Ці рядки пишуться у ті дні, коли ентузіязм Майдану поволі падає, а спроможність старої влади заглушити справу у «ваті» законодавчих параграфів — зростає. Правильно хтось зауважив, що цю запеклу битву між старою і новою владою можна порівняти хіба що з битвою під Сталінградом: бій іде за кожен пагорб, за кожен поворот вулиці, за кожен будинок. У цій ситуації можна бути певним лише в одному: переможним для нас буде бій останній. А скільки ще треба пережити криз і тимчасових поразок до того останнього бою — відомо лише одному Богові.
Чому такою важкою й натужною є ця боротьба? В Україні всі розуміють: ідеться не лише про змагання між Ющенком і Януковичем. Помаранчева революція зачепила глибинні політичні суперечності, що їх ми й повинні осмислити. Існує щонайменше три рівні, на яких точиться згадана боротьба.
По-перше, це внутрішньоукраїнський рівень: підходить до кінця епоха абсолютного домінування промислового cходу України. Епіцентр українського державотворення невпинно зміщується з одвічної «кузні» радянських управлінців — Дніпропетровська — та з його найближчого конкурента-однодумця — Донецька — до природного для України центру притягання — Києва. В цьому протистоянні київська еліта об’єктивно відображає інтереси і заходу, і центру, і півночі України. Давня історична Україна сьогодні протистоїть колишньому Дикому Полю і Криму, заселення й освоєння яких відбувалося дуже специфічно. Таке переміщення магнітного полюсу України не може відбутися легко, без глибинних деформацій.
По-друге, можна виділити інший рівень аналізу, який охоплює усю східну Слов’янщину. Здобуття Україною державної незалежности було першим дзвіночком, який засигналізував початок кінця абсолютної гегемонії Росії. Проте 13 років Україна інерційно брала собі Росію за взірець, внутрішньо визнаючи свою власну вторинність. Хто зна, скільки тривало б оте мавпування Росії, якби не самодержавницькі дії Путіна, який втомився очікувати, коли ж нарешті достигле українське яблуко впаде у дбайливо підставлений російський кошик, і взявся потрусити яблуню сам. Помаранчевий листопадовий «зрив» — це перша заявка України на спроможність думати й діяти самостійно, не оглядаючись на Кремль. Це другий сигнал про те, що геополітичні терези невпинно схиляються в бік Києва, позбавляючи Третій Рим його колишньої політичної й релігійної монополії. Крок за кроком епіцентр слов’янської історії починає переноситись туди, звідки вона й починалася, тобто з Москви до «матері городів руських». Саме про піднесення ролі Києва вражено говорять сьогодні у Москві й Мінську. Сили ще не рівні, і східнослов’янське перемагнічення зазнбє ще чимало криз і відступів. Однак вектор майбутніх процесів уже увиразнився, і підтвердження справедливости цього висновку можна знайти в одній очевидній закономірності: на боці Києва — сила правди й любові, тоді як інструменти Москви — це імперське мислення, груба сила, підкуп та облуда. Ці засоби все ще дійові, проте їхня леґітимність у світі невпинно падає. Отож Путін шукає велич Росії там, де вона вже не лежить.
По-третє, помаранчева революція спричинила певну турбулентність і на геополітичному рівні. Україна підважує той новий розподіл сфер впливу, що його західні й російські еліти тільки-но з таким трудом встановили, заліковуючи рани оксамитових революцій 1989-го. На цьому рівні стратегічного мислення керівні еліти дбають не про верховенство права й не про права людини, а передусім про геополітичну стабільність. Україна підважує цю стабільність, змушуючи західні уряди принаймні формально обстоювати задекларовані демократичні принципи, які в черговий раз зіштовхують їх із Росією. Тут панує прагнення зберегти рештки колишнього статусу кво, а не зазирати в майбутнє, в якому проглядаються радикально інші геополітичні баланси. Тому для тих прагматичних еліт Україна є лише trouble-maker — порушницею спокою, від якої можна очікувати лише чергового головного болю. В Україні не бачать шансу, який дозволив би знайти нові розв’язки задавнених геополітичних тупиків. Тому нас сьогодні однозначно підтримують західні народи, але не західні панівні еліти.
Отже, над тими живими паростками свободи, які підіймаються сьогодні в Україні, нависають три пласти скам’янілого асфальту. І наше завдання не в тім, щоб пробити в них одну невеличку дірку, а щоб підняти і відкинути всі три пласти. Це велетенське завдання, яке не так легко здійснити, а головне — якого ми не зможемо уникнути. Бо неможливо вирішити лише маленьке завдання — привести до влади Віктора Ющенка, — залишаючи на потім вирішення усіх інших завдань. Їх усі треба вирішувати одночасно.
Досі ми говорили лише про видимі пласти протистояння. І якщо дивитися лише на них, то ми правильно формулюємо висновок, що наша надія сьогодні не на Захід і не на Росію, а лише на нас самих. Проте всі ми маємо відчуття, що в цей доленосний час відбувається ще й невидима битва — битва між добром і злом. Це справжній Армаґеддон, який точиться десь там у Господніх висотах. І якщо ми своїм духовним зором подивимося вгору, то побачимо небесне воїнство, яке готове нам допомогти. Це воїнство дбає не про геополітичну стабільність і земні статуси кво, а лише про правду і справедливість. Тому воно готове нам допомогти, і в цьому сенсі наша надія лише на власні сили була б неправильною. Ми повинні покликати їх на допомогу, і єдиний засіб залучити їх на свій бік — це молитва.
Цими днями Інтернет нагадав нам: від тривалої радянської окупації Австрію врятувала загальнонаціональна молитва. Низка українських Церков уже зверталася до своїх вірних із проханням приєднатися до загальнонаціональної молитви в один день і в один час. Проте Україна — це велика країна, і, попри допомогу деяких засобів масової інформації, цей заклик не дійшов до умів і сердець усього народу. Я вірю, що така загальна молитва українського народу ще попереду, оскільки важливо не просто замінити уряд — усім нам важливо змінити самих себе. В серці кожного з нас має постати свій помаранчевий Майдан як центр нашої особистої непокори тому драконові, що сидить у нас. Отож, обидва Майдани — і той великий київський, і малий особистий — втримаються й переможуть лише тоді, якщо ми покличемо собі на допомогу Того, Хто всіх очищає від скверни, а саме: Святого Духа. Без Його допомоги наші списи будуть крихкими, а наші захисні щити — вразливими.
Мирослав МАРИНОВИЧ