Резонанс, викликаний у церковних колах розвитком справи Патріярхату УГКЦ, протягом минулого року сягнув далеко поза межі України. Ця справа розглядалась переважно з перспективи стосунків Української Церкви з Римом, Константинополем чи Москвою, а також внутрішньоукраїнських церковних стосунків. Однак не меншою мірою вона стосується найближчих сусідів України, зокрема Білоруської Церкви як безпосередньої спадкоємиці традиції Київської Церкви.
Для БГКЦ традиційно існує небезпека бути заручницею політики великих церковних спільнот. Щоправда, іноді ця політика сприяла її піднесенню. Так було в міжвоєнний час, коли на території Західної Білорусії, Полісся та Підляшшя розпочався так званий неоунійний рух. Завдяки йому десятки тисяч колишніх уніятів отримали можливість повернутися до власної Церкви, ліквідованої на Полоцькому псевдособорі 1839 року. Проте ідеологи «неоунії» сприймали Білорусію лише як плацдарм для подальшого поширення своєї ідеології на територію Росії. Коли прихід радянської влади в 1939 році знівелював цю перспективу, «неоунія» майже безболісно припинила своє існування, а білоруські греко-католики на довгі роки залишилися без пастирської помочі та опіки.
Сьогодні БГКЦ опинилася на маргінесі церковної політики РКЦ, оскільки домінантою цієї політики вважаються екуменічні стосунки з Православними Церквами. Відроджена на початку девяностих років з ініціятиви мирян та декількох священиків, ця церковна спільнота дотепер живиться майже виключно внутрішніми ресурсами. В ситуації Східної Европи, де всі без винятку Церкви існують коштом або державної підтримки (Православні Церкви), або підтримки з Заходу (Римо-Католицька та Протестантські Церкви), БГКЦ приречена на животіння. Білоруська діяспора в Західній Европі та Північній Америці, яка страждає від тих самих хворіб, що й суспільство на батьківщині, реальної допомоги Церкві надати не може. Становище ускладнюється політикою офіційного Мінська, спрямованою на те, щоб БГКЦ залишалась маргінальною Церквою. В цих умовах даремно було б очікувати нової хвилі церковної політики, яка піднесе цю Церкву на гребінь колишньої слави. Радше, виникає бажання пошукати надійнішої підстави для її майбутнього еклезіяльного розвитку.
Ситуація з Православною Церквою в Білорусії в чомусь подібна до тої, в якій перебувають греко-католики. Хоч, за офіційними даними, 65 відсотків громадян країни належать до Православної Церкви (МП), її реальний вплив на релігійне життя пострадянського білоруського суспільства є дуже незначним. Протягом більш ніж ста п’ятдесяти років своєї новітньої історії білоруське православ’я не спромоглося породити жодного визначного явища чи особи. Підвалиною цього неуспіху, як на мене, є «місійна політика» Московського патріярхату, згідно з якою БПЦ має бути провінційною спільнотою, цілковито залежною від центру і позбавленою власного потенціялу. Така політика пояснюється загрозою того, що розвиток місцевої Церкви, глибша застанова її над власною традицією та історією разом з іншими соціяльними та політичними факторами можуть привести до зростання усвідомлення власної традиції білоруського православ’я та його окремішности від Російської Церкви, тобто до зростання автокефалістських тенденцій. Не всіх православних священиків і вірних задовільняє становище «державної конфесії», покликаної зайняти в новій білоруський державі вакантне місце ідеологічних працівників старої радянської системи. У цьому середовищі в останні роки було зроблено кілька стихійних спроб відродити Білоруську Автокефальну Православну Церкву. Усі вони натрапили на дуже жорсткий спротив церковної та державної влади в Білорусії. На сумне становище, в якому опинилась Білоруська Православна Церква, вказує також факт нещодавньої ліквідації Европейського гуманітарного університету в Мінську, який, на думку багатьох науковців, мав перспективу стати одним з найсерйозніших осередків богословської науки у Східній Европі.
Наведені вище факти дають підстави говорити про кризовий стан Білоруських Церков — як Православної, так і Греко-Католицької. Чи існують реальні можливості для того, щоб змінити церковну ситуацію в Білорусії? Годі дати на це питання однозначну відповідь. Проте існують можливості, які до цього часу були незатребуваними. Протягом останніх п’ятнадцяти років білоруські православні та греко-католики намагалися вплинути на ситуацію в країні виключно власними силами. Відсутність єдности була і залишається досі ахіллесовою п’ятою не тільки Церкви, а й білоруського суспільства загалом. На перешкоді до співпраці стоять взаємне відчуження, історичні претензії та особисті амбіції. Конфесійні кордони не дають можливости побачити, що спільного між двома Церквами є набагато більше, ніж того, що нас відокремлює. Хоч існують реальні труднощі в інших ділянках церковного життя, ніхто не забороняє нам формувати усвідомлення церковної єдности.
В середовищі Білоруських Церков існує тенденція шукати точку опори для власних реформ у процесах, які відбуваються поза державними та церковними кордонами країни. Серед них єдиним досить серйозним виглядає процес творення Патріярхату УГКЦ — Церкви, яка є частиною Української Церкви. Головною тенденцією автокефального руху в Православній Церкві Білорусії в останні роки стали спроби опертися на УПЦ-КП. Парохії БГКЦ, які в перші роки після її відродження перебували під юрисдикцією Києво-Галицької митрополії УГКЦ, також вправі очікувати на виразну цікавість останньої до своєї долі. Тим більше, що співпраця між ними вже існує. Понад десять років монахи та монахині Студійського уставу працюють у білоруському місті Полоцьку. І ця місія є поки що найбільшим досвідом праці сучасного монашества УГКЦ поза українським середовищем. Існує багато інших контактів на різних рівнях, які свідчать про життєву потребу в спілкуванні між двома Церквами. Якщо інтеграційні процеси в українському християнстві, провідну роль в яких віднедавна починає відігравати УГКЦ, будуть і далі розвиватися, це неминуче впливатиме й на розвиток білоруської ситуації. Відродження Києва як традиційного церковного центру Східної Европи поставить перед вибором між Києвом і Москвою дуже багатьох православних. І є підстави стверджувати, що їхній вибір схилятиметься до Києва.
Церковна ситуація в Україні не є чужою для білоруського християнства. Адже Білоруські Церкви — Православна та Греко-Католицька — колись належали до Київської митрополії, до складу якої входили білоруські єпархії. Саме в Білорусії вирішувалась доля Київської Церкви в берестейський період. Протягом двох останніх століть розвиток національної ідеї та історичні обставини сприяли тому, що Українська та Білоруська Церкви набули яскраво вираженого національного характеру, сформувались як окремі церковні одиниці. Але внутрішній глибинний зв’язок між ними не був втрачений, він тільки набув нової якости. Принаймні так це бачив митрополит Андрей Шептицький, який вважав УГКЦ покликаною до служіння справі церковної єдности на цілому Сході Европи, в тому числі й у Білорусії. Таке його бачення знайшло своє вираження, між іншим, у призначенні восени 1939 року о. Антонія Неманцевича екзархом для Білорусії. Протягом більш ніж півстоліття після цієї події, на нашу думку, не постало іншої серйозної альтернативи для розвитку Білоруської Церкви.
Головною перешкодою для реалізації екуменічного покликання УГКЦ, як і в минулому столітті, залишається її провінційний галицький характер. Навіть на сході України, де прорив намітився лише після візиту Святішого Отця влітку 2001 року, душпастирська праця практично не виходить за межі галицької діяспори. Ще важче вести мову про російськомовне населення Львова, величезну українську спільноту в Росії чи білоруських греко-католиків. Галичанам, зосередженим на потребах і проблемах власної церковної спільноти, нелегко зрозуміти, чому вони мають займатися справами іншого народу та іншої Церкви, докладати до цього свій час, зусилля, людські та матеріяльні ресурси. Змінити такий спосіб мислення нелегко, бо часом у церковних справах замість суто християнських основ переважає прагматизм. Ми іноді забуваємо, що в інших християнах треба бачити насамперед не партнерів, а братів. Українські греко-католики, які самі зовсім недавно пережили важкий період підпілля, мають найкращі шанси увійти в становище своїх сусідів, побачити в них самих себе двадцять років тому. До того часу, поки екуменічне бачення митрополита Андрея Шептицького, яке надавало його діяльності справжнього вселенського значення, не стане спільним баченням духовенства та вірних Української Церкви, передчасними є заяви про її сформовану патріярхальну свідомість. Сучасний християнський Схід по горло ситий патріярхатами, які розраховують тільки на те, щоб використовувати менші церковні спільноти, втягуючи їх у течію власної церковної та національної політики. Якщо з’явиться ще один такий патріярхат, сумнівно, що це змінить ситуацію в Церкві на краще.
Крім того, хотілось би звернути увагу на один момент, що його в патріярхальній тематиці майже не заторкнуто. Патріярхат для кожної Церкви — це найперше Дар. А всі дари в Церкві даються для служіння. Нині, просячи про Дар Патріярхату, треба бути свідомим того, що передусім слід використати його для служіння іншим — служіння без очікування легких успіхів, вдячности й користи для себе. Без дотримання цих спільних для будь-якого служіння законів не можна очікувати на його плідність, на те, що Патріярхат стане благом для Української Церкви. Саме здатність до служіння іншим є ознакою зрілости, зокрема зрілости еклезіяльної, яка знаходить своє вираження в патріярхальному статусі. Таке служіння потрібне для того, щоб Українська Церква могла стати Патріярхатом не тільки номінально, а й реально. Нині, коли УГКЦ заявляє про своє бажання бути визнаною як патріярхальна Церква, це означає її готовність до повноцінного екуменічного служіння у Східній Европі. Іншої сили, спроможної осягнути це завдання, на цих теренах просто не існує. Відповідальність завжди зростає відповідно до дарів. «Кому більше дано, з того більше вимагатимуть», — каже Євангеліє. Від того, наскільки серйозно поставиться Українська Церква до цього завдання, залежатиме майбутня доля Білоруської та інших малих Греко-Католицьких Церков на всьому слов’янському Сході, а також, можливо, справа християнської єдности для всієї Вселенської Церкви. Патріярхальний організм розвиватиметься повноцінно тільки тоді, коли дихатиме двома легенями.
