Академічне богослов’я в Україні. А віз і нині там...
Тарас ДОБКО
Упродовж кількох останніх років мені довелося досить тісно поєднувати своє професійне життя зі справою визнання богослов’я в Україні. Довгорічне перебування в полі тяжіння богословської освіти та запальних диспутів навколо неї не лише утвердило мене в переконанні про важливість відродження суспільного авторитету та інтелектуальної ваги академічного богослов’я, а й змусило мене – за освітою філософа, не богослова – особисто, а не тільки з огляду на лояльність до своїх професійних обов’язків чи релігійних переконань, перейнятися питанням повернення богослов’я Україні.
Cьогодні українська молодь і передусім студентство, завдяки яким Помаранчева революція продовжує випромінювати потужну позитивну енергетику віри в людину та її майбутнє в Україні, має право розраховувати, що вітер незворотніх змін не омине й української освіти – того закутку українського життя, де будь-яка системна реформа залишалася радше небажаним гостем. Це наповнює новими надіями й тих, хто не переставав сподіватися, що богослов’я врешті-решт матиме визнане право на гідне місце в українській науці, причому не внаслідок якоїсь політичної доцільности чи домовлености, а відповідно до логіки речей і здорового глузду.
Публічна постановка та озвучення проблем вищої богословської школи в Україні тісно переплелися з долею спочатку Львівської Богословської Академії, що відновила свою діяльність у 1994 році, а потім створеного на її основі у 2002 році Українського Католицького Університету.
Одним із перших кроків щодо відновлення прав і авторитету богослов’я як університетської дисципліни стала копітка п’ятирічна розбудова (починаючи від 1994 року) богословської програми філософсько-богословського факультету ЛБА з широким обговоренням того, яке богослов’я і який богослов потрібні українській державі, українській Церкві, українській науці. Годі нарікати, що на той час не вийшло до кінця повноцінного діялогу. Мабуть, і не могло вийти. Одні за інерцією не могли чи не хотіли розмежувати богослов’я і магію; інші у кращому разі відновлювали церковні структури, творили механізми початкової релігійної освіти, відбудовували храми; хтось – як українські науковці – опинився на межі виживання. Тут не до академічного богослов’я.
Першочерговим викликом, на який доводилося відповідати передусім своєю діяльністю, було питання про те, ким є богослов. У чому його відмінність від релігіє-знавця? Чи знайдеться для нього поле діяльности в нашій країні? Подібні питання, звісно, хвилювали насамперед абітурієнтів, студентів, випускників. Питання далеко не риторичні. Вони б’ють бумерангом, якщо залишаються без відповіді.
Натхненники і творці ЛБА й УКУ керувалися інтуїцією, що українські релігійні, зокрема християнські, реалії життя вимагають компетентного й незаанґажованого журналістського репортажу чи аналітичної статті, фахового інтелектуального аналізу гострої релігійної проблеми із критичною та водночас вирозумілою оцінкою і, що найважливіше, конструктивних пропозицій, а не просто подібних до статистики констатацій больових точок нашої релігійної дійсности, вже не кажучи про примітивну полеміку на замовлення. Ось чому потрібен богослов! Скільки такту й теплоти, уболівання і навіть співчуття вочевидь поряд (а не замість) зі здоровим скепсисом і сарказмом, небайдужою критикою і нецинічною іронією потрібно для розуміння та оцінки того, що відбувається в людині у її намаганні відповісти на запрошення Бога!
Християнський богослов прагне збагнути і пережити внутрішню динаміку живої християнської віри, її витоки в Об’явленні, у зустрічі людини з Богом у Христі. З більшим чи меншим наближенням відмінність богослова від релігієзнавця можна проілюструвати порівнянням філософа й історика філософії. Останній залежить від першого. Релігієзнавець випробовує богослова на залежність його думки від суто людських обставин його життя і творчости. Шляхетна і потрібна справа. Богослов у свою чергу не просто спостерігає, а в ледь вловимому значенні «творить» тканину релігійної дійсности людини, наповнює її новими відтінками усвідомлення Божественної присутности, артикулює та очищує релігійний досвід Божого люду. Він – творець, художник. Релігієзнавець – щось на зразок літературного критика, мистецтвознавця. Будь-яка аналогія кульгає, але, сподіваюся, не настільки, щоби вкрити туманом різницю між двома інтелектуалами, допитливо націленими на реальність спілкування людини з Богом.
Справжній богослов намагається богословствувати не в анонімному просторі, а на тлі сучасної йому культури і живої традиції. Визначальною рисою такого богослова є глибоке знайомство, розуміння і, якщо можливо, навіть симпатія до східнохристиянської богословської спадщини, з особливою силою виявленої у святоотцівських способах та методах богословського пошуку. У цьому завданні йому сприяє ґрунтовне вивчення стародавніх мов: старогрецької, латинської і церковнослов’янської.
Вкрай важливо, щоби богословський пошук ішов у тісному зв’язку з літургійним життям. Богослужіння для богослова – це своєрідна «лабораторія», у якій умоглядні богословські принципи та формули стають плоттю і кров’ю живого досвіду зустрічі з Богом. Залишивши свою інтелектуальну творчість поза контекстом особистого і церковного досвіду життя у Христі, можна бути добрим істориком богословських ідей, але навряд чи богословом у питомому значенні слова.
Вивчення богослов’я не може бути успішним, якщо воно не стає водночас школою соціяльного служіння. Питання і проблеми, на які натрапляє богослов, не є лише вправою для розуму, а відповіді на них – не лише логічні наслідки ланцюжка технологічних рішень. Ці питання ставить саме життя, реальні люди, з якими будь-який майбутній богослов – мирянин чи семінарист – повинен зустрічатися під час своєї пасторальної практики в сиротинцях, старечих будинках, лікарнях, творчих майстернях для людей з особливими потребами. Усвідомлення солідарности з суспільством є інтегральною частиною богословської ідентичности.
Відтак декілька років відновленої діяльности вищої богословської школи у Львові пішли на пошук принципових відповідей на питання про ідентичність академічного богослов’я. Відповідно на самих початках питання формального ліцензування та акредитації навчальної програми з богослов’я у Міністерстві освіти і науки (МОН) України навіть не поставало з різних причин. По-перше, важко було одразу розраховувати на надійний рівень функціонування факультету за умов економічної та соціяльної нестабільности українського суспільства. По-друге, пройти весь хресний шлях, необхідний для легалізації богослов’я в системі вищої освіти України, на той момент було більш ніж нереально. Пів століття без богослов’я і богословів зробили свою чорну справу. Переконати українського чиновника, який ще не встиг позбутися пострадянського синдрому скепсису і недовіри до всього, що пов’язане з релігією, у необхідності визнати богослов’я наукою університетського рівня було на той час безнадійною справою. Тим більше, коли усвідомлення, що якісна богословська освіта є архиважливим чинником для релігійного миру, ще не було загальним переконанням, а навіть якщо й існувало, то саме по собі не давало чиновникові готових механізмів для негайного розв’язання актуальних міжконфесійних непорозумінь і конфліктів, які треба було гасити тут і тепер.
Однак парадоксальним чином те, що свого часу могло видаватися слабкістю чи вразливістю, в дальшій перспективі виявилося силою і перевагою. Відсутність державного визнання дало змогу богословському факультетові у Львові діяти за умов повної університетської автономії і вільного плекання академічних свобод. Це означало дві вкрай важливі речі в умовах тодішньої України. По-перше, ми втішалися нагодою вільно формувати власну питому богословську ідентичність без жодного втручання тих, хто мав про неї відверто слабке уявлення. І, по-друге, ми мали можливість бути вільними від будь-якого політичного тиску, від принизливого пошуку лакейських компромісів із владою. Невлаштованість виявилася благословенням!
Із часом, однак, справа визнання богослов’я в Україні і можливість отримати державну ліцензію для богословських програм стали для нас не просто питанням легалізації університету, а питанням принципу. Важливим поштовхом, звісно, було міжнародне визнання диплому випускників філософсько-богословського факультету ЛБА/УКУ у 1998 році, яке відкривало для молодих українських богословів двері до найпрестижніших шкіл і факультетів у цілому світі, але тільки не в Україні. Однак чи не найважливішою причиною стало наше переконання, що програма працює, і час використати наш досвід для того, щоб нарешті повернути богослов’я Україні.
Не можна сказати, що в цьому питанні всі причетні до богословської освіти в Україні висловлювали одностайну позицію. Одні не виявляли особливого зацікавлення вирішенням цієї справи, оскільки пропонували богословські програми виключно для семінаристів, залишаючи для мирян катехитичну освіту. У цих колах вважалося, що майбутнім священикам не обов’язково мати дипломи державного зразка: на них і так, мовляв, є і завжди буде попит та суспільне замовлення. Інші висловлювали зрозумілі побоювання, що «юридична секуляризація» богословської освіти з можливістю формування дипломованих богословів у державних вищих навчальних закладах поза будь-яким зв’язком із Церквою може призвести до небажаних наслідків, із якими сьогодні не дає собі ради Західна Церква.
Та попри все навесні 2002 року після кількарічних старань богослов’я таки внесено до «Переліку напрямів та спеціяльностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах» як спеціяльність напряму «Філософія». Це був прорив, однак «пригоди» тільки починалися. Поряд із прогресивністю такого рішення, його серйозним недоліком було включення богослов’я в напрям «Філософія», що відповідно до освітніх норм в Україні не дає можливости присвоювати студентові після 4 років навчання титул бакалавра богослов’я, а лише бакалавра філософії. Окрім того, згідно із тією ж логікою на вивчення богослов’я як спеціяльности по суті відводиться лише один рік, тобто розчерком пера з богослов’я зробили відгалуження філософії. Така ситуація, зрозуміло, не дозволяє підготувати богослова в питомому, класичному значенні слова.
Внесення певної дисципліни до «Переліку напрямів та спеціяльностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах» є обов’язковою, проте ще не достатньою умовою отримати ліцензії від МОН України для організації навчального процесу в цій галузі з правом видавати дипломи державного зразка. В Україні будь-яка освітня діяльність регламентується освітніми стандартами, створеними для кожного напряму і спеціяльности підготовки. Державний орган управління освітою визначає на 70-75 %, які дисципліни і в якому обсязі необхідні для освітнього вишколу, наприклад, історика, математика тощо. Тільки в разі дотримання цих вимог МОН України видає ліцензію вищому навчальному закладові на реалізацію відповідної навчальної програми. Зрозуміло, що жодних подібних стандартів із богослов’я не існує і не могло існувати в пострадянській країні. Унаслідок цього жоден університет в Україні й досі не може запропонувати богословську освіту з наданням диплому, визнаного державою.
Одразу після першого кроку на шляху визнання богослов’я постало питання про вироблення таких стандартів. Восени 2002 року МОН України створив Комісію з вироблення пропозицій щодо освітніх стандартів із богослов’я, до якої було також включено представника від УКУ. Навряд чи можна сказати, що роботу Комісії вітала частина релігієзнавців, яких важко було запідозрити в симпатіях до богослов’я. Зокрема під час дискусій стосовно навчальних програм виникали принципові розбіжності щодо того, чи є богослов’я самостійним напрямом освіти чи тільки однією зі спеціялізацій релігієзнавства. У кожному разі конструктивного діялогу бракувало. На жаль, за поодинокими винятками, бракує його й сьогодні, хоча заради справедливости треба сказати, що й богослови не надто цьому сприяють. Таким чином, незважаючи на проведену Комісією роботу, справа не була доведена до кінця. Одним забракло рішучости та послідовности, іншим – доброї волі.
За останні місяці здійснено низку заходів для пришвидшення вирішення комплексу проблем академічного богослов’я в Україні. У лютому 2005 року Блаженніший Любомир (Гузар), Глава Української Греко-Католицької Церкви, звернувся до Президента України Віктора Ющенка з проханням посприяти в розв’язанні проблем богословської освіти в Україні. Важливу підтримку в цій справі висловили в Листі до Президента ректори Львівського національного університету ім. І. Франка (Іван Вакарчук) та Національного університету «Києво-Могилянська Академія» (В’яче-слав Брюховецький). У березні відбулася зустріч ректора УКУ о. д-ра Бориса Ґудзяка з міністром освіти і науки України Станіславом Ніколаєнком, під час якої міністр був ознайомлений з наявними проблемами і конкретними пропозиціями щодо повноцінного впровадження богослов’я до системи вищої освіти України.
На нашу думку, майбутнє академічного богослов’я в Україні залежить від успішного здійснення кількох принципових кроків: визнання й закріплення за богослов’ям статусу окремого незалежного напряму підготовки, а не тільки відгалуження філософії; готовність МОН України провести освітній експеримент з метою вироблення й апробації освітніх стандартів із богослов’я на базі зацікавлених богословських вищих навчальних закладів; надання права університетам визнавати іноземні освітні та наукові кваліфікації викладачів богословських дисциплін з огляду на об’єктивний брак викладацьких богословських кадрів із вітчизняними дипломами.
На нашу думку, все це – цілком реалістичні кроки, які не виходять за межі чинної практики впровадження інновацій в освітній простір України. Ми переконані, що не тільки УКУ, а й інші вищі богословські навчальні заклади України готові поділитися своїм досвідом і напрацюваннями для успішного полагодження цієї справи. Але чи готова до цього держава Україна?
То що ж? Бути чи не бути українському академічному богослов’ю? Невже байдуже?!
Тарас Добко, Ph. D, віце-ректор УКУ з навчальної роботи
Світлина Петра Дідули На світлині: Студенти-богослови відстоюють своє право на освіту.
Світлина Джефрі Вилза На світлині: Ректор УКУ Борис Ґудзяк представляє Президентові України випускників УКУ. На запрошення Віктора Ющенка Оля Босак (на світлині) вже розпочала свою працю в секретаріяті Президента.
Тарас ДОБКО
Внесення певної дисципліни до «Переліку напрямів та спеціяльностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах» є обов’язковою, проте ще не достатньою умовою отримати ліцензії від МОН України для організації навчального процесу в цій галузі з правом видавати дипломи державного зразка. В Україні будь-яка освітня діяльність регламентується освітніми стандартами, створеними для кожного напряму і спеціяльности підготовки. Державний орган управління освітою визначає на 70-75 %, які дисципліни і в якому обсязі необхідні для освітнього вишколу, наприклад, історика, математика тощо. Тільки в разі дотримання цих вимог МОН України видає ліцензію вищому навчальному закладові на реалізацію відповідної навчальної програми. Зрозуміло, що жодних подібних стандартів із богослов’я не існує і не могло існувати в пострадянській країні. Унаслідок цього жоден університет в Україні й досі не може запропонувати богословську освіту з наданням диплому, визнаного державою.
