Останнє питання, з яким звер-нувся владика Павло Василик до своїх близьких, було таке: «Як там проголосувала Верховна Рада?». Це було в понеділок, 6 грудня, а в неділю, 12 грудня, він упокоївся в Бозі на 79-му році життя.
Ісповідник віри єпископ Павло Василик народився 8 серпня 1926 року в селі Бориславка Перемишльського повіту в багатодітній селянській родині. Закінчив 4 класи сільської школи. Хлопець любив ходити до церкви, був уважний на уроках катехизму, часто постив, мріяв стати священиком. Вступивши до Перемишльської гімназії, він паралельно студіював богослов’я.
Родина Василиків брала активну участь у визвольній боротьбі УПА. Коли в 1945 р. їх разом з іншими українцями було депортовано з Польщі в Радянську Україну, то батько залучив до підпільної праці й сина. Першого квітня 1947 р. Павла арештували за співпрацю з УПА, і військовий трибунал засудив його на 10 років. Почались етапи: зі Львова його перевели до табору біля Миколаєва; у грудні повезли до Челябінська; далі відправили на Урал, а в 1949 р. — на рудники Джезказгану. Тут, у таборі, 1 січня 1950 р. Павло Василик отримав дияконські свячення від єпископа-в’язня Віктора Маковського (в минулому — професора філософії в Колегії «Русікум» у Римі). Незважаючи на непосильну працю, отець-диякон Василик збирав в’язнів на молебень, вечірню й утреню, катехизував їх, готував до сповіді. У 1952 р. зі Спаських таборів його вивезли в Алтайські табори. Тут він теж провадить душпастирську працю, але це було виявлено, і його посадили до карцеру.
В листопаді 1955 р. Василика було звільнено з таборів і заслано на вічне поселення в Новосибірську область. Там, працюючи на фермі в селі Ново-Александрівка, він збирав молодь, розповідав їй про Бога, хрестив дорослих і дітей, відучував їх від лихослів’я.
Влітку 1956 року Павло Василик отримав дозвіл повернутись на Україну. Він прагнув налагодити контакти з підпіллям УГКЦ, щоб продовжити навчання й отримати священичі свячення. І це сталося — у Львові владика Миколай Чарнецький 18 листопада рукоположив його на священика. Відразу ж отець Павло виїхав до Бучацького району надавати людям духовну підтримку. У 1957 р. його було схоплено в с. Переволока, завезено в Бучацьке КГБ і дуже побито. Після цього випадку отець підпільно працював у Івано-Франківській та Львівській областях, хоч часто повертався на Тернопільщину. 22 січня 1959 р. його арештували; вирок — 5 років таборів і 5 років позбавлення прав. Тепер о. Василика відправили до мордовських таборів: 11-й лагпункт, Потьма, Явас, пізніше 7-й лагпункт. Пять років тяжкої праці, молитви і віри...
1964 року Павла Василика звільнили без права повертатися до західних областей України. Десять років його ніде не прописували, і він вів душпастирську роботу по всій Україні.
Першого травня 1974 року в селі Вільхівці на Львівщині отець Василик прийняв єпископські свячення з рук владики Йосафата Федорика. Єпископ Павло взявся до праці ще з більшою ревністю: налагодив підпільне навчання семінаристів; невтомно працював по селах і містечках як душпастир; з його благословення стали священиками близько 40 вірних. 4 серпня 1987 р. у Львові єпископ Павло Василик ініціював написання звернення на ім’я Папи Івана Павла ІІ та М. Горбачова щодо виходу УГКЦ з підпілля. Звичайно, боротьба за легалізацію Церкви була справою не одного дня, та цей день — 4 серпня — можна відзначати як день виходу УГКЦ з підпілля. Єпископ Павло Василик мріяв про те, щоб цей день настав якомога швидше, і докладав для цього багато зусиль.
У 1990 році його призначили єпископом-коад’ютором Івано-Франківської єпархії, а з 30 жовтня 1993 року він був єпархіяльним єпископом Коломийсько-Чернівецької єпархії. Вир духовної праці, стихія високого обов’язку нести людям Боже Слово були сенсом його життя.
На світлині: Сорокалітнй священик Павло Василик у Мордовських таборах
Ірина КОЛОМИЄЦЬ