Багатий життєвий досвід особи, завдяки якому вона пізнає Бога і себе в ньому, сприяє поєднанню різних сфер життя. Спонукою до розмови із п. Михайлом Петровичем, директором Інституту богословської термінології і перекладів при УКУ, було насамперед бажання почути відповіді на основні питання, які сьогодні формулює Церква, від особи, яка цими питаннями займається в академічній роботі і мала нагоду набути різного духовного досвіду. Нещодавно Михайлові Петровичу виповнилося п’ятдесят. Цей ювілей збігся із завершенням його праці над дисертацією «Вклад римських літургійних видань ‘Recensio ruthena’ (1942-1950) до справи почитання слов’янських святих
Кор.: Багатьох вірних турбує питання про те, чи можна вважати святим або молитися до того, чия святість ще офіційно не визнана всією Церквою?
М. П. : У стислому богословському значенні молимося тільки Богові, а святих просимо про їхню молитву заступництва, про їхню допомогу. Святкуючи Неділю всіх святих, Церква безпосередньо вказує на те, що число святих у Небі безконечно перевершує кількість праведників, яких Церква окремо вшановує. До церковного календаря вписують імена тих святих мужів чи жінок, які завдяки своєму християнському подвигові мають особливе значення для окремої єпархії чи всієї помісної Церкви. Тому цілком прийнятною є приватна молитва до особи, яка ще не отримала офіційного визнання своєї святости від Церкви, в такому самому значенні, як просимо й живих праведників молитися за нас.
Кор.: Як на мене, тут існує якась суперечливість. З одного боку, визнання святости померлої особи є дуже суб’єктивною справою, з іншого – чинний у Церкві процес канонізації, за яким визначають святість особи як об’єктивний факт, підтверджений Господом через чудо?
М. П. : Поки справа особиста, приватна, вона може й бути суб’єктивна. Святі, яких прославляє Церква, — немов найвищий узірець, який пропонує Церква для наслідування своїм вірним. Святі кожної помісної Церкви стають тим духовним образом, який розкриває й передає внутрішню суть цієї Церкви. Водночас Церква не просто сама вирішує про цей свій «духовний образ», а просить Бога про потвердження її наміру у формі чуда.
І Римо-Католицька, і Східні Церкви впродовж століть дійшли до усталених форм перевірки «кандидатів» до прославлення і самого процесу канонізації. Де в чому вони є спільними, а де в чому різняться. Римське поняття великий наголос ставить на тому, що канонізація – це догматичне проголошення про стан святого в Небі; східне поняття найперше бачить прославлення святих як визнання, що Господь діяв через них за життя і продовжує діяти по смерті, і тому поручає вірним спілкуватися з ними в молитві й наслідувати їх. Однак через те, що після Берестейської унії Греко-Католицька Церква прийняла вимоги західного канонізаційного процесу, але вповні їх не засвоїла, вона знач-ною мірою затратила внутрішню здатність та спонуку до того, щоби бачити, визнавати і прославляти святих, які постають у її лоні.
Кор.: У чому полягає ця втрата?
М. П. : Ми опинилися у неприродній ситуації – між західною практикою і східним розумінням прославлення святих. Результати цієї ситуації видно в тому, що від часу Берестейської унії в нашій Церкві було прославлено лише одного святого – Йосафата, який був мучеником за віру, а отже, належав до тієї категорії, що «найлегше» надається до прославлення. Цей феномен засвідчило й останнє прославлення наших новомучеників, серед яких сестра Йосафата – єдина свята, що не належала до когорти мучеників.
Отже, можна дійти висновку, що ми є Церквою мучеників, хоча поза мучеництвом не дуже вміємо осягати святість, а то й пізнавати її серед своїх. І хоча вже усвідомлюємо те, що до нашого календаря можуть входити нові рідні святі, маємо докласти ще немало зусиль, щоби навчитися бачити не тільки мученицьку святість.
Такий стан нашої церковної свідомости – неспроможність бачити святість у свого живого чи померлого ближнього є недоліком, слабкістю, навіть духовною хворобою. Ми повинні наново вчитися розпізна-вати тих мужів і жінок, християн у єрархії чи поза нею, яких хоче прославити Господь. Якщо ми не готові пізнавати й визнавати святість серед своїх найближчих ближніх – а це вимагає і віри й покори, — ми ніколи не побачимо тих чудес, які Господь діє серед нас через них.
Кор.: Кількість беатифікованих мирян також змушує замислитися над питанням про можливість осягнення святости мирянами.
М. П. : Нині дуже бажаною є здатність бачити святість серед мирян. Зокрема Римо-Католицька Церква чітко усвідомила необхідність запровадження нових узірців християнського життя і подвигу в Церкві. Прославляючи батьків, родини чи суспільних діячів, Церква пропонує вірним потужний приклад для наслідування й заохочує кожного до осягнення особистої святости.
На жаль, наш церковний календар, яким він зараз є – без нових, рідних, головно мирянських узірців до наслідування, — мало спонукає нас до християнського геройства. Зазвичай ми є пересічно чесні, пересічно добрі, пересічно змагаємося за християнські чесноти і отримуємо від того пересічне задоволення. Ми немов перестали вірити, що християнське геройство серед нас можливе. Водночас ми маємо своїх церковних героїв, покликаємося на значення їхньої діяльности для історії, святкуємо ювілеї, прославляємо їх у своїх промовах, але не в літургійному житті. Цей великий духовний потенціял міг би стати ефективним засобом проти недуги пересічности в нашій Церкві.
Кор.: Ви читаєте в УКУ цикл лекцій про Євхаристію. Цей рік проголошено Папою Римським та єрархією УГКЦ Роком Євхаристії. Але в наших церквах ми можемо спостерігати ситуацію, коли знач-на частина вірних, присутніх на Св. Літургії, не приступає до Святого Причастя. Як ви ставитеся до такого явища?
М. П. : Такий стан речей – глибока духовна недуга, що не є новиною для Церкви, а проростає крізь час, сягаючи своїм корінням аж IV століття. На жаль, церковна практика толерує ситуацію, яка склалася внаслідок процесу перетворення аномалії в норму. Велике число не лише вірних, а й душпастирів не бачить проблеми в тому, що до Євхаристії приступає іноді більша, іноді менша купка людей, у той час як більшість залишається осторонь. Один із факторів, що «стримує» особу від причащання, є таке знайоме нам почуття власної недостойности. Проте ще Йоан Золотоустий застерігав, аби не вважати його похвальним. Він називав образою Бога наше небажання підноситися до тієї висоти, до якої нас запрошує Господь. Іншою пересторогою перед прийманням Святого Причастя є досить поширена по наших парохіях практика пов’язання в часі двох Таїнств – Сповіді і Причастя. Іноді такий стан речей є більшою перепоною, ніж допомогою в духовному житті. Наприклад, на великій парохії один священик не може щоразу висповідати тисячі людей.
Ситуація, за якої Євхаристія опинилася в ролі додатку до Літургії (хочеш причащаєшся, хочеш – ні), викриває порушення розуміння Церкви як Тіла Христового. Церковна спільнота не може бути Тілом Христовим, якщо не кормиться Євхаристійним Тілом. Відповідно і кожний вірний потребує поживи Тіла і Крови Христа, аби бути живим членом церковного Тіла Христового. Цей висновок із величною простотою розкриває перед нами і природу Церкви, і зміст християнського життя.
Кор.: Чи Ви можете запропонувати можливі шляхи виходу з цієї ситуації?
М. П. : Найосновніше – щоб душпастирі усвідомили, що без регулярного Причастя не тільки літургійна участь вірних є радикально неповна, а й неповним є їхнє духовне життя. Християнин без регулярного Причастя – як риба без води. Це не питання акдемічно-теоретичне, воно належить до суті духовної практики.
З особливою наполегливістю душпастирі повинні згадувати про Євхаристію у своїх недільних проповідях. Взагалі тема проповіді має бути пов’язана з Таїнством Євхаристії, бо, збираючись до Церкви, ми найперше приходимо до євхаристійного столу, приймаючи запрошення Христа до Його трапези. Розв’язка – не «заганяти» всіх до Причастя без підготовки. Саме Літургія і проповідь має бути приготуванням до Причастя. Тим, хто не причащається, душпастир має показувати, до якої спільности Христос їх люб’язно запрошує, а тим, хто причащається, має нагадувати, до чого цей дар Христовий їх зобов’язує. Визначальним є зрозуміти (як душпастирям, так і вірним), що у християнському житті дар Христовий випереджає нашу відповідь. Душпастир, який усвідомлює цю абсолютну потребу вірних і свою відповідальність у цьому, знайде спосіб донести це до вірних.
В одній церкві я спостерігав таку практику: після «Отче наш» диякон звертався до людей, щоб ті, які не причащаються, відступили і полегшили доступ до Причастя іншим. Такий маневр допомагає одним і другим застановитися над своїм вибором. Це може здаватись радикальним прийомом, але він, властиво, дуже традиційний, бо таке оригінальне значення виголосу перед Великим Входом: «Тільки вірні (лишайтеся)...»
Можливо, багатьом вірним допомогла би в оживленні духовного життя якась форма «загальної сповіді», щоб тільки було збережено вимоги канонічного права про індивідуальне визнання гріхів.
Останній, найпростіший засіб, який спадає на думку, — частіше вживати назву «Таїнство Причастя». Коли, говорячи про Таїнство Євхаристії або про Службу Божу, можемо уявляти, що якоюсь мірою беремо в ній участь, навіть не приймаючи Причастя, то коли говоримо про Таїнство Причастя, стає очевидним, що, не приймаючи Причастя, ми просто не взяли участи в цьому чи навіть знехтували ним.
Кор: Пане Михайле, Ви мали нагоду запізнати як монаше життя, так і життя в подружжі. Яке внутрішнє наставлення до святости особи, котра була монахом і котра зараз ним не є? У чому полягає відмінність і подібність шляху до святости світської людини і монаха?
М. П. : З одного боку, монаше життя подає набагато більше допоміжних середників для розвитку духовного життя, починаючи від літургійних відправ, які створюють ритм цілого дня – дня праці, дня молитви і дня спільноти. Це надзвичайно потужний елемент. Так само сильним чинником є ставлення до своїх братів, свого духівника. Структура дня, порядок дня, поділ між молитвою, працею і відпочинком – своєю гармонією, у своїй звичності і регулярності – надзвичайно сприяють у пошуках поглибленого зв’язку з Богом, спонукають його здобувати, над ним працювати. Усе це є великою допомогою.
У мирянському житті я дуже відчуваю брак цього. Монаша традиція виробила для себе такий устрій життя, що надзвичайно сприяє освяченню особи. На жаль, у мирянському житті (йдеться про пересічного християнина) мало відчуваю такої структурованої допомоги. У парохії відправляється якась додаткова служба – чи Вечірня, чи Утреня – лише на празники, а цього є замало, навіть коли можу брати в них участь. Частіше я собі пригадую, як це було в монастирі, і намагаюсь осягнути щось вдома: чи відспівати, чи помолитися самому або з родиною. Але все ж це мікроскопічна частина того, що дає монастир. І, на жаль, у цій ситуації перебуває більшість вірних, обмежених до однієї відправи на тиждень та кількох хвилин духовного читання чи особистої молитви щодня. Часто священики у своїх проповідях обмежуються духовними повчаннями, але не звертають увагу мирян на потребу «молитовної структури» у їхньому житті. Вважаю, що дуже корисними можуть бути молитовні групи і спільноти, що вже існують при деяких парохіях, у яких, однак, бере участь незначна частина мирянства.
З іншого боку, я відчуваю, що в моєму подружньому і родинному житті я виставлений на значно серйозніші і глибші духовні випробування, ніж я мав у монастирі. Щоденне християнське життя в родині – стосовно своєї дружини, дітей, сусідів – вимагає від мене набагато більше духовних зусиль, ніж життя в монастирі. Думаю, що наша монаша спільнота та й я сам не були байдужими до аскетичних і духовних зусиль, але мирянське життя вимагає від мене більшого. Якщо є вимога, то є і можливість здобути більше. Поборюючи якусь перешкоду чи змагаючись у якихось трудних обставинах, християнин зростає. Цей двоякий досвід навчив мене, що рівень християнських чеснот, який вимагається від мирянина, є абсолютно не меншим від того, який вимагається від монаха. І тим самим святість, яка осягається добрим християнським життям мирянина, абсолютно заслуговує прослави Церквою. Церква повинна більше приглядатися до життя мирян, де є не менший рівень святости, ніж у мучеників і членів єрархії чи монаших спільнот.
Записала Олена Мацьків
Світлина Петра Дідули На світлині: Інсталяція із п’ятдесяти слідів, на кожному з яких написана одна з чеснот Михайла Петровича (на світлині) у день його п’ятдесятиліття в каплиці УКУ.
Записала Олена Мацьків