Наша історія багата на приклади жінок, які були ланкою між Богом і людиною. Чи прийняв би князь Володимир християнство, коли б не було свідчення його бабусі – княгині Ольги? Де був би імператор Константин без Єлени? Покликання Блаженного Климентія, Митрополита Андрея і Патріярха Йосифа були виплекані їхніми матерями. Можна знайти безліч прикладів жінок, які були знаряддям повернення до віри їхніх чоловіків, синів чи братів. Погляньмо на те, як наші матері, бабусі й прабабусі плекали віру в собі та інших – віру, яка так глибоко вкорінилася в нашому народі, незважаючи на десятиліття переслідувань. Ці жінки були серцем домашньої Церкви – місця, де діти вперше відчувають Божу любов.
В основі статті – доповідь п. Ірини Ґаладзи, виголошена у Єпархіяльний День жінки у Стемфорді 10 квітня 2005 року.
Плекаючи домашню Церкву
Центр домашньої молитви – покуття – завжди чисте і прикрашене відповідно до різних постів і свят. Лампадка, що горить перед іконами, приносить справжнє відчуття мирної присутности Бога у цьому місці в домі. Саме тут благословляють та йменують новонароджене дитя на восьмий день, звідси починається обряд благословення дому, тут кладемо дідух на Навечір’я Різдва і саме сюди сім’я збирається на спільну молитву. Атмосфера усього дому змінюється, коли на початку Великого посту знімають вишивки і прикраси, палять посвячену минулоріч лозу. Меню змінюється відповідно до вимог посту. Це постійно нагадує сім’ї, що вони перебувають у святому часі, який вимагає особливих зусиль у молитві та стриманости.
Приходить Квітна неділя, і новопосвячену лозу розміщують над іконами в очікуванні Великодня. Відтінок трепету від близької радости проникає в дім. Домашні справи Страсного тижня – приготування святкових страв і одягу, прибирання – цілковито припиняються у Страсну п’ятницю, що привертає увагу сім’ї до святости цього дня. Тоді приходить Воскресіння – весна і початок нового життя. Велику радість цього часу підкреслюють новий одяг, чисті й накрохмалені вишивки, різнокольорові писанки і, звичайно, запах свіжоспеченої паски. Потім приходить П’ятдесятниця. І зелені гілки заповнюють дім! Ще пізніше Петрівка, Спаса, Успення, Пилипівка, Різдво і Йордан. Цей ритм постів і празників та богословське значення обрядів, що їх супроводжують, стає інтегральною частиною життя; соціяльні й домашні справи крутяться навколо них. Глибоко вкорінена віра стає видимою через прості щоденні обряди, коли хрестять хліб перед тим, як відрізати першу скибку, чи хрестяться перед тим, як почати будь-яку справу. В цій домашній Церкві діти вивчають свій катехизм і уроки моралі, які провадять їх у доросле життя. Тут, удома, вони вчаться поважати життя, коли спостерігають за тим, з якою радістю їхні батьки приймають новонароджених дітей і як ніжно опікуються старенькими. В цій домашній Церкві зберігалася жива віра протягом усього часу брутального переслідування Церкви. Коли запитали блаженної пам’яти Варвару Ющенко про те, звідки в її сина така віра, вона відкрито сказала, що навіть за комуністичного режиму в їхньому домі зберігалась віра. Тому не дивно, що перед тим, як розпочати свою виборчу кампанію, Віктор Ющенко поїхав додому просити в мами благословення.
Моя бабуся в Україні, вдова священика (яка навіть не була удостоєна після своєї смерти церковного похорону), посіяла зерна віри в серцях моїх двоюрідних братів – зерна, що проросли і приносять плоди в їхньому теперішньому житті. Її дочка, моя мама, разом з іншими жінками-емігрантками сучасного і попередніх поколінь, принесла цю спадщину в новий світ. Переселені в чужу культуру, яка ставила перед ними безліч викликів, вони зуміли стійко, віддано і творчо зберегти й передати цю спадщину своїм дітям, закладаючи підвалини нашої Церкви на новій землі. Я щаслива, що виросла в родині, де досвідчила віру в тому культурному контексті, який живив її. Виростивши своїх дітей і спостерігаючи за сім’ями в нашій парохії, я сповна оцінюю стабільність, яку забезпечують віра та обряди. Я також із болем усвідомлюю, що північноамериканська культура і певною мірою наше самовдоволення поставили перед загрозою для існування домашню Церкву, яка протягом довгих поколінь формувала нас.
Від домашньої Церкви до парохіяльної
Роль жінки в домашній Церкві є фундаментальною. Саме вдома ми й наші діти готуємось до участи в житті Церкви. Наші сім’ї сходяться разом у церковній спільноті, щоб формувати парохіяльну «сім’ю». У ній, а особливо в її літургійному житті, ми засвідчуємо цілющу любов і прощення, зростаємо в духовній свідомості й зрілості. Тут нам дають на поживу Боже Слово, Його Тіло і Кров. Тут наші обряди набувають реального богословського змісту. Через нашу колективну й активну участь у парохіяльному житті ми плекаємо інституцію, що вносить цивілізованість у культуру, в якій домашня Церква може розцвітати.
Жінки відіграють визначну роль у житті ширшої інституції Церкви. Матері й бабусі, тітки та сестри, йдучи за прикладом Марії, слухають Слово і зберігають його, захищають віру і живлять її, творчо охороняють Церкву в тяжкі часи як в Україні, так і в Північній Америці. Дехто з них допомагав землею чи грошима при будівництві церков, а дехто ліпив мільйони вареників та проводив інші акції для збирання коштів; хтось вишивав рушники, годував незаможних священиків, їхні родини та новоприбулих емігрантів; ще інші підтримували парохіяльні школи, працюючи вчителями-добровольцями. Відкладаючи вбік свої потреби, вони знаходили час, щоб співати в парохіяльному хорі, активно долучаючись до творення краси наших богослужінь, або служити в парохіяльній раді чи залучатися до підтримки сиріт, бідних парохій і семінаристів в інших країнах. Ці щедрі жінки жили «для інших», для їхніх родин, для парохіяльної родини і Церкви. Вони знали свою роль і жили своїм покликанням як учасники діла спасіння. Вони є невизнаними святими нашої Церкви, бо посадили насіння віри в серця тих, які стали великими святими, мучениками і провідниками нашої Церкви. Вони прийняли виклики їхнього часу й гідно відповіли на них. Чи готові ми зустріти особливі виклики нашого часу?
Коли я викладала в Донецьку минулого літа, то зустріла там 83-річну вдову, яка кілька років тому виселилася зі свого будинку, щоб він став першою церквою і домом для священика. З цього зерна щедрости виросла парохія, потім з’явилось більше парохій – і тепер Донецьк має власного єпископа, катедральний собор і монастир. Цей перший чарівний дім-церква продовжує функціонувати, а його попередня господиня живе в невеличкій відремонтованій літній кухні на задньому подвір’ї.
Також є Зеня Кушпета, яка змінила ставлення до неповносправних в Україні та стала натхненником організації «Віра і Світло», що опікується ними. Cестра Луїза Цюпа – служебниця, яка народилась у Бразилії, — розпізнала потребу в катехизі у Церкві, що відроджувалася в духовно зголоднілому суспільстві. Перша Патріярхальна Катехитична Комісія була заснована за її керівництва. В маленькому й погано обладнаному офісі вона розпочала 1997 року монументальне завдання вишколу катехитів. Не було книжок, зокрема підручників, і було дуже мало грошей, щоб розпочати освітню програму. Вона просила, вмовляла і зачаровувала людей, і ті починали з нею співпрацювати. Результат – навчальні курси, книжки, підручники, визнання християнської етики в українській державній системі шкільної освіти, добре обладнаний катехитичний центр, де працюють переважно жінки, і освітня програма для катехитів, яка засоромила наші найкращі північноамериканські програми.
І хто ці тисячі катехитів від Львова до Казахстану (дехто навіть із Сибіру), які відвідують ці курси? Переважна більшість – це жінки, які позичають гроші на дорогу і нехтують полями, що їх годують, щоб цілий літній місяць віддати на навчання. Дехто з них має добру професію – лікарі, медсестри, викладачі, вчителі, інженери, музиканти; дехто належить до монаших згромаджень. Є й багато простих людей різного віку. Чому вони це роблять? Дехто хоче працювати катехитом на парохії, хтось – викладати в державній школі християнську етику (за мізерну оплату), але багато з них просто хочуть задовільнити власну спрагу пізнавати свою віру.
Розкриваючи нашу ідентичність
Першим кроком до розв’язання проблеми є визнання її існування. Вірні в Україні визнають свої проблеми і роблять героїчні вчинки для того, щоб їх подолати. Чи готові ми визнати, що в нашій Церкві є проблеми, і чи готові відкрити свої ум і серце, щоб розпізнати їх? Ми, жінки, є від природи чутливими на Святе, тому покликані бути лідерами у відкритті нашої ідентичности в Церкві. Розповім про одну жінку, яка, сама цього не усвідомлюючи, стала натхненницею революційної зміни в Церкві. Ми з чоловіком приїхали до Торонто 1969 року, саме в той день, коли блаженної пам’яти
о. д-р Липський, викладач богослов’я і парох-засновник церкви Святого Миколая, спочив у Бозі. Отець були надзвичайно популярним між молодими людьми, які бажали дізнатися більше про віру з його чудових проповідей. Цієї неділі ми побачили жінку, яка принесла свою маленьку дитину до Причастя. Вражені тим, що побачили таке вперше, ми попросили її пояснити цю подію. Вона з радістю розповіла, що дізналася від отця Липського про практику причащання дітей при Хрещенні і в ранньому дитинстві. Ви мусите розуміти, що така практика була нечуваною в ці дні, але одна жінка на парохії не лише слухала слова священика, а й зберігала їх. Коли народилася наша перша донька Анастасія, я теж приступала з нею до Св. Причастя. Тепер нас було двоє, а пізніше долучилося ще кілька. Коли парохіяни нашої першої парохії побачили, що я приношу своїх дітей до Причастя, вони почали робити те саме (незважаючи на певну критику) – не тому, що так «гарно» робити, а тому, що кожна охрещена дитина має право цілком користати з цього таїнства, це частина нашої ідентичности – нашого життя у Христі і Христа в нас. Сьогодні причащати дітей є загальною практикою в нашій Церкві. А все почалося з відкритости однієї жінки, її сприйнятливости і бажання вчитися.
Початок у богослужінні
Треба так багато всього навчитися. Ми мусимо бути певними, що продовжуємо зростати в знанні та розумінні нашої віри, мусимо розвивати любов і запал до нашої віри, а також запалювати інших. З чого ж почати? А з чого починали наші попередники – з богослужіння. У них не було бібліотек і курсів богослов’я, але їхнє знання і розуміння віри не було простим, і воно походило з активної участи в молитовному літургійному житті, яке Церква, у своїй мудрості, нам дає. Тексти Божественної Літургії і – що важливо – Вечірні та Утрені (бо ці тексти є особливі для дня кожного святого і кожного празника) є багатим джерелом богословської інформації та роздумів. Гарно передані через спів, вони промовляють до серця й розуму і здійснюють постійну катехизу, яка формувала наших предків та існувала задовго до того, як були написані катехитичні програми. Ми не повинні ігнорувати це первісне джерело духовної поживи. Це спрацьовувало протягом тисячі років, то чому не діятиме ще тисячу? Ми мусимо навчитись молитися цими відправами і вчити інших молитися з нами, інакше вони стануть обрядами минулого, відомими лише співцям. Добре, якщо парох сприйме з захопленням ваші зацікавлення, але якщо ні, то знайте, що існує можливість відмолити Вечірні, Утрені і Часи без священика. Ми ж розумні жінки – можемо цього навчитися. Крім того, ви можете організувати навчальну молитовну групу (навіть коли вас троє-четверо), яка читатиме у молитовний спосіб ці тексти, обговорюватиме і медитуватиме над ними. Робіть це принаймні перед великими святами. Коли ми зростатимемо у розумінні, молячись із використанням цих поетичних текстів, ми глибше поєднуватимемося з Божою любов’ю, яка так гарно зображена в них. Приєднавшись, ви не захочете це залишити і притягуватимете інших молитися з вами. Ось так ми сповняємо наше покликання приводити людей до Христа і разом виконуємо євангелізаційну місію Христової Церкви.
Коли я запитала одного проникливого священика, що маю сказати жінкам у Стемфорді, він зразу ж відповів: «Скажіть їм, нехай виберуться з кухні!» Його слова не принижують роботу жінок на кухні, але підказують, що ми можемо і мусимо робити набагато більше. Ми повинні піти в бібліотеки і вивчати схований скарб нашої Церкви, щоб навчати інших і підтримувати наших священиків, коли вони намагаються внести зміни, які повертають нас до нашої справжньої ідентичности в Київській традиції. Якщо ми хочемо зберегти цю традицію, ми повинні допомагати їй рости і розвиватися. Чи ви знаєте, яким благословенням ви можете бути для запального молодого священика, який любить церковні обряди і традицію, лише поділяючи його ентузіязм? Ваше просвітлене позитивне ставлення може допомогти іншим парохіянам прийняти необхідні зміни, які передують зростанню і зрілості. Діло відновлення нашої ідентичности як Київської Церкви і євангелізації Північної Америки є викликом, і жінки, які є терплячими, творчими і сприйнятливими, можуть прийняти цей виклик.
Ірина ҐАЛАДЗА