Унійна ідея як нагадування про справжній сенс конфесійности
Розмовляв Петро Дідула
Розмова з о. Юрієм АВВАКУМОВИМ
Кор.: Отче професоре, сьогодні про уніятизм як феномен церковного поєднання говориться переважно у контексті Баламандської заяви, в якій уніятизм засуджено.
Баламандський документ цікавий тим, що там уперше в історії екуменічного руху знаходимо твердження, що Унійні Церкви мають право на існування. З огляду на це, він має певне позитивне значення. Але це cтверджується тут, так би мовити, крізь зуби, і, на жаль, це не стало офіційною позицією Православних Церков. Але найголовніше: дуже прикро, що в цьому документі вживається термін «уніятизм». Нема великого труду будь-яке явище в історії Церкви зробити негативним, означивши його терміном зі суфіксом «-ізм». Католицька Церква перетвориться тоді в «папізм», православ’я — в якийсь «ритуалізм» або «візантизм» тощо. Саме так зробили з Унійними Церквами, назвавши унійну ідею — велику ідею християнської єдности у спілкуванні з катедрою св. Петра — «уніятизмом». Тим самим християнам греко-католикам завдали, так би мовити, удару нижче пояса. Тому саме вживання терміна «уніятизм», на моє переконання, не є екуменічним за своєю суттю; воно суперечить етиці екуменічного діялогу.
Кор.: Унія розглядається тими, хто засуджує Унійні Церкви і «уніятизм», як неприйнятний спосіб творення єдности між Церквами. Чи відомі в історії Церкви інші способи творення чи утвердження церковної єдности?
Щоб правильно оцінити суть «унії» як методу возз’єднання Церков і примирення між ними, не слід забувати, що існували й інші способи досягнення християнської єдности. В першому тисячолітті християнської доби єдність Церкви подекуди забезпечувалась фізичним знищенням єретиків, тобто у спосіб, який можна назвати «деструктивним». Досить пригадати долю аріян у IV–VI століттях та іконоборців у VIII–IX століттях. Вони були цілковито знищені імператорською владою, яка стала — щоправда, не відразу, а після довгих вагань — на бік їхніх антагоністів: «атаназіян» у першому випадку та «іконодулів» (іконошанувальників) — у другому. Таким чином, аріяни й іконоборці щезли з історичної сцени. Існував і інший спосіб досягнення християнської єдности: єретиків вважали тими, хто не належить до Церкви, і виключали їх із церковної єдности. Цей спосіб — не такий дійовий, як перший, а радше цілком споглядальний, проте це також спосіб перемогти розкол і досягти єдности. Суть його полягає в тому, що незгідливих просто викреслюють із числа тих, хто належить до Церкви; при цьому справжня церковна єдність ніби «скручується клубочком», стискається до розмірів того церковного співтовариства, до якого належить ті, що шукають єдности в порозумінні з єрархією. Весь інший світ, хоч його значну частину можуть складати віруючі у Христа, — поринув у єресь, розкол та облуду, а отже він не має відношення до справжньої єдности, яка за своєю суттю не може бути втрачена ніколи, навіть якщо на Землі зостанеться лише жменька людей, які дотримуються правильного вчення й дисципліни. Таким є підхід цього другого методу досягнення єдности, який можна назвати «ексклюзивним».
На тлі рішучого переважання «деструктивних» та «ексклюзивних» способів подолання конфліктів і розколів протягом першого тисячоліття християнської ери «унія» була справді новим словом у церковній історії. Протиборчі сторони більше не намагалися знищити одна одну і не викреслювали одна одну із числа членів єдиної істинної Церкви, а намагалися знайти спільну основу для згоди і досягти компромісу. Унійний спосіб досягнення єдности можна назвати «інклюзивним», бо він приймає партнера як еклезіяльну даність: з ним можна вести переговори, і він заслуговує, хай і з деякими корективами, на те, щоб усе ж бути прийнятим до жаданої християнської єдности. Таким чином, із прийняттям Флорентійської, а згодом і Берестейської унії було зроблено справді профетичний крок.
Кор.: Разом з тим, Православні Церкви одностайно засудили уніятизм. Що це ? незнання історії чи прояв якогось загального романтизму, коли в очікуванні церковної єдности перекреслюють усі прецеденти, спрямовані на її досягнення?
Треба підкреслити, що «уніятизм» — це не те саме, що унія, унійна ідея. Термін «уніятизм» запровадив французький греко-католицький богослов — Жан Франсуа Шарон, відомий більше під придуманим ним псевдонімом «Кирило Королевський». У 1927 році він опублікував французькою мовою невеличку книжку під назвою «Уніятизм». Строгий прихильник «чистоти» східного обряду, Королевський розумів під цим запровадженим ним поняттям насамперед поступову, так би мовити «повзучу», латинізацію, спотворення церковної культури Сходу, що можна було спостерігати в історії Східних Церков, які спілкуються з Римським Престолом. Із більшістю його спостережень і висновків можна було б погодитися, якби не той непримиренний дух, яким просякнуті його судження. Не випадково митрополит Андрей Шептицький, ознайомившись із книгою Королевського, зазначив, що в ній «надто мало любови». Оцінка великого українського митрополита, як бачимо сьогодні, виявилася проникливою і правильною. З допомогою цього терміна знову й знову намагаються довести, що Унійні Церкви від самого початку мали в собі якусь «вроджену ваду», богословську й еклезіологічну неповносправність, що й спричинило їхній неправильний розвиток. Не можна заперечувати, що між теоретичним богослов’ям і реальним впровадженням уній у життя, на жаль, існувала дистанція, і явища, названі словом «уніятизм», справді існували в історії Католицької Церкви. Корінь цих негативних явищ лежав у небажанні визнати релігійно-культурну рівноправність і рівноцінність іншої Церкви. Але дуже важливо розрізняти, з одного боку, уніятизм як негативне явище, яке я навіть назвав би не «уніятизмом», а радше «редукціонізмом», і, з другого боку, «унійну ідею» як ідею єдности Христової Церкви — ідею, яка залишається актуальною і сьогодні.
Кор.: У чому ж полягає, на Вашу думку, «унійна ідея»?
Основна теза моєї книги про генезу унійної ідеї полягає в тому, що ідея унії виникла як спроба подолання міжкультурних конфліктів, що тривали між західнохристиянською і східнохристиянською традиціями. Мова йде про розходження, супе-речки і контроверсії, які торкаються обряду, канонічної дисципліни і звичаїв щоденного церковного життя, а також тих богословських проблем, які випливали з цього міжкультурного контексту. Справді, з певного моменту — приблизно з ІХ століття — в історії розвитку Латинської та Грецької Церков починають виникати конфлікти, що їх ми нині назвали б «міжкультурними». Одна зі сторін щораз частіше ніби «спотикається» об культурні особливості іншої сторони; вони пробуджують нерозуміння, дратівливість і неприйняття. У підсумку ці непорозуміння укупі з політичним суперництвом Сходу і Заходу й призвели до розколу Церков. Справжня неповторність унійної проблематики полягає в тому, що унії були спробами помирити і об’єднати — звичайно ж, на основі папської юрисдикції та єдности віри — різнообрядові і різнокультурні церковні спільноти. Тому культурно-обрядова проблематика — це осередок, «серце» унійної ідеї; з цього положення я й виходжу у своїй монографії. Саме у сфері культурно-обрядовій, а ширше — у міжцивілізаційній проблематиці — унійна ідея стала «новим словом» в історії християнства. Унії належить важлива роль і важливе місце в генезі ідеї толерантности взагалі. Унії були вагомими кроками в напрямі толерантности й розвитку ідеї плюралізму в західному суспільстві. Унія фактично на своїх плечах винесла випробування толерантности і плюралізму в Церкві, а відтак і в суспільстві. Саме цим утішається західне суспільство ще й досі.
Таким чином, «унійна ідея» — це ідея рівноправности християнських культурних традицій, ідея визнання чужої церковної культури рівноцінною власній, ідея багатообразности і взаємодоповнення обрядових традицій у християнстві, і — нарешті — ідея збереження цих культурних традицій у межах Вселенської Католицької Церкви, яка поширена по всьому світові й «мультикультурна», але скріплена єдністю ісповідництва та катедрою апостола Петра.
Кор.: В такому випадку що спільного, а що відмінного між унійною ідеєю та сучасним екуменізмом?
Як екуменізм, так і унійна ідея виникають з усвідомлення потреби християнської єдности. І це найголовніше, що об’єднує ці явища. Відмінності побачимо тоді, коли будемо порівнювати теорію і практику унії з тим станом, в якому перебуває сучасний екуменічний рух. Я маю враження, що сьогодні перевагу в екуменічному думанні має теза, яку не раз висловлював Генеральний секретар Всесвітньої Ради Церков Конрад Райзер. Він дотримується думки, що церковна єдність у такому вигляді, в якому її шукали впродовж тисячоліть — тобто у сенсі єдности віри і церковної структури, — сучасним християнам взагалі не потрібна. Найголовніше, у його баченні, — просто визнавати одне одного, але кожен може при цьому залишатися в тому стані, в якому він перебуває. У цій тезі я бачу певну байдужість до релігійних питань; найголовнішою стає вимога ставитись одне до одного толерантно. Проте толерантність є хоч і необхідною, але все ж не достатньою умовою християнської єдности.
Унійна ідея для мене має певну перевагу, оскільки в ній є ясне розуміння того, що християнська єдність повинна бути побудованою на спільному свідченні Христа, яке не може ґрунтуватися на необмеженому плюралізмі, на байдужості до суттєвих, екзистенційних питань нашого релігійного буття.
Кор.: Первинна ідея унійности має не тільки сенс збереження власної ідентичности, а й сенс взаємодоповнення, взаємопроникнення. Сьогодні часто йде мова про те, що Західна Церква дуже допомагає Східній, зокрема через різного роду матеріальні чинники, професорський склад тощо. А чим Східні Церкви можуть допомагати Римо-Католицькій Церкві?
Мені здається, що західні християни сьогодні не досить ясно усвідомлюють, що й вони потребують допомоги, і особливо з боку Східних Церков. І ця допомога вже йде зі Сходу на Захід. Це допомога духовного характеру. Не варто забувати, що Західна Церква сьогодні перебуває в певній кризі. Одним із найважливіших аспектів такої кризи, як на мене, є літургія в сучасних римо-католиків. Дуже багато людей на Заході схильні розуміти проголошення «багатоманітности» як тотальну свободу «самовираження» й «індивідуальної творчости» в обрядовій сфері. На Заході раз у раз ми чуємо заяви про те, що питання обряду «давно вже» не є проблемою і що в обрядовій сфері має панувати плюралізм форм і свобода вираження. Такі погляди особливо характерні для протестантських деномінацій і об’єднань Заходу. Але не лише для них. Так само і в Римо-Католицькій Церкві в Америці та Західній Европі індивідуальне обрядове експериментування священнослужителів інколи досягає патологічних розмірів. Мені самому не раз доводилося в часи моєї пастирської діяльности в Німеччині бути свідком таких експериментів, які більше нагадували хепенінги художників-авангардистів, аніж християнську літургію. Тут ідеться не про стиль богослужіння. Я навіть можу собі уявити богослужіння в супроводі рок-музики, яке все ж буде цілком «традиційним» за іншими аспектами. Мова йде про щось інше: про те, що в деяких колах Заходу почало домінувати уявлення, що не Церква Христова, а окремий священнослужитель є «господарем» і «автором» здійснюваного ним богослужіння, що його він щоразу «винаходить» заново, включно навіть із текстами євхаристійного канону. Церква повинна йти назустріч людям, але вона не може діяти під гаслом «Що вам завгодно?» Такий підхід підриває корені обрядового християнства, бо повторюваність, традиційність, освяченість біблійною і святоотцівською традицією — це і є те, що робить зовнішні форми культурної творчости обрядом, що робить самовираження індивідуума — молитвою до Всевишнього і «співробітництвом» Бога й людини.
Кор.: У Східних Церквах цей процес «популізму» ще не дався взнаки?
Східні Церкви зберегли усвідомлення того, що все ж таки Церква є служителем богослужінь і що Сам Господь є господарем Таїнства. Шкода було б, якби Східні Церкви під впливом Заходу почали б втрачати це усвідомлення. Адже саме в цьому сенсі Східні Церкви можуть багато дати західним християнам. Я бачу це на прикладі моєї громади в Німеччині, до якої чимраз більше приходять німці римо-католики. Як правило, для них поштовхом до зацікавлення східною літургійною обрядовістю стало незадоволення літургійною ситуацією в Римо-Католицькій Церкві.
Кор.: Єпископи сучасної УГКЦ, які настійливо домагаються у Єпископа Риму визнання Патріярхату УГКЦ, фактично стоять на позиції тих отців Церкви, які приймали рішення відновити єдність Київської Церкви з Єпископом Риму. Як Ви вважаєте, чи спроможний сучасний Ватикан прийняти Берестейську унію в її первісному вигляді?
Мені здається, що тут нам бракує певного розуміння ситуації, в якій опинився Ватикан. Зрозуміло, що наші вимоги є абсолютно справедливими, але треба пам’ятати, що Римо-Католицька Церква загалом перебуває у кризовій ситуації. У мене складається враження, що Рим має деякі побоювання щодо того, що якщо він під тиском східних християн ґрунтовно перегляне свої еклезіологічні засади, тоді багато інших помісних Церков, навіть на самому Заході, почнуть на зразок традиційних унійних Церков вимагати від Ватикану більшої самостійности. Що це означає для сучасної Церкви, не важко здогадатися. Пам’ятаймо, що в самій Римо-Католицькій Церкві є різні групи тиску: одні домагаються перегляду питання про заборону абортів; інші ? дозволу на рукоположення жінок; ще деякі — навіть офіційного визнання Церквою гомосексуальних шлюбів тощо. Таке порівняння справедливих, базованих на тисячолітній традиції вимог східних християн із тиском новітніх радикальних груп, які розхитують будову сучасної Церкви, може, й дивно звучить. Але я впевнений, що діячі Римської Курії сьогодні побоюються, що деякі речі можуть вийти з-під належного контролю. Ми повинні щонайменше з розумінням ставитися до цього побоювання і прагнути переконливо довести римо-католикам, що посилення й поширення впливу Східних Католицьких Церков піде не на шкоду, а на користь усьому християнському світові.
Кор.: У народі кажуть: щоб любити, треба жити. Не може бути любови, якщо немає спільного життя. Блаженніший Любомир Гузар у своєму Зверненні з нагоди започаткування перенесення осідку митрополита до Києва [див: «Патріярхат», № 1 (4-383) за 2004 рік, с. 10] веде мову про можливу євхаристійну єдність із православними. Наскільки реальною бачиться Вам ця перспектива?
Ми сьогодні живемо у світі, що поділений на взаємонепроникні конфесії, які виключають одна одну. Кожна конфесія — чи то «католицька», чи то «православна» — видається самодостатньою системою, річчю в собі та для себе: якщо ти «католик» — значить, ти не «православний»; якщо ж ти вважаєш себе «православним», то тобі нічого шукати серед «католиків». При цьому кожна зі сторін переконана, що за її ідентичністю стоїть тисячолітня історія. Проте насправді таке конфесійне самоусвідомлення — це (всупереч загальноприйнятій сьогодні точці зору) дуже пізнє явище, що виникло не раніше XVII ст. , а в деяких важливих рисах лише у XVIII — на початку XIX ст. Наприклад, остаточна заборона православним причащатися в католицьких храмах (і навпаки) утвердилась десь у кінці XVI — на початку XVII ст. Відомо, що в XIII, XIV, XV століттях багато мужів Східної та Західної Церков діяли виходячи з того, що Церква є і лишається не поділеною. Думаю, що завдання і місія Греко-Католицьких Церков не в останню чергу полягають саме в тому, щоб нагадати віруючій людині, наскільки штучно сконструйована система сучасних конфесій. Саме існування греко-католицьких Церков підриває усталену конфесійну систему; воно ніяк не узгоджується з таким світовим устроєм, у якому ми, християни, на превеликий жаль, уже звикли жити. Останніми століттями католики і православні будували між собою мур. Унійна Церква своєю суттю перекреслює існування цього муру; вона знову і знову турбує і провокує цей фарисейський світ самодостатности християнських конфесій. Тим самим вона змушує як католиків, так і православних ґрунтовно переосмислити справжній сенс, справжнє значення, справжню мету їхньої конфесійности. Маю надію, що завдяки цьому і одні й другі коли-небудь за своєю «католицькістю» і «православністю» нарешті відшукають спільну віру та спільне свідчення про Ісуса Христа.
Розмовляв Петро Дідула
Довідка «Патріярхату»
Отець Юрій Аввакумов народився в Петербурзі, студіював у Ленінградському університеті класичну філологію. Навчався в Петербурзькій Православній духовній академії, згодом — на католицькому факультеті Мюнхенського університету. Був хіротонізований владикою Юліяном Вороновським в УГКЦ у 1992 р. Докторську дисертацію із середньовічної історії богослов’я та філософії захистив у Мюнхені. Сьогодні є парохом для росіян греко-католиків в Архидієцезії Мюнхена і Фрайзінґа. Автор монографії «Ґенеза унійної ідеї. Обряд Східної Церкви як проблема латинського богослов’я у Середньовіччі» (вид. нім. мовою в Берліні 2002 р. ). Також є головним редактором і співупорядником двотомного збірника документів «Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії».
Розмовляв Петро Дідула