Здається, мало хто помітив, що 4 лютого, у момент інавґурації нового уряду, на релігійному тлі України сталася одна знакова подія, яка потенційно може виявитися чорною плямою на білих шатах президентства Віктора Ющенка й уряду Юлії Тимошенко. Як повідомляє прес-секретаріят Патріярхії Української Автокефальної Православної Церкви, група молодиків, очолювана уже не молодим митрополитом Мефодієм Кудряковим, із застосуванням грубої сили захопила приміщення Патріярхії УАПЦ у Києві, редакцію газети «Наша віра» (редактор Євген Сверстюк), а також підпорядковані архиєпископові УАПЦ Ігорю Ісіченкові каплицю, офіс Українського центру візантиністики і патрології та крамничку релігійної літератури. Усіх присутніх там осіб, зокрема канцлера Патріярхії протоєрея Валерія Копійку, згаданого Євгена Сверстюка та його колегу Віталія Шевченка (обоє – колишні політв’язні) побили й брутально виштовхнули на сніг. З тих пір згадані приміщення контролює митрополит Кудряков, а охороняють його ті самі молодики, до яких краще не підходити на віддаль потенційного прийому карате.
Зрозуміло, що на адресу нової влади посипалися протести – від владики Ісіченка й віруючих УАПЦ, які вважають його своїм духовним отцем; від Євгена Сверстюка та інших колишніх політв’язнів; від різноманітних організацій (наприклад, Асоціації незалежних українських банків). Проте все намарно: влада мовчить. Як твердять учасники маніфестацій протесту, що приїхали з Харкова, глухе мовчання влади зустріло також і їх. Усі спроби колишніх господарів приміщень повернути собі ці приміщення і належне їм майно досі не дали результату. Біль і душевну травму цих вірних УАПЦ, які були важливою опорою в часи недавньої боротьби за утвердження Божих і демократичних законів, важко передати словами. Їхні можливості вплинути на ситуацію практично вичерпані, а караван суспільного життя, знай, пливе собі далі.
Усі мої спроби вияснити правову основу конфлікту в незалежних оглядачів не дали результату: всі вони чуються дещо розгубленими й не зважуються на остаточні присуди. Не виключено, що митрополит Кудряков як формальний (хоч і дуже спірний з точки зору канонічного режиму Церкви) глава УАПЦ зберігає за собою певні повноваження. Проте якщо в нинішній церковній ситуації держава спиратиметься виключно на формальності – це буде далеко не кращий шлях утвердження справедливости. Мова йде не про «приструнення» митрополитом непокірного єрарха з Харкова, а про глибинні й сутнісні речі. Нижче я спробую проілюструвати цю тезу кількома своїми особистими міркуваннями.
Цілком очевидно, що сьогодні Українську Автокефальну Православну Церкву справедливо буде вважати фактично розколеною. Архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор Ісіченко та митрополит Мефодій Кудряков очолюють два різні сегменти УАПЦ, які мають радикально відмінні погляди на устрій Церкви й характер її самоврядування, на її стосунки з державою та іншими Церквами, на її позицію в питанні екуменізму. Не мені, греко-католикові, давати остаточні якісні оцінки, якою мірою той чи той сегмент Церкви краще відображає суть православ’я й природу українського православного благочестя. Це справа самих вірних цієї Церкви. Проте як український християнин я можу з чистим сумлінням засвідчити, що знаю владику Ігоря як натхненного шукача Божої правди, який невтомно згуртовує людей довкола великої мети – відродження автентичної християнської традиції Києва. Як громадянинові України, мені імпонує прагнення владики оберегти автономію Церкви у її стосунках з державою, що в перспективі допомогло б українським православним розпрощатися з давньою московською моделлю цілковитого підпорядкування Православної Церкви інтересам авторитарної держави. Я з приємністю і вдячністю спостерігаю, що владика Ісіченко утверджує в житті Церкви принципи відкритости й діалогічности, які, на мою думку, були визначальними для еклезіяльної позиції давнього Києва.
Усього цього я, навпаки, не бачу в особі митрополита Мефодія Кудрякова. І хай читачі дозволять мені обмежитися лише цією констатацією, щоб я не змушений був вдаватися до інших характеристик. Тому мої особисті симпатії загалом цілком очевидні: я бажаю Божого благословення й якнайбільшого успіху тій справі, яку з великою жертовністю і в надзвичайно складних умовах здійснює владика Ігор Ісіченко. (За дужками я тут залишаю конкретний шлях обстоювання канонічности української православної автокефалії через євхаристійну єдність із Патріярхом Константинополя, оскільки дискусії з цього приводу – справа виключно православних. Від себе лише додам, що орієнтація на Царгород є логічною і природною для української християнської традиції).
Зрозуміло, що Закон забороняє державі ставати на бік якоїсь Церкви, релігійної організації чи її окремої гілки. Вірність цьому принципові, яку недавно засвідчив Президент Віктор Ющенко, творить тверду основу для подальшої гармонізації релігійних процесів в Україні. Принцип нейтральности державної влади щодо релігійних переконань її громадян, зокрема, передбачає, що держава зобов’язується забезпечити рівні права різних релігійних груп перед Законом. У випадку конфлікту всередині якоїсь релігійної групи держава не може втручатися у зміст доктринальних чи інших концептуальних розбіжностей. Однак вона повинна слідкувати, щоб суперечки між конфліктуючими підгрупами не переходили межі Закону, який обов’язковий для всіх. Тому силові заходи, які чинить, скажімо, судовий виконавець разом із дільничним міліціонером для виконання рішення суду (в разі силового спротиву з боку відповідача) не можуть вважатися порушенням Закону. Натомість використання одним церковним єрархом незаконних силових формувань для розправи над іншим єрархом своєї чи чужої Церкви є порушенням Закону, і законні дії влади у цьому випадку не можуть вважатися втручанням у внутрішні справи Церкви.
Звичайно, серед українських Церков святоволодимирового кореня немає таких, які б своїми діями – сумнівними з точки зору Закону – у той чи інший спосіб не ставили державу в складне становище. Недарма нинішню епоху в церковному житті України все ще слід називати перехідною. Надто багато мін, закладених комуністичним чи навіть посткомуністичним керівництвом держави, сьогодні вибухають, унеможливлюючи цим самим такий собі леґалістичний «пуризм» — цілковиту чистоту дотримання Закону. Надто часто сама держава порушувала Закон, щоб тепер ставати в позу невинности. Проте зі сказаного не випливає, що ситуація не повинна поліпшуватися, а повага до Закону – зростати.
Слід урахувати також, що дві інші Православні Церкви (Українська Православна Церква, що перебуває в єдності з Московським патріярхатом, та Українська Православна Церква – Київський патріярхат) перебувають з УАПЦ в конкуренційних стосунках. Тому події довкола приміщення патріярхії УАПЦ можуть лягти на складне поле внутріправославних інтересів і преференцій, часом мотивованих також і політичними впливами. В результаті нинішня позірна «нейтральність» влади може обернутися її свідомою чи несвідомою участю у внутріправославному позиціонуванні на боці однієї з Церков, що для нового уряду України ох як не бажано.
Кричущою у своїй одіозності можна вважати розправу над редакцією газети «Наша віра». Уже 16 років Євген Сверстюк зі своїми колегами дають життя цьому унікальному православному виданню, задіюючи для цього мізерні кошти. Своєю незгасимою жертовністю вони справді подають усім людям приклад євангельської бідности й самопосвяти. Унікальність створеної ними газети полягає, зокрема, в тому, що головний акцент її редакція ставить на євангелізаційній місії Церкви. Питання конфесійних та юрисдикційних відмінностей є для неї важливими, але не головними. Крім того, редакція газети, не вагаючись, вдавалася до критики тих церковних явищ в Україні, які, на її думку, не відповідали християнському вченню. І, на жаль, легко здогадатися, що така газета виявиться незручною для всіх православних Церков, за винятком тієї гілки УАПЦ, яку очолює архиєпископ Ігор Ісіченко. Вимушене мовчання «Нашої віри» є великим докором українському суспільному сумлінню. Замість того щоб відзначити її преміями найвищого державного рівня за те, що в дуже несприятливих обставинах вона тихо і скромно реалізовувала ту модель присутности Церкви в суспільстві, яку нинішній Президент вважає наймудрішою, суспільство, схоже, змирилося з заподіяною їй кривдою і мовчить, побоюючись зачепити дражливу церковну тему.
Проте вихід із ситуації, що склалася, все-таки є. По-перше, влада повинна провести всестороннє розслідування випадку з участю всіх задіяних у конфлікті сторін. Слід перетворити оту незручну й делікатну ситуацію на добру нагоду своєрідного «лікбезу» для всього суспільства, а саме: ретельного розмежування суто доктринальних суперечок, вирішення яких не є в компетенції влади, і силових дій з порушенням закону, наслідки яких має бути усунено.
По-друге, держава повинна забезпечити режим своєї якнайсуворішої нейтральности при вирішенні самими вірними УАПЦ подальшої долі своєї Церкви. В цьому випадку функції держави передбачають лише забезпечення права кожного угруповання всередині Церкви на свободу виявлення своїх переконань і проведення зборів. Влада також зобов’язана не допустити насильницьких дій з боку будь-якого угруповання. І якщо в результаті проведення соборів чи інших зібрань фактичний розкол УАПЦ набуде документальної легітимности, держава буде зобов’язана зареєструвати обидва фрагменти колись єдиної Церкви як дві релігійні організації (звичайно ж, за умови дотримання ними вимог Закону), застерігаючи майнові права кожної з них.
По-третє, суспільні й доброчинні організації, а також мас-медійний світ мають моральний обов’язок підтримати газету «Наша віра», надавши їй фінансову й будь-яку іншу допомогу. Її редактора Євгена Сверстюка народ коронував найвищим орденом народної пошани вже давно, і хай же на зміну нинішньому розгубленому мовчанню суспільства прийде ясний і чистий голос правди, яка єдина зарубцює рани й відновить справедливість.
P.S. Коли публікацію готували до друку, нам стало відомо, що справа із захопленням приміщення Патріярхії УАПЦ у Києві вже розглядається у суді. Самі приміщення опломбовано до рішення суду.
На світлині: Архиєпископ Ігор Ісіченко представляє образ відкритого на діялог зі світом українського православ’я і, здається, щораз більше не до душі олігархам у церковних ризах. На світлині Архиєпископ розмовляє з проректором Львівського Національного Університету ім. Івана Франка проф. Марією Зубрицькою. Світлина Петра Дідули
Мирослав МАРИНОВИЧ