Храми Рогатинщини / Упорядник Василь Слободян. — Львів: Логос, 2004. — 252 с.
Це каталог (альбом, опис) храмів, сакрального будівництва, релігійних споруд різних конфесій Рогатинщини, які пережили у XX ст. війни, революції й антирелігійну боротьбу, внаслідок чого було знищено в Европі чимало тих священних будівель, в яких нарід жив щоденно з Богом молитвою, прославою Бога і каяттям — для потреб своїх душ та своїх національних тривог і радостей.
То не перший і не новий задум наших часів. З’явилось уже чимало таких збірників, але вони були про церковні будівлі великих міст, якоїсь етнічної области, різного стилю (лемківські, бойківські, гуцульські тощо). Помітним є такий збірник, укладений О. В. Іванусівим у Канаді — «Церква в руїні»; то список зруйнованих наших церков Перемишльської єпархії. Рецензент називає це видання «трагічною книгою».
На Рогатинщині випадків плюндрування святинь було мало, але зневажання релігійних об’єктів, як усюди, — багато (нищення придорожніх хрестів і каплиць, перетворення церков на магазини, клуби чи склади). Все ж таки можна було історичних відомостей знайти більше. В Галичині більшовизм застосував інші способи приниження священних будівель. На центральних наших землях у часи революції непомітні сільські церкви просто нищили, і деяких сліду не стало. Залишено тільки «музейні» церкви чи монастирі, радше для пропагандистських цілей про «пошанування культурних цінностей» якихось давніх пам’яток. Друкували також і свої альбоми таких споруд, щоб на Заході бачили непогане совєтське ставлення до релігії та її пам’яток. Знаменито це висвітлив Олесь Гончар у своїм романі «Собор». Золоті бані в Києві і церкви Кремля в тих альбомах робили свою хитру пропаганду для більшовизму. Натомість собор св. Йосафата у Вітебську був «архітектурним красенем», і нікому він не заважав. Його ж знищили. Наш Михайлівський собор у Києві також був знищений (лише недавно його відбудували); церква Христа Спасителя в Москві, зразок гарної сакральної архітектури, теж була знищена…
Наші церкви на так званому Закерзонні теж нікому не заважали, проте спалено їх дуже багато; по декотрих навіть фотографій не осталось. У Прилбичах — селі, де народились митрополит Андрей і його брат Климентій, — на тому місці, де стояла їхня родинна хата, є лиш каменюка з написом, що «тут була садиба...», бо знищила цей дім божевільна рука. В Бережанах є руїни замку Синівських (також зі старої нашої шляхти), який зруйнували не татари, проти яких був замок побудований (і боронив він місто, в якому жило більше наших людей, чим чужинців), а модерні татари, які не пощадили навіть мистецької каплиці. Забруджена руїна довго стояла на сором міста.
Все це сказано для того, щоб вказати на цінність видання «Храми Рогатинщини». Усі райони України повинні це зробити — такі хроніки чи альбоми видати, щоб ми в історії тих свідків, тих «Соборів» Гончара побачили себе, лукавий світ кругом себе і між собою, щоб мали перед собою в такій бібліографічній формі наших свідків, «поки встане правда на сім світі», як писав Шевченко…
Читачеві, який буде тримати в руках новий твір «Храми Рогатинщини», ця рецензія має на меті вказати, що цей твір (як усі каталоги й альбоми про храмові споруди) показує велике значення церков в історії людини. Без тих споруд ми стали б звірами під проводом грізної довбні в темряві. Тому тим священним будівлям віддають таку честь. Коли почалось наше прозріння серед більшовицько-комуністичної дійсности, провісником того пробудження і його окличником у нашій літературі став останній твір Олеся Гончара «Собор». Ніякою риторикою не буде, коли скажу, що твір «Храми Рогатинщини» поведе нас до призадуми про наше сучасне відродження під крилами трьох будівель: зі символом хреста, словом-наукою «Кобзаря» і з вільною державою під тризубом Володимира (без червоної зірки і довбні). Так почалась наша Державність у Києві над Дніпром, і одинокий слід, що остався там і стоїть, як маяк життя, — то золота баня святого храму зі знаменом Хреста. Ніякої в тім немає видумки, ні опіуму, а є історична дійсність. Горе народові, коли на краєвидах його землі будуть зникати ці велетні душ — Собори! Олесь Гончар знаменито сховав у формі питання велике твердження: «Що на цій грішній землі людині ще залишається, крім усмішки неба та ласки сонця?» Знаменито! Храми-церкви показують нам своїми шпилями на тую «усмішку неба» і на благодатні сонця науки і Слова, про яке Шевченко написав, дивлячись на народи у всякій неволі: «Я на сторожі коло їх поставлю Слово». То мова Соборів!
На цім моє повідомлення про широке значення твору «Храми Рогатинщини» могло б закінчитись; лише слід висловити вдячність тим, хто над ним потрудився. Можна зробити також деякі зауваження чи й поставити вимоги щодо самого видання та майбутніх його «подражаній». Не завадило б дати більше історіографічних відомостей з короткими поясненнями-коментарями, щоб твір був ширше виховний і повчальний, а не тільки «статистичний» — тобто подано тільки те, що знайдено в архівних документах (які, Богу дякувати, збереглися, не згоріли, бо і це в нашій, часами жорстокій, бувальщині бувало). Але це не хиба твору; радше треба сказати, що тих «статистичних» матеріялів не так уже й багато. Мало наші прадіди записували, мало своєї бувальщини передавали в старозавітний спосіб, як це робили батьки Ізраїля: «І як спитає тебе син твій узавтра: Що воно таке? — скажеш йому: Могутньою рукою вивів нас Господь з Єгипту, з дому неволі» (Вих. 13: 14). Мало було тих, що питали; мало відповідали-розповідали, як дід Шевченка; мало пам’ятали і передавали. Тому мало й знаємо про наші храми, які постійно виростали серед наших степів в історії; і їх всякий наїзник палив-руйнував. А більші записки появлялись щойно з приходом друкарства. І на Запоріжжі була церква. Знаємо, що був у ній напис про опіку Богоматері. А як вона виглядала? Знаємо, що запорожці, покидаючи Січ, взяли з собою Матір Божу. Були бандуристи, що лишали свої думи, та їх теж не багато було. В одній з дум про Олексія Поповича мовиться, що він так опустився, що, мандруючи, не питався: «Де у вас церква святая?», а питався: «Де у вас корчма новая?»…
Наша скромна літературна спадщина подає так багато матеріялу про значення християнства в нашім житті. «Храми Рогатинщини» показали зразок, як знайти його, дослідити, описати, сфотографувати і лишити для майбутности на науку. Зробив це гурт ентузіястів з Рогатинщини. Подяка їм наша і слава! Як багато могли б зробити за фінансової підтримки держави наші археологи, як це зробив у тридцятих роках Я. Пастернак у Галичі — знайшов, викопав Собор Ярослава Осмомисла! Як тішилася наша галицька земля тоді! Можемо оглядати зі смутком фундаменти Десятинної церкви Володимирового Собору в Києві. Це найдена і збережена велика історична пам’ятка, що мовчазно говорить, вчить, напоминає.
Твір «Храми Рогатинщини» — то спроба. Те, чого йому не вистачає, доповнять розшуки наших майбутніх поколінь. Заохочені цим прикладом, вони будуть шукати джерела і свідків про наше велике й важке минуле, в якому ми долали різні вітри (а між ними й хижі бурі історії), а сили черпали у тих будівлях, що їх вдалося зберегти або нові побудувати, бо вони, за словами Ізборника Святослава і Олеся Гончара, «в розлогих опуклостях бань відтворюють образи неба».
о. Іван МУЗИЧКА