Цивілізація провини: людина постхристиянської епохи в кривому дзеркалі відкуплення

«Ми живемо у часи, коли під тиском низькопробних і безжальних ідеологій люди звикають соромитися усього. Соромитися самих себе, соромитися бути щасливими, любити і творити. Тим самим нас примушують відчувати провину. Тягнуть у світську сповідальню, найганебнішу з усіх».

Ці слова належать Альберові Камю – філософу та публіцисту, одному з основоположників філософсько-мистецького напрямку екзистенціалізму. Він написав їх у 1948 році, коли Європа лише почала оговтуватися від травм, спричинених Другою світовою війною, та осмислювати цей трагічний досвід.

Подану думку продовжує Паскаль Брюкнер, сучасний французький письменник та філософ, докладно розглядаючи це питання у своїй книзі «Тиранія каяття. Есе про західний мазохізм». Він порушує проблему захоплення сучасної європейської цивілізації самобичуванням. Минулі гріхи європейської цивілізації перед рештою світу призводять до того, що передана у спадок колективна провина перетворюється на диктаторську політичну повістку, а безкінечне каяття – на ритуал.

«Немає нічого оманливішого за ідею колективної провини, що передається з покоління в покоління і лягає на цілий народ або спільноту незмивною плямою. Жаль не може стати політичною лінією. Як не буває статусу жертви, що передається у спадок, так не існує і заповіданого статусу ката. […] Історія ділиться не на нації-грішниці і континентиархангели, раси прокляті і народи недоторкані, а на демократії, що визнають свої безчестя, і на диктатури, що приховують їх, вбираючись у лахміття мучеників», – пише він.

O felix culpa

Почуття провини – це психологічний механізм, закладений в нас так глибоко, що сягає своїм корінням початку історії людства. Зі сторінок Святого Письма ми знаємо, що його прямо пов’язано зі здатністю людини розпізнавати добро і зло, і відповідно до цих уявлень оцінювати власну поведінку та вчинки.

«І розкрилися очі в обох них, і пізнали, що нагі вони. І зшили вони фіґові листя, і зробили опаски собі. І почули вони голос Господа Бога, що по раю ходив, як повіяв денний холодок. І сховався Адам і його жінка від Господа Бога серед дерев раю. І закликав Господь Бог до Адама, і до нього сказав: Де ти? А той відповів: Почув я Твій голос у раю і злякався, бо нагий я, і сховався» (Бут. 3, 7 – 10).

У своїй основі почуття провини можна назвати добрим, оскільки воно працює як соціальний регулятор, що втримує нас у межах морально-етичних норм. Без цього регулятора був би неможливий сам розвиток людської цивілізації. Однак помилкою буде розглядати його лише в позитивному ключі, оскільки почуття провини може бути й деструктивним.

Маніпуляція почуттям провини – це найпоширеніший вид психологічної маніпуляції. Немає такої сфери людських стосунків, де б її не застосовували. Діти і батьки, чоловіки і дружини, приятелі і колеги – всі грають на почутті провини задля того, аби досягти своєї мети і отримати бажане. Американський психолог Ерік Берн, основоположник трансактного аналізу, виділив поняття психологічних «ігор» – маніпулятивних видів соціальної взаємодії, що містять приховані мотиви та цілі. Переважна їхня більшість так чи інакше заснована на почутті провини. Але міжособистісні стосунки – не єдина площина, у якій використовують такі маніпуляції. Почуття провини успішно використовують у суспільно-політичній сфері, і у вправних руках воно перетворюється на дуже дієвий інструмент впливу.

Чому це так ефективно працює? Для того, аби це зрозуміти, варто розібратися в тому, що є почуття провини з психологічної точки зору.

Як працює почуття провини

На перший погляд між почуттям провини та сорому нібито немає великої різниці. І одне, і друге вказує людині на те, що певні її вчинки та поведінка є неприпустимими. Обидва вони спричиняють негативні емоції, спрямовані на саму людину.

Сором пов’язаний із самооцінкою: що нижчою вона є, то більше людина залежна від думки інших про себе. Зазнаючи його, людина страждає від почуття власної нікчемності, її негативні емоції спрямовані не на вчинок, а на свою власну особу як негідну, невідповідну певному суспільному ідеалу. Людина ж, яка страждає від почуття провини, докоряє собі за вчинок (або ж, навпаки, за бездіяльність), що суперечить її уявленням про добро і зло, але не осуджує саму себе як цілісну особистість. Це є цілком природним для християнина, оскільки кожен із нас знає, що треба відділяти особу як творіння Боже від її конкретних вчинків – «любити грішника, але ненавидіти гріх». Тому, визнаючи перед Богом свої гріхи, ми каємося в тому, що згрішили «думкою, словом, ділом і недбальством», але при цьому не вважаємо себе поганими людьми.

Коли ми відчуваємо провину, сумління говорить нам про те, що ми могли б вчинити правильно, але чомусь не зробили цього. Через це відчуття провини завжди пов’язане з поняттям «борг» – на відміну від почуття сорому. Ми прагнемо відшкодувати завдану нами шкоду в той чи той спосіб, щоби позбавитися від докорів сумління і ствердити «я хороша людина». Свідома стимуляція почуття провини таким чином впливає на нашу поступливість, збільшуючи шанс маніпулятора отримати бажане.

«Провина того, хто вижив» у глобалізованому світі

Уперше це поняття з’явилося в 1960-их роках на позначення психологічного феномену, що спостерігався в колишніх в’язнів нацистських концтаборів. Думка про те, що вони змогли врятуватися, тоді як безліч інших людей, що страждали пліч-о-пліч із ними, загинули, була для них нестерпною. Те ж саме відбувається з людьми, що вижили під час авіакатастроф, терактів або стихійних лих. Їм не дають спокою докори сумління за те, що їм пощастило більше, хоча в цьому аж ніяк немає їхньої особистої провини.

Але провина того, хто вижив, не обов’язково стосується особисто пережитого травматичного досвіду. В сучасному глобалізованому світі це явище давно вийшло як за просторові, так і за часові межі. Миттєвий доступ до інформації, її стрімке поширення світом завдяки інформаційним технологіям наближають нас до подій, що відбуваються в будь-якій точці планети. Через це «провина того, хто вижив» падає на нас уже внаслідок того, що нам вдалося уникнути нещастя, яке спіткало когось іншого: ми перебували в іншому місці, живемо в благополучнішій країні або навіть народилися в інші часи. Таким чином, поступово люди починають відчувати провину за власну історію, за приналежність до певного народу, культури чи навіть епохи.

Є різниця між почуттям небайдужості, прагненням допомогти тим, що цього потребують, словом, ділом або хоча б молитвою і нав’язливим відчуттям провини за те, що ти можеш дозволити собі їсти тричі на день, тоді як тисячі людей загинули від голоду, чи купувати собі нові речі, тоді як у цей самий час інші не мають чим прикрити наготу. Перше є свідоцтвом нашої людяності, тоді як друге може перетворитися на отруту, що підточує душу зсередини.

Емоції як олива у вогнищі провини

Почуття провини живиться перш за все не логікою, а емоціями. За святим Томою Аквінським, отриманий чуттєвий досвід спонукає до інтелектуального пізнання. Отже, здоровою формою взаємодії інтелекту та емоцій є та, при якій вирішальну роль відіграє інтелект.

Але раціональне осмислення, за умови підтримання суспільства в постійному стані емоційної «підігрітості» та екзальтації, перетворюється на непросте завдання. Можна помітити, що великої популярності останніми роками набула форма своєрідних публічних «сповідей» через медіа, під час яких люди діляться пережитим ними негативним досвідом. Часто це переростає в цілі мережеві флешмоби: історії, об’єднані певним хештеґом, ширяться соцмережами, створюючи відповідне інформаційне тло. Людина, наділена здоровою емпатією, не може залишатися байдужою, коли читає про страждання інших. Такою є її природа.

До чого може призвести таке «перевантаження» емоціями? З психологічної точки зору це працює так само, як і в приватних стосунках між людьми. Тільки замість конкретної особистості емоції тут впливають на цілу категорію людей, змушуючи їх почуватися винними за заподіяне її представниками лихо навіть без безпосередньої в ньому участі конкретної особи. Апофеозом цієї «оргії» колективної провини стають відмови білих акторів від озвучування кольорових персонажів мультфільмів, відмови компаній використовувати такі слова, як «чорний» та «білий», в описі своїх продуктів та їхній рекламі, що супроводжуються публічними покаянними заявами, які подекуди нагадують прилюдні каяття «ворогів народу» у роки сталінських репресій.

Таким чином, постійне підживлення емоціями у поєднанні з браком критичного, раціонального осмислення грає на два боки. В той час як одна категорія людей, піддавшись самокопирсанню, починає шукати в собі (і, як правило, знаходить) причини для того, аби почуватися винною, друга в такий самий спосіб знаходить у собі приводи для того, щоб стати на позицію жертви. Безпосередньо пережитий досвід тут необов’язковий.

Новий трайбалізм: у кого на зубах оскома

Свобода дітей Божих, яку людство одержало завдяки Христу, передбачає й особисту відповідальність за свої вчинки та дії. «Навіщо ви вживаєте у землі Ізраїлевій це прислів’я, говорячи: «батьки їли кислий виноград, а у дітей на зубах оскома»? Живу Я! – говорить Господь Бог, – не будуть надалі говорити прислів’я це в Ізраїлі» (Єз. 18, 2 – 3).

Відкидаючи християнство, сучасні ліволіберальні ідеології відкидають людину назад у її соціально-психологічному розвитку, незважаючи на те, що формально декларують зворотне. Фактично відбувається повернення до трайбалізму: поділу суспільства на «племена» – групи, об’єднані певною ознакою, відповідно до якої всім їхнім членам приписують певні характеристики незалежно від реального стану речей. Так, наприклад, усі чоловіки автоматично стають винними в пригнобленні жінок просто через приналежність до чоловічої статі та мусять нести за це моральну відповідальність.

Велику увагу цьому явищу приділяє професор Джордан Пітерсон, клінічний психолог, критик сучасних ліволіберальних ідеологій. В одному зі своїх інтерв’ю він заявив: «95% злочинів учиняє 5% населення. Більшість цих злочинців діє раз чи два. Однак існує невеличкий сегмент, який діє серійно. Сексуальні маніяки. Педофіли. Психопати, що залишають купу жертв. Виходячи з цього, будь-хто може зробити з усіх чоловіків маніяків, маніпулюючи означенням «сексуального насильства». Бо нема на цій планеті чоловіка, який би жодного разу не зробив неналежного сексуального ходу. Почасти через дурний розум чи брак витонченості. Почасти тому, що не знав, якою буде відповідь».

Ще одним яскравим прикладом нового трайбалізму є трансформація «тягаря білої людини», згідно з якою всі білі люди повинні відчувати провину перед чорними за століття рабства незалежно від того, яку особисту позицію з цього питання вони займають. Тут можна пригадати виплату репарацій чорношкірому населенню США за роки рабства, від якого потерпали його предки. Це питання вже певний час обговорювали в американських політичних колах, але нової гостроти воно набуло після загибелі афроамериканця Джорджа Флойда під час затримання поліцією, що призвело до масових заворушень під гаслом «BLM – Black Lives Matter». Під тиском громадськості та радикально налаштованих мітингарів представники влади в окремих містах підтримали цю ініціативу. Суспільство опинилося в абсурдній ситуації, коли одну його частину призначили винною в минулих злочинах проти другої лише на підставі приналежності до тієї чи тієї раси, і примусили відшкодувати збитки. Таким чином, оскома від кислого винограду, з’їденого батьками десятки, а то й сотні років тому всупереч Христовим завітам, появляється на зубах нащадків.

Марк Шаттлворт, південноафриканський бізнесмен, відомий як перший африканець, що побував у космосі, казав: «Я мандрував світом і жодного разу не бачив ні компанії, ні країни, ні церкви, всі члени якої не робили б нічого корисного». Цікаво, до речі, що Шаттлворт називає трайбалізм пращуром сексизму та расизму, тобто тих форм дискримінації, на боротьбу з якими він нібито й спрямований. Явище «позитивної дискримінації» самим фактом свого існування підтверджує справедливість цих слів: у той час як борці за громадянські права минулого мали на меті забезпечення рівності між людьми незалежно від статі, національності та кольору шкіри, їхні сучасні наступники знову займаються поділом суспільства на більш та менш привілейованих через гендерні та расові квоти.

Війна з минулим

У знаменитій антиутопії Джорджа Орвелла «1984» одне з партійних гасел проголошує: «Хто контролює минуле, той контролює майбутнє; хто контролює сучасне, той контролює минуле». Саме тому сучасна війна за минуле ведеться на всіх можливих фронтах – культурному, політичному, історичному. Всі ці процеси – від повалення пам’ятників воїнам Конфедерації у південних штатах США до переробки класичних диснеївських мультфільмів відповідно до сучасної расової чи гендерної повістки – служать одній меті: штучному створенню єдиної системи координат поза часом і культурою та ілюзії незмінності сучасних цінностей незалежно від історичної реальності.

Показовою є нещодавня історія, пов’язана з іменем святого Даміана де Вестера – бельгійського священника, знаного як «апостол прокажених». Він зголосився вирушити на Гаваї як місіонер і згодом прибув на острів Молокаї, що в той час був резервацією для хворих на проказу. Людей просто відвозили туди і залишали напризволяще, без засобів для існування. У цьому страшному місці отець  Даміан прожив решту свого життя: збудував храм, займався організацією лікарень, магазинів, шкіл та ферм, розвитком інфраструктури, аж доки сам не помер від прокази. Після приєднання Гаваїв до США як п’ятдесятого штату закон надав їм право встановити у вашингтонському Капітолії дві статуї людей, що зіграли важливу роль у історії штату. Однією з двох найвизначніших постатей гавайці обрали святого Даміана. Його скульптурне зображення зайняло місце поруч із королем Камехамегою – національним гавайським героєм.

Однак цього року суспільна активістка Александрія Окасіо-Кортес, членкиня Палати представників США, заявила, що статуя отця Даміана у Капітолії є прикладом «патріархальної білої супрематистської культури». На її думку, колонізатори та поселенці не мають морального права репрезентувати історію колишніх колоній незалежно від їхньої діяльності. Отож самовіддана і тяжка праця отця Даміана для блага стражденних, його особиста самопожертва виявилася другорядною  і неважливою поруч із його приналежністю до соціальної групи «білих колонізаторів».

«Іди за мною і зостав мертвим ховати своїх померлих», – навчає нас Христос. Цими словами Він нагадує нам про межу, що пролягає між світом мертвих і світом живих, а отже, між минулим і теперішнім. Звісно, ми не повинні зрікатися свого минулого, але й не мусимо надміру зосереджуватися на ньому, наново переживаючи свої колишні помилки та невдачі. Ми не здатні змінити минуле, оскільки воно нам уже не підвладне, тому найважливішим кроком є той, який ми робимо просто зараз.

Криве дзеркало відкуплення

Для християн єдиним Спасителем є Христос, який своєю хресною жертвою відкупив усі гріхи світу. У постхристиянському ж світі, де для Нього немає місця, роль відкупителів перекладається на самих людей. Коли немає віри в Царство Небесне, остаточною метою людства стає побудова раю на землі, який запанує тоді, коли всі люди визнають одне перед одним всі свої провини і відшкодують їх.

Але на відміну від Христової жертви, що здійснилася один раз задля спасіння всього людства, люди не здатні відшкодувати свої гріхи одні одним самотужки. Тому наївним буде вважати, що список провин, які людство мусить відшкодувати собі, коли-небудь вичерпається. Поруч із сповідальними історіями жертв домашнього насильства чи сексуальних домагань у медіа все частіше можна бачити добірки історій, присвячених таким гострим темам, як осуд, з яким зустрічаються чоловіки, що фарбують нігті, або моральні страждання жінок, що не почуваються вільними публічно говорити про подробиці специфічних фізіологічних станів.

Стирання кордонів між дійсно важливими і надуманими проблемами не лише створює хаос як у інформаційному полі, так і в морально-етичних уявленнях суспільства. Воно небезпечне тим, що знецінює проблеми людей, котрі насправді потребують серйозної допомоги і мають право бути почутими.

Біологія vs соціальна інженерія

Ліволіберальна політика толерантності та різноманіття (diversity) характеризується відкиданням біологічних чинників у людській природі. Наприклад, заперечуючи стать як біологічну характеристику, вона, натомість, пропонує поняття гендера як суто соціальної конструкції. Вже згадуваний професор Джордан Пітерсон у одному зі своїх інтерв’ю говорить про це так: «Вони заперечують біологію, тому що біологія спростовує їхню ідею про те, що люди зроблені з пластиліну. А вони хочуть, щоби ті були з пластиліну – так вони могли б їх формувати. Існування природи унеможливлює суспільну інженерію».

Біологія стверджує, що певні відмінності та особливості – як фізіологічні, так психологічні – закладені в нас природою. Відкидання ж об’єктивної фізичної реальності позбавляє людину можливості пояснювати себе саму через власну природу, а отже, «виправдатися» нею. Скажімо, різниця в будові чоловічого та жіночого мозку, що донедавна вважалася науковим фактом, таврується як концепція, створена старим «мізогінним, патріархальним суспільством», а отже, такою, що не заслуговує на довіру. Таким чином поступово підточуються самі основи наукового знання – фактично всі здобутки людства за минулі століття, оскільки всі вони потрапляють у категорію «неблагонадійності». Спорожніле місце стає tabula rasa, на якій можна написати все, що завгодно.

Церква як універсальний носій провини

Ми можемо навіть не усвідомлювати цього, але ми, християни, часто самі стаємо жертвами нав’язаного нам почуття провини за свою Церкву. Католицька Церква як універсальний носій того, що називають «традиційні цінності» (словосполучення, яке в прогресивних колах має автоматично негативне забарвлення), мусить почуватися винною перед всіма одразу: жінками, представниками нехристиянських релігій, мешканцями колонізованих європейцями територій, гомосексуалістами та іншими.

За довгий час свого понтифікату святий Папа Іван Павло ІІ не раз публічно вибачався за історичні провини Католицької Церкви, а також реабілітував посмертно засуджених Церквою осіб. Важливо розуміти, що Папа робив це не від свого імені, а від імені всієї Церкви як її очільник і намісник Христа на землі. Здавалося б, що ще могла зробити зі свого боку Церква для того, аби вирішити ці непрості питання? Але раз у раз ми зустрічаємося з необхідністю боронити свою віру від постійних нападок ззовні: від інтернет-дискусій до осквернення храмів.

Іноді нам може здаватися, що наші опоненти щиро перебувають у своїх помилкових переконаннях, і достатньо лише донести до них істину. Керуючись цим благим наміром, ми вступаємо у дискусію, намагаючись розвінчати хибні уявлення про Церкву і аргументовано пояснити її позицію. Це запускає класичну психологічну гру в «так, але»: опонент створює видимість того, що щиро прагне розібратися в питанні, хоча реальною його метою є раз у раз виставляти співрозмовника дурнем і стверджувати свою правоту на його тлі. Таким чином ми непомітно для самих себе опиняємося на позиції обвинуваченого, який мусить виправдовуватися, а отже, визнаємо, що нам є за що виправдовуватися.

Правда полягає у тому, що антиклерикально налаштоване суспільство не потребує від нас ніякої об’єктивної істини, бо саме існування об’єктивної істини йому не потрібне. Тому, блукаючи серед хаосу постхристиянського світу, нам залишається згадувати притчу Ісуса про пшеницю і кукіль. Чекаючи на Господні жнива, що відділять кукіль від доброго зерна, слід пам’ятати: ми відповідальні за себе і свої вчинки тут і зараз та мусимо йти зі своїми провинами насамперед до Бога. Тому пильнуймо, аби не підставити своє плече під тягар провини, що належить не нам, і не вступити у гру за чужими правилами.

Свіжий номер

4 (486) 2021 4_2021