|
|
|
Новини | Архів | Бібліотека | Передплата | Редакція |
| / Головна / Архів / Між визнанням і поневірянням – один крок і ціла вічність: |
Зміст числа
№ 3 (388) 2005
|
|
Між визнанням і поневірянням – один крок і ціла вічністьПетро ДІДУЛАСправа отців-василіян ліквідованої Чеської делегатури ЧСВВ Лавина відгуків про працю отців-василіян із Підгірців (ОВзП) наростає від початку 2004 року. Десятки публікацій як у церковних, так і світських виданнях свідчать: учасники реколекцій, що їх провадили ОВзП, прагнуть поділитися здобутим досвідом з іншими. Ось деякі назви цих публікацій: «На нас зійшов Дух Святий», «Тут стають новими і кращими» (Нова зоря), «Духовна фортеця у Підгірцях» (Арка), «Свята благодать поруч» (Господар землі), «Пізнай себе» (За вільну Україну) тощо. Учасниками реколекцій стали за два роки понад двадцять тисяч осіб із різних міст і сіл Західної України; серед них – групи медиків, педагогів, військових, науковців. З ініціятиви реколектантів почали діяти близько ста п’ятдесяти груп «Молитовної сторожі» (у кожній по 24 особи). Відомі десятки свідчень про зцілення та навернення; здійснилося кілька монаших та священичих покликань. До такого зрушення в Церкві причетні лише п’ятеро отців і два брати-василіяни з Підгорецького монастиря; серед них – чотири українці, один словак, двоє чехів. І на цьому тлі розгортаються процеси, ініційовані Консультою [Нарадою; від лат. сonsulto – раджусь. – Прим. ред. ] отців-василіян у Римі, логічним наслідком яких має стати остаточне виключення з Чину св. Василія Великого (ЧСВВ) згаданих семи отців-василіян із Підгірців. Троє з них належать до нині ліквідованої Чеської делегатури отців-василіян , яка впродовж кількох років своїми ініціятивами, пропозиціями і намірами не вписувалась у розмірене, визначене писаними законами й неписаними правилами життя Василіянського Чину. І коли тепер поряд із захопленими, дещо навіть екзальтованими, відгуками людей про працю ОВзП чуєш щось на кшталт: «отці індоктринують людей», «нав’язують їм своє, а не євангельське розуміння Спасіння», «вони витворюють чорно-білу картину світу» ? розумієш, що йдеться про гордіїв вузол конфлікту, що його розв’язувати комусь уже просто увірвався терпець. За поміччю до державиСаме цим можна пояснити появу ініційованого проводом василіян в Україні листа до колишнього вже керівника адміністрації Львівщини п. Олександра Сендеги з проханням «заборонити ОВзП в’їзд в Україну чи перебування в Україні», оскільки «ці ченці некоректною поведінкою та непослухом своїм монашим наставникам і місцевій єрархії вже спричинили великий заколот на шкоду вірним у Чеському екзархаті ГКЦ, у Василіянському Чині та інших чинах і згромадженнях, а тепер завдають шкоду вірним нашої Церкви в Україні». Паралельно вживаються відповідні заходи, щоб і в самій Церкві ОВзП не мали підтримки.Однак якщо державні чинники згадане звернення потрактували дуже поважно і відповідально (одразу ж після його надходження ОВзП відвідали представники міліції, СБУ та відділу ЛОДА у справах релігії), то церковні чинники реагували інакше. Зокрема, на черговому Синоді Києво-Галицької Митрополії УГКЦ владики не поспішали засудити діяльність ОВзП. Деякі єпископи виявили готовність прийняти отців з Підгірець до своїх єпархій – спершу як парохіяльних священиків, а згодом («коли буде все полагоджено у Василіянському Чині») і як монастир свого права. Виникає доволі складна колізія, яку однаково формулюють як прихильно, так і негативно налаштовані до ОВзП особи: «Якщо ОВзП є злом для Церкви ? то яка користь із їхньої праці в єпархіях? Якщо ж так не є – то чому їх позбавляють права бути василіянами?» Другий місяць блукаючи безконечними лабіринтами суперечностей, що виникли в Церкві через конфлікт навколо ОВзП, я ставлю перед собою питання, що саме Господь хоче виявити цією ситуацією. Вдамся до оцінки поодиноких суджень та висловів – іншими словами, до оцінки деталей, через які, як каже християнська мудрість, промовляє Господь. На шкоду вірним у Чехії?У листі до львівського губернатора, між іншим, ішлося про те, що ОВзП причетні до заколоту «на шкоду вірним у Чеському екзархаті Греко-Католицької Церкви».На початку 2003 року число українських заробітчан у Чехії, за офіційними даними, сягнуло 200 тис. осіб. Лише у Празі їх близько 20 тисяч. Від самого початку заробітчан прийняла Рутенська Греко-Католицька Церква (РГКЦ). Корінних мешканців-русинів і провід РГКЦ, з одного боку, це тішило, адже Церква отримала нове дихання, а з іншого – і турбувало, адже в нових обставинах над РГКЦ нависала небезпека українізації, втрати ідентичности. Остерігаючись останнього, екзарх РГКЦ владика Лявинець заборонив використовувати у храмах українську мову. «Тут ніколи не буде української Церкви», ? виголосив він свого часу перед церковним зібранням, близько 90 відсотків якого становили українці-заробітчани. В обставинах життя на поселенні, коли саме мова стає особливим джерелом духовного життя, українці-заробітчани щораз частіше піднімають питання про Церкву також і як про осередок культурного життя. На цьому тлі напруження між українцями-заробітчанами і проводом РГКЦ поступово зростає. Саме в той час отці-василіяни із Чеської провінції працюють на парохії св. Климентія в Празі. Чехи та словаки за національністю, вони стають на бік української громади. Відверто конфліктних рис ситуація набирає від середини 2003 року, коли Рим посилає екзарха Лявинця на емеритуру. Отці-василіяни пропонують кандидата на єпископа із числа членів Чеської делегатури ЧСВВ, мотивуючи це тим, що саме він найкраще відповідатиме потребам громади. Ватикан не погодився з цією кандидатурою і на екзарха призначив словака о. Ладислава Гучка, який не знає ні української мови, ні церковних традицій РГКЦ. Народ його не прийняв і гостро запротестував. Дійшло навіть до того, що єпископські свячення о. Гучка було перенесено до сусіднього римо-католицького храму, оскільки церкву св. Климентія пікетували члени української громади. Однак ці протести не змінили рішення Ватикану. Український церковний комітет у Чехії потрактував факт висвячення владики Гучка на екзарха як програш, але не як остаточну поразку. Морально підтримуваний отцями-василіянами, цей Комітет робить спробу зареєструвати у Чехії УГКЦ – без благословення на це проводу самої Церкви. За короткий час було зібрано і подано до Міністерства культури Чеської Республіки (ЧР) необхідні для реєстрації 300 підписів українських вірян греко-католиків. Згідно з чеським законодавством, цього було досить для реєстрації Церкви. Проте міністерство відмовило в реєстрації, посилаючись на авторитет Чеської Єпископської Конференції Римо-Католицької Церкви: «Церква УГКЦ складається з конкретних територій, на яких Патріярх є настоятелем. Там він має законне право засновувати провінції, єпархії та екзархати. Чеська Республіка не належить до його території, вони [згадані структури. – Прим. ред. ] є повірені Греко-Католицькій Церкві в ЧР, яка. .. заснована для чехів, словаків, русинів, українців та інших національностей, що належать до візантійського обряду або іншого східного католицького обряду, наприклад вірменського. Той екзархат [Чеський екзархат ГКЦ. – Прим. ред. ] прямо підлягає Апостольській Столиці в Римі, а не Верховному Архиєпископові у Львові. Заснувати новий екзархат для українців було б, мабуть, можливо, як це є в інших державах. Але там, окрім США й Канади, нема заснованих інших (крім української) греко-католицьких Церков. Створення екзархату завжди залежить від числа вірних, для яких було б доцільно створити екзархат». Також у відповіді Міністерства культури ЧР Українському церковному комітетові було процитовано думку самого Патріярха УГКЦ Любомира Гузара: «Реєстрація УГКЦ буде недоцільною і не корисною, бо мала би бути визнана лише цивільною владою, а не церковною. Празький екзархат дотепер досить добре служив нашим вірним. Крім того, я не переконаний, чи паралельна церковна структура, яка мала би бути утворена, принесе щось позитивного. Я є переконаний, що в компетенції Празької екзархії знайти гідне, заспокоююче рішення для всіх вірних. Я ж не маю ніякої правосильности поза канонічну територію УГКЦ в Україні і тому не можу втручатися». Зрозуміло, що після такої відповіді Український церковний комітет цілковито втратив надію на те, що громада УГКЦ в Чехії зможе колись отримати визнання Глави Церкви. Цим і було досягнуто те, що українська громада «втихомирилась». Але щоб остаточно покласти край цій справі, владика Ладислав Гучко добивається цілковитої ліквідації Чеської делегатури отців-василіян і канонічної кари на її провідників. Щоб його вимога не виглядала голослівною, він відбирає від отців-василіян два будинки в Чехії. Провід ЧСВВ захищає свою власність. Але позиція владики була непохитною – винні в бунті мають бути покарані, і тільки після цього може йти мова про повернення монастирських приміщень. Щоб бодай частково зменшити напругу, весь провід Чеської делегатури отців-василіян відсилають до України, а одного члена ? до Англії. 13 червня минулого року Х Генеральна Капітула [Колегія керівних осіб ордену. – Прим. ред. ] Василіянського Чину св. Йосафата приймає рішення про ліквідацію Чеської делегатури. Це стається через кілька днів після обрання нового протоархимандрита о. д-ра Василя Ковбича. Саме до цієї делегатури належали троє ОВзП. На момент написання цієї статті шестеро з 21 члена делегатури відсторонено від чину. Усім іншим у місячний термін призначено звернутися до ігуменів різних василіянських монастирів із проханням прийняти їх. І якщо їм буде відмовлено, то вони не мають права на повторне клопотання, а отже автоматично перестають бути членами Василіянського Чину. Ось таке тло твердження про «заколот на шкоду вірним у Чеському екзархаті», до якого спричинилися отці-василіяни Чеської делегатури. Є три моменти, на яких хотілося б наголосити. По-перше: «бунт» проти призначення єпископа Гучка не відбувся б, якби до формування позиції української громади не спричинилися отці-василіяни. Але бунту взагалі не було б, якби українці в Чехії мали можливість задовольняти у Церкві й свої національні потреби. По-друге: факти розвитку парохій УГКЦ у Греції, Італії, Португалії та інших европейських країнах, де поширилась новітня українська заробітчанська еміграція, породжують серед українців у Чехії питання: «Чому там можна, а тут ні?» І в цьому випадку твердження Патріярха Любомира про те, що він не має «ніякої правосильности поза канонічну територію УГКЦ в Україні і тому не може втручатися», звучить щонайменше непереконливо для вірних очолюваної ним Церкви. На шкоду вірним в Україні?Ще складнішою виглядає ситуація із твердженням (у згаданому листі проводу василіян в Україні до колишнього глави ЛОДА) про те, що ОВзП «завдають шкоду вірним нашої Церкви в Україні». Протоігумен Української провінції отців-василіян о. Григорій Гриньків навідріз відмовився коментувати це твердження, посилаючись на те, що йдеться про конфлікт усередині Чину. Хоч на час нашої з протоігуменом розмови до його вирішення вже були залучені зовсім не внутрішньовасиліянські чинники.З усіх священиків, які свого часу були на реколекціях ОВзП, відкрито погодився поділитися своїми враженнями лише о. Ігор Пецюх, священик Львівської архиєпархії УГКЦ, духівник УКУ: «Діяльність ОВзП не можна оцінювати в чорно-білих тонах. Маємо справу з феноменом, який не має аналогів у нашій новітній церковній історії. А суть цього феномену – проповідь. Люди почули проповідь, якої не доводилось їм чути. І питання тут не у стилі чи формі, котра також могла б багатьох захопити, а у змісті. Керигма, проповідь живого Слова, навіть якщо це робиться ламаною українською з чеським акцентом, — таке слово розпалює серце, кличе до покаяння та зміни життя. Таку проповідь, на жаль, рідко можна почути в наших парохіяльних храмах. Тут криється, на мою думку, секрет притягаючої сили реколекцій ОВзП. Але весь драматизм ситуації полягає в тому, що разом з цим живим словом отці подавали слухачам спрощене, схематичне світобачення. Одне з положень цієї спрощеної схеми таке: все, що не має свого закорінення в прямому Божому Об’явленні, — від диявола. Таким чином виходить, що сатанинський корінь мають усі нехристиянські релігії та цивілізаційні здобутки, зроджені на їхньому ґрунті. Ніби й не існує чисто людського богошукання, того «навпомацки», як каже св. Павло (Ді. 17:27), котре веде до часткового, але виявлення «променя тієї Правди, що просвічує всіх людей» (див. Nosta aetete, 2). До речі, ставлення підгорецьких отців до «Декларації про відношення Церкви до не-християнських релігій» ІІ Ватиканського Собору досить своєрідне: «Сучасні богослови неправильно інтерпретують цей документ». А в Декларації сказано чітко й однозначно: «Католицька Церква не відкидає нічого з того, що в тих релігіях є правдиве і святе». Стиль цього документа Собору передбачає цілу гамму кольорів, а не лише білий і чорний, як на цьому наполягають ОВзП. Це зверхнє ставлення отців до авторитетних церковних документів та безапеляційний тон їхніх тверджень затьмарюють радість від їхньої проповіді, від їхнього вкладу у викорінення забобонів, магії та поверховости у християнстві. Це спонукає до молитви: за них, за Чин, за Церкву і за себе. Образ ОВзП має багато відтінків; чого там більше: світлого, сірого, чорного чи, може, ще чогось – не знаю і не ризикую судити». З розмов із людьми викристалізовується картина, що головна причина розбіжности в поглядах на служіння ОВзП ? їхня наука про Першу заповідь Божу. Зокрема, ОВзП навчають, що східні бойові мистецтва, включно із дзюдо, є не тільки спортом, а й частиною східних релігій і що практикування їх призводить до втрати особистого відношення до Христа. Натхненна цим навчанням, мама настоює, щоб її шістнадцятилітній син залишив заняття дзюдо. Син не витримує тиску, утікає з хати, але не покидає займатися улюбленим видом спорту. Інший конфлікт розпочався після реколекцій у молодіжній спільноті із суперечки щодо можливости для християн брати участь у дискотеці. ОВзП навчають, що рукова музика, яка коріниться в африканській поганській релігії, дуже шкідлива для християнського життя. Й інші історії вказують на те, що плоди навчання ОВзП є зовсім не однозначними. На ці застереження о. Методій Шпіржік висловив готовність ОВзП говорити з проводом Церкви чи будь з ким, хто справді старався б допомогти оминути якісь огріхи в навчанні. «Ми є свідками того, як поганська релігія через різні чинники руйнує Церкву, і тому вважаємо, що недопустимо це замовчувати», ? каже о. Методій. Справді, однозначної оцінки ситуації з ОВзП немає. З одного боку, те, що вони розкривають суть чинних «забобон» та «практик», є нагодою допомогти людині з’ясувати, де є начало її віри, позбутися баласту традиційности («так усі роблять»). З іншого боку, існує небезпека дуалізації світу, поділу явищ, предметів, а потім і людей на тих, що несуть у собі лише або добро, або зло. У кожному разі, хоч скільки разів я казав дуже активному в житті парохії своєму знайомому, що острах вітатися через поріг ? це забобон, все ж уперше він потиснув протягнуту через поріг руку щойно після реколекцій у Підгірцях. Частина звинувачень щодо навчання отців ліквідованої делегатури, що їх мені довелося почути від моїх співрозмовників, стосувалася також їхньої практики формування молитовних груп. Вони систематично «заступають на цілодобову молитовну варту» в той спосіб, що кожен член цієї групи молиться в якійсь наперед домовленій годині у певному наміренні. Проблемність цієї практики, на думку мого співрозмовника-священика, який побажав залишатися невідомим, полягає в тому, що дана в емоційному та духовному піднесенні обіцянка може пригнічувати особу. Це стається тоді, коли особа з об’єктивних причин не може виконати взятий на себе обов’язок молитви. Підтверджує це, на його думку, той факт, що люди часто сповідаються в цій провині саме як у гріхові. Усі ці моменти вказують на те, що є підстави говорити про священичу невторопність ОВзП – можливо, про неправильне трактування ними католицького віровчення. І тут, власне, василіяни-богослови мали нагоду ступити слідами свого великого патрона Отця Церкви св. Василія Великого, який не раз у різних обставинах писаним і мовленим словом виступав на захист догматів Церкви, і тим самим допомогти братам по Чину прояснити невідповідність їхнього навчання, дати всій Церкві поживу для роздумів у мало вивченій тематиці. Але, схоже, отці-василіяни не використали таку нагоду. Натомість неприйнятних для Чину отців позбуваються у спосіб доволі «сумнівний»: з одного боку, вдаючись до послуг держави, а з іншого – інкримінуючи їм непослух. Причому непослух пришивають доволі грубими нитками; таке враження, що не припускають, що справа може вийти на денне світло. Отцю Кирилові Шпіржіку пропонують признатися і просити вибачення за те, що він зводив наклепи на своїх співбратів по чину, з якими співслужив у місті Брадфорд (Великобританія), а якщо не признається – буде виключений із чину. Натомість вірні з парохії у Брадфорді, а також отці, в яких о. Кирило мав би просити вибачення, свідчать, що конфлікту як такого насправді не було. Просити вибачення, отже, треба лише для того, щоб не виключили з Чину. «Генеральна і провінційна консульти домагаються нашого виключення з Чину. Але ми до цих пір не знаємо нашу реальну провину, ? каже о. Маркіян Гітюк. ? Згідно з чинним ККСЦ, причини відпущення з Чину мають бути поважні і юридично доведені. Після кожного попередження член Чину має право себе захищати. Ми офіційно кілька разів просили різні римські декастерії про послугу суду, але, на жаль, нам відмовили». З усього почутого і побаченого ясно лише те, що спосіб життя, думання, дії, проповідування, молитви, співжиття в ОВзП інший, ніж у чинних василіян. Висловлена отцем Маркіяном Гітюком думка про те, що чинні отці-василіяни «втративши свою первісну харизму, тепер мали вибір: або йти тим шляхом, який ми їм запропонували, або нас викинути з Чину», свідчить про їхній такий собі духовний романтизм: от, мовляв, ми приїдемо і всіх навернемо. Так не буває, особливо в монастирях, де штиб молитви та праці формується століттями. З цього огляду цілком зрозумілою є мотивація позиції проводу ЧСВВ ? виключити «огуджених отців» із Чину. Однак поважний сумнів викликає сам спосіб, до якого вдається провід Чину. «Правда перемагає не інакше, як силою самої правди, що водночас і лагідно і сильно проникає в уми», ? стверджується в Декларації ІІ Ватиканського Собору про релігійну свободу (Dignitatis humanae, 1). Дії проводу Василіянського Чину входять у суперечність із цим документом. Крім того, провід Чину, поборюючи те, що він вважає шкідливим для Церкви, наражається на іншу небезпеку. Якщо перспектива виключення ОВзП із Чину більш-менш ясна, то їхня подальша доля в Церкві доволі невиразна. Відповідаючи на моє запитання щодо перспективи ОВзП, Патріярх Любомир, поміж іншим, сказав: «Організовуючи монастир свого права, вони мусять розпочати від нуля (тобто почати від вступу у новіціят. – П. Д. ). Це якщо вони знайдуть якогось єпископа, який схоче їхню справу підтримувати. Адже бажання створити автономний монастир ? це є духовно небезпечна справа, тому мусить бути добре духовно переосмислена і виправдана». Дозволю собі висловити думку, що в цьому випадку справді йдеться про дуже неординарне явище в нашій Церкві, яке слід принаймні докладно вивчити і вже в кожному разі не за допомогою державних чинників. На підтвердження сказаного наведу окремі думки різних отців із Підгірців, які я записав під час моїх з ними розмов. Пряма моваМонашество покликане дати живий приклад спільнотного життя для християнських родин і спільнот. Монастирі ще за часів Василія Великого були такими сім’ями по 7-12 чоловік, де монахи творили родинну атмосферу, де навзаєм собі допомагали, оздоровлялися від своїх ран, і насамперед від гордині. Як каже св. Василій Великий: «Найкраща аскеза ? то спільне життя». В сучасній Католицькій Церкві монахи хоч і перебувають разом, але живуть переважно як «пустельники». Є монастирі з десятьма монахами, але кожен має свою місію; живуть вони радше як у гуртожитку, між ними зростає конкуренція. Ми бачимо, що віднова монашого життя є в тому, щоб монастирі ставали дійсними спільнотами, де недоліки кожного зокрема поборюються дарами інших. Головним для себе ми вважали потребу обновити харизму чину св. Василія Великого ? спільнотного життя за взором перших християн. І ми бачили, що треба почати з якогось одного монастиря. А потім, якщо б хто мав щиру волю і бажання, можна було б природним руслом відновити увесь Чин.Місії. Ми хотіли проводити місії на Східній Україні. Для цього треба створити місійний центр на Заході України. Такий центр міг би надсилати на Схід України групи монахів та мирян. Сьогодні у нас панує така система, коли поодинокі отці-василіяни їдуть на місії на Схід України і тому не мають можливости жити повноцінним життям монашої спільноти. Такі обставини загрожують покликанню. Монах має служити у чистоті та послусі, але щоб так було, монастирська спільнота мусить дати монаху родинну теплоту. Якщо цього немає, він примушений шукати цієї теплоти деінде. Щоб священик не приїхав на місце і не почав відкривати Америку, треба мати систему місійної праці: як створити парохію, як залучити людей до життя у парохії, як працювати з молоддю, з представниками інших Церков. Тут ми можемо користати з досвіду протестантських Церков, які, до речі, мають найбільший успіх в євангелізації на Східній Україні. Навернеться хлопець, два роки його навчають Біблії, церковного служіння, праці. Відтак посилають його разом зі спільнотою на Східну Україну, де він рік-два провадить місію, вертається, ділиться своїм досвідом, навчає своїх братів чинити місію. Далі він одружується, і вже усе його життя пронизане тим досвідом місії. Такі сім’ї оживляють цілу Церкву. Наш досвід праці на Західній Україні показує, що є багато хлопців, яких би зацікавила така перспектива. Тут є саме те, що вони шукають: романтика, служіння, дарування себе іншим, подвиг. Думаю, що з цих молодих людей хтось би захотів бути монахом. Це було б джерело різних покликань. Замість висновкуДинамізм ОВзП, з одного боку, і той активний спротив, який чиниться їхній діяльності, з іншого боку, свідчать про те, що тут ідеться не про теоретичні розробки, а про дуже конкретний план дій, реалізацію якого вже було розпочато.І хоч як це парадоксально, але в цій історії навколо отців-василіян, яка, зрештою, ще не закінчилася, я вбачаю деякі позитивні зрушення. По-перше, в Церкві активізувалася дискусія щодо того, наскільки сприятливим для розвитку сучасної УГКЦ є той факт, що велику й якоюсь мірою визначальну її частину, а саме Василіянський Чин, вийнято з підпорядкування Главі УГКЦ і віддано в підпорядкування Главі Латинської Церкви-сестри. Те, як провід Василіянського Чину розійшовся зі своїми братами з Чеської делегатури, свідчить, що він втрачає пасторальну чутливість до складних ситуацій, в яких опиняється Церква, що покликана сіяти зерно Правди. Позиція отців-василіян надто часто визначається близькістю до їхнього адміністративного центру, внаслідок чого послаблюється душпастирська гнучкість Чину там, де має переважати логіка Нагірної проповіді. По-друге, на тлі подій навколо ОВзП активізується дещо приспаний після періоду активного виходу Церкви з підпілля процес самоідентифікації покликань у Церкві – процес, що його найглибше переживають саме монахи, для яких ідентичність Церкви стає їхнім другим (чи радше першим) «я». Відхід частини василіян і створення ними монастиря свого права у Колодіївці в середині 90-х започаткував цей доволі болісний і, без сумніву, неоднозначний для блага Церкви процес. Також на тлі згаданих вище подій і контемплятивні сестри-василіянки (див. у цьому ж числі на стор. 30-31) на загальній Капітулі вирішили відновити статус самостійного монастиря, наданий свого часу Митрополитом Андреєм, але втрачений в часи підпілля та виходу Церкви з підпілля. (Один з отців ліквідованої Чеської делегатури, а саме отець Ілля Догнал, впродовж десяти років був завжди бажаним духівником цього монастиря. Тепер не є). По-третє, ситуація навколо ОВзП дещо нагадує мені динаміку розвитку Церкви в часи Реформації та Контрреформації. Хоч як далеко відхилилась позиція протестантів від католицької доктрини, все ж їхня ініціятива таки привела до позитивних змін у Католицькій Церкві. Напевно, не один богослов сьогодні ставить собі риторичне запитання: «Що було б із католицизмом, якби не Лютер?» Хто знає, чи не народжується щось подібне в серцевині вочевидь неповно описаного в цій статті конфлікту: «Що було б із Василіянським Чином, якби не ОВзП?». P. S. Протоархимандрид ЧСВВ о. Василій Ковбач повідомив мене про те, що у справі ОВзП незабаром вийде офіційне повідомлення. Коментарі (2) edd (32 днів тому) Церква, а політика - це ж абсолютно різні речі. Навіщо проводити такі грубі паралелі? Звісна річ, у Церкві є багато проблем, бо вона мандрує по недосконалому світі, бо вона складаєтся з таких, як я і з таких, як ви. Але ж яка різниця між нами?? Квас, я вас не знаю, але впевнений, що різниця є! Принаймні в тому, що я поважаю будь-якого висвяченого отця і не пишу тут такі паскудні речі про них. Хочете великих змін в політиці, у церкві, в світі? - Розпочніть велике очищення своєї голови і свого серця від бруду і демонів. Квас (64 днів тому) Боже мій, це мені нагадує сучасну українську політику. Всередині неї самий бруд, а як той бруд вичистити - ніхто не знає. Народ терпить і жує те, що йому в рот покладуть.
Скажіть, люди добрі! Про яку Христову Церкву може йти мова, коли поспіхом висвячені отці за кожним помахом кадила бачать заробляння грошей - це їх бізнес. А тут у цей бізнес втручаються якісь сили зовні - монахи із Підгірців, котрим нема для кого збивати гроші - ані для дітей, що поступають в престижні вузи, ані для блага свого й своєї родини. Чи ви не знаєте, бува, скільки коштує добра парафія для священика? Звісно ж йому потім треба це відпрацювати.
А монахи із Підгірців в усьому праві: у нашій Церкві потрібні зміни. Так само, як у політиці, треба очищатися. Від свого ставлення до Неї, як до предмету заробітчанства, так і від усякого словоблуддя. Той факт, що нововисвячених єпископів із Підгірців усіляко провокують, (як у Стрию), свідчить сам за себе: вони на правильному шляху. Проти того, що вони борються, у свій час боровся Христос - проти книжників і фарисеїв. І рано чи пізно, переможе Розум - в політиці та в Церкві. Результатом цього стане велике Очещення. Коментувати:
|
|
| © Патріярхат, 2004-2008. Використання матеріалів «Патріярхату» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань — гіперпосилання) на «Патріярхат». |
«ПАТРІЯРХАТ» |
