Здається, Різдво стукає до дверей наших домівок. Як запрошений гість, що прийшов трохи завчасно. А може, то ми забули, на котру годину запросили гостей? Ми так заклопоталися наведенням порядку у власній хаті, що зовсім забули про існування календаря та годинника… «Стук, стук, дозвольте заколядувати…»
А може, Різдво цього року в Україну прийшло скоріше. Ні, не за григорянським календарем, але у свій, Богом призначений час, після 21 листопада, час народження чогось нового, народження Когось нового. Час, коли у вчорашніх галичанах, волинянах, слобожанах і таврійцях народжувалося почуття власної гідности, відчуття братерської єдности й розуміння благословенности моменту, в котрому довелося жити. Ми вже не будемо такі, як учора; немає старої України, немає вчорашніх хохлів.
Певно, мало хто на Майдані задумувався про зв’язок подій, що розгорнулися наприкінці року, із таїнством Воплочення Божого Сина. Але від того цей зв’язок не став менш значущим. Навпаки, те, що календарні свята приходять після буремних подій «помаранчевої революції», дає змогу нам усім задуматися над тим новим, що народилося в ці дні у нашому народові.
«Ой радуйся, земле, Син Божий народився». Це не лише ствердження історичного факту, а й обітниця для кожного, хто співає цей текст, особливо для тих, хто через хрещення зодягнувся у Христа. «Щоб твоє серце стало яслами для Новонародженого Спасителя» — часом такі гарні побажання пишемо на різдвяних картках. Цього року мільйони українців стали реальними співучасниками здійснення цього Таїнства народження, навіть якщо самі вони цього так не могли окреслити чи розпізнати. Але той потенціял добра, привітности й жертовности, що його нам пощастило пережити цими днями в Києві, свідчить сам за себе. Це не сталося внаслідок застосування успішних політтехнологій, ані внаслідок просвітницької роботи горстки ентузіястів, ані внаслідок щасливого збігу обставин; такий спонтанний та масовий виступ людей в обороні правди та справедливости міг статися лише силою Того, Хто є джерелом Правди, Хто сам є Правдою.
«Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони наситяться». Це прагнення можна в собі приглушити, Його можуть здушити політичні обставини чи зв’язати власні компроміси із совістю. Але якщо не лукавити, бути щирим самим із собою, то наше серце, рано чи пізно, вирушить на пошуки Правди. А наша особиста зустріч із Правдою — це ще одне Різдво, це реалізація таїнства Воплочення.
«Слава во вишніх Богу, а на землі мир, людям його благовоління». Сьогодні на нашій вулиці свято. Ми колядуємо і вітаємо одне одного з перемогою. Так, ми разом, нас багато, і нас не подолати, тому що з нами — Бог. Ми не віримо в земних месій, ми не ідеалізуємо жодної форми влади, але віримо в мир тоді, коли ми будемо людьми Його благовоління. Хочемо не втратити і не змарнувати того миру, що його ми досвідчили на Майдані, бо знаємо, що це була Його справа. Це досвід любови та єдности, незважаючи на те, що ми такі різні; цього не можна загубити. Але його не можна теж «законсервувати». Його можна лише або примножувати, або розтратити. Господи, дай нам відваги для творчого орудування нашими дарами, дай нам сили, щоб ми багатіли тільки в Тобі і для Тебе, дай нам мудрости не втратити з поля зору світло зорі, котре буде нас вести до Вифлеєму.
Цього року Різдво до нас прийшло відразу після Михайла. Такого не передбачає жоден календарний стиль. Ба більше, воно до нас прийшло назавжди, бо хіба ж може закінчитись таїнство Воплочення?
о.Ігор ПЕЦЮХ