Біритуалістичний і східнообрядовий проєкти розвитку Католицької Церкви в Росії
Ліліана ГЕНТОШ
Митрополит Шептицький та «східна політика» Апостольської столиці в роки понтифікату Папи Бенедикта XV (1914-1922)
Римська курія в роки понтифікату Бенедикта XV (1914-1922) не тільки повернулася до ідей та поглядів Папи Лева ХІІІ (1878-1903), а й розвинула їх, будуючи підмурівок екуменічного порозуміння. Велика заслуга в цьому особисто Папи Бенедикта ХV (світське ім’я — Джакомо делла К’єза). Так, вважається, що він прийняв імя «Бенедикт» через особисту симпатію до діяльности попереднього Папи — Бенедикта ХІV (1740-1758), відомого своєю прихильністю до діялогу зі Сходом, зі східним християнством. Папа Бенедикт XV, як і Папа Лев, не раз підкреслював цінність і важливість східного обряду в Католицькій Церкві і засуджував будь-які спроби латинізації цього обряду. Його глибоке зацікавлення християнським Сходом та стурбованість його долею вилились у бреве* від 25 лютого 1916 р. та в Апостольському посланні Cum Catholica Ecclesia від 15 квітня 1916 р. , де було вміщено молитву за християнські народи Сходу, скомпоновану самим Папою. Він здійснив низку структурних реформ, надзвичайно важливих для існування католицьких Церков східного обряду. Так, його листом моту пропріо (motu proprio) Dei Providentia від 1 травня 1917 р. було дано життя новій конгрегації — Конгрегації Східних Церков (Congregazione per lе Chiese Orientali), яка до цього часу не мала аналогів у Римській курії. Основою для її створення став той підрозділ Конгрегації Пропаганди Віри, який займався справами Церков східного обряду. Створивши нову конгрегацію, тобто виокремивши її з тієї, що займалась переважно місіонерською діяльністю та справами Католицької Церкви в некатолицьких країнах, Папа надав абсолютно нового значення питанням діяльности Церков східного обряду. Ця Конгрегація почала працювати 1 грудня 1917 р. Сам Папа офіційно став її префектом, а кардинал Ніколо Маріні — першим секретарем. Наступним кроком стало заснування Папського Східного (Орієнтального) Інституту (Pontificum Institutum Orientalium Studiorum), про що було оголошено в motu proprio Orientis Catholici. В цьому документі Папа стверджує, що «треба краще знати і більше цінувати заслуги християнського Сходу… треба також розважати і плекати нові спроби, щоб привести до Апостольського Престолу тих, що багато років тому, на жаль, відокремилися». За понтифікату Папи Бенедикта XV було розпочато роботу над створення кодексу канонічного права для Церков східного обряду. Ці нововведення, що заповідалися як організаційні приготування до діяльности широкого спектру та довгої тривалости, були здійснені під час Першої світової війни.
Розпад Російської імперії та проголошення її Тимчасовим урядом ліберальної політики й віротерпимости були сприйняті у Ватикані як сприятливий момент для початку великих дій. 15 липня 1917 р. в кабінеті Державного секретаря Апостольської столиці відбулась нарада щодо ситуації в Росії. Першим кроком стала реорганізація і зміцнення структур Католицької Церкви в цій країні. Починаючи з 1917 р. активно обговорюються проєкти можливої місійної діяльности в Росії. Загалом у Римській курії дискутувалося два проєкти — біритуалістичний і східнообрядовий, або греко-католицький. Так, присутні в Росії католицькі єрархи обстоювали біритуалістичну концепцію, автором та поборником якої був прибалтійський барон і Могильовський архиєпископ Едуард фон Ропп. На їхню думку, Росія мала б стати полем для діяльности місіонерів обох обрядів: латинського та грецького, які мали б підкорятися єдиній єрархії; східний обряд мав би застосовуватися для навернення селян, робітників, а вищі верстви населення, інтелігенція та еліта, мали б прийняти католицьку віру в її «довершеній» формі — латинському обряді.
У 1919-1920 рр. архиєпископ Едуард фон Ропп та його однодумці висунули план створення в Польщі центру з підготовки місіонерів для Росії, які, будучи ознайомленими з грецьким обрядом, будуть здійснювати богослужіння або в латинському, або у східному обряді — залежно від потреби. Цими місіонерами мали бути поляки, які «першими були покликані принести віру в Росію». Щодо єпископату в Росії, то він мав бути тільки латинського обряду. Для потреб східного обряду біритуалісти пропонували розвинути інституції братств, для яких надати дияконів або представників монаших орденів нижчих ступенів. Біритуалістична концепція цілковито відображала бажання польського єпископату відігравати провідну роль у планах Ватикану щодо територій колишньої Російської імперії. Однак вона не могла подолати низький рівень прозелітизму в латинському обряді, пропагованому польськими священиками серед росіян.
Протилежною до біритуалістичної концепції була концепція східнообрядова, або греко-католицька, найбільш послідовним поборником і автором якої був митрополит Андрей Шептицький. Беручи за взірець Брестську унію, митрополит Шептицький та його послідовники вважали, що навернення росіян до єдности зі Вселенською Католицькою Церквою можливе тільки за умови збереження східного, грецького церковного обряду. Така вихідна передумова дала б змогу привернути до Католицької Церкви кращих представників Православної Церкви і маси російського населення. Критикуючи біритуалізм, один із прихильників концепції Шептицького о. Кирило Королевський (Жан Шарон) писав, що практикування двох різних обрядів викличе незадоволення і несприйняття серед російського населення, яке не зможе зрозуміти, як «одного дня можна бути одного обряду, а наступного дня — іншого». На Сході обряд сприймався не просто як сукупність молитов і традиційних дій, а й як важливий складник національної спадщини, що дуже добре розуміли митрополит Андрей та його послідовники.
На думку митрополита Шептицького, латинський обряд Католицької Церкви служитиме твердинею польських національних прагнень у Росії й не матиме суттєвих пов’язань із духовним життям росіян. Для того щоб продовжити втілення в життя плану створення в Росії Католицької Церкви східного обряду, Андрей Шептицький наполягав на поширенні дії на всю територію колишньої Російської імперії положень енцикліки Orientalium Dignitas Ecclesiarum («Гідність Східних Церков», 1894). Цей документ проголосив надбанням усієї Католицької Церкви цінності східного християнства, зазначив про важливість збереження східного обряду й чітко сформулював права цього обряду в Католицькій Церкві. Так енцикліка поширювала на всіх католиків східного обряду постанови Бенедикта ХІV, дані мелхітам. Основні з них забороняли тим східним християнам, які перейшли в католицтво, міняти свій обряд на латинський, а католицьким місіонерам під загрозою покарання заборонялося спонукати до зміни обряду. Особливості ж східного обряду, згідно з цим документом, повинні зберігатися і плекатися, бо, на думку Папи, вони збагачують Вселенську Церкву. Така увага католицьких єрархів до питань обряду пояснюється ще й тим, що в модерні часи формування націй конфесійні й особливо обрядові відмінності стали у багатьох народів невід’ємним складником національної ідентичности, міцно увійшли у щоденне життя та побут народних мас, стали елементами творення національної культури. Особливо це було характерним для Центральної та Східної Европи.
Плани Львівського архиєпископа отримали підтримку невеликої групи російських католиків східного обряду. Російські католицькі священики східного обряду на чолі з екзархом Фьодоровим вважали, що латинський обряд повинен задовільняти потреби польської діяспори в Росії. Ідеї біритуалізму викликали у них спротив, тому що сприймалися як засіб полонізації російського населення. Екзарх Фьодоров обстоював ідею присутности в Росії католицької єрархії тільки східного обряду.
Ідеї митрополита Шептицького знайшли відгук в інтелектуальних колах. Так, його погляди підтримував відомий російський вчений, редактор і дописувач журналу «Рим і Схід» Володимир Забугін. Він висловив переконання про доцільність для Росії греко-католицького вибору і про те, що «наріжним каменем і опертям для Греко-Католицької Церкви в Росії є Греко-Католицька Церква Галичини».
Митрополит Шептицький зробив дуже багато для практичної реалізації своїх ідей. Скориставшись тими повноваженнями, що їх дав йому Папа Пій Х (1903-1914), митрополит Шептицький у червні 1917 р. скликав у Петрограді установчий собор Російської Греко-Католицької Церкви. Ця подія стала кульмінацією довготривалої «російської» діяльности митрополита і заклала інституційні підмурівки для втілення його планів у життя. Про свої дії митрополит Шептицький повідомив Папу Бенедикта листом.
Для того щоб приступити до активної місійної діяльности на території колишньої Російської імперії, Римський престол мав зробити вибір на користь однієї з двох вищезгаданих концепцій. Спочатку в Апостольській столиці дотримувались тієї точки зору, що поширення католицизму на просторах Росії може відбуватися тільки в східному обряді.
Однак концепція Едуарда фон Роппа була сприйнята з інтересом з огляду на його особу та досвід і на підтримку деяких впливових ватиканських достойників, особливо зі середовища консервативно настроєних послідовників традиційної політики прозелітизму. Спочатку його діяльність була високо поцінована Папським нунцієм у Польщі Акіллє Ратті, який пропонував надати йому кардинальські відзнаки та посаду папського радника з російських питань. Але досить скоро у Варшаві (нунцій А. Ратті) та в Римі звернули увагу на еволюцію поглядів фон Роппа в бік захисту польських інтересів.
Римська курія, критично розглядаючи згадані вище концепції місійної діяльности в Росії, кожна з яких мала своїх прихильників в Апостольській столиці, схилялася до думки, яку було викладено в доповідній записці Конгрегації Східних Церков у грудні 1920 р. В цьому документі, після зіставлення концепцій фон Роппа і Шептицького, зроблено висновок про більшу придатність планів та ідей митрополита. На думку авторів цього документа, важко уявити, щоб Католицька Церква латинського обряду мала майбутнє в Росії. Саме з урахуванням подальшої перспективи концепцію Андрея Шептицького було визнано слушною. Однак окремі положення концепції фон Роппа визнали цінними, а застосування біритуалізму — доцільним на короткий час. Цей документ, визнаючи пріоритет греко-католицької концепції, все ж не відкинув плани розвитку біритуалістичної концепції щодо унійної праці в Росії.
Звичайно, ці плани та концепції з точки зору сьогодення виглядають досить далекими від реальности, тим більше беручи до уваги стан справ у самій Росії. Однак у Ватикані дуже довго не визнавали, що в Росії запанував «всерйоз і надовго» більшовицький режим, вірили в можливість повернення Росії до єдности з католицьким світом й активно дискутували ці питання. Щоправда, майже кожен із головних учасників цих дискусій мав відмінні погляди на сам процес і його ймовірний результат. Так, представники польського єпископату на чолі з фон Роппом думали про традиційний прозелітизм, про навернення росіян в «істинну віру»; а митрополит Шептицький і представники Конгрегації Східних Церков розвивали ідеї повернення православних до єдиної Церкви — Католицької — через збереження культурної багатоманітности та відмінних релігійних традицій християн Східної Европи. Митрополит і його послідовники наголошували на унійних засадах, однак багато в чому їхні погляди відрізнялися від традиційного уніятизму; в них можна помітити прообраз екуменічних ідей.
Що стосується Папи Бенедикта, то його погляди на ці проблеми еволюціонували в дуже цікавому напрямі. Він особисто був емоційно заангажований в дискусії навколо російського, або радше східноевропейського, проєкту. План Шептицького був для нього близьким саме через наголошення на збереженні східного обряду й на пошануванні культурних і національних традицій. Так, у листі до митрополита Шептицького від 24 лютого 1921 р. Папа висловив «сильну надію», що за допомогою «русинів, які завжди близькі Римському престолові» вдасться приєднати «східні народи до Церкви св. Петра». Цікаво, що в січні 1922 р. , за кілька днів до своєї раптової смерти, Папа досить незвично висловився стосовно переходу православних росіян у католицтво. В цей час серед російських емігрантів не бракувало тих, хто хотів перейти в католицтво, і Римська курія бажала виробити єдину форму цього переходу. Помічник державного секретаря Є. Боргончіні Дука звернувся за вирішенням цієї проблеми до Папи, подаючи йому на затвердження пропозицію щодо форми переходу. Однак Папа відхилив такі заходи, пояснюючи це тим, що не бажає поодиноких переходів і навернень; він не хотів скористатися скрутними, трагічними історичними обставинами і розчаруванням поодиноких вірних Православної Церкви. Він висловив свою віру в утвердження ідеалу об’єднання (з’єдинення) Церков, покладаючись на такі методи, як міжцерковний діялог і порозуміння між єрархами Православної та Католицької Церков. Таке бачення відрізнялось від підходів і поглядів, поширених на той час у самій Католицькій Церкві. Можна припускати, що погляди Папи еволюціонували в сторону екуменічних; однак, на жаль, через його смерть ми не можемо знати, як вони могли б розвинутись. Саме в час його понтифікату зароджується сучасний екуменічний рух у лоні Католицької Церкви.
Загалом східна політика Апостольської столиці в роки Папи Бенедикта ХV відзначалася винятковим динамізмом, інтелектуальним пошуком, дипломатичною гнучкістю. Діялог із православним світом був одним з основних напрямів діяльности Понтифіка. Як інтелектуальні дискусії, так і практичні кроки деяких представників Католицької Церкви дають можливість говорити про зародження екуменічного підходу. Особливе місце в цьому процесі займає діяльність митрополита Шептицького. Митрополит був автором однієї з концепцій унійної діяльности в Росії та Україні; і саме його концепція вважалась у Римській курії такою, що має найбільше шансів на успіх. Шептицький почав і практично втілювати свої ідеї. Таким чином, можна стверджувати, що митрополит Шептицький був одним з активних провідників східної політики Ватикану за понтифікату Бенедикта ХV — певною мірою завдяки узгодженню поглядів Папи та митрополита щодо питання унійного діялогу.
* Бреве (від лат. вreve — коротке) — коротке офіційне послання Папи Римського. — Прим. ред.
На світлині: Митрополит Андрей.
Ліліана Гентош — науковий співробітник Інституту історичних досліджень ЛНУ ім. Івана Франка, кандидат історичних наук.
Ліліана ГЕНТОШ