Про Крісті з невеличкого баварського села я згадав під час однієї з дискусій про справу примирення між воюючими сторонами у Другій світовій війні: примирення між народами, між громадянами однієї держави, що воювали одне супроти одного, між поколіннями. Дискутанти висловлювали різні думки, але одна закарбувалася в пам’яті через свою особливо нав’язливу інкарнацію у виступах багатьох доповідачів. Зводилася вона до наступного: вимагати примирення між представниками старшого покоління, які воювали по різні сторони фронту, ? марнування часу. Рани війни загояться лише тоді, коли прийде нове покоління молодих людей, котрі не пережили страхіття війни.
Думка стосується настільки очевидних, підтверджених численними прикладами з нашого щоденного життя фактів, що знайти в ній якусь суперечливість не так просто, особливо коли така позиція підсилена цитатами зі Святого Письма і побожними закликами до спільної молитви. Мабуть, і я оминув би її, не заглиблюючись, якби не Крісті, котру востаннє бачив поряд з її дідом, що сидів у кріслі-качалці на терасі розкішного навіть як на баварське село дому. Клячучи на одному коліні, вона правою рукою обійняла старця, а лівою махала нам, молодим українцям, які поверталися автобусом додому. Я не пригадую виразу її обличчя в ту хвилину. Мабуть, вона усміхалася. Хоч, може, і ні. Але в моїй пам’яті закарбувалися обличчя діда і думка, яка тоді зблиснула в моїй голові: скількох українців скосив цей фріц своїм шмайсером? З-під чола він понуро дивився в бік нашого автобуса. Якщо б не Крісті поряд із ним і якщо б не його рука на руці онуки, нічого, крім ворожого до нас ставлення, у цьому старому німцеві побачити було б просто неможливо. Але поруч із Крісті, дивовижно милим і лагідним сотворінням, він виглядав радше хлопчиськом, котрий украв цукерку. Коли за якусь мить наш автобус мав сховатися за смугою лісу, старий німець підняв руку – він попрощався з нами.
На початку дев’яностих ми, члени організації «Українська молодь Христові», потрапили до Німеччини на запрошення пароха та молоді римо-католицької церкви цього баварського села і перебували там якраз під час Страсного і на початку Світлого тижня. Нами опікувалася сільська молодь, зокрема Крісті. Ми разом ходили на богослужіння, бавилися в ігри, співали, розповідали анекдоти, споживали смачні наїдки, пили пиво. Про війну не говорили. Лише одного разу при виході з храму Крісті показала мені світлину брата свого діда в одній рамці з портретами інших односельчан, загиблих у Другій світовій війні. Під рамкою німецькою мовою напис: «Нехай Господь пам’ятає їх через наші молитви». Повідомивши про свій кревний зв’язок із зображеним на світлині молодим юнаком у німецькому обмундируванні, дівчина додала: «Він загинув в Україні. Мій дід, його брат, теж був з ним. Але йому вдалося повернутися...»
...Отож старий німець махнув нам рукою на прощання. Можливо, ціллю нашого тодішнього перебування в Німеччині був той єдиний прощальний (його вселенський смисл я зрозумів через десять років, щойно на згаданій дискусії!) жест колишнього офіцера Вермахту, адресований онукам його колишніх ворогів. Можливо, цей жест, до якого, немов малу дитину, підвела свого дідуся Крісті, відкрив йому суть прощення – властиво, смисл Воскресіння, яке дідусь, судячи з його білого вбрання, святкував, як і годиться.
На початку травня топ-темою українських видань став підсумок результатів першої стоденки Президента Ющенка. Мабуть, зарано говорити про конкретні підсумки його діяльности, проте не згадати в цьому контексті про одну подію було б просто несправедливо. Вік-тор Ющенко став першим Президентом України, який у річницю завершення Другої світової війни (її традиційно називають в Україні перемогою у Великій вітчизняній війні) звернувся до свого народу зі словом примирення: «Ми вибачили японцям, полякам, німцям, росіянам, ми не вибачили тільки самим собі. Порозуміння можливо збудувати лише на каятті. Лише через каяття ми дійдемо до прощення серед поколінь українців, які воювали між собою. Чому українці не можуть відкрити свою православну душу?»
Скільки колишніх вояків УПА готові потиснути руку своїм колишнім ворогам із Радянської армії і навпаки? Питання риторичне. Можливо, їх число залежить від того, скільки осіб у відповідну хвилину і з відповідним словом пригорнуться, як колись Крісті, до своїх дідуся чи бабусі з вірою, що прощення можливе.
