Воїнством можна було б назвати усіх, хто зібрався на Майдані Незалежности, бодай з причини їхнього послуху та відданости справі, а головне — через чітке усвідомлення ними брутальности тої сили, якій вони протиставились. Коли їх просили стояти, вони стояли без видимої перспективи кінця цього стояння. Коли їм пропонували чистити бульбу для годування маси людей, вони це робили залюбки — навіть тоді, коли дехто займався цим уперше в житті. Коли їм наказували брати в облогу стратегічні об’єкти, вони рушали з місця без зайвих слів і навіть з особливим ентузіязмом.
Один із загонів таких «бійців» оберігав виїзд із адміністрації президента на Банковій, щоб, не дай Боже, якийсь посіпака не спробував винести секретні документи із президентського двірця. Усі бійці були з одного села — з Чижова (так і не довідався, якої саме области). Не було там ані рядового, ані генерала, але була чітка субординація. Баба Мотря походжала попереду шеренги хлопців, жінок та чоловіків, котрі, стоячи плечем до плеча, загородили проїзд. Час від часу вона давала команду міцніше взятися за руки чи то розслабитися, коли «небезпека» минала. Саме бабу Мотрю хтось із штабу «Сили народу» призначив старшою. Мені як журналістові задля експерименту закортіло пройти цей «чижівський» кордон. Посвідчення, яке мені дотепер дозволяло потрапити навіть за кордони омонівців, у цьому випадку виявилося безсилим. На моє прохання пропустити чижани в один голос скандували: «Провокація!», «Ні — брехні!». Здається, що крім того, хто саме давав розпорядження, цей кордон могли б пройти хіба що Віктор Ющенко із Юлею Тимошенко, або. .. танки. Мабуть, це вперше в житті я тішився з того, що мені не вдалося досягти того, на що націлився.
Добро
Перед цією поїздкою до Києва потрапила мені до рук стаття Мирослава Мариновича «Ціна привабливого зла» (журнал «Критика», № 4, 2004), в якій автор застерігає, щоб у змаганні з нечестивим супротивником не вдаватись до його правил гри: фальсифікацій, цинічної брехні, брутальної сили тощо. Бажання йти цим шляхом автор називає міметичною привабливістю зла. Київ часів «помаранчевої революції» дав мільйонам людей досвід міметичної привабливости добра.
Коли кілька ешелонів донеччан, харків’ян та луганчан звезли до Маріїнського парку, спершу у багатьох із нас було передчуття наближення громадянської війни: невже піде брат на брата? Причому, пригадується з розмов, були побоювання щодо того, як поведуться «помаранчеві»: чи витримають перший виплеск люті чи ненависти з боку «біло-голубих». Але через три години усі побоювання цілком минулися. За цей час відбулося чимало дискусій, зізнань, суперечок між прибічниками Януковича і Ющенка, але жодної бійки. Жодної. У це не міг би повірити перед тим і найбільший оптиміст... Звичайно, треба сказати, що у своїх переконаннях «біло-голубі» часто виявляли свою непоінформованість і відірваність від реального життя. Треба віддати належне й киянам, які потрактували жителів східних індустріяльних мегаполісів як найдорожчих гостей. Але найважливіше ? поразка бандитської влади в цьому випадку відбулася саме на тому місці, на якому вона хотіла отримати повну й остаточну перемогу. Де влада очікувала, що спрацює принцип міметичної привабливости Зла, спрацював його антипод ? принцип міметичної привабливости Добра.
На вул. Грушевського я став свідком одної сцени. По узбіччю вулиці довгим шлейфом ішли близько двох тисяч чоловіків із біло-голубою символікою; їхні похмурі, з-під чола, погляди не віщували нічого доброго. А що йшли вони не надто швидко, то до них прилаштувалися три «помаранчеві» жінки 30-40 років. «Хлопці, ви з Харкова? То ви маєте знати оцю. ..». І затягнули: «Ой гай, мати...». Хлопці явно повеселішали; дехто навіть почав підтягувати. І таких історій — тисячі. І в кожній відбувалося преображення людей — як «біло-голубих», так і «помаранчевих».
Перспектива
На якомусь етапі у штабі Януковича зрозуміли, що везти «біло-голубих» до Києва ? справа безперспективна. Кулак із погрозами з табору прибічників Януковича вирішили показувати на віддалі, спершу із Сіверодонецька. Саме там визріли перші «сепаратистські» заяви, які вже наступного дня, під тиском правників, були активно спростовані самими організаторами акції. З кількох подальших ініціятив, що визріли у прихильників Януковича після Сіверодонецька, можна зробити висновок, що добро, випромінюване на всю Україну з Майдану Незалежности, сягнуло і крайнього полюса. Мер Одеси Боделан (який після рішення Верховного Суду України провести повторне голосування 26 грудня заявляв було про початок створення південно-східної автономії на базі Одеської области) змінив тактику ? і у пресі з’явилася інформація про те, що він започаткував лотерею, кошти від якої буде передано на організацію відпочинку дітей із Західної України в пансіонатах Одещини і на закупівлю валер’янки для тих, хто перебуває на Майдані. Очевидно, що певні позитивні зрушення все ж таки є, цього не можна не зауважувати. Штаб Януковича, мабуть, зрозумів, що проти Майдану (так у часи «помаранчевої революції» називався український народ) брутальною силою, обманом і шантажем «не попреш». Всі каверзні плани розтоплюються на підступах до Майдану, немов крига біля доменної печі.
Отже, я можу припустити, що тактика «помаранчевої революції», побудована на принципі міметичної привабливости добра, має шанс змінити стратегію розбудови цілої України. Змагання регіонів у творенні добра для інших має шанс стати найбільш вдалою стратегією розбудови України. Для початку громадяни трьох західних областей України запросили до себе кілька десятків тисяч молодих людей зі східних, центральних та південних регіонів України, щоб разом з ними відсвяткувати Різдво 2005 року.
Географія
Біля входу до Українського дому співав і грав на баяні вчитель з Охтирки. Не минуло й десяти хвилин, як до нього приєдналися веселі музики з Косова, а ще за якийсь час гурт збагатився на цілий церковний хор із села Кам’янка. Заспівали «Червону руту». Враз відбулося щось неймовірне. Заспівала ціла Україна. Гуцули співали на свій спосіб, полтавці — на свій, а подоляки — на свій, і що головне — не було жодного відчуття какофонії. Думаю, що ця пісенна зустріч людей з цілої України є не менш важлива від багатьох інших політичних подій «помаранчевої революції».
На Хрещатику цими днями відбувалося те, що Блаженніший Любомир назве «засипанням Збруча». Чимало було випадків, коли просто так серед вулиці, чи в кафе, чи в метро тебе зустрічає незнайомий, і зав’язується розмова, яка закінчується обіймами або принаймні міцним потиском рук. І в цьому жесті відчувається якесь спонтанне напівсвідоме надолуження того, що було колись «втоплене у Збручі». Що вже не викликає сумніву, так це те, що у цій приязні, з якою кияни зустріли людей із Західної України, раз і назавжди втоплено ідею західноукраїнського сепаратизму. І це, здається, найбільший подарунок команди Януковича для Галичини. Протиставлення Сходу і Заходу, яке, на думку московських політтехнологів, мало б дати найкращі результат на користь Януковича, спричинилася до цілком протилежного результату.
Усмішка
Мабуть, жоден генерал не втішався такою кількістю життєрадісних «озброєних» усмішкою «воїнів». Ефективність цієї зброї я пережив на собі. До Києва я приїхав зі своїми друзями з УКУ 22 листопада з Одеської области; ми приїхали із гнітючим відчуттям безсилля перед брутальною системою, яка так цинічно зманіпулювала результатами виборів. Але весь цей настрій залишився на котрійсь із вуличок, що збігають до Хрещатика. З наближенням до вируючого Майдану Незалежности все минуло. Досить було побачити таке неозоре море усміхнених і якихось навдивовижу світлих облич, як будь-який сумнів щодо безперспективности всієї цієї офіційної брехні просто переставав існувати.
