Коментар Маркіяна ФІЛЕВИЧА до частини «Заповіту» Патріярха Йосифа
Заціпеніти й мовчати можна по-справжньому хіба що в одному випадку. Коли гнівається батько. Бо це якийсь особливий гнів. Гнів не зі злости, але з любови. Дивна така непоєднувана єдність – гнів з любови. Навіть якщо батько неправий, навіть якщо маю тисячу аргументів, тисячу відповідей. На таку любов, на гнів любови дуже тяжко відповідати. Неможливо.
А пророчий гнів саме такого ґатунку – це глибока любов, котра не може виразити себе інакше, не може бути почутою інакше, бо ж діти не слухають, не розуміють, не знають. Увесь Заповіт Патріярха Йосифа – це скорбота пророка, скорбота Богослова на острові Патмос. Для Патріярха тим Патмосом стала свята Софія, а морем навколо острова – Рим, а може й увесь світ, котрий не почув, а може надто пізно дослухався свого пророка. Але ж це також пророчий уділ – бути почутим надто пізно. Й це також уділ дітей – дослухатись батька тоді, коли він уже мовчить, коли після нього залишається лише заповіт...
Попри все інше, у Заповіті можна дошукуватись паралелей з Одкровенням, з Посланням до Ефесян, з Мономаховим поученням; можна дивуватись пророчістю, отою ясною візією прийдешніх подій, але можна не зауважити головного – батьківської любови. А ще – батьківської скрухи.
Отих відповідей на пророцтво існує не так уже й багато. Часто обирається найлегша – каменування. Проте каменуванням може бути й не звертання уваги, індиферентність (а це щось трохи інше, ніж мовчати!)...
Вічне місто – мов море, Софія – мов Патмос. Іменуючи себе в’язнем Христа ради, Патріярх не має на увазі лише свій лагерний досвід. Це «в’язнівство» має глибоку сутнісну природу, це відчуття власної невідповідности середовищу, не зрозумілости іншими. Самотність на порозі смерти...
І питання, яке від самого по-чатку я намагався відсунути якомога далі, постало у всій своїй невідворотній ясності – що ми зробили зі Заповітом? Прочитали? Сповнили? Знехтували? Забули? Ці кільканадцять сторінок, надзвичайно важливих для Патріярха, адже писав їх 11 літ, — чим вони є для нас? Дороговказом, свідоцтвом епохи, ствердженням сили духу, святости Патріярха... Ще, ще більше таких солодких брязкітливих слів! Їх треба дуже багато, аби засипати ними цю скелю, цей камінь, об який розбиваються всі наші гарні думки про себе, про Церкву, про християнство в Україні.
Так, ми ще не стали тією Церквою, якою заповідав нам бути Патріярх. Цей висновок хай буде не причиною для песимізму чи безнадії, а наснагою до ділання. Немає нічого кращого, ніж незорана рілля; немає нічого гіршого, ніж повні засіки й фальшиве вмовляння себе: «Я все зробив, що треба».
Пророк-Патріярх говорить про найнезрозуміліше – про в’язнівство ради Христа, про стан найглибшої безсилости, котра властиво єдина є справжньою могутністю. Тут ставлю крапку на своїх писаних думках про Заповіт. Спробував би я продовжити цей останній рядок – неодмінно скотився б у банальну звичайність, що Заповіт уже майже до кінця сповнений, адже Церква наша вільна, і Україна незалежна, і Патріярх похований якщо не в Святій Софії Київській, то принаймні в Україні. Позірно все це вже відбулось – Заповіт здійснено, його можна відкласти набік, забути, бо ж надто він заважає отою своєю силою, цією незворушною твердістю у вимозі подвигу.
