Коментар проф. Ярослава З. СКІРИ до частини «Заповіту» Патріярха Йосифа
З перспективи сьогоднішніх читачів зміст «Заповіту» Патріярха Йосифa в декотрих місцях, хоч написаний понад 35 років тому, виявляє його пророче бачення. Пророцтво його Заповіту пов’язане, по-перше, з покликом до нашої Церкви постійно молитися для визнання патріярхального статусу Української Греко-Католицької Церкви і, по-друге, з покликом змагатися для з’єднання всіх східнохристиянських Церков України.
Блаженніший просить, щоб вірні молилися «за завершення Повноти своєї Церкви», «за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще невідомого», за, так би мовити, формальне визначення Патріярха. Ми можемо характеризувати сьогоднішнє самоусвідомлення або самоутвердження патріярхальности УГКЦ як «не сповнену дійсність». Цей дещо парадоксальний вислів — «не сповнена дійсність» — іншими словами означає, що de jure (за законом) цей патріярхат не існує, але de factо (фактично) Церква вже живе як патріярхальна Церква. Патріярх Йосиф писав, що патріярхат уже існує в серці й душі української Церкви, хоч є ще чимось безіменним і невидимим. Він заявив: «Наш патріярхат ми вже маємо!» Недавно третя сесія Собору УГКЦ засвідчила, що ця Церква — в житті, в молитві, у свідченні, в духовності — вже існує як патріярхат.
В основі цього еклезіологічного видіння є пізнання, що Дух Христа через благання віруючих в їхніх особистих і літургійних молитвах присутній у цій Церкві. Знак присутности Духа виявляється, за словами патріярха Йосифа, у «зрілій християнській свідомості». Ця свідомість через sensus fidelium (чуття віруючих) дала змогу Церкві пізнати свою патріярхальність. Це є харизмою Духа Святого і дано для зростання і зрілости Христової Церкви. Цей знак не створений самою Церквою, а є даром Всемогучого та ніжного Бога.
У «Заповіті» визначення патріярхату УГКЦ поставлено в контексті мрії про з’єднання всіх Східних Церков України. Патріярх Сліпий вважав, що в цьому полягає самобутність і «завершення Повноти [Української] Церкви». Промовляючи «Вірую», ми молимося за «єдність» і «соборність» Церкви (і віримо і це), разом з вірою в те, що Церква є «святою» і «апостольською». «Повнота» Церкви означає, що УГКЦ є «соборною», себто є справді Церквою.
В посланні від 6 вересня цього року («Про утвердження патріяршого устрою УГКЦ») Патріярх Любомир підтверджує, що патріярхальний устрій найкраще виражає помісність Церкви, устрій якої є спадщиною Східних Церков (ч.3). Він нагадує нам, що Другий Ватиканський Собор (на якому Патріярх Сліпий був голосом Східних Церков) визнав, що патріярхальне управління є нормальною структурою християнського Сходу. Цей самий Собор також визнав, що патріярхати повинні бути створені задля свідчення Благовісти Христа і для пасторального служіння віруючих.
Друга пророча частина цього уривку «Заповіту» Ісповідника Йосифа є не лише закликом до єдности УГКЦ, а й — ширше — закликом до єдности всіх східних українських Церков (греко-католицької і православних). Блаженніший пов’язує мету патріярхального руху зі шляхом до повного сопричастя всіх Східних Церков Українського народу. Патріярх Йосиф має надію, що одного дня реалізується «єдиний Патріярхат Української Церкви».
У своєму вищезгаданому посланні Патріярх Любомир вживає подібне висловлення, підтверджуючи, що створення патріярхату УГКЦ «у ХХІ ст. задумано не як перешкода, а як шлях до того стану, коли в Україні буде один патріярх у катедральному соборі Святої Софії у Києві» (ч.8). Він значуще додає, що створення патріярхату не перешкоджатиме православним християнам, не служитиме ані «збереженню уніятизму,» ані «зриванню екуменічного діялогу між Римо-Католицькою Церквою і Повнотою Православ’я» (ч.8).
Кроки до того, щоб перемогти розкол, є важкими, хоч перешкоди на цьому шляху не є непереборними. Одною з головних засад сучасного екуменічного руху між православними і католиками є потреба «зміни почуття», що має визначатись як добровільність і щире бажання християнської єдности, а також вимагає діялогу в дусі любови. Це, напевно, вимагатиме й «загоювання пам’яти» — переважно там, де одна Церква вважає, що була скривджена іншою Церквою. І коли на краще зміняться почуття одне до одного (в справжній любові між Церквами — від єрархів до мирян), тоді «Церкви-Сестри» зможуть разом визнати, за словами Патріярха Йосифа, що їх «єднає традиція рідного християнства, спільні церковні і народні звичаї, спільна двотисячелітня культура... єднає спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її Повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріярхат Української Церкви».
Патріярх Людомир також пише у своєму посланні, що змагання УГКЦ та Православної Церкви на Україні є дві паралельні стежки до тої самої глибокої мрії, що Церкви явно просвітили їхнє бажання повноти в єдиній помісній українській Церкві Христа (ч.2). Надіємося на таку єдність і молимося, щоб сповнити обіцянку нашого Спасителя, виявлену в модифікованій пара-фразі Святого Письма, що там, де дві або три Церкви разом зібрані в Його імені, там і Він буде (пор. Мт. 18:20).
Ярослав З. Скіра — директор Східно-християнської Про-гра-ми Колегії Христа Царя (Торонтонський Університет)
