Вибори 2004 року стали випробуванням для українського суспільства, зокрема для різних Церков і релігійних організацій. Більш чи менш активна участь практично їх усіх у передвиборчій кампанії була невипадковою і стала наслідком або вираженням релігійно-державних відносин, які склалися за президентства Леоніда Кучми.
Відверта позиційність багатьох єрархів та мирянських організацій УПЦ (МП) засвідчила про пов’язаність цієї конфесії з колишньою вже владою та її кандидатом, його геополітичними і бізнесовими орієнтаціями. Тому в південно-східному регіоні, де склалися особливі, пріоритетні стосунки УПЦ (МП) з місцевими органами влади на шкоду іншим конфесіям, останні (зокрема, неоп’ятдесятники) відверто підтримали опозиційного кандидата, а деінде навіть стали його фактичними штабами.
Нема сумніву в тому, що позиція більшости релігійних конфесій, які підтримали «помаранчеву революцію», випливала з їхнього ставлення до влади. Своєю більш чи менш відкритою підтримкою цієї революції вони протиставилися тому тискові на паству, що його чинила влада напередодні виборів. Вони виступили проти практики видання звернень від імени Всеукраїнської Ради Церков шляхом заочного підписування заяви представниками конфесій. Збереження панівного режиму однозначно призвело б до подальшого згортання релігійної (як і будь-якої іншої) свободи, до профанації духов-них цінностей за показової «побожности» вождів цього режиму. Одним це цілковито підходило, і вони відповідно боронили існуючий лад. Іншим «ведмежа» опіка влади вже відверто обридла, і вони — кожен по-своєму — висловили свій протест. При цьому розмах фальшування результатів виборів у другому турі (21 листопада) став для представників непровладних конфесій нагодою озвучити свою позицію, вивільнити свій голос протесту. Не провадячи прямої агітації в храмах за того чи іншого кандидата, оскільки це розцінюється як антизаконна діяльність, представники цих конфесій майже в один голос виступили проти фальшування результатів виборів, оскільки покликанням Церкви є дбати про справедливість, свободу і гідність кожної людини.
Орієнтація колишньої влади переважно на одну конфесію — тобто на УПЦ, що перебуває під юрисдикцією Московського патріярхату, — виявилася цілковито безперспективною. Це викликало спротив інших конфесій і не дало бажаного результату, оскільки навіть на Поділлі й Волині, де розташовано більшість парохій УПЦ (МП), впевнено переміг опозиційний кандидат. Мало того, в самій УПЦ (МП) розпочалися спонтанні виступи мирян і парохіяльного духовенства, які засуджували таку заполітизованість. Стало зрозуміло, що релігійно-державні відносини, які склалися, не приносять користи нікому — ні конфесіям, ні владі.
До чого ми прагнемо?
Сьогодні дуже гостро постала потреба законодавчо конкретизувати відповідальність держави і релігійних конфесій за порушення релігійного законодавства. Нещодавно голова Державного комітету у справах релігій Віктор Бондаренко визнав, що не існує механізму покарання керівників Церков за антизаконну пряму участь у політичній агітації під час виборів. Так само не визначено правову відповідальність державних посадовців за порушення конституційної норми щодо відокремлення держави від Церкви. Якщо Церквам законодавчо заборонено втручатися в політичні справи, а державі — у справи церковні, то за порушення відповідних законів вони мають нести відповідальність.
Практика використання державою Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій для тиску на її учасників має відійти в минуле як пострадянський анахронізм. Залежність конфесій у багатьох справах від волі державних осіб і неможливість зворотного впливу не є ознакою партнерських відносин між Церквами і державою. І це питання також має бути врегульоване у концепції державно-релігійних відносин.
Всеукраїнська Рада Церков може стати дорадчим органом при Президентові України; її члени зможуть висловлювати главі держави своє бачення тих чи інших суспільних процесів, давати громадську оцінку законодавчим актам, які стосуються суспільно-моральних справ. Цей механізм може забезпечити таке становище, щоб жодна з конфесій не мала визначального впливу на державні чинники. Регіональні філії ВРЦ могли б втілювати цю політику на місцях. Вони могли б відігравати справді позитивну роль у вирішенні певних справ, зокрема щодо виділення земельних ділянок під будівництво культових споруд або надання на обласних телеканалах ефірного часу для почергового його використання членами цих рад.
Справ, що є спільними для всіх конфесій, доволі багато. Зокрема, це питання щодо викладання релігійної етики в загальноосвітніх школах і вироблення спільної державної програми з цього предмета; справа повноцінної акредитації предмета «богослов’я» тощо. І, звичайно ж, такі міжрелігійні органи зможуть запобігати міжконфесійним конфліктам, а в разі виникнення їх — сприяти їхньому вирішенню.
Замість висновку
Від колишньої влади новому Президентові України перейшов не найкращий спадок — і не тільки в економіці чи політиці, а й у суспільній свідомості, зокрема найнижчий рейтинг довіри до вищих органів влади. Підтримка «помаранчевої революції» представниками багатьох конфесій не в прямий спосіб поширила авторитет Церкви на нову державну владу в Україні. Як історик, дозволю собі припустити, що в Україні ще не було державної влади з таким високим авторитетом, як тепер. Важливо не втратити його.
Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ