Ватикан

Напевно не одного з читачів здивує повищий заголовок статті, а тим більше на сторінках журнала «Патріярхат», у якому було, є і буде чи мало критичних завваг у відношенні до Ватикану. Дехто з членів Українського Патріярхального Товариства та його прихильників може й сприймав певну акцію спрямовану проти потягнень Ватикану, а зокрема ватиканської остполітік, як акцію проти «ворога» УКЦеркви й України. На жаль, треба сказати, що така була й ще дальше залишилась серед деяких осіб асоціяція думок і розуміння наших релігійно-церковних проблем. Коли щось злого сталось у нашій Церкві, то обов’язково тому був винен хтось інший, дуже часто Ватикан, Рим, папа, але не ми. Так була й така залишилась льогіка у деяких осіб, яка є невірна й шкідлива. Без найменшого сумніву такий підхід і розуміння релігійно-церковних проблем у відношенні до Ватикану, Апостольської Столиці, Риму чи папи, як центру Христової Церкви не є правильний, але шкідливий.

Що такі думки кружляють, це не улягає найменшому сумніву, але на жаль, їх не раз можна зустрінути на сторінках навіть української католицької преси, ось тут можна назвати «Америку», що з’являється у Філядельфії, у статті: «УГКЦ: перший крок до християнського об’єднання чи «стоп-сигнал» до єднання українського?», крім деяких неточностей, де Слузі Божому Андреєві Шептицькому приписується кардинальство тоді, коли він кардиналом не був, але знаходимо у цій статті наступне твердження: «Як не дивно, інтереси колишніх заклятих ворогів — Москви та Риму — збігаються при погляді на Україну» (підкреслення М.Г.). Стаття без підпису, прикрашена світлиною Владики Любомира Гузара. Це не одинокий випадок. Ось на сторінках «Свободи», за 13 січня 1998 p., у статті Євгена Іванкова під заголовком «Незагоєні рани» написано: «По-друге, після звільнення Україна стала тереном імперіялістичної церковної політики наших сусідів і чужих церковних центрів, Москви і Ватикану, які не дбають про добро людських душ…» (підкреслення М.Г.). Правда, Є. Іванків не назвав Ватикан і Москву клятими ворогами, але без найменшого сумніву є знак рівнання між Ватиканом і Москвою. Іванків закінчує свою статтю, називаючи наших церковних світочів Слугу Божого Андрея і Патріярха Йосифа. Без найменшого сумніву, це гідні постаті до наслідування, але ні один з них не трактував Ватикан, Апостольську Столицю, Віче Місто Рим ні «клятим ворогом», ні «чужим центром». Чи не варто собі пригадати факту, що Блаженнішому Києво-Галицькому Митрополитові Йосифові Сліпому обіцяли патріяршу мітру тільки, щоб він відмовився від Риму, себто від Апостольської Столиці — папи римського. Рішуче «ні» Блаженнішого Митрополита Йосифа, повернуло його на дальше заслання. Чомусь дехто настирливо намагається зробити все, щоб доказати, що Ватикан був нашим ворогом, а таким він не є, і замість того робити все можливе, щоб і Москва переставилась з ворожої до приятельської настанови до Української Православної й Української Католицької Церков. Я свідомий того, що це може звучати утопійно, але до цього треба змагати, за те треба терпеливо молитись.

Все слід мати на увазі те, що для людини є неможливе, то у Бога все є можливе. Сьогодні зник з лиця землі Радянський Союз, який був озброєний до зубів, мав ядерну зброю, непереможне КДБ, якого рука всюди сягала й, незалежно від цього, все безповоротно зникло, без людських жертв, а на цьому просторі, який був тюрмою народів, постали вільні, незалежні держави — так постала вільна й незалежна українська держава. Мабуть ті, які сьогодні керують цією державою, самі собі не усвідомили, як це сталось..? Треба часу, щоб і сучасні українські державні мужі й український народ збагнув і відчув у сучасній нашій сутності Боже Провидіння.

Я впевнений у тому, що після чотиристорічної злуки Київської Церкви з Престолом св. Петра у Римі, говорити про той же сам Рим для нас, як нам «чужий центр» і «клятий ворог» дуже, дуже недоречно. На цьому місці слід відмітити, наголосити і підкреслити, що ні зорганізований мирянський рух у цілому, ні Українське Патріярхальне Товариство, ні журнал «Патріярхат» не вважав і не вважає вселенський центр Христової Церкви у Римі ворожим для УКЦеркви й України.

Звичайно, ми мали і маємо наші претенсії до Апостольської Столиці, до Ватикану. З нашого боку ці претенсії нам видаються повністю історично оправданими, а з протилежної сторони думають, що наші домагання недостаточно оправдані. За нами залишається незаперечне право домагатись наших історичних прав для Помісної УКЦеркви, що є нормальним і цілком закономірним. Ми переконано віримо, що наша Помісна УКЦерква була й дальше є трактована по мачушиному. Ми знаємо, що в родині бувають випадки, коли батьки не однаково трактують своїх дітей. Віримо й голосно ми вислов­лювали і висловлюємо нашу думку, що Помісна УКЦерква не все була трактована на рівні з латинською Церквою, ми були і є проти ватиканської остполітік, яка до тепер нічого позитивного не дала. На такій плятформі народжувався зорганізований мирянських рух. який поставив собі за ціль змагатись за належні помісні права УКЦеркви, за піднесення її до гідности патріярхату. Ідейним творцем і покровителем цієї ідеї був св.п. Патріярх Йосиф.

Ватикан, Москва, Царгород

Чи можемо, з української точки погляду, ставити знак рівнання між вище названими християнськими центрами. З певністю можна сказати, що не можна ставити знаку рівнання між Апостольською Столицею — Ватиканом, а Москвою і навіть Царгородом. Для цього варто хоч побіжно розглянути релігійно-церковні християнські центри і їх пов’язання з Київською Церквою.

Українська Католицька Церква в 1996 році відзначила 400-річчя юрисдикційної приналежносте до Апостольської Столиці у Римі. Іншими словами, тодішня Київська Церква визнала верховенство папи і нічого більше, залишивши за собою незмінний свій київський, східний обряд. З приводу ювілейних відзначень відбулась низка імпрез: наукові конференції берестейські читання у Львові, Києві. Харкові, наукові конференції у Варшаві, Кракові й інших містах. Відбулись окремі величаві й торжественні св. Літургії і концерти в Україні, а короною цих святкувань були особливі відзначення у Вічному Місті Римі. Тут, у Римі, в базиліці св. ап. Петра. Папа Іван-Павло II у асисті й сослуженні Патріярха Мирослава-Івана та присутніх українських владик і священиків відслужив торжественну архиєрейську св. Літургію, під час якої співали до Служби Божої збірні хори міста Львова й Івано-Франківська. Це була зворушлива подія у Вічному Місті.

З відбутих наукових конференцій і Берестейських читань вже з’явились окремими книгами збірники виголошених доповідей. У цих збірниках зібрано справді багатющий джерельний матеріял, у яких аналітично розглянено різні аспекти подій, що були пов’язані з Берестейською Унією, що відбулась 1596 р. Слід підкреслити, що у наукових конференціях брали участь науковці, що виголосили свої доповіді не тільки українці, але німці, поляки, італійці, росіяни і різних конфесій, католики східного обряду, православні і римо-католики. Треба підкреслити, що цим зроблено дуже вагомий вклад в історію Української Церкви.

Ми часто чули зі сторони православних, що, мовляв. Берестейська Унія була інтригою єзуїтів і поляків. І на хвилину подумаймо, що за цю «інтригу» УКЦерква віддала море крові й гори трупів у далекому та недавно минулому. Як при цьому виглядає вислів — «клятий ворог Ватикан»? Чи, справді, «інтрига» могла вдержатись чотириста років? Чи українські творці Христової єдности були, справді, так мало свідомі й не знали, що роблять, а їх послідовники чотириста років служили «чужому», «ворожому» християнському центрові Апостольській Столиці — Римові? Під час згадуваних наукових конференції дослідники Берестейської Унії не знайшли і не показали матеріалів, ні жадних документів, якими можна було б довести, що це була єзуїтська й польська «інтрига».

Незаперечним фактом є, що князь К. Острозький був першим, який висунув ідею про поєднання Київської Церкви з Римом, а після того став одним з найбільших поборників тої єдности з Римом. З української ієрархії, львівський єпископ Гедеон Балабан, був першим, що висунув ідею єдности з Римом тільки для того, щоб втікти від зверхности-юрисдикції царгородського патріярха, який надав необмежені права, контролюючи єпископів, братствам, отже, щоб позбутись диктату братств. Єп. Балабан також поклав свій підпис під остаточним унійним документом, від якого в останній хвилині відмовився. Всі ці незаперечні факти є загально відомі. Отже, ні більше, ні менше Берестейська Унія була добровільним актом. В іншому випадку Берестейська унія була б не вдержалась чотириста років, на протязі яких пройшла неймовірно важкий тернистий шлях.

На протязі чотиристарічного періоду Рим, а точніше Апостольська Столиця, ніколи не вирікалась Української Католицької Церкви, а навпаки, боронила й заборонила польській Церкві практикувати, у відношенні до Уніятської Церкви, прозелітизм, себто навертати на римокатолицизм. Рим закликав польського короля і польську Церкву, щоб вони Уніятській Церкві простягнули допоміжну руку, а зокрема у час, коли російське православ’я жорстоко її переслідувало. Знаємо, що не можна було сподіватись допомоги зі сторони римокатолицької Церкви у Польщі, яка сама була заінтересована в тому, щоб чим скоріше проковтнути Уніятську Церкву. Це був для них ласий кусок сала. Уніятська Церква пройшла страшний кошмарний шлях і треба сказати у тому багато її допомогла пов’язаність з Апостольською Столицею.

Можна сказати, шо негативом Берестейської Унії було, що наша Київська Церква поділилась. Дехто цей акт називає трагічним в історії Української Церкви й українського народу. Звичайно, що поділ є явищем негативним, але чи все? Поруч, з перспективи часу, можна поставити питання, чи без Уніятської Церкви було б вдержалось українське православ’я? Ми знаємо, як розвивались події на церковному горизонті, знаємо, що був час, де формально не було Української Православної Церкви, а була Руська (розумій Російська) Православна Церква. Про цей стан найкраще може розказати Патріярх Філарет (Денисенко) Української Православної Церкви КП.

Варто також перед собою поставити питання, що злого зробив для нашої УКЦеркви чи, в загальному, для України Рим, Апостольська Столиця, Ватикан? Правда, ми не з усім погоджуємось, що робить Ватикан. це вже відмічено, але незаперечним фактом є, що ні Апостольська Столиця, ні папа, ні Ватикан не посягали по наші землі, не саджали наших людей у тюрми, нікого не вбивали, не змінили обличчя, себто обряду нашої УКЦеркви. Тепер дуже часто вживається докір у сторону Ватикану і Папи Івана-Павла II, що багато висвятив для України польських єпископів і, що римокатолицька Церква поширюється на сході України. Приймаємо, що Україна є демократичною державою і на її території є багато різних конфесій, то чому мали б заборонювати римокатолицькій. польській чи іншим церквам? Якщо вони мають успіх, то є тільки доказом того, що наші Українська Католицька й Українська Православна Церкви не справляються або є слабші. До речі, Помісна УКЦерква має патріярші права. Виходимо з того, що існує привернена інституція нашої Церкви — Верховне Архиєпископство, до речі, цю інституцію привернено Києво-Галицькій Митрополії на домагання св.п. Патріярха Йосифа. Верховне Архиєпископство, сказано у канонічному праві, посідає ті самі права, що патріярхат, за виїмком того, що не має такого титулу. Це саме відноситься до Верховного Архиєпископа, який мас ті самі права, що патріярх, але не має цього титулу. Отже, кого треба звинувачувати, що наша Помісна УКЦерква не користає зі своїх прав? Хто за це винен, що до сьогодні, на жаль, у столиці Києві не сидить Патріярх Мирослав-Іван, а тількищо не давно створено навіть не Києво-Вишгородську Епар- хію, а тільки екзархат і, що по сьогодні УКЦерква не спромоглась у Києві побудувати патріяршу катедру? Варто, хоч час до часу, подивитись самим на себе відкритими очима, щоб побачити правдиву, а не уявну картину.

Треба було б також назвати, що нам, себто нашій Церкві, Апостольська Столиця, Ватикан, Рим злого зробили? Пригадаймо, шо був час, де тільки на форумі Ватикану нас бачили, як Українську Католицьку Церкву східного обряду. Апостольська Столиця, на чолі з Папою Іваном-Павлом II, гідно й величаво відзначала Тисячоліття Хрещення Руси-України, а разом з тим відзначав наше тисячоліття весь римокатолицький світ. Це ж саме тисячоліття, при допомозі Ватикану і польської ієрархії в Польщі на чолі з Примасом Польщі Кардиналом Й. Ґлемпом, Українська Католицька Церква величаво й достойно, при майже стотисячній участі паломників, відзначила тисячоліття у Ченстохові. Завдяки Апостольській Столиці УКЦерква мала велику й малу семінарії у Римі, де виховувались, навчались і здобували богословське знання молоді богослови. А скільки найбільший «жебрак» світу, голова Церкви у Потребі, відомий монах о. Веренфрід ван Стратен, допоміг для розбудови церковного й релігійно-наукового життя Патріярхові Йосифові та для наших студентів богословія? Тут роблю тільки натяки на ці дуже вагомі питання, а вони значно більші. Чи можемо називати Ватикан, Рим, Апостольську Столицю «клятими ворогами» чи «чужим центром»? Подумаймо!

Чи можна поруч Апостольської Столиці, Ватикану, Риму і т.д. ставити знак рівнання з Москвою? Тут бракує трошки пристойности. Моїм гарячим бажання є, щоб Москва не тільки в політичному, але релігійному значенні не була ворогом українського народу, ворогом Української Православної Церкви, ворогом Української Католицької Церкви, але якщо не приятелем, то хоч невтральною. Звичайно треба до цього змагати, але, на жаль, ще до цього далеко. Пригадую, що на прикінці вісімдесятих і початку дев’ятдесятих років цього століття Патріярх Мирослав-Іван був простягнув руку Російській Православній Церкві, її Патріярхові Пімену, кажучи — прощаємо й просимо прощення. На жаль, простягнута рука Патріярха Мирослава-Івана не була підтримана зі сторони Російської Православної Церкви і повисла у повітрі.

Дійсні факти Москви, як релігійного православного центру, не говорять про християнську любов і про дружність до Українських Церков так православної, як і католицької. Тут напрошується питання: що, все ж таки, дало для України святе православ’я? Звичайно з Царгороду за Володимира Великого Україна, а точніше Київська Русь, прийняла хрещення. З Царгороду йшло світло науки і богословських книг. Тоді Київ став престольним містом Київської Митрополії. З Києва ширилось християнство на схід і північ. Як це сталось, що Київська Церква, Церква-матір, яка об’єднувала всі східні й північні християнські осередки, стала дочерною Церквою, Церкви-матері Москви? Слід мати на увазі, що статус престольного міста Києва з одним митрополитом стверджував Патріярший Синод Царгородський і його імператор Кантакузен у 1354 р. Правда, в той час ще не було на Московщині християнської церковної інституції. Щойно зі скріпленням централізованої московської-російської держави, московський цар у 1435 році домагався від Вселенського Патріярха Царгороду висвячення для Москви рязанського єп. Йону. І так, у 1459 році, на Московському Синоді було у перше вжито назву «Московська Церква», а через 12 років уділено самочинно, без згоди православних патріярхів, титул Московський Митрополит. Відомо, що цей стан не визнавали жадні православні патріярхи. У такій ситуації, без визнання Московська Церква проіснувала 140 років, себто до 1589 p., коли державні чинники примусили царгородського патріярха висвятити патріярха для Московської Церкви. До того часу Московська Церква була неканонічною, але незалежно від цього вона висвячувала священиків, єпископів і вибирала митрополитів. Звичайно духовні науки побирала з Київської Церкви. В той час Київська Церква й надалі канонічно підлягала Константинопільському Патріярхові аж до 1686 p., коли Вселенський Патріярх Діонісій продав Київську Митрополію Москві. За цей вчинок собор східних патріярхів позбавив Діонісія патріяршого титулу, а віддання Київської Митрополії Москві назвав симонією, себто продажжю. що противиться канонічному праву. Так формувалась Російська Православна Церква, москов­ським православним центром, який став імперсько домінуючим.

На жаль, історичне минуле російського православ’я не базувалось на християнських основах. Крім цього Московська Православна Церква рідко коли була сама собою, нею керували державні чинники – царі. Зовсім зрозуміло, російське православ’я проковтнуло українське православ’я і в Україні утверджувало політику царів. Це ж не припадок, що всі православні церкви в Україні за панування царів виклинали, під час св. Літургій, українських патріотів Івана Мазепу, того, що будував українські православні церкви. В Москві було вирішено, що сокирою треба укоротити життя св. Йосифата Кунцевича. Там же також вирішувалась доля Пратулинських Мучеників. Пригадуємо, що в Україні не знайшлось хоч двох українських єпископів для висвячення Митрополита Василя Липківського який воскресив Українську Автокефальну Православну Церкву.

Також знаємо незаперечний факт, що у недавньо минулому Російська Православна Церква, а зокрема Патріярх Алексій 1, брав участь у ліквідації Української Католицької Церкви в 1946 році та загарбав все її майно. По сьогодні Російська Православна Церква не вибачилась за свою нехристиянськість. Біда й клопіт Російської Православної Церкви у тому, що вона є в першу політично-імперською, а для здійснення тієї цілі тільки вживає своє, на жаль, далеке не християнське російське православ’я.

Можна Апостольську Столицю, Ватикан і Рим не любити, можна з ними не погоджуватись, але це є справжній християнський центр, це є Христова Церква, яка спирається на Божих і людсько-християнських основах. Сталін запитував, скільки Ватикан має дивізій, так сила Апостольської Столиці на чолі з папою не є у дивізіях, але в голошенні Христової правди. Про Константинополь чи Фанар, себто про Вселенського Патріярха не доводиться багато писати, його значення виявляється іноді більше символічне, але не залежно від цього дуже важливе. На жаль. Фанар все прислухається до сили, фізичної і економічної сили — Москви. Видається мені, що Вселенський Патріярх Вартоломей гасить свічку до Господньої мети, щоб усі були одно, яку засвітив св.п. Патріярх Атенагорас, але це окрема тема. Варто бути більше обережними з оцінкою «клятих ворогів» і «чужих центрів», бо дійсність виявляється іншою.

За останніх сім-вісім років, чи може трохи більше, зайшли на сході Европи, непередбачено ні експертами, ні окремими для цього інститутами, колосальні зміни. Воскресали сателітні держави Радянського Союзу до самостійного й незалежного від Москви життя, упала Берлінська стіна, з’єднались Західна зі Східною Німеччини, впала Залізна Занавіса і, в кінці, воскресли поневолені народи до вільного незалежного суверенного державного життя. Тут можна назвати балтійські народи: Литва, Естонія, Лотва, Білорусь, Україна, Молдавія, Казахстан і інші. Змінився уклад політичних, економічних, мілітарних сил та загально психологічний вплив, але, на жаль, не змінилась і залишилась та сама незмінна ватиканська остполітік. Для Ватикану і її творців остполітік нічого не змінилось, для них Москва й православ’я Московської Патріярхії залишились незмінними. Здається, конечно потрібно замінити ескадрилю ватиканської остполітік, таких її творців, як Дюпре і йому подібних, на інших, молодших! В тому нас переконує надрукований на іншому місці документ, який подало «Ватиканське Радіо».

Ми свято віримо й твердимо, що всі ці повище схематично названі геополітичні зміни, воскресіння вільних і незалежних держав, це сучасне Боже чудо, що Всевишній Господь вислухав довгих і щирих молитов і послав тим народам волю без кровопролиття. Виглядає, що архітекти ватиканської остполітік сприймають ці факти, на жаль, інакше, а в основному незмінно, вважаючи, що й далі Москва, Московська Патріярхія вирішує долю православного світу, як перед тим, а це вже далеко не так.

Розуміємо інтенції Апостольської Столиці, а зокрема Святішого Отця Папи Івана-Павла II, якого бажанням є, щоб наближаюче 2000-річчя з дня народження Ісуса Христа нашого Спасителя відзначити в єдності з всіма Христовими Церквами. Отже, щире бажання є вимогою часу, щоб розпочати третє тисячоріччя, як одна й неподільна Христова Церква. В цьому напрямі, вже від довшого часу приготовляється і активно проводить наполегливу працю Папа Іван-Павло II. Треба сказати, що Папа перший підніс цю цілину й безперебійно над нею працює. Ця благородна ідея, ці щирі заходи, що прямують до того невідкличного, євангельського «щоб усі були одно», заслуговують не тільки на признання, але на повну й всесторонну піддержку. На жаль архітекти ватиканської остполітік стараються здійснювати ці пляни старими шляхами, які в минулому були шкідливими і нічого не дали, а сьогодні перестали бути реальними.

Звичайно кожному вільно, і не можна нікому забороняти, шукати собі друзів, приятелів, союзників чи партнерів. Отже, Апостольська Столиця також має право на це і шукає, для здійснення своїх плянів союзників чи партнерів. Треба підкреслити, що шукачі, яких на нашу думку треба було б замінити, ніколи не поминали у своїх плянах московського православ’я, навіть тоді, коли вони знали або повинні були знати, що Московський Патріярхат нічого сам, без апробати кремлівських вождів не вирішує. Без сумніву, не можна бути проти спроб Ватикану, шукати союзників чи партнерів серед московського православ’я чи, точніше сказавши, з Московським Патріярхатом, якщо вони справді щиро й серйозно будуть трактувати цей союз чи партнерство. Водночас треба ставити питання, хіба ж архітекти остполітік свідомі того й знають, що Московський Патріярхат не є вже монолітом православ’я комуністичного періоду, який втримувався силою? Що сьогодні є національні православні Христові Церкви на терені колишнього Радянського Союзу, яких не треба ігнорувати. За них у жадному випадку не може розписуватись ні Московська Патріярхія, ні ватиканські чинники від остполітік. Що, на жаль, власне так сталось під час зустрічі в Москві у другій половині грудня 1996 р. Хіба ж білоруське, естонське чи українське православ’я не є гіршим від московського? Все ж таки слід мати на увазі, що московське православ’я, в історично минулому, насильно проковтнуло інші православні Церкви, а Київське православ’я зокрема.

Не можна б мати жадних застережень чи претенсій, що представники Апостольської Столиці зустрічались з представниками Московської Патріярхії і обговорювали свої «спільні» пляни та домовлялись, коли остаточно Москва стане третім Римом, а четвертому не бувати, це їх справа. Але коли під час такої зустрічі йде мова про білоруську, українську чи якісь інші православні Церкви, то це вже має не релігійно-християнський, а дуже поганий, політичний посмак. Як можна говорити про нас, для нас і без нас? Зрозуміло для Московського Патріярхату, це нічого нового, це для них все нормально, хоч українське православ’я, ні українські католики цього собі не бажають. На жаль для нас було болюче це прочитати, що на такий шлях пішли представники Апостольської Столиці!

Треба припускати, що ватиканські чинники свідомі того, що це є своєрідне пряме втручання у внутрішні справи української незалежної, соборної і суверенної держави. Слід мати на увазі, що так Українська Православна, як Українська Католицька Церкви є помісними Церквами, за них не може ніхто, крім них самих, розписуватись. Слід не забувати, що Берестейська Унія визнала верховенство Папи Римського, бо ж в основному про те ж ішлося. Українська Католицька Церква залишала за собою незмінною свою помісність, східний обряд і права. Як можна вирішувати справи українських Церков у їх відсутности? Як можна говорити про якесь російське православ’я на західних українських землях чи Закарпатті, коли його там до 1946 і 1947 років не було? Може б «миротворці» з Московського Патріярхату розказали, як там з’явилось російське православ’я? І знову пригадаймо як московський Патріярх Алєксей 1 закликав українців католиків: «… порвіть, розторгніть вузи з Ватіканом, який веде вас у темряву, у духовну загибель, завдяки своїм релігійним помилкам, а тепер хоче вас озброїти проти всієї вільної людськости, хоче поставити вас спиною до всього світу…».

Російська Православна Церква не може заперечити факту, що вона допомагала в 1946 році ліквідувати Українську Католицьку Церкву київського обряду. По сьогодні РПЦерква не вибачилась за цей акт. У християнському світі проситься вибачення. Дивно нам, що ватиканські чинники, які знають історію УКЦеркви, не пригадали своїм союзникам з Московського Патріярхату слів св.п. Патріярха Йосифа, який говорив про гори трупів і море крови, що їх склав український народ за єдність з Апостольською Столицею.

У документі, що був проголошений Ватиканським Радіо, згадувалось про Баламандський Документ, у якому говориться, щоб оминати будь-якого насилля, що є зовсім правильним. Маємо свою думку про Баламандський Документ, але незалежно від усього Божі Заповіді є важливіші за Баламандський Документ. Одна з Божих Заповідей каже «Не кради», а вкрадене чи привласнене треба повернути! Скільки Російська Православна Церква привласнила собі наших, українських католицьких, а також українських православних церков, включно з тим, що привласнила собі назву «Русь» тоді, коли Росія ніколи не була Руссю, а спершу на початках свого ставання була Московією, москалями, а згодом стала Росією і росіянами. Говорити про український націоналізм, а ось існують дві лаври — Київська і Почаївська, які є найбільшими кублами російського шовінізму. Треба тільки подивляти, що український народ їх так довго терпеливо толерує! Чомусь не було кому сказати, що Російська Православна Церква в Україні відкрито виступає проти української держави. Тут можна б назвати львівського єп. Августіна Маркевіча, а він не одинокий. Про це «миротворці» з Московського Патріярхату цього не говорять…

Правда, повертаючись до Баламандського Документу, в якому засудилось унію, як шлях до об’єднання. Не збираємось обстоювати цього шляху, але не треба аж засуджувати, бо ось унія Київської Церкви, яку підписано з Римською Католицькою Церквою у 1595-96 роках вдержалась не на штиках, а радше всі штики і московські багнети були проти неї та успішно вдержалась чотириста років. Подумаймо над тим? Чотириста років знищувано і переслідувано Українську Католицьку Церкву за те, що її бажанням було й дальше таким залишилось, «щоб усі були одно», а вона, УКЦерква, як мітичний Фенікс, воскресала з мертвих. І знову на наших очах вона воскресла й творчо діє та готова ділити долю з братами православними і ділитись спільними церквами, але, на жаль, на те не погоджуються православні й в тому ведуть перед православні Московського Патріярхату. На жаль, така є дійсність.

Якщо цього не є свідомі ватиканські чинники від остполітік, то повинні запросити на такі розмови представників тих Церков, про яких іде мова. До тепер ватиканська остполітік не мала жадних успіхів. Треба б пробувати інших шляхів. Якщо Апостольська Столиця контактується і веде розмови та пробує договорюватись з Московським Патріярхатом, то не повинна б поминати український православний світ. Маємо Українську Православну Церкву, Київський Патріярхат, маємо Українську Автокефальну Православну Церкву, з якими варто говорити, шукати спільної мови. Є ще, крім білорусів, і інші православні Церкви, які чомусь є поминені. Всіх треба вислухати і сьогодні, за них, у жадному випадку не може розписуватись Московський Патріярхат.

Нашим основним бажанням до Апостольської Столиці є, щоб ватиканські чинники від остполітік не вели розмов і договорів у справі, чи це Української Православної, чи Української Католицької Церков без їх безпосередньої участі, як рівних партнерів. Нічого нам не відомо, що в цій справі зробив провід нашої Церкви.

Микола Галів

Із розвалом комуністичної «імперії зла» здавалось нам, українцям греко-католикам, що врешті діждемось офіційного визнання Ватиканом так довго очікуваного Патріярхату Української Греко-католицької Церкви. Всі формальні перешкоди, як, наприклад, «територія» і тим подібні, осправедливлення відмови визнання патріярхату відпали, отже, видавалось, що врешті сповняться наші надії відзискання визнання Патріярхату найбільш страждальної у 20-му столітті Української Греко-католицької Церкви.

Так натомість не сталося, і тепер із перспективи часу можна реасумувати найважливіші фактори нездійснення наших надій. Ці справи були вже частинно обговорювані в нашій пресі, а головно в журналі «Патріярхат» та «Церковному Віснику», який є редагований парафією УКЦеркви свв. Володимира й Ольги в Чікаго. У цій статті хочу сконденсовано висловити деякі погляди на причини ворожого (без перебільшення вислову) наставлення Ватикану до нашої страждальної УКЦеркви та видвигнути деякі може передше незаторкнені в пресі аспекти, а саме:

Теперішній Папа ніколи за його понтифікату не визнає Патріярхату УКЦеркви, бо він попав у окруження нечесних чинників ватиканської Східньої Конгрегації, яка вже багатократно в минулому доказала несовісне і злобне відношення до УКЦеркви, ще за життя Блаженнішого Патріярха Йосифа, який більше горя і тортур перетерпів за приналежність до Апостольської Столиці, як усі бувші і теперішні папи і кардинали.

Теперішній Папа мав більше нагод, як його попередник Павло VI, визнати наш Патріярхат, а саме:

Коли було відзначення 1000-ліття хрещення Руси-України 1988 року, в час повороту Блаженнішого Мирослава-Івана на Україну і знову під час перепохоронення Блаженнішого до матірного собору св. Юра у Львові. Який це був би гарний християнський жест Папи, якщо б в цей день визнано наш Патріярхат, за який цей велетень духа завзято змагався.

Св. Петро колись три рази відрікався Ісуса Христа, але він навернувся до святої віри і за цю віру віддав життя. Українська Греко-католицька Церква її довголітніми терпіннями і переслідуваннями та багатьма ісповідниками до деякої міри уподібнилася до терпінь Ісуса Христа, а ватиканська злобна політика з теперішнім Папою більше як три рази відрікалася прав цієї Церкви, затверджених Берестейською Унією і 2-м Ватиканським Собором, у якому кажеться, що як «Східні Церкви, так як і західні, мають право і обов’язок управляти собою, згідно з власними питоменними правилами». Останні події політики Ватикану доказали не то несправедливість, але чітку ворожнечу до нашої Церкви рішенням Папи Івана-Павла ІІ, який його буллею підпорядкував нашу давню Перемишльську єпархію Варшавській Митрополії, бо вона знаходиться тепер в межах Польської держави, а нашу УГКЦеркву на Закарпатті, яка є в межах Української незалежної держави, намагається ділити і підпорядковувати мадярам або безпосередньо Східній Конгрегації у Римі, якої відношення до нашої Церкви нам добре відоме з минулого. В тому самому часі папа в його латинізучому «поході на Схід» висилає в Україну 5-ох польських римо-католицьких єпископів для 300,000 поляків в Україні, а в Польщі для 400,000 вірних українців греко-католиків призначив тільки одного єпископа. Чи ці почини Папи Івана-Павла ІІ можна назвати християнською справедливістю «люби ближнього свого, як себе самого»?

Також призначення папою останньо двох наших єпископів, а саме Паски і Даниляка і спроба усунення нашого заслуженого владики Ізидора Борецького без згоди і відома глави нашої Церкви Блаженнішого Мирослава-Івана і нашого Синоду є явним порушенням правил Берестейської Унії і ІІ Ватиканського Собору. Це з великою гіркотою сприйняли миряни нашої Церкви, тим більше, що обидва номіновані владики в їхній минулій поведінці виявили зовсім обоятне, в то навіть вороже наставлення до нашого патріярхату. Чому не номіновано на єпископів священиків, які одзискали симпатію, признання та респект мирян за зміст їхніх проповідей та християнсько-українських поучень? Одного із цих новоіменованих владик, а саме о. Паску, як знаємо, без відома глави нашої Церкви запропонував митр. Сулик, який показав нам тепер правдиве його обличчя, як латинізатора нашої Церкви. Розуміється, що папа цю нелегальну номінацію з одвертими раменами негайно прийняв, а митр. Сулик в очах Ватикану «росте» і дальше буде рости…

Ватикан за всяку ціну хоче латинізувати нашу Церкву. Це було дуже чітко доказане ще у 1970-х роках, коли офіційний представник папи, висланий на відсвятковування 10-ліття Філядельфійської Митрополії, Кардинал Фюрстенберг дослівно сказав: «Коли українці-католики живуть серед римо-католицької більшости, вони повинні до неї пристосуватися, обрядово злитися. Злиття з обрядовою більшістю повинно йти в парі з мовною і культурною асиміляцією. Зміна церковного календаря, відправи Богослужб, навчання катехизму і молитов англійською мовою корисні, бо наближують нас до католицького універсалізму».

Тут годі забути факт, що до української католицької громади у Філядельфії Ватикан вислав свого представника кард. Фюрстенберга і дав йому повновласть закликати українців-католиків мирян до цілковитої «культурної і мовної» асиміляції, а достойному Главі нашої Церкви патріярхорівному Верховному Архиєпископові Йосифові Сліпому той же самий Ватикан заборонив приїхати до тої ж самої Філядельфії 1979 року на Евхаристійний Конгрес. Заборонив Главі УКЦеркви приїхати до своїх мирян…

Який вихід із ситуації нашої Церкви тепер? Годі передбачити, тому треба бити у дзвін тривоги! Ієрархія УГКЦеркви на минулому синоді у Львові підписала покірне прохання до Риму за визнання патріярхату, але як церковна інституція в очах Ватикану ця ієрархія є безрадна і виглядає немов зреклася своєї провідницької відповідальности, тому що наші владики у більшості є обоятними до визнання нашого патріярхату. У близькому майбутньому, коли цих кілька наших ідейних владик, які ще живуть, не стане між нами, Ватикан знову назначить 100-відсотково обоятних до справи визнання нашого патріярхату і послушних собі єпископів, яким ідея патріярхату нашої Церкви буде обоятною. Для нас, мирян, яким затвердження Ватиканом патріярхату УКЦеркви є дорогим і важливим, остається тільки віра у віщість слів пок. Патріярха Йосифа до Папи Павла VI, що коли він не визнає патріярхату УКЦеркви, то цей Патріярхат визнає його наступник, а коли наступник не визнає, то тоді прийде такий папа, що визнає Патріярхат УКЦеркви. Є дуже важливим, щоб наші миряни, наші священики та владики нарешті зрозуміли дійсний факт, що Ватикан не є лише «святим престолом» але завжди був і є теж одним із центрів світської політики, жертвою якої не раз падали і падають слабші, серед них і УКЦерква. Пригадаймо тут також дуже довге відтягнення Ватиканом визнання незалежности України.

Верховному Архиєпископові і Синодові в теперішній незавидній ситуації нашої надальше обездоленої Церкви хай прикладом послужить Достойна постать Блаженнішого Йосифа, який не тільки зрозумів добре ситуацію і положення нашої Церкви, але єдиний відважився в обличчі спротиву своїх і чужих перевести в життя і проголосити Український Патріярхат. Також ніколи не забуваймо знаменного заклику пок. Патріярха Йосифа на відкритті Синоду Українських Католицьких Єпископів у Римі 25.11.1980 року:

«Отож, благаю Вас, будьте моїми послідовниками, продовжуйте гідно і достойно діло, що про нього зі сльозами просить наша Церква і нарід століттями своїм рідним благочестям, за свою правду, свою гідність та свої права».

Любомир Калинич