Загальні зауваження

Основна мета руху – це патріярхат, чи точніше, патріярхальний устрій Української Католицької Церкви (як її офіційно називають у діяспорі від 1959 р.). Це традиційна форма устрою Східних Церков, як православних, так і католицьких. Не всі Східні Католицькі Церкви мають патріярхальний статус. Однак деякі, досить нечисленні – наприклад, Мелхітська, Сирійська, Халдейська, – його мають (див. загально Roberson 1988), а найбільш численна, українська, ніколи, бодай формально та офіційно, його не мала.

Тут одразу виринає питання, чи йдеться про створення патріярхату, про його визнання Апостольською Столицею, чи про його конкретне здійснення? Як твориться патріярхат згідно зі східними традиціями? Дехто вважав, що, згідно з канонічним правом, без рішення папи або Вселенського Собору патріярхату не може бути. Інші вважали, що сам «Божий люд» творить патріярхат, а папа лише його визнає чи затверджує. Після проголошення патріярхату, що його здійснив сам Кир Йосиф та вірні в Римі на весні 1975 р., деякі члени патріярхального руху вважали, що потрібне лише затвердження Апостольської Столиці, інші були тої думки, що й того вже не потрібно. Зрештою відомо, що згідно з канонічним правом (зокрема з motu proprio «Cleri sanktitati» 1957 р.) сам титул «Верховного Архиєпископа», визнаний ще в 1963 р., надає митрополитові Йосифові права, рівні патріяршим. А всі були свідомі, що без створення відповідного церковного устрою і без його ефективного функціонування навіть уповні визнаний патріярхат лишився б голою фразою. Щоб бути дійсно патріярхальною Церквою, УКЦ мусіла б діяти як патріярхальна Церква, мусіла б збудувати свої зовнішні структури і відновити свої внутрішні сили. Отже, не йшлося про стремління до якогось титулу чи до якоїсь особистої почести, а про змагання за міцну, здорову, вповні життєспроможну Церкву.

Опитування, проведене 2001 р., показало, що у відповідях провідних членів руху на запитання анкети часто наголошувано на визнанні патріярхату як на головній меті цього руху, але також згадувалося про створення патріярхального устрою, здобування прав Української Церкви та відродження духовости.

Це був рух реформаторський. Його навіть можна до певної міри порівняти з Реформацією і з тим рухом (переважно мирянським) до очищення та відновлення Руської Церкви, який привів до Берестейської унії та був відгуком західноєвропейської Реформації, хоча його обсяг звичайно безмежно менший. Активність мирян, змагання до більшої їхньої участи в Церкві, критика деяких літургійних практик, конфлікти з єпископами, осудження «лицемірства» вищих церковних інстанцій, наголос на рідну мову, поява нової середньої класи освічених і досить самовпевнених мирян зі щирим бажанням очистити та відновити християнські спільноти, палке бажання будувати щоденне християнське життя на взір Євангелії та апостольських спільнот – це все характерне і для патріярхального руху, і для раніших реформаторських рухів.

Тому не дивно, що рух за патріярхат робив цілу низку інших справ, пов’язаних із відновленням Церкви. Серед суто церковно-канонічних питань були права митрополитів, юрисдикції Верховного Архиєпископа в Україні та поза нею, обов’язкового целібату в північній Америці та Польщі. Окреме питання – правочинність хіротоній отців Любомира Гузара та Івана Хоми. Серед питань церковно-обрядового життя були т. зв. латинізація (введення латинських побожних звичаїв та відправ, як наприклад, хресної дороги, маївок, клячення, культу Найсвятішого Серця Ісусового), календар (юліянський чи григоріянський), мова (в США – українська чи англійська). Були також конкретні справи допомоги Церкві (в діяспорі та в Україні –спершу підпільній, потім вільній), оборони правозахисників-дисидентів в Україні, захисту католицьких активістів, як наприклад, Йосипа Терелі, Василя Кобрина, Івана Геля, Ігоря та Ірини Калинців, родин Горинів та Січко. Як мирянські, так і церковні інстанції довгими роками змагають до беатифікації та канонізації Слуги Божого, Митрополита Андрея Шептицького. Після проголошення свободи релігії (грудень 1989 р.) та політичної незалежности України (серпень 1991 р.) рух мав нагоду підтримувати такі організації на рідних землях, як «Українську Молодь –Христові», «Обнову», греко-католицьку духовну семінарію та Львівську Богословську Академію.

Окремою та дуже актуальною справою для патріярхального руху був екуменізм (відносини з Православними Церквами, головно з Московським Патріярхатом) і ватиканська «Остполітік» (східна політика), які почалися в 1960-х рр. і були до певної міри віддзеркаленням хрущовської «відлиги» та доби політичної «розрядки» між СРСР і Заходом у 1970-х рр. Треба пам’ятати, про що часом забували активісти патріярхального руху, що Ватикан – не моноліт. Державною східною політикою керував ватиканський державний секретаріят, а екуменічну діяльність провадила Рада у справах єдности християн. Східними Церквами мала опікуватися окрема Конґреґація, яка стала об’єктом найсуворішої критики патріярхального руху, бо часто противилася змаганням Верховного Архиєпископа УКЦ.

Зокрема, було присвячено увагу проблемам у Великій Британії, де владика Августин Горняк, покликаючись на авторитет Папи, відмовився від поминання Верховного Архиєпископа як Патріярха і таким чином відчужився від більшости активної громади. Вже 7 травня 1977 р. голова УПСО Петро Зелений писав до владики Августина у справі авдієнції, у якій той йому відмовив. Справа загострювалася, бо у заяві від 21 листопада того ж року кардинал Поль Філіпп, префект Священної Конгрегації у справах Східних Церков, повідомив, що те, що кардинал Йосиф Сліпий створює у Великій Британії парафії та релігійні центри, незалежні від місцевого владики, є актом антиканонічним (протокол N 388/69). Тоді, 14 березня 1978 р., проф. Зелений написав до єпископа Горняка та до його канцлера о. Степана Вівчарука в Лондоні довшого листа про конфлікти в Англії (АБЛ). У квітні того ж року в листі до Патріярха Йосифа голова УПСО просив канадського єпископа Ніля Саварина взяти участь у посередництві УПСО між владикою та мирянами в Англії (лист від 8 квітня 1978, АБЛ). Про відносини в Англії див. нище статтю Романа Кравця.

Патріярхальний рух також звернув свою увагу на кризу в Торонті, що виникла через відмову дуже популярного Владики Ізидора Борецького від єпископської посади згідно з римо-католицьким канонічним правом.

Українське Патріярхальне Світове Об’єднання також старалося відіграти роль посередника в спорах між Українським Патріярхальним Товариством у ЗСА (ЗСА – Злучені Стейти Америки – назва США, яку використовують українці в діяспорі. В нашій книжці вона фігурує у назвах організацій) та Товариством «Свята Софія», зокрема у справі Патріяршого фонду (див. листування голови УПСО Петра Зеленого з д-р Мирославом Навроцьким і проф. Богданом Лончиною від 1977-1978 р. та меморіял Зеленого до Патірярха Йосифа «Причини непорозумінь в Америці» від 22 липня 1977 р., АБЛ). Були прикрі конфлікти. Проф. Лончина вважав, що «тут, мабуть, маємо до діла виключно з конфліктами особистостей, сплетнями, дрібничковими претенсіями» (лист до проф. Петра Зеленого від 1 вересня 1977, АБЛ). Це все змусило проф. Зеленого написати в листі до проф. Лончини від 17 січня 1978 р., що він «сильно розчарований», а «в патріярхальному русі нема християнського духа, ні любови ближнього!» (АБЛ).

Патріярхальні товариства допомагали та морально підтримували греко-католицьких вірних у Польщі, де від часу акції «Вісла» 1947 р. маса вірних із Перемищини та Лемківщини були розпорошені по північних та західних «відзисканих землях» тієї країни та жили під тиском полонізації та латинізації і де ті, що залишилися на південно-східних землях, часто терпіли етнічно-релігійну дискримінацію. А Перемишль є якраз одним із найстарших єпископських престолів Руської Церкви. Члени руху теж цікавилися долею вірних у Чехословаччині (Пряшівщині та Східній Словаччині), де Греко-Католицька Церква була легалізована в 1968 р., та в Югославії.

Патріярхальні організації відзначали різні річниці – псевдособору 1946 р., Берестейської та Ужгородської уній, Тисячоліття хрещення Руси-України, дня народження Блаженнішого Йосифа Сліпого тощо. Ці події стали нагодою для різних культурних імпрез, наукових доповідей, інформативних популярних та наукових видань, які поширювали ідеї патріярхального устрою Церкви.

Одним з найважливіших напрямків діяльности патріярхального руху є відносини з українським православ’ям. Братерським ставленням до православних члени руху довели, що їхня критика офіційних зв’язків Римо-Католицької Церкви з Російською Церквою на єрархічному рівні не є критикою самого екуменізму. Рівночасно таким чином вони змагали до здійснення давньої мрії єдиного Києво-Галицького Патріярхату для цілої України. Ці змагання були помітними зокрема під час святкування Тисячоліття хрещення Руси-України.

Рух діяв через типові для суспільного життя на еміграції форми, якими були збірки, науково-культурні імпрези та «академії» на взір передвоєнних галицьких, а також видання часописів («Мирянин», «Вісті УПСО», «За Патріярхат» і «Патріярхат»), брошур та книжок (наприклад серія «Бібліотека Мирянина»). Деякі із книжок згадані в бібліографії. Прикладом брошури, виданої у зв’язку з громадською імпрезою, є «За єдність – за помісність – за Патріярхат». Ця брошура видана з нагоди свята помісности УКЦ 8 листопада 1970 р., що його зорганізував Діловий Комітет Українських Мирянських і Молодечих Організацій у Клівленді, Огайо (США). Крім оголошення про подію, брошура, яку видало Видавництво «Трійця» під керуванням Марії Клячко, вміщує промови, що їх виголосила на святі д-р Марія Дольницька, ЧСВВ, та Ева Піддубчишин (зі збірки В. Никифорука). Іноді з’являлися в доступній для загалу формі поважні наукові твори. Наприклад, у 1983 р. УПСО видало в Детройті у 16-сторінковій брошурі статтю Богдана Лончини «Миряни у світлі II Ватиканського Собору», виголошену на науковому симпозіюмі «Богословія мирянства» у філії Українського Католицького Університету в Філядельфії 30 жовтня 1982 р. Того ж самого 1983 р. президія УПСО видала 27-сторінковою брошурою, як відбитку з журналу «Патріярхат», всі матеріяли того симпозіюму.

Патріярхальні товариства влаштовували наукові конференції, наприклад, в католицьких університетах Ля Саль і Фордгам. Патріярхальною справою вдалося зацікавити і не-українських науковців, які часом виступали в обороні Української Католицької Церкви, як-от професори Томас Е. Бирд, Джон Мадей, Джордж Малоні та Ярослав Пелікан, який на пропозицію професора та патріярхального діяча Леоніда Рудницького написав біографію Кир Йосифа (Pelikan, х). Цікавилися долею Української Церкви загалом та патріярхальною справою зокрема й деякі римо-католицькі духовні особи та миряни. Наприклад, коли в квітні 1970 р. Ева Піддубчишин подала інформацію до американської преси, один американський священик відгукнувся на неї прихильною статтею в католицькій газеті, а її книжку «…And Bless Thine Inheritance» (Нью-Йорк, 1970) рецензовано в науковому журналі «Діяконія» (Diakonia., vol. 5, 1970). Пізніше, в 1974 р., цей журнал опублікував лист до Папи Павла VI від Мирослава Навроцького, Еви Піддубчишин і Леоніда Рудницького (Diakonia, vоl. 9, по. З, 1974: 294-300).

Патріярхальні активісти також брали участь у загальнокатолицьких конференціях (мирян тощо), включно з міжнародними.

Можливо, що на форми, методи й стиль організації та праці впливав досвід передвоєнних політичних організацій. Типовими тоді були різні рекламні або пропам’ятні атрибути: летючки, відзнаки, жетони, значки, стрічки тощо. У 1970-х рр., наприклад, д-р Р. Смик «безкоштовно видавав усі меморіяльні відзнаки, жетони, стрічки і т. п., а ми їх розсипали по всьому світі. Прихід із продажі дав УПСО добру матеріяльну базу та вможливив організаційну та видавничу працю» (Сидір Тимяк, «Українське Патріярхальне Світове Об’єднання (УПСО) 1974-1979» 30 грудня 1999 р.).

Користуючись поширеними на Заході методами, патріярхальники зорганізовували також прес-конференції, маніфестації та протести, зібрали підписи на петиції та листи. Треба згадати й ще один спосіб висловлення своєї думки – спів. Так званий патріярший гимн «Молитва за Патріярха» – це молитва за новоженців композиції І. Недільського, слова якої в 1973 р. влучно переробив о. Маріян Бутринський. Після першого її виконання 20 листопада 1973 р. (співав хор «Прометей» у вестибюлі авдиторії Паляццо Піо в Римі), яке відбулося після концерту з нагоди 350-ліття смерти св. Йосафата Кунцевича в присутності Блаженнішого, і другого виконання наступного дня після літургії в соборі св. Софії, «Молитву» того ж дня співали на авдієнції у Святішого Отця. Пізніше її виконано в соборі св. Петра у Римі під час урочистостей 12 липня 1975 р. і в соборі св. Софії 13 липня. «Молитва за Патріярха» стала дуже популярною серед мас. Постав звичай співати її при кінці богослужень («За Патріярхат» рік IX, ч. 9(51), вересень 1975, ст. 1; рік X, ч. 3(57), березень 1976, ст. 4-5; див. с. 71).

Самі організації зорганізовували досить регулярні збори. Українське Патріярхальне Світове Об’єднання скликало делегатські з’їзди щотри роки, а також неперіодичні мирянські конгреси (відкриті для ширшої участи). Українське Патріярхальне Товариство в ЗСА скликало неперіодичні мирянські з’їзди (Матеріяли, 1981: 8, прим.).

Патріярхальний рух охоплював різні організації в різних країнах поселення української діяспори. Головними були Товариство за патріярхальний устрій УКЦ, УПСО, різні крайові товариства, Рада мирян, Товариство «Свята Софія» та Академічна «Обнова».

Для історика і, напевно, для соціолога патріярхальний рух мав деякі цікаві, часом незвичні, а може, й унікальні особливости. Гідним подиву може бути той факт, що це був рух церковний – у добі секуляризації Західного світу, коли політичні рухи іноді використовували релігійні форми, але релігійні рухи як такі стали досить маргінальними.

Ще більш очевидним, але не менш знаменним є той факт, що це рух мирянський (див. різні доповіді, зібрані в «Роля мирян в Українській Греко-Католицькій Церкві», Львів 1998). Цілком закономірно, що у добі зростаючої активносте мирян в Католицькій Церкві загалом такий рух з’явився і в нас. Однак він своєрідний своїм явним національним змістом і глибоким традиціоналізмом. Крім того, патріярхальний рух не був суто мирянським – участь духовних осіб у ньому забезпечувала певну рівновагу та глибше розуміння церковних справ і духовної суті самої Церкви.

Патріярхальний рух можна також розглядати як явище діяспорне. Політична та релігійна діяльність діяспор добре задокументована в історії, зокрема що стосується східноєвропейських народів, позбавлених своїх національних або релігійних прав. Досить згадати західноєвропейську еміґрацію поляків XIX ст. та росіян XX ст., і цікаво, що серед тих і тих релігійні ідеї часто перепліталися з національно-політичними.

Це, нарешті, є рух масовий, що відбувався в добі масових політичних рухів. У таких, як політичних, так і релігійних, рухах часто домінує якась особа, якийсь «харизматичний» лідер. У цьому їхня сила і небезпека. Однак аналогія з масовою політикою не є цілковита. У патріярхальному русі завжди існувала верства провідників, які були наче посередниками між Блаженнішим Патріярхом Йосифом і масою вірних. Зрештою, рухів релігійних і політичних, навіть масових, ніколи не можна ототожнювати. Влучно скритикував «масовість» патріярхального руху Богдан Цимбалістий, вказуючи на різні її небезпеки: демагогію, радикалізм, формалізм, вульгарізацію, але також на «нові можливості росту для нашої Церкви», яких вона не мала від XVI чи XVII ст. (Цимбалістий 57).

Декілька питань, що стосуються патріярхального руху, потребують глибшого дослідження, а саме: ставлення єпископів та священиків до питання патріярхату. Відомо, що становище єпископів було нелегке, бо лояльність до папи Римського іноді, здавалося, заперечувала лояльність до патріярха. По думці патріярхальних діячів, владики мали перш за все підпорядковуватися патріярхові. В одному відомому випадку президія Українського Світового Патріярхального Об’єднання звернулася прямо до апостольського екзарха в Аргентині із закидом і доказами його причетности до однієї антипатріярхальної летючки (копія листа президії УПСО до Преосвященного Кир Андрея Сапеляка від 20 листопада 1975 р., в додатку до листа Сидора М. Тимяка до автора з 28 серпня 2001 р.). Із 14 осіб, що відповіли на анкету, вислану провідним членам патріярхального руху в Північній Америці та деяким його активним членам в Англії та Австралії, більшість із них дали двозначну відповідь на запитання про роль єпископів у ставленні до змагань руху, зауважуючи, що єпископат був поділений, а чотири особи просто негативно оцінювали роль владик. Кілька членів критикували брак єдности серед владик, а один (з Англії) зауважив, що «якщо наша Церковна Ієрархія не об’єднається в ім’я тої великої ідеї та не продовжить змагання за довершення того благородного діла… майбутні покоління не простять теперішній нашій Церковній Ієрархії та сучасним мирянам» (анкета ч. А2).

Важливий вклад у працю патріярхального руху зробили самі священики. Тому не можна вважати патріярхальний рух суто мирянським. Серед його відомих провідників та прихильників маємо о. Маріяна Бутринського, о. Івана Кротця, о. Івана Музичку в Англії, о. Івана Шевціва в Австралії. У 1970 р. опублікований меморіял до Святішого Отця у справі прав УКЦ, що його підписали 18 священиків Стемфордської єпархії («За Патріярхат» рік IV, ч. 4(15), ст. 27-28). Зокрема, активно підтримувало патріярхальний рух священиче Товариство св. Андрея, яке довгий час очолював о. крилошанин Володимир Андрушків. Прикладом участи в русі душпастирів є крайова Конференція Українських Організацій ЗСА за Патріярхат УКЦ в Чікаґо 17-18 червня 1972 р., в якій брали участь віце-канцлер чіказької єпархії о. Володимир Білинський, о. прелат П. Леськів, митрополичий радник о. П. Джулинський, о. І. А. Кротець та о. К. Бердар (див. документи 12,13). Загально відомо, як багато священики, члени крилосу при патріяршому дворі, такі як о. Іван Хома, о. Іван Музичка та о. Іван Дацько, помагали у змаганнях мирян за патріярхат. Однак із 14 патріярхальних активістів, що відповіли на анкету, одинадцять вважали, що роль священиків у ставленні до патріярхальних змагань була двояка – деякі отці підтримували рух, інші протидіяли йому. Один член руху характеризував роль духовенства позитивно, другий – негативно, а третій вважав, що вона задовільна. Один активіст із США висловив думку, що в майбутньому «Наше духовенство загально повинно бути більш активним у патріярхальному русі» (анкета ч. 3). Правда, у відповідях визнано, що священики залежні від своїх владик (див. Іван Гриньох, «Українське католицьке духовенство і змагання за Патріярхат Київсько-Галицької Митрополії й усієї Руси» Маркусь 1981: 41-49).

Що каже нам історія патріярхального руху про стосунки між священством і єпископатом? Відомо, що і ті, і ті були дещо поділені у ставленні до питання патріярхату. Священики не завжди могли вільно висловити власну думку, з причин послуху владикам і ватиканській курії. Можна згадати, наприклад, циркулярний лист від генерального вікарія апостольського візитатора українців в Европі до душпастирів країн Бенелюксу від 10 травня 1976 р. про обов’язок «правильного згадування Ієрархії при відправі Богослужб» і про те, що «впертий непослух деяких… стягне за собою церковні кари, а в тому й виключення від священодійств» (АБЛ). Відома суспенза «патріярхальних» душпастирів в Англії та в США (див. «За Патріярхат» рік X, ч. 11-12 (65-66), листопад-грудень 1976, ст. 14). Напевно були такі, що почувалися поділеними, і навіть міняли свою настанову. Не ясно, хоча догадків тут не бракує, до якої міри єпископи відчували тиск з боку різних ватиканських урядів. Вивчення всіх цих питань вимагало б доступу до приватних матеріялів та архівних фондів, який, певно, матимуть майбутні дослідники (див. Ігор Мончак, «Українська ієрархія та її роля в модерному змаганні за Патріярхат Української Католицької Церкви» Маркусь 1981:15–40).

Чи відіграло якусь роль тут монашество? Згідно з поширеним стереотипом, отці василіяни не ставилися прихильно до патріярхального руху (Маркусь 1981: 78), окрім деяких. Тут варта згадати як приклад участь монахині василіянки, мати Марії Должицької, в одній патріярхальній імпрезі в Клівленді (нижче; про неї див. статтю Дарії Кузик, «Взірцева Монахиня», «За Патріярхат» рік X, ч. 5/59/, травень 1976, ст. 9-10). Цікавий аналіз патріярхальної справи, автором якої є василіянський протоархимандрит о. Атаназій Великий, був надрукований у часописі ТПУ УКЦ: «Василіянський Чин і Справа Українського Патріярхату», «За Патріярхат» рік IV, ч. 4(15), грудень 1970, ст. 21-26, продовження в «За Патріярхат» рік V, ч. 1(16), березень 1971, 20-22, та ч. 2(17), червень 1971, ст. 30-33. Коментар до цього документу подав проф. Мирослав Лабунька («За Патріярхат» рік V, ч. 2(17), червень 1971, ст. 34-35; рік VI, ч. 1(20), березень 1972, ст. 19-22 і ч. 2(21), червень 1972, ст. 16-22). Прихильність і підтримка чину отців студитів загальновідомі. Серед них видатну роль відіграв о. архимандрит Любомир Гузар, якого Патріярх Йосиф бажав бачити своїм наслідником. Можна припустити, що його обрання Верховним Архиєпископом УГКЦ в січні 2001 р. забезпечило успіх патріярхальної справи.

Вдячною темою для майбутніх науковців був би соціологічний профіль мирянських учасників патріярхального руху. Можна його розуміти передовсім як рух інтелігенції, але в ньому також брали участь й інші верстви. Треба взяти до уваги, очевидно, що суспільне становище багатьох людей внаслідок еміґрації різко змінилося. Цікавим виїмком у цьому плані служить Велика Британія, куди після Другої світової війни масово переселено вояків дивізії «Галичина», що сильно вплинуло на класовий та політичний характер і форми організації там діяспори. У вищезгаданому соціологічному опитуванні, яке не претендує представляти поважну статистику, із 14 осіб, що відповіли, лише двоє записали себе як робітники, а переважну більшість складали: інженери, менеджери, працівники лабораторії тощо. Одинадцятеро з них отримали університетську освіту, але дещо інша картина вимальовується щодо їхніх батьків. Восьмеро з опитуваних осіб походять зі селянських родин, одна – з робітничої, троє – з учительських, а одна – з родини міського урядника. Цікаво, що лише одна з цих осіб мала батька-священика. Восьмеро із чотирнадцяти народжені на селі, двоє – в містечках, троє – в місті (одна особа народжена в діяспорі). Хоча з таких скупих даних не можна робити якихось узагальнень, втім можна припустити, що багато членів патріярхального руху були охоплені загальним процесом зростання соціяльного стану. Варта згадати також, що всі опитувані особи походять із греко-католицьких родин, а більшість – одинадцять – народжені в 1920-х чи 1930-х рр. Більшість почали свою патріярхальну діяльність у 1970-х рр.

Присутність у патріярхальному русі людей з високою освітою піднесла рівень його змагань. Наприклад, мовознавець проф. Богдан Лончина міг перекладати різні звернення чи листи до римо-католицьких владик на італійську, французьку, латинську чи інші мови.

У статті, опублікованій в 1981 р., д-р Василь Маркусь характеризував рух за патріярхат такими словами: «Ніколи в минулому стільки інтелігенції не звернулося активно лицем до Церкви і церковних справ, як саме тепер, так в обличчі її можливостей, як і небезпек, що на неї чигали. Рух за патріярхат швидко став рухом не чисто духовним, релігійним, але всенародним, не рухом одиниць, але широких мас» (Маркусь 1981: 78), «через патріярхат Церква, Українська Помісна Церква стала чимось близьким, живим, зрозумілим для народу, простолюддя й інтелігенції» (Маркусь 1981: 79).

Окреме та досить сучасне питання – це роль жінок у патріярхальному русі. Досить згадати таких осіб, як Оксана Бережницька, Рома Гайда, Марія Клячко, Дарія Кузик, Романа Навроцька, Ева Піддубчишин, Леся Храплива-Щур, щоб побачити велику участь жінок. Здається, однак, що вони не так часто були на провідних постах. Варто було б нав’язати цей феномен до передвоєнного українського жіночого руху, зокрема католицького, і до таких постатей, як Мілена Рудницька. Але це інша тема.

Варта прослідкувати, хто з учасників мав якусь богословську освіту але не вступав у священство. Наприклад, голова відділу Патріярхального товариства в Баффало (США) Юрій Коритко (1914-1972) закінчив 4 роки богослов’я у Львові, 5-й рік – на еміграції в Гіршберґу, але після переїзду в США провадив мале підприємство та так ніколи і не висвятився («За Патріярхат» рік VI, ч. 3 (22), вересень 1972, ст. 8-9). Також цікава роль синів і дочок священиків (хоч із малої кількости осіб, які відповіли на нашу анкету, лише одна походить з родини священика).

Життєписи деяких провідників патріярхального руху показують, що поряд зі своєю громадською діяльністю вони часто провадили успішне професійне життя. Інші, головно зі старшого покоління, мали професії, яких в Америці вже не могли практикувати. Між патріярхальними провідниками були: адвокат Роман Криштальський, інженери Василь Колодчин і Сидір Тимяк, лікар Роман Осінчук, низка професорів (Петро Зелений, Мирослав Лабунька, Богдан Лончина, Василь Маркусь, Леонід Рудницький) та учитель (пізніше видавець) Юрій Теодорович. Всі посвячували свій обмежений вільний час на добро Церкви та народу. (Треба пам’ятати, що в США пересічна річна відпустка триває лише 2-3 тижні, хоча в Европі багато працівників отримують по 4-6 тижнів.) Подорожі по Америці та з Америки до Риму дорогі. Провідний член патріярхального руху Сидір Тимяк згадує, що «всі мої дороги до Риму, Парижа, Лондону, різних місць у Канаді та по осередка США я покривав із власних коштів» (зауваги, долучені до листа автора від 28 серпня 2001 р.). Деякі провідники були також заангажовані в різних інших видах громадської діяльности. Наприклад, голова УПСО від 1985 Василь Колодчин також був активним у таких суспільно-громадських організаціях, як Союз Української Молоді, «Пласт», Союз Українських Студентських Товариств Америки, Український Конгресовий Комітет, кооператива «Самопоміч», Світовий Конгрес Вільних Українців, Головний Комітет Підгайчан. Деякі патріярхальні активісти-жінки брали участь в українських жіночих організаціях («Союз Українок» тощо).

Важливим було питання тактики: чи застосовувати відкриті демонстрації та протести, чи обмежитися до «тихої дипломатії». Провідники не обмежилися тим, ні тим, а застосовували обидва підходи. Згідно зі спостереженням одного члена руху, у ньому були різні етапи: в перших роках рух старався інформувати громадськість, а пізніше став організувати демонстрації. Після смерти Патріярха Йосифа наголос був на виконанні його заповіту (Анкета).

«Патріярхальникам» часто закидали політизацію Божої справи. В листопаді 1978 р. Богдан Цимбалістий на III Конгресі мирян у Нью-Йорку визнав: «Зв’язавши себе в певний період з політичними групами, ми додали деякої переконливости нашим противникам, мовляв, рух за патріярхат, це політична агітація. Що найгірше, ми причинилися до секуляризації руху, перешкодили тому, щоб цей рух був скерований на духовно-релігійне життя нашої громади і витворення верстви християнських провідників, яких кожна християнська суспільність сьогодні має» (Цимбалістий 65). Соціологічне опитування, проведене в 2001 р., виявило, що самі учасники руху серед його недоліків бачили не тільки політизацію, але й брак співпраці з єпископами, та той факт, що не вдалося притягнути до руху молодше покоління діяспори.

Опитування також вказало на те, що патріярхальний рух зазнав деяких загальних змін, перейшов певну еволюцію. Один опитуваний пише, що у його відділі «на початку, 1969-1972 рр., ми старались освітити мирян і священство… Пізніше почались наші протести… писання листів до папи та заяв нашої піддержки для починів Патріярха. По відході у вічність Блаженнішого Патріярха, відділ продовжував працю згідно із вказівками Його заповіту. В останніх роках більшість активних членів померла, ми ще робимо збірку-коляду, відзначуємо ювілеї, але більшої активності вже не має» (анкета ч. 2). Згідно з іншою відповіддю, за головування Богдана Лончини (1980-ті рр.) були старання – правда, не зовсім успішні – піднести рівень духовости руху та співпрацювати зі священиками та владиками (анкета ч. 1). Ще інший член руху згадує, що проф. Лончина старався «відполітизувати рух від дешевого політиканства» та «привернув духовну сторінку у розумінні Церкви», хоча до його підходу була опозиція в проводі (анкета ч. 5). Третій вважає, що рух був найсильнішій в 1970-х і 1980-х рр., «у тім сенсі, що ядро працівників було в силі віку» (анкета ч. 4). Один активіст з Австралії є тої думки, що «в основному діяльність притихла», навіть завмерла, за винятком пізнішої появи журналу «Патріярхат», який «задержав стиль і мову св. п. Патріярха Йосифа» (анкета ч. 6).

Про характер руху можна судити також в контексті деяких ширших суспільних течій бурхливих 1960-х та 1970-х рр. Д-р Цимбалістий коментував: «…на тлі вимог більшої відкритости в політиці й усіх справах, що заторкують долю людини, на тлі змагання всіх до ідентичности, до права бути собою, зрозуміло, чому змагання за патріярхат мусіло стати рухом широких кіл українського громадянства. Прийшла нагода для українських католиків змагати до своєї підметности, тобто зрілости в колі інших народів, членів Католицької Церкви» (Цимбалістий 57).

Так само вказує на революційну зміну у свідомості мирян довголітний учасник руху та редактор журналу «Патріярхат» Микола Галів: «Слід не забувати, що загал мирян був привик, що його обов’язком є бути мовчазним учасником у Церкві, молитись і давати свою лепту, не знаючи, що він має і свої права, і є відповідальний за долю тієї ж Церкви. Отже, треба було збудити приспане мирянське плесо і вказати, що Христова Церква – це не тільки владики чи навіть священики, але також миряни, і всі вони разом мають не тільки обов’язки, але і права, а водночас творять повноту Христової Церкви». Далі він пише: «Ідея Патріярхату давала перспективу бути нашій УКЦеркві собою» (Галів 49).

Отже, рух за патріярхат можна бачити в контексті певної «демократизації» Церкви, в якій – на тлі загального історичного напряму до ширшої участи мас в житті всяких інституцій – миряни оспорюють контроль вищих властей. Однак це також рух за відновлення традиційної форми авторитету, тобто патріярхату. Тому цей рух є водночас і революційний, і консервативний.

Патріярхальному рухові, мабуть, можна завдячити певне оживлення діяспорної Української Католицької Церкви в останній третині XX століття. Таким чином він певною мірою спричинився до того, що коли Україні на кінці 1980-х рр. повернено свободу релігії, діяспора була готова помогти у відродженні Церкви. Варта було б дослідити, чи патріярхальний рух мав будь-який вплив на це відродження. У довірочному листі до голови УПСО проф. Петра Зеленого від 15 травня 1978 р. патріярший канцлер о. Іван Дацько писав, що «маємо тепер піддержку України, яка піддержує Патріярхат» (АБЛ). А після здобуття в 1991 р. незалежности роль діяспори в розбудові релігійного життя в Україні стала якнайбільшою. Довголітні члени руху часто їздять на батьківщину, різними способами помагають УГКЦ. Наприклад, Ярослав Сиваник, активний член і колишній голова Ради Мирян Українських Організацій за Патріярхат УКЦ у Саскатуні, відвідував Україну в 1991 р., 1993 та 1998 рр. У 1992 р. голова УПСО Василь Колодчин мав авдієнцію у президента України Леоніда Кравчука в різних справах, пов’язаних з реабілітацію УГКЦ, а в 1996 та 1998 рр. був учасником Собору УГКЦ у Львові. Можна припускати, що патріярхальний рух дещо допоміг у вихованні молоді, яка скористалася з визволення України, щоб брати участь у відновленні релігійного життя. Цікаво, що на сесії молоді IV Конгресу мирян УПСО у Римі в лютому 1982 р. між іншими виступали студенти Борис Ґудзяк і Михайло Димид (див. Маркусь 1983). Сьогодні Ґудзяк – ректор відновленої Львівської Богословської Академії, Димид – віце-ректор. Деякі з молодих священиків, пов’язаних так чи інак із патріярхальним середовищем, нині є активними в науковому житті поза Україною – варта згадати групу засновників Інституту ім. Митр. Андрея Шептицького в Оттаві, який займається вивченням східного християнства.

Правда, серед молодшого покоління це є радше виняток із правила. Загалом патріярхальний рух не перейшов до покоління, вже народженого в діяспорі. І це не дивно, бо світогляд членів руху, сформований переважно в Україні або в середовищі ранньої післявоєнної еміграції, є унікальним: він сформувався в модерному секуляризованому американському чи європейському суспільстві (зокрема в таких некатолицьких суспільствах, як США чи Англія) і, звичайно, виразно відрізняється від світорозуміння його громадян. Зрештою, зі здобуттям незалежности України та її Церков, доцільність збереження української національної та церковної ідентичности в діяспорі стала під знаком запитання. Для багатьох молодих людей національно-церковні справи просто не мають жодного стосунку до їхнього життя.

Можна було б сподіватися, що в Україні рух за патріярхат матиме більший резонанс, ніж у діяспорі. Однак не треба дивуватися, якщо він буде незрозумілим для більшости українців на рідних землях. Бо хоча Галичина великою мірою зберегла віру та Церкву, ментальність людей – під впливом не так комуністичної ідеології, як радянського варіянту модернізації суспільства, а в наших часах швидкого росту західної секуляризації, – неминучо змінилася. Підпільна Церква не була спроможна осучаснити своє навчання відповідно до швидкого розвитку не тільки модерного суспільства, але й самої науки Католицької Церкви. їй не легко промовляти до сучасної української молодої людини, яка з одного боку не має католицького виховання, а з іншого – прекрасно ознайомлена з найновішими течіями світової – переважно арелігійної чи навіть ворожої релігії – науки та думки. До цього можна додати природну нехіть здатної мислити людини, що виростала серед партійщини та комсомольщини, до всяких інституцій, організацій чи масових рухів. А в пост-комуністичному суспільстві, що переходить швидку модернізацію на кшталт західної маскультури та споживацтва, мало хто з молоді бажає стати «знаком протиріччя». Тому важко звинувачувати патріярхальний рух у тому, що йому ще не вдалося вповні прищепитися на Україні. Він радше може служити прикладом того, що може осягнути добре зорганізована, працьовита, та вповні віддана група людей з мудрим проводом та непохитною вірою в справедливість своїх змагань.

Треба пам’ятати, що далеко не всі важливі аспекти такого феномену, як патріярхальний рух, може охопити історична наука. Наприклад, про особисте ставлення членів руху – чи то приязнь, дружба, товариство, чи то тертя та конфлікти – свідчать лише деякі джерела, як-от приватна кореспонденція, але багато речей було не задокументовано. Може, особисті спогади учасників дещо поможуть нам пізнати цей важливий аспект. Ще важливішим є духовий вимір. Які були духові пережиття учасників патріярхального руху? Яку роль у цьому русі відіграло внутрішнє релігійне життя? Про цей, мабуть, ключовий аспект, теж можуть свідчити різні спогади, приватні листи, але в остаточному аналізі писана історія не зможе його вповні охопити.

 

І. Передісторія УПР: миряни в Церкві

Як свідчать документи, члени патріярхального руху свідомі глибоких історичних коренів своєї діяльности. Наприклад, у зверненні до VI Синоду єпископів Українське Патріярхальне Світове Об’єднання свої провідні ідеї запозичило у церковних братств ХУІ-ХУІІ ст. та «Католицької Акції» міжвоєнного періоду XX ст. Тобто змагання від 1960-х рр. за Києво-Галицький Патріярхат були інспіровані ідеями спільного православно-уніятського Київського Патріярхату першої половини XVII ст. та греко-католицького патріярхату половини XIX ст. Але історичні спроби створити патріярхат ішли з ініціятиви вищого духовенства. Миряни переважно обмежувалися до творення побожних товариств і до оборони спільних, вузькоконфесійних інтересів. Правда, у XVI-XVII ст. братства закликали до реформи Церкви. Але лише патріярхальний рух останньої третини XX ст. підніс патріярхальну справу «з низин».

Ближчим попередником патріярхального руху, однак, була Українська Християнська Організація, створена у Львові в 1925 р. 1930 р. вона стає Українською Католицькою Організацією. На засадах лояльности до польської держави, але не без критики польського уряду, УХО-УКО веде реальну політику, змагає до автономії українських земель у польській державі та у виборах 1928 р. підтримує помірковану політику Українського Національно-Демократичного Об’єднання (Енц. Укр. 3402). У 1931 р. галицький єпископат формально зорганізовав «Католицьку Акцію», а два роки пізніше, після успішного здвигу «Української молоді – Христові», в травні 1933 р., – «Католицьку Акцію Української Молоді». У станиславівській єпархії наступного року засновано товариство «Скала». Студентське католицьке товариство «Обнова» створене у Львові в 1929-1930 рр. «Обнова» увійшла в міжнародний рух католицького студентства «Пакс Романа».

Після Другої світової війни та еміграції великої частини католицької інтелігенції Західної України мирянський рух відновився в діяспорі. В серпні 1946 р. в Мюнхені відновлено діяльність «Обнови». Через два роки вона поширила свою діяльність, вже як федерація товариств українських студентів-католиків. Тоді з ініціятиви єпископа Івана Бучка на конгресі 30-31 травня 1955 р. у Лювені (Бельгія) заснований Український Християнський Рух. Президентом обраний поет, науковець і колишній діяч ОУН Володимир Янів. УХР – це об’єднання мирян з екуменічним спрямуванням. До співпраці залучено кількох православних діячів. У 1962 р. проведена акція за звільнення митрополита Йосифа Сліпого, залучено французьких парламентаристів й інтелектуалів. УХР бере участь у міжнародних католицьких організаціях – світових конгресах світського апостоляту в 1957 та 1967 рр. З 1967 р. Володимир Янів стає членом екзекутивного комітету міжнародної католицької організації чоловіків UNUM OMNES від УХР. У 1963 р. відбулися студійні дні в Rocca di Papa. УХР спільно з іншими організаціями влаштовував наукові конференції на тему релігії в житті українського народу (див. Записки НТШ т. 181, Записки УВУ т. 9-10) (Енц. Укр.: 3440). З початком 70-х рр. УХР обмежує свою діяльність, а деякі діячі долучаються до патріярхального руху (Енц. Укр. 3441).

У міжчасі відбувалися великі зміни у Вселенській Церкві, які мали неоднозначний вплив на долю Української Греко-Католицької Церкви. В 1958 р. помер Папа Пій XII, який не раз виступав в обороні переслідуваних християн, серед них й українців, за залізною заслоною. Новообраний Папа Іван XXIII (1958-1963) ініціював нову відкритість у Церкві – відкритість до мирян, до нових ідей і до Сходу, як католицького, так і православного. Це означало й контакти з урядом країни, в якій найбільше жило християн православної віри, тобто СРСР.

Однак у ватиканській курії панували інші течії. Від 1959 р., коли кардинала Тіссерана відкликано зі Східної Конгрегації, відбулася зміна політики стосовно Східних Церков і нова латинізація. У США в той час також відбулися важливі зміни. Після смерти 6 січня 1961 р. митрополита Філядельфії Константина Богачевського новим митрополитом для українців-католиків у США 14 серпня того ж року іменовано владику Амброзія Сенишина.

У лютому 1957 р. у Вінніпезі, Канада, організовано Конференцію українського єпископату у вільному світі, яка відтоді і до 1962 р. відбувалася п’ять разів.

Найбільшим досягненням Папи Івана XXIII був II Ватиканський Вселенський Собор, який він скликав у 1962 р. і який закінчився вже після його смерти та з приходом Папи Павла VI, в 1965 р. Собор видав важливі документи про Церкву (Lumen Gentium, «Світло народів» 21.11.64), про роль мирян (Apostolicam Actuositatem, «Апостольська активність» 18.11.65), про Церкву в сучасному світі (Gaudium et Spes, «Радість і надія» 7.12.65), про екуменізм (Unitatis Redintegratio, «Відновлення єдности» 21.11.64) та про Східні Католицькі Церкви (Ecclesiarum Orientalium, того ж 21.11.64).

 

II. За створення патріярхату (1963-1975)

а) Організація патріярхального руху (1963-1968)

На ІІ Ватиканський Вселенський Собор Папа Іван XXIII запросив Главу Української Греко-Католицької Церкви Митрополита Йосифа Сліпого, який від свого арешту у Львові в квітні 1945 р. 18 років терпів ув’язнення та заслання. Наслідком міжнародної дипломатичної кампанії та бажання уряду СРСР під проводом Н.С. Хрущова (і після запеклої антирелігійної кампанії 1958-1963 рр.) показати своє «гуманне» обличчя було те, що 26 січня 1963 р. митрополита Йосифа звільнено зі заслання в Мордовії. 4 лютого він виїжджає з Москви, а 9 лютого прибуває до містечка Орте, недалеко Риму. Через два дні, 11 лютого 1963 р., відбулася перша зустріч митрополита Йосифа Сліпого з Папою Іваном XXIII.

Але через неповні чотири місяці, 3 червня 1963 р., Папа помер. 21 червня 1963 р. обраний новий папа – Павло VI. Триває Вселенський Собор, починаються й змагання митрополита Сліпого за відбудову своєї Церкви. У вересні-листопаді 1963 р. він скликає І Архиєпископський Синод. А 11 жовтня (перший день другої сесії II Ватиканського Собору), у своєму першому виступі на Соборі, закликає зібраних владик піднести Києво-Галицьку митрополію до статусу патріярхату.

Митрополит не забуває й про мирян. 18 жовтня 1963 р. він веде делегацію представників українських наукових та мирянських організацій на авдієнцію до Папи Павла VI. Через місяць, 22 листопада 1963 р., відбувається урочистість великого символічного значення – перенесення мощів св. Йосафата до собору св. Петра у Римі.

Рівночасно встановлюється правний статус самого Кир Йосифа. 23 грудня р., згідно з постановою Конґреґації у справах Східних Церков, будучи Митрополитом Львівським, він також визнаний Верховним Архиєпископом. А 31 січня р. з’являється стаття монсеньйора Маріо Ріцці в офіційному бюлетені Східної Конґреґації – передрукована 6 лютого того ж року в напівофіційній ватиканській газеті Osservatore Romano, – згідно з якою, примас церкви в Україні має статус рівний з патріярхом (Labunka and Rudnytzky 150).

У 1964 р. львівський Верховний Архиєпископ скликає II Архиєпископський Синод, який триває від 13 вересня до 19 листопада 1964 р. (під час третьої сесії Вселенського Собору). На тій же сесії Собору, 16 жовтня, Кир Йосиф знов пропонує відновити патріярхат. Письмовий внесок про галицько-львівський патріярхат подає Владика Максим Германюк.

У міжчасі справа патріярхату набирає сили й в Америці. В українській католицькій газеті «Америка», яка виходить у Філядельфії, з початком червня 1964 р. з’являється стаття проф. Миколи Чубатого «Справа Київського Патріярхату та майбутнє нашого християнства» («Америка» з 5-6 та 9 червня 1964 р.) (див. документ 1).

Під впливом цих подій у містах Торонто, Чікаґо, Клівленд та інших формуються місцеві комітети оборони обряду, традицій та прав Української Церкви. Початки мирянського руху за патріярхат – це акція написання листів до папи (Цимбалістий 1981: 56). У розмові 4 липня 1964 р. під час зустрічі у Гантері (Нью-Йорк) з Василем Качмарем проф. Чубатий повідомив його, що вже три владики, між ними митрополит Амврозій Сенишин, ЧСВВ, відкликали свою підтримку акції за патріярхат. Проф. Чубатий радив створити комітет для збирання та висилки петицій від мирян до папи за створення Києво-Галицького Патріярхату (В.К. 14). З ініціятиви Українського Християнського Руху під головуванням редактора Василя Качмара з початком серпня у Нью-Йорку постала ініціятивна група крайового Комітету за Створення Києво-Галицького Патріярхату. Богдан Шебунчак – голова, інші члени ініціятивної групи: відомий лікар Роман Осінчук, інженер Володимир Богачеський, професор Дам’ян Горняткевич, редактор Богдан Кравців, Стефанія Бережницька, історик Церкви Микола Чубатий, Володимир Пушкар і Василь Качмар (Галів 46-47, Біланюк 99 прим. 23, В.К. 14). Від вересня 1964 р. до кінця червня 1965 р. Комітет вислав 40 тисяч індивідуальних петицій і понад 30 збірних (В.К. 20).

Але реакція українських католицьких владик не завжди була прихильна. Дехто з єпископату й духовенства був не задоволений «омасовленням» руху, мовляв, святу справу віддано в руки «вулиці» (Цимбалістий 1981: 56). У чотирьох газетах 8 вересня 1964 р. з’явилася заява філядельфійського митрополита Амврозія Сенишина та єпископів Ярослава Ґабра та Йосифа Шмондюка, в якій було сказано, що «ми нікому не давали дозволу збирати підписи у церковних справах» (В.К. 18). Згодом владики Ґабро та Шмондюк дещо змінили своє ставлення до патріярхального руху. Вже 12 вересня владика Ярослав звернувся до спільноти своєї єпархії з проханням приспішити збирання підписів і пересилати їх через єпископський ординаріят. А в інтерв’ю «Свободі» від 20 листопада 1964 р. Кир Йосиф Шмондюк підтримав справу патріярхату, хоча критикував акцію збирання підписів. Акцію підтримали канадський митрополит Максим Германюк, архиєпископ Іван Бучко та, очевидно, сам Кир Йосиф Сліпий. Однак митрополит Амврозій і далі виступав проти патріярхальників (В.К. 19-20).

На зборах мирян 4 жовтня 1964 р. у Нью-Йорку підкреслено, що дії Комітету за Створення Київсько-Галицького Патріярхату випливають зі спонтанного прагнення українців і церковна влада їх не зініціювала (В.К. 20).

Справа відновлення Української Церкви стає набагато перспективнішою з появою 21 листопада 1964 р. ватиканського Декрету про Східні Церкви, який закликає до збереження та плекання традицій Східних католицьких Церков. У Декреті сказано, що все, що стосується патріярхів, стосується згідно із законом і до верховних архиєпископів, глав помісних (партикулярних) Церков (ч. 10). Однак, згідно з Декретом і з цілою низкою попередніх рішень, патріярхати можуть постати лише рішенням Вселенського Собору або верховного архиєрея (тобто папи) (ч. 11).

У жовтні-грудні 1964 р. в парафії св. Николая в Чікаґо (США) владика Ярослав Ґабро постановив змінити календар з юліянського на григоріянський. Ця конт-роверсія тягнулася кілька років та призвела до скандальних подій на Богоявлення 1968 р. (див. «За Патріярхат» рік II, ч. 1, березень 1968, ст. 27).

Вищезгадана стаття історика Миколи Чубатого була поштовхом до створення в 1965 р. Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ в ЗДА (від 1979 р. Українське Патріярхальне Товариство). Скоро постало 17 відділів. ТПУ УКЦ висилало петиції, організувало маніфестації. Осідком ТПУ УКЦ став Нью-Йорк, потім Філядельфія та Детройт (Енц. Укр. 3412, Біланюк 99, прим. 23). З’їзд ТПУ УКЦ приготував правила та вибрав Василя Пасічняка (пізніше редактора журналу «За Патріярхат») своїм головою (Біланюк 99, прим. 23).

22 січня 1965 р. митрополита Йосифа Сліпого публічно іменував Папа Павло VI кардиналом (він був кардиналом in pectore – тобто тайно – від 28 березня 1960 р., за Папи Івана XXIII). А 25 лютого відбулося його офіційне піднесення до стану кардинала.

19 червня 1965 р. відбувся з’їзд 39 представників окружних комітетів і 21 мужа довір’я Крайового Комітету в ЗДА за Створення Київсько-Галицького Патріярхату в Нью-Йорку. Вибрано нову управу з д-р Богданом Шебунчаком на чолі (В.К. 20) (див. документ 2).

Від 13 вересня до 6 грудня 1965 р. в Римі відбувся III Архиєпископський Синод УКЦ (на четвертій сесії II Ватиканського Собору) під проводом митрополита Йосифа. Однак, як коментує Василь Маркусь, попри підписи усіх владик, постанови не здійснювалися у всіх єпархіях і митрополіях; були односторонні розпорядження про зміни свят чи постів не в дусі спільного рішення; доручення митрополита Йосифа в «Благовіснику» не респектували. «Видається, що саме в цих роках (1960-х) проґавлено нагоду розбудувати власну церковну самоуправність та стати твердою ногою на патріярхальному устрої» (Маркусь 1981: 82).

У листопаді 1965 р. владики отримали меморіял від Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ в Америці, «який своїм змістом ішов дальше поза справу формального встановлення патріярхату». Меморіял підніс справи внутрішнього правопорядку, обряду, календаря, мови, єдности Церкви та її самоуправління (Маркусь 1981: 80).

Наступного року Комітет оборони в Чікаґо видає памфлет українською мовою, автором якого є о. Клейтон Барклі, під назвою «Чужинець в обороні української Церкви» (Торонто, 1966). Це перший памфлет такого роду, виданий без дозволу церковної влади. В липні того ж року виходить перший номер бюлетеню «За рідну Церкву» (Біланюк 99).

Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦеркви-ЗСА вибрало Комісію для організації крайових товариств. На II з’їзді делегатів від комітетів і мужів довір’я крайового Комітету за Створення Київсько-Галицького Патріярхату 23 квітня 1966 р. в Нью-Йорку прийнято статут і створено Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦ (документ 3) («За Патріярхат» рік І, ч. 2, серпень 1967).

Наступного дня, 24 квітня 1966 р. в офіційному виданні Філадельфійської митрополії «Шлях» з’явилася анонімна стаття про патріярхальний рух під назвою «Партизанський Вієтконґ діє в нашому суспільстві» (Галів 47).

У грудні 1966 р. патріярхальні комітети скликали конгрес Товариства за ПУ УКЦ в Чікаґо, створили Централю Комітетів Оборони Обряду, Традицій і Мови УКЦер-кви в США та Канаді. Перший його голова – Богдан Попель (помер 1 січня 1971 р.), згодом на його місце став Григорій Головатий із Торонта (Біланюк 99, прим. 22).

У травні 1967 р. відбувся з’їзд крайової ради ТПУ УКЦ в Нюарку (документ 4) (див. «За Патріярхат» рік І, ч. 2, серпень 1967). У травні у Філядельфії виходить перше число квартального бюлетеню ТПУ УКЦ «За Патріярхат». Його видає крайова управа товариства, що її вибрали загальні збори. Крайова управа призначає головного редактора та адміністраторів (однак в перших роках редактора радше вибирали загальні збори – див. Петро Зелений, «Причини Непорозумінь в Америці», 22 липня 1977 р., АБЛ). Першим редактором був Степан Процик.

13 листопада 1967 р., в рамцях Світового Конгресу Вільних Українців, відбулася Світова Конференція Українських Мирян у Нью-Йорку. Це було ініціятивою ТПУ УКЦ. Прибуло тоді близько 200 учасників із 11 країн. Видано 5 резолюцій (документ 5).

У 1968 р. Кир Йосиф зробив свої перші пастирські подорожі до Північної (США та Канада) та Полудневої Америки (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Колумбія). Василь Маркусь характеризує наслідки його подорожі такими словами: «Це був великий злам в цілому рухові, який виявив силу патріярхального табору і яким віднесено перемогу над протипатріяршими тенденціями внутрі нашої ієрархії» (Маркусь 1981: 82). Митрополит Амврозій Сенишин запросив митрополита Йосифа до Філядельфії. Український Конгресовий Комітет та Світовий Конгрес Вільних Українців, які раніше ставилися досить стримано, тепер схилилися до патріярхального табору (там само). У жовтні Владика Йосиф прибув до Австралії (див. нище розділ про патріярхальний рух в Австралії) та Нової Зеляндії (див. загально Вітошинська 1972).

Під час своїх відвідин США Патріярх Йосиф заснував першу «патріярхальну» парафію, в Чікаґо. Під проводом популярного пароха о. Маріяна Бутринського та його сотрудника о. Івана Кротця, духовника дуже активного братства, парафія св. Володимира й Ольги стала осередком, який своїм відновленням східних традицій привів до Церкви багато людей, зокрема молодих. Із цього осередку вийшли покликання, які збагатили провід Церкви в діяспорі. В цих роках філії Українського Католицького Університету провадили курси в США, а деякі студенти їздили на літні курси УКУ в Римі, що також сприяло поповненню рядів єпархіяльного священства, а зокрема патріярхального руху. З часом в США постали інші «патріярхальні» парафії – св. Покрови Пресвятої Богородиці в Клівленді (16 грудня 1973 р.), св. Архистратига Михаїла у Філядельфії (1975 р. – див. «За Патріярхат» рік X, ч. 11-12 (65-66), листопад-грудень 1976, ст. 9-Ю), та св. Тройці у Вашингтоні (1979 р.), які стали взірцем християнської спільноти в дусі українських традицій та східного благочестя (Кузик, 1979).

14 грудня 1968 р. в Нью-Йорку скликано засідання Головної управи ТПУ УКЦ в ЗСА. Головою обраний Василь Качмар. Також вибрано комісію для організації крайових товариств із таким складом: Роман Криштальський (голова), Володимир Пушкар, Василь Пасічняк (секретар), Дарія Кузик. Товариства засновані в Австралії, Аргентині, Венесуелі, Бельгії, Франції, Еспанії, Німеччині (див. нище розд. V, «Товариства в різних країнах»). Тоді не вдалося, однак, зорганізувати патріярхальних товариств в Австрії, Англії, Норвегії та Швеції.

б) Дорога до створення УПСО (1969-1974)

З початком 1969 р. крайова управа ТПУ УКЦ створила комісію з питання формування структури Світового Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ, яка 2 лютого цього ж року уконституювала себе на своєму першому засіданні в такому складі: Роман Криштальський, Дарія Кузик, Василь Пасічняк і Володимир Пушкар. Вислано листи до українських поселень у різних країнах світу та отримано багато позитивних відповідей («За Патріярхат», рік III, ч. 2(9), червень 1969, ст. 22-24). Так через кореспонденцію в червні-липні 1969 р. відбувся з’їзд, який привів до створення у вересні того ж року Світового Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ. До управи ввійшли: голова зі США (д-р Володимир Пушкар) та містоголови – голови крайових товариств. Організаційні референти: Роман Криштальський (США), Михайло Добрянський (Німеччина), Микола Когут (Бельгія), секретар – Дарія Кузик. Контрольна комісія: д-р Зиновій Ґіль (США), Юрій Шухевич (Бельгія), д-р Михайло Керницький (Німеччина), д-р інж. Нестор Романик (Еспанія), В. Матіяш (Австралія), Юліян Жизневський (Венесуеля). Це було перше міждержавне патріярхальне об’єднання. В різних країнах творяться патріярхальні товариства. Але повної консолідації різних організаційних структур не відбулося; окремі товариства залишилися в Канаді, США, Англії (див. Маркусь 1981: 86). Д-р Пелех вів переговори з канадськими патріярхальними товариствами. Були закиди, що Світове ТПУ УКЦ та Товариство в США (його основний стрижень) стали в опозиції до Українського Конгресового Комітету Америки (УККА) та Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ), які підтримували поміркованішу тактику (Маркусь 1981: 86).

6 вересня 1969 р. на засіданні в Нью-Йорку крайова управа ТПУ УКЦ у ЗСА вибрала своїх кандидатів до управи Світового Патріярхального товариства. Також у вересні оголошено інших членів управи: заступників голови Василя Качмара (США), Петра Зеленого (Бельгія), С. Завалинської (Австралія), Теодора Барабаша (Еспанія), Ярослава Малиняка (Німеччина), Петра Бошка (Венесуеля) та Осипа Мельниковича (Франція). Організаційними референтами додатково стали Михайло Добрянський з Німеччини та Микола Когут із Бельгії. Також оголошено решту членів контрольної комісії (АДК).

У серпні 1969 р. викладачі вищих шкіл США вислали до Папи Павла VI збірного листа (документ 6).

У вересні-жовтні 1969 р. на посвячення собору св. Софії до Риму рушила всеукраїнська проща. Прибуло понад 4 000 прочан, понад сотню священиків та всі владики, крім митрополита Філядельфії (Маркусь 1981: 82) (документ 7, лист до Папи від вересня 1969 р.). 28 вересня відбулося посвячення собору св. Софії в Монтеспаккато, недалеко Риму, у присутності Папи Павла VI (див. «За Патріярхат», рік III, ч. 3(10), вересень 1969). На IV Архиєпископському Синоді (від 29 вересня по 4 жовтня 1969 р.) владики приготували проект конституції патріярхату (див. «За Патріярхат», рік III, ч. 3(10), вересень 1969, ст. 1-6).

Після повернення з Риму ТПУ УКЦ видало «Відозву» до мирян УКЦ в США, в якій перечислено низку закидів у бік філядельфійського митрополита Кир Амврозія Сенишина. Відозва закликає мирян звернути митрополитові порожними всі конверти, призначені на пожертви на грудневі святкування 10-ліття Філядельфійської митрополії або, «для кращої інформації», вложити туди тільки «Відозву» («За Патріярхат», рік III, ч. 4(11), грудень 1969, ст. 10).

25 жовтня 1969 р. кардинал Сліпий пересилає звіт префектові Східної Конгрегації кардиналові Максимиліянові де Фюрстенберґові, разом із проханням до папи про піднесення Києво-Галицької митрополії до гідности Патріярхату.

У датованій 1 грудня 1969 р. відповіді, від імени папи, кардинал де Фюрстенберґ повідомляє, що Сліпий не має права скликувати синод, його юрисдикція обмежена до львівської архиєпархії. Збори українських єпископів становлять не синод, а конференцію єпископів.

Реакція мирян була швидка. Вже 7 грудня, з нагоди візиту почесного гостя і представника папи, кардинала де Фюрстенберґа, до Філядельфійської митрополії на 10-ліття її існування, Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦ ініціювало демонстрації перед катедрою Непорочного Зачаття (близько 300 осіб), а пізніше в інших містах. Це також був протест проти митрополита Амврозія Сенишина, який не брав участи в Синоді єпископів у жовтні і не підписав петиції за патріярхат (Маркусь 1981:84; Процко 92; «За Патріярхат», рік III, ч. 4(11), жовтень 1969, ст. 2-6).

Проф. Василь Маркусь так писав про період 1963-1969 рр.: «Шанси на здійснення патріярхату в цьому періоді були доволі близькі до здійснення під кінець (II Ватиканського) Собору або в 1969 р. при умові повної і непохитної єдности українського єпископату, священства і громадського сектора. Але насамперед єпископату» (Маркусь 1981: 83).

У міжчасі представники Світового товариства, створеного в Нью-Йорку, головно Роман Криштальський та Володимир Пушкар, старалися з’єднатися з канадськими патріярхальними товариствами (провідниками яких були пп. Пелех, Марунчак, Біланюк і Курдидик). Тоді, однак, патріярхальні товариства в Чіказі та Торонті створили Координаційний Комітет Українських Громадських Організацій ЗСА і Канади за Здійснення Патріярхату УКЦ. 7-8 березня 1970 р. відбулася конференція діячів США і Канади у Торонті за участю представників Світового товариства, Товариства за Патріярхальний Устрій в ЗСА, Централі Комітетів Оборони Обряду, Традицій і Мови УКЦеркви, Канадійської Ради за Патріярхат та Комітету Громадської Дії за Патріярхат УКЦеркви-Чікаґо. Створено Координаційний Комітет Українських Громадських Організацій ЗСА і Канади за Здійснення Патріярхату УКЦ, голова – Юліян Пелех з Торонта. Комітет бажав співпрацювати із СКВУ та відпружити відносини між крайовим товариством у США та УККА (Маркусь 1981: 86). Однак об’єднати Координаційний комітет і Світове товариство в той час не вдалося. Однією з відмінностей між цими організаціями мало бути те, що Канадський комітет (так як комітети в Европі та Австралії) існував на базі товариств, тимчасом як американський тримався на поодиноких особах. Іншою різницею мало бути те, що канадські діячі працювали зі згоди митрополита Германюка та єпископів, коли ж американські діяли незалежно (АДК). Перспективу ТПУ УКЦ подає Роман Осінчук у статті «Чому ми вийшли з Координаційного Комітету в Торонті?» («За Патріярхат», рік VI, ч. 3(22), вересень 1972, ст. 26-28).

Як згадує Сидір М. Тимяк, у 1970-х рр. зорганізувалися відділи ТПУ «майже по всіх більших парафіях у США», а в менших були представники, т. зв. «мужі довір’я», а також «делеґатури». Такі осередки виконували значну просвітницьку роботу: окружний осередок у Піттсбурґу, який охоплював 15 парафій, інформував мирян про ватиканський Декрет про Східні Католицькі Церкви, якого тоді Філядельфійська митрополія ще не оголосила (завваги Сидора М. Тимяка, долучені до листа до автора від 28 серпня 2001 р.).

21 червня 1970 р. в Торонті під протекторатом єпарха Кир Ізидора Борецького влаштовано День помісности УКЦ з нагоди другої річниці візитації Кир Йосифа Північної Америки. Відбулася маніфестація підтримки патріярхату, видано спільну заяву.

У місті Нью-Йорку 13 червня 1970 р. відбулися III звичайні загальні збори ТПУ УКЦ в ЗСА, Зиновій Ґіль обраний головою, почесною головою – о. Володимир Білинський, а заступниками голови – Степан Процик, Василь Палідвор і Ярослав Крив’як. Зв’язковим з Координаційним Комітетом Українських Організацій ЗСА і Канади за Здійснення Патріярхату обраний Мирослав Навроцький, а головою ради мирян – Роман Осінчук, його заступником – Мирослав Лабунька («За Патріярхат», рік IV, ч. 2(13), червень 1970, ст. 19). Пізніше головою ради мирян стає Роман Данилевич.

У жовтні того ж року, з нагоди річниці IV Архиєпископського Синоду, влаштовані т. зв. синодальні дні. В різних поселеннях США та Канада відбулися публічні релігійно-культурні маніфестації. Згодом такі святкування стали традицією.

Дня 3 листопада 1970 р. у Римі створене Товариство українців-католиків «Свята Софія». Про історію цього товариства див. нижче окрему статтю проф. Рудницького.

У 1970 р. Кир Йосиф починає писати свій «Заповіт», центральне місце в якому займає пропозиція «Піднести Митрополію Києво-Галицьку і всієї Руси до патріярхальної гідности». У ньому він резюмує історичний аргумент на користь Київського Патріярхату такими словами:

«Київські митрополити, хоч не носили патріяршого титулу, управляли Церквою наче патріярхи, користуючи патріяршими правами по взору інших Східних Церков. Вони були свідомі, що Патріярхат Церкви – це видимий знак зрілости і самобутности помісної Церкви та могутній чинник в церковному та народньому житті» (Заповіт Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого, 1992: 11).

Таким чином кардинал Сліпий відкинув аргумент про не-історичність Києво-Галицького Патріярхату і заперечив той принцип Західної Церкви, що патріярхати можуть створювати лише папи або вселенські собори. (Правда, також існував аргумент, що II Ватиканський Вселенський Собор визнав Кир Йосифа і що канонічне право зрівнює верховного архиєпископа з патріярхом.) Але найважливішим для патріярхального руху було те, що Йосиф Сліпий підкреслив важливость у справі постання патріярхату зрілого, свідомого мирянства.

29 січня 1971 р. на з’їзді СКВУ в Нью-Йорку зроблена чергова спроба з’єдинення Світового товариства з Координаційним комітетом Канади; запрошено також представників крайового Товариства за ПУ УКЦ в ЗСА. Та знову не вдалося дійти до порозуміння.

У 1971 р. виринула справа номінації єпископів для українських католиків у діяспорі. 22 лютого 1971 р. апостольський делегат у США проголосив, що Римська курія іменує Джона Стока (Івана Стаха) єпископом-помічником владики Амврозія Сенишина. Іменування зроблено без відома кардинала Сліпого. Після цього пішли протести. Світове Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦ звернулося листом від 1 березня до всіх владик із проханням переконати номіната, «щоби він свою номінацію узгіднив із Блаженнішим Верховним Архиєпископом і Синодом Українських Владик» (АВК). Попри те 4 травня 1971 р. апостольський делегат у США проголосив іменувати другим помічником митрополита-монсеньйора Василя Лостена. Перед свяченням владик Василя (Лостена) та Івана (Стаха) 25 травня біля катедри у Філадельфії зібралося близько 1 000 осіб, протестуючи проти такого способу іменування. 150 протестантів увійшли досередини катедри (Процко, 93; «За Патріярхат», рік V, ч. 2(17), червень 1971, ст. 1-9). (У наступному році, 30 червня 1972 р., владика Іван Стах загинув в автомобільній катастрофі) («За Патріярхат», рік VI, ч. 2(21), червень 1972, ст. 24.)

Тривали і непорозуміння між крайовим Товариством за ПУ УКЦ в ЗСА та Світовим товариством. Про брак єдности в патріярхальному русі в США писав Петро Зелений, містоголова Світового товариства, в листі від 14 листопада 1971 р.

Европейське Об’єднання крайових товариств за ПУ УКЦ створено 10 квітня 1971 р. на конференції в Лювені з ініціятиви Петра Зеленого і за згодою з президією Світового товариства. Д-р Зелений, однак, дальшу приналежність європейських крайових товариств до Світового товариства поставив у залежність від того, чи крайове Товариство за ПУ УКЦ в ЗСА визнає Світове товариство чи ні (АДК). У листі від 12 квітня 1971 р. Світове Товариство за ПУ УКЦ просило Кир Івана Прашка, єпископа в Австралії, стати його духовним покровителем. 3 червня Кир Іван прийняв цю пропозицію (АДК).

У червні 1971 р. владика Пімен (Ізвєков) стає московським патріярхом. Під час своєї інсталяції він згадує про 25-ліття львівського «собору», на якому нібито ліквідовано Українську Греко-Католицьку Церкву. Мовчанка папських представників кардинала Яна Віллебрандса та о. Джона Лонґа викликала обурення вірних Української Церкви.

У листі від 7 липня 1971 р. Папа Павло VI пише до Кир Йосифа («в примирливому тоні і навіть вибачливо, але ясно» – Маркусь 1981: 88), що патріярхату не можна встановити «принаймні в теперішньому часі». Головна причина – патріярхат був би поза територією Львівського Верховного Архиєпископа, що є проти канонічного права (Див. «За Патріярхат», рік V, ч. 3(18), вересень 1971 (надзвичайне видання)).

Восени 1971 р. відбулося посвячення церкви свв. Сергія та Вакха та старого двору митрополитів Київських у Римі (офіційно відновлено 8 вересня 1970 р.), які митрополит Йосиф врятував від утрати та відновив. Також відзначено 375-ліття Берестейської та 325-ліття Ужгородської уній. Скликано до Риму владик. Попри листовне попередження 29 жовтня 1971 р. державного секретаря, кардинала Жана Війо, щоб владики не брали участи в запланованому Синоді, на нього прибуло 16 єпископів. V Архиєпископський Синод проходив з 31 жовтня по 5 листопада 1971 р., на ньому затверджено, що це дійсні східні Синоди, а також створено постійний Синод (на чолі з Кир Йосифом, до якого обрано митрополитів Максима Германюка та Амврозія Сенишина, архиєпископа Івана Бучка та єпископа Андрія Сапеляка), подано проект конституції патріярхального устрою Церкви. На Синоді єпископів кардинал Сліпий говорив про переслідування Церкви в УРСР.

У 1971 р. мирянські організації зреагували на ватиканську заборону владиці Йосифові відвідати своїх вірних за океаном, влаштувавши символічні імпрези –  «бенкети на пошану Первоєрарха Йосифа, які не відбулися». Дохід від цих імпрез вислали до Риму у Патріярший фонд (Маркусь 1981: 89). Ізолювати Кир Йосифа намагалися різними способами. Приблизно до 1971 р. жодне з його послань не було надруковане в провідній українській католицькій газеті в США «Америці», ні у філядельфійському «Шляхові», ні в газеті Українського Народного Союзу «Свобода». У грудні 1970 р. Світове товариство рішило на пропозицію Володимира Пушкара попросити у Верховного Архиєпископа звукозапис його різдвяного послання, який потім розповсюджено по крайових товариствах у різних країнах світу (АДК).

Десь при кінці 1971 р. або з початком 1972 р. редакція журналу ТПУ УКЦ в США «За Патріярхат» отримала внутрішню «Інструкцію ч. 12/71» Визвольного Фронту, де сказано, що «ОУН відмежовує себе від таких акцій і методів боротьби за УКПатріярхат, що їх застосовують безвідповідальні двійкарсько-радянофільські кола… чим шкодять українській національній церкві». Автор інструкції, «В. Кальнишевський», далі каже, що «ведемо власну акцію окремо від радянофілів і розкриваємо їхні затії запровадити справу патріярхату в сліпий кут» («За Патріярхат», рік VI, ч. 1(20), березень 1972, ст. 40, коментар редакції ст. 40-43, див. також ч. 2(21), червень 1972, ст. 33-36). Редакція журналу відкинула втручання політичних сил у церковні справи, підкреслюючи принцип невтручання Церкви у політику.

У лютому 1972 р. звільнено з тюрми архиєпископа Василя Величковського, ЧНІ. В 1959 р. він був тайно висвячений в Україні на єпископа, а перед від’їздом із Москви митрополит Йосиф Сліпий іменував його архиєпископом Луцьким. Висланий з України, владика Василь оселився в Канаді, та незадовго після цього, 30 червня 1973 р., він помер.

З нагоди 80-ліття Верховного Архиєпископа Кир Йосифа Сліпого представники мирянських організацій зібралися в Римі для урочистого відзначення цієї річниці. Обговоривши різні актуальні питання Церкви, 17 лютого 1972 р. вони видали окремий Комунікат («За Патріярхат», рік VI, ч. 1(20), березень 1972, ст. 14-15).

У січні-лютому 1972 р. почався черговий конфлікт між Ватиканом і патріярхальним рухом. 13 лютого у Римі відбулася хіротонія о. Єфрема Кривого, ЧСВВ, номінованого від Священної Конґреґації у справах Східних Церков – а не від Синоду українських єпископів (див. «За Патріярхат», рік VI, ч. 1(20), березень 1972, ст. 36). З цієї нагоди Детройтський відділ Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ (США) вислав українським католицьким єрархам копії листа від 12 квітня, адресованого до українського католицького митрополита Вінніпегу (Канада), архиєпископа Максима Германюка. Варта звернути увагу не тільки на зміст, але й на тон цього листа, де сказано між іншим:

«…Тому-то своєю участю в цій хіротонії Ваше Преосвященство зламали одностайну лінію і солідарність, яких треба сподіватися й вимагати від усіх учасників IV і V Архиєпископського Синоду та перекреслили тим самим свої власні синодальні постанови, нехтуючи помісністю Української Католицької Церкви.

Якщо українська католицька єрархія станула на «патріярхальних началах в устрої і правлінні Помісної Української Церкви» (Благовісник V, 1-4, ст. 114), то повинна мати відвагу переводити свої рішення в життя та відмовитися від участи в насильстві над нашою Церквою.

Уважаємо, що всі українські католицькі єрархи повинні відважно обороняти права помісности нашої Церкви, яка не раз уже засвідчила та далі постійно засвідчує кров’ю свою вірність Апостольській Столиці. Вважаємо теж, що жаден український єрарх не повинен брати участи в хіротонії єпископа, якого не вибрав наш Архиєпископський Синод. Якщо б кожний український єпископ відмовився від такої участи, якщо б кожний кандидат на єпископську гідність відмовився прийняти її від Священної Конґреґації, тоді нас шанували б і з нами б числилися. А так ми стали посміховищем для куріяльних достойників, які вміють зручно користуватися засадою «дівіде ет імпера» і показують свою силу супроти нашої мученичої Церкви» (АБЛ).

Це лише один текст серед багатьох, але він досить добре висвітлює спосіб думання та аргументацію патріярхальних діячів того часу, зокрема в їхньому ставленні до єрархії.

У квітні 1972 р. Василь Палідвор, голова статутної комісії Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ (Нью-Йорк) висилає до управ відділів та до членів крайової управи проект зміненого статуту, що його підготувала статутна комісія. 29 квітня загальний з’їзд делеґатів у Філядельфії приймає змінений статут. Загальні збори вибрали Мирослава Навроцького на голову ТПУ, а Мирослава Лабуньку – на голову ради мирян. Д-р Навроцький був головою крайової управи від 1972 р. до 1976 р.

У червні 1972 р. відбулася сесія постійного Синоду УКЦ. Майже рівночасно, 17-18 червня, скликано конференцію крайової Ради Українських Організацій ЗСА за Патріярхат УКЦ в Чіказі. Ініціяторами була чіказька група членів Координаційного Комітету Українських Організацій ЗСА та Канади за Здійснення Патріярхату УКЦ. У конференції брали участь представники 24 крайових загальногромадських організацій, в тому числі всі крайові організації молоді та організації жінок. Установлено крайову Раду Українських Організацій ЗСА за Патріярхат Помісної УКЦ. Обрано президію Ради: Михайло Панасюк – голова, Юрій Городиловський та Олександер Білик – заступники голови, Микола Денисюк – секретар (див. документ 12-14). Це трактовано як конкуренцію до чинного Патріярхального товариства, «що на своїх плечах несло дотеперішню акцію» (Маркусь 1981: 87). На чіказьку конференцію крайова управа ТПУ УКЦ в США зреагувала заявою, де між іншим зазначено, що вона «була заплянована і скликана без відома нашого Товариства» й «уважається за зговорення політичних чинників з метою підпорядкування та контролювання мирянського руху т. зв. «Радою Українських Організацій у ЗСА за Патріярхат»» («За Патріярхат», рік VI, ч. 2(21), червень 1972, ст. 46; див. також Степан Процик, «Поза межами громадської відповідальносте», «За Патріярхат» рік, VI, ч. 3(22), вересень 1972, ст. 29-32).

15 липня 1972 р. з ініціятиви Товариства за ПУ в ЗСА відбувся міжнародний семінар у Фордгамському університеті (Нью-Йорк) про самоуправління УКЦ (див. Bird and Piddubcheshen). На конференції виступили прихильники патріярхату та помісности УКЦ серед неукраїнських науковців: проф. Джон Мадей, о. проф. Джордж Малоні, о. проф. Вільгельм де Вріс і відомий автор о. Алексіс Флоріді; модератором був професор Томас Е. Бирд.

У листі від 28 жовтня 1972 р. ватіканський державний секретар кардинал Війо звертається до українських єпископів через апостольські делеґатури своїх країн. Він ставить під сумнів легальність висланого до українських владик проекту конституції УКЦ, який зробив кардинал Йосиф. 25 листопада понад 700 українців-католиків протестують перед будинком делегації Апостольської Столиці у Вашингтоні проти листа кардинала Війо від 28 жовтня («За Патріярхат», рік VI, ч. 4(23), грудень 1972, ст. 1, 3-4, 10). З початку наступного року, 22 січня 1973, кардинал Війо написав листа остороги до митрополита Йосифа щодо його діяльности під час планованої подорожі на 40-й Євхаристійний Конгрес в Австралію. У лютому кардинал Війо висилає копії цього листа єпископам УКЦ.

Однак цього ж місяця 1973 р. Кир Йосиф поїхав до Австралії (див. нище про рух в Австралії), а звідти – до Північної Америки (квітень-червень). Під час цієї архиєрейської візитації народ вітав його з великим ентузіязмом, а священики та навіть владики-«льоялісти» поминали його в літургіях як Патріярха (Маркусь 1981:90-91).

Приїзд Верховного Архиєпископа був поштовхом до посиленої діяльности. 18 квітня 1973 р. Товариство за ПУ УКЦ висилає Папі Павлові VI восьмисторінковий меморандум про стан УКЦ в діяспорі разом із проханням про патріярхат.

Присутність Владики Йосифа, мабуть, також сприяла справі єдности патріярхального руху. Далі йдуть спроби об’єднання. Як згадує Василь Маркусь, у цих часах «окремі організації, групи чи й діячі зверталися з різними пропозиціями до Блаженнішого та висували різні проекти й концепції такого об’єднання крайових організацій, як також різних складників мирянського руху» (Маркусь 1981: 91). Після наради деяких представників мирян у Мельборні – 2-3 червня 1973 р. відбулася зустріч у Торонті, з благословенням Блаженнішого та під патронатом владики Ізидора Борецького. Але не всі організації-члени патріярхального руху взяли у ній участь. Було створено «Міжкрайовий координаційний осередок організацій за патріярхат», голова – Юліян Пелех, тимчасовий секретар – Василь Маркусь. Постало питання, чи приєднається Світове товариство та крайове Товариство в ЗСА (які не брали участи)? Чи об’єднається рух у світовому маштабі?

Вийшло, що ні: були тертя, конфлікти, конкуренція різних товариств. Дехто вважав, що лінія крайового товариства в США є занадто радикальна і не дає можливости всім включитися в рух, а діячі товариства підозрювали, що організатори торонтського з’їзду – опортуністи, що співпрацюють із єрархами, ворожо наставленими до патріярхату (Маркусь 1981: 91).

29 вересня 1973 р. скликано III крайовий з’їзд мирян УКЦ в ЗСА в місті Нью-Йорк (документ 15). З’їзд прийняв низку постанов («За Патріярхат», рік VII, ч. 6(29), жовтень 1973, ст. 1-4).

З нагоди 350-ліття смерти св. свщ. Йосафата Кунцевича Кир Йосиф скликав до Риму владик. Дня 17 листопада 1973 р. мощі митрополита Йосифа Сембратовича перенесено з італійського кладовища Кампо Верано до крипти собору св. Софії, що недалеко Риму. («За Патріярхат», рік VII, ч. 8(31), грудень 1973, ст. 1-4). В днях 18-23 жовтня відбувся VI Архиєпископський Синод (за участю 12 владик), видано конституцію (устав) патріярхального устрою УКЦ. З цієї нагоди владики мали авдієнцію з папою Павлом VI.

У Торонті 1-3 листопада 1973 р. з нагоди II Світового Конгресу Вільних Українців відбулася зустріч представників мирянських організацій. Представник Світового Товариства за Патріярхат Української Католицької Помісної Церкви Володимир Пушкар старався об’єднати ввесь мирянський рух. Головний конфлікт був між товариствами в США та Канади. На нарадах представлено аж десять організацій лише з США та Канади:

Світове Товариство за Патріярхат УКПЦ (В. Пушкар і Д. Кузик)

Міжкрайовий Координаційний Осередок Церковно-Мирянських і Громадських Організацій за Патріярхат УКЦ (Ю. Пелех, В. Маркусь)

Координаційних Комітет Канади й Америки за Здійснення Патріярхату (Ю. Городиловський, М. Кушпета, О. Ковальська, Є. Мастикаш)

Крайова Рада Мирян Товариства за Патріярхальний Устрій – ЗСА (М. Барусевич)

Товариство за Патріярхальний Устрій УКЦеркви-ЗСА (М. Навроцький, Є. Піддубчишин, З. Гіль)

Рада Українських Організацій ЗСА за Патріярхат Помісної УКЦеркви (М. Панасюк, О. Білик, М. Денисюк)

Комітет Громадської Дії за Патріярхат Помісної УКЦеркви-Чікаґо (Р. Бігун, О. Плешкевич, Л. Шандра)

Крайова Рада Українських Організацій за Патріярхат УКЦеркви-Канада (М. Марунчак і 6 інших)

Централя Комітетів Оборони Обряду, Традицій і Мови УКЦеркви (Г. Головатий, П. Біланюк, К. Микитчук)

Товариство Прихильників Українського Католицького Університету-Нью-Йорк (М. Клячко, О. Шуст).

А до того ж представлені товариства з Европи, Австралії, Аргентини та Брази­лії. У спільній заяві від 3 листопада зібрані представники закликали до єдности (АДК; «За Патріярхат», рік VII, ч. 7(30), листопад 1973, ст. 1-2).

На крайовому з’їзді делегатів ТПУ УКЦ в Нью-Йорку 8 червня 1974 р. змінено статут цієї організації.

27 липня 1974 р. ватиканське радіо повідомляє про єпископські номінації Єроніма Химія для нової єпархії в Західній Канаді, Кир Дмитра Ґрещука єпископом-помічником в Едмонтоні та Кир Мирослава Марусина (апостольського візитатора в Західній Европі). Це зроблено, як і в минулому, без відома чи згоди Верховного Архиєпископа Йосифа або Синоду українських єпископів. У різних країнах світу підносяться протести українських мирян («За Патріярхат», рік VIII, ч. 11(42), грудень 1974, ст. 18).

Від вересневого (1974 р.) числа журналу «За Патріярхат» заходять зміни в редакційній колегії та адміністрації. Редакційна колегія, до якої належали головний редактор Степан Процик та редактори Володимир Процюк, Микола Галів та Михайло Топорович, тепер складається з трьох осіб – Василя Пасічняка, Леоніда Рудницького та Михайла Топоровича. Згідно з меморіялом Петра Зеленого, голова Товариства за ПУ УКЦ Мирослав Навроцький «звільнив гол. редактора і адміністратора мимо того, що вони були вибрані Заг. Зборами. І д-р Навроцький поступив правильно», тому що не загальні збори, а управа має право назначати тих осіб («Причини Непорозумінь в Америці», 22 липня 1977 р., АБЛ). Однак, згідно з листом п-і Романи Навроцької, це сталося тоді, коли редактор Процик заплянував серію статей, де критикувалися зв’язки одної політичної партії з головою Української Церкви. Управа винесла рішення, «що на сторінках журналу «За Патріярхат» не можна критикувати чи осуджувати Блаженнішого». Таких умов редактор Процик не прийняв і зрезиґнував із цієї посади, хоча управа просила його залишитися (лист до Петра Зеленого від 2 серпня 1977 р., АБЛ). У числі «Патріярхату» за липень-серпень 1974 р. появилося таке лаконічне пояснення самого Степана Процика:

«З причин недодержування етичних засад в Товаристві за Патріярхальний Устрій УКЦ, відсутности концепційної та програмової чіткости і дискримінації на тлі політичних переконань – з випуском цього числа журналу «За Патріярхат» припинюю свою працю на становищі його головного редактора» (ст. 46).

Нова редакційна колегія діє до грудневого числа 1976 р. (від жовтневого числа 1975 р. його видає вже не «Крайова Управа Товариства за Патріярхальний Устрій УКЦ», а «Крайова Управа за Патріярхальний Устрій УКЦ»). Від 1977 р. Журнал перейменований на «Патріярхат», а його редактором стає Микола Галів. Журнал тепер є органом управи УПСО та крайової управи Українського Патріярхального товариства (в 1979 р. ТПУ УКЦ стало УПТ в ЗСА).

У 1974 р. на Синоді єпископів кардинал Сліпий закликає помагати переслідуваній Церкві в Україні. 16 жовтня 1974 р. ТПУ УКЦ висилає меморандум до всіх єпископів-учасників світового Синоду єпископів у Римі. Лист закликає владик піднести голос в обороні переслідуваної Української Католицької Церкви та її вірних. Написаний рідною мовою кожного адресата, меморандум викликає відповіді від різних отців Синоду, між ними лист від 7 листопада 1974 р. від кардинала Кароля Войтили, майбутнього Папи Івана Павла II («За Патріярхат», число 1-2 /43-44/1975, ст. 7).

15-17 листопада 1974 р. зорганізовано симпозіюм Патріярхального товариства з нагоди 10-ліття Декрету про Східні Церкви. Конференція відбулася в Marquette Center, Loyola University, Чікаґо. Доповіді видані окремою книжкою.

З нагоди десятиліття виходу Декрету про екуменізм II Ватиканського Собору президент Папської ради у справах сприяння єдності християн Ян кардинал Віллебрандс відвідав місто Нью-Йорк, де відправив Службу Божу в катедрі св. Патрікія в неділю 24 листопада 1974 р. Там перед катедрою стояли з плакатами члени місцевих українських парохій, протестуючи проти ватикансько-московських взаємин коштом УКЦ («За Патріярхат», рік IX, ч. 1-2(43-44), січень-лютий 1975, ст. 29).

(N8: Дальша історія Патріярхального товариства в СІЛА подана окремо, в розділі про крайові товариства, крім подій, які торкаються руху загалом.)

Далі тривають зустрічі між представниками різних патріярхальних організацій. Відбуваються спільні наради в Нью-Йорку та Вінніпезі. Нарешті на організаційному делегатському з’їзді у Вашингтоні 28-29 грудня 1974 р. створено Українське Патріярхальне Світове Об’єднання «За Єдність Церкви і Народу» (УПСО). До складу УПСО увійшли крайові патріярхальні товариства США, Бельгії, Німеччини й Франції, ради й об’єднання Канади та Великобританії, крайові об’єднання католицьких організацій Австралії та Аргентини та з часом деякі католицькі організації (Академічна «Обнова», Союз Братств і Сестрицтв в Америці та ін.). УПСО стало видавати серію «Бібліотека Мирянина», співвидавало місячник «Патріярхат» (Енц. Укр. 3412). До Об’єднання увійшли усі крайові організації з різних країн, «і поза ним вже не лишилося ніяких груп» (Маркусь 1981: 92; «За Патріярхат», рік IX, ч. 1-2 (43-44), січень-лютий 1975, ст. 19-21).

Обрано президію: голова Петро Зелений (Бельгія), заступник голови Володимир Попович (Бельгія), секретар Кирило Митрович (Бельгія), касир (скарбник) Сидір Тимяк (США), та члени Головної ради Зенон Круцько (Канада), Василь Пасічняк (США), Роман Осінчук (СІЛА), Юрій Венґльовський (Австралія), Петро Біланюк (Канада), Василь Маркусь (США), Степан Ворох (США). Також вибрано контрольну комісію та полюбовний суд («За Патріярхат», ч. 1-2 /43-44/ 1975, ст. 20).

Президія отримувала напрямні від Головної ради, яка збиралася щорічно (Рим 1975, Філядельфія 1976). А Світове товариство припинило свою діяльність. Рада організацій за патріярхат оголосила про своє розв’язання. Як коментував пізніше Василь Маркусь, «це було остаточне сконсолідування патріярхальних сил, чим цілий рух набрав стрункішої структури та одержав один диспозиційний центр» (Маркусь 1981: 92).

в) Проголошення патріярхату

Консолідація патріярхального руху поклала потрібну основу для проголошення патріярхату. Нагодою було оголошення 1975 р. Святим роком у Католицькій Церкві.

У березні 1975 р. у посланні-подяці та у великодньому соборному посланні української єрархії Кир Йосиф вперше підписався як «Патріярх і Кардинал» (Маркусь 1981: 92; текст обох послань міститься у «Вістях з Риму», рік 13, ч. 5-7 /255-257/, 26 березня 1975 р.; Labunka and Rudnytzky, 156; текст великоднього послання у: «За Патріярхат», рік IX, ч. 4(46), квітень 1975, ст. 2-4). Отже, Великдень 1975 р. вважається датою створення Києво-Галицького Патріярхату Української Католицької Церкви («За Патріярхат», рік IX, ч. 6(48), червень 1975, ст. 5; див. документ 20).

 

III. За визнання патріярхату (1975-1984)

Те, що Верховний Архиєпископ прийняв титул Патріярха викликало велику радість та ентузіязм в патріярхальному русі. Вже 17-18 травня в Шарлеруа (Бельгія) IV конференція Европейського Об’єднання Товариств і Комітетів за Патріярхат ПУКЦ вітала цей крок («За Патріярхат», рік IX, ч. 6(48), червень 1975, ст. 6). Новостворене УПСО активно підтримало почин Патріярха Йосифа. Але дехто вважав, що це одностороннє і нелегальне поступування. Курія зареаґувала негативно. 24 травня 1975 р. Папа Павло VI вислав лист до Кир Йосифа, прохаючи його не користуватися титулом Патріярха, щоб не ставити Апостольську Столицю перед фактом доконаним, який мав би шкідливі наслідки для Церкви. Папа виступив проти того, щоб «вирішувати на власну руку питання церковного права, які є застережені за Апостольською Столицею» (Labunka and Rudnytzky 156, Маркусь 1981: 92-93). З цієї нагоди патріярхальний «Церковний Вісник» (Чікаґо) подав такий досить характерний коментар:

«Частина наших єпископів, зокрема тих, що не звільнилися з римської ментальности, підпала під вплив настанов листа (24 травня), що його копії були вислані всім Владикам та вже скоро стали доступні священикам і багатьом мирянам… Із змісту листа стало відомим, що знайшлися між нашими Владиками й такі, які власне, викликали появу цього листа, бо з метою вибілювання особистої льояльности до Ватикану пішли туди з доносами на свого Первоєрарха» («Церковний Вісник», ч. 14 (165), 28 липня 1975, ст. 9).

21 червня 1975 р. ТПУ УКЦ вислало лист до Жана кардинала Війо з проханням, аби папа зробив заяву з приводу терпіння вірних УКЦ за залізною заслоною.

10-15 липня 1975 р. – це «українські дні» у Римі. Ще в попередньому році, у спільному посланні від 19 серпня 1974 р., владики УКЦ закликали своїх вірних до участи у прощі до Риму з нагоди Святого року. У прощі брало участь десь так між 4 000 і 5 000 паломників (документ 21-23). У суботу 12 липня 1975 р. відправлена архиєрейська св. літургія у базиліці св. Петра в день святих апостолів Петра і Павла. Св. літургію правили Блаженніший Патріярх Йосиф та 14 єпископів. Близько 4 000 вірних молилися за долю своєї Церкви на батьківщині і в діяспорі та за Патріярха Києво-Галицького та всієї Руси. Голос за Патріярха Йосифа піднесли о. Павло Когут, о. Роман Набережний і (з повним титулом патріярха Києво-Галицької Митрополії та всієї Руси) о. Іван Гриньох (Галів 52, див. нище Комунікат (документ 22) та опис Миколи Когута в історії руху в Бельгії; про «возгласи за патріярха» див. також: Василь Пасічняк, «З дієпису українських днів у Римі», «За Патріярхат», рік IX, ч. 7-8(49-50), липень-серпень 1975, ст. 15-16; та Комунікат Конгресу УПСО, там само, ст. 21-23). «Мабуть, таких щирих молитов, як у той момент, не було часто в житті української спільноти», – писав кілька років пізніше учасник цієї літургії Василь Маркусь. Він додає: «Цей акт і вважається всенародним і автентичним проголошенням діючого і фактичного Патріярхату» (Маркусь 1981: 93; Labunka and Rudnytzky 157). В неділю 13 липня на подвір’ї патріяршого собору св. Софії в Римі 7 єрархів відправили архиєрейську Службу Божу. За кілька днів, 19 липня 1975 р., президія УПСО видала «Постанови у справі визнання Патріярха Блаженнішого Йосифа І» («За Патріярхат», рік IX, ч. 7-8(49-50), липець-серпень 1975, ст. 11).

У вівторок 15 липня 1975 р. у Кастельґандольфо (літня резиденція папи) на І світовому конгресі УПСО піднесено справу переслідування вірних в Україні (документ 24).

У той сам час відбуваються короткі наради VII Архиєпископського Синоду.

Резюмуючи досвід «українських днів у Римі», чіказький «Церковний Вісник» писав, що «головним успіхом цьогорічних українських римських подій було те, що ідейні й побожні українські люди з різних країн таки прибули на заклик і в пошані до свого Батька й Патріярха» («Підсумки Українських Днів у Римі», «Церковний Вісник» ч. 14 (165), 28 липня 1975 р., ст. 9).

У Комунікаті від 15 жовтня 1975 р. президія УПСО ствердила між іншим:

«Вважаємо акт введення титулу Патріярха Блаженнішим Отцем Йосиф ом у великодньому посланні 1975 р. оправданим завершенням рішень останніх Синодів ПУКЦ, а не якимсь плєбісцитовим чи тільки побутовим вживанням цього титулу. Для нас патріярхальне вивершення ПУКЦеркви є фактом доконаним (додаток до листа Сидора М. Тимяка до автора від 28 серпня 2001 р.)».

А в січні 1976 р. президія Головної ради УПСО із жалем ствердила, що зразу по «українських днях» у Римі, «зі загального фронту» вийшли владики Кир Августин (Горняк) з Великої Британії, Кир Андрій (Сапеляк) з Аргентини та Кир Мирослав (Марусин) зі Священної Конгрегації для Східних Церков. Президія твердила, що «прикриваючись присягою та особливим знанням канонічного права – вони пішли по лінії бажань і політики Арх. Бріні, секретаря Східньої Конґреґації, яка нам всім є аж надто добре відомою» («Становище президії Головної Ради УП.С.О. до останніх подій на терені Великої Британії», Ґент, Бельгія, 17 січня 1976 р. – копія долучена до листа Сидора М. Тимяка до автора від 28 серпня 2001 р.). Про конфлікти між патріярхальним рухом і владикою Августином у Великій Британії див. нижче статтю Романа Кравця. Про відносини з владикою Андрієм див., наприклад, «Лист УПСО до єп. А. Сапеляка» («За Патріярхат», рік IX, ч. 12(54), грудень 1975, ст. 11-13).

У серпні 1975 р. в Гельсінкі підписано Завершальний акт (серед тих, хто підписався, були США, Канада, Українська РСР і Ватикан). Третя частина цієї угоди стосувалася до прав людини. На її підставі вірні УКЦ апелюють до ватиканської дипломатії, щоб вона натиснула на УРСР і СРСР, вимагаючи їх дотримуватися принципу свободи сумління.

У червні 1976 р. з’являється «Послання Патріярха про поєднання в Христі», в якому він закликає до діялогу між вірними УКЦ та українцями-православними. Таким чином він висловлює свою підтримку справжнього екуменізму, йдучи слідами Митрополита Андрея Шептицького, на місці фальшивого, політизованого екуменізму, який провадять деякі ватиканські кола з Московським Патріярхатом.

19 червня у США екзекутива Українського Конгресового Комітету Америки постановила вислати листа до папи у справі визнання патріярхату УКЦ («За Патріярхат», рік X, ч. 7-8(61-62), липень-серпень 1976, ст. 1-2).

У липні Комісія зв’язку церковних братств і сестрицтв в США попросила президію УПСО стати її членом, на що та погодилася. Новостворена комісія об’єднувала дванадцять братств і сестрицтв та три ініціятивні групи (копії листа від Братства св. Андрія Первозванного, Чікаґо від 1 липня 1976 р. та відповіді на нього від 9 липня 1976 р., долучені до листа Сидора М. Тимяка до автора від 28 серпня 2001 р.).

У Філядельфії першого тижня серпня 1976 р. відбувся 41-й Міжнародний Євхаристійний Конгрес (МЕК). Вже 17 червня Ватикан не дав Блаженнішому дозволу туди поїхати, відповідно Блаженніший не отримав дипломатичного паспорта («За Патріярхат», рік X, ч. 7-8 (61-62), липень-серпень 1976, ст. 1). Тоді було сформовано Мирянський міжкрайовий комітет участи в 41-му МЕК. Відбулися різні імпрези в честь «в’язня Ватикану». Відбулися також публічні демонстрації, зокрема під час процесії, яку проводив представник Папи Павла VI, кардинал Кароль Войтила, який через два роки сам був обраний папою. Як згадує один очевидець, «він із спущеною головою проходив біля чисельних груп мирян із усіх кутків Америки». Група з Клівленду носила плакати з прізвищами усіх владик-ісповідників УКЦ в СРСР, а сестра Марія Дольницька, ЧСВВ, протестувала із символічними залізними кайданами (матеріяли та зауваги Сидора М. Тимяка долучені до листа до автора від 28 серпня 2001 р.). Цікаво, чи мали ті акції Патріярхального руху якийсь вплив на свідомість майбутнього папи?

Під час Міжнародного Євхаристійного Конгресу у Філядельфії відбувається II світовий з’їзд делегатів УПСО (4 серпня 1976 р.) (див. документ 27) та II Конґрес мирян (5 серпня 1976 р.). На II загальних зборах Головної ради УПСО 4 серпня змінено статут (документ 28): загальний з’їзд делегатів (президія: предсідник, заступник, 2 секретарі) щотри роки вибирає контрольну комісію, товариський суд і Головну раду (президія Головної ради: голова, секретар і скарбник; крім президії, є перший та другий заступники голови і бодай вісім членів, всього десь 13 членів Головної ради). Президія у другій каденції складається з таких осіб: Петро Зелений – голова, Сидір Тимяк – заступник голови, Роман Данилевич – секретар, Володимир Бачинський – касир. Через особисті обставини Петро Зелений не міг виконувати обов’язків голови, діючим головою став Сидір Тимяк.

Деяке уявлення про діяльність п. Тимяка як члена президії УПСО дає його щоденник нарад з 1976-1979 рр., де, наприклад, протягом одного (1977) року він їздить із Піттсбургу до Риму (2 рази), Торонта (6 разів), Філядельфії (4 рази), Клівленду (2 рази), Чікаґа та до інших міст. Треба мати на увазі, що на таку діяльність члени патріярхального руху звичайно використовували свій вільний час, будучи водночас на відповідальних посадах у своїх професіях.

Блаженніший Кир Йосиф не міг прибути на Євхаристійний Конґрес у серпні 1976 р. Але 11 вересня у Філядельфії помер митрополит Амврозій Сенишин, ЧСВВ (нар. 23 лютого 1903 р., єпископ від 1942 р., митрополит від 1961 р.). З цієї нагоди Кир Йосиф, отримавши від Ватикану відповідні документи, прибув до Філядельфії, щоб 16 вересня брати участь у похороні та сказати пращальне слово. Цей жест між іншим служив доказом, що саме він був зверхником покійного митрополита (Маркусь 1981: 96). Опісля він об’їхав різні осередки українців-католиків у США та мав зустріч із президентом Джералдом Фордом («За Патріярхат», рік X, ч. 11-12(65-66), листопад-грудень 1976 р., ст. 1,4-8).

Того ж 1976 р. Патріярх відвідав Канаду, Голяндію та Німеччину. Закликаючи Генерального секретаря ООН Курта Вальдгайма до захисту переслідуваних в СРСР, він знову виявив підтримку УКЦ щодо основних прав людини, зокрема в Україні. В наступному році Кир Йосиф виступив на трибуналі Андрєя Сахарова в Римі в обороні борців за національні та релігійні права України.

У грудні 1976 р. відбулося відзначення 60-ліття священства Патріярха. Владики відвідали папу, а священики та миряни мали свої окремі наради. Східна Конгрегація далі виявляла ворожість до патріярхальних змагань, а миряни відповідали на це критичними заявами. Крайове Товариство за Патріярхальний Устрій в Німеччині запропонувало масово розіслати римо-католицькій єрархії та впливовим мирянам меморіяли про стан в УКЦ та конфлікти з ватіканською курією. Ініціятиву схвалено.

Головне святкування ювілею священства Патріярха відбулося при кінці вересня – з початком жовтня 1977 у Римі. Дня 3 жовтня відбулася мирянська конференція делеґатів крайових патріярхальних товариств, комітетів і рад в залі Українського Католицького Університету (АБЛ). Миряни (як і владики) зорганізували пресову конференцію, на якій піднесено проблему української Греко-Католицької Церкви в Україні. Відбулася конференція-нарада УПСО, на якій узгіднено напрямні діяльности, конкретні акції. Дискутовано становище Церкви в Англії (див. нище статтю Романа Кравця).

У міжчасі лист Папи до Патріярха від 21 березня 1977 р. підтверджує попередній лист про відмову в патріярхаті та обмежує юрисдикцію Верховного Архиєпископа до його території. У тому ж 1977 р. Патріярх Йосиф висвячує о. Івана Хому та о. Любомира Гузара на єпископів. Римська Церква не визнала свячень.

Події тих років д-р Богдан Цимбалістий коментував (у листопаді 1978 р.) такими словами:

«Другий Ватиканський Собор виразно постановив, що Верховний Архиєпископ має ті самі права, що й Патріярх. Озброєні такими постановами, наші вимоги повинні б були йти на те, щоб Курія і сам папа їх респектував. Може цільніше було, замість ходити кілька разів, просити і діставати відмовну відповідь, почати здійснювати помісність вже при даних обставинах, вимагаючи концесій від Курії, однієї за другою в конкретних справах… Може тоді не мала б основи інтервенювати, бо ж визнання влади Блаженнішого Кир Йосифа, респект постанов власного синоду, виглядали б на внутрішню справу нашої Церкви. На жаль, деякі Владики пішли проти постанов Ватіканського Собору і проти добра власної Церкви… і помісности не вдалося здійснити» (Цимбалістий 66).

З нагоди 86-ліття Патріярха Йосифа УПСО разом з іншими видали комунікат, датований 19 лютим 1978 р. (документ 31).

У серпні 1978 р. помер Папа Павло VI. Після короткого понтифікату Папи Івана Павла І у серпні-вересні, 16 жовтня 1978 р. несподівано обраний новим папою польський владика Кароль кардинал Войтила, який прийняв ім’я Івана Павла II. У листі від 21 жовтня 1978 р. голова УПСО Петро Зелений пише до проф. Богдана Лончини:

«А саме тепер починається цікава сторінка наших змагань: новий папа, поляк, який знає нашу Церкву і її історію, отже, цікаво, як він зареагує на це все і чи Блаженніший знайде з ним спільну мову?» (АБЛ).

Блаженнішій скликав синодальні наради на 17-20 жовтня в Римі. В них взяло участь 12 єпископів, настоятелі монаших спільнот, експерти. Збір владик відбувся в злагоді (Маркусь 1981: 99). Папа Іван Павло II прийняв владик на авдієнцію. Незадовго після цього Патріярх Йосиф післав меморандум до новообраного Папи Івана Павла II від 20 листопада 1978 р.

У тих днях, 22 листопада 1978 р., в Нью-Йорку відбувся III Конгрес мирян. Миряни в напруженні чекали на якийсь знак того, як новий папа буде ставитися до питання патріярхату. З лютого 1979 р. чинний голова УПСО Сидір М. Тимяк і секретар Роман Данилевич висилають меморіял до Папи Івана Павла II у справі патріярхату та споріднених проблем (копія в АБЛ).

Нарешті прийшла датована 19 березня 1979 р. відповідь Папи до Патріярха. Видно було, що Іван Павло II добре розуміє положення Української Церкви та вагомість патріярхату. І зовсім закономірною була реакція обурення Московського Патріярхату.

Новий понтифікат відновив надії патріярхального руху. 15-16 вересня 1979 р. на III загальному з’їзді делегатів УПСО (III загальні збори) в Лондоні переобрано на голову Петра Зеленого. Заступник голови УПСО Сидір Тимяк через особисті обставини зрезиґнував працею в екзекутиві. Збори були пов’язані з прощею до Риму, яка відбулася кілька днів пізніше, 20-25 вересня (див. документи 33-34).

Склалося так, що коли прочани ще були в Римі, 21 вересня апостольський делегат у США Жан Жадо оголосив, що Папа іменував о. монсеньйора Мирослава Івана Любачівського архиєпископом-митрополитом в США. Як раніше з єпископськими номінаціями, це сталося без консультації з Блаженнішим Патріярхом.

Якраз наступного дня, 22 вересня, Меморіял, датований 21 вересня, який приготувало УПСО та підписали більш як 450 чільних мирян діяспори у справі визнання українського Патріярхату, вручили секретареві папи в Римі провідники УПСО Богдан Лончина, Роман Данилевич і Сидір Тимяк. Фотокопію переслано до Патріярха Йосифа та до всіх єрархів Помісної Української (Руської) Католицької Церкви 29 вересня.

Не йшлося, очевидно, лише про визнання патріярхату. Важливим також було створення патріярхального устрою. Ключевим тут був Синод єпископів усієї УКЦ. Митрополит Максим Германюк писав, що є одна УКЦ, одна голова для всіх вірних. Але в очах Ватикану, річні синоди – це лише конференції єпископів. Вони просять, щоб Церква визнала патріярхальну структуру і щоб Ватикан іменував єпископів у порозумінні з українськими єпископами і зі згодою глави УКЦ (так як в інших східних католицьких Церквах) (Процко 106).

Тому таким вагомим мав бути надзвичайний Синод єпископів УКЦ, який скликав 5 лютого 1980 р. Папа Іван Павло II. 18 березня Ватикан офіційно оголосив, що Синод має початися дня 24-го числа того ж місяця.

Синод єпископів УКЦ тривав від 24 до 27 березня. Це був перший такий синод, що його апробував Ватикан від 1929 р. У ньому брали участь: Патріярх, 15 єпископів та сам Папа Іван Павло II, який дав Патріярхові надзвичайні права скликувати майбутні Синоди зі схвалення папи. З цієї нагоди папською буллою від 27 березня митрополит Мирослав Іван Любачівський іменований коад’ютором Кир Йосифа з правом наслідства.

Про цю номінацію стало відомо українській спільноті лише в липні. У листі до державного секретаря та префекта Ради у публічних справах Церкви, кардинала Аґостіно Касаролі, від 2 вересня 1980 р. Богдан Лончина (голова) та Василь Папіж (секретар) від імени УПТ в ЗСА формально протестували проти того, що цей крок зроблений без консультації з Верховним Архиєпископом, кардиналом Сліпим та що права коад’ютора зменшують його авторитет (АБЛ).

Того ж року головою священної Конґреґації у справах Східних Церков призначений кардинал Владислав Рубін. З цієї нагоди УПТ в ЗСА вислало йому ґратуляційного листа від 1 вересня 1980 р., в якому висвітлено сучасні проблеми Української Церкви.

Згідно з попереднім рішенням, від 25 листопада до 2 грудня 1980 р. зі згоди Папи було зібрано І звичайний Синод єпископів УКЦ. Патріярх Йосиф вислав до папи документи про роботу та декрети Синоду, а також пастирський лист для погодження.

У грудні 1981 р., на передодні празника Непорочного Зачаття, Блаженніший підписує свій «Заповіт», який він почав писати ще в 1970 р. (див. вище). Цей «Заповіт» стане опублікований скоро після його смерти в 1984 р. і ввійде у його зібрані твори (Pelikan, 221). В наступному, 1982, році Патріярх складає «Pro memoria» за визнання патріярхату.

Черговий, IV Конгрес мирян УПСО відбувся 14-16 лютого 1982 р. в Римі, з нагоди 90-ліття Патріярха Йосифа. Загальне число учасників доходило до 500, з різних країн, включно зі Східною Европою. Були представлені єрархія, світське духовенство, монашество та миряни. Серед мирян була й молодь, яка провела окрему сесію. Василь Маркусь свідчить, що конгрес пройшов в атмосфері злагоди та спокійного діялогу. Серед тем конгресу були: патріярхальне завершення структури Церкви, введення в життя синодального управління, скріплення помісности та її східного характеру, приготування до святкування ювілею Тисячоліття хрещення України-Руси і потреби Церкви в Україні. Видано збірник всіх доповідей чотирьох сесій, та всіх матеріялів, крім одної доповіді із сесії молоді (Маркусь 1983; див. ст. 9-11). При кінці конґресу, 16 лютого, зібрався IV з’їзд делегатів УПСО. У ньому взяло участь 16 делегатів з Австралії, Англії, Аргентини, Бельгії, США, Канади, Німеччини та Франції. Між ними були представники «Обнови», Союзу Братств і Сестрицтв в Америці та члени президії й ради УПСО. Вибрано нові керівні органи: голова – Богдан Лончина, секретар – Василь Колодчин, скарбник – Анатоль Ромах, заступники голови – Теодор Кудлик, Сидір Тимяк, Юрій Венгльовський, Володимир Кальваровський та члени ради. Вибрано також членів контрольної комісії та товариського суду.

Дехто сподівався, що відбудеться черговий Синод єпископів, але це сталося щойно в наступному році.

Розбудова патріярхальних структур ішла вперед. Дня 4 квітня 1982 р. Патріярх Йосиф створив постійний секретаріят, що його схвалив листом від 24 червня того ж року кардинал Владислав Рубін.

30 жовтня 1982 р. у США в приміщенні філії Українського Католицького Університету у Філядельфії УПСО влаштувало симпозіюм на тему «Богословія мирянства». Доповіді читали о. Петро Б.Т. Біланюк, Євген Іванків, Богдан Лончина, о. Іван Музичка. Матеріяли вийшли друком наступного року (Українське Патріярхальне Світове Об’єднання «За Єдність Церкви і Народу» 1983).

Наступний звичайний Синод єпископів УКЦ проходив від 31 січня до 12 лютого 1983 р. На ньому прийнято статути (лист Аґостіно кард. Касаролі до Патріярха Йосифа від 25 лютого 1984 р. стверджує, що статут схвалений).

З цієї нагоди та з нагоди 20-ліття звільнення Кир Йосифа з неволі та його 91-х уродин до Риму прибула делегація УПСО на чолі з головою Богданом І. Лончиною та секретарем президії Василем Колодчиним. У делегації було чотири члени Головної ради: Михайло Хомяк (Канада), Теодор Кудлик (Англія), Василь Маркусь (Франція) і згодом Володимир Кальваровський (Німеччина), та редактор «Патріярхату» Микола Галів. Члени делегації відвідали Патріярха Йосифа та більшість українських владик, включно з митрополитами Степаном Суликом зі США та Максимом Германюком із Канади, і з Архиєпископом Мирославом Іваном Любачівським. Делегати також відвідали префекта Священної Конгрегації у справах Східних Церков кардинала Владислава Рубіна, нового секретаря цієї Конгрегації архиєпископа Мирослава Марусина і п’ятьох новоіменованих кардиналів – маронітського патріярха А. П. Хорайче, архиєпископа та голову південноамериканської єпископської конференції А. Л. Трухія, польського примаса архиєпископа Юзефа Ґлємпа, архиєпископа Загребу Ф. Кугаріча та апостольського адміністратора Риги Ю. Вайводса. ЗО січня представник УПСО в соборі св. Софії брав участь у хіротонії єпископа Михайла Гринчишина, ЧНІ. Усім єпископам, членам Синоду 9 лютого вислано меморіял. Члени делегації УПСО також брали участь у святкуванні 20-ліття звільнення зі заслання Патріярха Йосифа та його 91-х уродин («Вісті УПСО» ч.1(5)-1983 (15.31983)).

Цікавим випадком відносин між еміграційними політичними колами та патріярхальним рухом була «легалізація» 4 квітня 1984 р. Українського Католицького Патріярхату, що її здійснив екзильний уряд Української Народної Республіки. Цей акт підписав президент УНР Микола А. Лівицький. Оскільки екзильний уряд УНР представляв переважно політичне наступництво Великої України, головно православної, акт мав також певне екуменічне значення.

Болючим ударом була, хоч і очікувана, смерть Патріярха Йосифа Сліпого в Римі, 7 вересня 1984 р. 8 вересня, відвідуючи шану його тлінним останкам, Папа Іван Павло II сказав: «Це був великий чоловік. Він змагався за справедливу справу» («Вісті УПСО» ч. 3(11)-1984 (10.10.84)).

Незадовго після смерти Блаженнішого, опубліковано його «Заповіт», написаний між 1970 і 1981 рр. Там він між іншим дає своїм вірним таке заповідання: «Ніколи не відкажіться від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти!» А далі: «Моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще невідомого! Прийде час, коли Всемогучий Господь пошле його нашій Церкві й об’явить його ім’я! Але наш патріярхат ми вже маємо!» (Заповіт 1992:13,15).

Згідно з папською буллою від 1980 р., наслідником Покійного, як Верховний Архиєпископ, стає Владика Мирослав Іван Любачівський. Члени та прихильники патріярхального руху вважають його також Києво-Галицьким Патріярхом.

Підсумовуючи працю УПСО за час від 16 лютого 1982 р. до 19 травня 1985 р. (тобто від IV до V Конгресу мирян та з’їзду делегатів), Богдан Лончина сказав, що робота відбувалася головно в організаційній ділянці. УПСО старалося розмежувати функції своїх складових частин (місцевих відділів, крайових товариств та світової структури). Для кращого зв’язку з членами-організаціями президія стала видавати «Вісті УПСО» щотри місяці. Також організовані спеціяльні стрічі з патріярхальними діячами, поїздки та доповіді голови УПСО в Англії та Америці, три симпозіюми (у Філядельфії 30 жовтня 1982 р., 2 грудня 1983 р. в Торонті, та 29 вересня 1984 р. в Пассейку, штат Нью-Джерсі), підготовлено різні видання. УПСО також висилало щороку тисячі уродинних карток, які відділи продавали мирянам, а ті висилали їх Патріярхові Йосифові. Делегації УПСО відвідували Патріярха Йосифа та його коад’ютора, архиєпископа Мирослава Івана Любачівського в Римі, обох митрополитів та різних владик. У Римі провідні члени УПСО відбули авдієнції в Східній Конгрегації з кардиналом Владиславом Рубіном та архиєпископом Мирославом Марусиним. Вислано ряд листів та меморіялів до папи, Синоду українських єпископів та до Конґреґації у справах Східних Церков. УПСО також брало участь, як член Світового Конгресу Вільних Українців, у IV конгресі СКВУ в грудні 1983 р. У своїй діяльності УПСО притримувалося таких принципів, як, наприклад, «не діяти нервово, поспішно й емоційно, а… насамперед одержати докладні інформації про дану справу», завжди «правильно розцінити наші власні сили, щоб не переступити границь можливого», «завжди зберегти повагу та гідність нашої організації» та «скріпити мирянський рух, поширюючи поле нашої діяльности… на дві інші ділянки: поглиблення релігійного життя мирян та вивчення української екуменічної проблематики» («Звіт Голови УПСО, V з’їзд делегатів, Торонто 19.У.85» – АБЛ).

IV. За здійснення заповіту Патріярха Йосифа (1985-2001)

а) Визволення Церкви в Україні (1985-1990)

Вже від 9 вересня 1982 р. в Україні існувала Ініціятивна група захисту прав віруючих і Церкви під проводом Йосипа Терелі. Ініціятивна група починає видавати «Хроніку Католицької Церкви в Україні», яка доходить до Заходу в кінці 1984 р. (див. документ 36, лист УПСО 1.5.85 до Синоду).

У березні 1985 р. до влади в СРСР приходить Михаїл С. Ґорбачов. Згодом він починає низку реформ, включно із запровадженням свободи релігії в СРСР та випущенням на волю майже всіх в’язнів сумління.

У 1984-1985 рр. і далі тривають тертя між редактором органу УПСО «Патріярхат» Миколою Галівим і проводом УПСО. Йдеться про право редагувати чи взагалі відкидати статті, зокрема статті голови УПСО (див. лист Богдана Лончини до Миколи Галіва від 12 червня 1985 р., АБЛ.) Однак співпраця триває.

У Філядельфії, США, 16 березня 1985 р. відбувається нарада патріярхальних діячів під проводом голови УПСО Богдана І. Лончини. На нараді висловлено, між іншим, думку про конечну тісну співпрацю з єпископами. Мовилося, що ставлення Ватикану тепер краще, та треба використати прихильність папи, й ліпше не атакувати Східної Конґреґації, бо «там ситуація змінилася». «Завіщання» Патріярха Йосифа – це дороговказ для мирян. Треба також відзначити 40-ліття нищення УГКЦ та пригадувати світові про це. Треба створити низку референтур при УПСО. Потрібно виконати проект Василя Колодчина – «Мобілізація патріярхального руху на оборону УКЦеркви», – склавши листа до папи в справі визнання патріярхату, підтвердити його підписами мирян (100 000) і відбути 1987 р. авдієнцію у папи (АБЛ). План мобілізації патріярхального руху в обороні Церкви пізніше сформульований у трьох пунктах: 1) плебісцит у справі Патріярхату; 2) авдієнція у папи представників цілої діяспори; 3) вплив на формування публічної опінії у країнах вільного світу в обороні прав УКЦ в Україні та на поселеннях (Обіжний Лист УПСО ч. 2-У, 24.7.1985).

До патріярхальної справи знов залучається політичне середовище. В листі від Світового Українського Визвольного Фронту до УПСО від 14 травня 1985 р., що його підписав Богдан Федорак (голова) та Богдан Крук (секретар), пропоновано акцію за патріярхат.

У тих днях президія УПСО скликала в Торонті V Конгрес мирян, який розпочався 18 травня 1985 р. Темою доповідей із дискусією було «40 років нищення УКЦ – ситуація, перспективи, завдання». Конґрес відбувся в приміщенні Інституту св. Володимира, а господарем була крайова Рада Організацій за Патріярхат УКЦ в Канаді. Конгрес відкрив голова УПСО Богдан Лончина. Першою сесією керував о. д-р Петро Біланюк, другою – д-р Микола Кушпета.

При цій нагоді Президія УПСО скликала 19 травня в приміщенні школи св. Миколая в Торонті V з’їзд делегатів УПСО. Господарем там також була крайова Рада Організацій за Патріярхат УКЦ. З’їзд відкрив Богдан Лончина. Головою УПСО обраний д-р Лончина, заступниками голови – о. Роман Ганкевич із Канади, Роман Кравець з Англії, Василь Колодчин і Василь Маркусь із США. Секретарем обраний Василь Папіж, скарбником – Анатоль Ромах (АБЛ).

У той час ішла дискусія довкола питання «плебісциту» (тобто збирання підписів) діяспори у справі патріярхату, запропонованого в обіжнику УПСО. На цю пропозицію були різні реакції. А до того, в Англії виринуло питання, хто мав би це робити. Звичайно, така акція належала до компетенції УКПО. Однак Визвольний Фронт також бажав зайнятися тою справою. Також обговорено в колах патріярхального руху питання авдієнції мирян у папи.

Напередодні чергового Синоду єпископів та з нагоди першої річниці смерти Патріярха Йосифа 7-10 вересня 1985 р. в Римі зібраний форум мирян. Загальна тема зустрічі – «Мирянин у Церкві». Тоді починається і згаданий «плебісцит» – збирання підписів під петицією до папи в справі визнання в Апостольській Столиці Києво-Галицького Патріярхату УКЦ. Через неповних два тижні починається III звичайний Синод єпископів, який триває від 22 вересня до 5 жовтня.

У міжчасі, 27 вересня 1985 р. в США помер голова УПСО д-р Богдан Лончина. Після його похорону, 1 жовтня, в Детройті відбулася нарада членів ради УПСО і крайових управ. Рішено, що до наступної наради УПСО обов’язки голови виконуватиме один із його заступників, Василь Колодчин.

У цей час роблять спроби відновити товариство «Обнова», яке відігравало важливу роль у Західній Україні ще в 1930-х рр. Після смерти останнього голови «Обнови», д-ра Бачинського, діяч Патріярхального товариства Рома Гайда відновила зв’язок між американськими та європейськими членами цього товариства. А в 1992 р., вже після здобуття свободи Церкви та незалежносте України, вдалося відновити «Обнову» і там.

У березні 1986 р. відзначено 40-ліття Львівського псевдособору, на якому формально зліквідовано Греко-Католицьку Церкву в Україні. Того ж року УПСО обороняє переслідуваного українського католицького мирянина-провідника Йосипа Терелю. У цій справі зібрано інформативні матеріяли та розіслано по всім відділам УПСО (обіжні листи ч. 6/У і 7/У, 1986).

Трагедією, яка потрясла не тільки Україну, але й увесь світ та, може, відіграла немалу роль у занепаді СРСР, був вибух 26 квітня 1986 р. Чорнобильської АЕС. Роком пізніше, на весні 1987 р., з’явилися перші видіння Богоматері в с. Грушів на Галичині.

Важливою нагодою для українських мирян виступити на міжнародному рівні була Світова консультація конференції мирян в Рокка ді Папа (недалеко Риму) 21-25 травня 1987 р. У зв’язку з Папським Синодом, що мав відбутися в жовтні 1987 р., та щоб засягнути опінії мирян, Папська рада у справах мирян скликала цю міжнародну конференцію провідних католицьких мирян 57 країн. У ній брали участь 204 делегати, між ними, за уповноваженням Патріярха Мирослава Івана, голова УПСО Василь Колодчин. її загальним кличем була «нова євангелізація для побудови нового суспільства». Делегати обговорювали такі теми: 1) завдання Церкви та її участь у динаміці історії; 2) християнська присутність у світі в паломництві до Царства Божого; 3) покликання й завдання мирян – ап.остольський динамізм й особисте ставлення до Бога (звіт Василя Колодчина).

Історичною подією того ж 1987 р. був формальний вихід із катакомб Української Греко-Католицької Церкви, оголошений 4 серпня. Заяву підписала частина єрархії, духовенства та мирян.

Наступного місяця, 21-30 вересня 1987 р. – напередодні відзначення Тисячоліття хрещення Руси-України – в Римі зійшовся IV звичайний Синод єпископів УКЦ. Майже рівночасно, 23-28 вересня, у Римі відбувся VI Конгрес мирян (див. вступне слово В. Колодчина від 23 вересня та звіт про працю екзекутиви за 1985 – 1988 рр.) (документ 37, лист УПСО, вересень 1987; див. документ 40, лист VI Конгресу мирян). На авдієнції у Ватикані 29 вересня голова УПСО вручив Папі Івану Павлові II петицію з проханням визнати патріярхат з понад 60 тисячами підписів мирян і духовенства (згідно з іншим джерелом, із 100 тисячами підписів), що їх збирали від 1985 р. У меморіялі серед іншого прохалося, щоб Апостольська Столиця рішучіше, ніж досі, обороняла переслідувану УКЦ та всіх віруючих в Україні, про канонізацію Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького та про визнання патріярхату (Василь Колодчин, «Звіт із праці президії УПСО, зложений на VI з’їзді делегатів 11-12 липня 1988 р.»; Обіжник УПСО від 25 червня 1989 р.).

У листопаді 1987 р. у зв’язку з планованою зустріччю президента США Роналда Рейґана з президентом СРСР Михаїлом С. Горбачовим, до президента Рейґана вислано листа і заяву УПСО з проханням захистити українців-католиків в Україні та легалізувати їхню Церкву (АЛХЩ). Коли стало відомо, що зустріч президентів відбудеться у Вашингтоні в період десь від 29 травня до 2 червня 1988 р., президія УПСО проголосила місяць травень місяцем оборони Церкви в Україні. У квітні мав бути висланий у цій справі меморіял президентові Рейґанові. Члени УПСО мали висилати листи та телеграми до президента в обороні УГКЦ (Обіжний лист ч. 3/88 від 23 березня 1988 р.).

Знаменний 1988 р. бачив різні святкування Тисячоліття хрещення Руси-України (див. документи 38-40). З нагоди цього великого ювілею в Римі відбувся VI з’їзд делегатів УПСО, 11-12 липня. Вибрано президію, раду УПСО, контрольну комісію і товариський суд. Головою обраний Василь Колодчин, заступниками голови – Мирослав Лабунька (США), Ю. Венґльовський (Австралія), о. Роман Ганкевич (Канада) і Роман Кравець (Англія). Секретарем став Володимир Баран (США), скарбником – Зеновій Стельмах (США), пресовим референтом – Леся Щур (Канада). Делегати заслухали дискусійний панель на тему «Перспективи мирянського руху» (Обіжний лист УПСО ч. 1/88-91, 28 жовтня 1988 р.)

10-11 вересня 1988 р. святкування Тисячоліття хрещення Руси-України тривало у Польщі, на Ясній Горі в Ченстохові. Сюди прибуло близько 40 тисяч учасників, між ними Патріярх Мирослав Іван кардинал Любачівський, митрополити Максим Германюк і Степан Сулик, архиєпископ Мирослав Марусин, примас Польщі Юзеф кардинал Ґлємп, численні українські єпископи з діяспори, польські кардинали Махарскі та Ґульбіновіч, інші члени польського єпископату, священики та вірні УГКЦ з Польщі та інших країн і прочани з України. УПСО представляли голова Василь Колодчин та Микола Галів, редактор журналу «Патріярхат». Це була нагода для мирянського руху нав’язати контакти з вірними ще забороненої УГКЦ в Україні. В суботу, 10 вересня, представники УПСО Василь Колодчин, Микола Галів і Василь Никофорук, разом із трьома мирянськими діячами з Польщі, мали зустріч із представником Комітету мирян в Україні. Також були присутні о. митрат М. Бутринський і (дуже коротко) о. протоігумен Бернард Панчук, ЧСВВ. Український гість загально інформував про Церкву в Україні та про працю Комітету мирян. З докладнішою інформацією він поділився по дорозі з Ченстохови до Варшави та на зустрічах у Варшаві (Обіжний лист УПСО, ч. 1/88-91, 28жовтня 1988 р.).

У 1989 р. проходить потужна дипломатична акція з боку УПСО, в якій бере участь понад тисячу патріярхальних активістів, за повернення прав УГКЦ в Україні. В той час напрямні праці УПСО були такі:

1. Оборона Церкви в Україні та допомога їй.
2. Відзначення 5-ї річниці смерти Патріярха Йосифа та 20-ліття посвячення собору св. Софії в Римі.
3. Синод УКЦ в Римі (25.9 – 7.10.89) – меморіял до Синоду та можлива участь представників УПСО.
4. УКЦ в Польщі – призначення єпископів.
5. Закріплення й розбудова Помісної УКЦ.
6. Беатифікація мучеників УКЦ.
7. Збереження спадщини Патріярха Йосифа.
8. Роль патріярхальних кадрів у Церкві та поширення мирянського руху.
9. Засоби масової інформації (журнал «Патріярхат» та інші видання).
10. Збереження документації патріярхального руху.

До цього додано ще відзначення 400-ліття Берестейської унії в 1996 р. («Проект напрямних праці українського патріярхального руху», Обіжник УПСО від 25 червня 1989 р.).

Восени 1989 р. падає ціла низка комуністичних режимів у Східній Европі. В Польщі Католицька Церква разом із могутнім національно-робітничим рухом «Солідарність» – і за підтримки польського Папи – нарешті усуває комуністичний уряд.

Рівночасно дуже швидко починають розвиватися події на Україні і поза нею. 19 серпня 1989 р. несподівано відроджується Українська Автокефальна Православна Церква – але не в Києві, а у Львові. Парафія св. Петра й Павла, тоді руська православна, колись греко-католицька, під проводом о. Володимира Яреми заявляє про свою приналежність до УАПЦ.

Миряни слідкували за подіями в Україні. У листі до Блаженнішого від 28 серпня 1989 р. провід УПСО дискутує цілу низку питань, пов’язаних не тільки з Церквою в діяспорі та з черговим Синодом єпископів, але й з питанням легалізації Церкви в Україні (документ 41). Через місяць, від 29 вересня до 8 жовтня, відбувається V звичайний Синод єпископів УКЦ.

До епохального 1989 р. належить історична для Української Церкви дата – 29 листопада, коли у Львові відроджується Українська Греко-Католицька Церква. Того дня о. Ярослав Чухній прилюдно оголосив, що більшість парафіян Преображенської церкви переходить до УГКЦ. А вже 1 грудня президент СРСР Михаїл С. Ґорбачов, на відвідинах у Папи Івана Павла II в Римі, погоджується на дозвіл греко-католицьким громадам, згідно з радянським законодавством про релігійні асоціяції, реєструватися в державних органах (див. документ 42, лист УПСО, Різдво 1989). Наслідком цього рішення, від грудня 1989 р. і протягом 1990 р., було те, що парафії в Західній Україні масово повертаються до УГКЦ.

Тоді, навесні 1990 р., чотиристороння комісія, що її спільно створили Московський Патріярхат та Ватикан, їздить по Україні, щоб узгіднити новий поділ парафій між УГКЦ та Руською (тепер названою «Українською») Православною Церквою. В комісії представлені Ватикан, РПЦ, «УПЦ» та УГКЦ. Протестуючи проти спроб РПЦ керувати працею комісії на свою користь, львівський архиєпископ Володимир Стернюк покидає наради. У заяві про «Становище УПСО до найновіших подій в Україні, зв’язаних з легалізацією Української Католицької Церкви» сказано, що «УПСО вповні погоджується із рішучим та відважним кроком їх Преосвященства Кир Володимира, Патріяршого Містоблюстителя, та вважає цей його вихід із залі нарад комісії – оправданим і доцільним» (АЛХЩ).

У міжчасі Українське християнське братство св. Володимира в Польщі влаштувало Міжнародний Конгрес мирян УКЦ, який проходив з 30 березня по 1 квітня 1990 р. в Любліні. Серед присутніх були єпископ Юліян Вороновський з України та о. архимандрит Любомир Гузар з Риму. Мирян України представляли: Іван Гель (голова Комітету захисту УГКЦ), Іван Гречко та Ірина Калинець, мирян із діяспори – Василь Колодчин, Романа Навроцька (заступник голови Товариства «Свята Софія» в США) і Роман Кравець. Більшість учасників – миряни з Польщі (інформації від Романа Кравця).

В Україні число парафій, що вертаються до УГКЦ швидко зростає. 25-26 червня 1990 р. до Риму на І надзвичайний Синод українських єпископів, що його скликав Папа, прибуло десять донедавна підпільних владик з України. 27 червня владики прийняли на Синоді 14 статей.

У жовтні 1990 р. в Римі виходить Кодекс Канонів Східних Церков. Це – спільний кодекс для всіх Східних Католицьких Церков, кожна з яких, однак, має право виробити своє окреме законодавство. Що стосується створення патріярхатів, то він повторює принцип, що «заснування, відновлення, змінювання і скасування патріярхальних Церков застережено найвищій владі Церкви» (кан. 57-1). Найвища влада Церкви – це папа разом зі всіма єпископами (титул III). Кодекс входить у силу через рік – 1 жовтня 1991 р.

Також у жовтні 1990 р. виходить закон СРСР про свободу совісти та релігійні організації. Відповідний закон Української РСР появляється в наступному році.

В атмосфері великих надій щодо росту та розвитку Церкви УПСО з нагоди Різдва 1990 р. висилає до УГКЦ листа (документ 45).

б) За єдину патріярхальну Церкву (1991-2001)

90-і рр. XX століття – це час розбудови Церкви в Україні, залагодження різних внутрішніх справ, спроби полагодження конфліктів з Православними Церквами та упорядкування легального та дійсного місця Церкви в Україні – від кінця 1991 р. вповні незалежній. Серед проблем, які в той час мала вирішити Церква, були: юрисдикція глави УГКЦ, питання включення Закарпаття у Львівську митрополію чи її окремішність, вороже ставлення до УГКЦ Російської Православної Церкви та закиди в прозелітизмі й насильстві, становище Греко-Католицької Церкви в Польщі (зокрема Перемиської єпархії) та її відношення до Львівської митрополії та наявність так званих євангельських «сект». Несподіваною була поява Автокефальної Православної Церкви в Західній Україні, де багато парафій перейшли від РПЦ не до УГКЦ, а до «козацького» православ’я.

Суто внутрішні конфлікти УГКЦ виринули між священиками, що повернулися з РПЦ, та «катакомбними», між різними монашими чинами та між прихильниками більш «східного», чисто візантійського, та дещо «златинізованого» обряду. Знову відновилися такі старі суперечки, як, наприклад, питання, чи вживати в літургії слово «православні» чи «правовірні».

У Римі від 3 до 10 лютого 1991 р. відбувся II надзвичайний (VII звичайний) Синод українських єпископів, що його скликав Патріярх Мирослав Іван Любачівський (див. документ 46 – лист УПСО, січень 1991). Це було лише кілька тижнів перед урочистим поверненням Блаженнішого Мирослава Івана до Львова, що відбулося напередодні Квітної неділі, в суботу 30 березня 1991 р. З того моменту центр Української (Греко-Католицької) Церкви перейшов на власну територію, з патріяршим (києво-галицьким) осідком у Львові.

У квітні 1991 р. з’явився новий закон УРСР про свободу совісти та про релігійні організації, на взір закону СРСР з попереднього року. Хоча закон вже не вимагав реєстрації релігійних груп та гарантував законність та релігійну свободу, втім і далі трактував релігію як об’єкт спеціальної уваги держави. Згідно з новим законодавством, 28 травня 1991 р. Рада Міністрів УРСР у Києві офіційно затвердила статут УГКЦ. Доповнений – а доповнення затвердила Львівська обласна рада – статут Львівської архиєпархії Києво-Галицької митрополії УГКЦ. Також затверджений загальний статут парафії (лист Мирослава Івана кардинала Любачівського, ч. 91/528, до архиєпископа Володимира Стернюка, Львів, 3 липня 1991 р.).

Далі політичні події розгортаються непередбачувано. В половині серпня 1991 р. невдалий путч групи противників ґорбачовських реформ дає Україні нагоду вийти зі складу СРСР, що вона й робить – 24 серпня Верховна Рада проголошує незалежність України. 1 грудня всенародний референдум підтверджує цей крок. Наслідком виходу зі Союзу його найголовніших членів, Росії та України, 31 грудня 1991 р. СРСР перестає існувати. У світлі цих подій УПСО звертається з листами до першого президента знову незалежної України, Леоніда Кравчука (документи 47, 51).

У жовтні й листопаді 1991 р. рада УПСО і мирянські організації в Україні вислали листа в справі визнання патріярхату до Папи Івана Павла її, Патріярха Мирослава Івана і владик. Сам Патріярх Мирослав Іван вислав до Папи чотири меморіяли в справі визнання патріярхату, визнання юрисдикції глави УГКЦ на всю Україну, визнання його юрисдикції на всі республіки колишнього Радянського Союзу та повернення назви Києво-Галицької митрополії (Обіжний лист, ч. 1/92, до членів ради УПСО і крайових управ, січень 1992).

У 1992 р. буллою від 25 березня 1992 р. «Totus tuus Poloniae populus» Перемиську єпархію віддано у підпорядкування Варшавській римо-католицькій митрополії, а Мукачівську єпархію, на бажання деяких вірних і духовенства, визнано окремішньою від Львівської митрополії та від Української Церкви взагалі.

Знаменною подією став І Синод єпископів усієї УГКЦ у Львові, який відбувся 16-31 травня 1992 р. Тоді подано ius speciale для урегулювання відносин між главою Церкви у Львові та Церквою в діяспорі.

У Львові ж 24-27 серпня УПСО та мирянські організації в Україні влаштовують Світовий Конґрес мирян УГКЦ, у 100-ліття з дня народження Патріярха Йосифа. Тема конгресу – «За християнську Україну», (див. с. 73). Співголовами з’їзду були Василь Колодчин від УПСО та депутат Верховної Ради України Михайло Косів. А 27 серпня відбувся VII з’їзд делегатів УПСО (див. Василь Колодчин, «Звіт з праці президії УПСО за час від 12 липня 1988 р. до 27 серпня 1992 року», 27серпня 1992 р.).

Того ж дня, 27 серпня 1992 р. тлінні останки Патріярха Йосифа, перевезені зі собору св. Софії в Римі в Україну, прибули до Львова. Глава УГКЦ, владики та о. проф. Іван Хома несли домовину. Панахиду відправлено в Преображенській церкві. Тіло було принесено до собору св. Юра, де була відслужена панахида. В п’ятницю, 28 серпня, в Політехнічному інституті відбулася наукова конференція на честь Блаженнішого Патріярха. Наступного дня, 29 серпня, у соборі св. Юра відправлена соборна архиєрейська св. літургія і панахида. Після обходу довкруги собору та останнього цілування домовину знесено до крипти. У неділю, 30 серпня, відбулася благодарна архиєрейська св. літургія у соборі св. Юра.

Цей символічний акт повернення на рідну землю підкреслив той факт, що Церква та її Глава тепер перебувають на своїй території, отже, жадних формальних підстав для відмови визнання патріярхату немає.

У той знаменний момент Головна рада УПСО складалася з голови (Василь Колодчин), чотирьох заступників голови (пп. Мирослав Лабунька, Юрій Венґльовський, Роман Кравець та о. Роман Ганкевич), із секретаря (Володимир Баран), скарбника (Зеновій Стельмах), пресової референтки (п-і Лесі Щур), членів із різних країн, контрольної комісії (6 членів) та товариського суду. Головами крайових управ УПСО були:

Австралія           – Антін Ґралюк

Аргентина          – Михайло Василик (УКО)

Антін Хлопецький (ТПУ ПКЦ)

Бельгія                – Микола Когут

Велика Британія            – Роман Кравець

Канада                – о. митрат Роман Ганкевич

Німеччина          – Володимир Кальваровський

США                   – Рома Гайда

Франція              – Степан Семенюк

У 1992 р. в Україні відновлено також товариство «Обнова». Студентська «Обнова» має три відділи: у Львові, Тернополі, та Чернівцях. Академічна «Обнова» існує у Львові. Важливі старання в цій справі робить голова крайової управи Українського Патріярхального Товариства в ЗСА, а потім ради мирян, Рома Гайда.

26 червня 1993 р. у Львові відбувається II конференція Світового Християнського Конгресу, у приміщенні колишнього домініканського храму (в той час Музей історії релігії). На конференції присутній Владика Филимон Курчаба. Співголова СХК із США Василь Колодчин покрив кошти реєстрації СХК у Києві. Від 17 червня СХК є легальною міжнародною організацією в Україні. Первинні організації існують в 13 областях України. Канцелярія міститься у Львові на вул. Миколи Во роного 3. Про постійні організації «Українська молодь – Христові» та студентську «Обнову» звітувала Леся Крип’якевич («Патріярхат», жовтень 1993 р.).

Про Товариство «Свята Софія» в Україні див. статтю проф. Л. Рудницького та документ 52 (статут Т-ва «Свята Софія», 1994 р.)

20-27 лютого 1994 р. у Львові збирається також II Синод єпископів УГКЦ. На ньому повторно подано ius speciale.

Прикладом напрямків та видів діяльности мирянського руху в 1990-их рр. може служити документ від грудня 1994 р. під заголовком «Напрямні праці Мирянського-Патріярхального Руху на 1995-1996 рр.», що його підписав голова Василь Колодчин і секретар Володимир Баран. Цей документ, звернений до членів ради УПСО і крайових управ, закликає патріярхальні товариства, церковні братства, сестрицтва та молодечі організації («Українська молодь – Христові», студентська «Обнова») проводити інтенсивне приготування до Патріяршого Собору, святкування 400-ліття Берестейської унії і 350-ліття Ужгородської (Закарпатської) унії. Обіжник пропонує проводити сходини місцевих організацій, наради по парафіях, регіональні і крайові чи єпархіяльні конференції та участь у Світовому Конгресі мирян. На нарадах треба було б: 1) зідентифікувати і обговорити проблеми УГКЦ в Україні і діяспорі та запропонувати їх розв’язок; 2) шукати нових ідей росту і розвитку нашої Церкви в цілому світі; 3) уточнити ролю мирян у Церкві в XXI ст. Подано ряд тем для статей та нарад чи конференцій (АВК).

Черговий III Синод єпископів сходиться не у Львові, а в Римі, 16-25 листопада 1995 р. Йде підготовка до Патріяршого Собору, перша сесія якого відбувається у Львові в 1996 р. Згідно зі східними традиціями, у Соборі бере участь не тільки духовенство, а й миряни. Тема Собору – «нова євангелізація».

Наступні два синоди єпископів відбуваються 14-21 жовтня 1996 р. у Львові (IV Синод єпископів) та 14-20 вересня 1997 р. у Крехові та Львові (V Синод єпископів). Архимандрита Любомира Гузара (ще в 1977 р. тайно піднесеного до єпископської гідности з рук Патріярха Йосифа) іменовано єпископом-помічником Патріярха Мирослава Івана кардинала Любачівського.

Наступного 1998 р. року, 30-31 травня, в США відбуваються VIII з’їзд делегатів УПСО та конференція мирян на тему «Роль мирян в Церкві», в Іст-Гановері (біля Нюарку, штат Нью-Джерсі). Співорганізатори – президія УПСО й управа УПТ в ЗСА. Це було приготування до другої сесії Патріяршого Собору у Львові. У них брало участь понад 80 осіб. Матеріяли вийшли книжкою у видавництві «Свічадо» у Львові («Роля мирян», 1998). Президія УПСО вислала телеграму протесту до державного секретаря Апостольської Столиці Анджело кардинала Содано у справі жонатих священиків у Польщі, які нібито мали вернутися в Україну (лист 4 березня 1998 р. до апостольського нунція у Варшаві Юзефа Ковальчика).

Через кілька місяців у Львові відбувається друга сесія Патріяршого Собору, 23-30 серпня 1998 р. Головна тема цієї сесії – «Роль мирян в УГКЦ». Головні питання для дискусії мали бути такі: 1) Церква є одна, і в ній є ми; 2) Церква і світ; 3) організація життя мирянських спільнот і рухів; 4) сім’я та її завдання в ділянці християнізації народу; 5) співпраця і взаємовідносини між єрархією та мирянами. При цій нагоді видано книжку «Роль і місце мирян в Церкві» (Українська Греко-Католицька Церква, 1999), у якій міститься обширний 37-сторінковий проект документу Патріяршого Собору «Місце і роль мирян у житті УГКЦ». Однак, згідно зі спостереженням одного учасника Собору, цей проект «не містив жодних доповідей, що прозвучали під час її проведення» (Рома М. Гайда, «Собор як засіб консолідації Церкви», «Патріярхат», ч. З (370), 2002, ст. 26). Делегати відкинули проект, що його виготовила екзекутива Собору, бо до роботи над ним не запрошено мирян (Galadza 338).

Після Собору владики зійшлися на VI Синод єпископів УГКЦ, що проходив у Крехові та Львові від 1 до 10 вересня.

Як в той час, у таких кардинально інших обставинах провідники патріярхального руху дивилися на свою минулу та майбутню діяльність? У квітні 1999 р. в обіжнику УПСО (підписані за президію УПСО В. Колодчин (голова) і В. Баран (секретар)), сказано, що патріярхальний рух вже осягнув головну мету, бо практично – за словами Патріярха Йосифа – «ми наш український Патріярхат вже маємо». «З уваги на те, що члени нашого Руху старіються, багато з них переносяться у Божу вічність, а їх ряди не поповняють члени молодшого покоління, просимо Вас розглянути питання евентуального змінення назви і включення патріярхальних товариств у церковні структури. Дехто із Вас висловив думку, до якої і ми схиляємося, що наразі продовжувати нашу працю без змін».

Майже на грані двох століть і тисячоліть, 14 грудня 2000 р., Патріярх, Верховний Архиєпископ та Митрополит Мирослав Івана кардинал Любачівський відходить у вічність. На синоді 25 січня 2001 р. 26 зібраних єпископів вибирають Владику Любомира Гузара Верховним Архиєпископом Львівським, Митрополитом Галицьким і Єпископом Кам’янець-Подільським. На другий день, 26 січня, Папа Іван Павло II затверджує цей вибір. Інтронізація Кир Любомира відбувається у соборі св. Юра у Львові 28 січня. Під кінець інтронізації папський нунцій Микола Етерович заявив, що Папа Іван Павло II назначив Кир Любомира кардиналом Римської Церкви (див. Ігор Мончак, «Яку Церкву зустріне Папа в Україні?» «Патріярхат» ч. 3 (363) 2001, ст. 27).

За кілька місяців, але після довгих чекань, на запрошення Президента України Леоніда Кучми та попри дипломатичний тиск з боку Московського Патріярхату та підлеглої йому Української Православної Церкви 23 червня 2001 р. прибуває Україну Папа Іван Павло II. Після візиту до Києва, де він стрічається з представниками різних Церков, Папа переїжджає до Львова, і його стрічають величезні маси радісних вірних та духовенства. В останній день свого візиту в Україну, 27 червня, Папа проголошує блаженними 27 мучеників Української Греко-Католицької Церкви та сестру Йосафату Гордашевську, співзасновницю Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії.

І хоча сподівання мирян на проголошення патріярхату залишаються несповнені, відвідини Папи спричинюють велике народне піднесення, як у Львові, так й у Києві, і відновлюють надію на те, що остаточне його визнання недалеко.

 

Підсумки

Український патріярхальний рух на тлі історії

Відомою є теза, що в XX ст. УГКЦ стала для галичан, зокрема в міжвоєнній Польщі, замінником держави, бо політичні обставини перешкодили нормальному політичному розвиткові українського народу. Можна вважати, що і в еміґрації, після невдачі створити Українську державу підчас Другої світової війни, Церква відігравала таку саму роль. Те ж стосується й УАПЦ після невдачі визвольних змагань 1918-1921 рр. У такій перспективі, можна припускати, що патріярхальний рух запрягнув багато тої енергії, яка в інших обставинах була б спрямована на політичну дію. Відомо, що в русі брали участь колишні політичні діячі, між ними члени ОУН та УПА. В липні 1968 р. президія закордонного представництва Української Головної Визвольної Ради (між ними о. Іван Гриньох) заявила, з приводу подорожі Верховного Архиєпископа Кир Йосифа до Канади та США, про свою підтримку ідеї патріярхату («За Патріярхат», рік II, ч. 2, липень 1968, ст. 17-18). Але згаданий вище конфлікт редакції журналу «За Патріярхат» із Визвольним Фронтом (ОУН-Б) при кінці 1971-1972 р. спонукав до чіткої заяви про відділення церковних справ від політичних. Пізніше, після заяви УНР про державне визнання патріярхату, в 1985 р. Визвольний Фронт заявив про бажання співпрацювати в патріярхальній справі. У всякому разі мета націоналізму – незалежна держава, а мета мирянського руху (на відміну від УАПЦ, яка стреміла до незалежности) є радше автономією Української (чи Києво-Галицької) Церкви в межах Вселенської Церкви. Патріярхат – це стан рівноправ’я Української Церкви серед інших Церков.

Рухи мирян не є чимось незвичним у Католицькій Церкві XX ст. Папи самі підтримували таку активність ще з кінця XIX ст., мабуть, як відповідь на масові антиклерикальні рухи, зокрема соціялізм. Відомою в XX ст., наприклад, стала «Католицька Акція» (яка була активна і в міжвоєнній Галичині). Однак, ці рухи переважно не мали такого чіткого національного характеру, як український патріярхальний рух. У цьому русі помітний вплив масових політичних рухів, характерних для різних суспільств кінця XIX – початку XX ст., – наприклад, в методах організації та діяльностн.

Очевидно, як участь мас у політичному житті була новиною серед європейських монархій XIX ст., так й участь мас мирянства була новиною, часто неприємною, для деяких князів Церкви, яка до наших днів зберегла певні монархічні риси і яка у всякому разі не бере за взір демократію. Роль мас у церковному житті (подібно до масових рухів в політичному житті) – це вияв модернізації. Отже, патріярхальний рух, хоча й закликає повернути до традиції, є рівночасно рухом модернізованим. Водночас це рух реформи (пор. братства в XVI ст., коли відчувалася крайна потреба реформи Руської Церкви, бо саме існування її було загрожене). Але така реформа не закликає до демократичної метаморфози Церкви чи будь-якої іншої політичної системи, а в спільноту («сопричастя») вірних, як це було в апостольських часах. Парадоксально те, що повернення до такого моделлю християнської спільноти зумовлене відновленням традиційно авторитарного патріярхального устрою. Можливо, така комбінація революційности та традиціоналізму притаманна українським рухам (можна порівнювати з українським фемінізмом) – або, може, такі «західні» етикетки взагалі не можуть передати процесів українського духовно-культурного простору.

Як можна зберегти та розвивати такі форми духовного життя в сучасному світі? В Европі та на Заході протягом останніх двох століть секуляризація взагалі довела до політизації релігії та до еакралізації політики (як замінника релігії). Однак тут і там відчутний зворотний процес, бо модерна людина відчуває потребу в духовости. На Заході різні релігійні рухи, правда, переважно некатолицькі і часто нехристиянські, протидіють секуляризації сучасного суспільства.

 

Деякі проблеми минулого

Критичні зауваження про ранні роки (1970-ті) патріярхального руху, разом з етнопсихологічним аналізом, подав о. Петро Б. Т. Біланюк в англомовній статті, що появилася в 1976 р. Він вказав між іншим на брак серед мирян історичного знання та розуміння дипломатичних процедур, та на їхній наївний підхід до рішення церковних та суспільних проблем (Біланюк 100-102).

Дехто критикував патріярхальний рух за його «культ» особи Патріярха. Надмірне, як дехто вважав, шанування особи Патріярха тривало і після його смерти, коли його тіло зберігалося у скляній труні в соборі св. Софії в Римі. Критикам не важко було знайти негативні аналогії. Все ж таки треба було виконати бажання Патріярха, висловлене в його заповіті, – перепоховати його в Україні. Так і сталося. Перепоховання мало аналогії у перенесенні тлінних останків св. свщ. Йосафата (поховано 22 листопада 1963 р. у соборі св. Петра в Римі) та митрополита Йосифа Сембратовича (1973 р. у соборі св. Софії в Римі), про що згадувано вище.

Певній критиці було піддано також брак «інклюзивности» патріярхального руху у стосунку до широкої громади. Кожна організація, як взагалі будь-який організм та будь-яка система, дещо включає у себе та дещо виключає. Успішне ведення цієї організації великою мірою залежить від розумних рішень про міру її «включности» чи «виключности» в різних часах та обставинах. Дехто вважає, що так, як й еміграційні організації взагалі, не тільки українські, патріярхальні товариства стали дещо замкнені в собі. Інстинкт самозбереження часами спонукав їх відкидати нові ідеї та нових людей (Анкета, відповідь ч. 5). Це могло позбавити їх джерел «свіжої крови», потрібної кожній організації. З іншого боку, іноді здавалося, що такі нові впровадження, наприклад, англійська мова в літургіях і приплив англомовного елементу, загрожують тим церковно-культурним ідеалам, за які рух якраз і боровся.

Цікаво, що хоча патріярхальний рух принципово підтримував збереження української мови, редакція журналу ТПУ УКЦ в ЗСА ввела, почавши від червневого числа 1971 р. свого журналу («За Патріярхат», рік V, ч. 2(17)), англомовну частину, в якій подано між іншим кореспонденцію та передруки коротких статей, написаних в оригіналі англійською мовою. Ця частина, під редакцією Еви Піддубчишин, мабуть, допомогла поширити коло читачів журналу та заанґажувати до патріярхального руху англомовних осіб.

Можливо, тривання Церкви в діяспорі буде залежати від того, чи зможуть співіснувати східні традиції – за які боровся Патріярх Йосиф – і культурно-мовне «вкорінення» в чуже суспільство, проти якого він рівнож виступав. Але це питання для окремого дослідження.

 

Деякі питання щодо майбутнього

Ослаблення Церкви в діяспорі – це незаперечний факт, бодай якщо міряти Церкву кількістю прихожан, хрещень, вінчань. Українська діяспора стає щораз більше частиною секуляризованого Заходу. Правда, «Захід» занадто загальне поняття. В США, де найбільше сконцентровано української діяспори, секуляризація не така сильна, як наприклад у північноевропейських країнах. Зараз твориться, з усього видно, нова діяспора – що складається з вихідців з України, які виїхали більш-менш добровільно, подібна до попередньої економічної еміграції. І хоча діяспора, що створила патріярхальний рух, доходить кінця свойого життя, досвід Канади показує, наприклад, що відчуття етнічної приналежносте може зберігатися багато поколінь.

У добі інформаційної революції поділ Україна – діяспора тратить своє значення. Греко-католик в Америці може так само ефективно обмінюватися думками з людиною у Львові, як із кимось у сусідному штаті. За такого з’єдинення та «зменшення» світу виринає можливість «кибер-Церкви», з’єднаної інтернетом. Старі територіяльні категорії вже не актуальні, тому й канонічні обмеження церковної юрисдикції тратять значення. Рух мирян веде до поширення Української (чи Київської) Католицької (чи Вселенської, згідно з о. д-р Дмитром Блажейовським) Церкви на ввесь світ. Як світова Церква (поділяючи цей простір, очевидно, з іншими обрядовими Церквами), вона може відіграти важливу, може і центральну, роль у з’єдиненні Церков Сходу і Заходу. А досвід патріярхального руху – це важливий вклад у приготування нашої Церкви до виконання цього історичного завдання.

Однак залишається старе питання ідентичности Церкви, сама назва якої ще не остаточно вирішена. До якої міри зможе бути Вселенська Київська Церква – як пропонує її називати історик Ігор Мончак – рівночасно українською бодай на рідних землях?

Щодо майбутнього патріярхального руху, то варта послухати, що говорять самі його провідники. У відповіді на це питання в анкеті один член руху сказав, що рух може мати майбутнє в Україні, але не в діяспорі, бо молодше покоління майже не бере участи в ньому (анкета ч. А4). Про незацікавленість молодих свідчать й інші відповіді на анкету (ч. 3). Інший патріярхальний активіст передбачає, що «масовий мирянський рух у діяспорі далі буде занепадати, аж до практичного його зникнення», але що в Україні рух стане більш активним (анкета ч. А6). Ще інший провідний член руху вважає, що «провід патріярхального руху повинен повністю перейти в Україну і допомагати у відбудові нашої Київської Вселенської Церкви» (анкета ч. 2). А один активіст зі США просто констатує, що «патріярхальний рух не має перспектив на дальшу діяльність» (анкета ч. 5). Більш оптимістично звучить відповідь із Канади: «Маємо Патріярха, на якого можна опертися…. Можливості величезні, терени неохопимі» (анкета ч. 8).

Яке могло б бути завдання патріярхального руху в новій українській дійсності? Це завдання перш за все культурне, бо культура – це глибоке підложжя поверхових суспільно-політичних змін. Воно ширше, ніж саме визнання патріярхату. Патріярхат, так як і демократія, – це не стан, а процес – постійний процес розвитку української християнської (не тільки церковної) культури.

Сьогодні цей процес відбувається в ситуації зустрічі Східної Церкви зі Заходом. Чи ця зустріч закінчиться повною секуляризацією Сходу, чи відновленням християнського Заходу? Тут треба врахувати факт релігійно-політичного тиску на Европу ісламу, та з іншого боку вплив православ’я в деяких нових і майбутніх членах Европейського Союзу. Оптимістичним варіянтом є відродження европейського християнства за допомогою українського. Більш правдоподібний варіянт – передання києво-візантійської спадщини новій християнській цивілізації, хай де вона появиться, чи то в Европі, чи поза її межами. Таке, можливо, нове завдання українського патріярхального руху.

 

Значення українського патріярхального руху

У листопаді 1978 р. на III Конгресі мирян в Нью-Йорку д-р Богдан Цимбалістий сказав: «…Розкол серед єрархії і священиків, брак більшого числа мирянських церковних провідників, відсутність священиків в русі за патріярхат, або їхня пасивність, як теж діяльність мирян в товариствах, які є поза організаційною структурою Церкви – все це довело до того, що рух не довів до релігійної обнови в нашій громаді» (Цимбалістий 63).

Однак в цій самій доповіді він пише й таке: «На нашу думку, цей рух є історичного значення. Це єдиний рух чи подія життя нашої діяспори, що в якійсь мірі викликає міжнародні відгуки і реакції» (Цимбалістий 69).

Самі члени патріярхального руху, відповідаючи на анкету, висловили такі думки про його значення. Один активний його член зауважив, що цей рух «у критичний час піддержав Блаженного Патріярха Йосифа у його змаганнях до привернення синодального ладу в нашій Церкві та, по-друге, не допустив до відірвання наших Церков у діяспорі із матірньою Церквою в Україні» (анкета ч. 2). Інший член патріярхального руху пригадує нам, що «Патріярхальна структура без духовного змісту і життя є порожною». Вона може мати значення «тільки тоді, коли Церква наповниться відповідним духовним та літургічним змістом» (анкета ч. 5).

Як згадано на початку цієї студії остаточна оцінка патріярхального руху – це завдання майбутніх істориків. Тут пропонуємо лише кілька тез про досягнення того руху, які мають значення не лише для Церкви в діяспорі, але й для Церкви на рідних землях та для України загалом:

1. Досвід праці у великій міжнародній організації (тобто Католицькій Церкві).
2. Українці-миряни виступають на міжнародній арені.
3. Нагода познайомитися з мирянськими рухами інших народів та осучаснити життя Української Церкви.
4. Патріярхальний рух розкрив фальшивий екуменізм дипломатії, яка готова була «жертвувати» одною частиною Церкви задля кращих стосунків з її гнобителями, та на його місце запропонував правдивий екуменізм в низах, тобто братське спілкування православних і католицьких мирян. Зрештою, те, що греко-католики досягли та зберегли всі свої права, є передумовою успіху екуменізму, бо якщо УКЦ має бути праобразом майбутньої злуки Церков, то лише повноправність УКЦ може переконати православних, що при злуці з Римом їхні права та ідентичність будуть збережені. Тому патріархальний рух користувався підтримкою деяких українських православних провідників та мирян.
5. Значної мірою рух відродив Церкву в діяспорі «з низин» – правда, під проводом сильного провідника, але однак з ініціятиви самих мирян, і таким чином може служити моделем відродження Церкви взагалі, не тільки греко-католицької, але й православної.
6. Можна бачити мирянські організації, що брали участь у патріархальному русі, як «посередні спільноти» між народом і державою. Такі суспільні форми потрібні для справжнього цивільного (громадянського) суспільства, щоб захистити особу перед державою. Замість двоподілу «держава – маса» є розподіл «держава – посередні спільноти – людина». Бо існування таких спільнот, Церков, політичних партій, різних громадських товариств на добровільних засадах забезпечує автономію та свободу людини.
7. У ширшому контексті відомо, що Україна століттями тяжіла до Західної цивілізації – і дійшла, з усього видно, до неї в момент її культурного вичерпання та занепаду. Чи відродиться Европа? Чи відродиться європейське християнство? Папа Іван Павло II поставив питання «нової євангелізації Европи». Але звідки має іти ця євангелізація? Чи не зі Сходу, як в давніх часах (такою є думка самого Папи – див. «Orientale Lumen»)? А якщо зі Сходу, то чи не з країни, де стрічаються найкращі (і часами, правда, і найгірші) традиції східного та західного християнства? Але яким способом? Здається, що у пошуках моделів і методів відновлення та поширення віри серед народу, українські християни, а за ними, і європейські, могли б дещо скористати з досвіду та прикладу таких починів мирян, як український патріярхальний рух.

Чи патріярхальний рух осягнув свою основну мету? Тут варта згадати відповідь первоєрарха Любомира Гузара на запитання одного журналіста про перспективи надання патріярхату УГКЦ:

«Звичайно, перспективи є, але водночас є і певні труднощі. Та я думаю, що цей процес уже безповоротний. То вже не є проблема «так» чи «ні», а радше – «коли» і «за яких обставин»» (Надія Пастернак, Інтерв’ю з Блаженнішим Любомиром Кардиналом Гузаром, «Експрес» Nо. 1 (1870) 2004 р., цитоване в «Сівачі» від 8 лютого 2004 р., ст. 15).

 

Джерела

Архівні

Кажуль: історію пишуть ті, що перемогли. Але також можна сказати, що писати історію можуть лише ті, що її зберегли, тобто ті, що зберегли документи та інші докази.

Про долю архіву УПСО Сидір Тимяк пише так: «8 жовтня 1978 р. на нарадах президії УПСО з філією УКУ у Чіказі, було вирішено, що архів УПСО буде зберігатись в УКУ Чікаґо. Не знаю, що сталось з архівом, що його вдержував секретар президії УПСО (76-79) ред. Роман Данилевич. По його трагічній смерти мені не відомо, що з тим архівом сталося. Також не знаю, що сталося з архівом проф. П. Зеленого» (з додатку до листа Сидора Тимяка до Василя Колодчина від 4 січня 2000 р.).

Однак окремі особи ласкаво дали авторові доступ до таких збірок матеріялів:

Архів Роми Гайди (АРГ)

«Архів» Качмара-Пасічняка-Никифорука (матеріяли, вибрані В. Никифоруком з архівів Василя Качмара та Василя Пасічняка) (АКПН)

Архів Василя Колодчина (АВК)

Архів Дарії Кузик (АДК)

Архів Богдана Лончини (АБЛ)

Архів Сидора Тимяка (АСТ)

Архів Лесі Храпливої-Щур (АЛХЩ)

Архіви поодиноких крайових відділів

 

Друковані

Вітошинська, Ольга. Подорожі Блаженнішого Кир Йосифа VII 1968-1970 рр. у світлі чужої преси (Рим-Париж, 1972).

В. К. «Чому, коли і де постав Український Патріярхальний Рух?» Патріярхат рік XI, лютий 1978, ст. 13-14; рік XI, березень 1978, ст. 18-20, 30.

Галів, Микола. «Вплив Патріярха Йосифа на постання і розвиток зорганізованого мирянського руху в діяспорі» (Роля мирян в Українській Греко-Католицькій Церкві, Львів, 1998, ст. 43-53).

 

Для більш досконалого знання нашого обряду і Церкви див.: Hayda and Sorokowski.

Енциклопедія Українознавства (словникова частина) том ІІ/9 (Париж-Ню Йорк, 1980), ст. 3402, 3412, 3440-11. (Енц. Укр.)

Заповіт Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого. Філадельфія: «Свята Софія», 1992.

Йосиф Кардинал Сліпий 1892-1984: Слідами Христа (п.1.: «Поміч Церкві в Потребі» [Aid to the Church in Need], 1985).

Кузик, Дарія. В Обороні Церкви і народу. Львів, 2006.

Кузик, Дарія. «Патріярші парафії» Мирянин (Чікаґо) XII, ч. 1 (91) (1979): 12-15.

Пушкар, В. та Кузик, Д. «Інформації про працю Світового Товариства за ПУ УКЦ» (червень 1974).

Маркусь, Василь, ред. Матеріяли Мирянських Конґресів та З’їздів УПСО (Чікаґо: УПСО, 1981).

Маркусь, Василь. «П’ятнадцять років Патріярхального Руху» (Василь Маркусь, ред., Матеріяли Мирянських Конґресів та З’їздів УПСО, Чікаґо, 1981, ст. 71-99).

Маркусь, Василь, ред. Українська Католицька Церква назустріч ювілеєві тисячоліття. Матеріяли IV Конґресу Мирян УПСО, Рим, 14-16 лютого 1982 р. Бібліотека Мирянина ч. 2 (Рим, 1983).

Роля мирян в Українській Греко-Католицькій Церкві. Матеріяли конференції мирян в Нюарку, США, ЗО травня 1998 р. (Львів: Монастир Монахів Студитського Уставу, Видавничий відділ «Свічадо», 1998).

Українська Греко-Католицька Церква. Роль і місце мирян в Церкві. Доповіді, узагальнення і проект документа другої сесії Патріяршого Собору Української Греко-Католицької Церкви (Львів, 1999).

Українське Патріярхальне Світове Об’єднання За Єдність Церкви і Народу. Богословія Мирянства. Матеріяли Симпозіюму (Дітройт, 1983).

Цимбалістий, Богдан. «Світла і тіні руху за Патріярхат» (Василь Маркусь, ред., Матеріяли Мирянських Конґресів та З’їздів УПСО, Чікаґо, 1981, ст. 51-70).

Чубатий, Микола. «Справа Київського Патріярхату та майбутнє нашого християнства», Америка (Філядельфія) 5-6 та 9 червня 1964.

Bilaniuk, Petro B.T. «The Ukrainian Catholic Lay Movement 1945-1975: An Interpretation», in Labunka and Rudnytzky, eds. The Ukrainian Catholic Church 1945-1975: A Symposium, 90-106.

Bird, Thomas E. and Eva Piddubcheshen, eds. Archiepiscopal and Patriarchal Autonomy. A Symposium Held on July 15, 1972 at Lincoln Center Campus. New York: Fordham University, 1972.

Galadza, Peter. «The Reception of the Second Vatican Council by Greco-Catholics in Ukraine», Communio 27 (Summer 2000): 312-39.

Hayda, Roma M. and Andrew D. Sorokowski, editors. A More Perfect Knowledge of Our Rite and Church. L’viv: Laity Council, Svichado, Studite Monastery, 1996.

Kubijovyc, Volodymyr, ed. Ukraine: A Concise Encyclopaedia vol. 2 (Toronto, 1971).

Labunka, Miroslav and Leonid Rudnytzky, editors. The Ukrainian Catholic Church, 1945-1975: A Symposium. Philadelphia: St. Sophia Religious Association of Ukrainian Catholics, Inc., 1976.

Maloney, SJ, George A. and Eva Piddubcheshen, Critique of Msgr. Pospishil’s «The Quest for an Ukrainian Catholic Patriarchate)). Philadelphia: Society for the Promotion of the Patriarchal System in the Ukrainian Catholic Church, 1972.

Motiuk, David. «The Particular Law of the Ukrainian Catholic Church in Canada)) Ph.D dissertation (Rome, 1996), pp. 105-122.

Letter of His Holiness Pope John Paul II to Josyf Cardinal Slipyj. Cambridge, Mass.: Ukrainian Studies Fund Millennium Series, n.d.

Pelikan, Jaroslav. Confessor between East and West: A Portrait of Ukrainian Cardinal Josyf Slipyj (Grand Rapids, MI: 1990).

Piddubchyshen, Eva. …And Bless Thine Inheritance. Schenectady, NY: 1970.

Plokhy, Serhii. «Between Moscow and Rome: The Struggle for a Ukrainian Catholic Patriarchate)), in Plokhy, Serhii and Frank E. Sysyn, Religion and Nation in Modern Ukraine (Edmonton and Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2003), pp. 146-165.

Procko, Bohdan P. Ukrainian Catholics in America: A History (Washington, D.C., 1982).

Roberson, Ronald G., CSP. The Eastern Catholic Churches: A Brief Survey (Roma: Pont. Institutum Studiorum Orientalium, 1988).

«Society for the Patriarchal System in the Ukrainian Catholic Church)). Diakonia (Bronx, New York) vol. 9, no. 3,1974, pp. 294-300.

 

Соціологічне опитування. У квітні 2001 р. автор (з допомогою голови УПСО в США та голови УКПО в Англії) вислав провідним членам руху в Північній Америці та деяким активним членам в Англії та Австралії анкету, що складалася з 8-ми загальних запитань про патріярхальний рух і низки особистих запитань. Отримано 14 відповідей: п’ять зі США, одна з Канади, шість з Англії, та дві з Австралії.

 

 

Summary

 

A Brief History of the Ukrainian Patriarchal Movement

(Andrew Sorokowski)

 

The Ukrainian patriarchal movement was dedicated to the establishment, recognition, and development of a patriarchal structure for the Ukrainian Catholic Church. As in other Eastern Churches (both Catholic and Orthodox), such a structure involved not only the institution of a Patriarchate, but also a conciliar form of governance and considerable internal autonomy. For the Ukrainian Catholic Church, it also meant the revival of the Kyivan-Byzantine tradition and ecclesiastical culture in accord with the Decree on the Eastern Catholic Churches of the Second Vatican Ecumenical Council. Accordingly, the Ukrainian Patriarchal movement sought to free the Church from Curial control (particularly by the Congregation for the Eastern Churches), expand the jurisdiction of the Major Archbishop, and increase lay participation. Although it opposed the Vatican Ostpolitik towards the Russian Orthodox Church, which demanded the sacrifice of the Ukrainian Church in the interests of high-level ecumenical relations, the movement cultivated a grass-roots ecumenism with the Ukrainian Orthodox. It also became involved in a host of controversial issues such as episcopal nominations, mandatory clerical celibacy, the liturgical calendar and language, and proselytism.

Although its roots reach back to the church brotherhoods of the 16th-17th centuries, the Ukrainian patriarchal movement was sparked in 1963 by the arrival in Rome of Metropolitan Josyf Slipyj, who had spent nearly eighteen years in prison and internal exile after the Soviet liquidation of the Ukrainian Greek-Catholic Church in 1945-1946. Appointed Major Archbishop and Cardinal, Josyf Slipyj repeatedly sought patriarchal status for his Church, assuming the title of Patriarch in 1975. Although the accession of Pope John-Paul II in 1978 promised a more favorable reception for his efforts, Patriarch Josyf died in 1984 without papal confirmation of a patriarchate. While the legalization of the Ukrainian Catholic Church in 1989-1991, followed by the dissolution of the USSR, appeared to remove the final canonical obstacle to Vatican recognition, a Ukrainian Catholic patriarchate remained an unfulfilled dream even after Pope John Paul IPs momentous visit to Ukraine in the summer of 2001.

The Ukrainian patriarchal movement exhibited methods and characteristics typical of Western social movements in the twentieth century. Led by an educated elite, it formed strategic coalitions and mobilized a mass following through the print media as well as parish-based activism. It challenged established authority, using public demonstrations and press conferences as well as scholarly forums to gain publicity and support. The movement organized an effective fund-raising network. Increasing affluence and mobility permitted its leaders to coordinate their activity on an international level.

In other ways, the movement was unusual for its time and place. Few diaspora movements have attained such momentum. Few have focused on a purely religious goal, particularly one so seemingly legalistic. Also remarkable was the movement’s assiduous dissemination of theological knowledge among the laity, especially in the field of ecclesiology. Finally, the Ukrainian patriarchal movement was marked by an intriguing duality. For while it challenged episcopal and Curial prerogative in ways that bordered on the revolutionary, the movement was essentially traditionalistic, advocating a faithful adherence to the Ukrainian religious heritage and respect for Patriarchal authority.

 Джерело: Матеріали до історії українського патріархального руху / упор. Андрій Сороковський. – Львів: Свічадо, 2009. – 364 с.