Про множення розколу в УАПЦ і позицію Львівського собору УАПЦ
Після собору Львівської єпархії УАПЦ, який відбувся в березні цього року, в автокефальній Церкві склалася цікава у своїй абсурдності ситуація: кілька розрізнених частин колись єдиної УАПЦ, кожна з яких поминає свого архиєрея-предстоятеля, говорять про Помісний собор УАПЦ.
Тим часом уже давно нікого не дивує, що автокефальна Церква майже не згадується у серйозних розмовах про українське Православ’я. Якщо раніше УАПЦ у будь-якому переліку православних юрисдикцій України стояла на чільному третьому місці після УПЦ (МП) та УПЦ-КП, то зараз цей список найчастіше обмежується лише двома спільнотами. Воно й зрозуміло – поділена, позбавлена єдиної доктрини та вкрай маргіналізована юрисдикція не викликає поваги як перспективний учасник міжцерковного діялогу. На цьому тлі смішно виглядають відомості Державного Комітету України у справах релігій, який нарахував у 2004 році 1209 парохій УАПЦ – на кількасот більше, ніж було років п’ять тому. І це при всіх «роздорах і роздерах», про які писав предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій (Кудряков)…
Згідно з даними Держкомрелігій, УАПЦ живе і процвітає: вона має 7 місій, 5 монастирів, 361 недільну школу, 7 періодичних видань, кілька духовних семінарій і навіть духовну академію! Чим не третя сила в українському Православ’ї? Але при детальному вивченні ситуації мимоволі згадується старий, радянських часів жарт: є брехня, є дуже велика брехня і є статистика. Бо насправді майже увесь цей наведений фахівцями статистики «монастирсько-освітній» простір УАПЦ є віртуальним. Для прикладу: кількість ченців у монастирях є меншою за кількість самих «монастирів»…
Насправді єдиної УАПЦ не існує давно. Останній етап позірно спільного існування автокефальної Церкви датується життям Патріярха Димитрія (Яреми) та кількома днями по його смерті. Вже на Помісний собор 2000 року збиралися делегати, які поминали на богослужіннях різних предстоятелів: одні – митрополита УПЦ в США Константина (Багана), інші – місцеблюстителя Мефодія (Кудрякова), ще інші – обох відразу. Після собору, компромісні рішення якого не вдовольнили жодну сторону, розкол стрімко набув свого розвитку. Спершу з УАПЦ «скреслили» обраного собором керуючим справами Патріярхії архиєпископа Ігоря (Ісіченка), разом з яким відійшли кілька десятків парохій не лише керованої владикою Ігорем Харківсько-Полтавської єпархії, а й громади центральної та південної України. Згодом веселив церковних оглядачів єпископ Черкаський Яків (Макарчук), який за пару років встиг розвалити власну єпархію, побувати вікарієм у Києві та після спроби розколу найбільш численної Львівської єпархії разом з кількома парохіями подався до УПЦ–КП. Після певної паузи головним «ньюзмейкером» став сам предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій – спершу він самовільно поповнив клир Церкви новими єпископами, а потім з «групою підтримки» навідався до Патріярхії, яка залишилася під керівництвом архиєпископа Ігоря, внаслідок чого кілька працівників цього закладу вимушені були звертатися до лікарів по допомогу. Атмосфера постійної ворожнечі, міжособистих конфліктів, бійок, підлабузництва перед владою замінила в очах громадськости колишній, витворений наприкінці 90-х років ХХ століття, імідж УАПЦ як Церкви української інтелігенції, Церкви, безкомпромісної у боротьбі з неправдою, з корумпованою владою, з лицемірством і фарисейством ділків у рясах. Духовна, інтелектуальна і навіть організаційна деградація УАПЦ останніх років дає підстави деяким дослідникам для гіркої іронії – у розмовах про долю УАПЦ доводилося чути і такі репліки: «Гарна ж була Церква, Царство їй Небесне…»
Ці слова, наведені відомим релігійним оглядачем, зовсім не були знущанням чи формою зверхнього співчуття. Ідеться про біль від втрати тієї моделі православної Церкви, яка могла б бути цікавою і корисною для інтелектуальних еліт країни, могла б стати осередком справжнього духовного розвитку, богословських пошуків, формувати, як і належить Церкві, «совість нації». Зрозуміло, що люди, які хотіли б бачити Церкву саме такою, не можуть вважати розвитком ті 1209 парохій та 5 монастирів, що їх нібито має теперішня УАПЦ. Особливо якщо ціною такого «розвитку» є заміна моделі чесної та незалежної Церкви буденщиною внутрішньоцерковних «феодальних війн», занедбанням пастирського та місійного служіння, суцільною богословською неграмотністю та відсутністю перспективної стратегії розвитку.
Саме цю кризу і проілюстрував собор Львівської єпархії, який нібито був покликаний стати етапом упорядкування церковного життя. Покликаний насамперед тому, що Львівська єпархія є найбільшою, а отже й найвпливовішою; від її позиції в УАПЦ залежить дуже багато. До того ж саме у Львові жив та служив більшу частину свого життя Патріярх Димитрій, пам’ять якого демонстративно вшановує місцева спільнота. Львівський собор де-факто став відгуком на спільний заклик архиєпископа Ігоря, о. Юрія Бойка (народного депутата України), Євгена Сверстюка (відомого диси-дента, політв’язня, редактора часопису «Наша віра») та Валентини Чешкової (голови Всеукраїнського братства апостола Андрія Первозванного) про проведення Помісного собору УАПЦ влітку 2005 року для того, щоб піддати осудові дії предстоятеля Церкви та вирішити проблемні питання церковного життя. Однак ані осуду нападу команди митрополита Мефодія на Патріярхію, ні підтримки своїх ідей про відновлення єдности УАПЦ ті, хто підписував звернення, від львів’ян не дочекалися. Єпархіяльний собор лише засвідчив відсутність підтримки митрополита Мефодія на Львівщині. Але так само – й відсутність підтримки іншої частини УАПЦ, очолюваної архиєпископом Ігорем. «Мы идем своим путем» — вирішили львів’яни й ухвалили вважати себе автономною або автокефальною (?) частиною Константинопольського патріярхату з поминанням архиєпископа УПЦ в США Всеволода (Майданського), фактично вийшовши через ці рішення зі складу УАПЦ. Таким чином, утворився третій (після УАПЦ митрополита Мефодія та Харківсько-Полтавської єпархії архиєпископа Ігоря) шмат колишньої УАПЦ, обмежений, на відміну від попередніх, суто галицькими територіями.
Ухвали львівського собору цікаві ще й тим, що саме місцевій єпархіяльній комісії доручено готувати проведення Помісного собору УАПЦ, ідею якого озвучили прихильники архиєпископа Ігоря. Як працюватиме ця комісія, з ким вона контактуватиме і, зрештою, якої саме Церкви Помісний собор вона хоче зібрати – невідомо. Також невідомо, що стоїть за зверненням львів’ян про скликання Архиєрейського собору УАПЦ, адже за статутом цей собор збирається згідно з указом предстоятеля, якого ті самі львів’яни відмовилися визнавати керівником Церкви. Що це – елементарна богословська та канонічна неграмотність чи завуальоване прагнення перекласти власну частину відповідальности за долю УАПЦ на інших?
Собор Львівської єпархії не виявив розуміння глибинних коренів проблем церковного життя, за традицією списавши всі негаразди на «амбіції окремих архиєреїв», не запропонував якісної моделі побудови духовно здорової Церкви, зосередивши свої зусилля на пошукові шляхів визнання канонічности майбутньої Помісної Церкви, ніби канонічність сама собою гарантує православ’ю духовний розвиток і вирішення усіх проблем. Однак є в рішеннях собору один нюанс, який може призвести до цікавих наслідків.
«Третій шмат УАПЦ» проголосив про перехід під омофор Вселенського Патріярха. Поряд із абсурдним словом «автокефалія», яке ну ніяк не в’яжеться з поняттям про підпорядкування, пролунало добре знайоме слово «автономія». Львівська єпархія, Галичина, канонічне визнання, церковна автономія… Це неминучі асоціації, які ведуть до не менш неминучої підозри – за чиїм сценарієм буде розвиватися Львівська єпархія УАПЦ, якщо сценарій «Галицької церковної автономії» здавна є стратегічним планом Москви щодо вирішення українського церковного питання?
Усе це дає підстави підозрювати, що майбутній Помісний собор «віртуальної» УАПЦ має всі шанси теж стати «віртуальним». А реальністю є те, що Української Автокефальної Православної Церкви в Україні сьогодні вже не існує – натомість є кілька частин колишньої УАПЦ, кожна з яких має свої, не завжди далекоглядні плани на майбутнє. Під маскою нарахованих Держкомрелігій 1209 парохій УАПЦ приховуються такі групи: архиєреї та громади, які вважають предстоятелем митрополита Мефодія; інші спільноти, які визнають першість митрополита Константина як духовного опікуна УАПЦ в цілому світі; галицькі парохії, що відтепер орієнтуються на підтримку архиєпископа Всеволода, та ціла низка храмів, де священики, яких зараховують до УАПЦ, де-факто є «акефальними» і поминають того архиєрея, якого самі схочуть, не підпорядковуючись насправді жодному. Навіть якщо всі ці різні люди знайдуть у собі сили зібратися на спільний собор, навряд чи вони вийдуть з того собору об’єднаними – єдине, що може знову звести їх разом, це утворення за підтримки влади Помісної Церкви, до якої увійти буде просто «необхідно». Тільки ось страшно уявити, що тоді це буде за Церква…
