Пам’яти о. д-ра Олександра Барана (3.28.1926 – 10.12.2004)
«Ти – одинокий». Це був улюблений вислів видатного історика о. д-ра Олександра Барана. Так він звертався, завжди погідно усміхаючись, до численних своїх приятелів; і розуміти це слід було так: «Ти – унікальний», «Ти – особливий». Одного разу в гарячій розмові, повний ентузіязму, він, забувшись, сказав ці слова Митрополитові українців-католиків у Канаді Кир Максимові Германюку, що викликало в Митрополита доволі здивовану й трохи обурену реакцію: «От тобі і маєш! Навіть мене уже ощасливив». Отець Баран одразу ж перепросив Митрополита за своє «зухвальство», що цілковито не перешкоджало йому, я певний, і далі вживати цю фразу, хоч не один із нас, його друзів, звертав йому увагу на те, що він неправильно вживає це слово.
В особі о. Барана Українська Церква і наука втратили невтомного трударя. Покійний був довголітнім Президентом УВАН у Канаді, дійсним членом НТШ, заступником голови Історичного товариства, співзасновником Українського богословського товариства і надзвичайним професором УКУ в Римі.
Народився Олесь Баран у селі Концово біля Ужгорода. Він любив жартувати, що його оригінальне прізвище було мадярське – Барані, але він його зукраїнізував і «став правдивим український Бараном».
1948 року О. Баран закінчив Карловий університет у Празі, де вивчав історію слов’янських народів та слов’янську філологію. Від 1948 до 1955 року він студіював богослов’я та історію в Римі. Після Другої світової війни його висвятив у священичий сан єпископ Іван Бучко.
Покійний дуже любив науку, їй він віддав усе своє життя, хоч при цьому був ще й душпастирем та капеланом студентів у Вінніпезі. Він пильно збирав і опрацьовував документи та матеріяли з історії українських Церков, з історії козаччини та історії Закарпаття в різних архівах у Празі, Відні, Будапешті й Римі. Після приїзду до Канади 1961 року він продовжував студії з мово-знавства в Оттавському університеті, де одержав маґістерський диплом зі славістики. Згодом його призначено професором історії в Манітобському університеті (Вінні-пег).
Олесь Баран є автором численних наукових праць, статей, розвідок, монографій, зокрема двотомної збірки джерельних матеріялів з історії України латинською мовою (1973, 1977), та монографії «Карпатська Україна – шлях до державности» (2003). Разом із Юрієм Ґаєцьким він видав двотомну працю «The Cossacks in the Thirty Years War» (1969, 1983). Покійний був справжним поліглотом. Він добре знав европейські мови – італійську, чеську, мадярську й англійську. Грека і латина були йому легко доступні; також добре давав собі раду з французькою та іспанською мовами.
Я запізнав о. Барана ще у 1970-х роках, коли Патріярх Йосиф запрошував вибраних професорів з усієї західної діяспори викладати літом в УКУ в Римі. Отець Олесь, за віком старший і за «ранґом» вищий, одразу запропонував мені перейти на «ти». Я був захопленим його приязною вдачею, його життєрадісним світоглядом. Він дуже любив співати, цінував вишукані італійські страви, добре вино, особливо «Фрескаті», був дуже веселою людиною. Він залюбки наспівув пісеньку «Наша пані цісарева», яку вдало цензурував, коли в товаристві були жінки. Мав надзвичайне почуття гумору, любив жартувати, оповідав різні анекдоти з історії, але до науки і душпастирства ставився серйозно. Одного разу я сказав йому: «Ти такий поважний науковець, душпастир і – ніде правди діти – мила людина; ти повинен стати єпископом». Не вагаючись, він відповів: «Ти не знаєш, як важко мені бути священиком, а хочеш, щоб я став єпископом».
Як усі професори УКУ тих часів, Олесь Баран був подвижником Патріярхату УКЦ, головно в науковій сфері. Про це найкраще свідчить його брошура «Питання українського Патріярхату в Шашкевичівській добі» (1974), в якій він висловлює цікаві думки; деякі з них ще й сьогодні дуже актуальні. Наведу кілька рядків зі згаданої праці, щоб запізнати читача з науковим підходом цієї непересічної людини. Ось що пише о. Баран про юрисдикцію східних патріярхів та права українців на Патріярхат: «Патріярхи сходу претендують на повну юрисдикцію навіть без одержання папського паліюм (апробати). Але з папських листів та з Мельхітського Синоду з 1806 виглядає, що ця юрисдикція стає повна тільки після зв’язку з Апостольською Столицею. Щодо українців, то Київські митрополити спочатку не просили палія, але проблема до сьогодні не ясна... З українським Патріярхатом справу треба б вирішити на основі прав Маронітського Патріярхату... Патріярхи на сході мають право назначувати й апробувати всіх підчинених їм єпископів. Це право мусів мати б теж український патріярх... Це право мали вже Київські митрополити буллою Климента VIII Дечет Романум Понтефічем і мають тепер Галицькі митрополити на основі булли Пія VII Ін Універсалі Екклезіе Реджіміне, отже, ніяких сумнівів щодо признання того права немає».
Подавши богословські та канонічні основи творення патріярхату та поставивши проблему в історичний контекст, автор подає низку деталей, що їх, на його думку, треба брати до уваги у змаганні за закріплення патріяршого устрою УКЦ. Очевидно, деякі з них вже сьогодні не актуальні, як, наприклад, справа території, яка сьогодні, завдяки існуванню незалежної української держави, хвала Богу, відпадає. Але немає сумніву, що цю, як і інші праці Покійного, варто брати до уваги у розбудові патріярхату УКЦ.
Своїми науковими працями о. Олександр Баран забезпечив собі туземне безсмертя, але пам’ять про нього довго залишиметься також у серцях його друзів і студентів, для яких він був «одинокий».
Леонід РУДНИЦЬКИЙ