Церковний сепаратизм у контексті «помаранчевої революції»
о. Руслан ГРЕХ
Один із найзахопливіших проявів «помаранчевої революції» — це загальне прагнення єдности цілого українського народу. Не секрет, що до цього часу, впродовж усіх чотирнадцяти років незалежности, у нашій свідомості роїлося досить багато елементів, які розбивали Україну на певні групи поділу: за мовою, національною чи культурно-етнічною приналежністю тощо. Здавалося, що ті ознаки настільки значні, а перспективи вирішення проблем настільки мізерні, що у свідомості її громадян Україна як політично цілісна держава вже ніколи не відбудеться. Сьогодні ж ми майже з певністю можемо визнати той факт, що примари сепаратизму, які заважали нам дихати на повні груди, були у свій час нав’язані нам штучно, бо ж надто швидко вони тануть під променями помаранчевого сонця.
У цій атмосфері приємно було б відчути вітер оновлення у різних проявах життя Української Греко-Католицької Церкви. Переконаний, що дух народного Майдану уже ширяє між нами, бо Церква у найсуттєвішому своєму прояві — це і є народ, народ Божий. Отож в атмосфері всенародного добра і єдности, яка не оминула й Церкву, якось по-особливому і, мабуть, ще разючіше сьогодні постає питання церковного сепаратизму. Переконаний, що більшість із тих, хто відійшов від греко-католиків до «традиціоналістів», були присутні в Києві і з помаранчевими стрічками йшли в одній колоні з православними, католиками, протестантами і просто українцями. Думаю, що не один із них вловив отой захопливий подих духу єдности. Однак є фактом, що проблема церковного сепаратизму сьогодні лишається відкритою, а «духовні натхненники» та провідники розколу й далі готуються до нової війни, і дорога примирення та покаяння — не для них.
Демократичні політики й журналісти нарікали на колишнього президента Кучму, що він був бездіяльним у своєму ставленні до ідеологів державного сепаратизму та федералізації. А на кого ж мають нарікати греко-католики, адже в Церкві немає жодних важелів, щоб покарати або хоча б зупинити злочинні дії тих, хто роздирає й без того пошматоване тіло Святої Матері Церкви? Мало того, багато священиків та «законовчителів» сьогодні відверто висловлюють свою підтримку так званій «традиції». Вони вказують на питання обряду, мови та інших елементів традиції, що справді є суттєвими у християнському богопоклонінні. Однак із досвіду держави ми бачимо, що акцентування на цих елементах, виставляння їх на перше місце призводить до розколу. Як мова чи культура не можуть бути причиною для розділення українського народу, так і обряд не повинен ставати каменем спотикання для єдности Христового Тіла.
В Українській Греко-Католицькій Церкві з часу виходу з підпілля ще не було жодного випадку, щоб священика, а тим більше — цілу громаду, виключали з церковної спільноти за прихильність до тієї чи іншої форми обряду. Більшість екскомунікованих або суспендованих священиків отримали свою кару не за обряд, а за відвертий непослух єпископові та за образу самої Церкви. Провідник традиціоналістичного руху в Україні священик Василь Ковпак, згідно з повідомленням Блаженнішого Любомира, не був відлучений; він сам себе відлучив від лона Святої Церкви, поєднавшись із некатолицьким єпископом.
У контексті того, як російські політтехнологи намагаються розділити наш народ за різними ознаками, зокрема й конфесійними, ми можемо цілком свідомо припускати, що джерела багатьох ідей роздору як у державі, так і в Церкві витікають із відповідних структур нашого північного сусіди. Імперія, що ось уже чотирнадцять років як розвалилася, протягом усього цього часу намагається продовжити своє існування через роздори та кризові технології всередині волелюбних націй. Хіба не дивно, що Українська Греко-Католицька Церква (яку КДБ впродовж десятиліть не міг зламати репресіями та засланнями), вийшовши з підпілля, не може нічого вдіяти з проблемою «традиції», або, іншими словами, «сепаратизму»?
Церковні структури не мають відповідних важелів, щоб подібно до держави чи разом із державою врегульовувати різні суперечки та сепаратистські тенденції у своєму лоні; однак те, що ми можемо зробити сьогодні, — це назвати речі своїми іменами. Ми мусимо визнати, що ті люди, які пішли за горезвісними пастирями, є нашими братами і сестрами у Христі, які разом з нами були на «помаранчевому Майдані». Це наші українці, яких ми любимо, чекаємо на спільне з нами переосмислення пріоритетів духовного життя і повернення їх у лоно Церкви. В той же час ми маємо усвідомити й заявити, що ті провідники та пастирі, які повели людей у бік розколу, є лідерами церковного сепаратизму. Вони є злочинці і вовки, хоч, може, й зодягаються в овечі шкури, а тому на вигляд доволі благенькі.
Будь-які прояви сепаратизму чи то в Церкві, чи то в державі є злочином. Тому навіть ті провідники, які залишились у Церкві, але відкрито проповідують свою підтримку розкольникам, мають бути прозоро і чесно засуджені. Той, хто підтримує розбрат серед народу і розділення всередині Церкви, сам себе покриває великою ганьбою і неславою.
Сьогодні перед українцями стоїть великий, але надзвичайно приємний труд для відбудови суверенної держави. Перед нами, українськими греко-католиками, це завдання ще й посилюється обов’язком щодо молитви. Господь Бог вислуховує молитву народу, промовлену «єдиними устами і єдиним серцем». Якщо ми розділимо Церкву, то чи зможемо молитися за державу?
