Роздуми на полях пастирського послання щодо утвердження патріяршого устрою УГКЦ
Тарас ТИМО
Уважно слідкуючи за офіційними документами і полемікою щодо питання патріярхату УГКЦ, я хотів би висловити деякі зауваги стосовно того, як виглядає позиція нашої Церкви, виражена її проводом. Ці спостереження — плід роздумів над текстом Пастирського послання «Про утвердження патріяршого устрою Української Греко-Католицької Церкви» (ж-л «Патріярхат», ч. 6, 2004) та над деякими інтерв’ю Глави УГКЦ Блаженнішого Любомира. Мої міркування суто суб’єктивні, однак я намагався виходити з богословських позицій, не раз задекларованих нашою Церквою.
Одразу зазначу, що попри певну гостроту і критичність цього тексту його мета цілком позитивна — привернути увагу до проблем, які, на мою думку, досить сильно відчутні в ментальності УГКЦ і які нам слід усвідомити для того, щоб у майбутньому вирішити їх.
Моя власна позиція щодо ідеї патріярхату — прихильник-скептик: я цілком поділяю прагнення нашої Церкви й інтуїцію її провідників, але водночас намагаюся говорити відверто про те, чого нам ще не вистачає для того, щоб ці прагнення повноцінно здійснилися. Думаю, що в цій справі здоровий скептицизм і конструктивна критичність доречні, щоб уберегти нас від ейфорії та зай-вого тріумфалізму. При цьому я виходжу зі справді християнської тези Послання про відповідальність усіх вірних за стан нашого патріярхату і про те, що «сумніви щирих людей самі по собі служать лише поглибленню і кристалізації нової візії, яка визріває в Церкві» (розділ 9).
Волею Божою наша Церква стоїть на пограниччі двох великих християнських традицій — візантійської та римської, кожна з яких має свій сформований століттями уклад життя, своє богослов’я і канонічну дисципліну. Історично УГКЦ закорінена у візантійському християнстві, водночас перебуваючи у певних стосунках із Єпископом Риму. Ця «подвійна приналежність» завжди ставила перед нами проблему ідентичности, і УГКЦ не раз доводилося стикатися як зі справедливими, так і з безпідставними звинуваченнями в «уніятизмі», в тому, що вона є певним «гібридом», «уже не православною, але ще і не католицькою» тощо. Такі непорозуміння переважно були пов’язані з досить поширеною в історії нездатністю людей розрізнити дві різні площини — площину віри і площину людських богословсько-культурних традицій, через які (а часом і незважаючи на які) ця віра проявляється. Сьогодні для нас очевидно, що життя Церкви не є одновимірним і що вона може жити в обидвох площинах одночасно, будучи цілковито приналежною кожній з них, як людина може бути водночас членом суспільства і членом Церкви.
Для Католицької Церкви на теоретичному богословському рівні ці площини були чітко розмежовані Другим Ватиканським собором і подальшими документами Римських архиєреїв, однак належне осмислення їх і засвоєння в практичному житті не відбулося ще й до сьогодні. Так, скажімо, Папа Іван Павло ІІ в енцикліці Ut unum sint дає безпрецедентну свободу дії богословам, закликаючи до переосмислення ролі Петрового служіння в Церкві з метою зближення і примирення Церков, однак ця богословська інтуїція Папи поки що не знайшла і ще, мабуть, довго не знайде якогось конкретного втілення у зміні адміністративного стилю Римської курії щодо її трактування інших Церков, як і в самоусвідомленні Східних Католицьких Церков.
Ця роздвоєність проявляє себе і у справі патріярхату УГКЦ: богословське підгрунтя для його повноцінного життя давно існує або принаймні відкрито дорогу для його опрацювання, однак столітня інерція бере своє, і ми все ще ніяк не можемо однозначно визначити себе як Церква, що перебуває у повному євхаристійному сопричасті зі Вселенською Церквою і водночас залишається вповні вірною свому православному візантійському корінню. Таке поєднання двох вимірів — повноти католицької єдности і православної помісности — передбачає у справі патріярхату курс на максимально можливе зараз, а в перспективі на повне втілення в життя тої патріярхальної моделі, яка вироблена тисячолітнім досвідом Східної (і не лише візантійської) Церкви. Вона містить у собі повну і реальну автокефалію та самоуправління помісної Церкви, рівну з іншими апостольську гідність Глави Церкви та відповідне його трактування главами інших помісних Церков, включно з Римською, а також богословську і духовну самобутність. Без готовности до такої перспективи не варто й починати руху за патріярхат, бо тоді він приречений стати ще однією карикатурою «східности» і черговим гібридом. Тим більше, що сама ідея патріярхату УГКЦ, як це постійно проголошує Блаженніший Любомир, має бути «сильним екуменічним інструментом» — тобто зразком поєднання «католицькости» (єдности з Єпископом Риму) і «православности» (вірности своїй традиції).
У цьому, на мій погляд, і полягає один з головних викликів нашого патріярхату, і під цим кутом зору я розглядаю Послання.
Сам факт появи цього документа є дуже обнадійливим, бо показує увагу єрархії до ролі загалу вірних у справі патріярхату і демонструє належну відкритість до їхніх ініціятив, навіть заохочує до них. Безперечною перевагою цого документа, як і взагалі позиції проводу Церкви, є глибоко євангельський дух спокою, смирення, розважливости й відкритости до дискусії, які не часто зустрінеш при полагодженні контро-версійних церковно-політичних проблем (див., наприклад, розділ 8). Надзвичайно важливим є й наголошення на тому, що патріярхат — не самоціль, не політичний чи титулярний привілей, а пасторальне та екуменічне знаряддя для сповнення Церквою свого покликання — спасіння людей. Беззаперечною є й конструктивна сила слів про те, що «патріярхат — це стан душі, якнайкращий вияв сути і покликання Церкви» (розділ 9). Документ максимально уникає конфронтаційних випадів проти будь-кого і звинувачень інших у проблемах нашої Церкви, чим він суттєво відрізняється від відповідних заяв інших сторін «навколопатріярхального протистояння».
З іншого боку, Послання має низку сутєвих вад і прогалин. Вони стають особливо помітними, коли прочитати документ із перспективи, так би мовити, «стандарту» повноцінної східної патріяршої Церкви. Цей «стандарт» тим більше слід не випускати з уваги, що ми вже мали нагоду переконатися в тому, наскільки питання нашого патріярхату є дражливим для інших Церков, як і в тому, наскільки пропонована УГКЦ модель єдности Церкви є для них підозрілою. Щонайменше, треба намагатися не давати їм підстав для таких підозр і звинувачень.
Для Церкви, яка прагне рівноправно увійти в коло східних патріярших Церков, це Послання занадто «римоцентричне», про що свідчить навіть поверховий огляд використаних у ньому богословських джерел: виключно постанови Другого Ватиканського собору і папські документи. Про патріярхат (прикмету церковної організації східного християнства ще з IV ст. !) мова йде лише з посиланням на документи Римської Церкви кінця XX ст. , для якої патріярхат є, по суті, зовнішнім і малозрозумілим явищем. При цьому Послання лише голослівно апелює до давньої церковної практики першого тисячоліття. І проблема тут не в кількості цитат, а в якісному відборі богословських джерел; у тому, що замість обгрунтування права на патріярхат власними джерелами традиції, яка породила сам феномен патріярхатів, в цьому документі використано зовнішні джерела, хоч і дуже авторитетні та прогресивні. Таке використання джерел, може, й було б виправданим, якби це Послання було адресоване західним християнам, але у звернені до своїх вірних воно досить дивне.
В розділі 4, де йдеться про канонічно-еклезіологічні підстави патріярхального устрою, зазначено: «Католицькі патріярхати історично визнавав Папа Римський. Сьогодні… нові патріярхати для Церков східної традиції встановлює Вселенський Собор або Папа Римський». Зрозуміло, що це — констатація історичного та канонічного стану речей. Однак з екуменічної перспективи, а тим більше з перспективи віднайдення Українською Греко-Католицькою Церквою власної східної традиції, це дуже проблемне твердження.
По-перше, історичні «католицькі патріярхати» — явище, надто сильно забарвлене европейським колоніялізмом та ексклюзивною римською еклезіологією, щоб слугувати за приклад для нашого «екуменічного» патріярхату. Маю на увазі передовсім т. зв. «паралельні патріярхати», проголошені Римом на завойованих хрестоносцями територіях, де вже століттями існували патріярхати місцевих Церков, що їх Рим у ті часи не визнавав за «справжні». Те саме стосується і патріярхатів Східних Католицьких Церков (мелхітської, маронітської, коптської, вірменської та ін. ). Їхнє «визнання» Римом, на жаль, ґрунтується на тій самій логіці римського адміністративного централізму та «ексклюзивної еклезіології». Адже історично більшість цих патріярхатів постали щонайменше одночасно з Римським патріярхатом (якщо не раніше за нього) і століттями існували в єдиній Церкві до розколу християнства. Відповідно, їхнє «визнання» Римом у XVI-XIX ст. мало свій підтекст: або «легітимізувати» цим визнанням їхнє існування (ніби без цього вони не легітимні…), або наново створити структури, альтернативні щодо «схизматицьких» патріярхатів.
По-друге, історія співіснування цих патріярхатів із римськими адміністративними структурами, м’яко кажучи, не настільки приваблива, щоб виникало бажання її наслідувати. Досить зазначити, що жоден з існуючих східних католицьких патріярхатів до сьогодні не сприймається Римською курією як справді повноцінна помісна Церква. Нікому в Римі й на думку не спаде трактувати, скажімо, патріярха Антіохійського (Мелхітської Церкви) так само, як патріярха Константинопольського чи Московського (тобто як рівноправну сторону міжцерковних взаємин). Східних католицьких патріярхів фактично сприймають як структурну частину Римо-Католицької Церкви.
На мою думку, ці факти достатньо ілюструють непридатність цих старих моделей для патріярхального проєкту УГКЦ. Адже його постійно анонсують як екуменічно та еклезіологічно інноваційний, а отже він потребує унікальних, нових, сміливих підходів. Інакше справа зведеться до наливання нового вина в старі міхи, з усіми закономірними наслідками…
В 5-му розділі йдеться про патріярхат як структуру, що «дуже чітко реалізує внутрішню єдність помісної Церкви східної традиції, бо на чолі ставить одну особу, яка стає осередком усіх віруючих цієї помісної Церкви». Це чудова декларація, проте, сподіваюся, що її автори усвідомлюють також її логічні наслідки: саме ця «одна особа» має стати повноцінним Главою УГКЦ з юрисдикцією над усією УГКЦ — тобто і в Україні, і в діяспорі. Відповідно, теперішня модель, за якою Римська курія практично обмежила юрисдикцію Глави УГКЦ кордонами Галичини, має відійти в небуття. А це не так просто, зважаючи на деякі норми римського канонічного права…
Загалом у Посланні, як і в багатьох інших більш чи менш офіційних висловлюваннях проводу УГКЦ, проглядається деяка нечутливість до православної богословської ментальности й неготовність мислити в категоріях патріярхальної помісности. Це виражається насамперед у певній подвійності богословських підходів: з одного боку — прагнення помісности й запевнення про зв’язок із Римом як про євхаристійну, а не адміністративну єдність, а з іншого — постійне мимовільне зісковзування у наїжджену колію старих понять про юридичне підпорядкування і якусь вторинність щодо Риму. Наведу лише кілька прикладів.
Всім відомо, що кілька років тому Блаженніший Любомир прийняв від Папи Івана Павла ІІ титул кардинала. Сам по собі цей титул абсолютно невідповідний для єрарха Східної Церкви, оскільки в РКЦ він вживається для почесного відзначення папою підлеглих йому духовних сановників — так би мовити, членів папського «пóчету». Якщо прийняття цього титулу ще можна пояснити певними дипломатичними міркуваннями, то його постійне використання в церковному побуті видається цілком недоречним. В результаті цей титул зрісся з іменем Глави Церкви в стійкому словосполученні «Блаженніший Любомир Кардинал Гузар», яке домінує повсюдно — від святоюрських прес-релізів до репортажів центральних телеканалів. Як можна поєднати таке титулування з титулом «Глави і Отця» помісної Церкви — Патріярха? Звучить абсурдно. Що вже й казати про реакцію на це православних — який це зразок екуменізму для них… Та й звертання «Блаженніший» стосовно Глави Церкви не є відповідним, особливо в українському екуменічному контексті: в УПЦ «Блаженніший» — це титул Митрополита Володимира — предстоятеля церковної спільноти, залежної від Патріярха Московського, який своєю чергою як Глава Церкви іменується «Святійшим»… Вживання титулу «Блаженніший» в очах православних лише підтверджує факт структурного підпорядкування УГКЦ Римові. Хочу наголосити, що ці титули — не просто гра слів, а певний «лакмусовий папірець» церковного самоусвідомлення.
Інший приклад. Коментуючи поїздку кардинала Каспера до Москви, один досить високопоставлений достойник УГКЦ сказав приблизно таке: «Кардинал Каспер міг би спочатку приїхати до Львова і поговорити про все з Блаженнішим, як рівний з рівним, адже вони обидвоє кардинали (курсив мій. — Т. Т.)». Ці слова знову ж таки зраджують певне глибоко закорінене, майже підсвідоме нерозуміння сути патріярхату: адже якщо патріярх є главою помісної Церкви, то як він може бути рівним із адміністративним службовцем (а саме таким є кожен кардинал Римської курії) іншої Церкви? За автентичною патріярхальною логікою, «на рівних» патріярх міг би говорити з іншими патріярхами, зокрема і з Римським.
Це «перескакування» з патріярхальної та помісницької еклезіології на стару еклезіологію адміністративного підпорядкування прослідковується надто часто. Я сподіваюся, що воно пояснюється лише «підсвідомими стереотипами» старшого покоління церковного проводу УГКЦ, вихованого на старій еклезіології. Хоч і тоді їм варто бути обережнішими і редагувати тексти своїх статтей та інтерв’ю ретельніше, бо до їхніх слів придивляються дуже пильно. Прикладом цього є низка статтей та інтерв’ю, пов’язаних з УГКЦ, в російському виданні «НГ-Религии», де автори, переважно недоброзичливі, старанно виловлюють кожну невідповідність, щоб показати, що УГКЦ — Церква-гібрид, приклад якої не придатний для наслідування православним Церквам (див. матеріали про УГКЦ на http://religion.ng.ru/).
Однак для подолання цих «стереотипів» треба глибше задумуватися над суттю ідеї патріярхату УГКЦ, щоб вона не стала пустопорожнім гаслом і черговою невдачею. Слід усвідомити, що, кажучи «А», треба буде відважитися сказати й «Б». Впровадження в життя патріяршого статусу передбачатиме рівноправні й двосторонні стосунки з РКЦ та її проводом, вироблення самостійної (хоч і в порозумінні з іншими Церквами, зокрема з РКЦ та українським Православ’ям) екуменічної стратегії, впорядкування внутрішньоцерковного життя власними силами і за власними канонами тощо. Чи вистачить на це сміливости нашій єрархії? Чи готова УГКЦ (в принципі, а не економічно чи щодо людських ресурсів) провадити свої власні місії, самостійно вирішувати питання своєї структури і «канонічної території», канонізувати своїх святих — одне слово, бути уповні носієм патріярхальної гідности і влади, яким є всі інші патріярхи Сходу і Заходу? Від відповіді на ці питання, на мою думку, залежить те, чи варто нам узагалі ставати на шлях проголошення патріярхату...
Схоже, що сама справа проголошення і навіть зовнішнього визнання Києво-Галицького патріярхату буде куди легшою, ніж наповнення цього поняття реальним змістом. Так, зрештою, і повинно бути; і так завжди було в історії з усіма великими починаннями. Важливо одне — щоб ми мали волю і відвагу бути собою, щоб рухалися вперед цим шляхом здійснення декларованого і розуміли, що, утверджуючи свою помісність, ми тим самим утверджуємо вселенськість Церкви і допомагаємо їй сяяти, як діамант, усіми її гранями.
