Коментар владики Гліба (Лончини) до частини «Заповіту» Патріярха Йосифа
Патріярх Йосиф у своєму Заповіті боліє над браком єдности в «нашому Єпископському зборі» та в «основних питаннях життя Церкви і Народу» і називає це нашим «нещастям», нашим «споконвічним гріхом». То дуже поважний докір нашого Ісповідника віри, висловлений на схилі його життя з великого досвіду та й з нашої сумної історичної дійсности. Тому треба б нам прислухатися до його напімнень, брати собі до серця його слова і вчитися від них.
У Заповіті Патріярх вказує на кілька причин утрати єдности в нашому Єпископаті. Передовсім це недостатнє виховання, і зокрема «незнання минулого своєї Церкви», легкодушне ставлення до здобутків наших батьків і попередніх поколінь та слабкість характерів. Нерозуміння власної ідентичности спричинює брак спільної візії. А коли бракує візії, то немає єдности у прямуванні до мети. По-моєму, на відсутність єдности треба подивитись у ширшому контексті, себто в цілій нашій Церкві. Джерелом тієї відсутности, за моїм розумінням, є надмірний індивідуалізм, який, на жаль, притаманний нам, українцям. Кожний вважає, що бачить і знає найкраще; а те, що робить сусіда, — куди гірше...
Індивідуалізм сам по собі не погана річ. Кожен із нас — «малий космос», про що казали вже греки. Від створення світу до його кінця немає двох тотожних осіб. Це Божий дар, через який ми покликані розвивати свої таланти на добро іншим. Стрижневе слово: іншим. Якщо ми використовуємо свої сили для того, щоб тільки піднести себе, прославити, показатися кращими від людей, тоді, власне, марнуємо наші дари. Це недобра сторона індивідуалізму. Коли ж метою нашого діяння є служіння — наприклад, допомога бідним, підтримка немічних, праця задля блага спільноти, — тоді ми використовуємо наші таланти й сили згідно з Божим планом.
Очевидно, що в нас, українців, — однаково, про кого йдеться: про єпископів, духовенство, монашество чи мирян — є багато доброї волі. Ми бажаємо жити для інших, піднести рівень життя і духовности нашої Церкви й нашого суспільства. Однак коли йдеться про конкретну працю, то легко даємо себе розсварити; дозволяємо, щоб дрібниці нас ділили; іноді ображаємося одні на одних; кінець кінцем зриваємо добрі стосунки між собою, не хочемо співпрацювати, і тоді кожен іде своїм шляхом. Риторичне питання для нашої призадуми: чи зуміємо ми вжити здобуту після зворушливих днів «помаранчевої революції» позитивну енергію на плідну і конструктивну співпрацю — почавши від Уряду й кінчаючи на наших місцевих органах самоврядування, і навіть у парохіях та сім’ях?
Думаю, що все-таки ми здатні спільно жити, співпрацювати і одну пісню спільно співати. Понад десять століть існує наша Церква і наш Народ, і вони разом пережили добро і злидні, мир і війни. Як кожне людське суспільство, так і наше теж має свої добрі сторони і погані, здобутки і втрати. Що нам робити, щоб піднести наш рівень життя, поліпшити наше співжиття, посилити нашу співпрацю і таким чином подолати роз’єднання і в Церкві, і в Народі?
Шанувати владу. У нас часто нехіть до власної влади. Пам’ятаю, як Патріярх Йосиф не раз у своїх проповідях звертав увагу на те, що вже на зорі нашої історії не було в нас згоди, не було пошани до своїх, тому ми кликали варягів, кажучи: «Прийдіть, пануйте над нами!». Що ж, в історії були й на те причини — часто зрозумілі, а іноді й нерозумні. Надто довго бували ми під владою чужих. Часто не було пошани і до глави Церкви. Згадаймо, як це було в житті митрополита Андрея Шептицького чи Патріярха Йосифа Сліпого, а з давнішої історії — Київського митрополита Йосифа Вельямина Рутського, слова якого Патріярх цитує у своєму Заповіті. Нам треба навчитися не тільки шанувати зверхників, а й доброзичливо підтримувати їхні думки та ініціятиви, бо вони з Божої волі були поставлені у проводі нашої Церкви.
Щиро обмінюватися думками. Кожний має власні погляди, тому важливо ділитися досвідом, ідеями, уміти побачити проблему з різних боків, не лякатися інакодумців або таких, які мають нові, незвичні ідеї. Вирішування питань вимагає мистецтва діялогу — постійного спільного діялогу
Не настоювати на своєму. При всьому тому треба також хотіти — задля загального добра — слухати голос інших і прислухатися до нього, а не бути впертими. Скільки людей — стільки ідей, але не раз треба поступатися іншим. Жодна розв’язка не буває досконалою, і кожна розв’язка підлягає випробуванню. Саме життя покаже, що треба підсилити, а що — поправити. Послуговуватися досвідом — теж є мистецтво.
Співпрацювати. Треба вміти разом і працювати, маючи при тому довір’я одні до одних. Спільна думка і спільна дія принесуть більше користи, аніж поодинокі, відірвані, хай і найблагородніші, ініціятиви. При тому слід звернути увагу на братерство і лояльність, особливо до тих, хто у проводі. Коли вирішено якусь справу, нам треба навчитися конструктивно здійснювати її, «в один гуж усім тягнути».
Брак єдности — це справді наш «первородний» гріх. Ми всі свідомі того, і тому в молитві співаємо: «Боже, нам єдність подай!». Та недаремно каже українська приказка: «Бога взивай, але й рук прикладай!». Вірмо в себе і «будьмо собою», як залюбки повторяв Патріярх Йосиф, а тоді зможемо стати кращими і подолати нашу нестачу єдности. З доброю волею і смиренністю слід узяти до серця напімнення Патріярха Йосифа і об’єднаними силами жити і працювати для спільного добра нашої Церкви і Народу.
