Храм розкривається особі ступенево в такій тріяді: храм-ікона, храм-молитва, храм-
Євхаристія. У цій динаміці твориться церква-спільнота, що єднається навколо Ісуса Христа. Для того, хто входить до храму як незнайомець, храм розкривається як ікона, тобто як те, що за своїми зовнішніми рисами містить щось найсуттєвіше. Краса – це мова храму. Їй підпорядковані символіка ліній, об’ємів, світла, розписів храму, які всі разом передають одну Історію Спасіння. Краса храму є провідною скрипкою у Літургії оглашенних, коли незнайомець є поза досвідом пізнання та діялогу Церкви і лише приходить, щоб почути Слово Боже.
Споглядання ікони покликає незнайомця промовити слово молитви. Тут храм уперше розкривається у своїй функціональності: людина пізнає, що вона може не тільки споглядати храм, а й що їй також у ньому приготоване місце. Вівтарі, окремі ікони ілюструють конкретних Осіб, до яких можна звернутися. Незнайомець тут уже не є одним із натовпу: Сам Господь називає його на ім’я і спілкується з ним у дорозі, на якій прийде час «ламання хліба». Як у добовому правилі всі служби – Вечірня, Повечер’я, Часи, Утреня – вивершуються на Божественній Літургії як своїй меті; як кожна Божественна Літургія сама в собі замикається на анафорі – так і кожний молільник, перебуваючи в динаміці того, як храм розкривається перед ним, вивершує свою присутність у храмі участю в Господній Трапезі.
Єднання починається тоді, коли сповнений благоговіння, набутого старанною молитвою, незнайомець враз зауважує, як відкриваються Царські врата. В ту мить його увага, розпилена серед храмового розмаїття, спрямовується на вівтар – і все стає зрозумілим... Храм помогає явити вірним те, як у час Літургії Церква предстає перед Христом, поєднується і перебуває з Ним, хвалу і благодарення Йому приносячи; і вірні промовляють: «Добре нам тут бути!»
Отак, діткнувшись Господа, зітхнувши з полегшенням і заспокоївшись, наш колишній незнайомець помічає, що він у храмі не сам, адже ціла Церква тут пліч-о-пліч з ним – не тільки віруючі, а й усі святі, і ангели теж. Навряд чи цей «незнайомець», як і багато-багато інших, наважиться покинути цю спільноту любови і відмовить Христові у вчиненні Його волі, коли пі-знав, що Ісус зробив для нього.
Але не всі нині зібралися на Трапезі, тому: «В мирі вийдім! В імені Господнім» — таворське світло гасне, і Церква після торжества з новими силами знову повертається у світ, щоб у служінні своєму довершувати справу Відкуплення. Тепер храм – сам християн. Він – храм мобільний, універсальний, живий. Чи ж потрібен йому храм рукотворний? Так! Якщо зважити на те, що християнин іде у світ служити «незнайомцеві». Його місія, як і місія храму, походять із одного й того самого джерела Літургії Церкви. У них одне завдання – допомогти людям прийняти Господа у своє особисте життя.
Досвід того, як провадити цю місію, формує Традицію Церкви. Не може бути традиційним храм, архітектоніка якого виходить, наприклад, із можливостей нового будівельного матеріялу в поєднанні з буйною фантазією архітектора або з немудрого бажання ущерть заповнити церковний простір предметами релігійного призначення за принципом «що більше, то краще». Сакральним у храмі має бути все: назва, процес проєктування і побудова, характеристики світла, яке його наповнює. Все це повинно бути як символічним, так і функціональним. Царини сакрального також, безумовно, стосується те, хто і як творив Божий Дім. Бо цей Дім ніколи не повинен бути для архітектора тільки засобом самовираження, а має творитися смиренно і з пильним дослуханням до власного сумління, у живій вірі в Христа-Господа. Християнський храм – це, по суті, не лише архітектура, а й насамперед богослов’я.
Архітектор, як священик чи іконописець, також має промовляти своїм твором Боже слово. І хоч слово архітектора є інакшим порівняно зі священичим, але для незнайомця, який приходить до храму, воно дуже важливе, адже архітектор є першим, хто промовляє до нього у цьому храмі.
Мар’ян Качмар, студент Інституту архітектури Національного університету «Львівська політехніка», студент Катехитично-педагогічного інституту Українського Католицького Університету.
Мар’ян КАЧМАР