Річ у тім, що цитований у статті лист на ім’я колишнього губернатора Львівщини п. Сендеги хоч і був ініційований проводом василіянського чину, усе ж під ним значиться підпис Глави УГКЦ Патріярха Любомира. Саме цей факт у статті упущено. Нагадаю, що Автор листа звертається до губернатора Львівщини з проханням заборонити вказаним у долученому спискові особам – членам ліквідованої Чеської василіянської делегатури – «в’їзд в Україну чи перебування в Україні».
Цього факту я не подав тому, що в мені ще жевріла надія, що підпис Глави УГКЦ поставлений під зверненням, зміст якого не вповні усвідомлено (прецінь, на той час Блаженніший мав проблеми із зором). Однак подальші події вказують на протилежне: Патріярх Любомир цілком свідомо підписав це звернення, і Його переконання щодо правильности такого кроку залишається непохитним.
Прямим наслідком згаданого листа стало те, що 26 травня на Ужгородській митниці затримали і депортували з України (три роки заборонено в’їжджати до країни) двох братів-членів ліквідованої Чеської делегатури, котрі ніколи до того не перетинали українського кордону. (Їхні прізвища були серед 24 інших у списку, переданому п. Сендезі).
Якщо особу не пускають на територію певної держави, то вона принаймні має право довідатися про причини наявного супроти неї розпорядження. Я розумію, що міністр внутрішніх справ може вимагати від митної служби України відмовитися брати хабарі, але чи може він вимагати, щоби митники знали тонкощі богословської науки, аби розтлумачувати затриманим причини несприйняття їх у Львівській архиєпархії УГКЦ? Дуже сумніваюся. Хіба Глава Церкви і ті, хто виступали експертами у прийнятті рішення, іншої думки. Тим паче, що уповноважений для вияснення такої проблеми церковний суд усе ще не дав ясного і чіткого вердикту щодо дисциплінарного та учительського положення в Католицькій Церкві згаданих отців-василіян, а Найвищий Суд Апостольської Сигнатури повідомив, що рекурси, якими члени Делегатури ЧСВВ відкликані до Апостольської столиці, припиняють дію всіх карних декретів, виданих проти них протоархимандритом ЧСВВ.
Логіку Патріярха Любомира стосовно вияснення справи по-людськи можна зрозуміти. «Ми не вимагали від держави, щоб вона когось депортувала чи не впускала в Україну, — говорить Глава УГКЦ, — ми лише сигналізували, що ці люди роблять шкоду Церкві і, зрештою, державі. Остаточне рішення про депортацію приймали не ми, а відповідні органи держави». Але такою ж була логіка первосвящеників – перекласти брудну справу на державу. У цьому сенсі доля Понтія Пилата і губернатора Сендеги, чи його «помаранчевого» наступника Петра Олійника, де в чому подібні. Не ставлю собі за мету порівнювати засуджених; подібним є становище, в яке ставить відповідальна за спасіння людських душ інституція державний чинник: сліпо, покликаючись виключно на її (Церкви) авторитет і до кінця не розуміючи суті звинувачення, виконати присуд.
Воно ніби й краще за одним махом вирішити «проблему Церкви». Добрий господар виполює будяки, як тільки ті виб’ються з землі. Проте така аналогія не до цього випадку. Отці-василіяни пропрацювали в Україні три-п’ять років. На їхніх реколекціях побували тисячі людей, з них понад 95 % відсотків стали їхніми палкими прихильниками. Уже неможливо вирвати цей корінь і забути, лише покладаючись на «непомильність» одного радикального зусилля.
Я далеко не прихильник того, що і як проповідують отці-василіяни ліквідованої Чеської делегатури, але мені чужий і той спосіб, у який моя Церква реагує на них. Цей спосіб продиктований відчуттям небезпеки, а не усвідомленням нагоди. Виправдавши надію Церкви на вирішення її внутрішньої проблеми, держава в особі своїх провідників не промине нагоди скористатися в майбутньому послугами Церкви. Це лише питання часу.
