Що робити з тою колосальною життєвою енергією, яку розворушив у громадянах України Майдан? Куди її діти, як розвинути й структурувати? Як цим морем Духа наснажити розрізнене, застрахане, зневірене українське суспільство? Це першочергові питання, що їх, без сумніву, задають собі сьогодні церковні мужі та політики. Акція «Різдво разом», у рамках якої до Львова та інших обласних центрів Західної України приїхали святкувати Різдво близько п’яти тисяч молодих людей з Великої України, може слугувати зразком того, в якому напрямі слід шукати відповіді на ці питання.
Акція «Різдво разом» і соборність України
Ідея акції «Різдво разом» зародилася на Майдані. Не була вона цілком новою. І дотепер деякі Церкви та інститути запрошували на Різдво до Львова знайомих та родичів. Але цього разу за організацію акції взялися ледь не усі вищі навчальні заклади Львова. На базі Українського католицького університету було створено постійнодіючий штаб акції та відкрито спеціяльну інтернет-сторінку — www.rizdvorazom.org.ua. Відеоролик із закликом до молоді з Великої України приїхати на Різдво до Львова кілька днів показували на центральних українських телевізійних каналах. Все це вказує на масштабність акції. Ідея полягала в тому, щоб якомога більше молодих людей із Великої України стали безпосередніми учасниками святкування Різдва у галицьких родинах і тим самим змогли по-новому оцінити ті вартості, що їх несе в собі Соборна Україна, кожна частка якої якісно доповнює цілість.
Соборною Україна стане тоді, коли різні її регіони об’єднуватиме почуття любови та взаємної поваги. Тим часом поряд із любов’ю мільйонів людей до своїх малих батьківщин — міст і сіл, де вони народились та зростали, в Україні панувало дві нелюбові: до Києва, як не реалізованої досі столиці України (це було ставлення переважно галичан), та до Львова, як центру «українського буржуазного націоналізму» та його релігійного вираження — «уніятської» Церкви (це ставлення представників різних регіонів, переважно зі східної та південної України).
«Помаранчева революція» зробила небувалу роботу саме в плані формування соборности України. На Майдані знайомились і переймалися глибокою повагою одне до одного люди з різних її регіонів. І в тому, що так сталося, -− переважно заслуга киян. Саме завдяки їхній гостинності мені, а також багатьом моїм друзям поталанило знову полюбити Київ саме як столицю України.
А що Львів? Якщо в Україні моє рідне місто загалом і шанували, то хіба як скарбницю давніх пам’яток архітектури. Треба визнати, що заслуга сучасних львів’ян у цьому невелика. Акція ж «Різдво разом» стала реальною нагодою для молоді України знайти за холодними мурами вишуканих архітектурних пам’яток тепло людських сердець, гостинність і приязність сучасних львів’ян.
Відгуки гостей
З численних відгуків, які надходять до оргкомітету акції «Різдво разом», можна зробити висновок, що акція справді досягла своєї високої мети. Подам лише деякі витяги з листів учасників акції з Великої України.
Ольга Різниченко, науковий співробітник Харківського літературного музею, співорганізатор акції «Різдво разом» у Харкові (завдяки їй до Львова приїхали близько 600 молодих харків’ян): «Якщо на шляху до Львова харків’яни трималися окремими компаніями, часто-густо можна було почути лайку, чимало товариств добряче випивали, то вже на зворотній дорозі зі Львова до Харкова спостерігалася цілком інша картина. Молоді люди ділилися своїми враженнями, гуртами ходили з вагона у вагон колядувати. Я фактично не бачила п’яних. Ця зміна не може не вражати. На всіх вокзалах, де поїзд зупинявся, харків’яни виходили на перон, колядували і скандували «Тернопіль та Харків разом», «Хмельницьк та Харків разом», «Київ та Харків разом» тощо. У Харкові нас зустріли міліціонери. Мабуть, вони були щиро переконані, що молодь, повертаючись із Галичини, почне чинити безчинства. Чим далі ми віддалялися від Заходу, тим більше ми бачили насторожене ставлення до нас. Але це нормально. Схід усе ще спить, але вже тепер ми бачимо ознаки його активного пробудження».
Олена Таранська, студентка з Харкова: «Що спонукало мене задуматись, так це постійні переживання моєї подруги: ‘А-а-а! Ми ж зовсім не знаємо колядок! Боже, ми забули нашу культуру, який сором! Слухай, я навіть не знаю, як хреститися: справа наліво чи зліва направо...’. Справді, в моєму місті так Різдво не святкують — із таким піднесеним настроєм, з майже всіма закритими магазинами, з дітьми в костюмах чорта й ангела. Те, про що я лише читала в підручниках з української літератури та історії, що було лише літерами на папері, враз ожило. До того ж виявилося, що для когось це цілком звична реальність. І справа тут не тільки в традиції святкувати, і не лише в Різдві, а в якійсь всеохопній... ну-у-у... духовності, милостивості — хоч, може, це й занадто сильні слова. Схоже, джерело цього більш глибоке — можливо, це ставлення до релігії. Вдома цього не перекажеш словами, це треба побачити. Сподіваюсь, що і я це колись зможу − не без допомоги львів’ян. Але найбільше мене вразило те, що я зрозуміла: скільки нам ще доведеться слухати одне одного і старатися зрозуміти, щоб об’єднати те, що століттями було розірваним... Здається, для цього нам доведеться ще немало свят відсвяткувати разом. І незаперечність цього нашого обов’язку перед наступними поколіннями не може не тішити. (Мені буде дуже цікаво почути ваш відгук. Пишіть taranskaya@ukr.net)».
Оля Бодрухіна, студентка з Луганська: «Ми гуляли вуличками старого міста. Майже всюди під ногами — бруківка. Кожен будинок − пам’ятник архітектури, з яким пов’язана історія, що може стати приводом для написання роману. Кожен дворик не схожий на інший і зберігає свою таємницю. Тепер я точно знаю, чим пахне Львів. Він пахне кавою. Її аромат допомагає безпомилково визначити місцезнаходження найближчої кав’ярні. У місті справжній культ цього напою. До кавового аромату домішується запах якоїсь випічки. Це й запах дитинства. Відчувши його, відразу згадуєш рідний дім. У великі релігійні свята до «смачних» запахів домішується ладан. Його тонкий аромат тече з відчинених дверей католицьких та православних храмів, де тривають служби. Мабуть, таку дивну суміш можна побачити лише в тих місцях, де поєднуються світи протилежних культур. Але найбільш мене вразили люди — гостинні, ввічливі. Особливий вияв цієї риси, який нам важко зрозуміти, − черга на посадку у громадський транспорт. Тотальна релігійність і консерватизм характерні й для мешканців цього великого міста, і для мешканців віддалених від цивілізації сіл. Разом з тим, львів’яни є дуже сучасними у своєму ставленні до багатьох речей. Як і все добре, ці свята швидко скінчилися. Мабуть, ми всі запам’ятаємо їх назавжди. Варто було проїхати через усю Україну, провівши шістдесят годин у дорозі, щоб побачити Львів. Щоб провести це Різдво разом. Щоб відчути себе гостем у рідній країні та рідним у чужій родині».
Прекрасний урок для галичан
Це, мабуть, найпрекрасніше з усіх можливих пережиттів — коли можеш обдаровувати інших. Здається, для наших гостей найціннішим було саме те, що не вимагало від нас, галичан, якоїсь особливої підготовки. Вони захоплювалися родинними традиціями й особливостями галицької кухні. Такі слова, як «капці», «канапки», «філіжанка», просто не сходили з уст наших гостей. Вони дивувалися з того, що стало для нас буденним: «В одній компанії можуть легко уживатися ‘ботанік’ в окулярах та неформал із численним пірсінгом»; «Тут не популярний відпочинок на лавочці із пляшкою пива в руці»; «Після всенародного гуляння ніхто нікого не побив, і майдан залишається порівняно чистим»; «По вечорах можна ходити по місту без остраху, що тебе поб’ють»; «Я знайома зі студентками, яких поселили в жіночому монастирі. Їхні найліпші враження були пов’язані навіть не з фактом перебування в такому незвичайному місці, а зі спілкуванням із монашками. Сестри знали по кілька мов, грали на сучасних музичних інструментах та вміли користуватися інтернетом.
Коли інші цінують те, що в плині часу для тебе залишається десь у куті запорошене і без уваги, по-новому й сам починаєш цінувати своє життя. «Різдво разом» видавлює з українця дух незадоволення життям загалом, зокрема незадоволення державними чиновниками, москалями, водіями маршруток, священиками, двірниками і пияками. Як ті Царі зі Сходу, що вказали пастушкам на стаєнку, де народився Христос, так і наші гості зі Сходу вказали галичанам на суть соборности, про яку ми так часто говоримо, але яку ледве чи розуміємо.
Про земляків-галичан у мене склалось досить гнітюче враження після того, як я кілька годин простояв біля виходу з однієї з найбільших львівських церков із наміром записати всіх охочих прийняти гостей з Великої України. (Це була остання неділя перед Різдвом, на «результативність» якої організатори акції покладали великі надії). Проте після двох літургій (а за цей час повз мене пройшло близько двох тисяч людей) я залишився з порожніми аркушами... Мені пояснювали, що причина в тому, що майже дві третини львів’ян їдуть святкувати Різдво на село до батьків та родичів. Очевидно, це правда. Але також правда й те, що порівняно маленька парохія на Кам’янці у Львові вже кілька років поспіль приймає цілий автобус дітей із сиротинця з Кіровоградської области. Коли й цього року приїхали діти з Кіровоградщини, охочих прийняти гостей виявилося більше, ніж була в цьому потреба. Отже, дуже багато залежить від священика: як він пояснить важливість акції, наскільки послідовною буде його праця, переконливою його постава духівника, пастиря свого стада.
Господь покерував так, що молодь із Великої України отримала переважно найкращі враження. Галичани виявили похвальну гостинність і приязність. Наведу лише один приклад. Разом із гостями переходили ми через залізницю і побачили поїзд, що став просто посеред стежки. Спершу ми почали обходити вагони, але коли я побачив, що машиніст виглянув з кабіни, то без особливої надії на позитивний результат вигукнув: «Пане добродію, може, від’їдете трішки?». Той відповів гудінням мотору і скреготом коліс. Мої гості з подиву застигли. «Нет, ну это вообще другой мир, − промовив Петро, школяр із м. Купінськ Харківської области, − у нас это вообще немыслимо».
Хто знає, чи від’їхав би наш герой-машиніст зі стежки, якби перед тим не почув, що мої гості перегукуються між собою російською мовою. А що вже точно не сталося б, так це те, що я не посмів би просити машиніста про цю послугу, якби йшов без гостей. Цією стежкою я ходив уже разів двісті, в тому числі й тоді, коли її перегороджували поїзди. Жодного разу мені не спало на думку просити машиніста від’їхати. Щоб зрозуміти, наскільки біднішим був би цей день, якби цього діялогу не сталося, треба було бачити колоритну усмішку на обличчі машиніста, який, як мені тоді видалося, не так часто посміхається. Під’їхавши ближче, машиніст запитав мене: «Звідки гості?». Почувши список областей, представлених у тій вервечці осіб, котрі переходили через залізничне полотно, він ще раз посміхнувся і промовив добре знайоме мені словосполучення: «А-а-а, Різдво разом». Признаюся, що в його озвученні ці слова набрали для мене якогось несподівано нового значення: Різдво можна святкувати разом із собою, а можна і без...
Його третьої посмішки я вже не бачив, але чомусь не сумніваюсь, що вона таки була.
Світлини Ігоря Табінського На світлині:
• Патріярх Любомир зустрічається з молоддю із Харкова
Петро ДІДУЛА