки про Чернігівсько-Вишгородську єпархію. Десь і хтось не говорить всієї правди! А, до речі, дуже говориться про утворення нових єпархій, це нічого особливого, бо ж тільки поділено існуючі перед тим єпархії на більше, щоб кожний єпископ мав якийсь участок.

Бажалось би почути думку про те, що Апостольська Столиця відірвала від живого тіла нашої Помісної Церкви Мукачівську єпархію. Коли ж ішлося про Перемишльську єпархію, то тому, що вона сьогодні є в межах польської держави, її спочатку було прилучено до Варшавської Митрополії, а на знак протестів вилучено з Варшавської Митрополії, прилучено до Східньої Конгрегації. У той же час Мукачівську єпархію, яка є в межах української держави, прийнято інший принцип, відірвано від Києво-Галицької Митрополії і прилучено, проти волі подавляючої більшости вірних, до Східньої Конгрегації. Чому дві мірки до тієї ж самої справи. Де ж ця справедливість і любов, яка є основою Христової Церкви?

Владика Василь пробував дещо з цих питань роз’яснити, але не знаходив аргументів, щоб висунені аргументи опрокинути. Коли ж ідеться про обмеження юрисдикції нашої Церкви, то Владика Василь висловив думку, що не треба питатися про юрисдикцію, але треба діяти. Крім цього вказував, як це тяжко установити нову єпархію, і для цього навів приклад створення нової єпархії у Пармі, Огайо, що взяло п’ять років праці, щоб її утворити, щоб відповідно визначити її межі.

Також заторкнено справу номінування аж п’яти польських владик для далеко меншої кількости поляків, що живуть в Україні, і тільки один Владика Іван Мартиняк для українців, що живуть у Польщі, яких є біля 350,000. На жаль, під тим оглядом по-мачушиному потрактовано нашу Церкву. Поруч цього порушено питання номінації нових владик. Чому Апостольська Столиця номінує нових владик поза ухвалами Синоду або чому не призначує владик з того терена, що були призначені для даної єпархії.

Нам відомо, що Владика Р. Даниляк не був вибраний у терені на Торонто. Наслідки деякої сваволі сьогодні видно. Чому українські владики між собою не поладнали тієї ситуації, що сталась у Торонто? Ватикан ніби вислав свого представника в особі Владики М. Гринчишина, який, на жаль, перед тим не зустрівся з усіма нашими єпископами і не обговорив цієї справи, але виконував ролю Ватикану і ще більше загострив цю справу. Ситуація Торонто була заакцентована дуже рішучо, при чому вказано на певні принципи, які обороняє Владика Ісидор і подавляюча частина священиків Торонтської єпархії. Хоч Владика Лостен не поділяє всього цього, що сталось у Торонто, все ж таки не піддержує позиції Владики Ісидора.

Також відмічено, що папский нунцій в Україні забагато вмішується у внутрішні справи нашої Церкви. При цьому виринуло питання подій навколо посвячення площі під храм патріяршої катедри у Києві. До цих подій Владика Василь висловився критично, підкреслюючи, що ця справа не була належно підготована і домовлена з урядовими чинниками.

Заторкнено справу чергового Синоду УКЦеркви, який мав відбутись у жовтні 1993 р. Тут Владика поінформував делегацію, що Синод не відбудеться у жовтні ц.р., але під кінець листопада. Тут були висловлені думки, що Синод УКЦеркви не прислухувався і не прислуховується до питань, які висувають миряни. Що Синод все є засекречений, що його рішення рідко коли бачать денне світло, бо все залишаються на столі під сукном у Апостольській Столиці. Так було дотепер і так сталось з останнім Синодом УКЦеркви з травня 1992 року, але незалежно від цього, багато з цих ухвал і рішень подали у своїх пресових органах Владика Іннокентій Лотоцький у «Зорі» і Митрополит Степан Сулик у «Шляху».

Висунено справу підбору священиків на єпископів і вибирають тих, що найменше надаються. Чому це так? Знаємо священиків, які фактично надаються на цей високий пост, але їх навіть не згадують. Дивно також, що по сьогодні, де не потрібно затвердження Апостольської Столиці, тільки повідомлення, не приєднано до грона українських владик, яких висвятив св.п. Патріярх Йосиф, ними є Владика Любомир Гузар і Владика Іван Хома. Вони були висвяченими з призначенням для України. Всім відомо, що свячення є важні, тільки їх не визнала Апостольська Столиця як владик. Сьогодні УКЦерква в Україні мас право їх зараховувати офіційно владиками і тим пошанувати діло св.п. Патріярха Йосифа. Багато в житті поза прийнятими регулами і правом є винятки, які приймається. І це також можна зарахувати до тих винятків, які належало б прийняти.

Владика Лостен підкреслив, що він також є проти безпотрібної засекречености і заступає думку, що миряни повинні бути на синодах і прислухатись до нарад. При цьому запевняв делегацію, що особисто передасть наші думки і побажаня у релігійно-церковних справах на Синоді так, «що напевно форум Синоду УКЦеркви почує ваші думки, побажання і сугестії».

Крім вище згаданих питань порушено ще цілу низку проблем, як катехизацію, питання літургічної мови, видання релігійної літератури, скликання собору УКЦеркви з участю мирян, священиків і владик та інші. Наша спільна зустріч несподівано затягнулась довго, бо тривала понад три години, але розмови проходили так цікаво і дружньо, що не відчувалось, що так швидко пройшов час.

Знову голова О. Пришляк висловив щиру подяку Владиці Василеві за те, що прийняв нашу делегацію і присвятив так багато часу. Владика Василь виявив свою радість з спільної зустрічі і дружніх розмов, дав архиєрейське благословення та побажав успіхів у дальшій праці. Спільну зустріч утверджено спільною фотосвітлиною.

Микола Галів

В суботу, 22 травня 1993 p., у Нью-Йорку, у приміщенні Наукового Товариства ім. Шевченка, відбувся п’ятнадцятий з черги крайовий з’їзд делегатів Українського Патріярхального Товариства в Америці. На з’їзді були заступлені 16 відділів, які були репрезентовані понад сорок делегатами. Згідно з статутом крайові з’їзди Українського Патріярхального Товариства відбуваються що два роки. В цьому відношенні з’їзд прийняв поправку до статуту і вирішив свої з’їзди відбувати що три роки. Варто тут пригадати, що Українське Патріярхальне Товариство, а точніше зорганізований мирянський рух за піднесення Помісної УКЦеркви до гідности патріярхату, постав тоді, коли вже деякі наші організації у діяспорі припиняли свою діяльність і перестали існувати. Це були 1964 і 1965 роки.

Народження зорганізованого мирянського руху було драматичним, але без цього драматизму видющі були б не побачили, а неглухі були б не почули ось цієї загрозливої ситуації, у якій знаходилася наша Помісна УКЦерква. Без найменшого сумніву, в цій ситуації прапорним ім’ям було і залишилось — св.п. Патріярха Йосифа. За кілька років сповниться 30 років існування мирянського руху.

Завдання зорганізованого мирянського руху було не тільки змагатись за піднесення нашої Церкви до гідности патріярхату, але також підкреслити, що Христова Церква складається з трьох складових елементів, а ними були, є і будуть миряни, священики й ієрархія. На жаль, у нашій Українській Церкві удомашнився звичай чи практика, що Церква — це тільки ієрархія. На жаль, права мирян і священиків не бралось до уваги. Слід підкреслити, що під тим оглядом у Римо-католицькій Церкві після Вселенського Собору Ватиканського II миряни і священики мають більші права. Отже, з того часу досьогодні Українське Патріярхальне Товариство дальше старається, щоб миряни у нашій Церкві також мали свої права і мали вплив на ріст і розвиток нашої Церкви.

З’їзд молитвою відкрила голова Товариства Рома Гайда. Вона щиро привітала делегатів, що приїхали, щоб підсумувати пророблену працю та намітити плян праці. При цьому вшановано пам’ять тих, що відійшли у Божу Вічність, а зокрема названо духовного опікуна Т-ва о. мітрата Маріяна Бутринського й одного з основників мирянського руху, провідного діяча ред. Василя Качмара.

З’їздом керувала обрана президія в складі: Роман Левицький — голова; Володимир Саляк і Мирослав Троян — заступники голови, Надія Попель і Степан Голуб — секретарі. До почесної президії запрошено о. пароха із Чікаґо Івана Кротця і голову Українського Патріярхального Світового Об’єднан­ня (УПСО) Василя Колодчина. З’їзд прийняв запропонований управою порядок нарад і обрав комісії: верифікаційну, номінаційну, статутову і резолюційну. З’їзд привітали: Патріярх Мирослав-Іван, Владика Іннокентій Лотоцький, Владика Василь Лостен, Владика Роберт Москаль, протоігумен Христофор Войтина, ЧСВВ, о. Іван Кротець з Чікаго, д-р Леонід Рудницький від Св. Софії і Юрій Милаховський від відділу УПТ в Нью-Йорку.

За працю крайової управи звітували — голова Рома Гайда, заступник голови і одночасно організаційний референт Олександер Пришляк, другий заступник голови, який також виконував функцію секретаря, Василь Никифорук, скарбник Василь Сосяк. Окремо звітували: редактор журнала «Патріярхат» Микола Галів і адміністратор д-р Володимир Пушкар. Звітування закінчено звітом Контрольної Комісії, за яку звітував Теодор Крочак. Всі звіти були короткі й ділові. У звітах були віддзеркалені досягнення і труднощі в праці. На основі заслуханих звітів відбулась широка дискусія. Підкреслено, що критична ситуація в нашій Церкві у першу чергу залежить від наших владик. Звичайно, що можна мати оправдані претенсії до Апостольської Столиці за невизнання патріярхату нашої Помісної УКЦеркви й інше, але чи всі наші владики, самі для себе, визнали Патріярхат нашої Церкви? Чому після Синоду УКЦеркви, що відбувся у травні 1992 року, чотирьох владик написало окремого листа до Ватикану? Також відмічено, що американські владики стараються накинути цензуру деякій світській пресі. Підкреслювано, що на синодах приймаються рішення, але після того їх або не виконується, або не мають відваги їх оборонити. Події, що мали місце в Торонтській єпархії з номінацією Апостольського Адміністратора для Владики Ізидора Борецького, в обороні якого стала подавляюча більшість священиків цієї ж єпархії, — це дуже сумне явище. Чому Ватикан поза відомом Синоду й глави — Патріярха Мирослава-Івана робить такі потягнення? Знаємо, що Церква є для того, щоб служити, але не панувати. Правда, така незаконна номінація, себто поза Синодом УКЦеркви, сталась для філядельфійського митрополита і пройшла без спротиву, у Канаді так не пройшло. Делегати ставили питання, як можна пояснити, що крайовій управі не вдалося нав’язати будь-якого контакту з одиноким Митрополитом Степаном Суликом? На жаль, уступаюча управа не могла дати якогось логічного пояснення. Уступаюча управа підкреслила, що з усіма владиками мала дружні відносини і робила всі старання, щоб такі відносини нав’язати з Філядельфійською Митрополією, але без успіху. Також відмічено і недотягнення, а зокрема про те, що не поширено мирянської мережі. Це справді складне і важке явище до розв’язання. Правда, є багато мирян, які поділяють наші ідеї і готові їх кожночасно піддержувати, але не бажають бути членами і брати на себе членські зобов’язання.

Також обговорено проблеми журнала «Патріярхат», який є здобутком мирянського руху, бо вдержується завдяки читачам і щедрим жертводавцям. Журнал не одержує жодних дотацій, ані субсидій і є незалежний ні від кого. Він є власністю всіх мирян і читачів. Були думки і пропозиції, щоб журнал «Патріярхат» друкувати в Україні. Після закінчення дискусії голова Контрольної Комісії Т. Крочак подав внесок уділити абсолюторію уступаючій управі, що прийнято одноголосно.

Верифікаційна Комісія, яка перевірила протокол з попереднього з’їзду, за яку реферував Василь Никифорук, заявив, що всі записи віддзеркалюють перебіг з’їзду. За працю статутової комісії реферував Олександер Пришляк. Голова номінаційної комісії Василь Никифорук подав склад нової управи, до якої за незначними змінами вибрано наступних осіб: Олександер Пришляк — голова, Микола Галів, Василь Колодчин, Василь Никифорук, Оксана Бережницька, Стефанія Бережницька, Роман Дубенко, Ярослав Клим, Оксана Луцька, Ігор Гайда, Сидір М. Тимяк, Степан Голуб і Осип Труш — члени управи. Контрольна Комісія: Василь Сосяк, Теодор Крочак, Іван Крих; заступники — Роман Левицький і Ярослав Білинський. Товариський суд: Олекса Мотиль, Юліян Головчак, Юрій Малаховський. Статутова комісія: Сидір Тимяк, Володимир Саляк, Володимир Медуха. Рада Мирян: Рома Гайда — голова, Мирон Куропась, Наталія Ґавдяк, Леонід Рудницький — члени.

Над зачитаним текстом резолюції вив’язалась широка і жвава дискусія. З одної сторони підкреслювано, що прочитані резолюції були задовгі, а з другої — постійно все додавались нові й нові пропозиції. Прийнято схематичний бюджет на черговий період праці.

Новообраний голова Олександер Пришляк в імені свойому і вибраних членів управи подякував за вибір і довір’я та заявив, що докладе всіх зусиль, щоб дальше успішно продовжувати працю на так важному відтинку, яким є зорганізований мирянський рух у нашій Помісній УКЦеркві. Молитвою закінчено наради з’їзду.

Безпосередньо після з’їзду відбулась заходами попередньої крайової управи доповідь на тему: «Помісність УКЦеркви в обличчі централізації Католицької Церкви», яку виголосив о. Іван Кротець, парох свв. Володимира й Ольги в Чікаго. Слід підкреслити, що це була особливо актуальна доповідь. Доповідач подав широку й глибоку аналізу ситуації Христової Церкви в цілому і на цьому тлі зокрема Української Католицької Церкви. Доповідач о. Кротець мав відвагу називати всі проблеми їх властивими іменами. Відмітив, що, без найменшого сумніву, нашій УКЦеркві діється кривда, але в цьому вина не тільки сторонніх чинників, але нас самих. Ми повинні в цих справах в першу чергу звертатись до наших владик. На основі виголошених думок о. Івана розгорнулась широка дискусія. Доповідача окремо представив новообраний голова О. Пришляк і також провадив дискусією. Дискусію продовжено при каві.

Микола Галів

У вівторок, 28 липня 1992 p., після довгої і важкої недуги покинув туземну мандрівку на 88-му році життя і перенісся у Божі засвіти бл. п. ред. Василь Качмар. Покійний народився 20 серпня 1904 р. у селі Війську Добромильського повіту. Покійний належав до унікальних особистостей у нашому українському релігійно-церковному, громадсько-політичному і культурному житті. Він належав до тієї генерації, на очах якої розвивалися події українських визвольних змагань у 1918 р. Він як юнак був їх свідком і на тлі тих змагань формувався його світогляд, іншими словами, його життєвий шлях, це означало продовжувати дальші змагання за незалежність і свободу українського народу. І на цьому шляху дальших змагань ми бачимо молодого ідеаліста Василя Качмара, одного з членів, основників і організаторів Української Військової Оргнанізації (УВО).

Василь Качмар був талановитим, знав добре історію українського народу, володів добре словом і пером. Він умів добре пов’язати свої таланти і віддати їх служінню українській визвольній боротьбі. При цьому виявилась його особлива харизма — приєднувати до визвольних ідей ширше коло людей. Це виразно було видно в організуванні мережі УВО, а пізніше ОУН, а в останні понад два десятки років до українського Патріярхального руху. Як провідного члена УВО й ОУН його життєвий шлях не був легкий. Окупаційна польська влада мала його все на окремому обліку і слідкувала за ним. Покійний Василь Качмар, будучи редактором єдиної легальної націоналістичної газети «Український голос», що з’являлась у Перемишлі у 30-ті роки, відограв важливу ролю у розвитку націоналістичного руху. Водночас його особа була виставлена на різні труднощі, які кінчились ув’язненням і Картузькою Березою, це відома найтяжча польська тюрма.

Після звільнення з польської тюрми ред. Василь Качмар працював у видавничому концерні Івана Тиктора у Львові у газеті «Наш прапор» і продовжував працювати у націоналістичній мережі. За німецької окупації був редактором «Краківських вістей».

Поруч своєї активної праці Василь Качмар 19 вересня 1936 р. заклав своє родинне гніздо, одружившись з Наталією з дому Липською, які разом виховали три дочки і одного сина, давши їм глибоке родинне і релігійне виховання та належну освіту. Це ж не приходилось легко, коли взяти до уваги, що треба було з малими в той час дітьми долучитись до великого ісходу з рідних земель і йти у невідоме на захід. Покійний пройшов цей нелегкий шлях і остаточно перенісся на постійно жити до Північної Америки. На жаль, тут покійний працював не за своєю професією, але працював, щоб вдержати родину та дати дітям високу освіту.

Слід підкреслити, що покійний Василь ввесь час не переставав працювати як громадсько-політичний діяч. Поруч з тим слід відмітити, що ред. Василь Качмар був глибоко релігійною людиною, практикуючим католиком. Покійний Василь все мав широко розгорнений ум, він міг передбачувати і оцінювати проблеми. Поступово все більше і більше присвячував свою увагу церковній проблематиці. Спочатку він був одним із провідних членів Християнського Руху. З хвилиною, коли на волі, у Вічному Місті, з’явився Блаженніший Києво-Галицький Митрополит Йосиф Сліпий після 18-літньої каторги, наша УКЦерква відкрила нову сторінку. Блаженніший Йосиф звернувся з проханням до Апостольської Столиці, щоб вона перевірила, чи Києво-Галицькій Митрополії прислуговує і чи вона мала титул «Верховного Архиєпископства». Відповідь була, що так. Таким чином, нашій Церкві привернено її титул, який вона мала, себто «Верховного Архиєпископства». Підкреслюємо це тому, бо дуже часто зустрічається у різних писаннях, що Апостольська Столиця нагородила Блаженнішого Йосифа, надавши йому титул «Верховного Архиєпископа», що не є згідне з правдою, бо тільки завдяки старанням Блаженнішого Йосифа Сліпого нашій Помісній Церкві привернено їй давній титул. Блаженніший Йосиф на Форумі другої сесії Вселенського Собору Ватиканського II висунув справу патріярхату, яка прислуговує Східнім Церквам, яку соборові отці прийняли оплесками і прийняли постанову, щоб утворити такі патріярхати, де для цього буде потреба. В цьому напрямі Блаженніший Йосиф висунув прохання, щоб Помісну У К Церкву було піднесено до гідности Патріярхату. Навколо цієї ідеї в 1964 р. народився Патріярхальний рух, якого ініціятором був Василь Качмар і проф. Микола Чубатий. Вони покликали до життя ширшу ініціятивну групу осіб — Комітет за Патріярхат УКЦеркви. Їх праця почалась від збирання підписів під петиціями до папи у справі піддержки ідей Блаженнішого Митрополита Києво-Галицького Йосифа у справі піднесення нашої Помісної УКЦеркви до гідности патріярхату. З малого кола Комітету за Патріярхат розвинувся широкий мирянський Патріярхальний рух і поширився на цілу українську діяспору. Треба підкреслити, що ред. Василь Качмар був промотором цього руху. Для цього покійний вклав багато зусиль і праці, будучи довгі роки провідним членом і головою крайової управи. На цю тему писав статті до української преси — в першу чергу до українського щоденника «Свобода». Він же був сталим співробітником, членом редколегії журнала «Патріярхат». Василь Качмар, як добрий промовець і публіцист, дуже вміло і вдало формував мирянську думку. Вдало вказував на небезпеки, перед якими стоїть наша УКЦерква.

Покійний Василь на цьому полі провів справді велику піонерську працю. Йому наша Церква і зорганізований мирянський рух повинні багато завдячувати. Успіх Качмара був у тому, що він до кожної праці, яку виконував, в першу чергу вірив, що вона е правильна, конечна, потрібна, і виконував її з посвятою і відданістю. Це видно було не тільки в останні його роки життя, але на протязі його цілого життя. Власне своєю вірою, посвятою і талановитістю він був унікальним. Поруч з тим він був глибоко релігійною людиною, практикуючим християнином — членом Церкви, працьовитим, чесним і великим українським патріотом. В. Качмар був справді прикладною і унікальною особистістю. Все життя боровся за найвищі релігійно-церковні і національні ідеали. Його життєвий шлях — це тема для доброго фільмового сценарія чи написання монументальної праці.

Слід ще тут згадати видання цінної праці о. Богдана Липського «Духовість нашого обряду», яка з’явилась в 1974 р. заходами покійного Василя і його дружини пані Наталії і яку перевидано ц.р. коштами панства Качмарів з виключним призначенням для потреб України. Це цінне видання, з якого багато скористає на Україні і будуть вдячні видавцям.

Після похоронних обрядів — Парастасу, у п’ятницю, 31 липня, у похоронному заведенні Литвин-Литвин у Юнійон покійного прощали Микола Галів від редакції журналу «Патріярхат», Рома Гайда від крайової Управи Українського Патріярхального Товариства в США, д-р Мирослав Прокоп від друзів революційної боротьби і інж. Любомир Калинич від земляцького Товариства «Перемишль», якого довголітнім головою був покійний, а останньо був його почесним головою, і від Українського Патріярхального Товариства північного Нью-Джерзі. У суботу була відправлена заупокійна Служба Божа у церкві св. Івана Хрестителя, а після цього тіло покійного похоронено на цвинтарі у Савт Бавнд-Бруку. Похоронні обрядну п’ятницю і суботу довершив о. Франко Шадяк, ЧНІ.

Після цього відбулись поминки, під час яких покійного ще прощали д-р Володимир Пушкар від Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО) і від себе особисто, д-р Теодозій Крупа від теренового проводу ОУН в США і Дарія Кузик від відділу УПТ — в Трентоні. Зворушливе слово подяки виголосив син покійного Богдан Качмар.

Микола Галів

Здається, немає слів, ні фарб, якими можна передати ці унікальні події, переживання і почування, які відбувались на вулицях Києва і Львова у ці виняткові дні першої річниці незалежности України. Все це сталось, як сон. Тому рік пролунали перші слова проголошення незалежности, самостійности і соборности української держави, як несподівана блискавка над українським небосхилом, а сьогодні відзначуємо один рік її життя. Незалежність української держави з’явилась, як мітичний Фенікс, до нового, творчого життя. Тому рік, коли до нас у діяспорі долітали слова деклярації — проголошення незалежности України навіть не могли подумати, що через рік будемо брати безпосередню участь у святочному відзначенні однорічного життя молодої незалежної української держави, що доведеться свобідно, без страху гуляти вулицями Києва і Львова, ходити стежками великих українських князів і гетьманів, подивляти красу Києва та чудового Дніпра. Справді, краса Києва і Дніпра прямо очаровує людину, але, на жаль, трагедія Чорнобиля відстрашує людей насолоджуватись хвилями Дніпра. Забруднення вод Дніпра є пострахом для населення.

Під кінець серпня майже всі київські готелі були переповнені гостями із східньої і західньої діяспор. Тим разом для гостей Київ був іншим, бо учасники, що прибули на Всесвітній Форум Українців, почувались, як у себе дома, на своїй вільній і незалежній батьківщині. Це особливе почуття, якого ми дотепер ніколи не мали, бо навіть як приїжджали перед тим, як туристи, то ми все були чужинцями для офіційних чинників. Вже сама Українська Авіялінія, що була на трасі Нью-Йорк — Київ, викликала в українських пасажирів певну гордість, що ми не останні, що ми не є безбатченки. Правда, літаки закуплені від поляків з польськими написами, але через гучномовці вже звучить українська мова, хоч обслуга на літаку між собою вживає російської мови. На українському летунському майдані Бориспіль довга процедура. Делегатів і гостей на Всесвітній Форум Українців з рамени оргкомітету зустрів В. Якимець, який подав поточні інформації і призначення до готелю. Подав, який є офіційний курс доляра і на чорному ринку, остерігаючи, щоб бути обережним з чорним ринком, бо є фальшиві купони.

Всесвітній Форум Українців

розпочався 21 серпня 1992 року молитвою «Боже великий, Творче всесильний» у палаці культури «Україна». Це гарна і репрезентативна споруда з просторою залею і сценою. Перед тим від 18 до 20 серпня тривала реєстрація учасників-делеґатів і гостей, яка відбувалась у Міжнародньому центрі культури і мистецтва.

За президіяльним столом засіли члени Оргкомітету, президент Леонід Макарович Кравчук, деякі члени уряду та запрошені гості. Офіційне відкриття Всесвітнього Форуму Українців зробив голова Оргкомітету Микола Жулинський, який в коротких словах привітав учасників форуму.

Слід звернути увагу, що чомусь організатори Всесвітнього Форуму Українців не передбачили, щоб таку особливу подію, крім відспівання пісні, започаткувати наради молитвою, щойно на залі запрошено двох присутніх на залі владик Митрополита Української Католицької Церкви Максима Германюка і Митрополита Української Православної Церкви київського патріярхату Філарета Денисенка, які разом проказали молитву «Отче наш».

Після цього довшу промову виголосив президент Л. М. Кравчук. На жаль, промова президента до справді святочної атмосфери причинилась до зайвого несмаку. Йдеться про те, що на такого роду форумах не варто вносити полемічні нотки, не варто розправлятись зі своїми політичними противниками, а що найгірше, не варто їх називати по імені.

Отже, тут ішлось про «Рух», який розколовся, а розкол приписано Чорноволові. Можливо, що це і незаперечна правда, але це не було місце про це говорити. Цей факт викликав серед присутніх несмак, а серед деякої частини пряме обурення, і на залі почулися вигуки: «бу-у, бу-у…». При цьому можна сказати, що президент Л. Кравчук має поганих дорадників, а що гірше, поганого промовописця. На жаль, це завважується і в інших промовах президента.

Після цього слідували дальші доповіді, серед яких слід назвати доповідь президента Республіканської асоціяції українознавців Івана Дзюби, яка була найбільш концептуальна, глибоко осмислена. Вона була на потребу сьогоднішнього і завтрашнього дня.

Можна тільки висловити жаль до президента СКВУ Юрія Шимка, який мав говорити на тему «Західня діяспора: завдання і перспективи діяльности», чомусь трішки розминувся з темою. Замість говорити про перспективи, дав лекцію президентові Л. Кравчукові, що і як треба діяти, а на закінчення прочитав меморандум, який пляновано особисто вручити президентові Кравчукові. (Для інформації слід подати, що Ю. Шимко був організатором і очолював делегацію, яка складалась з біля 25 осіб, для зустрічі з президентом Л. М. Кравчуком, щоб вручити згаданий меморандум, яка, на жаль, вийшла не надто щасливо).

Там знову була викладена лекція Л. Кравчукові. Також була мова про підписання договору Л. Кравчука з Б. Єльциним, як факт доконаний, що не відповідало правді, бо це була тільки одностороння пропозиція з російської сторони. З цього можна зробити заключення, що дехто їхав на ці святкування не для того, щоб підкреслити і віддати належне за пройдений однорічний період незалежности України та визначити її перспективи на майбутнє, але, щоб поширювати свої вузько групові чи особисті інтереси.

На особливу увагу заслуговував виступ члена Координаційної ради Товариства «Славутич» Олександра Руденка-Десняка, який у своєму слові розказав багато цікавих моментів з життя українців у Москві та на терені Російської Федерації. Вказав на багато різних труднощів, які має українська меншина в Росії. Українська діяспора на Сході потребує окремої уваги й допомоги. Чи сьогодні молода українська держава буде здібна і спроможна цю допомогу подати, трудно сказати, а тим більше під сучасну пору, коли є багато різних першочергових завдань до виконання. Такі виступи і їм подібні вказували для учасників форуму про складність проблем української меншини у розсіянні. Ці проблеми зовсім інші від української діяспори на Заході. Найбільше відчутними є економічні проблеми, які не можна легко розв’язати.

О дванадцятій годині дня, того ж 21 серпня, на останньому поверсі палацу культури «Україна» відбулось пресове звідомлення з проведених нарад Форуму для закордонних журналістів, яким провадив начальник відділу інформації Міністерства закордонних справ України Володимир Л. Чорний, а також відповідав на питання Іван Драч.

Після обіду дальше проводились наради. Виступали з короткими промовами поодинокі особи. Серед них виступав генеральний секретар закордонних справ УГВР Микола Лебедь, який розказав про дію українського резистансу під час Другої світової війни. Далі виступали Іван Драч, Павло Попович (Москва), Дмитро Павличко, Богдан Гаврилишин, Василь Маркусь, Павло Мовчан, Олександр Гарканець (Казахстан), Мирослав Маринович,Юрій Колєсніков, Лариса Скорик, Вячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Костянтин Морозов, Юліян Тамаш й інші. Післяобідня сесія тривала до шостої години вечора. Треба відмітити, що це було велике перенасичення виступами. Слухач не мав фізичної спроможности всього схопити. Серед виступаючих було чимало таких, які не мали що сказати. Під тим оглядом організатори були замало селективні. На жаль, мало з виступаючих додержувались передбаченого регляменту.

На закінчення першого дня нарад Всесвітнього Форуму Українців відбувся концерт творчої молоді «Рок-Академія» популярної музики «Молода Україна», що відбувся у залі Міжнароднього центру культури і мистецтва. Можливо, концерт сучасної музики не дуже відповідав для цього слухача, але з цього можна було зробити дуже виразний висновок, що під тим оглядом мистецько-музичної творчости Україна не відстає від того напрямку музики на Заході. Слід підкреслити, що програму концерту розпочато молитвою і молитвою закінчено, що також має свою вимову.

Другий день нарад, себто 22 серпня, до обіду відбувався по секціях, яких було всіх вісім. Кожна секція мала своє окреме приміщення, розкинені по Києву. Якщоб наради секцій були б відбувались в одному будинку, то можна було б брати участь на кількох, а так можна було бути виключно на одній. На секціях обговорювалось багато різних актуальних проблем. Крім цього були «круглі столи», яких було шість, також розкинених по різних місцях. Мені довелось бути на міжконфесійній секції, що відбулась у домі Спілки Українських Письменників. До речі, заля виявилась замалою. Тут в основному зібрались переважно владики, священики, пастирі і миряни різних конфесій, які активно виступили та висловлювали цікаві думки.

Ось деякі думки, що були висловлені на форумі цієї секції. Довше вдумливе слово, треба підкреслити, спонтанне слово, бо до нього не приготовлявся, виголосив о. д-р Іван Музичка. Зайняв слово митрополит Володимир (Сабодан) з Української Православної Церкви, який тепер сидить у Київській Лаврі. Він сказав — наша розмова буде дружня і приязна. У Церкві не було іншого шляху, як іти з своїм народом. Чи хтось змінив наш світогляд? Останньо у церкві чомусь замість Тарасового слова «обніміте» часто чуємо розпни, розпни… Ми розуміємо дію політиків. Ось у Луцьку замкнено церкву, там автокефальники намагались забрати катедру для себе. Де ж тут миротворчість? Церква повинна спиратись на християнських ціннощах.

Митрополит Філарет (Денисенко) у своєму слові наголосив, що у незалежній державі повинна бути незалежна Церква. Знаємо, що у ранніх роках нашого християнства греки старались настановляти своїх митрополитів, але наші князі старались мати своїх, українських владик. Отже йшла боротьба за незалежність. У 1654 р. Росія доклала всіх зусиль, щоб Київську Русь приєднати до Росії. Держава не може бути незалежною, як Церква є залежною. Нагадав, що Українська Автокефальна Православна Церква, що постала у 1918 році, не вдержалась. Нагадав, як по православних церквах виклиналось ім’я Івана Мазепи. Українська Автокефальна Православна Церква Київський Патріярхат бажає відновити, історичний патріярхат…

Патріярх Мстислав сказав, що тут були висловлені цінні думки. Як бачимо, церковні справи є дуже важкі. Український народ є розкинений по цілому світі, а що ми думаємо про державу, про богослов’я… Церква може тільки сослужити з державою, але держава не може вмішуватись у церковні справи. Держава накидає своїх кандидатів, так було в минулому і так є сьогодні. Державі не обійтися без Церкви…

Сергій Білокінь розказав, на основі простудійованих документів, як НКВД нищило християнську Церкву.

Митрополит Максим Германюк ствердив, що ми повинні змагати до цього Господнього «щоб усі були одно». Ми не повинні нікого оскаржувати, нікого не осуджувати, кожний це скаже сам перед Богом. Ми повинні себе шанувати, ми мусимо разом сходитись, себе поважати, молитись і себе взаємно пізнавати. Скажім собі, що ми бажаємо жити спільно.

Мирослав Маринович, відомий дисидент, висловив жаль, що митрополія УАПЦ під час святкування 1000-ліття християнства Руси-України не знайшла спільної мови зі сторони католицької ієрархії… Одна жінка закликала, щоб в першу чергу помирились священики. Знову ж інша жінка з Дніпропетровського звернула увагу, що на 70 відсотків українців немає на своїй землі ні одної української церкви, а всюди панує дух російської церкви. Виступало багато представників євангельсько-баптистських з’єднань, які закликали до молитви.

Безперечно, така міжконфесійна зустріч була б куди більше корисна, якщо б для цього було призначено більше часу, але і це було корисне, що одні на одних подивились і взаємно себе послухали і побачили, як багато треба працювати для того, щоб відродити віру в Христа і змагати до того Господнього — «щоб усі були одно». Час наглив і не давав можливости все якслід передумати й глибинно осмислити, бо треба було кінчати.

У пообідніх годинах у палаці культури «Україна» відбулось урочисте засідання Верховної Ради та уряду України на пошану Дня Незалежности України. На цьому форумі президент Леонід М.Кравчук, у відміну до попереднього дня, виголосив чудову, глибоко осмислену святочну промову, яка викликала бурю оплесків. Після цього запрошено до слова президента УНР у екзилі Миколу Плав’юка, який виголосив річеве коротке слово, стосовне до хвилини часу, відмічуючи факти, чим екзильний уряд займався на чужині, яку проводив працю, щоб належно інформувати чужинецький світ про Україну. Передаючи мандати екзильного уряду президентові України Леонідові Кравчукові, сказав, що з цією хвилиною перестає існувати екзильний уряд УНР. Це справді була зворушлива хвилина, яку учасники піддержали довготривалими оплесками. Після цієї церемонії у вечірніх годинах відбувся величавий концерт, у якому взяли участь багато різних співочо-музичних і танцювальних ансамблів. Це був вияв високого рівня музичного, хорового і танцювального мистецтва. Можливо, було б куди краще, якщо б були обмежились до клясичного хорового і музичного мистецтва, а балет і гопак відклали на інший раз.

На жаль, організатори на неділю, 23 серпня, не передбачили відповідного часу на молитву — Службу Божу, себто на подяку Всевишньому Господеві за всі блага. Незалежно від того, що праці Форуму продовжувались, частина мирян, священиків і владик УКЦеркви зібрались біля церкви на Аскольдовій могилі, і там була відправлена торжественна Служба Божа. В той же самий час також була відправлена Служба Божа під дзвіницею при Покровській вулиці 6, де є офіційна парафія Української Католицької Церкви, парохом якої є студит о. Валерій Шкарупський, яка підлягає юрисдикції Патріярхові Мирославові-Іванові Любачівському. Перша згадана парафія, якої парохом є о. Ігор Онишкевич, ЧСВВ III ступеня, що означає одружений священик, яка невідомо чому підлягає єп. Дмитеркові у Івано-Франківську. Це виглядає трохи парадоксально, але така є дійсність. Можемо поставити питання, що шукає в Києві Владика Дмитерко? Чому о. Ігор Онишкевич поза відомом Глави УКЦеркви Патріярха Мирослава-Івана творить ще одну парафію, коли така вже була і є? Без сумніву, є місце для всіх, але не слід починати історії від себе. Ось у Казахстані шукають і просять священика і не знаходяться ті, що посвятились працювати у Божому Винограднику.

Наради Всесвітнього Форуму у неділю закінчились спільною вечерею. Треба відмітити, що багато виступів на форумі були безпотрібними й зайвими, бо вони своїм змістом нічого не вносили до тієї скарбниці, яка тому рік відродилась — української державности. Це саме можна сказати про виступи у понеділок, 24 серпня, на Софійській площі. Ті, що на Софійській площі, намагались вирішувати дальшу долю України, міняти уряд, закривати прозорі кордони, організувати українську армію і проводити свої особисті чи клікові порахунки, звичайно, помилялись, бо цих питань, які, звичайно, треба вирішувати, але в жодному випадку не на такому форумі. Цей форум на Софійській площі мав заманіфестувати факт, що Україна появилась на мапах світу як самостійна, незалежна українська держава.

На закінчення можна поставити питання, чи Світовий Форум Українців осягнув те, що перед собою ставили організатори? На мою скромну думку, він розминувся з ціллю, але зате був блискавичною лекцією, як улаштовувати подібні імпрези на майбутнє. Учасники форуму роз’їхались з різними почуттями, але залишився незаперечний факт, що молода українська незалежна держава існує, росте і розвивається, може не так скоро, як дехто цього собі бажає, але незаперечно росте, а це є найбільш істотне.

Всесвітній форум українців у Києві закінчився створенням Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР), до якої делегують по чотирнадцять представників від західньої, східньої діяспор і України. Ця Рада буде діяти між всесвітніми конгресами.

Львів по-своєму відзначив річницю незалежности України

Сотні тисяч львів’ян і околиць відкриттям пам’ятника Тарасові Г. Шевченкові, за спорудження якого боролись довгі, довгі роки, відзначили першу річницю незалежности України. Здавалось, що хмарна з дощем погода переб’є і відстрашить львів’ян, але над сподівання на той час і небо трішки прояснилось, і львів’яни масово заповнили Проспект Свободи і всі сумежні вулиці. Хмари людей прибули, щоб бути безпосередніми учасниками тієї небуденної події, на яку древній Львів чекав сотні років, а водночас з тим, щоб підкреслити і відзначити, що український народ після довгої неволі став господарем на своїй прадідній землі. Це справді ціла симфонія людських почувань, які поруч всієї складности різних проблем молодої — однорічної незалежної української держави були тими промінчиками, які вказували шлях до українського сонця, до кращого завтра.

На Проспекті Свободи майоріли українські синьо-жовті прапори, у етер неслись святочні слова — відкриття посадника міста Львова Василя Шпіцера, святочні промови, молитовні, народні і на слова Т. Шевченка пісні, чудово виконані різними мистецькими ансамблями міста Львова. Це була справді унікальна і незабутня хвилина радости, радостей у житті, довгому і страждальному житті українського народу. Сповнилось ось це Шевченкове: «Будеш, батьку, панувати…».

Можна б тут було говорити про сам пам’ятник, який не всім сподобався, а зокрема українській діяспорі на Заході, але це вже не має значення. Покищо стоїть сам пам’ятник Т. Шевченкові, а фасада, яка буде ще добудована, може додасть певної мистецької завершености і може при тому згубляться соцреалістичні вплив и на мистецьку творчість пам’ятника. На жаль, і тут, у Львові, деякі промовці, а маємо тут на увазі Валентина Мороза, який не відчув духу часу, що це був час не на політику і критику президента Л.Кравчука, але на слово, присвячене великому генію української нації Т. Шевченкові. Поминаючи всі недоліки, Львів гідно відзначив першу річницю незалежности України величавим відкриттям пам’ятника Т. Шевченкові.

У Львові відбувся Світовий Конгрес Мирян

Світовий Конгрес Мирян, що відбувся у Львові у будинку Профспілок, при вул. Володимира Великого 50, слід також розглядати в аспекті подій відзначення першої річниці незалежности України та перепохоронення св.п. Патріярха Йосифа. До речі, слід підкреслити, що Світовий Конгрес Мирян, що відбувся 25 і 26 серпня 1992 року, є незаперечним плодом зерна, яке засіяв св.п. Патріярх Йосиф. Організаторами Конгресу Мирян були Українське Патріярхальне Світове Об’єднання (УПСО) і Мирянські Організації у Львові, а господарями були львів’яни.

У Конгресі взяло участь сто сімдесятвісім осіб, у тому сто двадцять з України і п’ятдесятвісім осіб з діяспори.

Наради Конгресу, які відкрив депутат до Верховної Ради України і один з членів Оргкомітету по відбутті конгресу Михайло Косів, розпочато молитвою. Продовжуючи, М.Косів привітав Владику Филимона Курчабу, о. Івана Дацька і голову Львівської Ради Миколу Гориня, які зайняли місця у президії, присутніх отців та всіх учасників. «Вчора, — сказав М. Косів, — ми святочно відкрили пам’ятник Т.Шевченкові, закінчивши одну фазу наших змагань, сьогодні ми ставимо черговий крок у релігійно-церковному житті і стоїмо перед похороненням св. пам’яти Патріярха Йосифа».

Після відкриття Конгресу Владика Курчаба прочитав привітання від Патріярха Мирослава-Івана, яке друкуємо на іншому місці. Микола Горинь привітав конгрес від Львівської обласної Ради, підкресливши, що на шляху нашої національної і релігійної незалежности впало багато жертв, яких трудно почислити. Сьогодні покладаємо великі надії на зародок мирянського руху в Україні, перед яким стоять важливі завдання. Голова УПСО Василь Колодчин, який також зайняв місце в президії, склав щире привітання для учасників конгресу, підкресливши, що ми, тут присутні, а ще більше неприсутні, є духовими дітьми світлої пам’яти Патріярха Йосифа і зійшлись тут, щоб спільними силами продовжувати візію й ідеї Патріярха Йосифа. Після привітів предсідник М. Косів попросив цілу низку осіб до почесної президії. Дальше слідували запляновані доповіді.

Першу доповідь на тему «Релігійне відродження в Україні як один із основних факторів розбудови української незалежної держави» виголосив Михайло Косів. Доповідач проаналізував ситуацію релігійного питання в Україні, яка вона була в далеко і близько-минулому і яка під сучасну пору. Підкреслив, що українське політичне життя багато покладало на духовно-релігійне відродження. Підкреслив, що до релігії повертаються вчорашні атеїсти-комуністи. Відмітив, що на Україні є біля 170 костьолів. Доповідач цікаво схопив і представив релігійно-церковні питання в Україні.

Отець д-р Іван Дацько у своїй доповіді на тему «Легалізація Української Греко-католицької Церкви: проблеми й перспективи» підкреслив, що легалізація стала більше академічною, але дійсність є іншою. За все те, що сьогодні маємо на релігійно-церковному полі, ми можемо тільки завдячувати Божому Провидінню. Сьогодні УГКЦерква начисляє п’ять мільйонів вірних. Слід зупинитись над питанням про відношення держави до Церкви, про дипломатичні відносини Ватикану з нашою Церквою та в загальному з Україною. Поставив питання, як нам прямувати до релігійної єдности в Україні. Марґінесово згадав про велике число абортів й проблеми корупції та хабарництва, що сильно негативно впливає на розвиток соціяльного життя. Без сумніву, треба б також визначити ролю української діяспори. Церква сама без уряду не може переводити більших проектів. Доповідач підкреслив, що коли Церква буде тісно співпрацювати з мирянами, то наш екуменізм буде успішним.

У міжчасі Конгрес обрав комісії: до номінаційної обрано Романа Чмелика, Олександра Пришляка, Івана Гречка; до статутової обрано Олександра Пришляка, Михайла Косіва, Василя Колодчина, Ярослава Гавриха й Ігоря Матушевського; до резолюційної обрано Миколу Галіва, Рому Гайду, Сидора Тимяка, Лесю Храпливу-Щур, Леоніда Рудницького, Василя Маркуся, Костюка і Юзьківа.

Д-р Дмитро Степовик, відомий з своїх писань та виступів на релігійно-церковні теми, говорив про «Проблеми християнського екуменічного руху в Україні». Доповідач чітко визначив проблеми Церкви, вдаючись до богословських критеріїв. Висунув думку, що атеїзм є також своєрідною релігією, бо посідає деякі релігійні елементи. Також відмітив, що в останньому часі миряни перебирають принципи душпастирювання, а особливо і наполегливо шукають спільної мови і активно проводять екуменізм у нашій Церкві, підкреслюючи, що всі ми є православні по вірі і католики по любові. Католики повинні перестати критикувати православних. Ми повинні дальше змагатись за визнання патріярхату УКЦеркви у Римі, продовжувати екуменічний рух, не вносити місцевих конфліктів до Церкви. Висловлені думки Д. Степовиком заслуговують на окрему увагу, бо це дорога для того «щоб усі були одно».

Отець Мирон Бендик у своїй співдоповіді на тему «Легалізація Української Греко-католицької Церкви: проблеми і перспективи» підкреслив, що треба дальше змагати до повної регабілітації Української Католицької Церкви, як також порушив пекуче питання церковної власности, яка була перед 1946 роком. Тоді всі церкви в Західній Україні належали і були власністю УКЦеркви. Розв’язка цього питання є дуже трудною, але треба шукати різних можливостей, щоб її знайти. Також підкреслив, що деяким наших священикам в Україні перешкоджає комплекс підпільности. Це справді дуже складне питання.

Іван Гречко, що є головою Клюбу Католицької Інтелігенції, говорив про «Християнізацію культури і духовних вартостей в Україні». Доповідач цікаво осмислив свою тему. Відмітив, що наша Церква, а точніше ієрархія, не дуже цікавиться мирянським рухом і не сприяє його розвиткові. Шкода, що немає мирянської преси, яка б могла підносити релігійно-церковні проблеми мирян, підкреслив доповідач.

Першою сесією керував Михайло Косів, а другою Леонід Рудницький. Надзвичайно цікаву і глибоко продуману доповідь архимандрита Любомира Гузара (який не був присутній через смерть мами) на тему «За відродження духовости, за християнську Україну» прочитав Олександер Пришляк. Доповідач підкреслив, що допомога для Церкви — це допомога для нас самих. УКЦерква мусить сьогодні дивитись не на Галицьку частину, але на цілу Україну. Така повинна бути візія нашої Церкви. Ми можемо ставити перед собою питання, чому Господь дозволив на такі великі наші жертви? Відповідь на ці й інші питання дає нам ясну картину, як далеко ми є позаду у богословському відношенні. Треба пам’ятати, що вороги Церкви не знищать її, бо це Божа Установа.

Отець д-р Іван Музичка говорив про «Ідею українського патріярхату в житті та діяльності Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого». Слід підкреслити, що доповідач о. Іван Музичка належить до тих небагатьох священиків, який вміє словами кольоритно накреслити ситуації, проблеми і силюетки людей. Доповідач розгорнув широке полотно, на якому барвисто представив широку творчість Патріярха Йосифа та його унікальну візію про УКЦеркву.

Д-р Михайло Димид, як знавець канонічного права, говорив на тему «Канонічно-юридичне завершення процесу формування нашої Церкви, усталення її місця у Церкві Вселенській». Доповідач до цих питань підійшов з правної точки зору. Він відповідними прикладами і посиланнями на документи доказував, що УКЦерква повинна була вже давно мати своє патріярше завершення.

Проф. Василь Маркусь доповідав на тему «Принципи побудови стосунків поміж Церквою і державною владою». Тема важлива, і доповідач її цікаво представив. Доповідач оправдано обстоював, що держава не повинна втручатись у церковні справи.

На другий день конгресу доповідали: Василь Колодчин про завдання мирянського руху, а Микола Галів — «Для чого створюється мирянські організації у світі. Їхня мета і принципи діяльности». Рома Гайда з’ясовувала питання поновного входження українських релігійних організацій у світові структури мирянських організацій. Тут в першу чергу йшлось про відому міжнародню організацію «Пакс Романа». Цікаво представив ролю мирян в Українській Католицькій Церкві о. мітрат Роман Ганкевич. Про досягнення і проблеми добродійної організації, відомої під назвою «Марійський рух», в Україні доповідала Стеф. Шабатура. Д-р Борис Ґудзяк говорив на цікаву тему — участь молоді у церковно-релігійному житті. Треба радіти, що участь молоді в релігійно-церковному житті в Україні без порівняння є більшою, як у діяспорі. Леся Xраплива-Щур говорила про християнську родину і ролю в ній жінки. Про суспільну етику та християнську соціяльно-економічну програму в пристосуванні до української дійсности доповідав проф. Володимир Мокрий. Кінцевою доповіддю була «Українська Церква і громада у світі», яку виголосив Роман Кравець.

З повищого видно, що Світовий Когрес Мирян заторкнув широкий вахляр релігійно-церковних проблем. Слід завважити, що програма, поза всяким сумнівом, була перенасичена. Дослівно не було часу на обговорення хоч деяких питань, а це велика шкода, бо напевно дискусія і форма запитань були б увипуклили і доповнили не одну з виголошених доповідей.

Під час другого дня нарад був учасником конгресу патріярший архимандрит о. д-р Іван Гриньох, довголітній співробітник Патріярха Йосифа, якого привітав предсідник нарад Михайло Косів. Отець Іван Гриньох щиро привітав учасників конгресу, підкресливши, що нам треба постійно переображуватись, як про це говориться у празник Переображення Господнього. Наша Церква не є Церквою Галичини, але Церквою вселенського християнства. Христова Церква вічно переображується, оновлюється і є живою творчою Церквою.

Олесь Пришляк зреферував статут створеної нової організації: «Світовий Християнський Конгрес Української Греко-католицької Церкви».

Після прийняття статуту обрано управу, якою керуватиме двоє співголов, якими є Михайло Косів — Україна і Василь Колодчин — діяспора, США, заступниками голови обрано Ігоря Матушевського — Україна й Олега Гнатюка — Польща, секретар — Роман Чмелик —Україна, скарбник — Ганна Іваниць — Україна і двоє членів: Борис Ґудзяк — США і Богдан Трояновський — Україна.

Передбачена також Головна Рада, до якої мають делегувати своїх представників мирянські організації в Україні і діяспорі. Число делегатів визначає статут. До Контрольної Комісії вибрано: Анізія Кравчук, Мельник, Р. Кравець, М. Гуменюк, М. Косів і Анна Мороз. У Конгресі взяло участь 180 осіб, у тому 120 з України і 58 з діяспори.

Микола Галів прочитав випрацьований резолюційною комісією текст резолюцій, які за незначними завваженнями прийнято. Текст резолюцій друкуємо на іншому місці. В імені Конгресу Василь Колодчин висловив щиру подяку Оргкомітетові, а зокрема Лесі Крип’якевич, за її особливу дбайливість та організаційну підготовку. Конгрес закінчено молитвою.

У патріяршій палаті катедри св. Юра, о годині 6 вечора відбулася авдієнція учасників Конгресу у Патріярха Мирослава-Івана. Обидва співголови, Михайло Косів і Василь Колодчин, поінформували патріярха про відбутий Світовий Конгрес Мирян, який закінчився створенням Світового Християнського Конгресу УГКЦеркви. Після цього Патріярх Мирослав-Іван подякував за інформацію, розказав про проблеми Церкви та спроби за визнання Апостольською Столицею патріярхату нашої Церкви. На закінчення Патріярх побажав обраній управі Світового Християнського Конгресу успіхів у праці та уділив усім патріярше благословення.

Відбувся у Львові сьомий з черги З’їзд делегатів УПСО

27 серпня 1992 р. у Львові у залі Профспілок, при вулиці Володимира Великого 50, відбувся сьомий з черги з’їзд делегатів Українського Патріярхального Світового Об’єднання, у якому взяло участь двадцять один делегат та гості. З’їзд відкрив голова УПСО Василь Колодчин, привітавши учасників з’їзду, та попросив о. мітрата Романа Ганкевича провести молитву. З’їздом керувала президія у складі: Олександер Пришляк — голова, Роман Кравець — заступник, Василь Никифорук і Оксана Тарнавська — секретарі. Після прийняття порядку нарад обрано комісії: до номінаційної увійшли Ярослав Гаврих, Микола Когут, Леся Храплива-Щур, Олександер Пришляк, Іван Бобин; до верифікаційної увійшли Рома Гайда, Антін Ґралюк і Сидір Тим’як; до статутової увійшли Роман Кравець, Василь Маркусь, Сидір Тим’як; до резолюційної увійшли Микола Галів, Рома Гайда і Василь Колодчин.

З огляду на обмежений час уступаючі члени управи склали дуже короткі усні звіти, а письмові були передані до секретаріяту. Першим звітував голова Василь Колодчин, який підкреслив, що його праця була складною, бо приходилось робити різні поїздки до Англії, Австралії, Канади і двічі на Україну, відмітив відбуті засідання та участь у різних спільних громадських акціях. Микола Галів склав звіт з редакційної праці, вказуючи на труднощі у праці, а також сказав кількома реченнями про працю адміністратора д-ра Володимира Пушкара, який хоч був у Львові, але занедужання недозволило йому особисто скласти звіту. Леся Храплива-Щур склала звіт з пресової референтури. Був прочитаний звіт Контрольної Комісії Ігоря Гайди з переведеної контролі, у якому була подана пропозиція на уділення абсолюторії. Дальше слідували короткі інформаційні звіти з поодиноких країн. За Австралію звітував Антін Ґралюк, за Англію — Роман Кравець, за Бельгію Микола Когут, за Німеччину Іван Бобин, за США Рома Гайда, за Канаду о. мітрат Роман Ганкевич, за Союз Братств і Сестрицтв Василь Маркусь. Дальше слідувала коротка виміна думок над заслуханими звітами.

На внесок Контрольної Комісії, піддержаний у залі, уділено абсолюторію уступаючій управі УПСО. Тому що обрані комісії, такі як статутова і резолюційна, не мали можливости працювати, прийнято пропозицію резолюційної комісії, щоб з’їзд УПСО прилучився до прийнятих резолюцій, які були прийняті Світовим Християнським Конгресом УГКЦеркви. Пропозицію прийнято, а статутова комісія буде працювати між каденціями. Номінаційна Комісія подала наступний склад управи УПСО: Василь Колодчин — голова, Мирослав Лабунька (США), о. Роман Ганкевич (Канада), Роман Кравець (Англія), Юрій Конюшко (Австралія) — заступники голови; Володимир Баран (США) — секретар, Анатоль Ромах (США) — скарбник, Леся Храплива-Щур (Канада) — пресова референтка; члени ради: Антін Ґралюк (Австралія), Антін Хлопецький (Аргентіна), Ярослав Гаврих і Маркіян Шептицький (Англія), Іван Бобин (Німеччина), Оксана Бережницька, Рома Гайда, Дарія Кузик, Василь Маркусь, Василь Никифорук, Олександер Пришляк, Леонід Рудницький, Сидір Тим’як (США); Мирон Барабаш, Мирослав Гладишовський, Методій Кінах, Павло Копачівський, Степан Петелицький, Роман Рожак, Ярослав Сиваник (Канада), Кирило Митрович (Франція), Союз Братств і Сестрицтв Омелян Басюк (США). Контрольна Комісія: Ігор Гайда (США) — голова, Юрій Буцяк (Англія), Рома Дигдала і Любомир Калинич (США), Іван Равлюк (Англія) і Оксана Тарнавська (Австралія). Товариський Суд: Микола Кушпета (Канада) — голова, Михайло Василик (Аргентіна), Михайло Марунчак (Канада), Богдан Шарко (Німеччина), Микола Щупляк (Англія).

Редактор «Патріярхату» — Микола Галів, адміністратор — Володимир Пушкар (США). Номінаційна Комісія: Іван Бобин, Ярослав Гаврих, Микола Когут, Олександер Пришляк і Леся Храплива-Щур. Запропонований склад був прийнятий. Голова Василь Колодчин подякував за вибір і з’їзд закінчено молитвою, яку провів о. мітрат Роман Ганкевич.

Львів. Минулого місяця тут відновило свою діяльність Товариство Українських Студентів «Обнова». На основуючих зборах, що відбулись у Львові 2 квітня цього року, обрано управу, що до неї ввійшли: Андрій Костюк — голова, Юрій Підлісний — заступник голови й виконуючий обов’язки секретаря та Галина Сологуб — скарбник. 20 квітня «Обнова» була зареєстрована як окрема юридична одиниця львівською обласною владою, а 7 травня одержала благословення і потвердження її статуту від Патріярха Мирослава-Івана Любачівського. У своєму листі до управи Товариства Патріярх пише: «З великою радістю приймаю до відома відновлення діяльности Студентського Католицького Товариства «Обнова». Маю в Бозі надію, що початок створення Товариства причиниться до духовної обнови цілого студентства України, а через нього і цілого українського народу».

В листі до голови ініціятивно-координаційного Комітету для відновлення діяльности «Обнови» проф. Мирослав Лабунька, голова студентської «Обнови» Андрій Костюк і голова організації «Українська Молодь Христові» пані Леся Крип’якевич, повідомляючи про відновлення діяльности «Обнови» у Львові, пишуть: «Товариство… відродило свою діяльність завдяки ініціятиві Вашого Комітету, зокрема Вашій особистій і пані Роми Гайди, за що складаємо Вам щиру подяку. Щотижня в четвер, при вулиці Коперника 15, в приміщенні організації «Українська Молодь Христові» відбува­ються зустрічі, дискусії, лекції і молитви студентської «Обнови» з метою взаємного духовного збагачення, вивчення історії Церкви, права, релігії та підготовки до вступлення до Пакс Романа. Покликані до життя такі секції: історична, теологічно-філософська, сучасних проблем суспільно-християнських і духовної культури».

«Обнова» заснована була у Львові у 1930-х роках з благословення Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. Згодом вона об’єднувала студентів-католиків у студентській «Обнові» і українських інтелігентів-професіоналістів у Академічній «Обнові». «Обнова» була співосновником Пакс Романа, що об’єднує студентські та академічні католицькі товариства у цілому світі. Цього року Пакс Романа відбуває свій черговий конгрес (26-й) у Більбоа, Еспанія. Надіємось, що Україна також буде заступлена на цьому конгресі через «Обнову» у діяспорі й делегатами з України.

Наше видання формувалося в часі, коли духовенство і миряни були уражені комплексом меншовартості, колоніальною свідомістю та уявним конфліктом між помісністю рідної Церкви і централізмом Римського престолу. В основі двох цих вад було незнання самобуття Київської Церкви, принципів Берестейської унії, східного богослов’я, еклезіології Cхідних Церков і богослов’я сопричастя, відновленого Другим Ватиканським Собором. Тож головною увагою крайових управ Патріархального товариства та його органу «За Патріярхат» (згодом просто «Патріярхат») було вивчати й передавати ширшому загалу ціль і суть старань Патріарха Йосифа, давати мирянам можливість глибше пізнати власну традицію і те особливе визнання східного християнства, яке закріпив Другий Ватиканський Собор.

Повністю статтю читайте у паперовій версії журналу.

(Власна кореспонденція)

В суботу, 16 квітня 1983 p., у Філядельфії, у залі філії Українського Католицького Університету, відбувся черговий крайовий з’їзд делегатів Українського Патріярхального Т-ва в США. Наради з’їзду відкрив голова крайової управи д-р Богдан Лончина. Він провів молитву, а потім однохвилинною мовчанкою було вшановано пам’ять провідних членів Т-ва, які в останньому часі відійшли у Божу вічність. Після відкриття і короткого вступного слова д-р Б. Лончина привітав учасників з’їзду, делегатів і гостей, та запропонував вибрати для керування з’їздом президію. Слід завважити, що технічно з’їзд не був належно підготований. Щоб вибрати президію, треба було витратити біля години часу, поки реєстраційна комісія видала мандатні картки для голосування. Було подано два списки кандидатів на президію, але шляхом домовлення узгіднено лише одну в складі: голова — Микола Галів, заступник голови — Роман Данилевич, секретарі — Володимир Медуха і Василь Никифорук.

З’їзд листовно привітали: Блаженніший Отець Йосиф, Патріярх Києво-Галицький та всієї Руси, Високопреосвященніший Владика Стефан Сулик, Преосвященний Владика Василь Лостен і Управа Т-ва «Свята Софія». Були прочитані названі листи-привіти, що їх учасники прийняли оплесками, а одночасно вирішено, щоб від з’їзду вислати подяки за привіти і привітати наших Владик від з’їзду. Такі листи-подяки з привітами були написані й вислані.

Для ефектовнішого переведення нарад з’їзду вибрано комісії: верифікаційну, номінаційну й резолюційну. Верифікаційну й резолюційну комісії вибрано на з’їзді, а номінаційну — потверджено раніше намічену крайовою управою з тим, що вибрано додатково трьох членів так, що номінаційна комісія складалась з 9 осіб.

Звітну частину з діяльности крайової управи розпочав голова уступаючої управи д-р Богдан Лончина. Його звіт був довший. Він розглянув різні аспекти діяльности праці, а найбільше уваги присвятив питанням, як належить розглядати та підходити у практичному аспекті до здійснення наших основних завдань і цілей, тобто до закріплення існуючого патріярхату і його визнання Апостольською Столицею. Підкреслив, що в праці управи було найголовніше завдання втримувати тісний зв’язок з єпископами, яке вдалося належно виконати. Назвав, хто саме з членів управи контактувався з єпископами. Також були наладнані добрі стосунки і зв’язок з управою Т-ва «Свята Софія» у Філядельфії. Богдан Лончина у звіті натякнув, що були неув’язки з журналом «Патріярхат», а зокрема з його редактором М. Галівим, який мав дещо відмінний погляд до постанов управи, яка вирішила — «не критикувати Святішого Отця, ні кард. В. Рубіна». В дальшому доповідач говорив про контакт управи з відділами Т-ва, про поїздки до Риму, про видавничі справи, про поточні справи управи і про кризу в нашій Церкві. З них назвав дві кризові ситуації. Перша з них була у зв’язку з опублікуванням обмінних листів московського патріярха Пімена з Папою Іваном Павлом II, а друга — з опублікуванням листів кард. В. Рубіна до Патріярха Йосифа і відповідь Патріярха, що їх надрукував у своєму офіціозі «Церковні вісті» єп. А. Горняк.

Анатоль Ромах подав звіт за секретаря Василя Папіжа, а також свій, як архіваря. Він назвав, скільки вийшло, і вплинуло листів до крайової управи.

Відмітив, у якому стані знаходиться архів Т-ва. Рома Гайда звітувала, як заступник голови. На доручення голови управи звітуюча ходила на авдієнції до Владики Лостена, підкреслюючи, що Владика Лостен має зрозуміння до мирянського руху.

Василь Колодчин подав звіт з організаційної референтури. На сьогодні крайове Т-во складається з 44 відділів, серед яких є декілька дуже активних. Завдяки вмілому веденню справ і керуванню голови управи д-ра Б. Лончини праця в управі була приємною. Касовий звіт управи був видрукований так, що всі учасники запізнались з фінансовим станом Т-ва.

Окремо були складені звіти адміністрації й редакції журнала «Патріярхат». Перший склав звіт відповідальний за адміністрацію д-р Володимир Пушкар. Він, крім статистичного зіставлення накладу журнала «Патріярхат», у якому сказав, куди і скільки розходиться примірників, а також подав фінансове зіставлення, що було надруковане і вручене всім учасникам з’їзду так, що кожний мав нагоду запізнатись з цілим оборотом видавництва. Крім цього , він подав усний звіт, в якому вказав, у яких обставинах доводилось працювати і скільки для цього доводилось витрачати часу. Все це виконувалось безкоштовно. Видатки кожного місяця на журнал, що його тираж сьогодні добігає чотири тисячі, не є так легко покривати. Але все ж таки наша праця знаходить серед читачів й мирян нашої Церкви зрозуміння і підтримку.

Микола Галів подав обширніший звіт з діяльности головного редактора. Він вказав, що журнал «Патріярхат» є незаперечною унікальністю серед української діяспори у вільному світі. Журнал вдержується виключно на власних силах, себто з передплат, кольпоражу, що приносить прибуток, за що належить велика подяка кольпортерам, і пожертв на «Пресовий фонд». Саме це велике зрозуміння до журнала додає сили й охоти для редакції й адміністрації журнала. Він вказав на труднощі журнала, які існували у минулому, як також згадав про ті напрямні для журнала, які визначувала крайова управа, що їх редакція не могла брати до уваги, бо саме життя їх заперечувало. Назвав опубліковані листи московським патріярхом Піменом, а згодом лист кард. В. Рубіна до Патріярха Йосифа і відповідь Патріярха, що опублікував єп. А. Горняк, на які не можна було мовчати і підтакувати, що папа і кард. В. Рубін є добрі для нашої Церкви. На закінчення подякував усім за співпрацю, а зокрема д-рові В. Пушкареві та Ярославові Климові.

За Контрольну Комісію із переведеної контролі звіт прочитав Теодор Крочак і запропонував, щоб крайовій управі, адміністрації і редакції журнала «Патріярхат» за їх працю висловити довір’я. За Товариський Суд звітував Володимир Сенижак, який відмітив, що у звітному часі не було жодних справ.

По закінченні звітувань відбулась широка і ділова дискусія, у якій взяли участь: Оксана Бережницька, Стефанія Бережницька, Дарія Миндюк, Іван Ярош, Василь Пасічник, Марія Клячко, Луцишин, Ковалишин, Рома Гайда, Володимир Сенижак, Роман Данилевич, Теодор Крочак, С. Клюфас, О. Пришляк, Ярослав Щербанюк, Мирослав Лабунька, Ю. Головчак, Володимир Медуха та інші. Після закінчення дискусій уділено уступаючій управі абсолюторію.

Звіт з Верифікаційної Комісії подав Юліян Головчак, який сказав, що на з’їзд зареєструвалось 50 делегатів з 76-ма мандатами. До речі, тільки відділи, що віддалені понад 300 миль, мають право передавати свої голоси. За Резолюційну Комісію звіт склав Роман Данилевич. Він підкреслив, що комісія не мала часу зійтися для опрацювання резолюцій, тому подав загальні думки й сугестії, які повинні увійти до резолюцій, а пізніше комісія їх випрацює і подасть до загального відома. Пропозицію Р. Данилевича прийнято.

Як звичайно, на всіх з’їздах, конгресах чи зборах, переважно, найтруднішою точкою нарад є вибір керівних осіб до управи. Звичайно, і з’їзд у Філядельфії мав ці труднощі. Дуже часто, труднощі у виборах були партійного характеру. Богу дякувати, за ввесь час існування Українського Патріярхального Т-ва партійна зрізничкованість нашого життя не мала впливу на вибір керівних осіб Т-ва. В основному, на з’їздах все керувались, хто може краще вив’язатись з даного завдання. Так було і цим разом, але деякі труднощі спричинила сама Номінаційна Комісія, яку очолював Василь Колодчин. Номінаційна Комісія була висунула на голову крайової управи мґра Дарію Кузик, і її кандидатура була потверджена на засіданні крайової управи у Детройті 22 січня 1983 р. Щойно кілька днів перед з’їздом Дарію Кузик повідомлено, що комісія її більше не висуває на голову, бо має іншого кандидата. У зв’язку з такою ситуацією на з’їзді були поставлені дві кандидатури на голову. Номінаційна Комісія поставила на голову крайової управи інж. Олександра Пришляка, а Дарія Миндюк виставила кандидатуру Дарії Кузик. У голосуванні більшістю голосів перейшов Олександер Пришляк.

Після цього Микола Галів подав внесок — вибрати редактора «Патріярхату» окремо, пропозицію прийнято. На редактора журнала «Патріярхат» знову вибрано Миколу Галіва. Після цього обрано наступний склад управи: Оксана Бережницька (Боффало), Рома Гайда (Конектикат), Юліян Головчак (Філядельфія), Василь Колодчин (Детройт), Роман Левицький (Філядельфія), Василь Пасічняк (Моріставн), Ева Піддубчишин (Нью-Йорк), Володимир Пушкар (Філядельдфія), Анатолій Ромах (Детройт) і Леонід Рудницький (Філядельфія). Контрольна Комісія: Богдан Лончина, Ярослав Пастушенко, Роман Крупка, Теодор Крочак і Роман Ярош. Товариський Суд: Юрій Старосольський, Микола Барусевич, Тарас Смайло-Кульчицький і Марко Лонкевич. Рада Мирян: Роман Данилевич — голова, Василь Качмар, Роман Осінчук, Роман Смик, Павло Джуль, Михайло С. Тим’як, Ярослав Щербанюк, Микола Кунинський, Ярослав Клим, Василь Папіж, Любов Артимишин і Володимир Сенижак.

Предсідник Микола Галів привітав новообраного голову інж. О. Пришляка та членів управи та побажав усім успіху в праці для добра нашої Церкви й українського народу і попросив до слова новообраного голову. О. Пришляк висловив слово подяки за вибір і довір’я. Підкреслив, що він на такому пості є новим, але постарається все зробити, що буде в його силах, та просив усіх до щирої та дружньої співпраці. Микола Галів від імени всієї президії подякував усім учасникам за участь у з’їзді, замкнув ділові наради та закликав, щоб новообраній управі дати повну підтримку. З’їзд закінечено молитвою, яку провів о. Маріян Процик.

На цю тему, заходами Українського Патріярхального Т-ва в Нью-Йорку, 19 грудня 1982 р. відбувся панель, в якому взяли участь Рома Гайда, д-р Зенон Гіль, ред. Василь Качмар, Дарія Кузик і д-р Роман Осінчук з понад 150 учасниками.

На початку ведучий панелем Микола Галів підкреслив, що завданням панелістів є розглянути поодинокі питання у ставленні Папи Івана Павла II до нашої Помісної Церкви.

В жовтні 1982 року проминуло чотири роки, коли кардинал Кароль Войтила був несподівано вибраний на папу. Італійці прийняли цей вибір з резервою, щоб не сказати з розчаруванням. Українці прийняли його вибір з радістю, а поруч з тим із деякими надіями. Це нормально і природньо, тим більше, що папа має досить близькі родинні пов’язання з українцями. Треба ствердити, що Папа Іван Павло II виявився винятковою, унікальною і багатокольоритною особистістю на Престолі св. ап. Петра у Римі. Він же поет — любитель слова, науковець, керується не тільки серцем, але й розумом, актор, мораліст, дипломат, провідник і голова Вселенської Католицької Церкви, а поруч з цим неперевершений польський патріот. Людина з надзвичайно великою харизмою. Один з найбільше активних і популярних папів. Якщо перерахувати самі візитації до різних країн і його щотижневі масові авдієнції на площі св. Петра у Римі, то це була проведена подивугідна велика праця. Але тут і там можна почути деякі завваження до праці та плянів папи. Папа висловився проти участи священиків у політиці, проти того, щоб жінки роздавали св. Причастя. На жаль, Папа Іван Павло II прийняв імена двох останніх пап, щоб підкреслити продовження їх напряму церковної політики. Але якщо Папа Іван XXIII відкрив вікна Ватикану і впустив трохи свіжого повітря, то Папа Іван Павло II їх закрив.

«Нью-Йорк Таймс» написав, що один високопоставлений, літній священик в Римі, який є в колах, близьких до папи, сказав, що Папа Іван Павло II має великий вплив на Церкву і опінію світу: «Він здобув собі їх серця, але не їх розум». І справді, папа захопив ввесь світ своєю безпосередньою поставою, працею і відданістю. Без сумніву, і ми є в цьому полоні захоплення, що є оправданим, але часто говориться і повторюється, що папа багато добра зробив для нашої Церкви, не називаючи, що саме.

Ред. Василь Качмар проаналізував лист Папи Івана Павла II у справі тисячоліття хрещення Руси-України. Панеліст підкреслив, лист папи у справі хрещення Руси-України був на початку його понтифікату і мав велике історичне значення. В цьому листі було виявлене глибоке розуміння проблеми та накреслено напрям, яким піде папа. Лист давав для українців великі надії. На становище папи в справі тисячоліття хрещення Руси-України незабаром відгукнулись російські кола по цей і по той бік залізної завіси. В цій справі появились статті у французькій пресі. В імені московського патріярха в Загорську зареаґував своїм листом Крутіцький і Коломенський митрополит Ювеналій до Секретаріяту християнської єдности в особі кард. Віллебрандса. І на цей лист відповів в імені папи кард. Віллебрандс. В загальному відповідь була достойна, але в одному місці Віллебрандс пише: «… Папа бажав звернутися до однієї з Церков і її вірних, які в негодах історії аж до наших днів терпіли за свою вірність Римському Престолові. Вони готуються святкувати тисячоліття особливої важности в їх історії і в історії вашій. В дійсності, Папа, навіть коли він цього не сказав у своєму листі, признає без вагання у вашій православній російській Церкві спадкоємця славної традиції св. Володимира і давньої київської Церкви, яка стала основою віри і тривалости вашого християнського народу». (Цитата взята з статті Святослава Гординського, що появилась у «Свободі», за 17 січня 1980 р.) Відповідь Віллебрандса слід розглядати як відступ від виразної позиції папи, зробленої в його листі до Патріярха Йосифа.

Дарія Кузик провела дбайливу аналізу листа московського патріярха Пімена до Папи Івана Павла ІІ у справі «Торжественного засудження т.зв. львівського «собору» в 1946 р.», що було зроблено нашими владиками на останньому Синоді наприкінці 1980 р. і відповідь на листа Папи Івана Павла II Піменові. При розгляді цих двох листів виявився дещо інший, відмінний напрям Ватикану, як він був виявлений на початку понтифікату папи його листом до Патріярха Йосифа у справі святкування тисячоліття хрещення Руси-України. На жаль, відповідь папи московському патріярхові була для нас болюча й багатомовна. Папа ні більше ні менше написав, що «засудження» нашими єпископами на Синоді, на якому цілий час був присутній папський представник у особі кард. В. Рубіна, не є важне і не має «офіційного характеру». Лист папи в жодному випадку не можна розглядати, як вияв доброти. В листі є одне, одиноке вставне речення, яке ніби є в користь нашої Церкви, але воно не має логічного пов’язання з цілістю речення і листа. Дехто на нього покликається і там, де кома, ставить крапку. Ось воно: «Святіший Престол непохитно залишається на позиції, яку він завжди зберігав у відношенні прав українських католиків, (в цьому місці багато ставить крапку замість коми, а дальше слідує) шкодує з приводу такого опублікування, яке мало місце ще перед тим, як я сам познайомився з цими документами». Отже вийшло наверх, як ця «непохитна позиція» Апостольського Престолу виглядає в дійсності. До речі, т. зв. львівський «собор» з 1946 року Папа Пій XII вже давно засудив, а наші владики на синоді тільки це поновно ствердили. Отже, що саме сказав Папа Іван Павло II?

Д-р Зиновій Ґіль проаналізував дві папські буллі, себто для коадьютора Мирослава Любачівського і митрополита Стефана Сулика. Відомо, що Владика Мирослав був вибраний на філядельфійського митрополита Східньою Конгрегацією, але на коадьютора для Блаженнішого Патріярха Йосифа нашими владиками на Надзвичайному Синоді, у березні 1980 р. Обидві буллі були образливі, а зокрема перша для коадьютора Мирослава. Звичайно, адресат такої буллі мав повне право її відіслати. Булля для коадьютора зводила Владику Мирослава до ролі інформатора, щоб не сказати сильніше — «донощика», а не для виконування душпастирських завдань. В буллі було пряме доручення пильнувати, щоб не було жодного надужиття у надбаннях Патріярха Йосифа, що викликало у той час широку дискусію у пресі.

В другій буллі не було найменшого натяку про те, що о. Стефан Сулик був вибраний кандидатом у терні трьох на філядельфійського митрополита на Синоді українських єпископів, але є підкреслено, що він є назначений якимсь прелатом від публічних справ. Це тільки підтверджує факти про трактування наших Синодів і нашої Церкви. Доповідач при цьому висунув низку інших цікавих історичного значення питань.

Д-р Роман Осінчук проаналізував права наших синодів у порівнянні з правами Національних Єпископських Конференцій Латинської Церкви. Правда, він спочатку зупинився над питанням, звідки прийшло, як поставало і розвивалось християнство. Які воно мало форми у той час і сьогодні. Під кінець вказав, чим являються наші теперішні синоди, що відбуваються за дозволом папи. Якщо взяти останній Синод, що відбувся при кінці 1980 p., з принятих ухвал на ньому одиноке «Торжественне засудження т.зв. львівського «собору» з 1946 р.» побачило денне світло, а всі інші залишились під ключем папи. Дивно! Отже, наші синоди не мають навіть таких прав, як Національні Єпископські Конференції, які на свої зібрання і затвердження програми не потребують дозволу папи. Фактичне відбуття наших синодів за дозволом папи не є ні жодною ласкою, ні жодним досягненням для нашої Церкви.

Рома Гайда говорила про голосний лист префекта Священної Конґреґації для Східніх Церков кард. Владислава Рубіна. Вона побіжно згадала, що такий лист був написаний Рубіном і що на нього відповів Патріярх Йосиф, але більше присвятила уваги фактові, що лист Рубіна не був призначений для публікації, що всі владики цього додержались за винятком єп. А. Горняка, який опублікував у своєму офіціозі «Церковні Вісті» — Велика Брітанія. При цьому Рома Гайда навела всі поступування екзарха Горняка та його конфлікт з мирянами. В її аналізі лист В. Рубіна був марґінесовим, але найбільшим злом було те, що цього листа А. Горняк опублікував.

Ведучий панелем давав додаткові питання, крім цього ставили питання учасники, на які панелісти Давали відповіді. У підсумках М. Галів вказав, що порушені питання і їх аналізи дали незаперечні висновки, які, на жаль, ніяк не співпадали з твердженнями, що Папа Іван Павло II так багато зробив для нашої Церкви. Ми повинні і це мати на увазі і не захоплюватись тим, що хтось до нас промовив і сказав кілька гарних слів та ще до цього по-українськи. Ми не просимо й не вимагаємо жодної ласки, але хочемо рівного і належного трактування нашої Церкви. Під час панелю в Нью-Йорку був прочитаний лист до Папи Івана Павла II у справі листа кард. В. Рубіна, який учасники підписали.

М. Г.