Писати цю статтю спонукав мене бунт. Не розгніваність, що наступає, немов хвиля цунамі, а продуманий, зважений бунт, давно спраглий вислову. Такий бунт нагадує радше шампіньйона, здатного пробиватися до сонця крізь асфальтований хідник. І хоч засяг впливу такого пробивання асфальту – вельми скромний, це має життєво важливе значення для самого шампіньйона, бо змиритися з певними явищами у Церкві означає померти, стати ще однією змертвілою клітинкою того Тіла, Яке не може бути мертвим. Одним із таких «певних явищ» є давання пожертв і десятина.
Придивімося пильніше до знайомої, мабуть, усім процедури. В певний момент Літургії, зазвичай на прохальній єктенії, один із тих, хто прислуговує у святилищі, або захристіянин, виходить із тацею і ходить поміж мирян, збираючи пожертви й простягаючи її мовчазно тим, до кого в тижбі важче доступитися. Хтось кидає гривню, хтось дві, хтось – копійки; на обличчі ж тих, хто з якихось причин не дає такої пожертви, можна зауважити вираз виправдання або навіть вини. Коли раптом хтось кидає на тацю свою десятину (а вона може становити, приміром, п’ятдесят, сто гривень чи більше), таценосець одразу завбачливо питає, як про щось самозрозуміле, чи не треба віддати решту. Мало не перше, що тут спадає на думку: якщо є таємниця сповіді, яку не можна порушувати, то чом нема таємниці десятини? Якщо (продовжуючи порівняння) існують спеціяльні молитви, в яких людина готується до сповіді, чом нема якоїсь літургійної молитви перед збиранням пожертв? Молитви, в якій, наприклад, мовилося б про те, що ми даємо пожертви (або десятини) для поширення Царства Божого, для тої чи іншої церковної царини? А ще пресвітер міг би вкотре пояснити значення десятини; хтось із учасників міг би поділитися перед усіма тим, що для нього означає цей дар; не зайвим було б і слово про звітність…
Традиційно збирання пожертв на тацю виглядає в нас як щось таке, що робиться між іншим, «у міжчасі». І множаться в голові запитання: а що, Церкві не потрібні десятини парохіян? Невже її влаштовують оті крихти зі столу, збирані нишком, ніби сором’язливо, зате в обов’язковому порядку? Невже громада вірних – щось «окреме» від Церкви; невже людей – тих, що не прийшли на Службу Божу з «інтенціями», — влаштовує одногривнева «літургійна такса», яка є немовби платою за ритуальні послуги і задоволення духовних потреб? Але найбільше вражає, що, схоже, ніхто не мастить собі тим голову… Докладне вивчення цієї проблеми підштовхує до заглиблення в історію Церкви, психологію та соціологію традиційного «церковного соціюму», однак на те існують фундаментальні часописи. Я тільки хочу звернути увагу небайдужих до того, що лежить на поверхні: очевидна «смерть десятини» в греко-католицьких парохіях, пов’язана з уже узвичаєними викривленнями самого розуміння Церкви з боку як духовенства, так і мирян. Зупинімося на трьох моментах .
ВЛАДА
Протягом останнього п’ятнадцятиліття тільки в самому Львові постало з півтора десятка нових храмів, і складається враження, що вони конкурують один з одним за більшу висоту, ширину, об’єм бань, потужність дзвонів і «вмістимість» парохіяльних мас. Але якось дуже несумірний їхній огром із дзенькотом копійок у скарбонках. Переважно їх збудовано не за гроші-пожертви парохіян; для таких проєктів шукають закордонних ктиторів: у діяспорі, в різних фундаціях найбільшої з помісних Католицьких Церков – Римської й т. д. Я не чула в традиційній церкві жодної проповіді, присвяченої десятині. До мене не доходила жодна поголоска, що десь у котрійсь греко-католицькій парохії порушували питання десятини і самодостатности церкви як спільноти вірних. І не доводилося чути про жоден греко-католицький храм, збудований на кошти парохіян.
Але ж від самого свого початку, від Зішестя Святого Духа на апостолів, Церква Христова належить Божому Народові! Церкву творять люди, які зі своїх талантів, обдарувань і десятин прагнуть служити Богові, поширюючи Його слово і даючи свідчення про Нього своїм життям. Кожен християнин має свою харизму, робить свій внесок у «добрий стан святих Божих Церков», а отже, мав би мати свою частку влади в Церкві. Влади не для панування, а для служіння. Всі члени Церкви (власне, реальні члени, а не «озовнішнені» щодо Церкви-духовенства миряни), хоч би яку кожен із них мав функцію, мали б живо відчувати відповідальність за співволодіння церковним майном. Це стало б реальністю, якби все в конкретній церкві було придбане спільно, прикрашене й утримуване зусиллями громади.
Те, що ми маємо в пересічній греко-католицькій парохії, нагадує практику стародавніх жрецьких каст. «Сумлінний» мирянин у неділі та свята приходить до храму на Літургію; йому нерідко за конвеєрним принципом уділяють таїнства сповіді і причастя; зрештою, він може бути пов’язаний з церквою маленьким служінням у час Літургії, вишиттям кількох речей на оздобу храму, веденням якихось лекцій з англійської мови для молоді чи участю у спільних вечірніх бесідах про Христа чи Святе Письмо (це ще найкращий, либонь, варіянт). Існує, звісно, невеликий прошарок активніших і свідоміших мирян – членів різних прицерковних видавництв, освітніх установ, молодіжних організацій. Однак немовби в саму «істоту мирянства» ввійшло пасивне відбування півтора-двох годин богослужіння, насамперед недільної євхаристійної Літургії. А є ще така категорія мирян, що пов’язані з Церквою суто символічним зв’язком; такі відвідують богослужіння вкрай рідко, на Церкву ж можуть давати навіть дуже великі суми, проте це давання ґрунтується на фактично поганському бажанні «задобрити» Бога, «відмити» не вельми привабливу з моральної точки зору бізнесову діяльність…
У багатьох храмах в неділю відбувається три-чотири літургії, і на кожну з них приходить щонайменше кілька десятків людей. Можна було б тішитися кількістю (духовенство так і робить), якби не те, що іншої задіяности в церкву – крім того, щоб прийти (бажано, з інтенцією) на Службу Божу, — ці люди не мають, як не мають можливости впливати на щось. Люди в церкві на літургії перебувають немовби «при церкві». Психологічно вони почувають себе як у священному театрі, при чому роблять добровільний внесок за перегляд вистави і йдуть собі додому. Годі й подумати про те, щоб бути одним із акторів, хіба що – гримером, робітником сцени або оркестрантом. Рядовий мирянин безсилий у церкві, бо лише мирянин, який утримує церкву часткою свого прибутку, який знає, що з усіх таких часток складається реальне функціонування церкви, — може стати повноцінним її членом, мати вплив на її розвиток. Реальне членство пов’язане з реальною десятиною. А мовчання про десятину пов’язане з небажанням духовенства вести просвітницьку роботу в цьому напрямі.
Одна-дві гривні, кинуті на тацю, — занадто тоненькі ниточки, щоб з’єднати мирянина з конкретною парохією як спільнотою; вони рвуться при найменшому випробуванні. І так виправдується термін «мирянин» — це той, кого постійно тягне назад світ, це «мирська людина», причетна до Церкви слабо і почасти. Коли ж ми перестанемо бути «мирськими» і станемо Народом Божим?
Прибуток парохіяльної церкви від низки літургій з інтенціями – незрівнянно більший, ніж якби 50-70 відповідальних християн постійно давали десятину. Вони могли б утримати тільки невелику церкву, а храми ж ростуть велетенські, розраховані на масу, а не на членів. Влада духовенства над масою тільки зростає, подеколи стаючи необмеженою, а щодо мирянина, то невідомо, чи має він навіть права споживача. Звісно, розмова про владу в Церкві звучить якось «не духовно», але залишмо високолетність іншим і скажімо прямо: будь-яка влада пов’язана з грішми, правом на прийняття рішень і відповідальністю. Змальований Євангелієм образ, коли Христос миє ноги Своїм учням, говорить про те, що стосунки влади-підлеглости будуються в Церкві за зовсім іншим принципом, протилежним до світу. Служіння пресвітера в пересічній греко-католицькій парохії часто виглядає не як служіння, а як обслуговування «духовних потреб» мирян, видавання процентів з депозиту Божої благодаті. Для чого пресвітерові, який невимушено бере плату за хрещення, шлюб, парастас і т. д. , закликати вірян у проповідях давати десятину? Замість того, щоб люди приносили Церкві десятини і пожертви із вдячности Богові за всі дари і ласки чи просто за своє життя в цьому світі, вони підтримують накинене їм – невідомо, з якої «традиції», — споживацьке ставлення до Церкви.
ДІМ
Наскільки притаманно людині вкладати свої зусилля, час і гроші у щось чуже? Чи часто поспішає хтось ремонтувати за свій кошт чуже помешкання або трудитися коло чужого бізнесу? Наша інвестиція в чуже робить його вже в малій мірі нашим.
Етимологія слова «парохія» (paroikнa – par-oikйх) означає «живу разом, по сусідству». Це слово несло в собі дух великого спільного Дому, що матеріялізувався в храмі. Християнин приходить до храму як додому (до Дому), його життя проходить рівночасно у двох домах, таємничо з’єднаних між собою, — повсякденна оселя віддзеркалює церкву і навпаки. І хоч звичайний клерикалізм спихає мирян до рівня «гостей», навіюючи їм, що вони ступають на чужу територію, почуття домашности церкви залишається невитравним, особливо в тих парохіян, які приходять щоразу до тієї самої церкви. Якщо ж вона – наш другий дім, то варто долати поширену думку (я чула її безліч разів), що до храму приходять виключно для зустрічі з Богом і зовсім не треба перейматися кимось, хто стоїть поряд із тобою, або тим, що і як робить пресвітер. Відчуття людей, що Бог є інтимним мешканцем храму, видаляє Його зі звичайних домів, з роботи, з вулиці, з потягу чи з безлічі інших місць. І навпаки, спільнотне переживаня Бога в Церкві вносить Його сяяння у безліч повсякденних сфер. На рівні звичної свідомости парохіян Христос мусить пережити воплочення, спуститися на землю, ввійти в дім кожного, як до Закхея, — щоб зробити цей дім Своїм Домом.
Проблема «смерти десятини» пов’язана ще й із гнітючим ЖЕКівським принципом організації парохій, коли, незалежно від того, до якої церкви ви насправді ходите (а люди, буває, їдуть до обраної церкви через ціле місто), вас приписують як парохіянина до того храму, до якого територіяльно віднесено ваш будинок. Цілий Львів уже поділено на своєрідні «парохіяльні одиниці», і ви вже не можете взяти, наприклад, шлюб у тій церкві, до якої ходите 15 років, якщо вона знаходиться не в вашому районі, себто формально-територіяльно виявляється «не вашою» парохією. Мені невідомо, чиїм винаходом є ця химерна бюрократична схема. Можу лише сказати, що в ній відчуваються дуже недобрі тенденції. Знаю багатьох християн, яких обурює і відштовхує вимога брати дозвіл на здійснення того чи іншого таїнства в пресвітера, якого вони перед тим ніколи в вічі не бачили, але який формально вважається їхнім парохом…
Не дивно, що «спільнота» — підо-зріле й просто-таки осоружне поняття для тієї частини духовенства, яка звикла до влади, до авторитаризму над парохією, до комфортного черпання зисків зі своєї упривілейованої позиції надавача духовних послуг. Не загортаймо правду в папірчики: це велика і впливова частина духовенства, своєрідна каста, яка боїться, що спільноти свідомих мирян підважать її владу, поставлять під свій контроль. Тому спільноти існують у нас тільки острівцями, а їхній розвиток обмежується патетичними пастирськими заявами. Однак, попри все, за спільнотами – майбутнє. Бо тільки в спільноті добре знайомих християн може зародитися довіра, може вкорінитися і розвиватися інститут десятин і пожертв, забезпечений звітністю про витрати і постійною корекцією їх з боку задоволення власних потреб у бік євангелізації.
МЕТА
Церква існує для того, щоб євангелізувати. Ця проста теза дуже добре передає живість Церкви, її здатність змінюватися, бути відкритою до світу, постійно рости. Всі кошти, що з’являються в розпорядженні парохії, мали б, за цією логікою, використовуватися для укріплення насамперед Церкви-спільноти (і далеко меншою мірою – Церкви-інституції), ширення її керигми у світі.
Особисто мені десятину – зрештою, як і Христа з Його Церквою, — відкрила протестантська спільнота. Мій шлях до десятини тягнувся ще довго після моменту навернення. Спочатку я не сприймала аргументів на кшталт того, що не даючи десятини, я «окрадаю Бога» (зразок занадто прямолінійного і претензійного протестантського мислення), потім довго вагалася з прийняттям рішення. Цілий рік пішов на подолання страху, псевдовиправдань і нерішучости. І навіть коли я внутрішньо вже прийняла рішення, ще майже рік мені не вдавалося його втілити просто через людську слабкість. Бог навчав мене покірно молитися про сталість у даванні десятини, дбайливо розмінювати і відкладати гроші ще за кілька днів до неділі. А найголовніше, мабуть, те, що Він дарував мені розуміння: недавання десятини не робить мене менш цінною для Нього, як і давання не підносить мене в Його очах. По якомусь часі я відчула, що десятина, дана від щирого серця, є щепленням проти жадібности і невдячности. Також вона є одним із виявів живого контакту з Богом, бо нагадує стосунки батька і дитини; знаєте, як це буває: дитина дарує татові ним же подарований їй іграшковий автомобіль…
Якщо у світі гроші задовольняють потреби людини, зростанню яких нема спину, віддавання десятини Церкві допомагає людині лікуватися від невситимости. Утримуваний парохіянами храм може бути навіть дуже гарним, повним цінних речей – ікон, позолоти, рушників, свічників, літургійного начиння і т. п. , — однак важливо, щоб парохіяни усвідомлювали, що на всю цю пишноту, як і на різноманітні сфери діяльности Церкви, склалися їхні десятини і пожертви. Бо храмова пишнота, створена з невідомих джерел або забезпечена державною підтримкою «своїй», «правильній» Церкві, — тільки пригнічуватиме парохіян, навіч показуватиме їм, що тут вони не мають жодної влади. І так відмирання десятини веде за собою пасивність мирян у всіх інших царинах церковного життя, а відродження її вчить їх активности і відповідальности за Церкву.
Мета і покликання десятини зводяться до к’єркеґорівського enten – eller: або ти використовуєш своє життя у світі, щоб служити Богові у Церкві, або використовуєш Бога і Церкву (а точніше, священно-служителів, які й становлять собою «Церкву» в свідомості мирянської маси), щоб із заспокоєним – себто приспаним – сумлінням служити світові за його законами. Адже, як говорить Святе Письмо (Мт. 6:21), «де твій скарб, там буде і твоє серце».
Галина Пастушук, асистент катедри світової літератури ЛНУ ім. Івана Франка, репортер польського радіо (Варшава). Живе у Львові.
Світлина Григорія Пристая
Коментарі (1)
ярема (92 днів тому)
дякую за ґрунтовну статтю. мене теж цікавить ця проблема. особисто я даю десятину набагато рідше, ніж мав би це робити. запевняю про молитву за правильне розуміння десятини спільнотами.
Галина ПАСТУШУК