«Завершено справу» — така назва другої сторінки травневого числа газети «Мета» (№ 14 за 2005 р. ), значну частину якої заповнюють копії листів, у яких суспендований, а нині допущений до служіння в УГКЦ о. Іван Гарат просить вибачення у владики Ігоря (Возняка) і в багатьох інших осіб та інституцій за завдану Церкві та їм особисто моральну школу. Лист же владики Ігоря (Возняка) свідчить про те, що його автор «оголосив про суспенду о. Івана Гарата завчасно». Зауважу, що після появи цієї публікації абсолютна більшість моїх співбесідників висловили сумнів щодо правильности такого кроку з боку владики, адже коли в листі йдеться про «завчасно», то насправді це якихось три-чотири дні, які по суті не впливали на перебіг церковного вияснення справи о. Івана Гарата. До того ж сам факт служіння о. Івана в церкві св. Анни після зняття з нього суспенди багатьма представниками лефевристського руху, з якими о. Іван тісно співпрацював, був сприйнятий не інакше як «нам віддали ще одну церкву».
Особисто мене крок єпископа-ординарія назустріч о. Іванові Гарату підносить на дусі і скріплює. Чи буде о. Іван послідовний у своїй позиції – то інша справа. Владика визнав за собою провину і в такий спосіб відкрив шлях для примирення в Церкві.
Пробираючись крізь ліс свічок
Світська газета
Віталій Портніков у статті «Квітень. Венедикт XVI» («Дзеркало тижня», № 18, травень 2005 р. ) дає типову секулярну характеристику церковного люду: «Невіра багатьох зумовлена тим, що люди, які говорять про свою віру, насправді живуть так, ніби Бога немає, — кількість людей зі свічками в руках щороку збільшується, а кількість тих, хто хоча б інстинктивно живе за заповідями Декалогу, щороку зменшується». Дефініцію «проблеми Церкви» уміщено в загальне розуміння автором місії нового Понтифіка, яку можна з’ясувати одним словом — «Европа». «Кардинал Рацінґер уже кілька років тому порівнював сьогоднішній стан на континенті з епохою занепаду Римської імперії, — стверджує В. Портніков і цитує самого кардинала. – Суспільство з приголомшливими науково-технічними можливостями, але без моральних цінностей прирікає себе на самознищення».
Такий погляд автора на ситуацію Церкви в Европі і в Україні свідчить про його глибоку внутрішню потребу бачити свою країну в лоні держав Европейського Союзу і бачити себе в тій Церкві, яка була б здатна зберегти духовні цінності старого континенту. Шукаючи шлях до неї і пробираючись крізь непереконуючий його ліс свічок, автор зустрічає Папу Венедикта XVI — нове втілення тих надій, які було покладено на Папу Івана Павла ІІ.
На початку квітня portal-credo.ru опублікував статтю Сергія Градіровського та Сергія Переслегіна «Російський Ватикан». І хоча в преамбулі публікації стоїть примітка — «полемічна», з огляду на посади її авторів — експерти Центру стратегічних розробок «Північ–Захід» Російської Федерації і радники Президента Росії — насправді в ній читаємо про стратегічні плани Російської держави.
Зміст статті зводиться до вияснення нагальної потреби створення «Російського Ватикану» — самостійної держави на теренах Росії (на зразок Ватикану), навколо якої могли б об’єднатися усі Православні Церкви світу. На думку авторів, сучасна пов’язаність російського православ’я із державою призводить до марґіналізації РПЦ, не дає їй змоги розвиватися і бути «конкурентоспроможною в боротьбі з католицизмом». Створення зусиллями держави «Російського Ватикану» віддасться Росії сторицею, вважають автори статті, адже це дозволить їй і надалі користати з надзвичайно важливого традиційного для Росії чинника внутрішньої та зовнішньої політики — православ’я. Створення «Російського Ватикану» призведе «до оживлення парохіяльного життя і перенесення основних організаційних зусиль на рівень парохії». Сьогодні, читаємо далі, РПЦ програє своїм суперникам насамперед у практиці та теорії місіонерства. «Нова Церква зможе вибудовувати механізми розширення свого канонічного простору ‘у злуці’ між штабом, який має права держави, і парохією, яка є ‘точкою зростання’ на ‘чужій’ території. Йдеться про створення гетерархічної структури, яка об’єднує історично перевірені моноцентричні конструкти католицизму і сучасні мережеві організованості, властиві для політичного ісламу». Показово, що стаття була написана ще у 2003 році, однак оприлюднена щойно у 2005 році з такою мотивацією: «Нині тема актуалізована полемікою про роль Ватикану за Папи Івана Павла ІІ і про той вплив, який здійснила Католицька Церква у другій половині ХХ ст. »
