|
|
|
Новини | Архів | Бібліотека | Передплата | Редакція |
| / Головна / Архів / «За тебе, мій народе, віддам життя»: |
Зміст числа
№ 1 (386) 2005
|
|
«За тебе, мій народе, віддам життя»Ніна МАТВІЄНКОУривки зі щоденника народної артистки України, яка у складі тріо «Золоті ключі» разом з Нілою Крюковою об’їздила перед виборами президента Східну Україну, мовленим і співаним словом агітуючи за Віктора Ющенка. Харків. Дуже гарно пройшли у нас зустрічі. Пізно увечері ми поселились у готелі «Мир». І почалось «мирне» життя. На ранок нас чекала біда: електродреллю пробито колеса нашого МАЗа, який служить за сцену. «Менти» [міліція] зробили просто і хитро. Водій МАЗа Василь, львів’янин, спав у кабіні, а вони приїхали о 3-й ночі на готельний майданчик начебто шукати якусь машину і попросили Василя допомогти. Поки той ходив з ними, найняті зловмисники «угрохали» колеса. От і роби висновок: «менти» не сплять. Ще й вони ж заборонили усім майстерням вулканізувати колеса. Другої ночі «менти» знову доконують нашого МАЗа. Охороні наказали: «Лежать!», а шість амбалів ломами розтрощили скло, пробили три колеса, повністю знищили карбюратор, подовбали бензобак. Коли ми вранці про це дізнались, то були такі, наче нас із морозильника витягнули. Але ненадовго. Ото ми вже тих чоловіків [охоронців], представників «Нашої України», чистили, обзивали на чому світ стоїть. — Обріжемо груди і станемо амазонками на захист Василевої машини! ? погрожувала Ніла Крюкова. * * * Кіровськ [Донецької области]. Тут наді мною поглумились: «Это что — Матвиєнко? Это не она, это какая-то б. .., ха-ха-ха! Куклу поставили!» Дівчата сміються, а я співаю. На жінку, що кинула грубу репліку, люди тюкають, а вона ж нестара і веде себе, як наче напідпитку. Нарешті роздаю автографи, а вона добивається першою, цілує мене, і то не раз; я сміюсь, бо мене сьогодні за три зустрічі зовсім зацілували. * * * У Краснодоні їдемо через центр на проспект Лютикова. «Это что-то!» Наче після воєнної розрухи. Ми перелякано виходимо з машини, навіть страшно до чогось торкнутись. Пусті будинки, без людей, як скелети, вишкірились вибитими вікнами. Десь тут, на цьому проспекті, мешкає поетеса Антоніна Листопад. Питаємо про неї, де вона; її усі знають або хоча б чули про неї. Нема вдома, поїхала до Львова. Публіка — переважно прості люди — тут страшна біднота. Я за автографами такого наслухалась, що хай Господь милує! Їй Богу, це пекло, а не місто. * * * Свердловськ. Міліція нам розказала, що спеціяльно на час нашого приїзду призначено футбол, і на нашу машину буде напад. Що п’яні шахтарі, йдучи з футболу, закидатимуть камінням нашу машину, екран з Ющенком. Ніла, почувши таке, відразу зреагувала: – Дівчата, станемо перед екраном і закриємо його хустками. Вони не посміють на нас кидать. Ми всі з готовністю схопили хустки і стоїмо в чеканні. Якраз звучить пісня «Одна калина за вікном, одна родина за столом…» Мої ноги самі почали витанцьовувати. Дивлюсь, Ніла собі включилась, тоді Валя, Марічка. А за нами і група підтримки. Це був танець ? виклик! Ми підсвідомо, не змовляючись, знімали заціпеніння в страхові та в собі акумулювали силу для відсічі. А люди нам аплодували. Тут і футбол скінчився. Проходять шахтарі ? і нічого. Ніхто нас не чіпає. Минулося. * * * Сила команди В. Януковича — у тому, щоб послати із погрозами «Беркут» попереду нас, заглушити мегафонами наші промови і пісні, поширити через свої газети і телебачення брехливі вигадки і просто жалюгідну брехню. А де ж правда? Правди в них нема, тому я переконана в нашій перемозі. Ми уміємо відстоятись, як вода у склянці, помовчати, а потім на усмішці іти знову «в бій». Так і В. Ющенко нам радив: усе робити спокійно, добродушно, ладком-ладком. Давно вже зрозуміли, що ненависть у цих виконавців — від безсилля, а скоріше — від страшного життя; чесно, мені їх по-людськи шкода. * * * У Таращі ми познайомились із молодими жінками, які працюють у податковій адміністрації. «Нас усіх заставили на столах на робочому місці поставить портрети Януковича, — каже одна з них, усміхаючись, — а коли ми висуваємо шухлядки, то там портрет Віктора Ющенка». * * * Звична картинка. Село. Жінки повсідаються на лавочках колом у кілька рядів, а позаду — чоловіки і молодь, точнісінько як на сімейних фотографіях. Мовчазні, далекі (далеко від нас). А попереду — хлопчаки, як зграя горобців! Шур туди, шур сюди. Одне серед них, найменшеньке, крутить і більшими, і меншими. О, це буде отаман на все село! А як засвітить очима-вуглинками, а зубками зацокотить і геть сороченя! А коли ми стали перед людьми, хвилювання всіх переповнило, хлопці усміхалися. Це така красива порода нації! Моє око впало на жінку, в руках якої — ікона, притулена до грудей, а поверх ще й портрет Ющенка. Це треба було бачити! Ми одна одну підштовхнули, сльози радости благодатно викотилися з очей. Така солодка прохолода, і бабине літо снувало нашу присутність і зависло у блакиті неба. Мені здалося, що прийшло все село. Хотілось підійти до людей, і я використала момент, щоб на «Чарівній скрипці» це зробити, і до жінки з іконою підсіла, щоб сфотографуватися з нею. Я її обняла, а вона розплакалась. – Я за нього, за свого синочка Віктора, молюсь. Він же таку правду робить, йому помогти треба. Здоров’я вам, як води, і удачі туди! З цим благословенням ми як на крилах полишили село, а гарбузи перед нами на сонечку ще більше розпашілися; вони, як голови колгоспів, сидять на цих полях, такі дуплисті, широкі й округлі. * * * У селі Ново-Покровському нас чекає сумна новина: померла мати Івана Миколайчука. Господи, яка ж це трагічна материнська доля! Поховала семеро дітей, а сама жила. Та хіба то житка була?! Звішені крила розпуки, як у підбитого птаха. А сама маленька, як перепілка, свою печаль одягала в окуляри і глибоко дивилася на світ живих, підносячи очі й до неба, бо там зірками дивились на неї душі її дітей. Аж у 91-й рік свого життя покинула Слово і Голос, віддавши земельці тіло. Царство їй небесне! Тут, у Ново-Покровському, сталася накладка — штаб не дав заявки у виборчком на виступ. Проспали. – От вы подумайте, что моя теща скажет Ющенко, когда он так рвал парней — охрану милицейскую? — допитується у нас голова сільради. – Так вам же неправду показують… – Не надо! Я давно политикой занимаюсь! Я… – Давайте ми вам розкажемо… Але хто нас слухатиме? Голова сільради, жирненький, схожий на боксера ? ширший, ніж довший, — ще й навздогін нам крикнув: – Если бы мне столько платили, как вам, я бы не то спел! «Пой, ласточка, пой». * * * Село Варварівка. Тут була дуже сердечна зустріч, так уже мене обнімали, як рідну, і я почувала себе, як серед рідних. Під час концерту-мітингу — вигуки, поздоровлення, і запитання теж. А один дідусь-: – А я за Януковича все равно буду голосовать. – Чого ви так за нього? – А нам не нужна ваша свобода, нам нужна работа! * * * Село Демурин. Матінко рідна, мабуть, усе село зійшлося. Тут нам люди розповіли, що у церкві села Першотравенська — тут ось, за кілька кілометрів — за чесні вибори, за Ющенка люди три дні молилися в пості, навіть без води. А зовсім посторонні йшли і побачили над церковною банею світле сяйво, воно рухалося. Люди злякалися, гадали — пожежа, та забігли в храм. – Подивіться, у вас церква горить! Усі вибігли і побачили, як сяйво сформувалося у силует Ісуса Христа. Люди, вражені побаченим, впали на коліна і далі молилися уже надворі. Про це видіння ми ще не раз чули у багатьох селах і містах Дніпропетровщини, за десятки кілометрів від Першотравенська. * * * Сонце сходить кожного ранку, а що буде з нами завтра — хто це знає? Такі думки мене напосіли в будинку перестарілих коло Бердянська. Якесь гнітюче передчуття мучило нас усіх, але відмахувалися відомим: «Тре? — так тре?». Повен зал старших людей, переважно жінки. Виділявся серед них такий собі вгодований чоловік, не дуже ще й похилого віку (і як він туди попав?). Нас гарно зустріли, Ніла знайшла потрібне слово, подякувала цьому поколінню, що підняло з руїн нашу Україну після воєнної розрухи, яка так нагадує сьогоднішню розруху. Ми заспівали утрьох пісню «Ой, з-за гори кам’яної». Шалені оплески. І тут Ніла заговорила про Ющенка. Ох, що там почалося! – Не надо нам этого бандита! – Он украл наши взносы! – Так оце я для того тут і стою, щоб правду донести, — пробивається через цей крик Ніла. – Вы нас не агитируйте, вы лучше пойте! І як не старалась Ніла їх угомонити, нічого не виходило, бо той товстячок так кричав, що всі мусили слухати і мовчати. Ніла почала розповідати, хто розвалив банк «Україна», та де там, такий гвалт зчинили. – Це Ющенко з Тимошенко наші мільярди вивіз на Кіпр... Шум у залі не давав говорити, але я помітила, що не всі одностайні, чи не половина не шумить. Цим я і скористалась: – Ану ж бо я вам поспіваю, але й скажу те, що вам не сказали. І потихеньку, через пісню, у перервах стала викладати все, як я розумію, доносити ту правду, яку перед ними закрили за стома замками, а за тими замками напхали повно брехні. І відразу свого добилась: товстого крикуна, що такий на всіх неподібний, дуже вгодований, жінки витурили із залу. – Рідненькі мої, сонце сходить і заходить, а ми не вічні... Ми весь час слухались вас, наших батьків, а тепер наберімось мужности чесно подивитись правді у вічі. Життя нам дається раз. От і вам випав шанс у житті — допомогти своїм дітям, нашим дітям, адже старших людей більше, ніж молодих. Допоможіть їм своїм голосом вибрати своє майбутнє — Бог вас за це добро занесе у книгу життя. Зробіть цей подвиг. Послухайте, що діти хочуть, — увесь Київ хоче Ющенка, і Львів, і Житомир, і Вінниця... Підіть проголосуйте разом з ними в ім’я життя. Ми ж ніколи не мали влади від народу. Хто за вас колись заступався, хто сказав: «За тебе, мій народе, віддам життя»? Ющенко не боїться смерті, а хто не боїться її — смерть відступає. Треба було бачити тих людей. Їхні очі піднялися, як висохла трава, коли її полити. Це так гарно було дивитися на ті голівки, пов’язані хусточками, — геть як соняшники. А я знову співаю! Підготував Роман Дідула Частина щоденника була опублікована у «Львівській газеті» Коментувати:
|
|
| © Патріярхат, 2004-2008. Використання матеріалів «Патріярхату» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань — гіперпосилання) на «Патріярхат». |
«ПАТРІЯРХАТ» |
