Наш співрозмовник — Євген Сверстюк, письменник-філософ із плеяди шістдесятників, редактор газети «Наша віра», киянин, який починаючи з 22 листопада користав з кожної нагоди, щоб побувати на майдані Незалежности.
Кор.: Пане, Євгене, чи можна провести якісь паралелі зі світової історії з тим, що сьогодні відбувається на майдані Незалежности?
Мені здається, що у світовій історії чогось подібного не траплялося. Наша ситуація вирізняється тим, що українська нація знайшла себе у стані страшенного приниження. В цьому стані вона була охрещена «незалежною». Такою химерою вона уявлялася в очах цілого світу. І тут раптом такий вибух, такий спалах. Це виходить поза всякі сподівання. Мимоволі напрошується слово «чудо». Хоч, очевидно, в основі цього чуда лежить закономірність. Українці завжди довго терпіли, але коли їхній терпець уривався, тоді повстання набирало загальнонародного характеру. Це унікальне явище у світовій історії. Власне, своєю унікальністю воно привернуло увагу світової громадськости. Україна у світі вже було ні з чим іншим не асоціювалася, як із Чорнобилем, касетним скандалом тощо. Вся ця ганьба так щільно закривала образ України, що від нашої країни у світі вже ніхто нічого іншого й не сподівався. Коли я розмовляв з іноземцями, вони часом дивувалися з того, як я можу говорити з такою іронією про незалежність своєї країни. Сьогодні ми є свідками того, як світ почав розрізняти народ і уряд. Щойно тепер на центральному майдані України незалежність починає набирати властивого значення.
Я був на всіх акціях, які відбувались у Києві дотепер. Всі вони не йдуть ні в яке порівняння з тим, що відбулося в цих днях у Києві. Скажімо, на акцію «Кучму геть!» приходило порівняно небагато людей, переважно люди старшого покоління. Вони і кричать не так, і сміятися не вміють. А тут зовсім інше. Коли молодь заполонила Хрещатик і піднялось наметове містечко, я зрозумів, що сталося чудо. І це чудо, як мені бачиться, цілком самодостатнє.
Кор: Незалежно від того, чим усе це завершиться?
Я не люблю питання, чим це закінчиться. Звичайний практичний розум запитує: до чого все це йде? Але само собою це явище має цінність неповторну. Ми є свідками народження на Хрещатику нового покоління українців. Затуркані двійочники у школі, студенти із закурених університетських коридорів, які не бачили ніякої іншої перспективи у житті, крім того, щоб тільки за хабар поступити на навчання чи влаштуватися на роботу, які вже звикли до сучасної матеріялістичної формули: «Це ваші проблеми, вирішуйте їх самі», — враз виступили проти наскрізь корумпованої системи, і виступили з явним усвідомленням того, що від їхньої активности сьогодні залежить доля суспільства. У мене вже було склалося враження, що альтруїзм як такий просто випарувався у молодшому поколінні, перестав бути мотивом діяльности молоді. Ми, шістдесятники, серед панівних у нашому середовищі настроїв часом відчували себе зникаючими іхтіозаврами. Наші зустрічі вже звично називали «спогадами», якими не зацікавиш молодь. Сліпоту щодо тої проблематики, до якої наше покоління мало особливу чутливість, ми трактували як певний рівень цієї молоді. У мене було дуже гнітюче враження від багатьох наших студентів, якесь відчуття вати, в’язкого болота. Дуже часто стоїш на грані відчаю, бо не розумієш, чи те, що ти говориш, зачіпає цих молодих людей чи ні. Але сьогодні виявляється, що цьому всьому треба було давати якийсь інший діягноз. Треба ще подумати, чому в тих молодих людей попри таку сліпоту до проблематики, на яку чутливе наше покоління, є жива душа і такі самі альтруїстичні прагнення, які були також і в нас. Вони нічим не відрізняються від тих, якими ми були у свій час. Поза вивченням зв’язку поколінь, поза спадкоємністю, при недостатності цієї естафети, вони враз прокинулися і виявилися зовсім несподіваним поколінням. Напрошується пушкінське: «Здраствуй, племя молодое, незнакомое».
В нашій історії ми мали щось подібне тоді, коли Волинь повстала у 1942 році. До того Волинь була сонна. Був, звичайно, встановлений тісний зв’язок із Галичиною. Але тоді, як і тепер, не можна було говорити про повноцінну передачу естафети від попереднього покоління. Аж раптом це повстання на Волині. Десь узялися хлопці-ідеалісти високої культури, яка не могла не вражати. Я пам’ятаю, як уперше хлопці з УПА звернулися до мого батька. Це було дуже культурне, толерантне, а за своєю формою навіть вишукане звернення. Селяни, які звикли до хамського ставлення до них чи то з боку польських поліцаїв, чи совєцьких бюрократів, чи німецьких окупантів, раптом побачили, що озброєні українські люди вміють культурно спілкуватися. Тоді, як і тепер, визрівало те саме питання: звідки вони це взяли, хто їх цього навчив?
Кор.: Мабуть, ні в кого не виникає сумніву, що ми сьогодні спостерігаємо дуже динамічні духовні процеси в українському суспільстві. Наскільки ці процеси можна пов’язувати з Церквою?
Я не знаю, якою мірою це явище пов’язане з Церквою. Якщо воно і зародилося з релігійного кореня, то хіба з домашньої молитви, а не з церковного середовища. Ясно, що не можна порівняти Греко-Католицьку Церкву в Галичині і Православну в Києві. Я був у Шешорах, потім у Косові на Гуцульщині і бачив там людей, які зібралися на Спаса. Вони є причетні, вони є живими ланками святкового дійства. Так не є на східних теренах України.
У шістдесяті роки наше покоління було відірване від Церкви. Часом приходило відчуття того, що треба було помолитися... От убили Аллу Горську. Спільне відчуття ?- будемо ховати зі священиком. Вона прожила трагічне життя — і я розумів, що її треба ховати зі священиком, хоч я вже й забув, як це робити. Тоді Церква -? це було щось для стареньких людей. Приїжджала моя мама, вона хотіла до церкви, а не в театр. Я відводжу маму до церкви, а сам іду на роботу. Властиво, тільки в камері я став молитися. Потім молитва стала для мене атмосферою самого життя. На слідстві я був абсолютно відсутній. Мені спокійно; я відсторонено дивлюсь на цю гру. Це їх бентежить. Коли ти приходиш з іншого світу, а не з їхнього, — ти їм такий не потрібен; ти їм потрібен заляканий.
Кор.: У чому, на Вашу думку, відчувається перст Божий у тих подіях, які ми сьогодні переживаємо?
Тут були явні знамення. Сама поява Ющенка і те, що він отримав хрещення на порозі смерти. Він мав загинути. Для чогось він був врятований. Він був занадто красивий для того, щоб бути президентом такого збезчещеного народу. Тепер він став мужньою людиною, він заговорив іншим тоном, він уповні відчув покликання і відповідальність перед своїм народом. Щойно тепер, коли він уповні відчув той тягар, що на нього покладено, він відбувся як народний обранець. Було б страшно для нас, якби Ющенко відразу 21 листопада став Президентом України. Спершу політик вступає у гру. Деякі з політиків у цьому інфантильному стані й перебувають. Я пригадую, що на початку шістдесятих кожен з нас по-різному відчував цю відповідальність. Найповніше, як на мене, це покликання відчував Василь Симоненко. У нього було відчуття близькости смерти. Він летів на чорному коні назустріч ночі. Цього не можливо було не відчувати. Завжди, коли людина має місію, вона починає змінюватися. Так буквально на очах змінювався Віктор Ющенко і ставав масштабним політиком нашого часу.
У цих людей, які зібралися на Майдані, — різне минуле. Що їх об’єднало, то це передусім моторошне відчуття безодні. Наскільки брутальною мала бути та сила, яка врешті змусила їх зібратися на одній площі під однаковими гаслами. Безліч є сірих і вірних. Очевидно, що сьогоднішя ситуація не могла бути такою без впливу Віктора Ющенка. Але вона також не могла бути такою без Януковича. Завдяки останньому на майдані відбулась небачена дотепер зустріч людей різних політичних уподобань, різних соціяльних верств, різних регіонів України — зустріч, яка, без сумніву, скріпила наш нарід, дала смисл його волевиявленню.
Процес поступового звільнення розпочався наприкінці 80-х. Падіння цензури поступово звільняло людей, давало нові цілі, та вони ще не знали, що можна робити. Якось ми пробували наповнювати той простір, що перед нами відкривався. Були мітинги, рухівські з’їзди. Але тоді в нас не було відчуття повстання, відчуття опору, не було вистражданої ситуації. Тоді був порожній майдан, і ми не мали чим його заповнити. Я тоді не відчував тієї радости, тієї несподіванки; я чуда не відчував. Те, що сьогодні відбулося в Україні, врешті-решт дало наповнення НЕЗАЛЕЖНОСТІ. Слова стали світитися, і засвітилися очі при виконанні Національного Гимну.
Розмовляв Роман Дідула