Т. Тимо слушно змальовує перспективу патріярхальної моделі, яка містить у собі повну і реальну автокефалію та самоуправління помісної Церкви, рівну з іншими апостольську гідність Глави Церкви, а також богословську і духовну самобутність. Без готовности до такої перспективи, продовжує він, не варто й починати руху за патріярхат, бо тоді автор приречений стати ще однією карикатурою східности і черговим гібридом. Я, навпаки, вважаю, що якраз наш брак готовности є причиною для того, щоб продовжувати рух за патріярхат. Бо ж головна мета патріярхального руху – це не просто проголошення і визнання патріярхату (дехто так його розуміє), а підготовка до патріярхату, розбудова його серед мирян та духовенства, творення його.
Відразу після прибуття Блаженнішого Йосифа до Італії 1963 року в різних містах української діяспори у США з’явилися комітети для відновлення українських церковних традицій. Патріярхальні провідники розуміли, що йдеться не про титулятуру або почесть, а про суть помісної Церкви, тобто про плекання церковної культури і патріярхальної свідомости. А сам Блаженніший Йосиф і його наступник Блаженніший Мирослав Іван постійно працювали над розбудовою патріярхальних структур. Треба визнати великі досягнення патріярхального руху в розвиткові та розповсюдженні тієї перспективи, про яку згадує п. Тимо. Очевидно, що не обійшлося без карикатур та гібридизму, але подіб-ні відхилення неминучі на такому трудному шляху в незнану церковну територію. Бо Києвсько-Галицький патріярхат – це рівночасно традиції і, признаємось, нововведення. А тепер пора, щоб патріярхальний рух продовжував таку діяльність в Україні – зрозуміло, в дещо іншому стилі, відповідно до церковної зрілости та свідомости сучасних духівників і мирян.
Друге питання – це роль Римської Курії. Т. Тимо правильно характеризує патерналістичне відношення Курії до деяких Східних Церков. Таке виховання, мабуть, потрібне на певній стадії розвитку. Для того існує Конгрегація Східних Церков. Але це лише переходовий етап. У принципі, Римська Курія повинна бути римською, тобто Курією Західної Латинської Церкви. Існування Східної Конгрегації, тобто підпорядкування Східних Церков різним дикастеріям із питань визнан-ня святих, монашества, церковної дисципліни, — це адміністративна аномалія. Наша Церква підпорядкована Святішому Отцеві як Намісникові св. Петра, а не Латинській Церкві та її управлінню. Сопричастя – це не залежність. Оскільки Церква стає патріярхальною, вона повинна зібрати свою власну Курію. Це, зрозуміло, вимагає окремого штату богословських адміністраторів. А для виховання такої еліти ми маємо наш власний католицький університет.
